* * *
Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…


* * *
Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!


* * *
Заховаюсь
Під осіннім листям,
Гострі наїжачивши голки.


* * *
Ластівко,
Збираючись в дорогу,
Не забудь сльозу з мого вікна.


* * *
Цикади
Заховались у траві,
А голоси зосталися зі мною.


* * *
Відцвіло,
Відбуяло літо –
Скільки в чубі моїм сивини!


* * *
За містом
Палять картоплиння –
Мені ж запахло втраченим селом.


* * *
Собачка
Женеться за котиполем,
Прийнявши його за сусідську кицьку.


* * *
Побільшало
Роси на лопухах –
Як рясно цього вересня вродило!
04.09.1997


* * *
Мінор, такий мінор…
А я зібрався
Порядок навести в душі і лад.


* * *
Надходить зливоплач
І зайчик сонячний
Замаскувався під листок пожовклий.


* * *
Гострий – аж колеться! – вітер
Розчісує ковилову
Гриву Провальського степу.


* * *
Я рання пташка…
Ще до перших півнів
Творю тихцем своє «ку-ку-рі-ку».


* * *
Ніяк не насмілюся
В сивої осені
Крихітку мудрості попросити.


* * *
Я не побачив
У твоїх зіницях
Себе самого…
07.09.1997


* * *
Опівночі
Від гавкоту проснувся –
Ледь не загавкав сам від самоти.


* * *
Все холодніше в серці –
Кров осіння
Загусла й зледачіла.


* * *
Цілуй мене…
Мої вуста пошерхлі
Зволожаться від присмаку сльози.


* * *
В порожньому гнізді
На осокорі
Пожовклий усамітнився листок.


* * *
В далекому селі
У Верхосуллі
Мене згадали: легко так гикнулось.


* * *
Вночі був дощ…
На мокрій павутині
Дрижить такий маленький павучок.
09.09.1997


* * *
Цей дуб старий,
Мов Нестор-літописець, –
На кожному листочкові сказання…


* * *
– Агов! – кричу,
А відгуку немає.
Немає броду. Берега нема.


* * *
Гіркий полин.
У сивій ковилі
Зітхає вітер гірко і невтішно.
вересень 1997


* * *
В скверику,
Продутому вітрами,
Вилягла знесилено трава.


* * *
Падають каштани…
Аж асфальт
Холодно потріскує, мов крига.


* * *
Водограй…
Прозоре павутиння
Заплелося в струмені фонтана.


* * *
О, синіє обрій,
О, сивіє
Далина безкрая. Осеніє…
10.09.1997


* * *
Шукаю в долині
Загублену в часі криницю –
Знаходжу схололе пташине гніздо.


* * *
В очеретах полощуться качки –
Відмивши крила,
Полетять у вирій.


* * *
Вітрила хмар
Набрякли від роси
Небесної – обвисли нерухомо.


* * *
Куди пливти?
Панує мертвий штиль –
Перепочинок перед ураганом.
осінь 1997


* * *
Така гнітюча тиша…
Та хоча б
Цвіркун озвався на моє безсоння!


* * *
Застрайкували
Всі мої годинники…
Година котра і яка епоха?


* * *
Зварю зелений борщ,
Покличу в гості дощика –
Удвох і пообідаємо смачно…
11.09.1997


* * *
При чарці – говори.
При чаші – слухай.
А при сулії краще помовчи!


* * *
Не тіш себе любов’ю спідтишка –
То ж крадене! Невдовзі доведеться
Відмолювати гріх перед Всевишнім.


* * *
Вернись до себе здалеку, з вершин,
Підкорених тобою необачно
На день чи два. Поразка неминуча!


* * *
У вирубанім лісі
Між пеньками
Блукає привид зниклого «Ау!»


* * *
На плесі щука сплеснула –
Вже скоро
Закрижаніє річка нешвидка.


* * *
Дочасно вичахло тепло.
Рухлива білка – вивірка прудка
Поживу носить у своє дупельце.


* * *
Полегшено зітхнули явори
Після грози. Стихія вгомонилась.
При місяці читаю Такубоку.


* * *
В чорнозем української поезії
Посію екзотичне зерно – «хокку»,
Привезене з японських островів.


* * *
Рядок – мов грядка:
Те, що ти посіяв,
Повинно прорости і зацвісти…


* * *
Стежки перетворились в рівчаки,
Наповнені водою дощовою, –
Біжать з гори наввипередки.


* * *
Калини жар
Обігріва повітря
І сушить листя, трави і мохи.


* * *
Кажу собі:
Ця осінь – не остання
В календарі. Надійся і люби!


* * *
Пора спочити.
День такий короткий,
А ніч як вічність, Господи, прости…


* * *
Перетрудилась муза –
Навіть голос
Охрипнув: ні словечка не сказати.
17.09.1997


* * *
Куди веде
Оця сумна дорога,
Що поросла колючим споришем?


* * *
На хатню стріху
Впала срібна крапля
Й по золотій соломинці скотилась.


* * *
Іду до тебе,
Мій наступний роче,
З дитинства йду, по долі навпрошки.


* * *
Літак-пенсіонер
В міському сквері
Про небо дітлахам розповідає.


* * *
Розминулися в часі
Жовтогарячі жерделі
З фіолетовим дивом слив.


* * *
Це б до лісу, до лісу……
Стежки до квітучих черемух
Заховав листопад.


* * *
Річка витекла в небо
І сонце, мов човен, пливе
По блакитному плесу.

1997

Строгу мудрість зими
Відкидаємо ми,
Безум літа нам більш до вподоби,
Бо побільшало «ні»
У її сивині,
Менше стало цікавих подробиць.
У наш вік молодий
Квітували сади,
Тихість ночі липневої звала
В аромати хмільні,
Солов’їні пісні,
Зоряниці зникаючий спалах.
І тоді спроквола
Осінь в гості зайшла,
Присмак меду доспілої сливи
Обірвали із уст
І на злотний обрус
Стали втомлені ми, та щасливі.
А сьогодні зима,
Підійшла крадькома,
Відзивається пройдене рипом,
І на долі лижню
Згаслі іскри вогню
Білим інеєм пам'яті сипле.

14.01.13

Моя душа у паростку травини,
Моя душа у пригоршні землі.
Живе у тілі кожної людини
Душа слов'янська, як зерно в ріллі.

Вона пала у будні і у свято,
Пала вогнем, неначе сто комет!
Єднання душ пліч-о-пліч, брат за брата -
Це наше щастя, це народу злет!..

В клітині кожній молодого тіла
Бурлить, мов лава, праслов'янська кров!
Це білокрила Доля так схотіла,
Й Господня обернулася любов...

Мені ж любові більшої не треба,
Ніж тої, що спустилася з небес,
Бо це земля інида і венеда,
Бо тут стоїть прадавній Херсонес.

Були колись паннонці і морави -
Брати для нас, але вони пішли...
Тепер же там чужі лягають трави,
Чужих річок там води потекли...

Де Нестор записав безсмертну "Повість...",
Де книги Ярослава-мудреця,
Там весь наш рай, слов'янська наша гордість
і єдність, що заповнює серця.

І там, де Псел, і там, де Жовті Води,
Слов'яни-предки крізь століття дим
Лишили в спадок нам свої ізводи,
Щоб ми дали їх правнукам своїм.

Священні землі з Волги до Дунаю,
Від Вісли і до вічної Десни -
Свята земля! Слов'янський милий краю,
Тебе у серці я своїм тримаю
Усе життя, від першої весни...

я боюсь не дожити до тридцяти
і не обрати свою надію
де я і ти, собака, ліжко, бинти,
і миючий засіб від самоти
мрію

про візерунки біля вікна, які ти колись побачиш
і про цю зиму, яку ми зустрінемо натще
а серце б'ється, як стукіт гільз кулеметних
об землю, на якій ми також помирали

ти дивитимешся на мене поглядом зачарованим,
до серцевої недостатності, з усіма тривогами
а я просто стану на коліна і поцілую в живіт

і буде в нас три донечки і три синочки,
багато іграшок, щастя, каро-зелені очі
(хтось сховався, а хтось підскочив)
і тепер ти знаєш, чого я хочу
тепер ти знаєш, чому живу

я боюсь не дожити до тридцяти,
але в мене є Ти...


[21 грудня 2012 р.]

Які яскраві кольори кохання!
Яка хмільна мелодія зітхань!
Допоки зійде зоряниця рання
І ніч майне, як прудконога лань.

Опісля днів прожитих самотою,
Найперший дотик ніжністю п’янить,
І ніг уже не чуєш під собою,
І ладен все віддати за цю мить.

У морі ласки тоне корабель твій,
Іде на дно печальним багажем,
А ти спливаєш у томливій дельті,
Що тихий плин любові береже.

То як, скажи, відкинути цей фатум,
Коли у нім блаженства так багато.

11.01.13

(із циклу «Вона каже»)

Просіює сито хмар
Сонце на землю
Друзками холоду.

*
Босими ногами вийду на сніг,
Щоб зігрітися
Після твоєї любові.

*
У душі моїй хурделиця –
Сніжинки тануть
На вікнах очей…

*
Ріка ще не замерзла,
А я відчуваю
Холод мезозою.

*
Тепло обіцяне
Розчарування льодом
У венах стало.

*
Душа ганчіркою вологою
До хребта примерзла,
А я живу ще.

11.01.13

Сиве небо, ковдрою над містом,
Скидає квіти крижані.
А, під ногами - талим тістом,
Чомусь стають вони брудні…

Тендітний стан дерев затріскотів:
В полон зимі віддався.
Бешкетник вітер тихо розповів,
Як з ними цілувався.

Морозний день кусає нас за ніс
Та я йому всміхаюся.
Кусай за губи і за ноги «пліззз»,
Тобі я не пручаюся!

Сніги глибокі замели шляхи,
Зморозили людські душевні рани.
Лиш бігають веселі дітлахи
Навкруг при монастирському кургані.

Не вказані роки і імена,
Та, власне, хто згада хоч на годину,
Чия душа нетлінна спочива:
Чурай Марії чи Чурай Марини?

А ті, що знали, теж давно заснули,
По ним вже навіть не задзвонить дзвін…
Хто зна… А, може, просто нагорнули
Землі з-під кам’яних високих стін?

Тут спить людина – мати піснетворства.
Донька кохання і онука слави,
Борець проти душевного потворства,
Борець за велич нашої держави!

Тут спить Поет безсмертний, безкінечний,
Співачка наших душ і наших дум.
Всі почуття таяться в них сердечні:
Кохання, пристрасть, розпач, помста, сум…

Загибло тіло, та душа – нізащо,
І пам'ять не зітреться, мов графіт.
Маруся вмерла… Ми ж живемо нащо?
Щоб засушить навік народу цвіт?

Навкруг нічого, тільки монастир,
Але чи є живий хто – невідомо.
І тут пустир, і вдома теж пустир,
Та, власне, більш нема у неї й дому…

Мовчить могила, не співа Маруся.
Недовго їй співати довелось…
Поплачу за тобою й посміюся
(Це між людьми чогось так повелось)…

Чи розпач – то вже злочин є найбільший?
У ньому біль найлегше утопить!
Лише подумай, хто із нас безгрішний?
А Бог… Він бачить… Він усе простить…

Вітри холодні землю збили в груди.
І руський сніг – холодна мурава.
Чи ще колись така Маруся буде,
Що в монастирських землях спочива?

2007

ЗапорОшило снігом дні,
захололи дУші спустошені,
ми з тобою, мов на війні,
мов на святі гості непрошені.
Розбивається слів кришталь
і впивається в серце скалка,
закували ми душі в сталь,
і...
згубили щось поміж сварки!
Оселилася в нас зима,
і мовчанка, немов пустеля,
стала наша любов німа,
стала наша любов, мов скеля.
Ти один, та і я сама,
а так просто було сказати,
- Ти пробач, я кричу дарма,
я не хочу тебе
відпускати!
Зупинися! Лиши надію!
Серед сотень образливих фраз,
ми втрачаємо часточку мрії,
ми втрачаємо часточку нас!

Твоя таємниця учора - як берег навпроти,
а річка між нами топила й топила човни.
А нині твоїй таємниці пташині висоти,
а звідти хіба що остання пір’їнка у сни.

І завтра, й довіку твоїм загадковим відтінкам
поклоняться музи, знайшовши тобі оберіг,
бо ти – надбогемна, ти просто… закохана жінка,
яку і Господь до кінця зрозуміти не зміг.

2013р.

Я тебе витворював з уяви,
Я тебе з фантазії ліпив -
У своїй уяві не лукавив,
У своїй фантазії любив.

Я хотів комету наздогнати,
Я хотів промінчик перейнять,
Приручити мить
І загнуздати,
Мов коня,
Минущу благодать...

Сонечку з небесного гніздечка,
Янголині пісне і крило,
Не для тебе сріберна вуздечка,
Не для тебе бісерне сідло!


1995

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

Все найкраще вже мав у житті:
Дивні барви дитинства ясного,
Незабутні роки молоді,
Перший смуток за отчим порогом,

Милі очі,
Жагучі уста,
День народження донечки Галі,
Усвідомлення цілі Христа...
Все найкраще було.
А що далі?

Певно варто уже і мені
Щось подати близьким і далеким,
Перед тим, як у небі сумнім
Прокурличуть востаннє лелеки…

28.12.12

Цю жінку я в минулому житті
Уже любив. Своє ім’я Олена
Вона несла, мов німб. Її рамена
В легенькому, як хмарка, повитті
Світилися рожево. Крізь тонку
Тканину випинались пишні груди…

І в нинішнім життя зустрів таку,
Подібну. Оповив туман полуди
Мій зір. Моя уява не знайшла
Пояснення феномену такому:
І ця, як та, Оленою була,
І ця, як та, світилася в тонкому
Хмариному вбранні. Вона мені
Щось каже – я її не розумію.
Вона вже поряд. Груди наливні
Торкаються моїх. А я не смію
Дихнути навіть… В першому житті
Любов моя взаємності не знала,
В майбутнє перейшовши, в самоті
Під попелом троянським остигала
Тисячоліття! Будь же сокровен
Той образ із минулого. Та, Боже,
Не може бути двох таких О л е н –
Така краса двоїтися не може!

…П’ємо удвох цейлонський чай…
Обом
Ніяк не випадає карта спільна:
Я вже давно – не мрійник, і, либонь,
Вона – заприсягнусь – не божевільна.

Нам – добре. І якого ще добра
Жадати від недоброї епохи?!
Її пора – це не моя пора:
Їй – ще багацько, а мені – лиш трохи…


1999

А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі,
і шепочуть
відшептані
Богом вуста
про того,
хто багрянив
і просто дотлів…
Одягнули оголені
з віхоли плащ,
а закутаних вигоять
мавчині сни.
І, здається, врятує ще
обрій-вітраж,
якщо бачиш куди
без війни
і вини.
Над сороками
сорок
снігів і прощань,
а над вороном
голуб - охліблено дзьоб.
І виходить із міфу
на вулицю Пан,
і святим підставляють
нехрещений лоб.
І летять
молитви
до своїх куполів,
оминувши льохи
і підступні льоди.
І чекають вертеп
при вогні і столі –
відродись пастушком
і заходь – молодим!
Привітай на покутті
любов і святА –
так пощезнуть омани
великі й малі.
…А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі…

2012р.

Никогда никому не мсти,
И Любовь в твою жизнь войдет,
А ошибки – пойми и прости.
Счастлив тот, кто и верит, и ждет.
Не завидуй, не плач, не лги,
Не злорадствуй чужой беде,
Даже недругу ты помоги…
Помогай всем всегда и везде.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

Жизнь твоя – самый ценный дар,
Что тебе подарил Творец.
Помни, юн ты, молод, иль стар,
Есть начало всему и конец.
И поэтому каждый миг
Ты с любовью на мир смотри,
А услышав о помощи крик,
Помоги и добро сотвори.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

26/12/2012

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

Туман розвісив за вікном
Свої картини,
Розлив досвітнє молоко
Все до краплини.
Заполонив мене усю -
І душу й тіло.
Чекала я тебе у снах,
Я так хотіла...
Відчути подих на щоці,
І тихий шепіт.
Прийди з туманом разом цим,
Відчуй мій трепет.
Я розповім про снігопад,
Що скоро буде,
Хоч хмурий грудень за вікном
З лицем приблуди
Лишає сльози на душі,
І бруд на рамі...
Чомусь так хочеться мені
Тебе губами
Торкнутися хоча би раз
Палким цілунком...
Туман у скроні проникав
І стукав лунко.

2011р.

Зачерпнути б зірку згірклу
В пригорщі грудневих
Вечорів,

Виткати з проміння покривало
І сховати музику
У нім,

Випити кохання повну чашу
І сп’яніти запахом
Твоїм,

До твого божественного лона
Доторкнутись ніжністю
Богів,

Борг сплатити, впавши на коліна
Словом, що запалює
Вуста,

Щоби залишилась перед нами
Чиста і прозора
Висота.

21.12.12

Галереєю пам'яті йде
Серце знов у замріяний вечір.
Тло малюнків, як небо бліде
Після дум вереснево - лелечих.
На одному ти сонцем зайшла
За оденки весняного бору,
І не стало у лузі тепла
Оповити мою душу хвору.
У роздолля картини лляне
Тихим світлом єства опадаю,
І лікує від болю мене
Запашна квітка юного гаю.
Так відрадно на серці мені,
Як дивлюсь на ці милі шедеври,
І майбутнього такти сумні
Тихше б’ють у прочинені двері.

19.12.12

О краю мешканці, що Магомету вірний,
Навіщо твердите ви: світ оцей безмірний
Не має тайн, чудес, і двері всіх небес
Пророк давно замкнув для тайн і для чудес?
Оскільки живемо в такий час християнський,
Готовий навести я випадок слов’янський.

Вік дев’ятнадцятий. Сімдесят шостий рік.
Нам друге сонце світить з Польщі. Sic!
Народе, придивись, – перед тобою диво.
В Тифлісі два сонця – чи ж це одвік можливо?

Оспівую красу його і світлоліт.
Тим сонцем Ванда є, йому шістнадцять літ.
Краса своїх подрýг – красою їх здолала.
Нам діва світла місто нашеє осяла.
Два сонця маємо, але довершу я:
Вони відмінні так, як небо і земля.
Осліпне, хто зирнуть на сонечко посміє.

Але хто на красу погляне, той прозріє.
Буває: сонця диск затулить хмарищ знак,
Та кучері цей лик не скриють аж ніяк.
Коперник мовив нам: не зрушиться світило!
Але її краса мене розпроменила.
І серед гурій я такої не знайду,
Що розумом, знанням була б їй до ладу.

Хто їм учитель є, хто гурій наставляє?
Хто знає музику, як наша полька знає?
Хто може так чужі читати письмена
І знати стільки мов, як знає їх вона?
Секрет її, на жаль, вгадати нереально.
Лиш гра її всіх нас вражає тріумфально.
Дарма ішли борці тут рабство касувать –
Бо довелось їм знов рабами Ванди стать.

Хоч Сабухі співав свободу кров’ю серця,
Взяла його в полон ця донька іновірця.
Від бід її усіх, о Творче, вберігай!
Нехай батьків її вкриває щастя май!


Переклад Василя Білоцерківського

Звідкіль цей галас і ці крики, чом люд довкола заревів?
Чи то моллі тепер бракує цілих двох батманів кормів?
Здійняв він крики через гроші – дійшов той голос до небес
Скоріш за труби Ісрафима во славу таїнств і чудес.
О Господи, він просить грошей! І через це – забудь шабаш! –
Все у полоні метушіння, панує скрізь розгардіяш.
Ми скаржимося на цю жадність, не тільки ми, не ми одні –
Тепер всі янголи в тривозі: о, як печаляться вони!
І спека, й посуха, і голод – як глянеш з одного кута,
Тривога,, що молла розбурхав, – як глянеш з другого кута.
В усіх місцях земної кулі, в Ірані – більше, ніж будь-де,
Народи одяглися в траур, молла промовив: горе йде!
На світі тім колись здійсниться Страшний той Суд один лиш раз!
А нам є суд на цьому світі – щорік, щодень і повсякчас.
Як місяць магеррам надходить, молли провина – судять нас.


‘ ‘ ‘

Лиш славу добру я любив свою,
Не мріючи про гурій у раю.
Чом кажеш ти: «Пророче, одружи!»?
Тобі від них – нічого, крім олжі.
Душа глуха до молитов, постів –
Цей нонсенс їй уже осточортів.
Просвітництво – то справедлива путь.
На тій путі про гурій ти забудь.
Така путь є привабна мудракам,
А гурії привабні дуракам.


‘ ‘ ‘


Їх шал наслідувать – науці руйнівний,
Вони прокльонів шлють без ліку моді цій!
Невігластво в наш дім приводить богословів.
Шукайте ж мимо них собі ви шлях другий.
Всі небезпеки і загрози в цьому світі,
Іранців гострий міжусібний бій –
Від богословів і наслідувань походять,
А ми все терпимо той гніт двійний.
Довік ганьбою буде нам наслідування,
А надто – кожному, хто є віслюк дурний.



Переклад Василя Білоцерківського

Жасмину кущ розцвів біля криниці.
Знайомий незабутній аромат
пускають невигадливі косиці,
як і колись - в квітучий зорепад.

Стояли ми біля пянкого зілля
в червневу ніч. Був місяць у повні.
Загадували нишком на весілля.
У коси квіти ти вплітав мені.

І біле дивовижно пасувало
до моїх чорних шовковисчтих кіс.
Було нам ночі для любові мало.
Мовчав у небі делікатно Віз.

Червнева ніч. Ізнову Ведмедиця
на небі, мов у озері провин.
І ловить сльози розпачу криниця.
Й дурманом пахне, як колись, жасмин.

Втікає мій рядок,
Немов ручай по зливі, –
Хіба ж наздоженеш
Сяйливу мить життя?!

На мокрій від сльози
Твоїй щоці
Мінливі
Промінчики чуттів
Примерхло миготять.

А ми ж були колись
(Невже були?) такими
Вишневими,
В цвіту
Надій і сподівань!

Розбились на скалки
Всі вишукані рими
Об гостру грань сльози –
Душі лиш не порань...

Ти пройшла, словечка не сказавши,
Лиш кивнула злегка головою
Гордо і зневажливо.
Ти ж завше
Зверхньо так поводишся зі мною.
Начебто із підлітком.
Я – сивий,
Зморений життям і боротьбою
Із самим собою. Некрасивий,
Недоречний поряд із тобою.
Все я розумію. Та не вмію
Сам себе триножити й гнуздати,
На доступну вуличну повію
Я тебе не хочу проміняти!
Ждатиму – нехай і безнадійно –
Зустрічі з тобою кожен вечір.
Вірячи, що ти сама підійдеш,
Руки покладеш мені на плечі…

1997

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні. Тая
Рушники пере в тазу.
Підкрадаюсь. Затуляю
Очі Таї. А вона –
Стрепенулась! Не питає,
Хто такий. Вона вже зна.
Обнялися – спалахнули.
Груди начеб опекло:
Ми нічого не забули
І розлуки – не було!
Знову – Дубно. Знову – Іква.
Таїна очей, і – сміх…
Мила Таю, не відвикла
Ти від пестощів моїх;
Не забули твої руки
Найінтимніше тепло!
Не було у нас розлуки –
Просто зимно нам було…
Просто сумно. Просто щемно:
Дубно згибіє без нас,
Молоденьких…

Просто ще нам
Розлучатися не час.


2001

Отак надворі холодно зимою,
Як у душі без ласки теплих слів.
Забанував печаллю я німою, -
Засипав сніг дороги, всі замів.

Юга пекуча не розкаже, де ти
Очей сховала вересневу синь, -
Не перейти - перебрести замети,
Не віднайти загублених стежин.

Від ревних шалів білої панянки
Боюсь, аби я дочиста не змерз.
Терпляче жду на березневі ранки,
Що розкоркують літепло небес,

Що запалає коло полум’яне,
Розтане сніг, льодини крем’яні,
І ти відчиниш у палкім бажанні
Не тільки двері, а й себе мені…

13.12.12

гаплик

Про те, що мало статися між нами,
(Якби Ви знали про мою любов)
Я вірші Вам писав і клав у схов,
Не сміючи бентежити листами.

Життя відрізок чималий пройшов,
Та серце не вернулося до тями,
Хоч інша жінка в нім зігріла кров,
Чуття до Вас лишилися ті ж самі.

Я тайкома від неї ще пишу,
Немовбито поезію чужу,
Нотуючи душі палкі цитати .

Щасливий обмірковую кінець,
Як Ви йдете до мене навпростець
Мою ліричну тугу почитати.

09.12.12

Вбиває мрії куля з коньяком
Вбиває запах твій у хворому атракціоні снів
Все йде не так, як я хотів
Отрута моя тягнеться гудком

Пробач мені за мій убогий манекен
Пробач за спробу вдати з моря океан
Я просто п"яний кіноман
Продав я існування свого гобелен.

Я перемотаю плівку почуттів
І пропущу пропущений дзвінок
Я так звільнити би тебе хотів
Втопити в собі байдужий плач думок.

Ніч тьмяним погладом зійде на тебе вмить
І серце ще сильніше защемить
Сліпа печаль усе в тобі скувала
Душі твоєї вдосталь скуштувала
В печалі тої очі голубі,
Вона не присвятить себе тобі
Не обійме вона тебе вночі
Не підбереш до неї ти ключі.

Її немає поряд, та дарма
Вона тебе катує, як пітьма
Не вирвеш серце ти із власних же грудей
Не станеш ти найщасливішим із людей.
І знов, і знов приходить клята ніч
Ти не побудеш з нею віч-на-віч
Не мрій, вона не буде вже твоєю
Не змиришся ти з думкою цією.

Нема де дітись... Безнадійно...
Все дарма...
Переді мною нездоланная стіна
І голос віри вже тихенько шелестить
І промінь власної надії догорить...

На моєму плечі
дочаклує зима,
на твоєму обличчі
біліюча
близькість...
І голубка, і голуб
над щастям -
обман...
білокрилий,
а з ним
нам і небо
занизько.
Білі коні не наші -
везе сніговій
на холодних долонях.
Ми ті... споночілі!
О сніжинко раптова
у долі моїй,
нас єднає не Гера -
Евтерпа у білім...

Біль опадає снігом білим знову
Углиб душі, на пагорби журби,
І шепче, осідаючи: якби
Вернутися у тиху ту розмову,

У пору ту, замріяну, казкову,
Довіри на півслові - не клятьби,
Де серце в серце стукало: Люби
І ласкою кохання зачаровуй!

Та слизько там, на пагорках отих,
Де легіт ласки вереснево стих,
І острахом наповнилася тиша,

Де нам удвох не стріти яву дня,
І все минуле, наче маячня,
Імлою пам'яті морозно дише.

05.12.12

* * *
Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше озираюся:
Чи й після нас трава росте.
1990


* * *
Шаную ворога свого
І хитрого, і злого –
Остерігаюся його
І жду від нього всього.
Та забуваю в суєті,
Що в мене за спиною
Мені готують пастку ті,
Хто їсть і п’є зі мною.
1990


* * *
Казали: «Щастя не проспи…»
Я завжди рано прокидався,
Для всіх – щасливим прикидався,
А сам собі – тихцем: «Терпи…»
Терпи й зубами не скрипи.
Немає щастя?
Все – омана?

Після біди Ленінакана
Шепчу я:
«Горя не проспи…»
1993


* * *
Поезія середини не зна:
Якщо вже любить – любить до нестями,
Ненавидить словами й почуттями
Аж до сльози самісінького дна.
Служанкою ніколи не була,
Під ноги не стелилася нікому,
Згоряла в хижім полум’ї дотла
І знов цвіла на згарищі гіркому.
1993


* * *
Чого б мені не впасти на межі
Під зливою?
Впаду собі під зливу,
Відмию від столітньої іржі
Сльозу свою,
Колись таку щасливу!
15.08.1997


* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…
26.01.1998


* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!
08.06.1998


* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!
14.03.1998


* * *
Ось тепер моя хата і справді –
Скраю:
Всі дороги в майбутнє –
Біжать віддалік…
Ой, багато,
Занадто багато я знаю!
Небезпечний я чоловік…
1999


* * *
Бузок брунькується.
Теплішають стосунки
Землі і вітру.
Сонце долива
В терпіння чашу
Золотаві трунки.
Росте в яру
Борщева кропива.
1999



* * *
Самотність –
Вершина творення:
Може, якраз сьогодні
Я докопаюсь до кореня,
Схованого в безодні.
Може, ось в цю хвилину,
Щойно зійде зоря,
Я віднайду Людину
Помацки, без ліхтаря…
2000


* * *
Визбирую каміння на горбах
Своєї долі й зношу на долину;
Неначе віл труджуся,
Та хіба
За всі спожиті дармові хліба
Сплачу
В кінці життя свого
Данину?!
2001


* * *
Перечитав старі чорновики –
В життєву суть
свої заглиблювання
пробні…
Яка ж невпевненість невмілої руки,
Які ж наївні мрії і думки,
Які ж чуття…гарячі
й непідробні!
2001

Мені би кольорів накупувати
І малювати вірші залюбки,
Та вже ні бурштину, ані дукатів,
Лише баюр засклених срібняки.

Багата панна одвізитувала,
З маєтками усілась у ридван,
І ставу остигаюча фіала
В журбі за нею вилила туман.

Затихнув гам, дощі холодні змили
Її слідів печальну таїну,
І на довкілля полинялі схили
Інакша жінка вийшла в ніч одну.

Із фарб усіх, що є на цьому світі,
Вона лише лілейну принесла,
Та, слава Богу, ясне сонце світить,
А це - вже щось для мóго ремесла.

04.12.12

Любі ровесниці – сивокрасиві дівчатка,
Як ви змінились! Та я все одно впізнаю –
Час невблаганний
Не вивітрив пам’ять мою,
Не запечатав чуттів моїх семипечаттю.

Тоню-тоніно – тонюня стеблинко
волошки,
Мати-бабусю, доярко в пенсійній порі,
Праця колгоспна,
Вхопивши тебе в пазурі,
Виссала сили, рум’янцю лишила ні трошки…

Галю, Галинко – села мого краща
перлинко,
Діво-вдовице, безмежних ланів ланкова,
Зігнута вдвічі – ой, леле! – й заледве жива,
Вся почорніла –
Лиш світишся страдницьким ликом…

Марфо, Марфушко –
Пір’їнко легка, сміхотушко,
Де твоя врода? Чи змила вода-вереда?
Й нині – смієшся…
Душа ж твоя мовчки рида,
Й мокра від сліз потаємних
самотня подушка…

Валю, Надійко, Маринко, Катрусю…
Хилюся,
Наче трава, перед вами,
Бо й сам я – бідак:
Праведно жив,
А насправді виходить – не так,
Бога гнівив,
А тепер покаянно молюся…

Де моя чарка?
Налийте мені самогону…
Дайте солоний, мов щира сльоза, огірок…
Як я нап’юсь,
Як завию, мов пес, до зірок
Пісню пісень,
Нескінченно гірку, монотонну!


2001

Я на листя в саду,
ніби птах упаду.
Заквітчаються сріблечком скроні.
Ненароком терня
подере, як стерня,
і проступить роса на долоні.

19 жовтня 2012 року

В захопленні від посмішки твоєї
З лукавинкою щирою,
Гублюся,
Про сиві забуваю
Ювілеї
Свої вчорашні,
Гнуся і стелюся
До ніг твоїх…
А як погляну збоку
На себе –
Сором обпікає щоки:
Чи маю ж право жінку юнороку
Заманювати в сиві свої роки?!
Палю цигарку.
Гірко так, прегірко.
Гірчить полин зневіри і вагання.
І падає в траву серпнева зірка:
Твоя – найперша,
А моя ж остання.


04.09.1997

там де яро цвіте горобина
понад сонною балкою мертвих мечів
ходить видиво білої панни вночі
простягає обійми тремка далечінь
панна йде і ніхто не зупинить
там де яро цвіте горобина

де плющі на мечах повсихали
розімліли щити та облізли герби
тільки світяться душі вогнем голубим
і не видно просвітку хоч мертвих убий
тільки холод безмовних окалин
де плющі на мечах повсихали

не дивись їй услід схаменися
не піддайся чарунку нічної краси
повертайся у чорні дрімучі ліси
тільки сон нетутешній у яв не неси
залиши у торішньому листі
не дивись їй услід схаменися

Коли спадуть на Вашу душу тіні
Моїх, учинених давно, гріхів,
Ви сонцем прощ у мареві осіннім
Зніміть із мене справедливий гнів.

У тім саду, де ми плоди зривали,
Давно немає радості цвітінь,
Лиш юності віддалені хорали
Імлою їсть немилосердний тлін.

І що нам від майбутнього чекати,
Коли минуле роз’єднало нас?
Простіть мені ці непоправні втрати,
Простіть мені, уже в останній раз…


29.11.12

(за народними мотивами)

Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!
На цілунки аж до рання,
на надіі-сподівання,
загадаю я бажання
на любов!
Ой, упала зірка з неба,
закотилась зірка з неба,
закотилась зірка з неба
у траву!
Загубилося бажання,
чи знайду його до рання,
чи зустріну я кохання
наяву?
Ой, сховала місяць хмара,
зА що мЕні така кара?
Заховала місяць хмара
до біди!
Вітер місяць обіймає,
вітер теж когось кохає,
вітер хмару проганяє,
"Відійди!
Щоб збувалися бажання,
і надії-сподівання,
щоб тобі любов-кохання
віднайти!"
Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!

Дружині Ліні

Ми тридцять років ще й один
Сімейний віз тягли в супрязі:
Я був для тебе мужем-князем
Від першодня аж до сивин.
А ти княгинею була
Для мене, вірною жоною,
І чувся дужим я з тобою
На чолі княжого стола.

Часи усобиць, грізних смут
І різних пошестей раптових,
До пня нас винищить готових,
Пережили. Вино отрут
З душі не витруїло згоди,
І милосердя та жалю –
Сьогодні я тебе люблю,
Як люблять затишок природи
В осіннім затишку тепла
І дозрівання. Мов прозріння,
Для мене є твоє уміння
Два рівноважити крила
І зберігати лад і згоду
В серцях і помислах усіх,
Плач перетворювати в сміх,
В хмільне вино – прісняву воду.
Моя коханко і жоно,
Соратнице палка й дружино,
Жилось нам терпко та ожинно
І так малинно заодно!
А запорукою – дочка,
Княжна – єдина гордість наша
І втіха. Повна наша чаша
І стіл небідний при свічках.
Твій день народження ясний
Ми відзначаємо сьогодні,
З тобою зріднені і згодні
В усьому. Наче дух святий
На нас зійшов. І нам доволі
І задушевності, і слів,
І сліз, і радощів-жалів
У триєдиному застоллі.
Я встану й тихо поклонюсь
Тобі – дружині і княгині,
Загляну в оченьки глибинні
І щастя карого нап’юсь
На все життя. За все прости
І відпусти гріхи невільні,
А всі набутки наші спільні,
Перехрестивши, освяти.

1998

В денниках осені
букви похило -
сльози важкі…
й перегони вітрів…
Розпочинала -
предивно вродлива!
Запис останній –
вантаж на пері…

А під пером
і дими, і тумани,
згорблені постаті,
перші ціпки,
й діва Обида
торкає вустами
світло з її
золотої руки...

Упав, неначе лист осінній
На пригір долі у журбі,
І золотію у молінні
За тим, що щезли голубі
Висоти радості і болю,
Безсонь і райдужних видінь,
Коли я тішився тобою,
Як холодком липнева тінь.
І віє в душу студенями
Бентежна гадка, що нема
Димку жовтневого над нами,
Лиш попіл струшує зима.

27.11.12

Хочешь я подарю свои крылья?
Только пусть не кружится твоя голова,
И солнце спину пусть не жжет,
Ведь не летала ты никогда

Ты твердо на земле стояла
И смотрела в белую высь
Где я два черных крыла шатая
Не слышал земные "вернись"

Я не видел как плакали люди,
И вообще эти крылья украл,
Нарядил снежно-белые перья
Только взлетел и упал

Угасли белые перья...

Зажмурив глаза закричала
Не по весенне суровая гроза
Умылись крылья грязью,
Почернели,
Облокотила градом дождливая слеза

И я взлетел ,и я летал,
Не ощущая боли падал в низ,
Любой судьбы каприз
преподнесенный с любовью,
Я ел из солью...

Я отдам тебе черные крылья,
Пусть вновь побелеют они.

И поблекнет слава о герое
из розни диких крикунов...
Запылает парафиновым светом,
Вера, Надежда, Любовь.

Часу плин вражає наче месник,
Повергає в бездну небуття.
Спогад очі сині тихо пестить,
Як матуся на руках дитя.
Їх ясу щемливу і привітну
Бережу непам'яті на зло,
І палка снага у серці квітне,
Наче літ розлуки не було.
Золотом осіннім луки хворі,
Вороття у провесну нема,
Тільки очі сяють наче зорі
Над гіркими втратами всіма.

26.11.12

Всі мужньо сльози стримують свої
У колі вірних друзів і сім'ї,
Тобі не треба вуст,очей чи рук,
Бо наші душі наче спільний дух.

Так сумно плаче соловей,
Десь над рікою у калині,
Через село далеко лине,
Як сумно плаче соловей…

Про милу згадує весь час,
Його кохання непомірне,
А серце трепетне і вірне
Співає пісню раз у раз.

Все вийшло так, як я передбачав,
Як дощ наплакав, потяг накричав,
Як сосни нашуміли в Ірпені,
Як білка написала на сосні.
Ти не спіймала птаха на вітрах,
Зате твій страх розсипався упрах –
Ти в порохні по щиколотки ніг
Стоїш на перехресті ста доріг.
Направо підеш – продано любов…
Наліво звернеш – зраджено ізнов…
А прямо… так попалено ж мости…
Згадай, як ти літала!
І – лети.

1995