Тибреет Тибр, желтеют кипарисы...
патриции давно уже все спят...
не спит один - он курит папиросы...
и в даль седую смотрит его взгляд...
А видит он - Венеру ль, Афродиту....
не всё ль равно... за гранью их абрис,
он вспомнил бледность, трепетность ланита...
волну спадающих воздушных риз....
лучистость глаз, ...любовью ли, обманом...
ему уже наверно все равно...
бездонность губ...что облекла туманом....
и рук горячих ...ищущих его...
а он.... что он? в сомнениях бездарен.....
никак не может он к себе придти...
судьбе всего лишь благодарен
быть должен, но увы...увы... увы……

Ю.В. 30.07.2013

Ти напився п’янючого літа…
У високій блакиті жаги
срібно-крило полинув над світом
і упав на земні береги.

Доторкнувся до лона природи
і засіяв багряні кущі,
аномально порушив угоди,
сіромашні заславши дощі.

Потім знову і яро, і пишно
зрілим сонцем зігрів самоту,
одиноку на вигоні вишню,
й біля хати сімейну чоту.

Назбиравши у вересах меду,
ти пішов туманіти у сни
та приводити музи поету,
щоб не спав у чеканні весни.

***

Я кохала Тебе норовливо червнево-серпнево…
Усміхався, бо знав: заосІниться листом рілля
і стриножиться норов, як вересня зродиться мрево...
і тоді осягну я – Твоя, я Твоя, лиш Твоя…

***
Гаряче літо – у Твоїй долоні,
смаглявий усміх – і війнуло сонцем…
То я собі ще марила спросоння:
відпустка, море… А на ранок – осінь?

***

Свою прелюдію вже пише юна Осінь
В палких обіймах пристрасного Літа.
Ясна, прозора, чиста неба просинь
Холодними дощами ще не вмита…



2008 - 2013

Міняються люди й куточки природи.
І навіть каміння вода розмиває.
Тікає за сонцем народжена врода,
Що лише у пам’яті вічно жива є.

Роки вересневі у срібних туманах
Вологою щирістю вроду чатують...
Ось цвіт опаде і троянди не стане.
Натомість в саду хризантеми квітують.

Троянда остання так ніжно і звично
Торкалась очей і душі пелюстками.
У пам’яті серця залишиться вічно,
Хоч осінь уже роздяглась поміж нами.

Легенько торкнувся чарівної квітки
Отой вітерець у природі осінній.
Без жалю у спогадах викреслить літо,
Красу в пустоту рознесе, як насіння.

Без жалю, без подиву і без зітхання
Розвіються літо і мрії щасливі.
І разом з трояндою щезне кохання,
Залишивши в пам’яті сни полохливі.

Трояндо моя, я тебе пам’ятаю,
Бо літо з тобою не можна забути.
Роки вересневі у сріблі купають
Хвилини того, що іще може бути.

2013р.

Втопає у тумані день осінній,
У золотий убравшись оксамит.
Не падають додолу жодні тіні –
Завіса хмар укрила краєвид.

Летить по вітру жовте листя косо –
Вже й заметіль на обрії густа…
Доземно припадають чорні коси
І усмішкою світяться уста.

Хоча це мить, лиш мить – одна-єдина,
Але й вона не піде в небуття:
Бо і в дощі, і в люті хуртовини
Ми прагнемо не смерті, а життя.



1999 – 2013

Сутінки надходять оксамитові.
Ми самі, де листя і вода.
Очерет у річечки запитує,
«В кого, ти, закохана?» – запитує.
« В тебе» – річечка відповіда,
« В тебе» – лагідно відповіда.

І щоб темні сумніви розвіялись,
І ясніш повірилось у те,
Заміняє непокірна мрійниця
Біль на ласку, грішне на святе.

І до очерету ніжно горнеться.
Ти до мене ніжно притулись,
І покине душу сіро-чОрне все.
А були квітучими колись.

Та холодним полум’ям обвуглені
В ями сліз упали з висоти,
Із усміхненої висоти.
І змогли тепер, але не в Ґуґлі ми
І слова, і почуття загублені,
А у лагідній воді знайти.

Сутінки накрили оксамитові.
Ми у лагідному усамітненні,
Як у квітні яблуні, цвітем.
Зорі засвітилися софітами,
Небо нахилилось освятити нам
У любов повернення, в едем.

2013

Узяв до рук, слухняну і м'яку,
Замішену, та ще без форми, глину.
Звивалася, мов полум'я в танку -
Не зупинявся ані на хвилину.

Усе ліпив, а потім щось міняв,
Хотів, щоб виглядала досконало.
Без творчості ні ночі, ані дня,
А глина все тверділа й схолоняла.

Мінялася, а він все не вгавав:
То це не так, то там не досить гарно.
Забув про існування інших справ,
Аж поки не збагнув - старатись марно,

Немає досконалості межі,
Та є межа відведеного часу.
Погладили востаннє, мов чужі,
Невтомні руки вже застиглу масу.

Майстерня під відкритим небом - храм,
Де він творив. Та раптом віра згасла.
Залишив мрію грозам і вітрам
І навіть не помітив, що прекрасна.

Стояла, не захищена нічим,
А вітер і дощі взялись до справи,
Продовжило і сонце той почин -
Пекло вогнем, не пестило ласкаво.
----------------

Вона і не чекала, та чомусь
Вернувся майстер. Мудрий став з роками.
Як рідну обійняв ... і відсахнувсь -
Холодна і тверда, неначе камінь.

Знехмар чоло, посій у ньому сонце,
Прикрась ланіти маковим вінком
Життя не зустрічало переможців,
Які без втрат пробігли марафон.

Щодня, щомиті губиться, псується
І час, і люди, й істини вино
Але якщо навік згубити серце,
То як долати перешкод озноб?

І крок за кроком не даєш розпастись
Усім надіям, що наперекір,
І невідомі, щедрі меценати
Дарують ще одне звучання лір.

І перепони - вже не зупиняють,
І всі фальстарти йдуть у небуття.
Твій марафон - здається, не останній,
Твоя стезя - нестоптана стезя.

І вже герой, зникають всі поразки,
І лаври вже чекають бігуна,
І раптом - на чолі проміння щастя,
Зійшло з давно забутого зерна.

Вже осінь у садку душі
Тужливу пісню завела:
На світанковім спориші
Роси осіння сивина.

2003

Золотив ранок роси отави.
Вітер нанизував їх на нитку.
І те намисто золотосяйне
Леля вдягнула на жовту нагідку.
Сонце яріло : яка вона гарна,
І намистини розтануло марно...

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже Вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Чи то сонячний сяє ранок,
Чи лунає весняний грім -
Вийди, мила, на світлий ґанок
У мереживі слів і рим.

Подивись на цей світ осяйно,
Всіх позбудься земних тривог...
Буде добре все, буде файно -
Бо, напевно, так хоче Бог.

Бо так бути завжди повинно -
Щоби серце не краяв щем,
Опустись на мої коліна,
Похились на моє плече.

А як віхола зла нагряне,
Над планетою засурмить -
Ти збереш мене, мила, рано,
Поцілунку солодка мить...

І в далеку піду дорогу,
Щоби світ і тебе спасти.
Буду вірити в перемогу,
Знаю - вірно чекаєш ти.



2013

І
Я відчуваю, бачу, ти – моя,
Та іншу трепетно кохаю я.
Її згадаю, і в сльозах тону,
Бере вогнем любовна печія.
Клин клином я не виб`ю… О печаль,
Важка накидка темная твоя.
Як траур, так щодня її ношу
На зігнутих плечах в сумних гаях.
Навіщо народивсь – кохання раб?!
У смерті вир несе ця течія…
Чому живеш – про горе щоб співать?
У нього філософія своя!
ІІ
У недосяжне завжди манить нас,
Далека мрія звабою сія -
Щоб знов собі утрачене вернуть,
Зажити, як щасливая сім`я?!
Живеш і віриш все у той міраж.
Летиш, спонуканий, без нагая.
Якби досяг, то був би, наче Бог?!
Твердиш: О якби я, о якби я!!!
ІІІ
Реалій риф зупинить твій наскок,
Примарних мрій потопить він каяк…
Лише поет залишить в морі слід.
І запитає хтось: а як, а як?
Закам`яніють вірші там його,
Уява романтично забуя,
І корабель, як пам`ятник зведе,
Як нездійсненних мрій усіх маяк.

25.08.7521(Від Трипілля) (2013), м. Київ

На лавці тремтіли осінні листочки,
І сумно прощалися з літом.
Уже відкружляли останні таночки,
Уже розпрощалися з квітом.
На гілці задумливо мовив листок:
"Останній і перший у мене танок..."
Ще мить і вся лавка в осінньому листі,
І осінь танцює у жовтім намисті...

На квіти впала не роса-
Сльоза жіночої образи...
Дощем сумним ллють небеса,
Слова коханого, як стрази.

Навіщо обіцянок сніг,
Льодовий присмак поцілунків...
Навіщо квіти біля ніг,
Та склад коштовних подарунків?

Душі не має пустота,
В пустелі снів твоє кохання...
Ти поруч - поруч самота...
Залиш собі цей скарб страждання.

«Його судьба в чужину пролягла
До бастіона й княжого села.
Ім'я лишив він, що бентежить нас –
В легенді й пісні лине повсякчас».

Тепер сиджу, гортаю сторінки –
Слова рікою ллються залюбки,
Чуття ж усі - неначе скакуни:
В часи далекі мчать мене вони…

Несуть до слави, доблесті, звитяг,
До буйних робінгудових ватаг
І до юдейки та саксонки врод,
Що споконвіку оспівав народ.

***

Криклива ніч мандрує головою,
охоплює повік твоїх магніт.
Мовчиш. Кричиш. У нотку із собою.

У тебе очі, дівчинко, червоні.
Скажи, впиваєш в себе присмак бід?
Тамуєш сльози димом на балконі?

Авжеж, тамуєш. Сякаєшся в крила.
В чорнявих легше знати про політ,
та не літати, бо таки несила.

Елізабет, збери надію в жменьку.
Держи так міцно, ніби там весь світ!
Елізабет, не плач, моя маленька.

Хоронять люди горе споконвіку.
Отямляться - а вже опав той цвіт.
Чекай, ще не роби з душі каліку.

Елізабет, не вічними є грози.
Тримають довго, але спинять хід.
Елізабет, він прийде. Витри сльози.

2013

О, ніжна панно,
як за Вами скучив я!
Погожий ранок
сонячний озвучую,
аби душа зігрілася теплом.

Аби натхненно очі Ваші сяяли,
аби самотність
серденько не краяла.
Із Вами поруч - Янгола крило...

Ніхто так щиро не пригорне,
В обійми теплі не схова
І почуття непереборне
Не перевтілить у слова
Всерозуміючі!
Так втішно
І всепрощенно водночас,
Немовби все земне і грішне –
То не про нас і не для нас.

Все менше днів лишається до осені,
Пекуче небо. Серпень золотий.
У дзвін коси лягають трави зрошені -
Цей світ насправді не такий простий.

І ти – чужий, жорстокий, іронічний,
Колючий, злий. Мов перегірклий мед.
Розколюють епоху протиріччя,
Все менше й менше в цій епосі герд.

Калина щось ворожить над водою,
Неначе в пісні – туга через край.
Зріднилася душа моя з тобою,
Зріднилася душа моя з бідою
І просить долю: «Срібла наливай
Зорі терпкої.
Місяця самотности.
Бо хто ти: Каїн? Авель?
А чи Кай?»

Ілюзія – мов міф невідворотности,
Ілюзія, що не впускає рай...

І ти мені – найперший, бо – нескорений.
Зневіру, наче віру, обійми.
Тобі – садів моїх і сни,
І чорні корені, -
Повітря відчуваю під крильми.

Ну от і я в зеніті серпня.
Минуло вчора Маковія.
Хоч від чекання серце терпне -
в сталевих латах й на конІ я.

Відкрито вдарить зло, чи нишком -
воно розколеться на друзки,
бо скоро вийде перша книжка,
Кохана вернеться з відпустки!

Це радість принесе крилату,
а чи журбу дзвінку пташину,
та відчуття світанку свята
ожиле серце не покине.

Ніколи в серці не померкне
від чорноплинних чарів часу
ця світла середина серпня -
світанок срібний перед Спасом!

08.2003

Хіба ж я хочу сліз твоїх?!
Вночі,
Коли думкам не спиться,
І шибка зорями сльозиться,
Я чую твій дитинний сміх.
Твоє обличчя молоде –
Я бачу –
Світомолодіє
І сонце на тінисті вії
Погідні промені кладе.
Не плач ніколи.
Не марній
І не марнуй літа намарне –
Життя таке напрочуд гарне
В цій безпросвітності жахній!

На золотім піску лежали квіти,
На небі вечір малював пейзаж,
Дістали світлячки свої трембіти,
Втопав у сутінках самотній пляж.
І теплі хвилі заливали ноги -
Так грався з нами стомлений прибій,
Сьогодні були зайві діалоги,
Була твоя лише, а ти був тільки мій.
Теплом нас огортало юне літо
І чайками літали наші душі,
Вітри бажань звільнилися від гніту,
У серці розквітали дивні ружі.
Кохання сила нас єднала знову,
І відстаням далеким не здолати -
Ми переможемо усі шляхи-дороги,
І розіб’ємо вщент всі циферблати!
І не блукатимуть в безмежжі ночі й днини,
А поки маємо лиш тіл шалений трепет
І навіть час змінив вже величини:
Мить із тобою, вічності без тебе.
І поки є оці моменти я живу,
Твої цілунки сенс життю приносять,
Бо ти кохаєш лише мене одну
І цього навіть більше аніж досить!
08.2013

Поезія – це жінка без прикрас
у образі прекрасної Мадонни.
І що їй перебіжний час? -
у млі віків блищать її корони.

Бо має хрест – любити світ людей
та мріяти про речі досконалі,
шукати світло в темряві очей
і руйнувати помисли погані.

Здіймаючи у височінь просте,
вона царить над спраглими умами
і дум її натхнення золоте
осяяне ліричними словами.

Поезія – це завжди крок вперед
від суєти, буденної нудоти
у стан душі, окриленої в лет
до неба слів, до вільної свободи.

На вістрі хвилі, в плині часу
Нам зупинитися б на мить,
Щоб пісню ту згадати разом,
Що нею соловей бринить.

Тоді в саду цвіла черешня,
Дзюрчали стрімко ручаї...
Але не можуть безкінечно
Нам усміхатися гаї.

Все в нас було, всього - й немало...
Вечірнім небом - журавлі...
У сяйві зір ми забували,
Що все минає на землі.

Чарівні весни невблаганно
Зникали в леті пелюсток...
Палають явори багряно -
Вина червоного ковток.

Ох, серпень - жнивнику останній!
На осінь повертаєш ти...
Та незабутні дні весняні
В душі нам завжди берегти.


1996 - 2013

Олена Бондаренко


* * *

Причаєність і суші, і води,
Поволі сизе в темне витікає,
Стоять у першім інеї сади,
І листя сухо кулачки стискає.

Це ранок осені. Це ті, кого любив,
Вертаються у сни твої й у пам'ять.
Це рідний світ калин і горобин,
Мов пізнє листя, душу твою палить.

Це тут, у наших вітряних містах,
Нічні осінні села залишили
Такий печальний присмак на устах -
Мов пізній плід, солодкий плід шипшини.


2001

Сон пресвітлий на пляжі замучив,
У шезлонгу дрімаю, присів…
Й відчуваю цілунки жагучі
Я на тілі своєму усім.

Спершу мов несміливі торкання –
Ніжні дотики лагідних уст…
А тоді – так немов наяву,
Все палкіше, немов би востаннє…

Аж од ніг, аж од кінчиків пальців –
До чола і обвітрених брів!
Я, захмелений, просто звивався –
Під цілунками тими горів.

І - червоний увесь від навали –
Я прокинувся серцем цвісти!..
То – так сонце мене цілувало,
Наче ти, наче ти, наче ти!!!

4.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013), Крим, «Маяк».

Погляну на тебе сонно ще,
І щастя - мов тепла хвиля.
Моє синьооке сонечко,
Промінчики посивілі...
Торкнуся на лобі складочки,
Що робить тебе сердитим.
І скроні твої погладжу ще...
Неначе маленькі діти!
А справді дорослі, зрілі вже,
Мов яблука перед Спасом.
Одне одного окриливши -
Над простором і над часом..

Ми з тобою у одній Божій локації,
У одному човні,
Хоча й між різними берегами.
Над нами тривожаться листям
Акації.
Вітер казкує над нами.

Хвиля - у борт,
Похитнулось судно -
Ближчим далекий твій берег.
Ти в моїй долі
Колхідське руно,
Уквітчаний щастям терен.

Прокладемо мости.
Хоча краще стежки
По воді -
Як босоніж по долі.
Ти просто з'являйся частіше
Весни,
Напувай із зіниць мої
Зорі.

Гравітація слів – не закони земного тяжіння,
а канони душі, що у чарах безсоння живе.
У сувої ночей упаковане крихітне вміння
не писати віршІ, коли муза до столу не зве.

Знов осіння пора підмовляє до втечі без бою
і шикує ряди переможців митецьких утіх.
Повертайся у ніч, де на тебе чекають, ізгою,
щонайперші слова, відшукати яких ти не міг.

Там, де сон-небокрай, позліталися рими і птахи.
Не впіймаєш одну, усіх інших загубиш навік.
Одна мрія свята для маестро, поета й невдахи –
осягнути той час, де миттєвість вартує як рік.

В сіре марево дня устає над душею світанок.
Гравітація слів, мов заточене лезо ножа.
Не відводиш очей, зачаровує блиск обіцянок,
а повіриш йому – потьмяніє й дає відкоша.

Коли вона
заплакала уперше,
святилище здригнулося.
Боги
на вершах,
сиві голови підперши,
понуро бовваніли.
Навкруги
буяло літо,
шаленіло цвітом.
Вони ж, мов діти –
у руці рука.
Приймати, відпускати і світліти,
коли навколо дме
полинний вітер
холодним світом –
доля нелегка.
Як на плече
упали сльози вдруге,
від туги небо тріснуло.
Вона
не вміла
залишатись просто другом
і лугом
поверталася сумна…

Твоїм коханням тіло молодіє,
Весніє серце, живиться снага.
Зникає сором, тане безнадія
В твоїх обіймах , панно дорога.

Без нього всохну, опаду, загину,
В безодні смутку мій потоне крик,
Бо я лише тебе одну - єдину
Дарунком долі уважати звик.

Квітуй, любове, радісною суттю,
В яві моїй і кольоровім сні,
Я не зречусь того, що маєш бути
Ти, наче подих, завжди при мені.

11.08.13

Хазяйнує серпень, серпиком довкола
накосив набуте, оросив світи.
Надихнувши небо на лелечі кола,
споглядає гордо на свої сади.

Чим багатий – радий, а чого немає –
не проллє дарами у духмяну даль.
Коник запізнілий ще сюїту грає,
одягає Музу у прозору шаль.

Притомився серпень, ліг стерном під ноги.
У передосіннє сіє сон-траву.
Зупинися, літо, зачекай ще трохи,
не міняй на осінь сонячну жагу.

У серпанках стиглих сновидінь,
мов п’яничка, туманіє ранок.
П’є земля росяну його лінь
і готує тишу на сніданок.

Молоді лелеки з кола гнізд
розминають крила в колах неба.
Час іде, вже незабаром піст
і блідніють ярі перше зела.

Знову літо завершає хід,
депортує вертограду їства,
соковитий яблуневий плід,
на базари галасливі міста.

Под монотонный стук колес
Душа уносится с вокзала...
И не существенен прогноз-
Я буду здесь-упрямо знала.

Перрон.Вагоны мчатся дальше.
Влачусь щебенистою тропкой.
Тут пролегли владенья дачи.
Дух теплится надеждой робкой.

Боюсь спугнуть ночную фею...
В тьме сумерек- седая дымка.
Вхожу под арку в галерею:
Запечатлеть хочу картинку.

Кизил свисает надо мной-
Гирляндами трепещут свечи.
В ночь- спорышовою тропой.
Со вкусом выпиваю вечер...

Он полон тайн и искушенья:
Свод неба и мерцанье звезд,
И озеро- в плену томленья.
Прелягу торсом на помост.

Руками вод ночных касаясь,
И отраженье звезд черпая,
Слегка на камни опираясь,
Я в омут с головой ныряю.

Вода окутывает бездной.
Свободно двигается тело.
И сердце приторно-любезно
Любви и ласки захотело...

Дымок костра зовет на ужин.
Дровишки трепетно трещат...
Да,жар для гриля очень нужен-
О!Дивный, чудный аромат...

Еленка, милый мой дружочек!
Спасибо Богу, что ты есть!
Я счастья выпила глоточек,
За что тебе хвала и честь!

Затихнуть звуки, згаснуть кольори,
І світ кудись подінеться, розтане.
Душею забрини, заговори -
Відлунням озовуся, мій коханий.

Невпинний час відмовиться іти,
Йому за це подякувати треба.
У "МИ" переллємося я і ти,
До сьомого крильми торкнувшись неба...

Утечу в безодню у неспокій,
Без речей, голодна і страшна,
Пам’яттю вимірюючи кроки,
Бо від себе я також пішла.

Утечу, під небом вкриюсь смутком,
Без обличчя, без душі, без сліз,
Ти не раз вже воскрешав цілунком,
Вірячи в проклЯтий фаталізм.

Утечу, доп’ю я біль ковтками,
Бо без тебе жити не змогла,
Скрізь друзки від серця з порцеляни,
Й тягне в прірву тіло аж до дна…

30.07.2013

У час, коли небо малює картини
Перистими хмарами у висоті,
Стою зачарований, наче дитина,
І вгадую літа. Плин днів у житті.

Он неба кусінчик, де хмарка, як коник,
І сонечко світить яскраво з гори...
Це літо дитинства, уквітчане льоном
Й ромашками білої світла пори.

А там он де хмари пейзаж утворили
Із білих лілей і вітрильних човнів -
Це дні, коли в юності серце скорили
Фантазії перших закоханих снів.

На небі малюються друзі і рідні,
І батько, і мама, й казкові гаї...
Від краю до самого обрію видно
Мої помилки й перемоги мої.

У небі скраєчку крапцем виглядає
Невгадане щастя. Блакиттю летить.
Коли то було? От і не пам’ятаю.
Але те незвідане досі щемить.

Пером розмальовує хмарами небо
Мої почуття і сплетіння доріг.
У нім десь є ти (адже як же без тебе?)
Кохання моє: хрест, політ й оберіг.

І що та хвилинка розглянула хмари...
Я очі відвів. Хмари - пара води.
А все що побачив, то лише примари,
Що час на хвилинку в мені розбудив.

2013р.

Тисячі дверей, вікон і кватирок,
І якась із них, певно, що твоя.
Десь он там – подвір’я, і старий будинок
Із плющем на шиї літо сповива.

Тисячі облич, постатей, фігурок,
І якась із них, певна річ, твоя,
Десь он там – волосся – чорне, наче вугіль,
І очей озерця, і луги чола.

Тисячі, мільйони, де ж її шукати,
Ту фіранку милу, споконвік твою?
Те обличчя, коси кольору гагатів…
І очей джерельця, як же їх найду?

Тисячі провулків і мільярди вулиць,
Кожен стук бруківки рухає світи,
І знайдеться долі тисячна зозуля:
Чорне стане білим, а чуже – своїм.

І знайдеться хатка із плющем на шиї,
І чоло знайдеться – на світи одне,
І твої дверцята лиш тобі відкриють,
І пропаще серце знову оживе.

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе, легендарне,
Мов купина, неопалиме й гарне,
Таке інтимне й разом вселюдське…

Спасибі, літо, за твої дари
Безцінні, а по суті безкоштовні,
За чари безкорисливо-жертовні,
Що зцілюють від чорної жури…
Я в полинах твоїх і чебрецях
З метеликами вкупі і джмелями
Порозкошую ще. Хай розкіш ця
Подовше у природі погуляє!

У повні місяць. Зорі в тій порі,
Коли в садах надії визрівають
І яблуні в передчутті зорі
Свої плоди з-під листя виставляють
До сходу… Переливчаста роса
Висвітлює в півтемряві стежину.
Розвидниться ось-ось. А за хвилину –
Дощем промінь проллються небеса.



2003

Дослухаюсь до серця – воно стоголосить: «Нехай
не черствіє душа - осяває даровану мить!»
Вимагає уперто : «Єдину - довіку кохай!»
Упівголоса ж, тихо: «А інших - ти просто люби…»

Легкокрилить душа і торкається раю небес,
і просторо мені, як у висі ширянь журавлю,
від осягнення суті – кохаю єдину тебе,
ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - люблю.

Як настане «колись» - і полину услід журавлям,
повертатиму часом до тебе у марево снів,
лоскотатиму вушко: «Тебе лиш кохав я - затям.
Ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - любив…»

04.08.2013

Навіщо ти являєшся у часі,
Моя примаро літнього тепла?
Тебе торкнувшись - пальці обпекла,
Жила до цього, наче у каркасі.

Заламує за спину мені руки,
М’який і теплий присмак на вустах.
А пацюки, стрибають в моїх снах,
Від них я не сховаю серця стуки.

Вкладає літній пил раптова злива.
В пустелі досить знемагати,
Коли не в силах відчувати,
Нарешті під дощем була щаслива.

І знову, вільний подих почуттів,
І в ньому - ти отримав, що хотів…

Ув'язнені у житі, як в житті,
колосся щедро оплітає ноги,
а ми купалися в любові, мов святі,
а ми тонули в ній до крику,
до знемоги!
Загублені у житі, як в житті,
у буйноцвітті спраглого кохання,
тонули ми - у грішній чистоті,
тонули до наступного
прощання!
Ув'язнені у житі, як в житті,
пов'язані медовими ночами,
у житі вінчані - два грішники святі,
поєднані
правічними словами!

2013

Із милих уст не здмухують любові,
З очей коханих спокій не женуть,
А, навпаки, у кожнім русі й слові
Дарують щастя радісного суть.
Ревниві часто падають у лють,
А там вже біль і раж напоготові,
Коханню вільно дихать не дають
І мучать самотою чорнобрових.
Віки минули - є і ті, і ці,
Самітність є, і є рука в руці.
Нові спектаклі на старезні теми.
Мені би роль маленьку, хай складну,
В якій кохатиму тебе одну
На сцені, розташованій в Едемі.

03.08.13.

Ти кохання зміг зректися
Граціозно, дуже гарно.
Там, де Чорна й Біла Тиса –
Сонцесвітло. Сонцехмарно.
Я зрікатися не вмію
Синьоокої любові,
Відпливають пишні мрії
В ніжних човниках магнолій,
А у серденьку твоєму
Квітнуть царственні нарциси,
Знаю істину таємну:
Ти – не бог. Я – не актриса.
Ні, тебе не виганяла
Із душі, зі свого серця,
Білосніжна плаче калла,
Мабуть, завтра дощ проллється...

Я щоранку за волосся витягую себе із депресії,
Надія моя журавлем тріпоче високо крильми,
Десь існують Париж, Лондон, Мадрид і Венеція,
Острови в океані самотні такі ж, як і ми.

Ти поруч зі мною, але погляд у тебе порожній,
Мені холодно дуже у спеку плюс тридцять три,
Я ніколи не ляжу на рани твої подорожником,
Я ніколи не вилущу душу твою з мішури.

То навіщо так мучитись цими словами мовчання?!
І не хочу вже знати: де ти думками і з ким.
Бо дивлюся ув очі твої поторочі востаннє
Так, немов понад прірвою зазираю в зіниці ріки.

Что наши годы? Пусть летят...
Их время-ветер подгоняет…
Им наши дети помогают…
А нам то что? Нам пятьдесят!!!

Что? Уже было? Кто-то скажет…
Мы умникам ответим так:
- Пока в кармане есть пятак,
Короче нам дорога ляжет…

Пока огонь в печи горит…
Пока глаза глядят напротив,
Пока они ещё не против…
А сердце в унисон стучит…

Мы будем жить, а как не важно!

Ведь смысл жизни - только в жизни!
Здесь беспредметным будет спор.
И жить мы будем до тех пор
Пока желанны этой жизни…

Минуте благодарны каждой…

Ю.В. 13.07.2013

Із літа ми у осінь перейшли,
Гуляючи по липовій алеї,
Мій любий Києве, не знаєш ти, що ми
Здолали б навіть гори Піренеї.

Любові нашій осінь не страшна,
Хай під ногами – золото із липи,
Буває навіть просинь запашна
У серцевині літечка – у липні

Коли довкруж натхнення і Дніпро,
Фонтани, голуби... Але якби ти
Читав мої думки, коханий, про...
Про те, що я не зможу розлюбити.

Ти вже бачиш, розморена, сни
і витаєш у місячнім маєві,
я ж бреду закуліссям весни,
що у літньому танці кружляє.
Львів не спить ще. Потоки машин
мимо мене, як миші, шугають.
Я додому мандрую один.
Пішака. Не діждався трамвая.…
Пахне липа. Медово п’янить.
Хідники* – наче вимиті вікна.
Ти вже бачиш, розморена, сни.
А до мене ще нічка привітна…

2013

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)