Ніч дрімає. В хаті нітелень,
Лиш скрипить напівзакрита хвіртка.
Я тебе кохаю кожен день,
Хоч і знаю - ти не власна жінка.


В тебе дар любові не зачах,
Дзвоном калатає серце-пташка.
Благовірний п'яний, у кущах,
За дружину - самогону пляшка.

Я у пеклі, друже. Не в раю.
Не любов, а жаль-гадюка душить.
Просить сонця - я його даю,
Хоче ласки - жертвувати мушу.

В домовині старший син зотлів,
І молодший на війні не вижив.
Вже знімав красуню із петлі,
Мотузяччя досі руки ріже.

Не повернуть з вирію ключі,
Безум зачіпає чорним краєм.
А дружина знає і мовчить,
На "любов" мене благословляє.

А чи зможу оживить пустир,
Відродити напівмертву квітку?
Шепчуть губи: - Боже! Відпусти!
Та ще дужче обніма сусідка...

02.11.2018р.

Так хороше напитися печалі,
Сонливого осіннього тепла,
Мої думки, немов листки зів`ялі,
Вітриця - поетеса намела.

Вони іще на дереві тріпочуть,
Тоді – тяжінню мов наперекір,
Летять зірками в тихе небо ночі,
Чи падають рядками на папір.

Вітриця їх вишіптує-шурхоче,
Виспівує, здіймаючи увись.
Щоби вони, як ті птахи, охоче -
Піснями аж до сонця піднялись!

2.09.7526 р. (Від Трипілля) (2.11.2018)

Це вперше листопад прийшов без мами,
і вперше листопадове дитя
шукати буде в небі до нестями
сліди її жертовного життя.

І вперше не радітимеш у свято,
і не подзвонить вперше телефон,
лише безмежний біль тяжкої втрати,
й уважний погляд зі старих ікон.

Уперше за столом згадаєш маму,
і біль сховаєш глибоко на дні,
можливо, навіть, зайдеш ти до храму,
хоч і гориш в пекельному вогні.

Поставиш свічку, та не за здоров'я,
це не молитва, а німий протест,
бо листопад не золотом, а кров'ю
на цьому дні тавром поставив хрест.

02.11.2018

Бувають вірші, гострі, мов уламки,
що душу перевернуть без жалю,
не ніжні леді - пристрасні вакханки,
від них не дочекаєшся - люблю!
Їм місце, мабуть, десь на ешафоті,
це дикий, неприборканий екстаз,
вони на шмаття рвуть останки цноти,
і завчені з дитинства сотні фраз.
Вони примарою блукають серед ночі,
до серця доберуться в темних снах,
ховаються в кутках, мов поторочі,
породжують неспокій у думках.

Бувають вірші, як перини білі,
м'які й пухнасті, ніжно пестять слух,
і шовковисто огортають тіло,
і умовляють, мов найліпший друг -
читати їх приємно на дивані,
і, потонувши серед подушок,
пірнати в хвилі спокою, в нірвану,
блукати в римах, мов серед зірок.
В цих віршах все прозоро-зрозуміле,
є ліс, трава, ромашки і любов,
цим віршам, мабуть, більше пощастило,
великий рейтинг, хоч дрібний улов.

01.11.2018

Моя любове, сухолиста гілко,
Болить мені твоя плакуча мить.
Якби ж то з тебе сотворить сопілку…
Із небуття. Із праху. Сотворить.
Які безодні і які вершини,
Надхмарні замки, палі і коли́…
Нас розпинали ті, кого любили,
Нас воскрешали ті, кого кляли.
Де вороги, де друзі? – невідомо.
Бредеш наосліп, майже навмання:
Що звалось рідним – стало незнайомим.
Була чужою – думалось, «своя».
Відлетна птахо, сухолиста гілко,
Розталі замки, спалені мости…
Без жалю. Без ваги. Творись, сопілко!
А там – на безум. Збудься. І лети.

Вечір прохолоду тиху ніс,
Щулились дерева напівголі.
Під склепінням золотим беріз
Думаю про тебе мимоволі.

Нас веде щемлива теплота,
І немає осені зажури.
Листя струменить, не обліта,
Сутінь усміхається похмура.

Обійнявшись, ми удвох ідем
Стежкою чарівною до гаю.
Жовтень нас веде у свій едем,
Золотом доріжку усипає.

31.08.7526 р. (Від Трипілля) (31.10.2018)

Над тихим озером сумним,
У темряви ласкавій тиші
Картини сонячні весни
Олією уява пише.

Трави шовкової єдваб
І солов`їв розкішні трелі,
І ніжно-сивий пух кульбаб,
І хмар осонцених тарелі.

Проміння бризки на воді,
Вербові котики пестливі,
Дівочі лиця молоді,
Веселки сяючі у зливі…

І зелень свіжа поміж віт,
І танці риб на синім плесі,
Магнолії, черемхи цвіт,
Бузкові пахощі чудесні.

І небеса, і небеса –
Чарівні розсипи сапфірів!
Яка краса, яка краса!
Їй-Бо, очам своїм не вірю!

…Над озером і восени
Спиваю мовчки сіру тугу…
Які приходять диво-сни
У темряві імлистій лугу!

28.08.7526 р. (Від Трипілля) (28.10.2018)

У небесах - міжхмарна просинь,
На мештах - листячко руде.
Оспівувати гайда осінь,
Бо скоро снігом замете.

Танцює вітер буги-вуги,
За роги шарпає козу.
В природи нині сіра смуга,
А я на літепло ласун.

Вона ж у листопаді гола,
Дерев шкелетики сумні.
О, де ж ви, літня баркароло
І вальс цвітіння навесні?

Чорніють прибрані городи,
На грядках труд селянський вщух.
Синичка мокра від негоди,
На дзьобі крапелька дощу.

Змива сльота сріблясті ниті,
Хвоста котку гризе блоха.
Ще вчора в бабиному літі
Мій ніс у павутині чхав.

Та сонце променем з-за хмари
Упало раптом на чоло.
Такі вони - осінні чари,
Строфа фінальна. Епілог.

28.10.2018р.

Той розкутий голос жовтизни
Переможно володіє світом.
Осене,ти спробуй розбудити
Приспану мелодію весни.
Може, в ній твоя зів'яла сила
Зачерпне цілющої води
Тим садам, що встигли одцвісти,
Тим рукам,що вірно їх ростили.
А коли заграє промінець
На моїй обвітреній долоні,
Сипле осінь яблука червоні,
Значить,ще любові не кінець.

Штовхали в плечі, хапали руки,
жбурляли в спину шматки багнюки,
і ґвалтували в порожній хаті,
бо забагато їй благодаті,
бо світ боїться того, що чисте,
і проводжає у спину свистом,
і роздирає до крові шкіру,
бо не буває такої віри,
бо не буває такого світла,
бо це не світ - це вона осліпла!
А їй не чути отого свисту,
вона - над світом, вона - пречиста,
вона каміння з доріг збирає,
бо кожен камінь чийсь гріх приймає,
вона ж гріхи ті по світу носить,
вона у бога прощення просить,
і відпускає людські провини -
а їй жбурляють каміння в спину,
а їй викручують ніжні руки,
кричать в обличчя: "Блаженна сука!
Цей світ ніколи не буде чистим,
ти психопатка, а не пречиста!"
Вона ж збирає дрібне каміння
і вкотре просить для душ спасіння,
стікає кров'ю в брудні калюжі,
а люди... краще були б байдужі...

26.10.2018

Минає жовтень, чарівний жовтень,
Засипав листям усе навкруг.
Завісив небо він пухом товстим,
Сховавши сонце за виднокруг.

І сонний вітер приліг спочити,
І навіть гілки не ворухне.
І задрімали, завмерли віти,
І щем за душу узяв мене.

Чого сумую, чого сумую,
І біль у серці моїм – чому?!
Чи десь залишив свою весну я,
І зустрічати іду зиму?!

Свинцеве небо набрякло мовби,
Холодним подихом дме вона…
Печаль розквітла багряно-жовтим –
А може, бабина то весна?!

25.08.7526 р. (Від Трипілля) (25.10.2018)

У часоплину вища зваба є,
І знову вічна крутиться спіраль:

Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо радує,
Осінній лист так тихо падає,

Як та знеможена печаль.

Притоки літ… Бринить моя ріка.
Мені б повік не знати мілини.

Неси мене, о течіє́ стрімка,
Де між вітрил мій кращий вірш блука,
Найкращий вірш намаривсь зда́лека,

Як марять небом восени.

І, може, в тому вища зваба є,
Що все життя людське, немов спіраль:

Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо згадує,
Осінній лист так тихо падає,

Як та знеможена печаль.

***
Сидить… Висиджує тепло
На помежів’ї сну і грудня,
А діти не приходять, блудні.
Вірніш, заходять й знов ідуть.

Тепло не муляє. Терпець,
Немов клубок міцної нитки.
З такої час дороги виткав,
Що безталанні ними йдуть.

Тепло продзьобає колись
Чекання вічну шкаралупу,
Зберуться блудні всі до купи,
Обіймуть пустку і… підуть…

22.10.18 © Василь Кузан
 

Взяла природа під крило своє
Мою ходу й завзяття молодече.
Тепло останнє днина віддає,
Надходить вечорова холоднеча.

Вже вечір обриси чіткі стира,
Усе сіріє спершу ледь помітно…
Отак приходить сутінок пора,
І прохолодним напуває віти.

Здригаються і щуляться вони,
Сплітаються немов одна з одною.
І гріються немовби залюбки…
А може, любляться, як ми з тобою?!

21.08.7526 р. (Від Трипілля) (21.10.2018)

Свічки-клени багрянять.
Шепіт вітру:спинись,
і крізь сяєво листя
в Небосинь подивись.
Між Землею і Небом
не існує межі,
як яснітиме вогник
світлодуші...

Вирує місто, велике місто,
Будинкам тісно, машинам тісно.
Асфальт вузенький, до ганку кроки,
Будинки щільно, без вікон збоку.
Розмова ллється на різних мовах,
Не знаю змісту, не чую слова.
Проходять сім'ї, проходять просто,
По двоє, троє тут, біля мосту.
Сміються вголос, в очах все небо,
Біжать все швидше, бо треба треба.
Велосипеди, спортивна форма,
Чудове тіло, засмага в нормі.
В колясках діти, на самокатах,
Із ними мама, із ними тато.
В суботу зранку ідуть до церкви,
Костюми гарні, такі відверті.
У чорних кипах до синагоги,
На перехрестях перестороги.
Зелене світло, червоне світло,
Машини їдуть удвох із вітром.
Багато білих, металік, чорні,
Сідани, джипи, швидкі, проворні.
Переїжджають із ліва вправо,
Прикуті міцно до світу правил.
Відвести погляд вже неможливо,
Як кров по жилах, цей рух важливий.
Багато світла, проміння всюди,
Блискучі шибки, дзеркальні люди.
Час не сховати, якщо в долонях,
Час не спинити, він вже на скронях.
Миттєвй погляд, там щось, зупинка,
Це насолода, я - невидимка.
Я все це бачу, я все це чую,
Мажорні ноти, буття чарує.

29 вересня 2018 р
Субота
ДФ

Обкладинка зносилася, пожовкли сторінки,
Вже вкотре перечитую, не те щоб залюбки,

Оповідання Чехова, стареньке видання,
Неспішно, по-середині, відкривши навмання.

Я проживаю час, що сталося давно, колись,
Та ще й життя трьох поколінь потому пронеслись.

Події, долі, люди, роздуми, всього сповна.
Насправді виразно відтворена трясовина.

Зелена ряска, бульки, жабам сниться щось смачне,
І ось надвечір знову чути квакання гучне.

Замало лише про болото, ще б води ковток,
Вони не мріють про лелечі крила, про струмок.

01.10.2018 ДФ

Щасливі миті житія
це і тоді, як поодинці
малечу гладять по голівці,
а ще, коли уся сім’я –
на потинькованій долівці
у сіні, покотом... і я.

Або коли у полі, в житі
понад осоння золоте
найпершою у цьому світі
неопалимою блакиттю
моя волошка зацвіте.

Або із нею на Купала...
Та пам’ятаю не її,
а «упованія» мої
коли уперше цілувала.

Немає болю і жалю.
Ми ще кружляємо у вальсі
і я почую тихе, – лю...

Розтягуються миті щастя
тоді, коли серця іскряться...

Я знаю, я її люблю.

10.2000

Мені відомі два достовірні
способи захопити планету Земля.
Першим є Я — здати всю зброю,
скасувати кордони,
розбити дороги,
обрушити ферми на всіх мостах.
І, забившись в маленький хутір,
посеред лісу й болота,
карбувати любов як нову монету.

Другим є Ти — збудувати гармати,
грабувати багатих, ділити на всіх.
Зривати агітки й плакати,
малювати свої.
Вирвеш серце гранітовій статуї
посеред найбільшого з міст
і любов сама потече рікою.

Мені відомі два достовірні
способи захопити планету Земля
І хай це буду не Я,
мені не вистачає наснаги
і хай це будеш не Ти,
у тебе її забагато.

2017

У пам'яті айва завжди рясна,
Цвіте духм'яно, ніжно-білопінно...
Але минула юності весна,
Повсюди темінь, вітряно і зимно.

Мій Боже! Де ж той згублений маяк?
Куди не гляну - скрізь пустельний овид.
Не можна зріти смертним те, що я
В майбутньому угледів випадково.

Не буде - ні Вкраїни, ні Дніпра,
А Чорне море стане морем крові.
...Орда прийшла із криками "Хурра!",
Змагалися у люті людолови.

Зі Сходу гусінь все тече й тече,
Попереду кремлівські воєнспеци.
Я впав у бруд, простромлений мечем,
Від болю закричало в грудях серце.

Нема нікого. Пустка. А за Дон
У кайданах братів ведуть на муку.
І я устав. Вже мертвий. І вогонь
Уклала смерть мені в холодну руку.

Згоріло все. По Тихий океан.
Віддячив восторат за рідну неньку.
Це - Божий суд? Чи сатанинський план?
Нема кому мерцям стругати дека.

Брехати людям є таки резон,
Собі не можу - чітко лихо видів.
А губи шепчуть: "Господи! Це -сон!",
Цвістимуть, як і завше, маки в житі.

10.10.2018р.

В моєму саду

В неті ностальгічний хіт-парад,
Править бал барвиста чудо-осінь.
Ріже слух вишневий листопад,
Ріже око поміжхмарна просинь.

Вчора ще туманилось тепло,
Нині - світ у сонному мовчанні...
Буйнотрав'я, наче й не було,
Пахне сад розлукою-прощанням.

Ліриці пасує лиш курсив,
Кожна буква - віщий знак із неба.
Мій садок у крапельках роси -
Це пройшла засмучена Евтерпа.

А Ерато листя для вінка
Смиче із тремтливої черешні.
Тихо музи в гості погукав,
А вони: - Поете! Ми - тутешні!

Впав листок в периноньку м'яку -
Це ясу приносить сад Гекаті.
Музам нині зимно у садку,
До весни хай гріються у хаті.

09.10.2018р.

Розумака"

Керують людом гроші й інтереси,
Стратегію сусіда розказав.
З одної сторони у нього пейсик,
На іншій - оселедець як коса.

Своїм і вашим, чортові та Богу,
Дві мови, дві комори - дуалізм...
Крокує хохлачок із часом в ногу,
Торгує хвацько порохом із гільз.

Бо вигідно. А лох згинає спину,
Теля-мудрій вже трьох корівок ссе.
Зарплата, плюс субсидія й данина -
І прокурору вистачить на все.

Пів -Хортиці - в оренду Гондурасу,
Росії - Крим, Карпати і Донбас.
Домовились - нехай ідуть у наступ,
А світ хай пропадає після нас.

На цвинтарі зібрав усі горіхи,
Жирнючу рибку в пеклі упіймав.
Все наче ловко. Тільки дуже тихо...
Довкола глип - держави і нема.

Усе продав - ліси, поля і ріки,
Лишилися з процентами борги.
Кайлують на орду онуки й дІтки,
А бунтівливих знищать до ноги.

09.10.2018р.

Провина

Утьопав несвідомо я помилку,
Бо поспішав (тяжкі мої гріхи).
Поцьомати забув уранці жінку,
Тепер мене не пустить до ноги.

Не буде лікувати нижче спини,
Топити в ласці, гріти між рамен.
Чорніє карма, світ зійшовся клином,
Плете журба із суму макраме.

Один лише легенький поцілунок,
А важить як розбурханий квазар.
Пора з життям провести розрахунок,
Ворона за вікном - у тему - "Ка-р-р!".

Калачиком скрутився у куточку,
Караюся від мук один як перст.
О, як же я сховатись нині хочу,
Але уже пора іти на хрест.

Кохана умостилась на дивані,
Штовхає в пекло пальчиком руки.
Іду виконувати покарання -
Вищипувати з носа волооки.

09.10.208р.

Ідіть!

Не буду підбивати на бузу,
Бо влада гепне ще по шарабану.
Якщо жувати довго ковбасу,
То можна провалитись у нірвану.

Ось тільки тут не треба «Га-га-га»,
Народові цей харч – душа й відрада.
Одна біда – ця радість дорога.
Є і дешева – тільки хрящувата.

Жував учора, то зламався зуб,
А називалась, наче, «Президентська».
Піду у банк – «Приват» або у «ПУМБ»,
Скажу: - Женіть табло! Щелепа кепська!

Скажіть – от нащо цвяхи в ковбасі?
Зопріла тирса також недоречна.
А скрізь реклама: «Жуй!», «Смокчи!», «Гризи!»,
Сказав би я та… народився гречним.

Сосиску песик здуру заковтнув,
То, бідолашне, гикало всю нічку.
Ну хто у ночви сипле кабану
Штиблети з «секонд-хенду», а не січку?

Учора, думав, жінку не спасу –
Понюхала масні вуджені кільця.
Ідіть, панове - їжте ковбасу,
Моя ж вечеря – кухличок водиці.

09.10.2018р.

Марнота

Кладу у вуха критики бальзам,
Щоб ріс у бевзя до небес талантик.
- Стилістика у генія - сльоза,
А в тебе, наче ковтуни, кошлата.

Перо не зразу робиться твердим,
Потрібні праця, досвід, час і "мані".
Щезає вічне. Тане, наче дим,
Але цвітуть потужні графомани.

Їх більше ніж поетів востократ,
Прийшла для січки зоряна година.
Не поспшай, дружок, в калашний ряд -
Сатирика спрацює гільйотина.

Парнас у бруд втоптали постоли,
Штурмують пік товпою недоріки.
Хай час обмиє гущу прілих слів,
На драгах лишить золота крупинки.

Та бачу - все марнота. Ділу - швах,
Несуть мішками графомани зшитки.
Друкують казна-що аби грошва
Лилася видавцеві у калитку.

09.10.2018р.
Все порівну

В нас усе поділено навпІл,
Млію, як вареник у сметані.
Я працюю день і ніч як віл,
Жінка бешкетує на дивані.

Хай дружина щедро пудрить ніс
І щасливить світ сяйливим ликом.
Кухня - як годиться - на мені,
Жінка - шкряботить по дну тарілки.

Каже кум,: - А треба навпаеи!
Щоб тріщала спина у гаргари.
Ти б ожив! Тягар пощез важкий
І не купував би вже віагри.

А мені подобається й так -
Божу душу мучати не хочу.
Любці обціловую п'ятак,
Скоро буде в нас іще синочок.

Із роботи мошкою у дім,
Прикупив що треба, виправ речі.
Часу обмаль -.завтра щось поїм,
А тепер ставатиму до печі.

Будуть хліб, еклери, пироги -
Я ж умілець, а не пришелепа.
Потім жінка пустить до ноги...
Порівну у нас усе. Як треба.

10.10.2018р.

Осінній вечір заховав
За хмарами небесні далі.
Ковтнули світлі їх дива
Із хутра сивої вуалі.

На сад навісив унизу
Широку темну геть попону.
Вона затерла жовтизну,
Що так світила безборонно.

Мов почали дерева знов
В імлі чарівній зеленіти.
І тішилися із обнов,
І мов на мить вернулось літо…

Та вітер осені схолов,
Ходив і заглядав під вії…
І мов колись – мою любов –
Оцю ілюзію – розвіяв.

8.08.7526 р. (Від Трипілля) (8.10.2018)

Ось і осінь торкнула природу
І малює багрянці свої.
Посилає дощі і негоду
І на вікна – сльозин ручаї.

Наче попелу, пригорщі суму
Розвіває із вітром навкруг.
Поетичну, печальну задуму
Опускає на стомлений луг.

І очиці чарівні імлисті
На розвихрені віти кладе,
Зелененьке фарбуючи листя
На жовтаве і тьмяно-руде.

Вимальовує тихо пастеллю
У пейзажі деталь не одну…
Смарагдову садову постелю
Замінила на ковдру сяйну.

Уставляє озерне люстерце
В позолочену раму вона…
Розтривожила зранене серце
Чарівниця жорстока й сумна.

Мов музИки зійшлись похоронні
У великий загробний альков.
І «Адажіо» Альбіноні
Відспівали трагічну любов…

5.08.7526 р. (Від Трипілля) (5.10.2018)

Я їх не забуду — отих людей, їхні лиця
Жовті вилиці, стурбовані очі, стиснені губи
Це був звичайний жовтневий день у центрі столиці
І навіть не Гурби...
Вони ішли як пророки, як провидці
Вони щось знали, якісь завітні таємниці
І був між них сивочубий
З такими легендарними вусами, прямою спиною
Ніби тятива протягнена крізь нього
Всі знали його видатною людиною
Сміливою й незламною, а тому
Трішки Богом —
Всі вірили йому тоді більше, як радіо чи
Священику свого приходу
Він йшов у натовпі, з усіма, шепочучи
Закон (закреслено) Універсал (закреслено) Акт — про свободу
Про волю українського духу, народний експеримент —
Вкотре здобути того привілля
Яке виполювали з наших голів
Як баба — зілля

Морем текли ті люди — великі й малі
Ніби хвилі спліталися й розливалися по землі —
Інтелігентного виду ботани, патлаті ще-майже-діти
Романтики, скептики, співчуваючі неофіти,
Політики (куди ж без них) — ласуни до профіту
І голодні, і ситі, і усміхнені, і злі
Йшли собі як абстракція політичних контекстів
Ніби сни Сальвадора Далі
Не стрункими рядами, а як риба — у сіті
Так розгорялася Революція на граніті....

А згодом, майже рік по тому, справжній триєдиний Бог
Що вірить українцям попри всі помилки й судоми
Узяв — й показав сонце та шлях-до-дому
І покреслений текст з учнівського жовтого зошита
З жовтого жовтня столичного граніту
Став Актом про незалежність України —
Для нас і для всього світу.

Життя утікає стрімко — кожен із нас перехожий
Кожен із нас відійде, як тільки завершить своє.
І, може, колись згадають, що був між нас сивочубий
Із легендарними вусами, на когось картинного схожий
Такий казковий герой, що героєм і є...

Проходять наші звитяжці
Зошити їх — у музеях.
Тіла їх уже в землі.
Збудовані колізеі чомусь у млі.
Сховалося сонце за димом.
Україна незмінно в вогні.
І думи рояться роєм —
Відходять наші герої...

Та в небі міцнішає братство —
Небесне вкраїнське лоббі
До Бога прилинуть наші
Розкажуть йому все чесно
Та й Бог нас освітить німбом
А може й огріє німбом
По лобі....

Немає надій на панство, яке козиряє нині
Відсвічує в телеекранах по всій країні —
Холодні серця в них, очі. Ми знову отара — не паства...

І тільки небесне братство
Єдине небесне братство
Могутнє небесне братство
Стіною стоїть міцною
Прямими спинами
За — Україну і над Україною!

Я стаю тендітним сяєвом,
Засинаю на твоїй долоньці,
Яка схожа на пелюстку ромашки,
Що приклеєна до жовтого сонця.

Я крізь сон відчуваю подих твій,
Ніжний, легкий, як світло неба,
Поцілунок, добраніч, тремтіння вій,
І блакиттю усміхаюсь до тебе.

Як багряна зоря заллє небовид,
Підрум'янить обличчя світанку,
Я росою ромашки вдихатиму світ,
Усміхаючись ясно серпанку.

він зачерпає форми посудини
щойно народженої без осаду
такої закрученої і непостійної
як його уява й думки
посудини обережно знятої
з гончарного круга
нещадного до некрасивого
коли до вогню ще довго
а позаду лишилися
усі деформації і останні спроби

він витікає руслом-старицею
за кордони молодого озера
що боїться не стати болотом
з причин відомих тільки
утопленим воякам і золоту
не відчувши солоного присмаку
у сінях гирла розбитого дельтою
жодної сльози прісної
не зронить, а тільки згадає
увесь попередній шлях.

він як форма, що шукає змісту
він як віра — без мети кінцевої
він як історія десь посередині
він як сестра для життя народжений
він проростає не стеблом, а квіткою
як солона і прісна вода замішана
він — це любов

2017

Небо заскочило в очі,
Та плюскотіло хвилями.
Вічне умить заспівало
Нотами серцю милими.

Вітер зашепотів:
Миті такі неповторні.
Усмішки ллються з хмарин
Ясно-блакитні, мажорні.

Сяєво на обличчі,
Радість блискуче-прозора,
Жовтокленове величчя
І височінь неозора.

Вже над водою тумани бузкові,
Щось забарилось тепло.
Стукає дощ у віконечко знову,
Літечко миле пройшло.
Дощ прикрашає дерева намистом,
Море прозорих перлин.
Голки яскраво-зелені та чисті
У обважнілих ялин.
Вересень мокрий тупцює в калюжах,
Радісний, мов дитинча.
Без парасольки, ще й очі примружив,
Кожну краплинку стріча.

28.09.2018

Не сотвори собі мене
в своїй уяві,
бо не з'явлюся я тобі
в зеніті слави,
бо "на готове" простягає
кожен руки,
та ідеали сотворять -
важка наука!
Не сотвори собі любов
в рожевих мріях,
бо тільки бог свою любов
мірилом міряв,
а ми з тобою
не боги -
хоч нам і важче,
ми - соТВОРЦІ
свого життя,
своєї вдачі,
бо ми пов'язані навік
одним законом,
як перші жінка й чоловік
перед амвоном.

25.09.2018

Любить киця голівки від мойви
(треба якось погризти й собі).
Коли жінка жадає любові -
Не відказуй - хапай і люби.

Я учився тактовності в школі,
Виріс чемний тишко-парубій.
Джентльмен не відмовить ніколи,
Ні старенькій, ні відьмі рябій.

Глянь - доокола любоньок повно,
Голосочки знадливо-п'янкі.
Кожна жінка - це сонячний промінь,
Гавань радості для мужиків.

Щоби не вистигало кубельце
І жахтіло теплом від литок -
Утішайте красунь натщесерце,
У сієсту і в сяйві зірок.

Од відмови лиш крок до образи,
Просьба жінки - для мене святе.
Досить з вами точить баляндраси -
Кличе люба. Пора у Едем.

20.09.2018р

Дівочі мрії кубляться в лобах,
Дізнатись про одну хоча би хочу.
Схилилася красуня, мов верба,
Губами щось задумливо шепоче.

Чи є там я? У брюках чи без них?
А, може, хоче впасти ув обійми?
Та сталось диво! Бог мені поміг:
Я закохавсь! Узяв красу у прийми.

Прожив із нею аж півстоні літ,
Ще й досі розминаю їй м'якушки.
І хоч старий, але ж не інвалід,
Ще сили є покласти на подушку.

Удвох печемо хліб і пироги,
Із каплунів скубем під свято пір'я.
Боюся тільки довбні й кочерги,
Коли сьорбну - горбак мій не жаліє.

Якщо мовчить - чекаю на грозу,
Достатньо раз на неї глянуть оком.
А тулиться - у ліжко понесу,
Став ясновидцем, чаклуном, пророком.

За бороду ухопить - це каприз,
Вже звик. Жіноцтво - як маленькі діти.
Зубами клацне - утікаю в ліс
Розійдеться, то може й придушити.

Приліг. Та чую голосок краси -
Жона гарчить на мене лютим барсом.
Пора знімати ліфчик і труси,
Інакше борщ сьорбатиму без м"яса.

19.09.2018р.

Осінь

Дременули в Африку стрижі,
Зрадники - покинули домівку.
Осінь - не пора, а стан душі,
Любять люди хлипати одвіку.

Ти візьми тупого колуна,
Заготуй батькам дрівцят на зиму.
Ні, не хочеш? Манить...таїна
Місяця, який у висях блима?

В падолистах кублиться печаль,
В павутині кущик живокосту.
Кажеш - це поезії Грааль?
Помиливсь,- банальне пустозвонство.

Лупить бабця стиглі гарбузи,
Трусить дід із яблуками гілку.
Бризки ж ностальгічної роси
Від безділля змочують сторінку.

В інтернеті наростає шум,
Сердяться невдатні пустомелі.
Я ж бо косу осені чешу,
Яра мідь вкриває голу землю.

19.09. 2018р.

Потрібна допомога?

Кохання платонічне - для мерців,
Остиглих душ із льодяною кров'ю.
А я живий! Тож мавку на приціл
Беру щодня й освячую любов'ю.

Куди не глянь - одні одинаки,
Зацьковані у шлюбах люди-тіні.
Вулкан погас. Вогонь дотлів жаркий,
Байдужість розкошує на перині.

Гомункул ходить, вірші пише, їсть,-
Нещасна, нежива, заснула лялька.
Всьому виною - сексуальнй піст,
Чуттєвості у трупа - кіт наплакав.

До світла треба линути щодня!
Відкрити серце для стріли Амура!
Любити починати тра зрання,
Найкраще - галопуючим алюром.

А сонце сяде - чвалом, навпрошки,
Забитись крадькома углиб діброви...
Сідлаючи опуклості м'які
Невтішених будити чорнобрових.

Тигриці полюбляють дику хіть,
Альков - це рай земний, а не барлога.
Якщо жона колодою лежить -
Ти винен сам. Потрібна допомога?

18.09.2018р.

Йдеш вулицею - тихо, неспішно, повагом.
А куди поспішати? Ти щасливий.
Он воно, щастя, тримає тебе за руку,
усміхається - щиро, радісно, легко,
танцює в глибині очей,
рибкою пірнає в серце. Ти щасливий.
А люди озираються, заздрять,
зазирають в очі, благають -
поділися! віддай! ми теж хочемо
бути щасливими!
І ти міцніше стискаєш своє щастя,
закриваєш очі, замикаєш серце.
А раптом щезне?
Та не сидиться в закутку потаємному
непосидючому щастю:
виливається, випірнає, випліскується
хвилями радості, зачіпаючи кожного,
торкаючись кожного,
і спів його - відгукується, розлітається,
розчиняється в інших очах, в інших серцях.
І лунає його пісня на всю вулицю, на весь світ,
бо не може пісня звучати в самоті.
І співає щастя - віддай і повернеться,
віддай і отримаєш, відкрий і подарують!
Йдуть вони вулицею - тихо, неспішно, повагом.
А куди поспішати? Вони щасливі.

15.09.2018

Падають горіхи... падають...
мов долі людські на стріху:
з кимось падає ціла епоха -
хтось відлітає тихо;
хтось аж до краю наповнений щастям -
хтось, мов осіннє листя,
падають люди-горіхи... падають...
до раю і пекла ближче...
Хтось відкриває м'яку серцевину,
хтось - крижане осердя,
хтось не пробачить другу провину,
хтось, мов саме милосердя.
Мрії в горіхів прості до смішного,
в руку чиюсь упасти,
всі, від великого і до малого,
душу готові закласти!
Струшує дерево плід перезрілий,
струшує зрілий й зелений,
і неважливо - чорний чи білий,
встелено ними... встелено...

14.09.2018

***
плакучій вербі дощик коси розчісує
чи гілка верби робить зачіску хмарі
хитаються втомлено сутінки п’яні
проходять повз пам’ять
вітаються
що ж

не писані п’яним закони й порядки
хоча графік руху висить на стовпі
дерев парасолі проходять крізь натовп
грибів
комарів
світлових вітражів

розщеплений промінь у ніч кровоточить
а пам’ятник сонцю за хмару заліз
боїться злизати вологу із лапи
зіщулений
зимний
здивований
ліс

втискається в душу тепло ніби цуцик
і носом холодним віщує про те
що скоро обсиплеться небо під ноги
і грудня бурулька у серце вросте

06-12.09.18 © Василь Кузан

Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Ніч одягає сорочку шовкову,
місяць не згоден прийняти відмову,
пальці торкаються вигинів тіла,
місяць коханку пестить уміло,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні трояндами встелене ліжко,
і погляд притягують вигини ніжки,
забуті цукерки сумують у вазі,
а місяць у мріях вже б'ється в екстазі,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова,
смакує з вином полуниця в сметані,
та тільки не їжа у місяця в плані,
легкий поцілунок, і шурхіт тканини,
і двоє дуетом летять до вершини,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!

10.09.2018

Серпень пахне медом і дощами,
і теплом нагрітих сонцем стріх,
скошеними вкотре споришами,
що уперто лізуть на поріг.

Серпень пахне яблуком налитим,
і свіженьким, з печі, пирогом,
кавуном зеленим, соковитим,
і грайливим, молодим вином.

Він по вінця соками налитий,
віддає усе - бери! - не жаль!
Він дощами й грозами умитий,
наче справжній золотий Грааль.

Він останній - мов остання нота,
крапкою стоїть в кінці рядка,
він зачинить на замок ворота,
хоч тремтить від почуттів рука.

Серпень йде, та залишає радо
сонця смак на денці тарілок,
і нектар із серцевини саду,
хай п'янить у вересні ковток.

08.09.2018

Красуню цілувати - чиста блаж!
Найліпше - у вишнево-спілі губи.
Тремтлива длань заходить у віраж,
У відповідь лунає "Милий! Любий".

Догнала аж на старості судьба,
Покликало життя в свої обійми.
По душах промінь сонячний стриба,
Упали застороги, розум, ширми.

Танцюємо удвох тантричний вальс,
Розпліскується музика Вівальді.
А збоку зупинився мудро Час,
Даруючи хвилину благодаті.

Для чистих серцем рай один - альков.
Амур амріту наливає в джезви.
Цим Всесвітом керує лиш любов,
А жінка - це і є маленький Всесвіт.

05.09.2018р.

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить - прокидатися мушу.

Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.

Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.

А хмари схилили голівку,
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м'яти
Сповита біленька хата...

Все ще збереглося: сонечко яскраве,
Печія-спекота сушить береги.
Озеро сміється сяйвом величаво
І лілеї – в танці злотнім навкруги.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Завмирає вечір у чарівнім гаї
І шепоче тихо лагідні слова.
Він мойого серця ласку зберігає,
А воно, зраділе, ніжністю співа.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Де-не-де палають, багряніють віти,
Осінь, ти – художник, вже іди, іди.
Барвами чаруєш дивно, розмаїто,
Та прошу – затримай мряку й холоди!

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

2.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

***
лезо літа вирізало острів
з жовтого окрайчика тепла
потекла між листя позолота
тягне плуга туга
в небокрай

пахне прілим листям і землею
діти виростають
як гриби
спогади у кошика збираю
бо любив

загинає пальці невідомість
і курчат вигулює
стерня
ясенами вперлися у небо
дні що їх багато
і нема

гойдалка вигойдує проміння
джерело зажурою дзюрчить
дикими качками й журавлями
до життя вигадую
ключі

01.09.18 © Василь Кузан

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

"Така у мене справді ти одна!" -
Видзвонюють льодини, мов червінці.
Я цілу зиму випив аж до дна,
А твого ще і не торкнувся вінця.

Ти - молоде, грайливе ще вино,
Що сяє сріблом, піниться в бокалі...
Уже б узяв, покуштував давно,
Та думаю, а що ж то буде далі?!

Як вип`ю зразу - захмелію вмить,
Та до тверезого дійду я стану,
Смаку іще не встигну оцінить,
Або й цілком цінити перестану.

Тому і залишайся ще, постій.
Моя байдужість, то мов льох, кохана.
Відстоюйся у ньому, молодій,
І станеш ти ще більш мені жадана.

Я теж колись опущуся туди,
Схоплю тебе гарячими руками,
Як те вино, відстояне роками,
Щоб захмеліти раз і назавжди!

7490 р. (Від Трипілля) (1982)

Лягають легкі* тіні вечорові
І днину заколисують стару.
Даруй мені печаль свою, діброво,
І сутінки замислені даруй.

Не поспішає ще виходить місяць
У хмарному-химернім напівсні.
Ти прохолодою мені пролийся
На роздоріжжі саду чарівнім.

В небесних водах – чи мені здалося –
Купалося розкішне диво це…
Немов би Муза в хмарному волоссі
Схилила там замислене лице.

Відчув: у мене виростали крила,
Здіймаючи увись понад гаї.
Вона мене у небеса манила,
Скупатися у пестощах її.

*Легкі – як завжди – авторський наголос, значно більш поетичний високий, ніж тупий словниковий прозаїчний приземлений – легкІ.

23.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Іноді так хочеться одягнути шкарпетки з дирками
через які мої пя'тки дивляться на світ,
старий зелений светр,
де келих вина залишив свій слід,
вплести в коси величезну волошку
і прудко йти уперед, а не потрошку...

А потім бігти посеред стиглого жита
по стежині...
а далі злетіти... чи підніматися в небо...
поруч з Мюнхаузеном по драбині...

Нічка-чарівниця льодяники готувала:
сині, жовті, пурпурові.
Прив'язувала їх до неба
на ниточці шовковій.
Хай на землю з них стікають
сни солодкі та щасні,
і на сплячих обличчях
квітнуть усмішки зореясні.

А опісля з'являвся красень-ранок
в черленій сорочці,
ті ниточки раз за разом зрізав
і льодяники геть усі злизав.
Тому ранок завжди солодкий,
задоволений:
загравою усміхається -
з усім світом вітається.

Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.

Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.

Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.

Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…

Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.


* memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.

13 серпня 2018

Якщо у гармонії душі,
На речі є спільний погляд.
Приємні поради та слушні
І, ставлячи їх на розгляд,
До справ не торкнеться розлад.
РазОм навіть «звернемо гори»,
Підтримка бо є і воля.
І прагнення не випадкові.
Всміхнеться тоді і доля,
Доріжку розкриє в полі:
Відчуємо подихи вітру.
А постать струнка і тендітна.
Не може ріднішої бути.
Тебе неможливо забути!!!

10.08.2018
Свидетельство о публикации №118081004145

Від руки мов зодчого –
Хмари злет.
Личка то дівочого –
Силует.

Напливає густо так
Інший он.
Цьомає у вустонька
Дівчину.

Чи постав примарою –
Долі знак?
Чи й зі мною трапиться
Може так?!

Хмара в нічку велетом
Утекла.
Чи глузує з мене то
Доля зла?!

6.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під хустками сивими
Мліє сад.
Спів цикад напливами,
Спів цикад.

Вечір заворожений
Завмира.
Мов його стривожила
Ніжна гра.

Вже вона за межами
Дзюркотить.
Душу всю збентежила
Не на мить!

Звук закучерявила
У момент.
Вітру це русявого
Інструмент.

Сяє вже гірляндою
Тихий змрок.
Вітру це трояндовий
Голосок…

4.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

…Без вагання іду по воді
у відверті і щирі долоні…

Боже мій, як я вірю Тобі,
поринаючи в погляд бездонний.
Знаю, певна – від Тебе ця мить,
що зачала вібрато в сплетінні,
що бринить, і бринить, і бринить
у моєму новітнім світінні.

…Без вагання простую крізь шторм,
крізь морози, вогні і цунамі.
Сонцеблискітний заклик долонь!..

Боже, вдячна Тобі, що Ти з нами!