Відчинивши місячне віконце
і тумани випивши до дна,
відкусила ніч окраєць сонця.
Народилась зірочка одна,
а за нею інші покотились –
запалили весь Чумацький Шлях,
а поодинокі засвітились,
як волошки в росяних полях.
Відлетіла пісня солов’їна,
розлилась між небом і селом.
Спи, моя пташина Україно,
я до тебе пригорнусь чолом…

15 березня 1988 р., Київ

Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.

Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш по́тім: "Це я, чи не я?"
і народишся вдруге за спомином.

2 серпня 2001 р., Богдани́

Радію, що лишаюсь однією.
Куди я хочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?
Я нічия і це, само собою,
наповнює реальною журою
усі мої ілюзії-путі...
Та я іще захоплююся грою,
романтикою, а не суєтою,
і рюмсаю лише у самоті.

08/19

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.

Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.

Я йду по терезах чутливих, земних,
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.

Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.

12 січня 1995 р., Київ

У заздрості не має берегів,
і зрада теж не має дна.
Та й підлота качає тут права.
Нещасний світ без віри зубожів.
У зла не має меж...
Під маскою порядності криється брехня,
І мудрість хитрості рівня.
Та й правота фальшива теж...

Але кохання робить неможливе,
і може брилу льоду в серці розтопити.
Для деяких це почуття не так важливе.
А хтось страждає за нерозділеним коханням.
Й у ночі, тихенько плачучи,
роздумує за що таке, дане їй Богом покарання...

Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…

Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!

Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!
Лети ще вище, звідки час відпуст!

На всій меті своїй крапо́к настав яскравих,
у фарбах неземних, де барвів ніц,
щоб я промчав між них, як між обставин,
в олімп любові, подолавши бліц!

Це звершення – твої, бо я з тобою,
як з Богом ця ікона при стіні!
Перехрестися серцем і любов’ю,
закохана собою по мені.

23 січня 2010 р., Київ

Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…
Від радості злечу до небокраю!

Як хороше на відстані - тебе
Любити палко, доброту відчути.
Мов небо заясніло голубе
Й скували водночас розлуки пута.

Та вже розрадою – твої слова,
Пестлива інтонація – жагою…
Раптово затремтить душа жива
В передчуванні зустрічі нової!

15 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Гони жалі і думи невеселі,
бо є надії іскорка мала,
що ми у цьому світі новосели,
аби удача іншою була.

Сузір’я Оріону і Плеяди
сигналізують, що і я один
і ти одна, але моя монада
у хаосі росинок і пилин.

І я тебе моєю ще побачу,
і ти мене... але не уві сні...
Піймаємо за гриву ту удачу,
яка ночами снилася мені.

Такої миті і душа радіє,
і у фантазії немає меж,
і явною стає таємна мрія...

Утрачене уже не доженеш,
та не згасає полум’я надії
і ти у ньому иншою ідеш.

08/19

Ще імпонує нам – рука в руці
іти за недосяжною тією
високою вечірньою зорею,
яка не заведе на манівці.

І я, і ти ще тішимося нею –
поезією раю у кінці
дороги, де наяди у ріці
заманюють на ямби і хореї...

І поки ще п’яніє голова,
на пам’ять, що була у мене мила,
дарую римі мелодійні крила.

І хай ця пісня буде не нова,
але не заблукають ті слова,
якими ти поета полонила.

08/19

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невира́зній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як сонця щем, що ссе полісся край,
той горизонт, де в золоті всі кози
для юних нас, хто спив чарі́вний чай.

Там ніч пройшла, світанок спав з калини,
і голуба незаймана любов
звільнила цно́ту, вискочила – й лине
під мій неперевершений покров.

За мною, люба! – В перший день рожевий!
Щоб гай гудів! – А сич рубав дерева!

19 червня 1995 р., Київ

Ось і серпень осінь доганяє
по заборонованій ріллі.
На узліссі молодого гаю
ирію чекають журавлі.

Так і ми торуємо дорогу
і не боїмося уночі
кликати у сни одне одного,
поки у запасі є ключі.

Не питаю, – бути чи не бути...
яблуко не заборонний плід.
Але як душі не сполохнути,
що уже готова у політ?

Поки ще долаємо утому,
думкою вертаємо додому
із юдолі хаосу й жури,
щоб не чути над собою грому
і радіти ще одне одному
пізньої урочої пори.

08/19

Пливуть по небу темні рядна,
Немов химерії старі.
А туга давить так нещадно,
В розлуці день іде за рік.

Здається, все віддав би нині,
Аби сягнуть віддалеки –
До ніжної твоєї тіні
Легеньким доторком руки.

І місяць плаче від одчаю.
Як сльози – зорі – із лиця!
Чого ж ти, доле, розлучаєш
Твої закохані серця?!

10 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Яблуневі лещата.
Білі хащі з воронами жовтими.
Сонця безліч.
Усе у цвіту пломенить.

Опиляймося ним –
і любов’ю обпалимось згодом ми,
коли яблуко синє
спокусить у су́тінну мить.

Яблуневі ліси
розсадив білий дід перед бабою.
Літо, стяте серпом,
їх любові сповняло сто літ.

Їх кругле́ньке внуча
прокотилось з-під яблуні яблуком.
І сказала стара:
"Бо ти завше зривав пустоцвіт".

5 травня 1995 р., Київ

Темний ґрот.
Екзальтовані хащі.
Аурікове сонце стає.
Ноги важчі.
І руки тяжчі.
Трохи вище фантазія є.

Леонардо да Вінчі не вище.
Є затемнення справжніх Венер,
коли протяг пейзажовий свище
повз парад незображених сфер.

У мазках бурезламних природа
пише пензлями диких стихій,
як не завжди спокійною врода
є в тілесній задусі твоїй.

Хтось пишався безвухим Ван Ґоґом,
і на старість без вуха зоставсь.
Хтось хвалився, малюючи Бога,
і на чортову матір здавсь.

Тільки крали твої картини.
Цінували твої кольори.
Десь у темному ґроті гине
ермітаж, переповнений гри.

Голуби виліта́ють зі склепу,
вдвічі більші, і більше їх, –
із яєць вилупляються в небо,
прямо в небо фантазій твоїх.

23 липня 1995 р., Київ

Ти ледь пішла і наяву -
Плекаю знов про зустріч мрію.
Лише з тобою я живу.
Без тебе, мила, животію.

З тобою кожна мить ясна,
Без тебе – темрява тужлива.
В тобою й восени – весна,
Без тебе – нуднотонна злива.

З тобою я – мов гіацинт
В саду чудеснім розквітаю.
Без тебе швидко в`яне цвіт,
І замкнені ворота раю.

Трава без тебе – геть суха,
З тобою – ліс вічнозелений.
Без тебе доля – зла й лиха,
З тобою – радісна для мене.

І ти сумна без мене теж!
І никнеш на виду і в`янеш,
Зі мною – ружею цвітеш,
Проміниш сяйво полум`яне.

В розлуці – в темряві думок -
Доводить відчай нас до краю.
Лише удвох ми – летимо!
І щастям всесвіт обіймаєм!

5 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Пам’ятаю чи не пам’ятаю,
а усе минає, що було,
поки юне серце забуває
та буяє молоде зело.

Будемо-не будемо – умремо...
І куди полине та душа,
що була від іншої окремо?
Суще і живе поб’є іржа.

ІІ
Чуєш, чи не чуєш, а озвешся,
знаючи, що вірую і жду.
Може і до мене підіймешся,
поки я до тебе упаду?

Хоч-не хоч, цілую-обнімаю...
Як не є – обоє не святі.
Поки теплі руки відчуваю,
не загину я у самоті.

ІІІ
Вірую-не вірую, а Богу
уночі, тамуючи тривогу,
помолюся. Ми ще не самі.

Любиш чи не любиш, а одного,
що уже не перейде дорогу,
нагадають очі у юрмі.

08/19

Моє ти море,
мій ти океан,
з найбільшим ліком див і потрясінь,
які на берег мій,
на кам’яний вулкан,
прояснюючи всю твою глибінь,
наспівуючи всю твою любов,
одне за одним котяться з-під хвиль,
які з’являються, відмиті, знов і знов
уздовж води на сотні й сотні миль.

Рожеві мушлі,
водорості й мул,
колони й статуї твоїх підводних міст,
монети золоті
й кістки акул,
античні амфори, в одній з яких – твій лист.
Це ти мені своє багатство й скарб
виносиш і кладеш на гостре скло,
твої дарунки порахує краб –
тверезий розум мій, тверезе зло.

Але ти – море,
ти – мій океан,
безмежна суміш щедрості й життя,
плекаєш цілину, щоб мати лан:
наносиш мул –
і родить ця земля.
На скелях сяють манґові гаї,
блищать багаті золоті міста,
товар везуть на про́даж кораблі,
а я купаюсь між рядків листа.

31 липня 1995 р., Київ

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без доріг,
в об’їзд великих міст і сіл малих,
їзда на возі.

Їзда з зупинками лише для відпочинку,
лише на мить і тільки на хвилинку,
де ніг легких торкається земля,
де знов у віз лягаєм ти і я,
у ложе сіноскошене моє,
де осінь, літо, весни й зими є,
де рік стоїть, але любов стає
з їзди у возі.

Цей віз давно вже їздить без коня,
його у лісі віднаходжу я,
у ветхому хліві, в мохах махрових
тебе я маю в марах кольорових,
тебе кладу у постіль мандрівничу,
цілую сумно молоде обличчя;
і ми співаємо, і нас дорога кличе
на возі без коня.

17 липня 1995 р., Київ

Так без тебе погано,
Ніби кисню нема.
Душить мене, кохана,
Туга всього німа.

Кляті сльозяться очі,
Болю стовпом стою.
Ніжно попестить хочу
Руку хоча б твою.

Доля немов зв`язала
Нитями смутку нас.
Тішить в житті так мало
Даний коханню час.

Ніби ворота раю
Геть зачинила ти.
Я без тебе вмираю,
Й саду вже не цвісти.

О заберіть од прірви,
Рідні мої Боги.
Ти мене в смерті вирви,
Щастя хлюпни снаги!

29 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

1993 р., Київ

На дику стежку сіла, ані руш.
Зелена тиша, сповнена гойдання.
Не шелесне зеленоокий вуж.
Суниця не покотиться остання,
а важитиме мандрівничу суть
і вабитиме тілом осолоди.
Земля покличе голосом, мабуть,
зими.
І не спитає згоди.
А на стежі – поспішна мурашва.
Ти – наче камінь.
Мовкнеш в повній тиші.
Скидай слова, мов плащ, скидай слова.
Сиди і слухай:
тиша
вірші пише.

І от
я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.

Але...
мале лишається "але."
Мої герої розбрелися світом.
Нові шпалери і тривкіший клей
не зможуть їх на інших замінити.
Як за́вжди, залишається "але."

Комусь
я теж подався і чомусь,
із поглядів моїх – чужий світогляд.
Лише на ви́гадках, лише на казці вчусь.
Руйную, ремонтую й мрію поряд…
Комусь я так сподобаюсь чомусь!..

20 липня 2005 р., Київ

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…

Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!

Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…

Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…

Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…

Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…

Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…

Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…

Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат…
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!

22 жовтня 2016 р., Київ

На листі потьмяніла бірюза,
І ніч ковтнула обриси пресвітлі.
Осінній смуток в душу заповза,
Вогні у небі, як відьомські мітли.

Літак у темряві летить, свистить,
І сопла випускають скрип і скрегіт.
У моторошних призвуках на мить
Вчувається чийсь гомеричний регіт.

Немов повилітали духи злі
І казяться в небеснім фіолеті.
Стрибають п`яні відьми на мітлі,
Насмішки відпускаючи у леті.

…А сад - із чорносливу мов ріка –
Зіщуливсь, підібгав, як ноги, тіні.
Під співи заспокійливі цикад
Зітхають зорі тихо в мерехтінні.

22-23 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Що не написано у небі,
то є табу. От є! І – край.
Якщо кебеті не до тебе,
то і кубіту оминай.

У Феї не проси авансу,
у Геї щастя не проси.
Нема удачі, мало шансу –
зате не буде і яси.

Усьому є свої ліміти.
Зозуля кукає про це.
Не мотивує – обігріти,
оберігай своє лице.

Усе, що буде і не буде –
оказії чи пересуди –
ніхто не знає до кінця.

Іще згадає. Не забуде.
Надію не рятує чудо,
але загоює серця.

07/19

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

Понеділок, 4 липня 2016 р., Богдани́

Літній вечір з-під мороку
в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
під вільхи розлогі
і задмухує землю,
мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче
відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому
всі кістки́.
Звір засів у дуплі
і вимірює втому
молитовним виттям
на чотири кутки.

На, сховайся в мені!
З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти,
як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить,
і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи,
як одразу не вмреш!

9 серпня 2005 р., Богдани́

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

…Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
Лише у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

15–16 червня 1995 р., Київ

Хмари, як пушинки,
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
І вiтерець працюе,
Колише трави и гiлки,
Дає живильну силу,
І тим росткам,
Що показались iз землi,
Така краса и благодать,
Що нам дає природа,
Нетреба спать…
Поглянь навколо,
Не байдужим зором,
І зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…
13.05.17(написані в лікарні)

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток шавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

9 серпня 1994 р., Богдани́

Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Си́мон…
Шум моря і Ши́мон…

Той Ши́мон і Си́мон –
то ж батько із сином,
два шу́ми у моря
два щастя, два горя…

Не хочеш – а мусиш.
У море відпустиш…
У шторм, ніби в душу,
потрапиш у мушлю…

Шум моря – і Ши́мон…
Сум моря – і Си́мон…
Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря – і Шуман…

23 листопада 2006 р., Київ

Нема нічого, що минає марно.
Людей парує доля у житті.
Обоє відпрацьовуємо карму,
та іноді не вистачає шарму
утримати себе на висоті.

І розумію, що іду до тризни,
але буває – зопалу в огонь
і опікає теплота долонь.
Химерою являється харизма
і забирає душу у полон.

Приймаємо усе як Божу кару
і Єві, і Адаму у раю.
І сонечко ховається за хмари,
і у очах її немає жару,
і цього я від себе не таю.

Рятує і поезія, і ліра,
та не її лікує, а мене...
І не минає літо затяжне..

Наївному ніде немає міри –
і не уперше є остача віри,
і не востаннє доля омине.

07/19

У сухотах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між а́плодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холодить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у тому повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

9 листопада 1994 р., Київ

На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.

Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…

29 січня 2013 р., Київ

Не цілую, але обнімаю
як давно і недавно було.
Забуваю, але пам’ятаю
як дощі пам’ятає зело.

Уявляються радісні очі
і розкрилені руки твої,
наче скучила, ніби щоночі
наші душі іще нічиї.

Ідемо як бувало у парі
коротати ясні вечори
до жагучої тої пори
як єднаються сині і карі
і шукають у небі Стожари,
поки падає щастя згори.


07/19

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо ти скажеш "ні", –
скажи, з яких тканин такі тіла дівочі,
з якої бронзи груди ті пружні?

Скажи, з якої ланню ти дружила,
що граціозно пролетіла так?,
так, ніби я мисливець, тільки сила
твоя у тім, що ти подала знак!

Твої манки в моєму мозку б’ються
і пробивають череп уві сні.
Хіба це очі?! Це снаряди рвуться:
з-під сонних вій – смарагди навісні!

Гаремна дівко, це життя горемне
лише в моїх покровах буде – блаж.
Ні слова більш! Є сила більш силенна,
це поклик мій і поєдинок наш!

8 серпня 1994 р., Богдани́

Люблю у літню спеку добру зливу,
Од неї все буяє і росте.
Люблю твою я усмішку щасливу,
І сяєво в зіницях золоте.

Коли уся ти світишся красою,
І радістю окрилюєш цей світ,
Як та верба косою чарівною
Голубить вітра в лоні теплих віт.

Мені твоє волосся – гай духмяний,
Що цвітом обсипає залюбки.
Ти вся – немов троянда, що не в`яне,
А дихає коханням на віки!

11 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом "ЛЮБОВ"…

Хай на додаток – з думки думка знову
про те, що ти – однаково одне
святе ягня, яке веде розмову,
безтямну й темну.., й не минеш мене.

Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст!
А ти – свята без імені й без назви,
ти – просто думка, випадковий гість.

23 січня 2010 р.. Київ

Чи фіксує побачення наші
те, що й досі єднає серця?
Ідемо в куражі-епатажі
і немає уже каяття.

Нас вінчає у сивому небі
буйний вітер, що сіє дощі,
і нічого неначе й не треба,
поки чуємо, – Гірко! Мерщій!

Ти біжиш по калюжі до мене,
щоб упасти в обійми таємні
і гукати, – Літаю! Лови!

Полетіли у Лету обоє
і за миті мої із тобою
не зносити мені голови.

07/19

Літо полите молитвенним* цвітом,
цвітом задумливим, ледве відкритим,
напівзаплідненим, напівцнотливим,
дивом купальським, розгубленим дивом.

Папороть в іскрах між листям подраним,
ліс розмальований лиском багряним,
ніч полудне́ва безлюдна, беззвіра,
котиться з неба заквітчана фі́ра.

Дивне світило – півмісяць-півсонце,
зоряний фурман – не дівка, не хлопець,
палять помалу купалові ватри,
крапають цвітом густим у Карпати.

Я не шукаю давно того зілля,
ти вже забула чекати весілля…
добре, я кобра з сухої Сахари,
годі, ти голуб з-під вогкої хмари.

Сонце пустельне і місяць вологий
віз розламали, зійшовши з дороги,
світ розміняли на звичай і чудо,
ніч – на Купала, а рік – на Іуду.

29–31 травня 1995 р., Київ

______________________
* «молитвенним» – остаточний варіант автора;
інший варіант – «молитовним»

Ніч бруснична впала з неба
на землі старе пальто.
Під ногами мокрий щебінь,
я - зірниця, а ти -хто?
Всесвіт у душі, чи смута?
(Кропивою жалиш - біль).
Я для тебе м'ята-рута,
ти для мене - хліб і сіль.
Водночас не просто друзі -
крок на тросі в майбуття.
Ми по груди в небо вгрузли,
зорі  -  яблуком хрумтять.
Шлях чумацький оповиє
шарфом - зимно від нудьги.
Вбрід підемо - чорториї
поховали береги,
за гнучким гіллям рокити
щука вудить мотиля.
Де волієш, щастя, жити -
там, де ти, чи там, де я?
Чи на тихім узбережжі
зачарованих надій?
Тільки Бог шитво мережить -
долі вицвілий сувій.
В 'яжем вузлики спонтанно,
розплітаєм макраме.
Зустрічати осінь - рано,
а втрачати - серце мре!

Усім тобі завдячую, любове,
утомою, стражданням і нудьгою,
безмежним виміром розлуки після слова,
прикрашеного злістю дорогою.

Небаченими витворами віри,
розбавленими барвами надії,
скарба́ми сліз, знеструненнями ліри
і лі́гмом сну у по́душках бездії.

Я дякую за радощі у смутку,
за поцілунки вітру на пероні,
за кинуту у мене снігу грудку
тобою влітку, як жила на троні.

За погляди, яких сумна відсутність
полегшено поманює коханням,
за втіхи ті, що міряють доступність
блаженства сфер моли́твенним ваганням.

За всю тебе, моя любове світла,
я доточусь тривогою святою,
як тим єдиним днем, коли ти стихла,
накривши смерть ряднинкою простою.

29 лютого 2004 р., Київ

У березі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

11 серпня 1994 р., Богдани́

І
Пишу тобі, а читачу шифрую
усе, що є, було і не було.
А що чекає, то гадати всує,
якщо нема надії на крило.

ІІ
Не легко стаєру, напевне,
даються кроси до небес.
Якщо надієшся на мене,
чекаю у сузір’ї Пес.

Міняй матерію на масу
і обганяй інертний час,
та не рішай усе за нас...

У мене теж немає часу,
коли очікую Пегаса,
аби летіти на Парнас.

ІІІНі, це не те, що Фанські гори –
крутий і недосяжний пік
і у мою не кращу пору
твоя стезя у інший бік.

А я на іншу почекаю
тай залишаюся на плаї,
якому є один кінець –
раптовий фініш. Не до раю
і не до неї поспішаю,
та в’яне, в’яне мій вінець.

07/19

Туманні перспективи
в Іллюзіях
У Серці
І наші
недолугі Герці
Протистояння


Хто кого
Маною туману

Навіє в Серце
Пломінь





*****

Обличчя веселе
а очі -сумні

і кожен твій
рух -
Самотність Мережі

А вже надвечірній загуслий оранж –
в руках ліхтарів.
На півслові
стихає отой гуркотливий гараж,
і крани цибаті готові
закинути голови й так, без голів,
собі пролітати по небу,
ловити на вудочки плетива снів,
знімати зірки, коли треба
закоханим,
й бути закоханим теж
і так, без голів, кружеляти:
– А пахне як біло заквітчаний беж.
– І зовсім не хочеться спати.
І попри оранж, крізь утому і тиш
вдихати якусь розімлілість.
Ти майже кохаєш і майже летиш
незграбно, невміло, несміло.

Фарбую очі Неба,блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця.

Рожевий усміх Сонця - заграву світанкову,
що день новий вдягає у ніжність пелюсткову.

Верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп'янках відкритих.

Та легкий подих ранку, пречистий і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

Одгули рої у пошуку нектару.
Йду по цілині до пасіки в гаю,
а до мене та, з якою під гітару
ми не доспівали пісеньку свою.

Ой не омине, що статися повинно.
Жевріє ще дещо у серпанку літ,
і не тане те, що пам’ятати пізно,
і не полишає затяжний політ.

І нема вини, і віриться не дуже,
що до цілини обоє ми байдужі
і до тих далеких зоряних ночей...

Не питав її, аби не розказала,
як я забував, і як вона чекала,
і чому ховає промені очей.

06/19

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , у погляді плай
Відвертість ласує свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни...

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плин
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох не повторних уже половин...

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.