Мені відомі два достовірні
способи захопити планету Земля.
Першим є Я — здати всю зброю,
скасувати кордони,
розбити дороги,
обрушити ферми на всіх мостах.
І, забившись в маленький хутір,
посеред лісу й болота,
карбувати любов як нову монету.

Другим є Ти — збудувати гармати,
грабувати багатих, ділити на всіх.
Зривати агітки й плакати,
малювати свої.
Вирвеш серце гранітовій статуї
посеред найбільшого з міст
і любов сама потече рікою.

Мені відомі два достовірні
способи захопити планету Земля
І хай це буду не Я,
мені не вистачає наснаги
і хай це будеш не Ти,
у тебе її забагато.

2017

У пам'яті айва завжди рясна,
Цвіте духм'яно, ніжно-білопінно...
Але минула юності весна,
Повсюди темінь, вітряно і зимно.

Мій Боже! Де ж той згублений маяк?
Куди не гляну - скрізь пустельний овид.
Не можна зріти смертним те, що я
В майбутньому угледів випадково.

Не буде - ні Вкраїни, ні Дніпра,
А Чорне море стане морем крові.
...Орда прийшла із криками "Хурра!",
Змагалися у люті людолови.

Зі Сходу гусінь все тече й тече,
Попереду кремлівські воєнспеци.
Я впав у бруд, простромлений мечем,
Від болю закричало в грудях серце.

Нема нікого. Пустка. А за Дон
У кайданах братів ведуть на муку.
І я устав. Вже мертвий. І вогонь
Уклала смерть мені в холодну руку.

Згоріло все. По Тихий океан.
Віддячив восторат за рідну неньку.
Це - Божий суд? Чи сатанинський план?
Нема кому мерцям стругати дека.

Брехати людям є таки резон,
Собі не можу - чітко лихо видів.
А губи шепчуть: "Господи! Це -сон!",
Цвістимуть, як і завше, маки в житі.

10.10.2018р.

В моєму саду

В неті ностальгічний хіт-парад,
Править бал барвиста чудо-осінь.
Ріже слух вишневий листопад,
Ріже око поміжхмарна просинь.

Вчора ще туманилось тепло,
Нині - світ у сонному мовчанні...
Буйнотрав'я, наче й не було,
Пахне сад розлукою-прощанням.

Ліриці пасує лиш курсив,
Кожна буква - віщий знак із неба.
Мій садок у крапельках роси -
Це пройшла засмучена Евтерпа.

А Ерато листя для вінка
Смиче із тремтливої черешні.
Тихо музи в гості погукав,
А вони: - Поете! Ми - тутешні!

Впав листок в периноньку м'яку -
Це ясу приносить сад Гекаті.
Музам нині зимно у садку,
До весни хай гріються у хаті.

09.10.2018р.

Розумака"

Керують людом гроші й інтереси,
Стратегію сусіда розказав.
З одної сторони у нього пейсик,
На іншій - оселедець як коса.

Своїм і вашим, чортові та Богу,
Дві мови, дві комори - дуалізм...
Крокує хохлачок із часом в ногу,
Торгує хвацько порохом із гільз.

Бо вигідно. А лох згинає спину,
Теля-мудрій вже трьох корівок ссе.
Зарплата, плюс субсидія й данина -
І прокурору вистачить на все.

Пів -Хортиці - в оренду Гондурасу,
Росії - Крим, Карпати і Донбас.
Домовились - нехай ідуть у наступ,
А світ хай пропадає після нас.

На цвинтарі зібрав усі горіхи,
Жирнючу рибку в пеклі упіймав.
Все наче ловко. Тільки дуже тихо...
Довкола глип - держави і нема.

Усе продав - ліси, поля і ріки,
Лишилися з процентами борги.
Кайлують на орду онуки й дІтки,
А бунтівливих знищать до ноги.

09.10.2018р.

Провина

Утьопав несвідомо я помилку,
Бо поспішав (тяжкі мої гріхи).
Поцьомати забув уранці жінку,
Тепер мене не пустить до ноги.

Не буде лікувати нижче спини,
Топити в ласці, гріти між рамен.
Чорніє карма, світ зійшовся клином,
Плете журба із суму макраме.

Один лише легенький поцілунок,
А важить як розбурханий квазар.
Пора з життям провести розрахунок,
Ворона за вікном - у тему - "Ка-р-р!".

Калачиком скрутився у куточку,
Караюся від мук один як перст.
О, як же я сховатись нині хочу,
Але уже пора іти на хрест.

Кохана умостилась на дивані,
Штовхає в пекло пальчиком руки.
Іду виконувати покарання -
Вищипувати з носа волооки.

09.10.208р.

Ідіть!

Не буду підбивати на бузу,
Бо влада гепне ще по шарабану.
Якщо жувати довго ковбасу,
То можна провалитись у нірвану.

Ось тільки тут не треба «Га-га-га»,
Народові цей харч – душа й відрада.
Одна біда – ця радість дорога.
Є і дешева – тільки хрящувата.

Жував учора, то зламався зуб,
А називалась, наче, «Президентська».
Піду у банк – «Приват» або у «ПУМБ»,
Скажу: - Женіть табло! Щелепа кепська!

Скажіть – от нащо цвяхи в ковбасі?
Зопріла тирса також недоречна.
А скрізь реклама: «Жуй!», «Смокчи!», «Гризи!»,
Сказав би я та… народився гречним.

Сосиску песик здуру заковтнув,
То, бідолашне, гикало всю нічку.
Ну хто у ночви сипле кабану
Штиблети з «секонд-хенду», а не січку?

Учора, думав, жінку не спасу –
Понюхала масні вуджені кільця.
Ідіть, панове - їжте ковбасу,
Моя ж вечеря – кухличок водиці.

09.10.2018р.

Марнота

Кладу у вуха критики бальзам,
Щоб ріс у бевзя до небес талантик.
- Стилістика у генія - сльоза,
А в тебе, наче ковтуни, кошлата.

Перо не зразу робиться твердим,
Потрібні праця, досвід, час і "мані".
Щезає вічне. Тане, наче дим,
Але цвітуть потужні графомани.

Їх більше ніж поетів востократ,
Прийшла для січки зоряна година.
Не поспшай, дружок, в калашний ряд -
Сатирика спрацює гільйотина.

Парнас у бруд втоптали постоли,
Штурмують пік товпою недоріки.
Хай час обмиє гущу прілих слів,
На драгах лишить золота крупинки.

Та бачу - все марнота. Ділу - швах,
Несуть мішками графомани зшитки.
Друкують казна-що аби грошва
Лилася видавцеві у калитку.

09.10.2018р.
Все порівну

В нас усе поділено навпІл,
Млію, як вареник у сметані.
Я працюю день і ніч як віл,
Жінка бешкетує на дивані.

Хай дружина щедро пудрить ніс
І щасливить світ сяйливим ликом.
Кухня - як годиться - на мені,
Жінка - шкряботить по дну тарілки.

Каже кум,: - А треба навпаеи!
Щоб тріщала спина у гаргари.
Ти б ожив! Тягар пощез важкий
І не купував би вже віагри.

А мені подобається й так -
Божу душу мучати не хочу.
Любці обціловую п'ятак,
Скоро буде в нас іще синочок.

Із роботи мошкою у дім,
Прикупив що треба, виправ речі.
Часу обмаль -.завтра щось поїм,
А тепер ставатиму до печі.

Будуть хліб, еклери, пироги -
Я ж умілець, а не пришелепа.
Потім жінка пустить до ноги...
Порівну у нас усе. Як треба.

10.10.2018р.

Осінній вечір заховав
За хмарами небесні далі.
Ковтнули світлі їх дива
Із хутра сивої вуалі.

На сад навісив унизу
Широку темну геть попону.
Вона затерла жовтизну,
Що так світила безборонно.

Мов почали дерева знов
В імлі чарівній зеленіти.
І тішилися із обнов,
І мов на мить вернулось літо…

Та вітер осені схолов,
Ходив і заглядав під вії…
І мов колись – мою любов –
Оцю ілюзію – розвіяв.

8.08.7526 р. (Від Трипілля) (8.10.2018)

Ось і осінь торкнула природу
І малює багрянці свої.
Посилає дощі і негоду
І на вікна – сльозин ручаї.

Наче попелу, пригорщі суму
Розвіває із вітром навкруг.
Поетичну, печальну задуму
Опускає на стомлений луг.

І очиці чарівні імлисті
На розвихрені віти кладе,
Зелененьке фарбуючи листя
На жовтаве і тьмяно-руде.

Вимальовує тихо пастеллю
У пейзажі деталь не одну…
Смарагдову садову постелю
Замінила на ковдру сяйну.

Уставляє озерне люстерце
В позолочену раму вона…
Розтривожила зранене серце
Чарівниця жорстока й сумна.

Мов музИки зійшлись похоронні
У великий загробний альков.
І «Адажіо» Альбіноні
Відспівали трагічну любов…

5.08.7526 р. (Від Трипілля) (5.10.2018)

Я їх не забуду — отих людей, їхні лиця
Жовті вилиці, стурбовані очі, стиснені губи
Це був звичайний жовтневий день у центрі столиці
І навіть не Гурби...
Вони ішли як пророки, як провидці
Вони щось знали, якісь завітні таємниці
І був між них сивочубий
З такими легендарними вусами, прямою спиною
Ніби тятива протягнена крізь нього
Всі знали його видатною людиною
Сміливою й незламною, а тому
Трішки Богом —
Всі вірили йому тоді більше, як радіо чи
Священику свого приходу
Він йшов у натовпі, з усіма, шепочучи
Закон (закреслено) Універсал (закреслено) Акт — про свободу
Про волю українського духу, народний експеримент —
Вкотре здобути того привілля
Яке виполювали з наших голів
Як баба — зілля

Морем текли ті люди — великі й малі
Ніби хвилі спліталися й розливалися по землі —
Інтелігентного виду ботани, патлаті ще-майже-діти
Романтики, скептики, співчуваючі неофіти,
Політики (куди ж без них) — ласуни до профіту
І голодні, і ситі, і усміхнені, і злі
Йшли собі як абстракція політичних контекстів
Ніби сни Сальвадора Далі
Не стрункими рядами, а як риба — у сіті
Так розгорялася Революція на граніті....

А згодом, майже рік по тому, справжній триєдиний Бог
Що вірить українцям попри всі помилки й судоми
Узяв — й показав сонце та шлях-до-дому
І покреслений текст з учнівського жовтого зошита
З жовтого жовтня столичного граніту
Став Актом про незалежність України —
Для нас і для всього світу.

Життя утікає стрімко — кожен із нас перехожий
Кожен із нас відійде, як тільки завершить своє.
І, може, колись згадають, що був між нас сивочубий
Із легендарними вусами, на когось картинного схожий
Такий казковий герой, що героєм і є...

Проходять наші звитяжці
Зошити їх — у музеях.
Тіла їх уже в землі.
Збудовані колізеі чомусь у млі.
Сховалося сонце за димом.
Україна незмінно в вогні.
І думи рояться роєм —
Відходять наші герої...

Та в небі міцнішає братство —
Небесне вкраїнське лоббі
До Бога прилинуть наші
Розкажуть йому все чесно
Та й Бог нас освітить німбом
А може й огріє німбом
По лобі....

Немає надій на панство, яке козиряє нині
Відсвічує в телеекранах по всій країні —
Холодні серця в них, очі. Ми знову отара — не паства...

І тільки небесне братство
Єдине небесне братство
Могутнє небесне братство
Стіною стоїть міцною
Прямими спинами
За — Україну і над Україною!

Я стаю тендітним сяєвом,
Засинаю на твоїй долоньці,
Яка схожа на пелюстку ромашки,
Що приклеєна до жовтого сонця.

Я крізь сон відчуваю подих твій,
Ніжний, легкий, як світло неба,
Поцілунок, добраніч, тремтіння вій,
І блакиттю усміхаюсь до тебе.

Як багряна зоря заллє небовид,
Підрум'янить обличчя світанку,
Я росою ромашки вдихатиму світ,
Усміхаючись ясно серпанку.

він зачерпає форми посудини
щойно народженої без осаду
такої закрученої і непостійної
як його уява й думки
посудини обережно знятої
з гончарного круга
нещадного до некрасивого
коли до вогню ще довго
а позаду лишилися
усі деформації і останні спроби

він витікає руслом-старицею
за кордони молодого озера
що боїться не стати болотом
з причин відомих тільки
утопленим воякам і золоту
не відчувши солоного присмаку
у сінях гирла розбитого дельтою
жодної сльози прісної
не зронить, а тільки згадає
увесь попередній шлях.

він як форма, що шукає змісту
він як віра — без мети кінцевої
він як історія десь посередині
він як сестра для життя народжений
він проростає не стеблом, а квіткою
як солона і прісна вода замішана
він — це любов

2017

Небо заскочило в очі,
Та плюскотіло хвилями.
Вічне умить заспівало
Нотами серцю милими.

Вітер зашепотів:
Миті такі неповторні.
Усмішки ллються з хмарин
Ясно-блакитні, мажорні.

Сяєво на обличчі,
Радість блискуче-прозора,
Жовтокленове величчя
І височінь неозора.

Вже над водою тумани бузкові,
Щось забарилось тепло.
Стукає дощ у віконечко знову,
Літечко миле пройшло.
Дощ прикрашає дерева намистом,
Море прозорих перлин.
Голки яскраво-зелені та чисті
У обважнілих ялин.
Вересень мокрий тупцює в калюжах,
Радісний, мов дитинча.
Без парасольки, ще й очі примружив,
Кожну краплинку стріча.

28.09.2018

Не сотвори собі мене
в своїй уяві,
бо не з'явлюся я тобі
в зеніті слави,
бо "на готове" простягає
кожен руки,
та ідеали сотворять -
важка наука!
Не сотвори собі любов
в рожевих мріях,
бо тільки бог свою любов
мірилом міряв,
а ми з тобою
не боги -
хоч нам і важче,
ми - соТВОРЦІ
свого життя,
своєї вдачі,
бо ми пов'язані навік
одним законом,
як перші жінка й чоловік
перед амвоном.

25.09.2018

Любить киця голівки від мойви
(треба якось погризти й собі).
Коли жінка жадає любові -
Не відказуй - хапай і люби.

Я учився тактовності в школі,
Виріс чемний тишко-парубій.
Джентльмен не відмовить ніколи,
Ні старенькій, ні відьмі рябій.

Глянь - доокола любоньок повно,
Голосочки знадливо-п'янкі.
Кожна жінка - це сонячний промінь,
Гавань радості для мужиків.

Щоби не вистигало кубельце
І жахтіло теплом від литок -
Утішайте красунь натщесерце,
У сієсту і в сяйві зірок.

Од відмови лиш крок до образи,
Просьба жінки - для мене святе.
Досить з вами точить баляндраси -
Кличе люба. Пора у Едем.

20.09.2018р

Дівочі мрії кубляться в лобах,
Дізнатись про одну хоча би хочу.
Схилилася красуня, мов верба,
Губами щось задумливо шепоче.

Чи є там я? У брюках чи без них?
А, може, хоче впасти ув обійми?
Та сталось диво! Бог мені поміг:
Я закохавсь! Узяв красу у прийми.

Прожив із нею аж півстоні літ,
Ще й досі розминаю їй м'якушки.
І хоч старий, але ж не інвалід,
Ще сили є покласти на подушку.

Удвох печемо хліб і пироги,
Із каплунів скубем під свято пір'я.
Боюся тільки довбні й кочерги,
Коли сьорбну - горбак мій не жаліє.

Якщо мовчить - чекаю на грозу,
Достатньо раз на неї глянуть оком.
А тулиться - у ліжко понесу,
Став ясновидцем, чаклуном, пророком.

За бороду ухопить - це каприз,
Вже звик. Жіноцтво - як маленькі діти.
Зубами клацне - утікаю в ліс
Розійдеться, то може й придушити.

Приліг. Та чую голосок краси -
Жона гарчить на мене лютим барсом.
Пора знімати ліфчик і труси,
Інакше борщ сьорбатиму без м"яса.

19.09.2018р.

Осінь

Дременули в Африку стрижі,
Зрадники - покинули домівку.
Осінь - не пора, а стан душі,
Любять люди хлипати одвіку.

Ти візьми тупого колуна,
Заготуй батькам дрівцят на зиму.
Ні, не хочеш? Манить...таїна
Місяця, який у висях блима?

В падолистах кублиться печаль,
В павутині кущик живокосту.
Кажеш - це поезії Грааль?
Помиливсь,- банальне пустозвонство.

Лупить бабця стиглі гарбузи,
Трусить дід із яблуками гілку.
Бризки ж ностальгічної роси
Від безділля змочують сторінку.

В інтернеті наростає шум,
Сердяться невдатні пустомелі.
Я ж бо косу осені чешу,
Яра мідь вкриває голу землю.

19.09. 2018р.

Потрібна допомога?

Кохання платонічне - для мерців,
Остиглих душ із льодяною кров'ю.
А я живий! Тож мавку на приціл
Беру щодня й освячую любов'ю.

Куди не глянь - одні одинаки,
Зацьковані у шлюбах люди-тіні.
Вулкан погас. Вогонь дотлів жаркий,
Байдужість розкошує на перині.

Гомункул ходить, вірші пише, їсть,-
Нещасна, нежива, заснула лялька.
Всьому виною - сексуальнй піст,
Чуттєвості у трупа - кіт наплакав.

До світла треба линути щодня!
Відкрити серце для стріли Амура!
Любити починати тра зрання,
Найкраще - галопуючим алюром.

А сонце сяде - чвалом, навпрошки,
Забитись крадькома углиб діброви...
Сідлаючи опуклості м'які
Невтішених будити чорнобрових.

Тигриці полюбляють дику хіть,
Альков - це рай земний, а не барлога.
Якщо жона колодою лежить -
Ти винен сам. Потрібна допомога?

18.09.2018р.

Йдеш вулицею - тихо, неспішно, повагом.
А куди поспішати? Ти щасливий.
Он воно, щастя, тримає тебе за руку,
усміхається - щиро, радісно, легко,
танцює в глибині очей,
рибкою пірнає в серце. Ти щасливий.
А люди озираються, заздрять,
зазирають в очі, благають -
поділися! віддай! ми теж хочемо
бути щасливими!
І ти міцніше стискаєш своє щастя,
закриваєш очі, замикаєш серце.
А раптом щезне?
Та не сидиться в закутку потаємному
непосидючому щастю:
виливається, випірнає, випліскується
хвилями радості, зачіпаючи кожного,
торкаючись кожного,
і спів його - відгукується, розлітається,
розчиняється в інших очах, в інших серцях.
І лунає його пісня на всю вулицю, на весь світ,
бо не може пісня звучати в самоті.
І співає щастя - віддай і повернеться,
віддай і отримаєш, відкрий і подарують!
Йдуть вони вулицею - тихо, неспішно, повагом.
А куди поспішати? Вони щасливі.

15.09.2018

Падають горіхи... падають...
мов долі людські на стріху:
з кимось падає ціла епоха -
хтось відлітає тихо;
хтось аж до краю наповнений щастям -
хтось, мов осіннє листя,
падають люди-горіхи... падають...
до раю і пекла ближче...
Хтось відкриває м'яку серцевину,
хтось - крижане осердя,
хтось не пробачить другу провину,
хтось, мов саме милосердя.
Мрії в горіхів прості до смішного,
в руку чиюсь упасти,
всі, від великого і до малого,
душу готові закласти!
Струшує дерево плід перезрілий,
струшує зрілий й зелений,
і неважливо - чорний чи білий,
встелено ними... встелено...

14.09.2018

***
плакучій вербі дощик коси розчісує
чи гілка верби робить зачіску хмарі
хитаються втомлено сутінки п’яні
проходять повз пам’ять
вітаються
що ж

не писані п’яним закони й порядки
хоча графік руху висить на стовпі
дерев парасолі проходять крізь натовп
грибів
комарів
світлових вітражів

розщеплений промінь у ніч кровоточить
а пам’ятник сонцю за хмару заліз
боїться злизати вологу із лапи
зіщулений
зимний
здивований
ліс

втискається в душу тепло ніби цуцик
і носом холодним віщує про те
що скоро обсиплеться небо під ноги
і грудня бурулька у серце вросте

06-12.09.18 © Василь Кузан

Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Ніч одягає сорочку шовкову,
місяць не згоден прийняти відмову,
пальці торкаються вигинів тіла,
місяць коханку пестить уміло,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні трояндами встелене ліжко,
і погляд притягують вигини ніжки,
забуті цукерки сумують у вазі,
а місяць у мріях вже б'ється в екстазі,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова,
смакує з вином полуниця в сметані,
та тільки не їжа у місяця в плані,
легкий поцілунок, і шурхіт тканини,
і двоє дуетом летять до вершини,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!

10.09.2018

Серпень пахне медом і дощами,
і теплом нагрітих сонцем стріх,
скошеними вкотре споришами,
що уперто лізуть на поріг.

Серпень пахне яблуком налитим,
і свіженьким, з печі, пирогом,
кавуном зеленим, соковитим,
і грайливим, молодим вином.

Він по вінця соками налитий,
віддає усе - бери! - не жаль!
Він дощами й грозами умитий,
наче справжній золотий Грааль.

Він останній - мов остання нота,
крапкою стоїть в кінці рядка,
він зачинить на замок ворота,
хоч тремтить від почуттів рука.

Серпень йде, та залишає радо
сонця смак на денці тарілок,
і нектар із серцевини саду,
хай п'янить у вересні ковток.

08.09.2018

Красуню цілувати - чиста блаж!
Найліпше - у вишнево-спілі губи.
Тремтлива длань заходить у віраж,
У відповідь лунає "Милий! Любий".

Догнала аж на старості судьба,
Покликало життя в свої обійми.
По душах промінь сонячний стриба,
Упали застороги, розум, ширми.

Танцюємо удвох тантричний вальс,
Розпліскується музика Вівальді.
А збоку зупинився мудро Час,
Даруючи хвилину благодаті.

Для чистих серцем рай один - альков.
Амур амріту наливає в джезви.
Цим Всесвітом керує лиш любов,
А жінка - це і є маленький Всесвіт.

05.09.2018р.

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить - прокидатися мушу.

Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.

Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.

А хмари схилили голівку,
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м'яти
Сповита біленька хата...

Все ще збереглося: сонечко яскраве,
Печія-спекота сушить береги.
Озеро сміється сяйвом величаво
І лілеї – в танці злотнім навкруги.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Завмирає вечір у чарівнім гаї
І шепоче тихо лагідні слова.
Він мойого серця ласку зберігає,
А воно, зраділе, ніжністю співа.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Де-не-де палають, багряніють віти,
Осінь, ти – художник, вже іди, іди.
Барвами чаруєш дивно, розмаїто,
Та прошу – затримай мряку й холоди!

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

2.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

***
лезо літа вирізало острів
з жовтого окрайчика тепла
потекла між листя позолота
тягне плуга туга
в небокрай

пахне прілим листям і землею
діти виростають
як гриби
спогади у кошика збираю
бо любив

загинає пальці невідомість
і курчат вигулює
стерня
ясенами вперлися у небо
дні що їх багато
і нема

гойдалка вигойдує проміння
джерело зажурою дзюрчить
дикими качками й журавлями
до життя вигадую
ключі

01.09.18 © Василь Кузан

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

"Така у мене справді ти одна!" -
Видзвонюють льодини, мов червінці.
Я цілу зиму випив аж до дна,
А твого ще і не торкнувся вінця.

Ти - молоде, грайливе ще вино,
Що сяє сріблом, піниться в бокалі...
Уже б узяв, покуштував давно,
Та думаю, а що ж то буде далі?!

Як вип`ю зразу - захмелію вмить,
Та до тверезого дійду я стану,
Смаку іще не встигну оцінить,
Або й цілком цінити перестану.

Тому і залишайся ще, постій.
Моя байдужість, то мов льох, кохана.
Відстоюйся у ньому, молодій,
І станеш ти ще більш мені жадана.

Я теж колись опущуся туди,
Схоплю тебе гарячими руками,
Як те вино, відстояне роками,
Щоб захмеліти раз і назавжди!

7490 р. (Від Трипілля) (1982)

Лягають легкі* тіні вечорові
І днину заколисують стару.
Даруй мені печаль свою, діброво,
І сутінки замислені даруй.

Не поспішає ще виходить місяць
У хмарному-химернім напівсні.
Ти прохолодою мені пролийся
На роздоріжжі саду чарівнім.

В небесних водах – чи мені здалося –
Купалося розкішне диво це…
Немов би Муза в хмарному волоссі
Схилила там замислене лице.

Відчув: у мене виростали крила,
Здіймаючи увись понад гаї.
Вона мене у небеса манила,
Скупатися у пестощах її.

*Легкі – як завжди – авторський наголос, значно більш поетичний високий, ніж тупий словниковий прозаїчний приземлений – легкІ.

23.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Іноді так хочеться одягнути шкарпетки з дирками
через які мої пя'тки дивляться на світ,
старий зелений светр,
де келих вина залишив свій слід,
вплести в коси величезну волошку
і прудко йти уперед, а не потрошку...

А потім бігти посеред стиглого жита
по стежині...
а далі злетіти... чи підніматися в небо...
поруч з Мюнхаузеном по драбині...

Нічка-чарівниця льодяники готувала:
сині, жовті, пурпурові.
Прив'язувала їх до неба
на ниточці шовковій.
Хай на землю з них стікають
сни солодкі та щасні,
і на сплячих обличчях
квітнуть усмішки зореясні.

А опісля з'являвся красень-ранок
в черленій сорочці,
ті ниточки раз за разом зрізав
і льодяники геть усі злизав.
Тому ранок завжди солодкий,
задоволений:
загравою усміхається -
з усім світом вітається.

Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.

Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.

Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.

Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…

Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.


* memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.

13 серпня 2018

Якщо у гармонії душі,
На речі є спільний погляд.
Приємні поради та слушні
І, ставлячи їх на розгляд,
До справ не торкнеться розлад.
РазОм навіть «звернемо гори»,
Підтримка бо є і воля.
І прагнення не випадкові.
Всміхнеться тоді і доля,
Доріжку розкриє в полі:
Відчуємо подихи вітру.
А постать струнка і тендітна.
Не може ріднішої бути.
Тебе неможливо забути!!!

10.08.2018
Свидетельство о публикации №118081004145

Від руки мов зодчого –
Хмари злет.
Личка то дівочого –
Силует.

Напливає густо так
Інший он.
Цьомає у вустонька
Дівчину.

Чи постав примарою –
Долі знак?
Чи й зі мною трапиться
Може так?!

Хмара в нічку велетом
Утекла.
Чи глузує з мене то
Доля зла?!

6.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під хустками сивими
Мліє сад.
Спів цикад напливами,
Спів цикад.

Вечір заворожений
Завмира.
Мов його стривожила
Ніжна гра.

Вже вона за межами
Дзюркотить.
Душу всю збентежила
Не на мить!

Звук закучерявила
У момент.
Вітру це русявого
Інструмент.

Сяє вже гірляндою
Тихий змрок.
Вітру це трояндовий
Голосок…

4.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

…Без вагання іду по воді
у відверті і щирі долоні…

Боже мій, як я вірю Тобі,
поринаючи в погляд бездонний.
Знаю, певна – від Тебе ця мить,
що зачала вібрато в сплетінні,
що бринить, і бринить, і бринить
у моєму новітнім світінні.

…Без вагання простую крізь шторм,
крізь морози, вогні і цунамі.
Сонцеблискітний заклик долонь!..

Боже, вдячна Тобі, що Ти з нами!

Малює вітер небо, білі тучі,
а серед ночі – місяць угорі,
мою журу і радощі кипучі
до вранішньої Божої зорі.
Та не сягає істина до Лети.
Нема на те ідеї і снаги.
Безсмертя творять іноді боги,
а вічне – ще не чувані поети.
А я усе ніякий і такий,
що й од Фортуни накиваю п'яти,
та і її не буду доганяти
як іноді попутає лихий.
Немає віри. Що із цим робити,
мовчить і не підказує життя.
На покуті німі дереворити
уже не вимагають каяття,
яке переросло само собою
молитвою до сонця і небес,
де по-новому білий світ воскрес
веселкою над синьою рікою,
а на каймі блакитного сувою
гаптує жовте колесо Велес.

07/18

Місяць і зірка – закохана пара,
Чом на все небо одна?
Інші усі заховались у хмари,
В лоно небесного дна.

Зірка полярна, немов королева –
Найяскравіша з усіх.
Сяйво її золотаво-сталеве –
Ночі химерної гріх!

Ковдрою наче сповив їх раптово
Вітер легенький за мить.
Ох і кохання палке вечорове –
Небо палає й димить!

22. 07. 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Хто рухає прогрес, високі має цілі,
Хто робить світ цікавим, досконалим.
А де межа можливостей людей у тілі,
Де компроміс із прагненням зухвалим.

Бар'єри, планка, так добралися до суті.
Невдачі неминучі, є помилки.
Врятує гумор їх завзятість в каламуті,
В неідеальність вірять понеділки.

Якщо пороги щастя зависокі, важко
Радіти сонцю чи дощу, дрібницям.
Скарби ідеаліста бездоганні, пташко,
"Літати" "не літати" - є різниця.

26.07.2018
НЙ

Сідає сонце. Гасне яра мідь,
Летять ключі до вирію стокрилі.
А час нікого з нас не пощадить,
Додолу гне, висріблює у тиглі.

Не втюхаєш йому хабар-"джинсу",
Не оголосиш безпардонно "брексіт".
Життям йому виплачуєм ясу,
Бо ми для нього лиш родзинки в кексі.

Не вірю, що життя - невдалий жарт,
Чи випадкове зчеплення молекул!
Бо після себе залишаю сад
І бірюзи думок коштовні глеки.

Я знаю - не кінець земля сира!
Спочинок це, очищення,- не плаха!
Лечу крізь час у розчерку пера -
Дає дорогу Хронос Вогнептаху.

25.07.2018р.

Благодать

Жінка люта. Ув очах огні -
Із рубіном не купив каблучку.
- Будеш цілуватися, чи ні?
Заспокойся, на ось, півполучки.

Інша половина - то сім'ї,-
Комуналка, транспорт, харчування.
Порадій за мужа, я ж - піїт,
Віршики утьопую прегарні.

Кум твій не напише і рядка,
А у мене товпи епігонів.
Хоч нема фазенди, літака
Але маєм тертушку для хрону.

А паперу - гори! Завались!
На Парнасі скоро вручать німба...
Чуєш -просить їсти спиногриз,-
Йди, купи картопельки та хліба.

Хух, подріботіла в магазин,
Із душі на мить скотився камінь.
Тїиша...вірш плететься з бірюзи....
Не сім'я, а ідилічна гавань.

25.07.2018р.

Переміни

У цьому світі все уже не так,
Блакитнозадим возродився Каїн.
У кабана облущився п'ятак,
А думав, що такого не буває.

У дів піпетки стали за мужів,
Зачаття непорочне вже гроші.
В безглузді не шукаємо межі,
Святе письмо тлумачить піп без Мойші.

З Чигирина рукою до Черкас,
Але повзеш по ямах як амеба.
Розширюється Всесвіт, прірва, газ,
Була гора - тепер смітник до неба.

Був кролик, півник. Нині - павіан,
З його м'ясцем готується підлива.
І хто ти - сонетяр чи графоман -
Для читачів реклами неважливо.

У казна-що вироджується вірш,
Читати лячно, носом кровотеча.
Та крізь асфальт росте м'який спориш,
На хмарочосі яструб в'є гніздечко.

26.07.2018р.

У мене спрага, болить все тіло,
Людська зневага осточортіла.
Шукаю воду джерельно чисту,
Собі на шкоду шукаю змісту.

Все що зоріло, все що тримало,
Все що згоріло, згоріти мало.
Смугасті ранки, щоденна кава,
Суцільні рамки, своя Полтава.

Там, на балконі, стільці упали,
Ці дні в долоні, пообступали.

Прийдіть хто-небудь, стільці упали,
Стоять їм треба, щоб не лякали.

25 липня 2018 р
НЙ

Плакучі верби понад ставом,
Троянд зарошених кущі…
Неначе пестощі дощів –
У срібних краплях величавих.

Невже круг мене ви, невже ви?
Ці ніжні розсипи немов –
Красуні білі і рожеві,
І пурпурові, як любов!

Ці краплі падають так лунко,
Мов серце серцю промовля –
Крізь вуст вологі поцілунки -
Аж усміхається земля!

І я не знаю, я не знаю,
За що мені – оце усе?
Красу трояндного розмаю
Ласкава доленька несе.

18.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Звільнилася від пут і вільна:
Свого я серця королівна,
Де сосни небо підпирають,
Відрадно солов'ї співають,
І вітровій із сині гір,
Шепоче стишене повір...
Цілую небеса шовкові,
Палахкотіння пурпурові,
Горну до себе верес-трави,
В росі краплинах на отаві
Прощальні жести діви-сонця...
Відчинено душі віконця...

Я щасна цілувати щоки,
Торкатись шиї і грудей,
Базікати, коли не хочуть
Вуста твої, за другу йде.

Я щасна обіймати плечі,
Тулитись прямо до душі,
Мені так хороше, нарашті,
З тобою бути по житті.

17.07.18

Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,
Мов лелека, я щороку в`ю.

Радий сам кожнісінькій нагоді,
Мов на сповідь, серце принести.
Пестять погляд плеса срібноводі,
Мов на варті – хащі ці густі.

І не треба їхать на Багами,
І шукать заокеанський рай.
Тут щасливий – з рідними Богами,
Парадиз мій ось. Це – рідний край!

15.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Над місяцем-соняхом
літав чорний ворон:
видовбував золоті зернини
із сяючої середини...
Та у дзьобі вони
не трималися,
а по небу зорями
розсипалися...
А на ранок з'явилася
диво-птаха - жар-птиця,
променисто-крилата вона,
сонцелиця...

Я буду тут, в саду троянд,
Одягнена у літо.
На площі квітнучих гірляд
Довершеного світу.

Гарячі хвилі від землі
Тремтять під небом синім.
Мої невтішені жалі -
Троянди безневинні.

Стоять принадно мовчазні,
Занурені у спеку.
Вони в мені та у вікні
В абстракціях альсеко.

07.07. 2018 р.,
Cубота. НЙ

У чарівливі вечори,
Коли душа душі співала,
Кохання дійсність фарбувало
У найніжніші кольори.

Від кого хто чого хотів?
І не було обом спасіння…
Цвіла поезія осіння
У зливі слів і почуттів.

Та стало все, чомусь, не миле.
Ми розлучилися – так треба.
І Муза утекла від тебе.
У мене ліра заніміла…

2018

У чарівливі вечори,
Коли душа душі співала,
Кохання дійсність фарбувало
У найніжніші кольори.

Від кого хто чого хотів?
І не було обом спасіння…
Цвіла поезія осіння
У зливі слів і почуттів.

Та стало все, чомусь, не миле.
Ми розлучилися – так треба.
І Муза утекла від тебе.
У мене ліра заніміла…

2018

Я жизнь люблю
И каждый день я наслаждаюсь
Восходом солнца восхищаюсь
Классическую музыку я слушаю в тиши
И что-то новое себе я открываю
Пишу стихи и планы, и мечтаю
И каждый человек мне интересен
Так как он знает то, чего не знаю я
Когда душа спокойна и поет
На подоконник голуби садятся
Ведут свой птичий разговор
И все понятно, что мы не одни
Даже птицы понимают наши мысли и дела
Позитив к нам тянет все живое
И это нужно помнить, каждый миг
И даже в мыслях не желать другим плохого
Так как все возвращается к тебе
Я жизнь люблю - какой в ней колорит
Она многообразна и прекрасна
Если Всевышний здесь нас поселил
И утро, день и вечер кажется обычным
Только детали каждый час от нас зависят
Как мы построим день, какие нас займут дела
Возможностей не счесть
Свои способности нужно лишь учесть
И занимайся тем, чем хочешь, можешь
В гармонии с собой и окружением живи…19.06.17(написаны в больнице)

Наслаждение мечтать
Кто может здесь поспорить
Не ныть , не плакать , не страдать
Стремиться быть свободным
И чаще всматриваться ввысь
Восходом солнца любоваться
Природу и людей любить
И чаще ими восхищаться
Наслаждение мечтать
Чувствовать пульс жизни
Строить планы, создавать
Изучать науки, открывать
Свои таланты
В общем жить в гармонии
Без скуки
Наслаждение мечтать
Это вдохновляет
Утром хочется вставать
Просыпаться рано
Целый день не унывать
Сколько дел ведь надо сделать
Вечером взглянуть на звезды
Отыскать свою
Ей поведать все секреты
Вместе помечтать
Наслаждение мечтать
Утром, днем и ночью
Жить красиво, многолико
С оптимизмом
Бороться с слабостью своей
И стараться побеждать
Интересным делом заниматься
Милосердным, добрым быть
И такими же людьми
Стараться окружать
Наслаждение мечтать
Это так не просто
Видеть все в красивом цвете
Серость как бы и не замечать
Лучше чувствовать себя ребенком
И наивно все мечтать, мечтать
Это даст заряд
Для новых и хороших дел
Главное ты в это
Прежде сам и
Без сомнения, поверь… 20.06.17( написаны в больнице)

У хати великі очі,
Бо хата завжди чекає,
Коли ти прийдеш додому
З чужого холодного краю.

Присядеш тихенько на призьбу,
Поглянеш у затінок вишні,
І небу почнеш сповідати
Думки свої чисті та грішні.

І квітка за квіткою в душу
Проникне увесь садочок...
Я цвіту того не порушу-
Зі спогадів буде віночок.

Я тишу святу не злякаю,
Сидітиму довго на ганку,
Хай котяться сльози зірками
В самісіньке небо до ранку...

Мені онуки – це життя,
Моє накраще почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все що мріють, хай здійсниться,
А з мріями, надія сниться,
І завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм, добра бажають... 2009

Мой любимый город Днепр,
Где детство, юность пролетели,
С тобой у меня связано душевное тепло,
И жизни лучшие мгновенья,
И первый шаг,
И первый слог,
Забота мамы, дедушки, бабуси,
И первый класс,
И юности прекрасная пора,
Подруг хороших окруженье,
И в парке колесо,
Нас поднимало ввысь,
Открывая вид
На чудную природу города,
Реки с заливами и плавнями,
На пляж, на танцы мы ходили,
И первая любовь,
Союз семейный,
Второй роддом,
Младенца первый крик,
В которого тепло и душу
Я вложила,
Все это было так уже давно
А помню все, до мелочей как было…25.02.18