Перше вересня – день знань,
Перший звоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Тому підтвердження, твій ріст,
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом, хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці,
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутьнього стежки…

2009

Евгении Михайловне – посвящается…

В ЭТОТ ДЕНЬ СВЕКРОВЬ РОДИЛАСЬ,
И БЫЛО БЫ ЕЙ 90 ЛЕТ СЕЙЧАС,
НО, ГОРЕ НЕОЖИДАННО СЛУЧИЛОСЬ,
И НЕТ ЕЕ В ЖИВЫХ ТЕПЕРЬ,
КАК ВСЕ ЕЕ ЛЮБИЛИ,
А БОЛЬШЕ ВСЕХ ВНУЧАТА,
ГОТОВИЛА ОНА ИМ ОТБИВНЫЕ,
И СКАЗКИ НА НОЧЬ ИМ ЧИТАЛА,
РАБОТАЛА В БОЛЬНИЦЕ АКУШЕРКОЙ,
И ПО ДОМАМ К БЕРЕМЕННЫМ ХОДИЛА,
ПОДДЕРЖИВАЛА ИХ И НАБЛЮДАЛА,
ЧТОБ ПОКОЛЕНИЕ ЗДОРОВОЕ РОДИЛИ,
В СЕМЬЕ У НИХ, НЕ ВСЕ ТАК ГЛАДКО БЫЛО,
ПОЭТОМУ, ДЕПРЕССИЯ И НЕРВЫ ПОДВОДИЛИ,
НО ЗОЛОТУЮ СВАДЬБУ ОТМЕЧАЛИ,
И ЗА СТОЛОМ СЕМЕЙНЫМ ЧАСТО СОБИРАЛИСЬ,
ЖИЗНЬ ЕЕ ПРОШЛА НЕ ЗРЯ,
ДВУХ СЫНОВЕЙ РОДИЛА И ВОСПИТАЛА,
А ВНУКАМ, ВСЕ ТЕПЛО ДУШИ ВЛОЖИЛА,
И УВАЖЕНЬЕ ЗАСЛУЖИЛА ИХ СПОЛНА,
ЛЮБИЛИ БОЛЬШЕ МАТЕРЕЙ ОНИ ЕЕ,
С ТРУДОМ ПОТЕРЮ И УТРАТУ ПЕРЕЖИЛИ ВСЕ,
КОГДА НЕ СТАЛО ВДРУГ ЕЕ…
15.06.17(написаны в больнице)

Цвiтуть каштани за вiкном,
На небi, хмари сiрi,
Здається, настрiй зiпсується,
Не слiд, вдаватись до турбот,
Бо це, псує надiї,
Я, зараз настрiй пiднiму,
Займуть цiкавi справи,
І геть, тревогу за вiкном,
Весна цвiте яскраво…
14.05.17(написані в лікарні)

В весенний, ласковый денек,
Слова, для женщин, с песен взяты,
Мужчинам, даже невдомек,
Насколько, женщины богаты,
Богаты женскою судьбой,
Быть мамой, бабушкой, сестрой,
Хранить очаг в семье своей,
Душой заботиться о ней,
Красивы, ласковы, умелы,
Их совершенству, нет предела,
Мужчин вокруг зачаровали,
Свои улыбки всем раздали…
Март 2009

Все цього вечора - мов би для нас:
Птаства щебіт - ізнову,
І пелюстками обсипали враз
Пахощі – ах! - бузкові.

Любий, о як же давно ми удвох:
З того життя ще – знаю!
Попіл минулих щасливих епох -
Щастя свічка згасає.

Ніжно, невимушено…Той вогонь
Давній не згас і досі…
Мовби загрозливий тупіт погонь,
Гасить пориви осінь.

Сили, щоб пута роздерти – нема.
Бога я не умолила…
Спалах надії ти дав дарма?
Ну, то звільнив би, милий!

Раптом снага запалала ізнов
Дужче…Ну аж – надміру!
Добре. Повірю, що - не любов…
А ти в це сам – повіриш?!***

11-12 квітня 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Яка то у житті значна подія -
отримати негаданий дзвінок,
коли почуєш, як тобі радіє
знайомий мелодійний голосок.

- Ну, як ти там?
- Тримаюся. Нівроку.
- Коли приїдеш?
- Знаєш, не питай...
До неї я навідуюсь щороку.
І ми підемо у дубовий гай.

А там і поле, і копиця сіна,
а у яру піщане джерело
і, колами, тече прозоре тло,
в якому відображені коліна...
Її, як і раніше, звати - ...,
якої ще у мене не було.

03.18

Якою ти красивою була!
Гадав - такою будеш і до скону.
Пора ж цвітіння тихо відійшла,
Не плодоносить життєдайне лоно.

У зморшках заховалася краса,
А в косах запашних - сріблясті ниті.
Чому ж кохання досі не щеза?
Вже осінь, а в душі буяє літо.

Якби не ти - до сонця не злетів,
Таланту брость усохла б, не розквітла.
Та чудеса трапляються в житті:
З'явилась ти - моя оаза світла.

Не викуєш від смертоньки щита,
Виліплює гончар для праху урну.
Ти постаріла, вже немолода,
Проте люблю так само як і юну.

10.04.2018р.

Від щастя на душі весна,
Свічуся, наче радій.
У ліжку мружиться жона,
Периноньки зім'яті.

В норі вікує вік монах,
Кротові буде тісно.
А я - у небі вільний птах,
Моя молитва - пісня.

Народ од лютості ослаб,
Руйнує власні житла.
А я не створений для зла,
Поет - дитина світла.

У жадібних нема жалю -
Гребуть грошву і з друзів.
А я смарагди роздаю,
Перлинами ділюся.

Байдужий до чужих парцел,
Рахунків і коханок.
Упав промінчик на лице -
Іду стрічати ранок.

09.04.2018р.

Стань у коло,
стань у коло:
бумеранг летить
по колу,
може вдарити
і збити,
стань у коло -
треба жити.

Стань у коло,
стань у коло,
хоч у центрі
промінь коле
та звиваючись
від болю
стань у коло,
шепче доля.

Виросте
у серці квітка,
коло цвіту -
сонцемітка,
жовтосонячна
нагідка,
де пелюстки
сяйвонитки -
ТВОЄ КОЛО...

Амури крилами тріпочуть.
Весна! Розтанув білий сніг.
І щось вони від мене хочуть,
І медом липнуть біля ніг.

Коти під вікнами співають,
Пташки клюють буденний пил.
Я серед ночі відшукаю -
Тебе, хоч і немає сил.

Сповзають почуття по тілу
Та не втече рука в руці.
Тебе собою оповила
І бачу щастя на лиці.

Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне…Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?

Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громниці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…

Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – громавиця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!

Де коник гривастий у брами б»є…
Хто вірує – тому і Бог дає!


2009 рік, зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Не знаю - на добро, а, може й ні
(шляхи Господні неісповідимі) -
Навідалась матуся уві сні,
Уперше, як заснула в домовині.

Чи постарів - уже ж не двадцять літ,
А мо', душа не знала супокою...
Кричав їй "Здрастуй, мамочко! Привіт!
Прошу, торкнись мене хоча б рукою!

Один як перст. Живу, немов монах,
Життя зміліло повноводне русло".
Вона ж мовчазно плакала, сумна,
Ереба темінь під ногами гусла.

Прокинувся, гаряча голова
Рука стискає мамину хустину.
На склі росою писано слова:
"Ще поживи. Люблю тебе, дитино".

04.04.2018р

Я скажу тобі відверто,
І, я знаю, досить твердо,
На все, Божа благодать,
Не повинні забувать...
2009

Ты слово вымолвил, – и вот,
В природе, тоже поворот,
Его, услышал человек,
И, определил он слову век,
Возможно, сразу же забыл,
А может, в память «отложил»,
От того, что ты произнесёшь,
В душе, подобное произойдёт,
Добро и зло, ведь ходят рядом,
Наполнены своим зарядом,
Хорошее слово, подобно зерну,
В человеке прорастёт,
Его, на подвиг позовёт,
Вывод, здесь, довольно прост,
Есть только лишь один вопрос,
Что принесут слова тебе,
Позор иль славу в твоей судьбе…
2009

Буяють вишні білопінні,
Пелюстя всіює дорогу.
Любов лежить у домовині -
Про це відомо тільки Богу.

У кожного своя родина,
Й діток покинути несила.
А я любив тебе єдину,
А ти мене лише любила.

Вже яму викопано в глині,
Плачі цвинтарні в апогеї.
А я стою важкою тінню
За спинами рідні твоєї.

Не бачу світу за сльозами,
Руками обхопивши сосну.
В ногах стоїть цеберце сальвій
І пару кущиків морозу.

Моє життя померло в квітні,
Про це у книгах не напишуть.
Ідіть уже, чужинці рідні -
Залиште нас удвох скоріше.

02.04.2018р.

У надії немає логіки,
Не зважає вона на факти,
Не вкладає ні з ким контракти,
Відмічаючи плюси й недоліки.

У надії немає зору
І зі слухом якісь проблеми,
Та й усі організму системи
Проявляють сторону хвору.

У надії коротка пам'ять,
Зате впертості не займати
Навіть в час імовірної страти
Її совісті муки не палять.

У надії немає страху
І не відає про тривогу,
Не підтримає діалогу
Де підняте питання краху.

Так, в надії відсутня логіка,
Окуляри на носі рожеві,
Від реальності лати сталеві
І чужа їй життя педагогіка.

Та без неї усі божеволіють,
Бо вона ж, наче спокою острів,
На якому питання гострі
Не дають загубити голову.

Без надї замерзнуть груди
Від холодного правди подиху
Хай вона ілюзійна й продана
Егоїзму, та з нею люди

Відчувають себе спокійнішими,
Не дають собі впасти низько
Рівновагу утримать, де слизько,
І хвилину побуть щасливішими.

Я з тобою, ти зі мною
тай виходить, що рідня.
Я сумую за тобою.
Ти усміхнена щодня.

Я ще нібито нівроку.
Ти не плачеш на ходу
і не будеш одинока,
поки я один піду.

Тільки я ще явно буду,
де сіяє навкруги
і очікують усюди
і брати, і вороги.

Бо повинен ще побути,
там де очі віч-на-віч
і таке сіяння пліч,
що до ранку не заснути,
поки душі до спокути
обіймає тиха ніч.

03.2018

Краса весна - любові квітка
Її вуста - її нуга
До сонця розпускає вітка
Перлин - взаємне почуття

Простором лине муза вдячна
Народжена - плетінням чар
Вінчає ніжність благодатна
Таємний , доленосний дар

На трави ляже - туман дикий
Водою хвиля заіскрить
По небу - ангел білокрилий
Кохання жар благословить

У цьому диві - ми щасливі
Гарячі полум'я серця
Бо тільки раз - ми є вразливі
Тут ми згораєм за життя...

Не лише, про славу мрій,
Своє здоров’я пожалій,
За молоду, не бережем, що маєм,
Не розуміємо, що скарб тримаєм,
Який, розмінювать не треба,
Бо буде в тім, завжди потреба…
2009

Работа, дом и суета
Гармония, уже не та,
Проблемы хочется решить,
Достойно жизнь свою прожить,
И рано утром просыпаться,
Восходом солнца восхищаться,
Любить, дружить и наслаждаться,
Стремиться к цели – не бояться,
Мечтать, хотеть и строить планы,
Не допустимы здесь обманы,
Мечты, сбываются не все,
Лишь закалённые в труде...

2009

Подул весенний ветерок,
С сосулек, капли потекли,
В снегу, протаял островок,
Зимы часы, уж сочтены,
Природа, в ожиданьи спала,
Весны уже пора настала…
2009

ЧЕРИ ПРЫГАЕТ, ИГРАЕТ
ОВЧАРКУ, КАЖДЫЙ В НЕЙ УЗНАЕТ
СО ЩЕНКА, У НАС ЖИВЕТ
МЧИТСЯ, ЕСЛИ КТО ЗОВЕТ
ОКРАСКИ ЧЕРНОЙ, ГЛАДКОЙ ШЕРСТИ
ГЛАЗА ЕЕ, КАК УГОЛЬКИ
ВСЕГДА ТАК ПРЕДАНА, ПЫТЛИВА
И ОЧЕНЬ ЛАСКОВА, ИГРИВА
НЕ ЛЮБИТ В ЗАПЕРТИ СИДЕТЬ
НА КОШЕК И СОБАК СМОТРЕТЬ
ИНОГДА, ВОЗМУЩАЕТСЯ
СВОБОДУ ПОЛУЧИТЬ СТАРАЕТСЯ
А ВОТ КОГДА ВО ДВОРЕ ХОДИТ
МОЛЧИТ, И ЛИШЬ ГЛАЗАМИ ВОДИТ
БЫВАЕТ, СМОТРИТ В ДАЛЬ НА ЛЕС
ЗА ПТИЦАМИ, АЖ ДО НЕБЕС
А НАШИ КОТИКИ, ИНОГДА ЕЕ БОЯТСЯ,
ПРИХОДИТСЯ ИМ,
НА ОРЕХ ВЗБИРАТЬСЯ
ОТТУДА,СЛЕСТЬ НЕ МОГУТ САМИ
НЕСМОТРЯ,НА ТО, ЧТО С КОГОТКАМИ
КАК ТОЛЬКО МЫ ВО ДВОР ВЫХОДИМ
ВСЕГДА , СОБАКА РЯДОМ ХОДИТ,
ПЫТАЕТСЯ ЛИЦО ЛИЗАТЬ
И КАК БЫ ХОЧЕТ, ЧТО СКАЗАТЬ…
2009

Від природи ми такі,
Дуже різні, клопіткі
У кожного, характер свій
І цілий вирій різних мрій
Що, достатньо одному,
Лише крупинка іншому,
Маєш ти того дістати,
На що, характер будеш мати…

2009

Кригу ламають квіти, до ранку - літо.
Вдати так важко, що не любиш джазу -
Треба. То кинь холодне зимове "ні" ти, 
Попри ці стигми, стигми на рівні тазу, 



Попри ці низькі ноти на рівні танцю, 
Що йдуть хребтом по сходах у темну вирву.
Скільки до тебе вірило устам цим?
Й чуло підшкірне: Вір йому, дівчинко, вір, ну!?..



Поряд. На рівні слуху - шум хвиль і чайки, 
Сонце цілує тепло вершину зору, 
Чуєш, мала, вилазь із чужої майки, 
Хоч вона рівно втричі тобі у пору.



Чуєш, мала, не ламай чужої криги, 
Квіти для криги вироком і прокляттям.
Джинси твої ховають художні стигми, -
Він - твоя смерть без фізичного розп`яття.



І небайдужість стирає «нe» очі в туші.
Вдати так важко, зберись, і лиши кімнату.
Будуть, мала, на стегнах ці руки дужі, 
Довго ще будуть, бо... йому весна ти.

І лунко падає весна
осяйним днем на біле поле,
сніги пронизує до дна
і вже за тиждень поле голе.
І вже парує плоть землі,
в повітрі запахи рожеві.
Гніздо лаштують у дуплі
шпаки крикливі… березневі.

03.2018

Прилинь до мене, радосте моя…
Літа між нами плинуть течією,
А серцю тужно дотиком єлею,
Коли на мить приходиш ти здаля.

Минають дні, байдужні до біди…
Твої сліди – прочинене віконце…
Коли зайде і в нас вечірнє сонце,
ти хоч листочком пізнім упади…

Коли промінчик щастя догорить
І розітне крило прощальне тишу –
Тебе на грудях ласкою вколишу:
Моя лебідко, що тобі болить…

А мить щемить – летить і квилить час –
І ронить наша пам'ять сльози-перли
На пестощі… на те, що ми не вмерли,
Коли між нас уже немає нас.

«Мене нема», – голівоньку схиля,
І гаснуть чари млою безнадії…
…В мені воскресни знадою лелії –
Прилинь до мене, радосте моя…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення" - Львів:Логос, 1997)

Приємна , сонячна нуга
У всій красі весна співає
Прокинься стомлена душа
Тобі - яскравий промінь грає

Відкиньте негаразди всі
Покірного - чекання днини
Обіймами зігрійтесь ті
Хто розуміє - силу віри...

Один для одного в мотив
Цвітіть - взаємним розумінням
Де люблячи сльозу зронив
Повернеться - палким коханням

До щастя - щастя пригорни
До вірного - світи зорею
Для осуду - плетіть вінки
То добриво - для урожаю...

зустрінеш привида - й на тому все!
потонеш у ліриці в сентиментах ніби в багні
бо термін давності як у вині
бо осад горло твоє знесе
таке бісівське есе –
що було що мало бути або не мало
цього достатньо аби сп’яніти цього не мало
що має статись – те все відоме
хоч не оракули але ж досвід
пече та смикає мов судома
тяжкою ношею досліди ці над власною ци

дурдом всередині психлікарні
нарада блазнів в стінах дурдому –
у в’язнів врешті не має дому
тому їм нікуди розвертати сни

безкарні спогади опіатами
лягають сніжно сизо на звивини
ні
він не муж мені
ні
він не брат мені
і він не друг мені
а він ніхто мені
це так –
душевний белль біль дзвони прострочених забобонів
симфонічний оркестр на руїнах життєвих потуг
і до сьомого поту рясного холодного поту
я його вирізнятиму в натовпі полпотів
серед мракобісів й пожирачів собак –
свого привида із далекої гавані
червоних стін та високих стель
і клюватиме ворон мою печінку
приковану жалуваними ланцюжками
до скель
ця синіх відблисків окулярних
О! Cool...
лярвам моїх спогадів –
моху у пельки!
пекла їм та каленого металу!

тільки свічка дітьми запалена
привида прожене
але діти не знають - той привид забрав мене
зібгав мене ніби я знову Белль

у дурдомі немає стель там немає скель
тільки постіль холодна й стеки слугують зброєю
заливаючи очі тим самим сьомим потом –
по тілу пливе акварель маск-мейк-апу чи
карамель присягнень-до-скону й
солодкий дощик кохання –
на простирадлах –
пожираючи білий простір
забираючи рештки чистого кольору

я колись не дала собі волі
не розпустила духів
і довіку тепер на колінах щоденної жалоби
скнітиму молитимусь глухо
у холодному холі Замку Страховиська
всередині себе
у власній сирій холодній сірій
таємній
церковно-приходській-школі

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

Торкнись мене своїм крилом -
Полетимо за горизонт,
Полину в сяйво і тепло:
Життя без пристрасних турбот.

Відчую ніжнодотик твій.
І світло від усіх зірок
Торкнеться миттю моїх вій,
І щезне плетиводумок.

Укрий мене своїм крилом.
Не закликаю...Я молю!
І пронеслося над чолом
Небесностишене: Люблю...

Ще на годину осінь. Марить півсонне місто.
Форт на колінах нині, вже не на повен зріст.
Тихо, і чути, форма: не піддається змісту, 
А чатовий підіймає вічно рипучий міст.
Місяць чіпляє краєм тінь на могутній брамі, 
Світлі косички Беати, блима ліхтар в руці.
Дитячоока жінка, зрощена у Бедламі, 
Перебирає минуле, як мідяки старці.
Богом забута лялька, древніх тканин сувої, 
Книги, від часу змарнілі, ліра, забуті пісні.
Риси її досконалі як на часи суворі, 
І напівстертий образ юності на стіні
Свідчить про те, что вічність не обирає прояв.
Фрески, поезії, ноти - суть у руках митця.
І оживають турніри, лицарі, дами, зброя
На полотні і в книгах. Вічність їм до лиця.
Тут, у бенкетній залі, тіні тієї днини, 
Юний бешкетник-лицар, гострий, як сталь меча, 
І світлокоса жінка, та, що з очима дитини, 
Не віднімає руку з лицарського плеча.
Котиться в обрій місяць, наче із ешафоту
Котиться в сніжну постіль лицарська голова.
Осінь здається грудню... Навіть могутність Форту
Час пригинає долу, як не шикуй слова.

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Своїм думкам, не дам я ради
Вони плетуться в голові
І не потрібні їм поради
Не сплять вони, навіть у сні
Я маю кожну пам'ятати
Для того, щоби запитати
На що, потрібні ви мені
Мій розум, може не бажати
Проте вони усі мої…

2009

Чи впевнений у тому ти
Що знайшов місце у житті
Якщо є сумніви, вагання
Якісь надії, сподівання
То слід подумати про те
Що є добре,корисне,важливе
Приглянутись до себе пильно
І вирішить, достатньо вільно
Що можеш, хочеш і умієш
Що майже серцем розумієш
Ти маєш чітко обирати
Свій шлях, щоб завжди
Добро,повагу,успіх мати...
2009

Слова, як зерна, силу мають
Завжди, про щось повідомляють
Є добре слово і лихе
Слід пам’ятать завжди про це…
2009

У вирії літають мрії
І сподівання, і надії
Яку з них можна захопити
Душею щедрою овити
Єнергією підпитати
Живильну силу їй віддати
І ось, вони уже у тебе
А чи є у них потреба
Не все, що маєш знадобиться
Ві сні, усе може присниться...
2009

Скільки скарбу маєш ти
Зможеш ти відповісти
Чи рахуєш ти усе
Що, цінніше над усе
Все, що око зачарує
Скарб не кожен цей рахує
Все, що ласкою зігріє
Майже кожен про це мріє
Ти цінуй найвище те
Найдоступніше й просте...
2009

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

Ці квіти - не квіти,
а жменьки любові,
а жовтогарячі цілунки медові,
букет поцілунків,
принесених Вами.
Цю ніжність всевишню
я тямлю без тями.

Вдихаю, впиваюсь, насичуюсь квітом.
У кожному келиху - сонця привіти
торкаю губами, цілую поштиво.
Весни королевість,
спасибі за диво.

Мрії, мрії хай присняться
І в житті моїм здійсняться
Мрії кожну мить приходять
З нами поряд завжди ходять
Викликають сподівання
Не потрібні тут вагання...
2009

Одним словом
Можна все сказати
Навіщо доказувати
Сперечатись
Хто хоче завжди
Нас пойме
Якщо ж не хоче
Чи не зрозуміло
Є можливість
Відверто запитати
Пояснення одержати
Ми ж всі люди
Умієм говорить
Спілкуватись ввічливо
Потрібно вчитись
Щоб не було ємоцій
Зайвих хвилювань
Здається - все
Настільки просто
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти
Собою володіти вміть...
9.03.18 13.20

ще сніг лежить і день не гріє
ще сива ніч у скельцях спить
та вже весни прозорі вії
благословили на блакить

погідне небо обрій тишу
і настроєве у душі –
плекай гармонію найвищу
кохай жінок пиши вірші

сніги пригнічені навколо
з’явились цяточки землі
горлає півень хрипле соло
інистим ранком на селі

«весна іде весні дорогу»
і хай би як і хай би що
маліє шал зими потроху
і міць її – уже ніщо…

03.2018

А що довіра - це тягар. Відвертість, таємниці,
Переживання, нетактовність запитань.
Поховані зневага, осуд і нудьга в'язниці,
Тобі навіщо це оголення бажань ?

Раптовий дозвіл на все темне ззовні, всередині,
Активування розпачу, блукань архів.
У відчаї чекають допомогу на крижині,
У безнадії споглядають на птахів.

Давно все відбулося, зникли постаті, обличчя,
Нема імен, є сьогодення, часу плин.
Ось так, вразливість, мало знань і маєм протиріччя,
Чи ж залишилося ще місце для перлин ?

8.03.18
НЙ

Ох шалена, утишся, весна ще он-он на порозі,
Чом же так невгамовно у тиші снуються думки?
Чую голос трави на одвічнім землі перелозі,
Хай же буде цей ранок у березні знадно легкий…
Хай же буде вам, сестроньки, обрано світлою долею -
У розквітлому маєві цвіту простелений шлях…
Між брунькатих дерев хай витає луною прозорою
Гімн стогривого сонця на ніжних жіночих устах!
Клич стозвукого щастя,що ллється з джерел омолоджених,
Переливами втіхи, любовних таємних тривог…
Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені,
Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог…
Ми звабливі, ласкаві, а спробуй, торкнися цілунками –
Мов розбуджене птаство, душа навздогін продзвенить…
Веселковими барвами світу, п’янкими медунками,
Пролісковим серпанком займеться розчулена мить…
Мить овогнених слів, мить розкрилених снів на світанні –
Все, що спало взимі і весною збудилось з оков –
Я дарую своє найтепліше Любові вітання
Цій весняній землі, що вдягнула зелений покров.

Цій весняній землі… і жінкам, що весняно розквітли,
Бо в високому березні все неповторне… і світле…

8 березня 2018

Весна в душі, зима на дворі
І свято йде вже на поріг
Щоби і в щасті і у горі
Принести радість до твоїх ніг.

Хай свято буде винятковим,
Таким, щоб довго памятать.
І настрій хай буде казковим,
Надії й плани ще піднять.

Нехай не можу я зробити,
Те що завжди тобі робив.
Та почуття не зупинити
Їх же не втратив, не пропив.

Любов всередині і ззовні
Емоцій повінь, мрій політ.
Твою красу, думки духовні
Любити буду до пізніх літ.

Березень 2018

Лиш профіль твій в інеті промайне,
Як те весни захоплююче диво –
Неначе струм пронизує мене,
І знову я, і знову я – щасливий.

Красуня ти, овеснена уся,
Як пісня та кохання – вічно-юна,
Нічого не прохаю, тільки сяй,
Хай сльози щастя падають на струни.

Розкрилася неначе ніжна вись…
О дякую, Боги – Яриле, Лелю.
О серце, бідне серце, розірвись –
Лечу в нірвану… Чи в небес оселю!


6.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Мамина молитва

Пам’ятаю, не раз матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі
Місяць мені в спину
Звьоздами підпережуся
Я нічого не боюся тя
Ангели по бокам
Матір Божа впереді
Що Матері Божій
Те й мені
Амінь »
21.06.17 (написані в лікарні)
Много песен и стихов
Написано о мамах
Но больше всего
Запомнила я то
Что на вопрос
Где рай находиться
Мудрец ответил
У ног твоей матери
Вот, где находиться рай

Эту мудрость сознаешь
Когда мамы – уже нет
И ты – сирота
Здесь возраст – не в счет
И седина
Ведь сама уже
Мама и бабушка я

А мамины глаза
Останутся в памяти
Навсегда
Проникновенно теплые
С любовью смотрящие
На мир, людей и на меня

А руки – золотые
Натружены без отдыха
Ведь строить дом
Пришлось самой
На огороде, в доме
Все успевали
Сажали и пололи
Стирали , убирали
А приготовить
Была мастерица
Борщи, капустняки
Холодное и пирожки
Наполеоны, заварные
Трубочки из кремом
Да разве можно
Все перечесть

А в молодости
Умелые ручки - отличились
Шили, вышивали
Занавески с узорами
Искусно выбивали
Сейчас не каждый
Так сумеет
И, кажется
Где время для всего
Нам взять

Гостей хлебосольно
Встречала
Любили к нам в дом
Приходить
Подруг имела много
С которыми дружила
Всю свою сознательную
Не легкую, но честно
Прожитую жизнь

Когда я замуж выходила
Она уж постаралась
Чтоб пересудов избежать
Приданое такое мне сложила
Что на большой грузовой
Машине везли все в дом к сватам

Считала мама, что сваты были
Богаты и не совсем
Их сыну я была ровня
Когда сватать в дом пришли к нам
Она сказала, так тихонько
Ой, свахо, я так боюсь
Вы таки багати, а мы бидни
И Тамара без батька в нас росла

Не буду я о грустном
Закончу этим
Мой рассказ
Пусть образ светлый
Моей мамы
Останется на всю
Оставшуюся жизнь…
21.06.17 (написані в лікарні)

Ти моя синьоока красуне,
Наш танок закружляє, як сніг,
На морозному склі – візерунок,
Крижаніє годинника біг.

Білосніжне мереживо сукні,
Наче льодом розшита любов,
Як уперше, беру твої руки,
Як востаннє, цілую їх знов.

(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...


На хвилинку засяяло сонце,
Чи на небі, чи в серці моїм,
Я тримаю голубку в долоні,
Хай з промінням летить золотим.

Скільки ми не впіймали сніжинок,
Стільки в нас є нездійснених мрій.
З хуртовиною ми побіжімо
І почуймо годинника бій.


(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...

Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.

Вдихаю пах груді з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.

Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!

02.03.2018р.

Третє око людини - її душа.
Різно сяє, коли до неї торкаються.
Бо в момент дотику вона заглядає у світ іншого.
І невидимо плаче або усміхається
третє око людини - її душа...