Це ти показала, якою буваєш,
коли завітаєш у постіль чужу?
Так от як ти злість фантастично зриваєш!
Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
з якої я питиму ціле життя!
Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
зніму на приховану камеру я…

А згодом, у День Золотого Весілля,
сховавшись під пледи, тобі покажу:
розкішні архіви, кохане свавілля,
те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

Середа, 9 листопада 2005 р., Богдани́

Той самий Спас, та інший серпень.
Ось-ось і осінь на порі
вгамує цю жару нестерпну
і запалає у дворі
горобина, або калина
і, може, в пам’яті зійде
моя спасенна і єдина
у щедрий яблуками день.

А далі – все. Кінця немає.
Хай Ладо клени золотить
і хай несуджена прощає,
що забував її на мить,
коли дивився не на небо,
де сяють наші дві зорі...

А поки сонце угорі,
то, може, іншої й не треба,
якої у кобіти Феба
тоді не виграв на парі.

08/20

Виявити – сам собі я даю завда́ння.
Виявити!

Руки по лікті занурю в очі,
все, що тільки хорошого бачив –
помацаю.
А те все, що прогле́дів, схоплю –
й не пускатиму,
якщо тільки впіймаю тебе.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Очі чесно закрию руками по лікті,
можеш чесно ховатися –
і чекати.
Можеш там, де, як завжди, тебе я знаходив –
диктофон
залишити в рожевій траві.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Красиві́шим дедалі стає твій голос,
і все далі од мене він грає –
у пі́джмурки.
Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей.

19 липня 1996 р., Богдани́

Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,
І смарагд на вітах жовтим зацвіте.

У саду схололім там журба ходила,
На лице вдягнувши сіру з хмар вуаль.
Навівала тугу за тобою, мила,
І будила в серці щем, пекучий жаль.

Ймення найрідніше прошепочуть губи,
Як молитву зранку в небеса святу –
Повертайся швидше, найдорожча, люба,
Поверни ж бо сонце й літа теплоту.

15 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане
на дно…
але так інтимно,
на дно – до твоєї осанни,
що квітне на згустках крові –
тоді я твоїм стану...
Нехай тільки мозок розтане
під сонцем твоєї любові…

2 травня 1989 р., Богдани́

Хай кожен твій сон
обрамляється сірим папірусом ранку.
Мов чудний агат
поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
Ти, ніби дитина,
чиї безсистемні питання, мов допит,
збивають мене з пантелику
й розхитують пам’ять і дійсність.

– Так, ми на десятому поверсі…
Ні, я читав ще в дитинстві…
Напевне, тобі до лиця,
але краще – помірніший колір…
А! Мавпи? Ну, є у Японії –
в ґейзерах гріються деякі види…
На верхній полиці два йоґурти…
Так, я люблю холодильник…

І межі твої
я ніколи й ніяк обійти не встигаю.
І вихід один –
цю голівоньку брати, це тіло любити,
щоб хоч би ось так
попередити час і твою досконалість…
На кожне питання
є відповідь власна: "Ти – скарб мій…
ох, скарб мій!.."

2 листопада 1996 р., Київ

Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила
у місті, де пейзажі позмирали.

Художники з маленького села,
не залишайтеся ніколи в цьому місті.
Картинна галерея замала,
щоб помістити ваші добрі вісті.

Художники з маленького села,
з вогню, землі і снігу роблять рамки,
в яких згорають вечори дотла,
і воскресають жайворонки-ранки.

29 лютого 1996 р., Київ

Ідеале мій, ти, мов «Титаник»,
який швидко іде на дно.
Гинеш ти, але я, твій романтик,
не повірю в це зло все одно.

Моя вірність, мов чайка на щоглі,
коли палуба вся в сльозах.
Нас не чують на дальнім атолі.
бо смішним уявляється крах.

Там чекають вінки переможців,
там ранкова сурма́ зове.
Гляньте ви, ідеальні промовці, –
ніч, мов траурна стрічка пливе…

Марний «SOS» про жахливу загибель
світ почує, та не тепер.
Ідеале, ти – тиха обитель,
де наш час окаянний помер?

Не один в океані панічнім
корабель затонулий мій.
Раз ти став, ідеале, трагічним –
то й молюся в каюті твоїй.

14 лютого 1996 р., Київ

І
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,
І рани гоїли, і брали силу.
ІІ
Мов шеренги лицарські, дерева
Вістря крон похиливши, стоять.
Йшла Софія тут, мов королева,
І вклонялась їй пишная знать.

Граціозна, велична красою,
Листя жовте їй слалось до ніг.
Аж скидав свою хвою таксодій,
Закликаючи в парк перший сніг.

Чарівливо звивалася річка
У каміння намисті густім,
Голубенько тремтіла, мов стрічка
У волосся трави золотім.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках,
озера і луги, де дідова коса
духмяне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, –
на тому березі ріки…
Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

16 березня 1989 р., Київ

На пагорбі праворуч, мов на чатах,
Грибок-альтанка, гляньте, височить.
Гуляють парком юнаки й дівчата,
А він не спочиває ні на мить.

Той пильний погляд, начебто з-під каски
Сягає вусібіч – од меж до меж.
І цю природи дивовижну казку
Невтомний сторож мовчки береже.

Такої форми там була вартівня*,
Звідкіль все видно: кожен кущ, горбок.
І навіть та галявина чарівна
Розложиста зоветься теж «Грибок».

*За свідченням Т.Темері, 1846 р. на території галявини, що проглядається праворуч, була збудована дерев`яна альтанка для вартового.

Дозвольте у ворота вас завести
Архітектурні форми ці малі –
Домашнє вогнище Богині Вести
Символізують. Ніби з Тіволі,

Із міста італійського узяті…
На всьому – миру й злагоди печать,
Високої моралі й благодаті.
Це Веста має все оберігать.

О цноти символ вічної – найпершій
Тобі припали жертви всіх родин
Із волі Зевса – Бога-громовержця…
До святості, Богине, нас веди…

Вогонь небесний втілює твій образ,
І шість дівчат – весталочок малих
Підтримують його у храмі добре,
Щоб сім`ї рятував од бід і лих.

На тридцять літ обітницю давали
Себе Богині Весті присвятить.
І непорочні, в білих покривалах
Ходили, наче символ чистоти.

Як обраних, їх люди шанували,
Це – магії пресвітлої печать.
Засуджених на смерть лише весталки
Могли своїм велінням врятувать.

У час, коли свята духовність гине –
Двояко бачим суть таких начал:
Ворота ці – як вхід в Афінський ринок
І ностальгійний Вести ідеал.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою,
о, скільки пшениці б і жита,
о, скільки б тобі та й зі мною!

Ой, радуйся, радуйся, мила,
ой, краще не плач і не бідкай!
Земля нас росою умила –
раніш просинайся, мов квітка…

Як чайка летить над водою,
так дні стрімголові і ночі,.. –
я завжди з тобою одною
і тільки для тебе буть хочу.

Ми в праці себе загартуєм,
а в ліжку відпустимо сили,
у снах і обіймах забудем,
як відрами горе носили.

Ще зранку нас дощик сполоще –
ми дах зведемо свій уранці,
аби були дітки хороші,
а гроші... – у банку чи в банці!

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою!
О, скільки пшениці б і жита!
О, скільки б тобі та й зі мною!

8 серпня 1994 р., Богдани́

Хтось утішить тебе,
на комп’ютерну вілу запросить,
і у власний літак
через рік ти вже сядеш сама,
під тобою – міста,
над тобою – неви́мовний простір,
у якому опори і віри
шукати дарма.

Переймаєшся ти
дивним випадком долі своєї
і пливеш у басейні,
мов риба чиясь золота.
Ти багата, як Рим,
як чотири Південні Кореї,
тільки в бідному серці
кімнатка любові – пуста.

27 червня 1995 р., Київ

Собака плаче.
Собаку жалко.
Чорне вухо ледь дотикалося до мене.
Я кутався у білі рядна,
у холоді свій ніс тримав,
він замерзав
і літнім льодом покривався,
а чув усе тим запахом,
яким
не чуєш ти –
бо море було морем непростим,
бо пес був чорним, як туман з’їдає,
він лапу клав мені на плечі сам,
і я його не вчив,
бо сам собака,
я – білий дінґо,
який у дисках моря повертавсь.
Тумани падали на плечі нам обоїм,
а об’єктив чийогось апарата
довкола клацав і не попадав.
Я знав, що буде це на згадку,
що фото не спіймає таємниці,
як ти мою спідницю не спіймала,
бо мало білого…
Одеса плаче.
Собаку жалко.
Тоді він кромкою застудженого моря
від почуттів неясно утікав, –
(а ти збирала той туман
на плівку!),
немов Помпея раптом!
і нема…
На світлі засвітилося інтимне, –
і все, що кадрами обмежувала ти,
сховалося в мені
на повну згадку.

13 червня 1993 р., Одеса

Про рай загробний мало хто з нас мріє,
Про рай земний частіш в людей думки.
Була такою, певно, і Софія,
В Аркадії бувала залюбки.

В саду, у подруги, неподалік Варшави,
Була у неї там одна із вілл.
В Неборовім був парк той величавий,
В графині у Гелени Радзивілл.

Збудований у романтичнім стилі,
Прекрасні – кожне дерево і кущ,
Його легенди грецькі оповили,
Мов замку башту старовинну – плющ.

Софія лист коханому напише –
В любові їхньої найвищий час:
«Тут серед літа парк весною дише,
Якби такий же красень був у нас!

Аркадію люблю до божевілля,
Тут всі на світі квіти гарні є,
А ми могли б ще кращий мати, милий,
Потрібне тільки рішення твоє.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Священна квітко чистоти,
У літеплі ріки –
Як добре прижилася ти
І, схоже, на вікИ!

Оберігаймо чистоту
Природи і душі,
Бо десь і лотоси цвітуть,
А десь – лиш комиші…

05.07.2020

Відкланялось небо.
Відмріяли віти.
Відкрили зірки свої очі до ночі.
І стишився вітер,
Прилігши де-небудь.

Та сон не летить ані словом, ні птахом
Із далей далеких, із далей предвічних.
І знову щемливо заплакала свічка.
І знову рибина в глибокім потічку
Співатиме пісню Молочного Шляху.

20.01.2020р.

Ще тихше, аніж ти мені подзвониш,
не спробую ніяк відповісти́.
Ти дякуєш за ці святі світи –
і більш на волі жити не дозволиш!
Ще тихше…
я збираюсь з раю
йти…

Четвер, 11 серпня 2005 р., Богдани́

Вам не здолати нас, тяжкі часи,
Бо ми у добровільному полоні
Кохання і цвітіння, і краси,
У таїні і магії гармоній.

А ця весна – комусь вона страшна –
Коронавірусу жахливе лихо…
Та я іду з тобою, не одна,
Ми щось таке наспівуємо тихо.

Нас не лякає пандемія ця…
Що маска й рукавички для поета?
Ти рятував сьогодні горобця,
Який, чомусь, заплутався в тенетах.

Ти бджілку на кульбабці привітав,
Помітив анемони ледь розквітлі
І Пастернака вірші прочитав –
Осяяв душу романтичним світлом…

Тому мені без тебе меркне світ,
Ніхто й ніщо уже не тішить більше.
Зігрій мене на схилі сивих літ,
Мій спомине, для серця наймиліший!

15.05. 2020

Вуста, помадою так старанно відтиснені
в кінці листа твого, нагадують печать.
Солодкий логотип любові й відстані
наказує писати і чекать.

Отак ти за́вжди б’єш найбільшим козирем
полки думок моїх, які вступили в гру –
на лід крихкий… У темнім теплім озері
вони займуть позицію стару.

Кохана ніч, твої вуста зображено,
на диво, я́сно-я́сним пам’ятником дня.
Беру папір, розлукою ображений,
і прямо в губи ці… цілую я.

6 грудня 1995 р., Київ

Ех, петрові батоги…
– Що ж ти, Петре, наробив?
Батоги чудові, синьокольорові
Розгубив ти, друже.

А Петро й не тужить:
– З жовтою люцерною...
Легко і спацерно їм,
В путь мандрують знову,
Літньовеселкову.

Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу;
і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина від’Я зоренить…

7 серпня 1990 р., Київ

Твоя величність білошоколадна,
П'янкодухмяна, ноти кардамону,
І я до вуст твоїх торкаюсь ніжно,
Полетимо у височінь бездонну...

Два птаха, дві зорі, і темінь неба,
І світ в задумі дивиться у вічі:
Чому як вогники палають поруч,
То кожен з них сяйливіший удвічі?...

Моя величність чорношоколадна,
З корицею і запахом ванілі,
Давай полетимо у небо швидше,
Туди, де наші прабатьки зоріли...

Сумлінно нічка в небесах працює,
А місяць - то її станок для пряжі,
Давай з тобою в небо помандруєм,
Нехай вплітає в ковдру долі наші...

Ти кажеш, ніч ця пахне кардамоном,
А всесвіт з ніжноподихом малини...
В обіймах твоїх глибочінь бездонна,
І я зорею в наше небо лину...

Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орга́н;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть сповз,
кулак розплющив крапку,
хвороба квіткою горить;
смішно надіятись на паперовий клаптик,
він не помістить краплю, що переповнила…
мить,
тяжку годину зливши воєдино
з ерою і людиною,
яких люблю,
яку ловлю думками,
яких прошу думками,
де пророки вийшли на фехтування
і закололи чомусь мене,
яку чую! та не…

Тому тільки твій дзвоник,
а не десь зітхання,
і слів декілька,
а не сліз злива,
і подих альбіоновий : торк.
Лише така підтримка.
О, я такий щасливий,
що строк гідності моєї
за час цієї руйнації
не строк.

28 липня 1992 р. (автору 23 роки), Київ

Як незасіяна рілля,
до злив і сонця збайдужіла,
так само довга скна твоя
без сильного, як сі́м’я, тіла.

Так само сиплеться сніжок,
з якого зими ліплять за́мок,
розтане, й знов – на посошóк –
із року в рік усе так само.

Якби ж дійти туди, де ти,
і не злякати сивиною
зафантазовані світи
твоєю місячною скною!

Якби ж засіяти пустир
зерном од нашої сполуки!
Якби ж за мріями – у вир!
Якби ж нам крила – а не руки!..

Щó вже цей спізнений привіт?
Йому лише луна радіє,
де ліс наріс по схилах літ
на Мисі Доброї Надії!..

П’ятниця, 23 вересня 2005 р., Богдани́

Мов гілочка плакуча,
ти тулишся до мене,
але під нами – круча,
в ній глибина – шалена,
неміряна тривога,
невиказана правда,
немов життя без Бога
чи доля безпорадна!
Пере́д немає ходу,
назад не повернуся!
Але в таку погоду
я вуст твоїх торкнуся –
хай та́м єдиний вихід,
і там єдина про́ща,
де ми і сльози тихі,
і туга найдорожча.

16 січня 2001 р., Київ

Вночі легкий вітрець несе
І прохолоду, і розраду.
Затихло на алеях все,
Лиш місяць бродить понад садом.

Вгодований і повний він,
І як солодку вату – лиже
Довгасту хмарку в темряві…
Картину згадую Куїнджі*.

Де барви місяця ясні
Були так змішані уміло,
Що він ярів на полотні,
Немов лампадка підсвітила.

Неначе ти у вишині
Тримаєш світ оцей в долоньці.
І світиш у житті мені
Ясніше місяця і сонця.

*Архип Куїнджі – відомий український і російський художник, автор картини «Місячна ніч на Дніпрі».

4 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Хто слова породив,
І що це за диво:
Чому слово "матуся"
Сяє грайливо?

Доброусмішка світла
На обличчі від "тато",
І серденько сміється
Золотистокрилато.

Слово "брат" і "сестра" -
Найясніші у світі:
І дитинства всміхаються
Сонячні миті.

А солодке та стишенне
Слово "коханний" -
Веселкове барвистя,
Різноцвіття жадане.

Оберемок проміння
Пригорну до душі:
Слово ніжне "синочок"
Світлом лльється в тиші.

Хто й коли, невідомо,
Утворив ці слова,
Але сила у них
Надзвичайна, жива.

Ясне "дякую" птахою
В небо здійметься,
І почує сердечко
Як Всесвіт озветься....

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором загубила,
коли найперше ці зустріла очі.
Нехай щодня так скромно я любила,
бо й ти вигадував приходити щоночі.

Як вабить ніч – так день пересторога,
але хіба даремним є терпіння,
коли в екстазі тратяться пороги
в походах до найвищого склепіння.

Ти щедрий, поки тьма, де я примара.
Ось день, і знов переді мною – скнара.

23 липня 1995 р., Київ

Ми є тихо щасливими
І завжди потай кохаємо
Любимо, тепло коли є нам
Та в холод
чому?
забуваємо

Що космос
Це козир душі
Вона продається окремо
Часами
За сіру гривню
Частіше
За синє небо
Чарівна
Я тобі брешу
Насправді
Тільки за тебе

2020

А зоря поки ходить по колу
Як і кожен у тому житті
Народився, згодом — і знову
Залишає нам щось по собі

2020

Я плекаю тебе,
із розсади думок вибираю одну –
найміцнішу,
за короткий сезон
здобуваю фантазії рідкісний сорт,
ці реальні плоди
я до столу подам якнайшвидше,
поки бажаний смак,
той, що сам так і проситься в рот.

Ласуй стиглим добром,
пам’ятай, хто для нього підґрунтя
удобрив безплідне,
спокушайся й куштуй
свіжий фрукт з леонардо-да-вінчевих фарб,
хай ясниться твій ум,
що за ґранню колізій не видний,
що думкам-літакам
подає до приземлення трап.

16, 19–20 вересня 1995 р., Богдани́

Вже вогко у саду, вечірня прохолода
Із низу підкрадається, неначе кіт.
Приємний вітерець дарує насолоду,
Літаючи вгорі поміж зелених віт.

Бува, котрусь із них ураз високо здійме*,
Й розкрилюється гілка, так немов летить.
І розкриває трепетно свої обійми,
Хоча триває це лише коротку мить.

Й життя коротке наше – злет його чудовий,
Мов долі вітерцем підніметься колись.
Й на мент осяє світ веселкою любові,
То усміхається і розквітає вись.
*ЗдІйме – авторський наголос.

23 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав.
Село вимирало поволі.
Давно вже весілля ніхто не справляв,
лиш по́минки в лісі та в полі.

Лиш сива трава соловіла під ніч,
заспівана стомленим вітром.
Лиш баба старезна, залізши на піч,
пищала в порожню макітру.

Про пісню не знали онуки міські.
На літо, коли приїжджали,
усім, чим завгодно, звільняли мізки:
а так, щоб співать – не співали…

І раптом під вечір я чую – хори́
з далекого хутору линуть!,
ту пісню прадавню про три явори,
які під грозою загинуть.

Жінки мали тугу, бо мали любов,
і серце моє розривали –
воно пригадало ту музику знов,
мов знов у дитинство вертало.

Я голос знайшов, мов од хати ключі,
загублені бабою в лузі.
Я пам’ять зберіг – і пливу в далечінь,
де предки в кріпацькій напрузі.

Тремтливі хори вже замовкли давно,
а я, притулившись до ґанку,
співаю, що знаю, пірнувши на дно
дня, вечора, ночі і ранку.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Кому не страшно зранку проспати?

Кому не страшно пропустити машину?

Кому не страшно сказати?

Я тебе люблю

Я твоя людина

2020

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш,
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
Це любов твоя.
А я?
– Лечу шукати свіжу липку.

20 травня 1991 р., Київ

ЧТО МОЖЕТ ДОКТОР,
ОЧЕНЬ МНОГОЕ,
И ВЫСЛУШАТЬ НАС И ПОМОЧЬ,
ПОРОЙ, БЫВАЮТ ОНИ СТРОГИЕ,
НО ДЛЯ ТОГО, ЧТОБЫ ЛЕЧИТЬ,
НЕЛЕГКИЙ ПУТЬ ОНИ ПРОШЛИ,
УЧЕБА, ПРАКТИКА,НАУКА,
НЕБЫЛО ВРЕМЕНИ ДЛЯ СКУКИ,
А ОПЫТ ИМ,ЧТОБЫ ДОБЫТЬ,
НАМ НУЖНО СЕРДЦЕ ИМ ОТКРЫТЬ…
ЧТОБЫ ОНИ МОГЛИ ПОНЯТЬ,
ЧЕМ НАШИ ДУШИ СОГРЕВАТЬ,
ОШИБКИ ДЕЛАТЬ ИМ НЕЛЬЗЯ,
КЛЯТВА ГИППОКРАТА В ЮНОСТИ ДАНА,
ПРОФЕССИЯ НЕ ПОЗВОЛЯЕТ,
НЕ РАССЛАБЛЯТЬСЯ,НЕ СТОНАТЬ,
И ЖАЛОВАТЬСЯ НАМ, И УНЫВАТЬ,
А СКОЛЬКО НУЖНО ВЫУЧИТЬ ЕЩЕ,
ЧТОБ НЕ ОТСТАТЬ В ПРОГРЕССА ВЕК,
ПОДСТАВИТЬ ВЕРНОЕ ПЛЕЧО,
И МОЛОДОМУ ДОКТОРУ ПОМОЧЬ.
САМОЕ ВАЖНОЕ ВЕДЬ ЭТО ДЕЛО,
ДАРИТЬ ТЕПЛО, ЗДОРОВЬЕ ПОПРАВЛЯТЬ,
ЛЮДЕЙ ЛЮБИТЬ,ЧТОБЫ И МЫ МОГЛИ
ИХ УВАЖАТЬ…
6.06.17(написаны в больнице)

Сумувати сьогодні не стану –
Оспіваю заплакані дні:
На зеленій долоні каштану
Пізня свічечка сяє мені.

Це життя і страшне, і прекрасне –
Неповторна в нім блискавка-мить.
І багаття колищнє не гасне –
Десь жаринка остання болить…

2020

Над морем поздіймалися вітрила
земного ранку від земної ночі.
Вляглася тиша – тиша говорила б –
але навіщо? коли мовлять очі!

Весня́ні очі – дві краплини з моря –
дві зірки з півдня – дві душі від мене –
мої ще темні, а твої прозорі! –
кохання й гріх, і страху тло зелене.

Несу тривогу я, мов перша хвиля,
заходячи у твій високий спокій;
мов чайок голосне багатокрилля,
розносять хіть мої подальші кроки.

Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
і шторм стає на всі дванадцять балів.
Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
від бриґантини, зниклої у шквалі…

Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
Водою теплою відмию нас од крові.
В обох очах я біль твій розцілую
і розщіплю любов на дві любові.

Збере́мо одяг наш по узбережжю –
мов з квітки повисмикані пелюстки –
й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
у ніч, у море, в панцир, два молюски…

28 листопада 1998 р., Київ

Понавизбирує цитат
моя любов у твій підручник,
душа напише реферат
про те, який з Амура лучник!

А на високому вікні
ту мить, коли ввійду на іспит,
розтануть вірші льодяні –
і буде вуст гарячий виступ!

Усе складу тобі до ніг!
І не чекатиму оцінки!
Я бачу рух думок твоїх,
коли цвітуть очей барвінки!

Ти вчиш мене, всім серцем вчиш,
долати власні загороди.
У порівняннях сотень тиш –
зерно такої нагороди!

Комусь – гризот бджолиний рій,
комусь – недо́їдки зі столу.
А ми сховали море мрій
в одну маленьку матіолу.

30 січня 2001 р., Київ

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Опісля півночі прокидається
нестерпна жага до слів.
Чи як воно називається,
коли тобі не до снів?

Слова розквітають квітами,
гуляючи на полях.
Кружляють у танці літери
на аркуші і в думках.

Ти бачиш їх дивні образи
і чуєш дзвінкий цей сміх,
коли збираєш у фрази
сумбур розмаїття їх.

І цілу ніч тебе натхнення
по своїх обріях веде...
Сю довгу ніч, аж поки сонце
зійде.

2020.

Сьогодні небочко змерзло,
Хмарин у небі багато,
На себе воно натягнуло
Ковдру з пухкої вати.
В хмариноньках грілися зорі
І тихо казки шепотіли,
Їх погляди неозорі
Палали від того щосили.
Промінцем так легко писалось
Про сяйво чарівно-небесне,
Поетам сьогодні не спалось -
Гляділи як зіроньки скресли,
Як світло пробилось крізь хмари,
Як місяць палає велично,
Як небо зігрілося миттю,
Як римами дихає вічне...

Розбуджу тебе вночі,
поцілунком привітаю,
погойдаю на плечі
і на шиї покатаю,
понесу тебе у сад,
де цвіркун лоскоче тишу,
де спадає виноград,
утворивши штучну нішу,
покладу в старий гамак,
розхитаю, розтривожу,
розпитаю, що не так?
що для тебе ще я можу?
Теплим серпнем догоджу,
довгим вереснем утішу,
сніжним днем наздожену –
так ніколи й не зали́шу.
Не покину рідний рай
цих очей перепочилих –
молодий шумливий гай
повний дотиків чутливих.
Цю найвранішню зорю,
цю – царівну, цю – чарі́вну
задурю, заговорю:
"Будь моєю! Будь все рі́вно!.. "
Тиху відповідь твою
я присплю і розсміюся –
я люблю тебе, люблю…
ранку, ранку я боюся.

8 березня 1996 р., Київ

І ти одна, і я один,
а сонце гляне із-за хмари,
гадаю, – що за карантин,
коли тобі немає пари?

Ані піти удвох у ліс,
ані податися у поле...
Як файно нам було колись,
коли ми бігали до школи!

Не на уроки – у поля,
де ще розкошували маки,
а ми були такі ніякі...

А як дивитися здаля,
то помагає ще Ілля
у баняку варити раки.

06.20

Перша.
Її світлість.
Акварельний силует.
Ще контур з-під п’ят,
і от – вже витонченість,
ще трохи і лет!..
Та кіс дика ліана
хвоста покинула в джунґлях;
він зачепився за пальму,
упав, обійняв другу,
заплутався у корінні
і колючках акацій,
наповз на слонові бивні
(загрозу тамтешніх плантацій), –
і вперта слоняча вдача
скуйовдила фарби волосся,
і ярусів непрохіддя
спинили її першість…
Тепер там цілі види
на рівні аматорства джунґлів
малюють
емблему цнотливості
на довгому-довгому-довгому шлейфі
сукні її першості.
О, сукне, приборкувач бюсту із бюстів,
на горизонтах чийого
завмерли колібрі,
на оберегах чийого
лелеками сплять фламінґо
і, густо міняючи ноги, падають
у болото, –
чому ти така прозора?..
В мажорах відверто відвертого ору
під лемент циганського кодла
мусону гидлива злива
розсуне басейн Гангу.
Всі в курсі: це буде скоро,
не в міру тяглося же довго.
І стане Святою чи Богом
світлість її перша!

11 грудня 1992 р., Київ

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Поклич мене в свій сон, благаю,
Під звук небесного роялю
Моє там серце заспіває
Як віддано тебе кохає:
Романс для двох….

Зови мене в свій сон, благаю,
Натхненно пензлем намалюю,
Як в пошуках тебе мандрую
Країною надій, рожевих мрій:
Ескіз для двох…

Проси мене в сій сон, благаю,
Там розповім як смуток тоне
У погляді озер бездонних –
Твоїх очей: сюжет для двох….

Ховала ніч закохані дощі
удалині, ген-ген поза лісами.
Ми втрьох зустрілися й мовчали без причин,
порозумілися – й співали все те ж са́ме .

Ця вірна пара і єди́н поет
спинили час розмовою про Всесвіт –
бо в кожного душа відчула злет
крізь дотики в мрійливому блаженстві.

Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.
Нехай далеко з кимось буде бій,
але між нами – тут злиття духовне!

Дай, Боже, вам так само, як мені,
цінити ночі й зустрічати дні!

субота, 18 серпня 2007 р., Богдани́