Од нелюбові до любові
щось має статися у слові.
Чи просочитись мусить воском
воно, до сутінків приросле,
чи десь вогню гайне надбати,
щоб спопелити всі закляття,
або ж розсіється над домом,
скандальним вихором відомим.
Відтак повернеться між стіни
вже зовсім іншим, хоч незмінним
в одежах давніх, тих одежах,
що геть усім словам належать,
а в темряві та плині світла
лиш зігрівають заповітне.
Щось має статися у слові,
яке приводить до любові,
якщо воно, немов Господнє,
нехай колись, а не сьогодні
всі інші раптом перевершить
і в сотворінні буде першим.

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

На мить серця позбулися печалі,
Звільнилися від розпачу тюрми.
Знов радощі нам доля дарувала --
Моя душа цвіте серед зими.

Січневий дощ -- немов мої ридання,
Ущух, розгладив брижі на ставу.
І сонечко леліяло кохання,
Неначе казку щастя наяву.

Думки увись, за обрій аж понесло,
І розчинило в ніжній висі зло.
Веселки дивовижне перевесло
Богів благословення принесло.

10 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Твій дарунок на мій день народження -
картина невідомого литовця:
він і вона здійснюють сходження
у напрямку сонця.

2025 рік

Похмурими ступенями вниз
Я спускаюсь, чекаючи промені
Що вітають з заходом мене
Відкриваючи небо зоряне

Опускаючись вниз, я тремчу
У спокусі й незнаності плаваю
Незначущий час, я гублю
Білий день у губах твоїх мʼякоті

Хай твій стогін заслонить мій сум!
Всі думки—оминають талію
Погляд наскрізь блакитних очей
Хай замінює небо із хмарою

Промінь сонця відбитий в росу
Мовби пісня, твій голос чаруючий
Обіймав би тебе до схочу
Та боюсь, що загину із розпачу

Чекав завжди, здається, тебе
Мріяв тільки про тебе в самотності
Але зараз з тобой—силует
Що залишився тінню без совісті

Моє живе натхнення джерело,
Рятуй мене од ницості людської.
Поета мрії золоте крило,
Краси буяння, миру й супокою.

Мій прихистку душевного тепла,
Світи мені і грій мене узимку.
Ти білим оксамитом сповила
Мені всю душу, наче невидимка.

Хотів би оберегом буть твоїм,
І захистить від болю всього світу.
Щоб вічно щебетали солов"ї
На чарівних ясних смарагдовітах.

21 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Люблю тебе... давно не зізнавався
Комусь в коханні, то чому
Чому ж не соромно мені
Коли брешу, що закохався?

Блистають очі
Дивлюсь у них й мені шепоче
Щось прям на вушко «що ти хочеш?»
А я не знаю що я хочу...
Чи бути з нею у пітьмі?
Чи грітися самом на сонці.

Широкі відчуття, які дає кохання
Це правда є, чи ти мені збрехала
О Божа Мати, суча дочко... Чекання
Які несе те прокляте кохання
Не стоїть ні гроша... грішу,
Грішу упрямо пред тобою
Але з якою ж це метою таке роблю?
Вода тече із водограю
Там листя тихо пропливає
У лісі десь сопілка грає
Чимдуш сильніше викликає
У мене сумнів й тихий жаль.

І плач із гаю долітає
Той гай—моя душа, де думи грають
Де всередині щось ридає
А ззовні ніби пісня грає.

Сижу і думаю оце
Чи треба мені те кохання?
Що душу на шматочки рве?
Чи треба таке самогубство?
Коли себе списом у груди
Ти протикаєш, бо кохаєш
І кров свою ти знов ковтаєш
А з нею біль і тихий жаль.

Чи треба це? Метаморфози
Йде перетворення душі
На пам'ятник отой із бронзи
Що нерухомий одне став, в пітьмі.

За ним вогні
Вогні що вийшли із борозни
В твоїй душі. Лиш страх
Лиш страх в очах у нас пред ними
І неосяжними, пустими
На них ти дивишся очима
На дивовижні ті вогні,
Що враз спалахують у тьмі
Як феєрверки. Красиво,справді…

Вам всім красиво, а мені?
Як подолати ті вогні?
Що душу мою рвуть на клапті
І ніби сотнями мечами
Своїми гострими речами
(Це в сенці мови є звичайно)
Вони вп'ялися прямо в серце
І всі думки тепер про це
«Безболісне» кохання.

Оце кажу усе тобі
А відповідь
Пусте мовчання...
І тихий жаль...

Даруй, нічко, мить мені
хай зомліє серденько,
Затріпоче пташкою
і заб'ється солодко.
Даруй, нічко, сон такий,
Люба нічко-сестронько.

Я скажу про все йому,
що не встигла змолоду.
До світанку слухати
буде він довірчиво.
Хто ж напутив дівчину,
Що мовчання - золото?

Бо не озолочує
те, в що мали вбратися.
А що недомовлене -
заніміло солоно.
Обіцяй хоч сон мені,
Вечорочку-братику.

Дякую за те, що було,
і за те, чого вже не буде…
Теплий сніг за холодним склом.
Грудень.

2024 рік

Яскравим відблиском від мокрого асфальту
Летить у даль світило фонарів
Не зупиняючись на хвильку
І не сповільнюючи кроків
 
В тендітнім,  мокрому повітрі
Лиш чути кроки вдалині
Самотні звуки, ніби тіні
Що так манять у темноті
 
Твої губи повільними вдохами
Малюють на склові, що змерзло вночі
Засмучені образи, що немов хлинули
Із вулиці в скло, відпечатком на нім

Куди веде оця дорога?
Самотній відблиск фонарів?
Що зайчиком біжить у вічність
Й переливається в пітьмі
 
Сплітаючись із тіньми в танці
Під місячний компонемент
Під шорох впавшого листочку
Танцює вальс цей силует

Танцює вальс, повільно, все протяжно
Мов ми колись, було це так давно
Коли в коханні ми сплітались
Я бачив усмішку твою…. Це сон?

Згадав! Я бачив це вві сні!
Ми не кохались, я тебе не знаю
Я відчуваю серцем наш двобій
Двобій, який насправді я чекаю!

Двобій… невже я справді вже програв?
Програв, упав в смертельнім танці
Тобі до ніг, я каяття благав
Хоча ми досі не коханці.

Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать.

Хай вони – хто помер,
чи хто сяє в майбутньому часі:
їхні грубі тіла
чи зманіжені душі я вчу.
Беручи їх слова
й несучи в діафрагмовій чаші,
я крізь серце пускаю історію ду́мки
й звучу.

Ти сидиш у партері
чи мнешся, мов кіт, на балконі –
я не хочу тебе,
але можу й тебе обійнять.
Мій театр і любов,
возз'єднавшись в одному законі,
мають право моє
на підмостках життя розіп’ять.

31 січня 1994 р., Київ

Не розумію де і як тебе зустріла,
Чому це дивне місце нас звело?
Серед однакових фальшивих слів
Від твого сміху серце ожило.

Без натяку на дещо більше
Моє і твоє «Я» до ночі щебетали.
Без натяку на почуття тепліші
Думки були, хоч не знайомі, — близнюками.

Впізнаю таємне, втім, відоме.
Впізнаю щось рідне з часом плину.
Відчуваю, мов говорить несвідоме.
Відчуваю, душа моя до тебе лине.

04.12.2024

Сумні вогники, що тихо
Мелькають у тьмі
Ведуть на страту відьму
В пекельнім огні


Кати ведуть її на страту
Згорить вона в святім вогні
Лише мені, здається, шкода
Русяві локони її

Сонячне коло повільно, майже непомітно
Опускається за горизонт
Мимовільна естетика
В цей сумний епізод...

Безшумно опускаються краплинки дощю
Що мов по ступеням
Із гори прямують до низу
А годинник відбиває вже шосту...

Ніби в журбі, дерева в пітьмі
Хилить вітер, провіваючи наскрізь віти...
Розпалили багаття, пробило вже сьому
Виринають сумні зірочки
Що хоч і цілком безслівно
Демонструють скорботу усьому...

Мовчить Земля, горить багаття
Хвилини йдуть в невороття
Ось, пролітає предостання
Спускається сумний туман
Безмолвно, гордо, одиноко
Мені здалось, чи я тут сам?
Та сердце зойкнуло в тривозі.

Вже довели...вона беззмолвна
В очах її страху нема
Лише німа предосторога
Й несміла думка про буття...

Дівчина, вбрана у чорний наряд
З молодим тілом ще повних принад
З русявим і довгим волоссям на ньому
Піймала останнюю мить насолоди...

Чим насолоджується вона перед смертю?
Натовпом, що просить за неї прощення?
Вітами, хилить додолу що вітер?
Чи останнім, ще вільним, ковточком повітря?

Про що ти думаєш, коли
Останній вдох безмолвно робиш
Можливо, господа ти молиш
Можливо, натовп цей клянеш...

Про що ти думаєш, скажи?
Можливо, справді їх клянеш...
І навіть я, коли дивлюсь
У твої очі безнадійні
Себе кляну за твою смерть....
Безмолвно, тихо… ти запалала у огні...

Годинник пробив уже восьму годину
Як стадо покрили бездушнії крики
А відьма в мовчанні і останній агонії
Не видавши звуку вмирає в полоні
Страшних катувань і людської сваволі

Просидів всю ніч я у роздумах, муках
Яка б та не довга, ця ніч у спокутах
і тільки на ранок в похмурому дусі
Покинув це місце людської сваволі...

Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Який летів у ніч на крилах.

Франківський дощик моросив,
Теплінь осіння -- в димці пишній.
І раптом - сповнена краси,
Зима, як юна фея - вийшла.

Дівча грайливе на порі,
Надуло вустонька голубки --
Й укрила землю всю цукрінь,
Дерева -- у іскристих шубках.

А на озерах острівці --
Усмішки-виблиски зірчасті,
Льодяники на молоці,
Немов кораблики пухнасті.

Мене мій Київ зустріча --
Красу на тонкі* ниті ниже,
Сріблинне сяєво в очах,
Фантасмагорій дивовижа.
_________________________
*ТОнкі - авторський наголос.

21 листопада 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
У хаосі не тих історій.

Неначе то печаль чужа
Гаптує ночі полог ранній.
І вже перейдена межа
Між стрічею і розставанням.

Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.

17 липня 1995 р., Київ

О Небожителько, зійди в мої обійми!
Богине, на мої молитви відгукнися!
Ти б знала, люба, як набридло бути сильним,
Як серце рветься твоїй волі підкоритись.

Блаженством є відчуть твої, кохана, руки
У себе на долонях і кожен пальчик твій
Зацілувати, щоб серде́нька твого стукіт
Наповнив простір весь, немов набатний бій.

Наповнений тобою, впа́ду на коліна
І голову свою щонижче похилю...
Поглянь, моя єдина, наскільки я сумирний,
І мною владарюй – про це одне молю!

2010

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хай його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Пишу щоденно тобі,
У непроглядній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пишу про місяць, що світить в пітьмі
Світить несміло та ледь-ледь помітно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, бентежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, похмурі
Щоночі відчуває їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би й чекаю
На ранок і перше проміння
Та тії уста, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну її, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не очікую сходу хвилину.

І.Д-П.

Зелене, жовте, золоте…
А вітер враз все зніс косою..
Ван Гог, Гоген, Моне, Мане,
Мигтіння слайдів над тобою.

Твоя ж бо осінь золота.
І тепла, добра, милостива.
Прийшла вже мудрості пора,
Хоч роль у тебе спокуслива.

Після світанків темна ніч
І це гойдання не злостиве.
Несе тебе від протиріч
До розуміння цього дива

Та не зважай, все буде ще.
І сон і літо, нічні зорі.
І теплий дощ, кохання щем.
З вітрилом човен десь у морі.

Лиш треба жити, просто йти.
Не мудрувати і не скніти.
Життя розставить всі крапки,
А від нудьги врятують діти.

До поки твориться – твори
Добра посій насіння.
Прощай і вір, люби, моли
Бо всіх чекає воскресіння.
Ю.В. 1.11.2023

Півонії, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима перший сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш


О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, проведеш до небокраю

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила,
Ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...

Ховає вечір кольори,
Вже сонце зникло з виднокругу,
І темінь тисне ізгори --
У серце б'є ножами туги.

Вже незабаром листопад
Укриє крижаною повстю.
А час мов одкотивсь назад,
Здається, ледь почався жовтень.

Сад лиш частково пожовтів,
А половина ще - зелена.
Цьому б радіти у житті --
Ще старість не прийшла до мене.

Так ні - погладжую Печаль,
Фарбовані цілую коси.
Ховає зморшки за вуаль
Іздалеку красива Осінь.

30 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Спи моя дитинонька
Моя красна квітонька
Зараз ніч - відпочивай
Баю , баю-бай

Завтра сонце зійде
Новий ранок прийде
Ну а зараз засинай
Баю , баю-бай

Спи моя малесенька
Квітонька гарнесенька
Оченятка закривай
Баю , баю-бай

18/01/2024

Ми закохані в небо
Хоч не знаєм цього
У простори безмежні і сині
У нічні вітражі
Величні такі
розмальовані
Золотом й сріблом

Ось відблискують щастям
світанки ясні
В кольорах променистого сонця
І вітри весняні
Неслухняні вони
Котять хвилі
Вишневого цвіту

28/01/2024

Ніби літо бабине всміхнулось,
Ніжно сонце глянуло з-за хмар.
Озеро небесне від намулу
Звільнено, мов од нечистих чар.

Жваво так вистрибують синички --
П’ють грушок опалих смакоту.
Перехожих юнок гожі личка
Вітер заціловує — пустун.

Віти розгойдав несамовито,
Гупають гнилички у траву...
Ув обіймах бабиного літа
Знову ми, кохана, наяву.

Ув обіймах золотого саду
Про усі забудемо жалі.
Я тобі жагучу серенаду
Птахом проспіваю у гіллі.


11 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Гойдається у ретро стилі осінь...
Той парк рудий із фейєрверком листя,
Той падолист триває наче досі,
І сонце те ж із променистим диском.

І кличе в юність неба сіть бездонна,
Під ним зустрілись очі сині вперше,
Не знаючи, що приготує доля,
Який для них у неї щастя сервіс.

Гойдається у ретро стилі осінь...
Невже промчалось те кохання ланню?
Крилата пам*ять, ніби в долі просить...
Продовження осіннього роману.

В саду прекрасному моєму
Заснула осінь чарівна.
І золотаву діадему
Сховала в листячку вона.

І так поблискує лукаво,
Немов підморгує мені.
І стелить запашні отави
Як ложе, у солодкім сні.

І я, здивовано-щасливий
Вдихаю щемний запах їх,
Сп’янілий, поринаю в диво,
Неначе падаю до ніг.

І ковдрою вкривають хмари,
В обійми ніжні тихо йду...
Кохання чудесами марив
Я тут, в осінньому саду.

3 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я був би у марах
собою-собою,
з’явив би даремні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав.

Ці рими націлені Римом
на варварство прози строкатої,
але все одно – мимо.
Я був під стріхатою хатою
роззявою волохатою.

Там очі мені не випекла
химерна гора діамантів.
Там з мозку мого не витекло
й струмочка у гирло талантів.
Жодного кроку
за цілий спокій!

Є й плюскле насіння
в моїм вознесінні.
Де правда, де гріх? – відрізни,
серйозно чи смішно,
але вже як вийшли
мого непрозріння сни.

По-друге,
я в світі нічого не бачу;
по-перше, не бачу себе,
я б, може, коханню свому завдячив,
але не люблю на «бе».

Смолою стріляє з багряної груби
у мене якийсь маніяк,
от стану я сірим, легким, не трупом,
а попелом ніби як…

І буду у марах
собою-собою,
вримую таємні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав!

Як день приступає
поволі-поволі –
сенсорність така з димаря!
Хмаринки повзуть,
наче коники кволі;
а сонце – гніздо глухаря…

29–31 січня 1992 р., Київ

Заплітає вітер віти тополині,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
У його промінні тішиться блакить.
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Утрачає листя свій зелений вигляд,
Тріпотить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Та ступає осінь тихо по землі.

Чим ти приваблюєш мене?
– Парадоксальністю своєю,
Непередбачувана ти,
наднезбагненна твоя суть...
Над виднокраями світів
зійшла надновою зорею,
Обпалюєш ти, водночас,
і зігріваєш кожен кут.


Коли до тебе надто близько,
стражда душа від опіків...
Від холоду густіє кров,
якщо тебе немає поряд...
Взаємин наших вектори́ –
від полюсів до тропіків
Пронизують душевний спокій,
минаючи помірний пояс.


То висхідними почуттями
підношусь радісно за хмари,
То раптом в темряву пекельну
мене кидаєш з висоти...
Ти, одночасно, щастя й горе
мені приносиш.
Та не марно
Єство твердить як аксіому:
- моїй душі повітря – Ти.

2011

Думки нуртують
і на скроні тиснуть дзвінко,
У фантазій
сплелися вони
візерунки...
Поряд мене Ти(!) йдеш,
найпрекрасніша жінко,
Уста тво́ї
відкриті
для моїх поцілунків.

Ти кохання мого́
розділяєш нестяму –
Тим мене надихаєш
на вчинків безумство...
Зірку з неба дістати:
занадто банально!
– Нереально заїждженим
вразити людство!

ТривимІ́рністю світу
обмежено простір,
Для польоту душі –
взагалі місця мало.
В новий вимір прорватись –
мені зовсім просто:
Жаги сила моєї
власні творить астрали.

Я тобі подарую
усі виміри нові,
Зорі в нових світах
запалають для тебе.
Їх наповнити змістом –
твого вистачить слова;
Лиш в обійми мої
сходи́ інколи з неба.

2010

Питаєте, чого це я сумую?
Бо самота навколо, самота.
І ніби все життя минає всує,
У бік незрозумілий поверта.

І що у нім? Яка краса чи втіха?
І зникло розмаїття, хоч любов
Горить, яріє чи палає стиха,
Та оживає в серці знов і знов.

Вона шукає барв нових, яскравих,
І лету дивовижного краси.
Допоки б’є ще струмінь величавий,
Як водоспаду пасма з небеси.

У чому річ, питаю все у Бога?
Холоне серце, мов дзвінкий кришталь.
Це осінь настає життя мойого,
І сповива в зажуру і печаль.

22 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

В обіймах матінки Природи
Люблю душею я цвісти.
Якби хоч тінь твоєї вроди,
Якби була зі мною ти!

І це високе безгоміння
Сміялося б із висоти,
Розвіялась печаль осіння,
Якби була зі мною ти.

Було би щастя так багато,
І щедрості, і доброти.
Співало б нам любові свято,
Якби була зі мною ти.

І неба океан безкраїй
Нам дощ посіяв золотий.
Лише тоді життя буяє,
Коли зі мною поруч ти!

20.09.7532 р. Від Трипілля) (2024).

Без тебе плачу я струною,
І пісня, наче темна хмара
Далеко лине із журбою.
Тебе чекати - мені кара.

Без тебе засихає квітка,
Хоч дощ періщить, як з відра.
Квартира, мов залізна клітка.
Невже це долі підла гра?

Без тебе кам*яніє серце,
Не бачу я земні принади.
Душа, мов висохле озерце.
Чарівний світ не має зваби.

І ось...з*явився, ніби сонце.
Твої цілунки – буйноцвіт.
Всміхнулось щастя у віконце,
Люблю з тобою цілий світ.

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,
Воно ставало золоте.

Багряний захід за горою
Їй пестив пасма вогняні.
Ішла, манила за собою,
Ледь усміхаючись мені.

Я думкою за нею линув,
Як сонце, танули слова.
Зігрітий, мов осіння днина,
Дивився вслід і умлівав.

16 вересня 7532 р. (Від Трипілля), (2024).

Чомусь не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій...

Безсонна ніч затьмарює мій розум.
Змішалося все: і світло, і пітьма.
Реальна ти?.. Навіяна в гіпнозі?..
Чи плід уяви, вигадка, мара?

Не спиться. Пристрасть не дає заснути.
А ще тривога вкупі з відчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Чи, може, спокій... Що за маячня?

Заснути б якось... Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, однак я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



Серпень-вересень 2024

Я в тишу цю утік від світу --
Душа запрагла чистоти.
Живу, допоки світло лити,
Мій саде, в неї будеш ти.

Розвієш все: печалі, стреси,
І гнилуватих друзів глум.
Іще б сюди озерне плесо,
Як протидію тиху злу...

Медитативний шелест листя
Тривогу ласкою зніма.
Мов для дорослого — колиска --
Ця ніжна темрява німа.

Пітьма густішає поволі,
Не чуть у вересні цикад.
Останні робить рухи кволі...
І засинає тихо сад.

6 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Природо люба, здрастуй знову,
Як скучив я, немає слів.
Осінню ти вдягла обнову,
Кольє з бурштинових жалів.

І очі лагідні, печальні
Мені всміхнулись із-за хмар.
Ти вийшла, мов з опочивальні,
Повита аурою чар.

Вони мене всього вгорнули
В ледь жовтий вересневий пух.
У серце зболене і чуле,
Ввійшов пестливий, щемний дух.

Легка і ніжна ця атака
Єство пронизала усе.
І я, зворушений, заплакав,
Мов од найкращої з пісень.

5 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Місяцем долоньки -
Пригорщі для світла.
Ним лице умию,
Щоб душа заквітла.

Краплі позолоти
Джерельцем стікають,
І рожеві барви
У струмочках грають.

Так плюскоче сяйво...
Блискіт водограю...
У багрянці ранку
Небо обіймаю.

Між чорним дощем
і білою зливою
з’являється зоряний рай.
І поки себе
відчуваю щасливою –
набутись нещасною дай.

За хвилями сліз
веселка ховається,
тож ти мене не́ ображай.
З любові лише
починається
дорога у зоряний рай,
і саме з Землі починається
дорога у зоряний рай.

                  І
Віршомази по своїй природі
акмеїсти і тому у моді
нині не балада, а сонет...
то – таке... буває, при нагоді
те, що іменується – поет,
заміняє штучний інтелект.
І так само вивели породу
(на росії) штучного народу...
та і в Україні пієтет
викликає явно що не геній.
Хто їх знає... може, і Єсенін
має гени з літерою зет.

                    ІІ
Ми не молодіємо літами
і ніяка тема не нова,
поки посивіє голова.
Іноді приходимо до тями,
та ніколи не почує мама
від поета, – ти іще жива?

І не запитаємо у тата,
чи у дощ не протікає хата,
як минає високосний рік,
чи дає моя береза сік,
чи кує зозуля літ багато...
пам’ятаю, – вистачить на вік.

Біля них покійні їхні діти,
на яких чекали кожне літо,
може, зі своєї висоти
посилають і мені привіти...
та сумують, бо із того світу
не долине, – нікуди іти.

                    ІІІ
Пізно проти рожен душі перти,
бо не помагає, – Боже мій!..
пам’ятати, що немає смерті
навіть у воєнній круговерті
оргії жахів і веремій.

Вибачай, мій світанковий краю,
що не цінували ми краси
нашого утраченого раю,
Може, душі ще туди літають,
поки чую їхні голоси...
..............................................
Може, як раніше виглядають?
І луною туга з далини, –
ти не їдь, а я ще почекаю,
може... навинешся восени.

08.2024

Побовтайся в останньому з морів
мого кохання.

Твій флот підірвано, він вибухнув, згорів
неподалік від берега мовчання.

Хай тиша пише лист.
Твій SOS почують інші,
розумніші.

Запросять в гості.
Земля їх – круглий острів.
Скупий Турецький острів.
Гострий.

22 листопада, 1995 р., Київ

Декілька днів, тиждень, згодом два.
Лишилися останніми слова,
Та не прощальні, тоді не думала й сама,
Що буде тиша, така довга й затяжна.

Під голос твій хотілося кружляти,
В обіймах теплих на світанку засинати.
А діалог не думає мовчання проганяти
І теплий дотик запроторений за ґрати.

О доле, не згаси мою любов,
Щоб небеса дощем не голосили.
Благаю - аж від зір і до основ --
Даруй снаги вогню, даруй їй сили.

Даруй нам зустріч пристрасну, нову,
Хай щастя ув обіймах шаленіє.
У рай на хмарі світлій попливу --
Прилине хай смарагдоока мрія.

Мою найкращу квітку не в'яли,
Не забирай натхнення у поета.
Цвітіння час той дуже замалий,
Ще не політ, лиш середина злету.

І крила тільки роблять дужий змах,
Минуло часу справді так замало.
Ми ще не налітались в небесах,
На хмар перинах ще не накохались.

Моє ти щастя любе, дороге,
Краси безцінна, золота перлино,
Ще нас чекає висі апогей,
Ще не звучала пісня лебедина!

8 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

На повіках Твоїх сніжинки,
Ніби перли, переливаються.
Загубилася щастя стежинка,
Тебе кликав – не озиваєшся.

Ти сховалась в далекому гаї,.
Увійшла – він втонув у цвіті.
На дорозі стою, щось чекаю…
Але напрямки – безпросвітні..

Всі сліди замело, забуто,
Хоч наосліп пройшов багато.
Все реально, та не збагнути,
Що закінчилось непочате…

7. 08. 2024.

Гроза…
Гроза, ливень, дождь стеной, Землю очищает,
Раскаты грома пугают животных и людей,
Окно Вселенной приоткрыто…
Звуки отражаются в Природе на каждом лепестке…
Атмосферу свежестью вода и ветер наполняют…
4.08.24 Швец Тамара

Гроза…
Гроза, злива, дощ стіною, Землю очищає,
Розкати грому лякають тварин і людей,
Вікно Всесвіту розкрите...
Звуки відбиваються в Природі на кожному пелюстку...
Атмосферу свіжістю вода та вітер наповнюють…
4.08.24 Швець Тамара

І

Ізнов мертвотну блідість подолає
Душі цвітіння - диво почалось --
Мов та цариця в шубі з горностаю
На плечі хвилі розлила волось...

Мене - яскравий спогад зігріває --
Кав'ярня. Вечір. Я відчув, що - ось --
Нарешті -- поетичному ратаю
Явилась Муза і не приверзлось.

Рим лицарі у снах живуть частіше
Шукають від реалій забуття,
Впиваються чи мріють, потім пишуть...

Лиш одиницям грішне це буття
Дарує звідать -- бачимо по віршах --
Величне всемогутнє почуття.


ІІ

Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.

Сааді
(переклад з перської Миколи Ільницького)

Величне всемогутнє почуття
Не зразу в наших душах запалало.
У ньому тільки зріло майбуття,
Тож теплоти було спочатку мало.

Наваживсь на фортеці здобуття,
Бо щось мені всередині кричало:
- Оце твоя любов до небуття! -
Отак почався той кохання спалах.

А ти ще сумнівалася тоді
Бо думала, то клин я вибиваю
Подібним, щоб зарадити біді.

І граю роль гульвіси-залицяя...
Та полум'я пекло, як Сааді --
Воно -- з порога смерті до розмаю.

ІІІ

Воно з порога смерті до розмаю --
Ось еволюція у почутті --
Духовності струмки пересихають
Й відроджені - воскреснуть при житті.

Цю магію створила ти, святая,
Бо душі поєдналися в злитті.
Той день мені донині ще світає --
Бо ренесансом він зазолотів.

Та над тобою -- болісне минуле
Чорнюще розпростерло покриття,
Мов каркання ворон гидке ми чули...

З'явилося все ж світла відчуття --
Піднявшись над буденщини намулом,
Відновлює своє серцебиття.

ІV

Відновлює своє серцебиття --
Тебе розкодувать було потрібно,
Злих чар на аурі те відбиття --
Нівелювать -- життя йшло шляхом хибним,

Вело в болото цвілі та гниття
Красуню-жінку працьовиту, здібну,
Самокритичну аж до каяття,
Од світу сховану у мушлі срібній.

Немов тюльпана зв'язаний бутон --
Поволі жухне, як не поливають,
Між комплексів ти в'яла й заборон

Під чоботищем упиря-глитая.
Кохання світло цей здолало сон,
Й здається, що убите - воскресає!

V

Й здається, що убите - воскресає,
Поволеньки, між зустрічей нових
Вивітрювався образ поліцая,
Що не пускав новий творити "гріх".

Мені він довго нерви помотає --
Цілунків щік, обіймів дружніх -- крихт,
Я мав лише, мов ту ікру минтаю --
Їси на місяць раз -- курям на сміх.

Згадалася зима - гуляли в парку,
Казковий вечір лащивсь, як дитя,
Мороз тоді так зарум'янив шпарко...

Враз губ солодке сталося злиття.
Та перша щастя мить тримає марку,
І оминає сутичок тертя.

VІ

І оминає сутичок тертя,
Воно мов перемелює -- кохання --
Злих протиріч разючі викриття,
Міщанське -- всіх кісток перемивання --

Веде крізь війни, кровопролиття --
До радощів хмільного спілкування,
Вдач поступового їх розкриття,
Хоч не безхмарного та притирання.

Але частіш нам сяяли зірки,
Імла журби розвіялась густая,
Ярила-Бога волі завдяки.

Що аж донині сонечком вітає.
Яріють небеса через роки
Ще яскравіш, подібно водограю.

VІІ

Ще яскравіш, подібно водограю,
Не зразу, та на зближення ішли.
В кав'ярні трапилось, я пам'ятаю --
Щільненько зсунуті були столи,

Ми випили солодкого токаю,
Й між тінями грайливої імли --
В панчосі ніжка чарівна блукає
І дотиками пестить з-під поли.

Хтось косував осудливо очима --
Розбещеність являє нам пиття --
Так дійде до відвертого інтиму!

Відкинув зразу поглядів ниття,
Бо вияв той зворушливий нестриму
Освітлює красою це життя.

VІІІ

Освітлює красою це життя --
Чудове спілкування на природі,
Зробив колись для себе відкриття --
Ти їй, немов сестра у звабі, вроді.

Поміж обох цвітуть мої чуття,
Ви -- ненав'язливі і трішки горді.
Фотографую ваші розкриття,
Між двох вродливиць почуваюсь лордом.

Мене до неї не ревнуєш, ні.
Вона зів'яне швидко, постаріє --
Цвіте, літує, жовкне, в сивині...

А я люблю волось твоїх завію
Найдовшій уклоняюся весні --
Хай вороги кохання сатаніють.

ІХ

Хай вороги кохання сатаніють,
Ми бути разом довго не могли.
Звивалися навколо тебе змії,
Тенетами німої кабали.

Затуркати людину ох, уміють --
Сама на себе лиє гидь хули --
Прислуга у лабетах лиходіїв,
Яку в болото рабства затягли.

Краси життя тобі так бракувало
Поміж розмов про зиски і навар...
О янголе з небесного причалу,

Про доброту твою співа кобзар
Ще й диво-вроду, поки злі почвари
Готують із отрутою відвар.

Х

Готують із отрутою відвар
Незвичний, бо торкнув духовну сферу --
Забруднює свідомість, як пліткар
Чи брехуни - майданні горлодери.

Облуда, мов невидимий жандар,
Гидкі свої нав'язує химери --
Так за нитки посмикує лялькар,
Покірності створивши атмосферу.

Тебе потрібно вирвати було
З лихих лабет пекельних чародіїв,
Явить любові, ніжності тепло

Хай полум'я взаємності зігріє!
Нелегко справді подолати зло --
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

ХІ

Які ж вони ядучі - помсти мрії!
Порядну жінку опускали ниць --
До статусу негідного повії --
Цілунки сатанинських таємниць.

Од них лебідка на очах маліє,
Є бранкою невидимих темниць.
Служницею в жахному пеклі Вія,
Брехнею оповита небилиць.

Та лицаря свого таки зустріла,
Нехай не ідеал та медовар --
З душею Робін Гуда. Вражі стріли

Знешкоджував у сотах, витівкар.
Збивала їх усі - кохання сила,
Мов ППО - іранський "Байрактар"*!
_______________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІІ

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Збива потужно, та, бува, осколки
Все ж попадають, шкодять... Той нагар
Лишається на дулі, як наколки,

Що в'язню в зоні залиша голкар.
А у душі -- упир -- уколи голки.
Це - чистка аури, відун-мольфар --
Вздоровлює прекрасну богомолку*.

Роки летять - кому така здалась?
Родинне рабство -- серце аж сивіє.
Ти думала - любитися нам -- зась!

Ярило дав могутню протидію --
Кохання світло, наче Божий глас,
Так знищує мерзотників надії.
___________________________
*Богомолку - мається на увазі жінка, а не комаха.

ХІІІ

Так знищує мерзотників надії
Небесна воля. Марних сподівань --
Було їх стільки, що поля засіять
Вже можна ними, і життя - це твань --

З одчаю думалось, бо так події
Спочатку розвивались. Та за грань
Пекельну вийшов. Чую -- вітер віє,
Немов шепоче: "Фініш це страждань!"

Кохання розливалось, наче повінь,
А запахи -- хмельовище фанфар --
Той місяць... ні, не травень, він - чудовень!!!

Любові, щастя -- осяйний дзвонар.
Із хмари золотої шлють БогОве --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар,
Коли вони відкрились - райські кущі --
Не знаю, ще який би повістяр
Зміг описати щастя всемогуще?!

Купальницю найкращу Ренуар
До мене вивів зі своєї пущі.
Аж почуттєвий спалахнув пожар,
То -- насолоди полум'я цілюще!

Мани отруту вивело з єства
Двох половинок, хай же геть зникає.
П'янкі пульсують ніжності слова --

Струмки любові з лірики Абая --
Весни прекрасна музика жива --
Ізнов мертвотну блідість подолає.

МАГІСТРАЛ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

1-20 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я з вітром полечу –
мені так буде легше…
Оброки всі сплачу –
лиш стану громом першим.
Закрию очі сном –
коли посиплюсь градом.
А там воскресну знов –
побитим виноградом…

30 квітня 1989 р., Київ

СпалИ усі його листи,
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.

Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
Усю оману слів привітних.

Із тим зневіру відпусти
В незвідані чужії далі,
І на теренах самоти
Упевнено спрямовуй далі

Легку ходу. Незнаність меж
Дає основу для польоту.
Літай в думках! І мріях теж!
Не пам'ятай тугу й скорботу.


Не полишай лише свою,
Глибоку цілісність натури.
І вір у краще. На краЮ
Любові, дружби, партитури.



У музичній історії любові у кожного є своя партитура...