Ну ось: ми – є, і наше, і моє,
і де-не-де суспільне і нічийне...
хай буде Ти – нове ім’я твоє
ну, а моє... яке тобі доцільне.

 Тоді одне до одного іти
багато легше... однієї миті
колись мені уже являлась ти,
коли тебе ще не було на світі.

 А нині ми приречені на те,
аби одного разу на осонні
я знову цілував твої долоні
як це було, бувало... а проте
у нас і нині є ще  золоте
руно, яке не полиняло зовні.

12.2020
 

На відрозі чарівно́го сумніву
постривай, моя лю́бко люби́сткова,
поступися мені, неприсутньому,
грізно ча́су позич, пізня блискавко!

Хай спізнюся, як за́вжди, на свя́то я
почуттів, мов кульбаб розпорошених,
хай квитатимусь, та не розплатою,
а думками й словами хорошими.

Ти найлегша від сяйва до спомину.
Ти найтяжча від гадки до відстані.
Я так мрію прославити промені,
кожним кроком твоїм перелистані.

14 серпня 2001 р., Богдани́

Він — Зевса син, улюбленець Богів!
Тантала грот ось тут, на площі Зборів.
Царем він був, мав самолюбство хворе,
Бо загордивсь. Пустився берегів...

І зрадив покровителів своїх -
Амброзією ласував, нектаром
І смертних пригощав, мов брав на сміх,
І мав за те заслужену він кару.

Багато що прощалося йому,
Зазнавсь Тантал. Не знав межі гріхові.
І незабаром божевілля нове
Пресвітлий розум кинуло в пітьму.

Чи відають Боги про все на світі?
Він перевірить вирішив тоді.
І на свої бенкети знамениті
Усіх їх запросив оцей гордій.

Пелопса — сина рідного — убив,
І наказав його зварити м’ясо.
Й велів подать на трапезі — аби -
Безсмертні гості попоїли ласо.

Але Боги не повелись на те,
І не торкнувсь ніхто страшної страви.
Тантал не усвідомлював лукавий,
Що замахнувсь на Боже, на святе.

І за наказом Зевса до Аїда
В підземне пекло кинули його.
Зухвальця прирекли на вічні біди,
І став Богів улюбленець — ізгой!

Стояв по підборіддя у воді,
Вода зникала, як хотів попити.
Лиця торкалися смачні плоди,
Хотів поїсти — їх відносив вітер.

І все життя терзав Тантала страх,
І світ здавався весь йому немилий,
Бо нависала трьохсоттонна брила,
Й здавалося — його розчавить дах.

І старше покоління й молоде
Збагне цю сутність Божої науки.
І звідкіля з’явився у людей
Крилатий вислів про Тантала муки.

26 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Під залізне іржання ранкових трамваїв
ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
І в пітьмі розгубившись, злетіла руками
і припала до мене, дійшовши до тями.

Ніби лоскітним пензликом, пучкою пальця
мій снотворний рельєф ти розводила вранці,
поки гостра щетина і руки-лещата
не затиснули слово твоє розпочате.

Говори не зі мною, а з порухом дальнім,
з онімілим поетом, з пальто в роздягальні,
з глухотою землі, по якій не ходити,
з обома небесами очей говори ти.

Тане сніг на дорозі від сексу до серця.
Ти лежиш у воді мовчазного мистецтва.
Слово – жайвір високий чи пауза звисла
від душі, у якій переповнилась Вісла.

26 червня 1997 р., Київ

Софія тут виходила з намету
В оточенні дванадцяти наяд
В момент найвищого любові злету -
Тоді їй подаровано цей сад.

Цей рай смарагдовий — блаженства місце -
Й богам кохання древнім — похвали -
Ерота й Афродіти — царство їх це -
У нім найщасливіші всі жили.

І пахощі буяли чарівливі
Троянд і гіацинтів і лілей,
Нарцисів і фіалок вічне диво
Оповивало затишок алей.

У центрі парадизу — Площа Зборів -
Тут святкували парку відкриття,
Легенди в нім родили вічні зорі,
Напоїв хміль до самозабуття

Спивали в древній Греції феаки,
І юні діви тут плели вінки...
І Одіссея до його Ітаки
Мужі тут виряджали, юнаки...

І у часи Потоцького рікою
Шампанське у бокали тут лилось.
І музиканти чарували грою,
І Метцеля, а може, й ще когось

Як будівничого тут віншували,
Відлунням розлягалося стократ
І панство горде славило: “Віват!”
“Софіївки” творіння досконале.

Басейн гранітний — Посейдона храм,
Лілеї в нім і рибки кольорові -
Підводне царство ожива чудове -
Пошана морю і його Богам!

22 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На площі зборів статуя Паріса
У затінку дерев стрічає нас.
І постать ця троянського гульвіси
Велична і трагічна водночас.

Паріс був син Пріама і Гекуби,
Брат Гектора, царевич, як і він.
Та сон прийшов до матері, що згубу
Всій Трої принесе її цей син.

І немовлям його на Іду-гору
Віднесли, щоб роздер там дикий звір.
Але пастух, троянцям всім на горе,
Знайшов і виростив його між гір.

Був справедливим красень цей із виду,
Про це легенда знаменита є.
Як цар Пелей богиню взяв Фетіду,
І на весілля запросив своє

Усіх Богів, окрім Еріди. Раптом
Богиня розбрату сама прийшла.
І “Найпрекраснішій” - зробила напис
На яблуку ота Богиня зла.

І посварилися, де правду діти?
Богині три могутні із небес.
Афіна, Гера й ніжна Афродіта _
Просили, щоб їх розсудив сам Зевс.

А той послав усіх їх до Паріса,
І супроводжував Богинь Гермес.
Щоб справедливість — вроджена ця риса
Явила їм одне з своїх чудес.

Парісу — мудрість і військову славу
Дала б Афіна, вибрав щоб її.
Багатство й владу Гера величава -
Принади в цьому бачила свої.

Та Афродіту вибрано охоче,
Бо найпрекраснішу з жінок усіх
Собі в дружини він узяти хоче,
А Афродіта поєднає їх.

Й допомогла Єлену чарівливу
У Менелая звабити царя.
А цар той, рогоносець нещасливий
Підняв ахеїв, переплив моря!

Війну троянську розпочав тривалу.
Все щастя й горе — від краси жінок!
Через Єлену ціла Троя впала,
Пішла в Аїда царство, темний змрок!

20 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

О! Об’явився у моєму лісі
блукаючий у хащах Берендей!
А може це у образі гульвіси
Юноною спокушений Еней?

Я не одного Ґрея полонила,
коли була ще юною Ассоль,
та полиняли золоті вітрила
і запізніла унікальна роль.

Я ще біжу і вітер доганяю,
але в моїй душі не тане лід...
і хто мене такою упіймає,
коли за мною пропадає слід?

Я зіткана із пари Аеліта...
мелодія чиясь у трьох словах...
..............................................
за обріями перелітний птах
синицю не зуміє обігріти...
..............................................
але якщо до серця притулити,
то я лечу... і тану у руках.

На тім прощальному містку
мене лише зима вітала,
обійми білі розгорта́ла,
скрізь кригу сте́лючи жорстку́.
На тім прощальному містку…

Там говорили ясени,
що їх зрубає смерті вітер
десь у наступні осени,
але всміхалися крозь віти.
Так говорили ясени…

Шуміла ти у голові.
Пускала толк, але запі́зно.
Життя зі смертю візаві,
як ти і я, скопали тризну.
Шуміла ти по голові…

Ось як буває на землі!
Знаходиш молодість і губиш!
Не відчуваєш взагалі!
Бо ще не любиш – вже не любиш!
Ось, як буває … на землі…

На тім прощальному містку
зі мною пам’ять говорила,
туманом світ довкола вкрила,
тебе тримаючи чітку…
ген … на прощальному містку…

22 червня 2004 р., Київ

Ось там долина Велетнів, погляньте,
Розкидане каміння навкруги.
Бо воювали в ній колись гіганти,
А з ними — наймогутніші Боги.

Так світ отут по-грецьки зачинався,
Із хаосу він дикого постав.
Підступна і жорстока є війна ця -
Читаєм все, мов з чистого листа.


Був Бог Уран, була богиня Гея.
Дві протилежності шлюб узяли.
І Небо поєдналося з Землею,
Безодні дві зі світла та імли.

Титани народились — їхні діти.
І Хронос — найвідоміший. Це — час.
І Океан, річками плодовитий,
Япет — людьми, а горами — Атлас.

Була дочка в них - Рея — титаніда,
Земля — як мати — стане їй снаги,
Від брата Хроноса — така планида,
Родити наймогутніших Богів.

На світ з’явились ще циклопи й бурі.
Та батько їх — Уран — жорстокий, злий
Знов повертає в Тартар їх похмурий,
У надра темні матері Землі.

Обурена була цим Гея-мати,
Підмовила вона усіх синів
Супроти батька рідного повстати,
І Хронос у війні тій переміг.

Та з крові народилися Урана
Еринії чи фурії страшні.
І помста за його криваві рани
Не забарилася у тій війні.

І став той Хронос - Реї чоловіком,
Та правитиме теж недовго він.
Уран прорік — вкоротить сину віку
Таки ж його могутній рідний син.

І Хронос, боже, божевільний тато,
Лиш діти народилися його,
Узяв за звичай кожного ковтати...
Вжахнулась Рея з рідного свого.

Як народився Зевс, то рідна мати
Його ж бо не залишила в біді.
І вирішила сина заховати.
І камінь Хроносу дала тоді,

У пелюшки загорнутий. Неситий
Його всього одразу проковтнув.
Малого ж Зевса сховано на Криті,
Там німфи зберігали таїну,

І молоком поїли Амалфеї -
Кози, і медом годували там.
Сузір’я, на знак вдячності своєї
Зевс назове колись її ім’ям.

Тим часом Рея дасть напій чарівний
Своєму Хроносу, і він дітей -
Отих, що з’їв, з пащеки знову вирне,
І всіх поверне їх на світ оцей -

Аїда, Посейдона, також Геру,
Деметру, Гестію — усіх п’ятьох.
Почне із ними Зевс новітню еру,
Цей, наймогутніший Олімпу Бог.

Він Посейдону владу дасть над морем,
Підземне царство забере Аїд...
Обуряться титани, та на горе
Повстання їхнє приведе до бід.

Усіх їх в Тартар кинуто, під землю,
Боги з циклопами перемогли.
Тут піднялись гіганти, та даремно -
Їх спопеляє Зевс аж до золи.

І так лежать подолані донині -
Титани і гіганти — у війні.
Величне кладовище це каміння,
Дні хаосу нагадує сумні.


3-5 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?
Я вільна біля тебе і спокійна,
мов дивна квітка ця, що встигла розцвісти
в оазисі, довкіл якого ніч постійна.

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?
Я помираю від незнаної любові,
я за тобою вслід хотіла б довго йти,
щоб вірити в твої слова чудові.

______________________________
Приспів:

О Серафітусе!
Ти Всесвіт осягнув!
Таким прекрасним
ти ніколи ще не був.
О Серафітусе!
Коли така зима,
не хочу залишатися сама.
______________________________

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?
Чому, коли я плачу, ти не плачеш?
Невже холодний ти, як сніжні ці світи?
Невже крізь ці льоди́ любов мою не бачиш?

Приспів.

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?..

16 жовтня 1995 р., Київ

Навислий камінь, круглий стіл і лава -
Низенький грот — повідають про те -
Була колись могутньою держава -
Тодішня Польща — правив Локетек.

Такий король був — зростом ледве з лікоть,
Малий на зріст, в діяннях — велет був.
Країна в чотирнадцятім столітті
Зміцніла дуже у його добу.

І пам’ятають Локетека люди,
Він правив довго — років двадцять сім...
Помислити про вічне в цім відлюдді
У скам’янілій можемо красі.

20 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Бог підказав мій сенс –
я втілив у слова.
А чи не зрада се?
Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
А ви самі́ звідкіль?
Частково звідусіль,
а зрештою – із Рад!
І зрад, од тих, чий біль
будує метроґрад
на зсованім піску,
попід яким віки!
А на моїм візку –
мізки́, мізки́, мізки́!

29 квітня 2003 р., Київ

Є – ніч, облудлива химеро!
А в інший час не смій-таки
вінчати з перлами Гомера
ці передумані думки!

Я вийду сам до тебе в темінь
з охайних сонячних кімнат!
Є – ніж у мене! Лезо – Тема!
О, Псевдомузо! Я твій Кат!

Мої любові потаємні,
кохання всі, які колись
перетруї́ла ти даремно,
я воскрешу! То ж – боронись!

Куди ж ти йдеш? В обхід надії?
Чи, може, в зовсім інший час?
Туди, де твій порядок діє –
шаблонно позатертих фраз?!

Що не ефір – з твоїм гарчанням!
Я виб’ю фальш твою скляну!
Тікай! Я з’їм тебе мовчанням!
Або малюнком прокляну…

15 серпня 2003 р., Богдани́

З красивої площадки Бельведеру
Печальний профіль, бачимо, постав.
Він розпочав кохання саду еру,
На величавий задивився став.

Оце його творіння чарівливе
Століття третє люди бережуть.
Лише сліпого не вражає диво -
Божественого генія могуть.

Потоцький Шенсний Фелікс — це імення
Засновника нетлінної краси.
Тут поривання думки дерзновенні
Утілювали Божі голоси.

І Метцель, і Заремба — будівничі,
І сотні покріпачених селян
Трудилися на славу і на вічність,
Вкладали душу в працю і талант.

Хай кажуть — зрадник Польщі гоноровий -
Потоцький, пан, визискувач лихий.
Великим був по-справжньому в любові,
І вірний був Софії він своїй.

Обожнював, підносив, як Богиню,
В ній бачив ідеал життя свого.
І від кохання, зраджений, загинув,
Бо зрадив син з Софією його.

Минуть віки. Одсіється все нице,
Лише любов цвістиме щовесни.
На згадку парк чудесний залишився
І профіль цей, замислено-сумний.

12 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

О, добре як, що любиш ти!
О, добре як!
Коли обваляться світи –
це буде знак.
Це означатиме, що ти
і тільки ти –
була в основі самоти
в кінці мети.
Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
той день і час.
коли одна – з усіх пісень –
один лиш раз! –
з одним лиш словом, що було
і вмерло знов:
любов, любов, любов, любов,
любов, любов!

21 жовтня 1995 р., Київ

Єдине, що вірно зроблю –
Це запевню любов у любові.
Єдине, що вірно люблю –
почуттів повноводу повінь.

Сумнівайся – я маю кулак
розтрощити кінцівки страху,
маю сили ловить вовкулак
і мішками скидати з даху.

Сумнівайся – а я докажу
тимчасовість твойого вагання,
вирішальної ночі впряжу
триста коней мойого кохання.

Ти не бачила справжньої міці,
чоловіка не бачила в розпачі.
Хай я буду в столітньому віці –
тільки серце у серце встромлячи.

30 серпня 1995 р., Київ

А любов золотими нитками
Вишиває зірки в небесах...
Я б усипав троянд пелюстками
Чарівливий твій зоряний шлях.

Де б не йшла — усміхалися віти,
І леліяли б кожен твій крок
І черемха й бузок, гіацинти -
Супроводжували до зірок.

І у зорянім замку росли б там
Хризантеми, нарциси і плющ
Стіни всі обвивав, як намисто -
Подарунок смарагдових пущ.

Ти б сиділа на зорянім троні
Як Богиня — володарка мрій.
І Пегаси — окрилені коні -
Диво-віршів розсипали б рій.

Слів прекрасних і образів грона,
Наче квіти-перлини в гаю,
Увінчали б собою корону,
Що лягла на голівку твою.

І буяла б, як сонце весною,
Засвітилась на всі небеса,
Наче відсвіт душі золотої
Ця божествена квітка — краса!

2 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

І
Немов би тут почаклувала фея -
Дух музики високої не вмер.
І прикрашає статуя Орфея
Майданчик оглядовий — бельведер.

Фракійський цар, як Бог, одвічно юний,
Ще й Аполлона й Калліопи син -
Коли співав, торкнувши ліри струни,
То чарував усе довкола він.

Дерева нахиляли пишне гілля,
Спиняли ріки свій одвічний біг,
І люди всі від захвату німіли,
В лісах тварини лащились до ніг.

Йому скорялася природа дика,
І закохалася у нього теж
Красуня-німфа, звалась Еврідіка,
Любили одне одного безмеж

Вони з Орфеєм. Та краса всіх вабить
Від завидющих не втекла очей
Чарівна німфа. Й закохався навіть
У неї бог на ймення Арістей.

Погнався у долині він за нею
Й кохання зупинилася весна -
Була раптово вкушена змією,
І вмерла Еврідіка чарівна.

ІІ

Але Орфей не підкорився бідам,
Закоханий сміливець-одчайдух
Пішов, спустився в царство до Аїда
Й заворожив страшного Бога слух.

І Цербер пес завмер в заціпенінні,
Скорботного він не торкнув співця.
О диво! Спів розчулив і Ериній -
Лилися сльози з кожного лиця

Богинь бездушних. І Аїд промовив:
“Зачарувала ліра нас твоя!
Перед величним виявом любові
Доземно голову схиляю я.

Бери свою кохану Еврідіку,
І бог Гермес поможе вийти вам.
Іди й не оглядайся, бо навіки
Її утратиш й музики дива

Уже тоді тобі не допоможуть.
Шануйся. І любов повернеш ти.”
Пішов Орфей. Та мукою тяжкою
Було, не обертаючись, іти.

Він сумнівавсь чи йде за ним кохана,
На виході враз увірвавсь терпець.
Він оглянувсь. Побачив. Та неждано
Його надіям всім настав кінець.

Тінь Еврідіки зникла безтілесна
Орфей же повернувсь до рідних скель,
Та більше музика його чудесна
Вже не лунала серед підземель.

Хоч він вертавсь до річки Ахерону,
Але не зворушили вже пісні
Сумного перевізника Харона,
Кохану бачив тільки уві сні.

Три роки так минуло. Наостанок
Зустрів Орфей на горенько кортеж
Він бога Вакха п’яного й вакханок -
Менад розпусних, ну і п’яних теж.

Вони пробачить не могли Орфею,
Що вірним був. Кохав лише одну
Й не спокусивсь красою нічиєю...
І проявили вдачу навісну

В тім, що каміння кидали, замало
Було цього їм, били до кінця,
Аж доки на шматки не розірвали,
І ліру потрощили у співця.

У річку впала голова музики -
Каралася отак любов свята -
Ім’я прекрасне німфи Еврідіки
Шептали омертвілі вже вуста.

І голову понесло аж до моря,
На Лесбосі поховано співця.
Оракул на могилі там говорить,
І волю провіщає він творця.

...Поміж дерев цього земного раю,
На Єлисейських чарівних полях
Дві тіні ув обіймах завмирають -
Орфей і Еврідіка. Їхній шлях

Як сонце, осяває цю оазу,
Прихильна вже до них блакитна вись -
Зворушливо за руки узялись -
Хоч тут вони тепер — навіки разом!

16-18 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Водоспад, як милої волосся,
Пестить око білизною снів
Наяву. Чи то лише здалося?
Шумовиння чарівне мені

Слух ще й ніжить, умиротворяє...
Міг би я годинами цей спів
Убирати в душу. Мов із раю
Музика ясна звучить без слів...

І лікує, всі знімає стреси,
Ллється срібло на зелений мох,
І в смарагдове впадає плесо,
Віддзеркалює сліди епох.

Тут і сонце й небеса сміються,
І сумують, плачучи, отут.
Хвиль і променів яскраву гру цю
Спогади з собою заберуть.

Чарівливе рукотворне диво -
Зодчий гарно брили ці поклав.
Наче бальну сукню в дні щасливі
На свій стан Софія одягла.

Десятиметрова майже сукня...
Живить її річка Ахеронт.
Поїть водоспад оцей могутній
Як і річку, Верхнє озеро.

На природню брилу, як опору,
Кілька брил покладено іще.
І якщо поглянути угору -
Є місток над вічним цим дощем.

А під ним - багатоступеневий,
Із граніту зроблений канал.
Там Софія, наче королева,
Поглядом красу оцю пила.

А під водоспадом є алея,
Що найбільшу облягла зі скель
Дива цього. І отам для неї
Бровкою прокладено тунель.

Вгору підняла зелене лезо
Тут ялина вічномолода.
А колись росла там і береза,
Де спадати почина вода.

Важко глянуть поглядом критичним -
Геній смаку цей вінчає сад.
І вражає всіх його величність -
Дивовижний чудо-водоспад!

28 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли я вітром оперезався
і літати научався,
ставало легше не мені,
а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві,
кожній крапці
час у свідки набивався.
Бо свідок такого не я і не ті…
я – летів
по появі своїх почуттів,
по піднебінню неба,
і вище – до Феба,
у рай-надсвіти,
де, так і знай,
діставався,
а діставався
мети,
тих золотих досконалих світил,
де світ розбивався,
де я як не був…
падав у Буг чи Прип’ять, –
римований блеф по воді обу́х!
Хай хвилі тепер щось ліплять.

10 червня 1993 р., Одеса

Розвіяні ілюзії життя
вміщаються у три щасливі миті:
ось я мале, із мамою, дитя,
ось ми усі, а на столі – кутя,
а онде сяє сонце у блакиті.

Все інше – як на обрії земля,
яка фата-морганою зникає
єдиного на рейді корабля,
дрейфуючого до кінця і краю
без компаса, вітрила і руля.

Перемішалось явне і минуле
на зримій і невидимій межі,
де береги і острови чужі
фантомами у далині майнули
як юності далекі міражі.

Як синє плесо сонної ріки
де плаває осіннє в'яле листя,
гойдає вітер жовті поплавки,
несе на хвилях бусинки намиста
у шатра очерету й осоки.

І вся оця романтика – село,
де каравели плавали млинами...
І думаєш, – було чи не було?
Усе, що лободою поросло,
зникає як у вирі – оріґамі.

І видива майбутні вітражі,
і одинока хата на межі –
дитячі силуети мого раю...

За ирієм щезають деркачі,
а привиди і тіні – уночі,
коли останній сон оповиває.

11.2020

Згадую тебе, мов прілу осінь.
Паростя осик навколо лісу.
З поцілунків наш небесний досвід.
Десять актів і одну завісу.

Згадую, не мружачись на сонце.
Стаючи безмовним, як осика.
Це хіба кохання? Це віконце,
у якому ти така безлика!..

24 лютого 2004 р., Київ

Згадаю в снах я колір ночі
І знов заплакані в нас очі
В руках стискається весна,
Яка була така близька
Для нас з тобою,
Але закінчилась грозою.
Весну мені ти дарував
Давно було, а ти згадав
Коли знайомилась з тобою,
То панувала над собою,
Не мліла я тоді й не знала,
Що серце я тобі віддала
І не збагнула, як швидко
У тобі втонула.
А дні, безтямні і пусті
Безмежно довгі й нудні ночі
Згадаю я тебе за очі.
Ти підеш геть-і не збагнеш,
Що маю серце я без меж
І той безтямний колір ночі
Запам'ятаю я за очі.

2017 рік

Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

І перший ліктя прибирає,
мов той слухняний пес,
і вірний і люб’язний!

То в глибині – кохання, чи не так?
Проблеми всі вирішуються швидко?..

З любов’ю?

8 квітня 2002 р., Київ

З Діани гроту йдем до бельведеру,
Сталлоне, Гір, також Ален Делон
Вже відбули краси своєї еру,
Та вічно юним бог є Аполлон.

Як та весна, він молодий і дужий,
Красуні Артеміді – рідний брат.
Ці діти Зевса і Латони дружать,
І прикрашають вродою цей сад.*

Обов`язків багато в цього бога,
І навіть всі три виміри - в одне –
І небо й землю й підземелля строге
Поєднує, рукою лиш змахне.

Він – сонця втілення, а стріли з лука
Його пронизують і космос весь.
Бог всюдисущий. З ним – і щастя, й мука,
Зазнав од нього смерті Ахіллес.

В п`яту поцілила стріла Паріса,
(І спрямував її – бог Аполлон!)
Хоч потім сам загинув цей гульвіса,
Завдав найбільше рідній Трої зло.**

Про це пізніше будем говорити,
Бо статуя Паріса в парку є.
Феб сонцесяйний*** - муз ще покровитель,
Творцям дає натхнення він своє.

Поет і музикант від нього кожен
Снагу черпає, як співець краси.
Він – духів злих могутній переможець,
І музика чарівна з небеси

Цілющо діє силою мелодій.
На лютні грає Аполлон-митець,
І створює гармонію в Природі,
І вроди чоловічої - взірець.


16 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Спогади також мають свій запах,
А осінь пахне тобою
Коли пожовкле листя
наповнилось мрійливою журбою,
Коли блакитне море вривалося у тіло,
Воно безшумно, загадково мліло
І не побачив жовтень його яскравих змін.
Та осінь була як ти-
Вона схожа на першу зустріч
Із ароматом смачної кави
Й солодким поглядом заграви.
А осінь повільно сплітала,
Наші холодні душі,
Вона,мов цукор, розбавляла
Всі наші страхи в обійми,
Що спогадами карбувались
На ниших сонячних сплетіннях.

Серпень, 2020 рік

Спи, моя радосте, цить –
бо й простирадло вже спить.

По́душки більш не вищать.
Ковдри посохли й блищать.

Навіть заснуло трюмо,
ані дзеленькне воно.

Сплять туалети і душ,
креми, помади і туш.

Дрихне бюстґальтер в кутку;
й туфлі в відрі в смітнику.

Хай без шпильо́к ще посплять –
поки в ремонт відправлять.

Впро́голодь спить гаманець;
і без зубів гребінець.

Ось зупинивсь, позіхнув
й тихо годинник заснув.

А калатав, голосив,
поки я хату трусив!

Потім заснув табурет,
потім – кастет, пістолет…

Сплять за парканом без ніг
трійко коханців твоїх.

Хто навідру́б, хто під ди́х;
ти не тривожся за них.

Я́ тільки, любко, не сплю,
а стережу і люблю.

Спу́нькай, розпу́стонько, цить –
он котик сіренький вже спить.

Тільки не дуже хропи;
спи, моя радосте, спи.

18 липня 2001 р., Богдани́

Шановна редакціє “Поетичних Майстерень”, уся ПееМівська родино!

Щиро вражений, здивований і зворушений присвоєнням мені високого статусу майстра R1.
Висловлюю свою найщирішу вдячність моєму доброму другові, адміністратору і власникові сайту Володимиру Ляшкевичу, моєму дорогому другові і вболівальниці Тетяні Левицькій, усім, хто переживав і хвилювався за мене!

Якщо чесно і відверто, я вже якось звик до несправедливості цього життя, деяких особливостей нашого національного українського менталітету, коли здібну творчу людину за життя більше не хвалять, а навпаки, цькують, а вшановують уже після смерті, і потім ті, що найбільше цькували, б’ють себе в груди, і кажуть, що покійний був їхнім найкращим другом.
Сьогодні трапився той випадок, коли я радий помилитися в своїх оцінках дійсності, бо виявляється, що таки козак — не без долі, а світ — не без добрих людей!
Скажу чесно, без усякого підлабузництва, сайт “Поетичні майстерні” для мене — найкращий поетичний сайт в інтернеті, найбільш розроблений і розпрацьований. Чого вартий лише один коефіцієнт прозорості Замшанського — співвідношення голосних і приголосних у поетичному творі для визначення ступеня його мелодійності, музичності. А соціологічні опитування авторів з приводу оцінки того чи іншого літературного явища, чи навіть посадовця спілки письменників? Рейтинги, критика, публіцистика, аналітика, новини, розподіл на вікові групи, проза, інша поезія і т.д.
Цікаво, що “Поетичні майстерні” мають своє виразне обличчя — це домінація в них все ж таки римованої традиційної поезії з поглибленням змісту, навіть певний романтичний ореол, класичне русло творчості, де поету-романтику досить таки комфортно твориться і живеться.

На сайті є сотні, якщо не тисячі талановитих, кваліфікованих авторів, з багатьма з яких за ці 11 з лишком років було плідне спілкування, висловлювалися в мій бік, як позитивні, так і критичні зауваження, що давало змогу рости над собою, удосконалюватися. Дуже вдячний за науку Володимиру Ляшкевичу, Ігорю Павлюку, Любові Бенедишин, Ярославу Нечуйвітру, Володимиру Гнєушеву, Олександру Христенку, Олександру Сушку, Тетяні Левицькій, Івану Потьомкіну, Нінелі Новиковій, Вікторії Лимарівні, Вітру Ночі, Валентину Ліпчинському, Олександру Дяченку та багатьом іншим.
З часом навіть став сам педагогом поезії. Бо допомагав творчому становленню таких прекрасних авторів, як Тетяна Левицька, Лілія Ніколаєнко, Олеся Овчар, Адель Станіславська, Наталка Данилюк, яких більшою чи меншою мірою вважаю своїми учнями.

Я вже тут майже 20(!) страшно подумати, років. Був переможцем конкурсу “Майстерень” у темі “Осягнення любові” ще в 2001 році. Про що свідчить одна із сторінок сайту. Систематично працювати і викладати вірші почав із 2009 року — більше 11 років. За цей час опублікував більше 1000 поезій, а ще поеми, рецензії, проза, публіцистика, аналітика, передмови до книжок авторів, літературні пародії, переклади, і нарешті — найбільше своє досягнення — корону сонетів “Світло кохання”, виконану канонічно, еталонно, яка є найбільшим моїм творчим досягненням, вищою математикою поезії, за висловом лауреата Шевченківської премії Любові Голоти, і я цим щиро пишаюсь.

Пробачте за деяку самовпевненість чи сміливість вислову, але думаю, якби був французом чи італійцем, то корону сонетів би висували на нобелівську премію. А в Україні високі посадовці від літератури сказали мені, що не варто навіть пробувати подаватися на Шевченківську премію, бо там корупція, або все йде через компетентні органи, не дадуть. Хоча знайшлися люди, які вважають, що моя корона сонетів вартує найвищої української нагороди. Це — академік Микола Жулинський, Ліна Костенко, головний редактор журналу “Всесвіт” Дмитро Дроздовський. Щиро дякую їм.
Тому для мене є таким приємним сюрпризом висока оцінка адміністрації сайту, де є чітка градація авторів — розподіл на любителів поезії, майстрів зі статусами R2, R2+, R1, R1+, останній з яких, по суті найвищий (за винятком ступеня R, де стоять класики літератури, такі як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та ін), словом, кожен може подивитися.
Ще раз уклінно дякую адміністрації сайту в особі Володимира Ляшкевича та групі авторів, який очолила мій дорогий друг Тетяна Левицька за високий Статус у цьому високосному році, в якому я отримав і звання заслуженого артиста естрадного мистецтва України,
і визнання моєї праці на ниві поезії.

Щиро Ваш

Ярослав Чорногуз

23 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

До джерела ми Гіппокрени станем,
Обличчям і праворуч бачим вхід
У темний, таємничий грот Діани,
Де поруч там Пегас залишив слід.

Мисливиця Діана-Артеміда
Опісля ловів спочивала в нім –
На лоні чарівного краєвиду,
І голим тілом вабила своїм.

Збиралася із німфами купатись
У кришталево-чистім джерелі.
Де не взялися гончаки горлаті –
Мисливця Актеона – люті й злі.

Не знав, що тут його чекають біди,
Що там богиня, а не смертна є.
Чоловіків не любить Артеміда…
Красу нагу на горе, на своє

Між смертних – ВПЕРШЕ – Актеон побачив,
І поплатився він за це життям!
Як не благав – на оленя одначе
Його обернуто, хорти з виттям

Свої ж його й роздерли, бо людині
Зась бачити оголену красу
Вродливої й жорстокої богині…
А води дзюркотливі ці несуть

Вологу чудодійну для поетів,
Наповнюють кастальське джерело
І Срібностумінь для натхнення злетів.
З Пегасом тут не раз увись несло…

До цеї забороненої зони
Потоцького високі гості йшли –
Збирались на посвячення масони –
Ілюмінати й «Білі три орли*».

І члени лож пили отут цю воду…
Великим майстром в них Потоцький був
У сильній ложі «ВеликОго** сходу»,
Що правила життям у тут добу.


14 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Дитина дивиться на світ
Цей погляд ангела відкритий
Цікавить наших дітей все
Ще більше хочуть вони знати
Всі їх питання чому, як, де, коли
На всі питання ми мусимо
Їм уважно і з повагою відповісти

Дитя, як губка в себе все вбирає
І перш за все – поведінку тих
Хто поруч, з ким спілкується,
Живе, що бачить,чує.
Здається все так просто,
Проте формуються її манери,
Характер, погляд свій вже є...

Здається роздуми мої не нові,
Відомі кожному вони
Тому не слід нам на дітей,
Онуків ображатись,
Ми самі винні, якщо
Непорозуміння і проблеми з ними є...
2.03.19 8.30

На фото- мій малюнок

Я любив твої ноги в пуантах,
той балетний перебіг ніг,
де ставав самохіть арештантом
у клітинах вуалей твоїх.

Ти сягала надтрюкових пе́ршів
у польоті чайковських, всіх,
і була фантастично найперша
у клітинах вуалей твоїх.

Симбіози балету і цирку
ритуалили сльози, сміх.
Я фанат, бо вмираю за зірку
у клітинах вуалей твоїх.

Я платонік арени і сцени,
я слідів танких оберіг.
Я поріжу розбурхані вени
на клітини вуалей твоїх.

Бо люблю твої ноги в пуантах
до щемління натомлених ніг*,
бо стаю що не мить протестантом –
рву клітини вуалей твоїх.

28 вересня 1993 р., Київ

__________________
* цей рядок в іншому авторському варіанті:
«до щемління щілин між ніг»

Мій сенс життя – твоя рука,
твій погляд і твоя присутність.
Стежина не завжди легка,
та не властива їй підступність.

Мій погляд між багряних фарб.
Та все ж зелений тішить душу.
Це згадка про весняний скарб.
Сказати це собі я мушу.

Ти від’їздиш! Прощання мить
надміру сповнена журбою!
До тебе поклик долетить.
І знов зустрінемось з тобою!

Нове суцвіття зрілих рим:
там клен у жовтому намисті…
В думках осінній лиш мотив.
Шепочуться трава та листя.

13.11.2020 14.38-14.48.

Колись
чекала ти
і я чекав.
Колись
гукала б ти
і я б гукав.
Але тепер, тепер, тепер –
дива!
Ми вдвох римуємо
одні і ті ж слова.

Колись
сміялися б
од слів таких,
тепер
співаєш ти –
а я притих.
Тепер говориш ти мені –
моє,
а я дивуюся,
бо більше нас стає…

14 серпня 2001 р., Богдани́

А, що то стало зі мною?
Невже то листя зів'яло,
Серце моє покрило журбою,
І на землю тихо опало.

А кров кипить і серце в грудях скаче,
Коли те листя, ніхто навіть не побаче.
Воно скрізь, воно повсюди,
Але навіщо воно потрібне, не ті люде!

Не помічаємо тієї простої вроди,
Тих прекрасних джерел чісті води.
А все дивимося, зазираємо
З болота в багно, очі ховаємо.

Навіть не розуміємо, що ми втрачаєм,
З жадобою весь сурогат погланиаєм
Міняємо обгортки, свято віруючи в те,
Що на світі "Я", єдиний, таких не було і більше не буде.

Гадаю даремно я думку почав,
Хто я такий, і навіщо словами людей діймав?
А теє листя все так на землю й ляга,
Лиш я піду туди, де тебе нема.

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер

Коли ти тепер і зараз –
і більше ніколи для мене,
така отут паморозь, парость,
що горе тобі, Мельпомено..,

я чую на пальцях кігті,
я бачу на сцені – стіни,
і граю шовковий віхоть
живого твого голосіння.

Осіння зима і синя
і жовтогарячі вдачі,
що значить таке воєдино,
коли лиш гляда́ч вдячний?

Проспекти пародій на правду?
Театр позаду і задум…

30 березня 1993 р., Київ

Ніхто ніколи не зникає,
Ніщо нікуди не дівається,
І Всесвіт лагідно та щиро
Завжди до тебе усміхається,
І Вічне дивиться щомиті
На Землю з ніжної блакиті,
Осіннє листя променисте
І подих ранку ясночистий,
І сонце в небових долонях
Малює золотом на скронях...

А уночі, як світять зорі,
Далекосяйні, неозорі,
Ті, хто пішов, у сни з'являються:
Ніхто ж нікуди не дівається...

Наш час побачень - менший кроку,
А вже неначе ера з ер.
І слід в душі такий глибокий -
Минуле все на порох стер.

Що не подумаю, де гляну -
Мені усе шепоче — ти!
І в пізню осінь цю, кохана,
Нам гіацинтами цвісти.

І оминати всі напасті,
І осягати височінь,
І пити пригорщами щастя,
І відчувати душ глибінь.

І чар кохання лебединий
Життя освятить течію.
І ти моя, я твій єдиний
У неземному цім раю!

Політ у просторінь безкраю,
Два серця б’ються в унісон.
Життя, окрилене розмаєм,
Стає, неначе мрія-сон!!!

11 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Тільки тобою серце тліє
в цю темну
непритомну ніч,
де один я знову.
І повернути
вже ніколи не зумію я
подих твій
і щирі сльози з віч.

Ти не верне́ш,
як весна ця зла і ві́тряна,
як зимова віхола;
і ніхто тебе не спинить..,
як ту любов,
із котро́ї тебе викрано,
а мене обікрано…
Збути зраду вже не встигну.

Я не забуду
тих далеких світлих сподівань.

Знов не засну
і знов потраплю
у вічний і самотній склеп,
де надій не буде.
Більше ніколи
вже тобою не забарвлю я
темну ніч
і цей останній лет…

Дощ фарбує вікна нотами…

травень–червень 1991 р., Київ

Морок. Мороз. Ворони
кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
зара вкрадуть валізу.

16 березня 1989 р., Київ

Цвірінькнув годинник,
і хвиля злетіла,
сіла мені на плече
і довго зі мною про вас говорила,
не відчинявши очей.
Я думав, вона ваша мама
чи пошти
надірваний мною зв’язок,
а вийшло простіше – короткий
поштовх
рядочків з дитячих казо́к;
наївні загадки пливли по скронях,
мов плавлений віск;
я в ніч простягавсь, як у сонце сонях,
і крила підніс на біс!
я гладив плече,
на якому сиділа
хвиля-хвилинка про вас;
пів-тіла мої і ваші пів-тіла,
а ціле – екстаз…
Цитати могли і до вас долітати,
але ви далека моя;
я ра́дий, бо радив би вам прочитати
те місце, де "ваша" – "твоя",
де "ви" – просто "ти",
як в дитинстві..,
а зараз
цвірінькнув годинник і все…
А є ще у мене така фраза:
але це для вас есе.

16 квітня 1993 р., Київ

Романтика осіннього романсу
Вальсують ноти струнами душі
Ми вчинків зустрічаємо подяку
Які нас частували у житті...

На сході дня , вечірньою зорею
Над схилами розлогих верховин
Плекаємо до єдності ідею
Різних в окрасі зібраних світлин

Мій рідний край , мого дитинства обрій
Тих перших вражень світлі почуття
Окрилений , чудовий , творчий настрій
Живе тобою серце , і душа.

Пірнувши в розпач самоти -
нас поглинають неба грози...
Віддавшись обріям сльози -
приваблюємо дум дороги...

Блукаємо , шукаєм слід -
морок окутує мовчання...
Ламаємо холодний лід -
минулого сліди плекання...

Лікує все , долає все -
все починається з початку...
Нікому не прийнять за нас-
Ні в бідності , а ні в достатку.

На самоті я релаксую
Де пропадаю - тишу чую
Нічному сонцю пропоную
Думки свої - йому дарую...

Навколо звичні всі події
Завжди у русі справи , дії
Твої міняються надії
У різні сторони стихії...

Ти служиш звичкам , насторогам
Міняєш напрямки пригодам
Негоди обраним дорогам
Прибічникам здаєшся громом...

Гориш , палаєш , шаленієш
В безвиході сумлінно тлієш
І тільки з часом розумієш
Душа болить за тим - з ким мрієш.

Твій портрет чарівний, романтичний
Невимовна краси дивина.
Жест оцей королівський, величний,
Хміль з обличчя, п’янкіш од вина.

Так природньо розтулені губи,
Наче квітка на чистім лиці...
Так і хочеться всю приголубить,
Ніжно пестити руки оці.

Із очей пить смарагдові чари,
Милуватися дугами брів...
Чи не Образом світлим я марив?
І до нього життя усе брів?

Аромат п’є кирпатенький носик,
Вушка чують любові слова.
Як перлинки чудові, їх носять,
Щік рожевих ясніють дива.

І волосся ясне під вуаллю,
І оголений контур грудей...
Шиї грація, торкнута шаллю,
До плечей хвиль троянди веде.

Дим блакитний сповив личко миле,
Огорнув щастям душу живу...
Чи мені це, скажіте, приснилось?
Чи це мрія моя наяву?!

5 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Моя любове, не сліпа,
а зряча.
Чому ж мене ти обійшла
неначе?
Чому від мене ти все далі
одступаєш?
Невже і краплі у душі тепла
не маєш?
Куди тепер? Так щастя ти
не зловиш…
Невже і слова більше
не промовиш?
А може, ти кохання
загубила?
Моя любове, може, й
не любила?
Любове, ти ж.., ти не сліпа,
а зряча.
Я ж бачу – твої очі
плачуть.
Я ж чую – твоє серце
б’ється…
Воно повернеться,
воно знайдеться…

16 жовтня 1988 р., 2 грудня 1989 р., Київ

Прости, що вечір цей сумний
Тобі печаль гірку навіяв.
І опустив на ніжні вії
Вуаль журливої мани.

Моя кохана, не сумуй,
Ми вже зустрінемося скоро,
Я не лишу тебе саму
Із тугою й розлуки горем.

О люба ластівко, твоє
Хай серденько заб’ється лунко,
Й палкого радість поцілунку
Тебе усю враз обів’є.

Хай смуток більше не пече,
Розвіє темряву зрадливу
Та трепетна віолончель -
Дарує звуків щастя диво!

4 листопада, 7528 р. (Від Трипілля) (2020)