Я знаю жінку, яка поверталася двічі.
За спиною місто ставало їй сірим тлом.
Очам тим властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

Фата-моргана. Все довкруж мана.
Ще не старий, але в люстерці зморшки.
Виорює чоло печаль, війна,
Осріблюються кучері потрошку.

Втомився від жорстокої юги,
Пора зігрітись, утекти до сонця.
Але печу із кров'ю пироги -
В ціні кати, собаки, охоронці.

Уже не жалко рідної орди -
Там кожен другий злодій-пришелепа.
Малюють рай державницькі роти,
А озирнувся - бур'яни до неба.

Хотілось щастям скрапнути з пера,
Сипнути на папір кохання руни.
Та спить Ерато, мабуть, застара.
Чи зрадила, вовтузиться із юним.

А за спиною шелестить зима,
Там неня, тато, доня та онучка.
Іще живий. А їх уже нема.
Болить. Пече. Рука ламає ручку.

13.12.2017р.

Із полином світанку смак,
На небі сонце не яскраве,
Тобі без мене все не так,
І від сльози солона кава.

Мені без тебе лиш нудьга,
Крізь зайві усмішки й розмови,
Та децибелами шуга,
Вітрисько вийшовши на лови.

Розлука наша може біль,
А може скорий порятунок,
На рану висипана сіль,
Чи з диких трав цілющий трунок.

Сховає час в старий альбом,
Переболіле – не забуте,
І до розлуки ланцюгом,
Кохання долею прикуте.
2017

Стліває тихо на світанні
Далеке сяйво зір останніх...
Серед розкиданих світів
Я не знайшов свого пристанку
І в самоті блукав до ранку,
І повернутися не вмів.
Печаль мою здолала душу,
І сам собі тоді сказав:
"Свій біль в зірках сховать я мушу"
Вони мовчать і я мовчав...

Прилинь, о музико чудова,
В погасле серце хоч на мить.
В твоїх очах, в очах, сліз повних,
Незгасне полум’я горить,
Холодну враз розіб’є тишу.
Я в ній свій біль і сум полишу
І на відлуння полечу...
Від снів розпачливих тікаю,
І давній сум, що в них зникає,
Запалить десь надій свічу.

2017 рік

Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує
У нашому дворі.

Взяла нову перину,
Легенькі подушки.
Принадну скатертину,
Пошила кожушки.

Гаптує наодинці
Мереживо на склі.
Солодкі сни - гостинці,
Подивляться малі.

Мандрує сніговиця,
В імлі зника танок.
Тримає у правиці
Щасливий Дзень-дзвінок .

10.12.2017
НЙ

Йдуть дощі і сто років самотність
Тут блукає глухими стежками,
Прилітають круки лише в гості,
Та й то іноді, збоєм програми.
У верхівках дерев свіжий вітер,
Відкорковує спогади древні,
Тут колись могли жити й любити,
І щасливими бути… напевне.
Горювати… і сльози солоні
Подорожником котре століття
Проростають стиха на осонні,
Ще живі, наче вчора пролиті.
Диким хмелем кохання забуте
Заплітає розпатлані вільхи,
До самотності час тут прикутий,
Вже сто років. А може ще стільки…
Йдуть дощі у забутому лісі,
Нетутешні і трохи магічні,
Йдуть дощі на моєму Поліссі,
Йдуть крізь долю мою, такі звичні…
2017р.

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

У світі моєму ялини красуні,
Яскравий смарагдовий ллється потік.
Бігцем прихопила ладунок ласуня,
Малий невгамовний пластун - мандрівник.

Ще вранішня тиша охоплює гори,
Подекуди вітром здіймається лист.
Спускається нижче сімейство проворне,
Вже близько, вже поруч промовистий хвіст.

Зелені, стрункі, оповиті туманом,
Чи грається пташка між віттям бува.
Схопилося сонце сліпуче зарано,
Навколо виблискує все, ожива.

Здіймається вітер, розхитує гілля,
Цей рух зачаровує, танець для нас.
Зривається стрімко, стихає повільно,
Бентежить і кличе сполоханий вальс.

Знов горнеться серце і погляд прикутий,
Там сонце і вітер у колі в цю мить.
Тепер відгукнувся той танець забутий,
Відлуння його спалахнуло, бринить.

22.11.2017
ДФНЙ

Амаліє юна, ще бал твій попереду, звісно ...
Ще юний гусар з ескадроном вривається в місто,
ще маленький оркестрик видмухує марші врочисті,
а тебе почуття переповнюють, ніжні і чисті.
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розкидає пахучі азалії в бік ескадрону?..
Вже помічені ручка і стан твій, і усміх невинний,
вже гусар зупиняє коня, преклоняє коліна.

... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п е р е м о ж е н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !

Амаліє юна -- розчулені дні усолоджені ...
Гусарська фортуна -- сибірські дороги несходжені.
Штики, командири, казенні мундири шматовані ...
Схололі квартири таємно для них уготовані.

Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розсипає плакучі азалії вслід ескадрону?..
Вже помічені ручка, і стан твій, і крапля сльозини,
вже гусар підганяє коня, преклоняє коліна.

... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... Поміж брунатних хмар
ще сонної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії!

Амаліє юна -- старенький оркестрик вискрипує,
дивак - саксофон то буркоче, то голосно схлипує.
Азалії -- в залі -- віконця тьмяні́, перекошені,
а поруч узда від коня і сіде́льця поношені ...
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
вимальовує в квітах азалії тінь ескадрону?..
Не помічені ручка і стан твій, і постать сиви́нна,
і немає кому на цей раз преклоняти коліна ...

... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !
... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п р и п о р о ш е н и й !

... Поміж брунатних хмар
вcе юної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії.
... А юний той гусар --
крізь зими і крізь повені --
несе безцінний дар ...
к о л і н ц я
н е
п р е к л о н е н і !

... Коліннопереможений ...
... Коліннозаворожений ...
... Коліннонаполоханий ...
... Колінноприпорошений ...

... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

Ще кілька слів про Час, що час у чарах гусне -
шумує, як вино, струмує, як вода...
Ще кілька слів про нас, коли нутро розпусне
черницями чекань свій брід перебріда...
Чекай, чи не чекай - все вишумить, запевне,
забродить, заятрить на шрамах давніх ран.
Загуслий біль терпкий до тебе вкотре верне
і в глупу північ сов, і в паморозню рань...
Цей окрик самовбивць, що житіє шаліє,
нестерпно коні мчать, нахрапом несучи...
Чи верхи, а чи ниць, допоки ціль змаліє
над урвищем бажань, над згарищем свічі.
Мовчи. Не дослухайсь, чи сновигають кроки
півп'яні від прозрінь, півдикі, півбліді...
Прости і не клени, що надто світ широкий
за мурами дзвіниць - у вільній, у ході.
Ужаль мене, стожаль, прощай, моя любове,
пекельна всебідо, стожильно навісній:
ні слів, ні нарікань, хай навіть смужка крові
поволі витіка у римі голосній.
Ні поголос ридань, ні безголоса пуща
безмежних всепрощень, загублених між губ -
нам нас не поверне, хай навіть чорна гуща
нам вижлуктає Час у пащах душегуб.
Ми самовигнанці, ми спалені до краю -
бездомні між своїх, оглухлі і сліпі...
Ми ніби посланці обкраденого раю -
за спопелілих нас подякуєм собі!

У сумерку блукань, без тями, без вагання,
ще теплиться в очах, жаріє щось немов:
при тьмяних, при свічах - то тінь бреде остання
з невірою в одчай... і вірою в Л ю б о в!

Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008.

Я так хочу померти вот зараз,
Бо без тебе життя вже нема.
Я попрошу останнє прохання,
Не відмов будь-ласка мала:
Принеси в руках своїх отруту
Вип’ю я до чистого дна,
Серце вирвала з грудей розтоптала
Душу мою ногою зі зла.
Тоді видався вечір прекрасний,
Ми гуляли за руку удвох,
А сніг падав на твоє волосся
Ти така прекрасна моя.
Не забудь, що маєш зробити:
Найсильнішу отруту знайди!
Щоб я більше не мучився в світі
Де в кохання повірив дурний.
Тобі вірші писав, піклувався,
А для чого? Тобі ж то не тре!
Може ти колись ще вернешся
Я чекатиму — ти щастя моє!
3 листопада 2017 р.

У падолисті вчаєно печаль,
Тьмяні охра, памороззю скута.
На видноколі сонячна медаль
Ледь жевріє, немов остигла гута.

Долоні гладять гілку шерехку,
Намацують ножа глибокі міти.
Заснув мій сад. Втомився. На замку.
Зимі дерева листям платять мито.

Я теж колись додолу упаду,
Краплиною скочусь по мокрій шибці.
Одному жити гірко у саду –
Покинули його любові птиці.

Наполовину сплю, а не живу,
Упився одинокістю й одчаєм.
Зламалась груша. Впала у траву.
Як боляче! Невже я помираю?

05.12.2017р.

А пам’ятаєш - шили ми вітрила?
Стару сукенку мамину – під ніж.
Злякалася, і стала біла-біла,
Казав тоді: - Не бійся, плаття ріж!

За вікнами холодний дощик сіяв,
А ми давали назву кораблю.
Спитала: - Мо, назвемо «Наші мрії»?
В одвіт почула: - Я тебе люблю.

І народився перший поцілунок,
Ми задихнулись щастям обидва.
Зірвала ти із мене обладунок,
На ліжко впала майже нежива.

Умовкли музи, генії, поети,
Задув Амур на столику свічу.
Я був – Ромео. Ти - моя Джульєтта.
За ті хвилини досі ще плачу.

Згоріло все. Потрощено жертовник.
Січе крупа зі снігу-кришталю.
Стоїть на підвіконні вутлий човник:
Чому ж тебе і досі я люблю?

Серце, забудь свої мрії,
Спрагло за хмари не рвися,
В межах реальності крийся,
В межах реальності смійся.

Море у камені б’ється
й, зранене, знов відступає
і ні про що не питає,
плану і цілі не знає.

Вітер відносить провини—
Сітями не упіймаєш.
Пругом піщаним ступаєш,
Cпогадів піну збиваєш.

Лиця піднімеш до неба:
Доля—на білому біла.
Серцеві постановили
І присудили світила

Колесом їхать рипучим,
Тертись в путі без упину
В далеч неісповідиму—
Ніби волами до Криму.

У гаї хлюпотить. Усе припорошило.
Чи манна чи мана тут сіється до ніг?
І укриває все білесеньким настилом,
Подобою зими спадає мокрий сніг.

Чи сніг чи напівдощ іде і розмовляє:
Потріскує де-де, бурмоче, моросить.
Оголена стоїть берізка чарівная,
Мов статуя жива цнотливої краси.

Всі кущики навкруг – в накидках мов із газу,
Дерева напівшуби з хутра одягли.
На голім гіллі сріблом – крапельки алмазів,
Неначе б то застиглі сльози із перлин.

2.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прощатися не слід. Ось бачиш – відмерзання
завмерлої сльози на зімкнутих устах.
Прощатися пощо́?.. Не перша й не остання
кваплива мить чумно́го розминання
характерів і рис... А серце, наче птах
трикрилий, тужить –

прощатися?.. пощо́, мій милий друже!

Слідам услід скресає лід. Авжеж ...
Скресає лід блакитних побереж –
навіщо це, давно пригасле мрево?
Троянди розквітають кришталево,
а в кришталевій чарі срібна креш!
(Чи ж ти мене у біле убереш?!)

Навіщо про любов... Навіщо все про те ж ...


Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008

Місяць сяйво ллє на землю
з золотого жбанка,
щоб у річці квітли зорі
з вечора до ранку.
Човники-долоні ніжно
притулю до хвилі.
Зачаюся:запливають
золотаві мрії.
Вже на пальцях заяскріли
зорі-діаманти -
золотаві танцівниці
стали на пуанти.
Тішить річка мої руки,
Дихаю зірками,
Ніч в задумі бродить небом
хвилями-стежками.

Останнє то побачення -
Не проситься пробачення
І не ридають голосно,
Неначе у кіно.
Слова на пам'ять завчені
І їх кричати навчені,
Але нестерпно холодно
І майже все одно.

Чашки не полетять в друзки
І не прив'яжуть мотузки,
В долоню втиснуться ключі
І повний розворот.
Підуть у натовпі чутки,
Що не кричали матюки
І не тридзвонили вночі,
Щоб не відкрити рот.

Вони стояли пліч-о-пліч
Й не розуміли в чому річ:
Куди подівся дикий струм,
Що грів їх мегаполіс?
Вона стискала телефон.
У нього в серці марафон.
Навколо них кав'ярні шум.
Між них - Північний полюс...

2.12.2017

Твій поцілунок мене в життя приводить.
Без тебе напівмертвий ходжу́ я по Землі.
Коли ти поруч мила, серце моє співає,
Душа моя літає — коли зі мною ти.
Твої обійми кращі ніж золото все світу,
Уста солодші маєш за нектар.
З твоїх долоньок прийму я навіть і отруту,
Бо знай ти — люблю сильно!
Сильніше за життя!
Люблю твою усмішку і твоє миле личко,
Люблю волосся й носик чарівні.
Люблю я твій характер і твоє ніжне тіло,
І на руках тримати я люблю.
Ти зрозумій я хочу, не просто переспати,
А просто бути поруч, коли вже сил нема,
На те щоб розмовляти, увечір на дивані.
Я хочу бути поруч
З тобою навіки!

Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Хотіла б стати я колись
Берези шумом вільним
Коли весною напились,
Поліські трави хмільно.

Розливом милої ріки,
Із райдугами в обрій
Де оксамити-береги,
В росі бринять прозорій.

Де заколисана печаль ,
В століттях пережита,
Шум шепотітиме: «причаль,
Спочинь в чеканні літа.»

Ти стишиш крок, вдихнеш весну,
Мене згадаєш давню,
В гілках березових засну,
Ти ж посміхнешся травню...

Прийшла зима, прийшла сумна,
Така ще трохи слабосила.
В туман закутала вона,
Все білим шовком застелила.

Химерні обриси дерев
І небо, як овеча вовна.
І вечір в сутінки бере
Усе поблідле і безмовне.

Мов чути шепіт потайний -
Поміж гілля іде розмова...
Переплелись дві сивини -
Жовтава осені й зимова.

І вітерець не поспіша,
Серпанком сивим очі лащить…
І диха спокоєм душа -
Що може буть для неї краще?!

29.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

До мене завітала самота,
У подарунок простягнула тишу.
Вона діру у серці залата -
Нехай живе. Уже не буде гірше.

Не чути дорікання і клятьби,
Недоля не трясе, неначе грушу.
На зламі нещасливої судьби
Живим зі шторму вистрибнув на сушу.

Був пішаком. А ти - важка тура.
І партію зіграла дуже вміло.
Життя моє для тебе - тільки гра,
Від зради все померло, вкам'яніло.

Схиляються осонцені жита,
Напоєні теплом, достигли зерна.
А я собі не викував щита,
Попереду - вогонь, колючі терна.

Один у стінах. Наче у труні.
Не гоїться в душі одкрита рана.
А самота не вируча (о ні!),
Ще трохи - і мене, мабуть, не стане.

29.11.2017р.

Хризантеми до мене сяйнули твоєю усмішкою,
І рознісся довкола такий неземний аромат…
Я б сорочку собі прикрасив отакою манишкою
До найбільш урочистих, тобою улюблених свят.

Як гойдають калину вітри необачно простужені,
Коли жовтень дволикий міняє на іній росу,
Ти їх горнеш до серця, усіх своїх ряджених-суджених,
Й задивляється світ на таку неймовірну красу.

А зима заполонить нас сіро-байдужими буднями
І затято дороги і мрії усі замете –
Як під божий покров, ми з тобою приходити будемо,
В рукотворний цей храм, попід небо твоїх хризантем.
2016

Дзвони мiських вокзалів,
Швидше б стрибнуть у потяг-
Спритно скидала одяг
З тим, кого геть не знала...

Нерви гризуть - акули,
Тіло - твердий манекен.
В скупченні різних імен
Нащо його почула?

В очі сльоза, як мило.
Ні, не очистить - спече.
Знаючи, що він втече,
Нащо у суть впустила?

Небо - колір опала
Замилувалася б ти,
Тільки в душі чорти:
"Нащо його кохала?"

2016

А кохана зовсім помарніла,
Тіні, зморшки всіяли чоло:
Мама хвора. Покидають сили,
Попрощатись поспіша село.

Нині день прожити - це удача,
Удихнути - це щаслива мить.
Падає за обрій сонця м'ячик,
Усихає плодоносна віть.

Кажуть, душі туляться до Бога.
- Вже пора,- Петро з небес гука.
Радості немає. У дорогу
Проводжає їх сльоза гірка.

Бачити страждання ближніх - мука,
Живемо в передчутті біди.
Бачу, тягне смерть кістляву руку,
Та її не здатен одвести.

Очі закриває сива неня.
Відлітають ангелів ключі.
Притулися, ластівко, до мене,
І поплач тихенько на плечі.

27.11.2017р.

Коли довкола безконечно чорна
тебе мана́ злиденна огорта,
лелеча душе, хто тебе пригорне
вогненним тілом жовтого листа,
що з’яскравіє серед сірих буднів,
на смерть за тебе ляже помежи…
людей лукавих, пустирів безлюдних…
Про що у пеклі думаєш, скажи?
Про що твоє далеке світле небо
змовляє в надвечір’ї крадькома…
Чи є у божевілля ще потреба –
чи вже нічого вищого нема…
Лише зима довкола – і спроквола
на тебе сніг як віко упаде –
я тут сама… Мене нема ніде –
осклілих сонць порожні виднокола.
Погарище… Безмежна чорнота…
Душа лелечо в ірій відліта…
Сади осклілих сонць, вогненних тіней –
віддай мені свою тяжбу, дитино!
Візьми від мене крапельку води –
і помежи межу перебреди…
Ще крок… ще крок – у край рожевощокий,
де ти і я не будем одинокі!

У барвах – літо… Помежи – межа…
Тужніє… Висне
яблуком
Душа.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

А що їм, скажи, до неї?
То леді нічних блукань,
Душею їй служать алеї,
А кров'ю - потік нарікань.

Вона полюбляє вітер,
Що хрипло шепоче рими,
Сторінку думок на пюпітр
Вкладає і марить ними.

Він грається з її шарфом,
Вдихає п'янкий парфум,
Прикинувшись давнім графом,
Пускає по нервах струм.

Вона йому вірить свято,
Скидає на нитку бісер
Їх зустрічей і затято
Шепоче: "Кохаю вітер..."

Хтось вказує: "Божевільна!"
Обходить її старанно.
Вона ж - не по віку сильна -
Відчула смак болю. Рано.

Й коли відвернулись люди,
Святим обвелися кругом,
Обмерзли до них її груди
І вітер став кращим другом...

27.01.2017

А може не вершити шлюбу?
Прожитті роки берегти,
удатися в якусь науку,
плести в човні,
там весла є одні.
Бо якби одружитись легко,
сміятися у перші дні,
буденість розіб'є турботу,
суспільство відфільтруй думки.
Залишити - то якось важко,
залишитись - то не твоє,
проснутись зранку,
та обличчя у зеркалі, таке чуже.
Розбити зеркало не вийде,
осколки шрамами цвітуть,
збирайся на роботу друже,
і ти забудеш про етюд.

У нас не любов, а сталева, стабільна статистика:
У тижнях, годинах і дотиках тільки числа,
За звичай реал, та місцями мінлива містика
І геть не солодка - солона, а часом кисла.

У нас не стосунки - тиради, "Ти - винен" і титри,
По кожній розмові рефреном реве реквієм.
Ти гумку візьми і з життя мене свого витри,
Словами пройдися по спині, немов києм.

Бо наше майбутнє не путнє чи й зовсім відсутнє -
Розвести гуаш, нанести татуаж на стаж,
Який не змінить, бо то досвід - прокляття могутнє,
Відрізок життя з правом впливу на весь метраж.

30.03.2016

Поки кращі книжки ще лежать на полиці,
А найкращі пісні іще пишуть на диск
І ще поки поети важать ручку в правиці,
А спортсмени-призери ще міряють тиск.

Поки сонце не встало, не прокинулись квіти
І порядки наводить не схопились вітри
Ми з тобою підем на край світу, мов діти,
Поєднавшись навушником з mp3.

І нехай пошукають щасливих поети,
Щоби скласти про них кілька стриманих од
І нехай починають художники терти
Свої помилки в начерках і складають в акорд

Музиканти пісні про двох щастям повитих,
Що колись на світанку край світу знайшли.
Нам до них нема діла, тих славою впитих.
Для кохання не знайдеться похвали.

2015

На цьому світі є куди іти,
аби не сумувати за тобою.
У нас ще одинакові світи
весною, літом, осінню, зимою.

Якої не чекаємо пори,
а на осонні не перегоріли
осінні веселкові кольори:
зелений, синій, золотий і білий.

Яка не є суворою зима,
не полиняє пам'яті палітра.
І не біда, що ти уже сама,
а я усе ще як у полі вітер.

Якою не почується журба,
а доля усміхається лукаво,
що покотило літо із горба,
твоє – наліво, а моє – направо.

І ти не умиваєшся слізьми,
і я не упиваюся журбою.
Минуле не дивує новиною.
Майбутнє не лякає. Адже ми
весною, очаровані обоє
одне одни́м, до самої зими.

                                      11.2017

А десь далеко… за вікном,
чи може ближче… уві сні,
ходила осінь з батогом
і проганяла сяйні дні.

А потім плакала у ніч
і дріботіла по дахах –
нема на небі зоре-свіч
і відлетів останній птах.

Зі злата одягу униз
упали листя і вірші.
В уяві ти... осінній приз.
А поза нею муляжі…

11.11.2017

Як Новий рік святкує нічка?
Глядить прямісінько у річку.
Смереки, сосни і ялини
Навколо річки-скатертини.
Їх гілки-рученькі яскріють -
Про чудо Новорічне мріють.
А в небі Місячний ясир
Зіркам наказує:" Мерщій!"
І вітер рученьки хитає:
На гілку зіронька сідає.

У Новорічну дивоніч
Вже й сон покинув теплу піч,
І видноколо дивувалось
Як сосни в зорі повбирались!

У іній огорнуло серця сад -
Пішла у Лету втомлена матуся.
Надворі осінь. Мряка. Листопад -
Його любити я навряд навчуся.

Прекрасна квітка рано відцвіла,
У цьому є також моя провина.
Тепер твій дім у лісі, край села:
Сира могила, хрест і домовина.

З калини листя смиче вітровій,
А на щоці сльоза тремтить гаряча.
Шерхоче срібний дощик у траві -
Це Бог зі мною разом тихо плаче.

У листопаді ти прийшла у світ.
Тепер немає. Є нещасна муза.
Рука торкнулась до надгробних плит:
Цей місяць я любити не навчуся.

12.11.2017р.

Ця осінь із нами на ти…
І небо, Землі парасоля,
під ноги кидає світи,
і лається вітер: неволя
летіти у зоряні сни,
шукати загублені мрії,
бо треба чекати весни,
а вітер чекати не вміє…

Ця осінь нас вип’є до дна
і келих чуттів спорожнілих
розіб’є об лаги човна
на щастя усім уцілілим
у обертах нАвколо снів,
у мандрах рікою ілюзій,
де тепло-осяяних днів
немає у списку інклюзів…

04.11.2017

Минає осінь. Зорепади
югою вкриті. Дух імли
заполонив поля, левади.
У небі згинуло «курли».

Минає осінь… пересічна.
Невидатна, така як все.
Минає знову, бо не вічна.
Паде листва, її есе.

А там жура і біль утрати,
дочасна втома сяйних днів.
І час життя біжить ввібрати
метаморфозу почуттів…

08.11.2017

Колись Мар’яна вишивала долю,
На полотні, що виткала сама,
Із тих льонів які синіли в полі,
І її пісня линула сумна.
Про тополину згублену з навіту,
Про край умитий росами-слізьми,
На полотні стелилось стигле літо,
Світило сонце, гримали громи.
Цвіли волошки в жовтому колоссі,
Краса і хліб – національний код,
Злітала пісня усе вище в просинь,
На полотні і в пісні жив народ.
Горіла свічка на вікні до рання,
І звеселявсь тканини білий шмат,
Сорочку шила милому Мар’яна,
Щоб із дарунком встигнути до свят.
2017

Що сталось зі мною? Це осінь під ранок,
Насипала срібла на цвіт хризантем,
А серце стріпнулось як птаха-підранок,
А в серці ожив призабутий той щем,
Коли лише погляд і хоч на край світу,
Коли лише слово й нема заборон,
Метеликом знову на світло летіти,
І знати, що крила опалить вогонь.
Що сталось зі мною? Кохання всього лиш,
Не бачу я інших пояснень, а ти?
Закохуєш звично і звично полониш,
Щоб потім сказати: прощай і прости.
Що сталось зі мною? Це осінь минає,
Минає кохання а може і ні,
Останні листки вітер з клену зриває,
Сьогодні ти знову наснився мені.
2017

Якось раптово застала нас ніч.
Ковдрою хмари - не видно узбіч.
Темно довкола - наш погляд блукає,
Зіроньку ясну у небі шукає!

Де ж та стежина, втрачена нами?!
Острах чомусь повіяв з вітрами.
Місяця теж не побачиш на небі-
Щось там не склалося,мабуть,як треба!

Темрява крила чорні відкрила,
Ніби примара раптом влетіла.
Що ж нам робити? Немає поради.
Треба чекати - дамо собі раду.

Місяць- не Бог- не його зараз ніч!
Ранок простелить нам шлях до узбіч!

07.03.2017

На краєвиди глянути картинні
Я спраглий, зностальгований іду.
Як хороше у затишній місцині
Посидіти в осінньому саду,

Помріяти, згадати про кохану,
Нехай сюди вітрицею летить.
Своїм ласкавим подихом неждано
Огорне, подарує щастя мить.

І я забуду всі тяжкі гризоти,
Відкрию таємницю наяву:
О мить космічна, я в тобі достоту
На цій землі аж вічність проживу.

5.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Коли ми опинимося обоє
серед розкішних хмарок,
то відшукаємо черешню
й назбираємо червоних ягідок.
Наповнимо велике цеберце.
Кидатимемо їх на землю -
нехай солодшає людське серце.

А далі у небі відшукаємо
кульбабово-волошкову долину.
Зберемо насіння, усе, без упину.
Засіватимемо землю із хмарок білосніжних,
щоби квітло все довкола
й більшало думок і слів ніжних.

А ще ми відшукаємо наші ковзани
і будемо кататися по океану неба.
Нам навіть не потрібно чекати зими
тоді...колись потім...як я прийду до тебе.

А поки я молитимусь, братику, за тебе.
Та разом з мамою ходитиму до церкви й у капличку.
І я не буду плакати, бо ти сказав би мені "не треба"
І пригорнув та поцілував би мене у щічку...

Не дарує мені обручки,
Не вдягає мої запонки,
Та тримає мене за ручку,
Певно, хоче мене... покохати.

Я дивлюсь йому прямо в очі,
Зазираю в саміньку душу,
І не знаю, чого він хоче —
І не знаю, чи йти назустріч.

А сьогодні вночі у ліжку
Наказав стати в позі запонки...
Добре, милий, та це — пізніше,
Зараз дуже я хочу спатоньки...


01.11.17

Терпке вино по вінця у бокалах!
Любов і осінь - кругом голова,
З тобою нам сьогодні світу мало,
Дощем на щастя небо засіва.
Листки каштанів мокнуть у калюжах,
Весь тротуар у плямах парасоль,
До перемін погоди нам байдуже,
Налити ще вина тобі дозволь.
Вино п'янке, як особлива осінь,
Забудь печаль, надія в серці є!
Твій поцілунок... ще його не досить
Хай ніч нам світлом зоряним стає!
У ритмі танцю листя закружляло,
Мелодії похитують бокал...
Тобі мене, мені тебе так мало
Та є для нас - осінній карнавал!
2015

Якби вернутися в те літо...
Аби вернулися літа...
І знову бачу: йде у полі
моя матуся молода.
Така весела, говірка,
Милуються нею тополі...
А я сміюся своїй долі,
В долоні мамина рука...
Коли б то зупинити літо...
Аби спинилися літа...
А плесо річки, верболаз
тихенько кличуть: йдіть до нас.
І хвилі ніжать наші плечі...
І темний плащ вдягає вечір...
На небі місячний ясир
Розкидав зоряний інжир...
Така солодка твоя мова,
Як лагідно бринить розмова...
Якби те літо відгукнулось...
Щоб повернулися літа...
Червона рута, запах м'яти,
Ми з мамою йдемо до хати,
І теплий спокій на душі
Вмостився радісно в тиші...
Я озираюся в те літо,
І зупиняються літа...

Моє ліжко - люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені "люлі-люлі",
щоби наснилися сни гарнюлі,
щоб на ранок човен-усмішка
зупинив свій зоряний шлях
на моїх вустах...
Щоби сяйво золотих зірок
ясніло в зіницях,
і осідало зоряним пилом
на усіх моїх стежинах і
зустрічних лицях...
Ой, люлі-люлі, люлі-люлі,
люлі-люлі, люлі...

Прокинувся. Квітник. Пахтить садок.
Муркоче солодяточко на вушко.
Сідай, кохана, хутко у візок,
В амурних справах я удатний служка.

Спускаємося радісно з гори,
Возносимося у захмарні висі.
Усе, що є, любов моя, бери!
Лише щільніш до мене пригорнися!

Вповили крила голову мою,
А я цілую у вуста кохану.
Щодня літаю з нею у раю,
Лікуємо свої душевні рани.

Зіграли разом на одній струні.
Ми - віртуози. Нам таке не важко.
Коли акорд останній одгримів -
На грудях задрімала щастя пташка.

16.10.2017р.

І навшпиньки прийшла осінь...
Та зазирає в очі мої...
Ношу з собою принесла гірку:
біль, смуток, печаль...
Листя зів'яле, чорну хустину і просідь...
Прошепотіла: минуле минуло, на жаль...
Стисну в руці оберемок пожовклого листя -
стукають спогади в серце:
віднині це їхнє помістя...