Мир невелик и сенокосен.
Как бы на фото у реки,
Нетвёрдой жимолостью сосен
Мы так пространно далеки.

Четвёртый справа я на фото.
На архаичном, цифровом
Мы в ожидании полёта
В немую складчину живём.

Сластёны знают, сколь же сладко
В шагах от счастья без пяти
Запачкать снежную тетрадку, -
Что в реку новую войти.

Поймать, заглядывая робко, -
Ведь мир не смыслит ничего -
В сачок, в картонную коробку
Себя и, кажется, его.

И заповедано, вестимо,
В конурках жизни пусть не мне -
Ведь я всегда был светлым дымом -
Сгореть на внутреннем огне.

2012

«Я к вам пишу», а ви – німі,
Як сонна тиша у вітрилі.
Я вам не винен, ви - мені,
Тоді чому, скажіть на милість,
Раптово став я вам чужим?
За благодушність , підпомогу?
Не буду більше я ні з ким
Ділитись щирістю , їй – богу!

21.11.12

ніяк не почуваюся державним
держалном і кормилом водночас
рипить-скрипить бо шестерні іржаві
тужавий мій коржавий мій Донбас
тут праві ще не праволегітимні
в серпанкові серпочків і зірок
стосунки ще довірливо-інтимні
з народом у морозоткаченок
нема ще України в Україні
хоч гривня вже мов грива майорить
в примарному світанні:
тони…
тіні…
півтони…
відчуття…
хитлива мить
ще в Тризуба такі молошні зубки
і суржик ще гірчить немов сургуч
на вустоньках базарної голубки
біля якої рекет обіруч
людська юрба то плаче то регоче
та ба судьба гнучка мов та верба
вже молоденьким листячком тріпоче
і розряджає блискавки в чубах
а вже і я до люстра зазираю
і дзигаря за гривні вже придбав
отож виходить справді що не скраю
моя верба голубка і судьба
можливо як не завтра то позавтра
дадуть нам від держави диво-ключ
й моя дружина піде по базару
без рекету в погонах обіруч…

1996

Я у вашу вдивляюся осінь,
В ній , неначе зізнання палке,
Вітер лист пурпуровий відносить
У безкрає і дальнє таке.
Хоч упевнений , що не дістану
Голубине і щире «люблю»,
До студеного вашого лану
Сонцем душу журливо тулю.
Я хмариною в небі за вами
Полечу ризиковано ввись,
І проллюся рясними дощами,
Де ви з літом навік обнялись.
Я у вашу вдивляюся осінь,
Як це сталося - не осягну:
Ви мого доторкнулись волосся,
Заплели юність у сивину…

19.11.12

Ви тут – я там.
Ви там – я тут.
Розбита сутність глека.
Від вас до вас –
Увесь маршрут,
Незгасні кола пекла.

Минулі радощі тули
Череп’ями скупими, -
Років ядучої золи
Не зменшити між ними.

Я рвусь із пам’яті СІЗО
У забуття – на волю,
Але ні крик,
Ні тиші зойк
Не умаляють болю.

16.11.12

Я любила тебе й життя,
та відходжу у небуття.
Покидаю у сорок літ
цей чарівний, цей гарний світ.

Прийме тіло моє земля.
А душа десь із віддаля
із скорботою, та німа,
споглядатиме за всіма.

У спекотну липневу ніч
я прилину тобі до віч.
Коли сонце спалить красу,
я тобі принесу росу.

Як зима замете поріг,
як посипе холодний сніг,
ти забудеш мене давно,
я - сніжинкою у вікно.

Білим птахом біля воріт
передам я тобі привіт.
Як народить дочка дитя,
я повернуся з небуття.

Воно матиме погляд твій.
Воно матиме голос мій,
поетичні мої слова.
Ти відчуєш, що я - жива!

Собою становясь несмело,
Давным-давно, давным-давно
Ты внутренним подтекстом пела
И собиралась быть кино.

К прямому счастью путь окольный.
Радушных линий благодать.
Бывало сладко или больно
Сбываться и принадлежать.

Почти что песня, просто птичка.
Воздушна даже без вина,
С годами ты вошла в привычку -
Привычка свыше нам дана.

Теперь ты ходишь на работу,
Воюешь с нервами и с ней.
А всё в тебе, а было что-то,
Что неба всякого родней.

2012

Наші кола давно
підкорились воді,
а були вітражами
й душею мозаїк.
Мій повернений янголе
з райських садів,
я не можу по-янгольськи -
так, щоб навзаєм.

На очах вогневиць,
під розкриллям дощів
одягаюся в осінь
і зойки престолів.
І навіщо мені
соколя на плечі -
не зумію за колом
і блудень у колі.

Не шукай моїх весен
і весел зорі:
не пливти нам удвох
розмаїттям відваги.
Ми з тобою,
як помисли Божі,
старі,
ми з тобою -
покинуті вічністю
стяги.

Нас розчавить орда
невгамованих лих,
наше Косове поле
гайне в піднебесся.
Cорочки відбіліють
мов диптих,
що стих.
Сльози тільки
на білім…
Лиш це не минеться.
2012р.

Майбуттю не здужати минуле.
Потьмяніло в душах завчасу.
Ми осіннє золото забули,
Зим бадьорих сонячну красу.

Ми в саду вишневому лишили
Щебет, наче прозаїчний гам,
Бо забракло неземної сили,
У земному щасті, люба, нам.

Гай не раз оживиться весною
Лагідним промінням висоти,
Але нам не суджено з тобою
В серці серцем знову прорости.

13.11.12

Я літаю чайкою у сні
понад морем мрій моїх колишніх,
і сумні виспівую пісні
над могилами думок безгрішних.
Але нетривкий хороший сон,
а пробудження - таке невчасне.
Та земний заманює полон.
Сон забуто! І життя прекрасне!

У лімфі каштанів Меркурію
Півмісяцем в тебе занурююсь
(З рум'яністю жовтня), тим паче
Твій вітер я витер із бурями,
На вдих - цей світанок захмурений,
На видих - мовчання гаряче,

Він вижив без літер

(і плаче).


[11 листопада 2012 р.]

Не клич мене із осені моєї,
Не відіймай багряність осяйну,
Допоки на задумані алеї
Впаду листком в обіймах туманý.
Не зазивай у сиві заметілі,
Хай у очах вилискує бурштин,
І почуття голодні та змарнілі
Наситить день, бодай би ще один.
І не проси, і не кляни любов’ю,-
У цих словах я чую льоду хруст.
Як навесні ми мерзнули з тобою,
То чим зима торкнеться наших уст?
Як упаду за дальньою межею
Чи полечу у небеса звідсіль, -
Не клич мене із осені моєї,
Не зазивай у сиву заметіль.

11.11.12.

що ти хочеш від мене старезний дубе
що ти риєш кротом у маленьких долоньках
коли я вже прийшла аритмія худне
і нервовий вузол спини чи хворіє донька

і так легше писати не спавши до ранку
потім манку варити дивитись у вікна
я б поїхала любий у Дублін чи Краків
але ти не пускаєш і я вже звикла

а він думає ну примхлива принцеса
заважкі стали коси обрізать косою
коли я ще пишу то сьогодні воскресла
хто моїх потерчат умиє насовість

догодує до літа щоб стали на мущлі
добігали водою що плеще у річку
коли знову поїдемо в дім наш цілющий
і калина квітчатиме лебедя в січень

скоро чуєш кохана жили там все літо
обривали у неба останні жили
ти літала щаслива по зоряним квітах
ти до них не ходила не всміхалася білим

люди люблять тебе ти не віриш квартирам
і колючим дощам і дубам хриплогрудим
він благав обклавши книжками і миром
не ходи туди люба спали огууддя

я не можу коханий і рвусь в коридори
де хоч слово спливає червоним маком
там де квіти схопили мене за горло
там де голо радіє досвітній правді

-Скажи хоч кілька вражень про Франківськ.
Яким ти його бачиш, поетесо?
Зелене місто? Місто диваків?
А чи під сонцем старовинне плесо?
А може, порівняєш ти його
Із Троєю? Нехай це тільки мрія!
Стоїть посеред гір живе руно?
Чи височить Олександрія?
Скажи хоч кілька вражень про Франківськ!
Хоч словом освіти найтонші грані!
-Не знаю, друже, та коли я тут,
То уявляю: я - франківська пані!

2003

Невиннолицый первородный атом,
Ты в бирюзовом или розоватом
Была другим дарована, как милость.
Не то, чтобы совсем, но испарилась

Какая-то девическая лёгкость,
Какая-то в тебя прокралась окись.
И веки, что века. Что створки ставен.
Какой-то уголок тебя потравлен.

Калой-то уголок тебя потрачен.
Ты хороша, но несколько иначе,
Пуста собой, исполнена собою,
Одетая в невзрачно-нелюбое.

А ты всегда была такая малость,
А ты вся изменялась, извинялась,
А я тебя любил первоначальной,
Смешной, а не такой первопечальной.

2012

На смузі вишні стиглі червоніють.
Гілки схилились прямо до шосе.
Автомобіль, як ягоди вишневий
мене на південь з швидкістю несе.

У очі сонце і тепло. А хмари
не зможуть мого свята замутить.
Мені назустріч щастя і кохання
і вітер з півдня з вишнями летить.

Вони терпкі, хоч стиглі понад міру.
Оберігає вишні кислота,
щоб черви їх не поточили білі
і не потрапили в чиїсь уста.

В житті ще будуть півночі, я знаю,
але тепер в зеніті моїх мрій
стоїть вишневий липень і літає
над цим шосе вишневий буревій.

2009

«Життя починається з вішалки…»
Здається,й не проти ніхто:
ну, спробуй – щось далі за «віще» кинь,
при тому не знявши пальто.
Бродячий театр… Герої
в нім всі, хто блукає в імлі,
тому й не розписано ролі.
Щури в нім голодні і злі!
У ньому пилюжна завіса,
старіша за Вічність саму.
У ньому і древність – актриса,
бо літ незліченно йому.
Та люди приходять, – ще віршики
чита в нім Поет задарма!
І людям сценарій – «до вішалки»
(якої на площах й нема).

Цветными бликами рассвета
Весна ворвалась в жизнь столицы,
Взялась раскрасить силуэты
И освежить мирские лица.
Весна окутывает тайной,
Прозрачной приторной истомой,
И растекается реальной,
В сюжете выдержанной формой.
Сюжет банальный до простого:
Зазноба в сердце притаилась-
Мне не хватило холостого,
И я в женатого влюбилась...
Я не впускаю в сердце смуту-
Однако, довелось случится:
Я не могу ни на минуту
От грешных мыслей отстраниться.
Такой ухоженный мужчина-
Всю жизнь мечтала о таком...
И мне нужна теперь причина,
Чтоб взглядом встретиться тайком...
От этой мысли дух спирает-
Эмоций перерывный бум!
В душе симфония играет-
Такой приятный каламбур!
И где-то глубоко в сознаньи
Я понимаю - это чудо:
Ждать от избранника признанья
И кратких встречь из "неоткуда"...
Такой чудесный праздник жизни!
Приятнейшие ощущенья-
В них нет ни тени укоризны,
Их не преследуют сомненья!
Любовь без правил и условий...
Такая призрачная сказка...
Нет разделений, нет сословий.
Непредсказуема развязка...

Твои уста кричат:"Освобожден!"-
От злых упреков и предубеждений,
И обстоятельствами не отягощен,
И застрахован от терзающих сомнений.
Ты- полный спектр эмоций и зарядов!
Их излучает твоя страстная натура...
Чревато находиться где-то рядом:
Улыбка глаз- твоя абревеатура-
Рвет сердце и вытаскивает душу...
Заполнит чувства сладостным дурманом.
Я не предамся тайне, не нарушу
"Границ святых" в оцепененьи "пьяном".
Но все во мне во власти этой страсти:
Мерцающий огонь и вешняя прохлада,
Слепая жажда сказачного счастья...
Реальность чувства, что все это рядом!

Призрачный лес, освещенный сияньем луны,
Языками огня и танцующих углей,
Светом искр, летящих во мрак новизны-
Этот жар от костра- взбудораженный змей!
И две тени слились в поцелуе немом-
И застыли навеки онемевшие губы...
А глаза умоляли и горели огнем,
И от страсти скрипели и цокали зубы...

Зійти з розуму - покохати знову
у сорок, як в сімнадцять юних літ.
Повірити йому - втекти із дому.
Збагнути незбагненний світ.
Знайти ключі від пекла чи від раю -
забитися в найдальший там куток.
А потім вже кричати: "Пропадаю!
Тисни, життя, на спусковий гачок!"

2012

Безвозвратно умчалось лето
В незапамятные края:
Стало меньше тепла и света...
Осень началась с "Букваря".

Прослезились в саду деревья.
Понахохлились воробьи-
Распушили "задиры" перья,
Отложили на весну бои.

Осень стелит ковер из листьев:
Пестрой шалью укрыты парки...
Облака над рекой повисли-
Отдыхают от "пароварки".

Осень мягко бредет по аллеям,
Нежно трогает кисти рябины.
Дети учатся править "змеем",
Рассекающим неба глубины.

Рыжий пень-полупрелый, трухлявый-
Приютил у себя "опеньки"...
Дуб раскидистый-парень бравый-
Сыплет желуди, будто деньги.

Сизый дым застилает озеро.
Утки крякают в камышах!
Край у берега подморозило.
Приглушается шум в ушах...

Невидимкою чутко,томительно
Осень убаюкивает душу-
На волну настройся положительно
И ее мелодию послушай...

Отак живу без вас, немов із вами.
Не відаю, - у сні чи наяву
Кохаю вас наївно і безтямно,
У майбуття з минувшини зову.

Я сивиною приоздобив скроні,
Веду за руку внучку у садок.
Для мене ви вже начебто сторонні,
Але уперто не йдете з думок.

Отак живу без вас, немов із вами,
Немов ось - ось торкнуся до руки,
Що хтось узяв, коли пішли ви заміж,
А я не втримав у своїй таки…

04.10.12

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбрив хатаців
бо бідна душа заплуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

чи то сонце впало
нижче стріл-очей
чи тебе не стало
і тепер пече
там де осінь звила
місячне кубло
заночую мила
сни лягли стеблом
марева сухого
хвилею думки
вигоріли Богом
на краю щоки
квітне рута-м’ята
сходьтеся вітри
вирву вас прип’ятих
із чужих вітрил
шамотінням листя
напою туман
і нехай він чисто
перепише рань
тим що море кроять
набілю ниток
тим що серце гоять
опрісню ковток
і тобі що просить
ясності у снів
намалюю просинь
на дощу стіні

2 Листопада, 2012

Відносно проходять хвилини,
від тепер все на світі ніяк,
змарніли від льоду перлини
і ти сльози рахуєш про всяк.

І відлуння лиш кроків далеко.
Що за голос душі в самоті?
Принеси ще утіху, лелеко,
та потрібен мені саме ти.

14.09.2008

Терпкодухм’яним солодом п’яніння,
від запашних трояндових весіль
переродилось щастя в казкослів’я,
щоб чарувати душі звідусіль.

А королівна відблиском веселим
та кольорами присмаку жаги,
замилувавшись вітрові постелить
і подарує те, що до снаги.

Ще й піднебесні дзвоники віночком
переплелись з веселкою в танок:
як пригубити чар цих, хоч ковточок –
себе позбавиш зайвих помилок.

А як співає милий соловейко!
Благословляє всіх, хто прагне жить.
І аж танцює в грудях те серденько,
що присягалось більше не любить.

20.01.2001

Ми скорилися
спогаду й осені,
де величному –
стрілки секундні.
Нам, попутнице, -
дні відбатожені,
сотня круків
на долі та груди.

Час розгойдає
титри затьмарені,
вже своїми
назвати їх варто.
Віджонглюймо
одвічними карами,
щоб не взятись
за мічені карти.

Відшукали прожилками
втрачене,
ну а жилам –
ворожі вігвами.
Сто монахів
між нашими втечами,
сто без гАбітів -
Божого краму.

Сто імен
поміняли на блискавки,
запізнілі,
як полум’я Крішни.
Ніби поруч,
мов янголи, близько ми,
а майбутнє –
загубленим віршем…

Ми скорилися…

2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Літнім джазом у перейми вітру
листя шурхіт, як вечірня сукня,
пасма дощику лицем привітним,
скажуть серденьку, що я богиня.

Колір золота підкреслить вроду,
губи маками – хмільні цілунки;
примхи осені диктують моду,
пишуть віршами складні малюнки.

28.10.2012

Прибігла сирота на променад,
забути щоб недоленьку недбалу,
крокуючи спокійно між принад,
лиш вивернула душу на поталу.
Промінчик слизько ляже між грудей,
мовчать тривожно важкі литаври,
німа і квола стала до людей,
на суд прийшла, не заради слави.
Повіки вгору, там - ані сльози,
рубці підсохли, рани почорніли
і ледь жива присіла до лози:
„...за щó судить, за тé, що так любили?
Невже кохання спинять перешкоди?
„Любить до смерті” – це мене чекає?!
На шию камінь - викиньте у воду...
А я була щаслива! Хтось це знає?
Як я шептала, що "люблю" постійно,
як віддавалася рукам кремезним,
і губ торкатися солодкомрійно,
як підкоряли небеса безмежні...”
Та стрáшний вирок: Стратить цю повію! –
за ті п’янкі вуста, за справжні царські ночі,
а я давно про смерть без тебе мрію...
Сокиру кат підняв: Усе... закрила очі...

28.05.2010

Ваші коси, мов лісу осіннього дим
Пахнуть літом, що вже оддзвеніло,
Але досі так сумно, так сумно за ним,
Аж проймає і душу, і тіло.

Ваші очі, мов неба жовтневого синь,
Наче море на сонці безкрає.
Одбриніли давно журавлів голоси,
А у серці їх клич не змовкає.

Ваші руки, мов сонячна тиха ріка
Зігрівають, вигоюють смуток.
Ви ласкава і ніжна, і добра така,
Що незмога про Вас позабути.

Я до лісу, я в небо, я долом піду
На ту згублену стежку до раю,
Де зустрів колись Вас гарну і молоду,
Покохав і донині кохаю.


24.10.12

Літак летів на Львів
і білий слід
лишав по собі
в голубому небі.
Тим літаком
через багато літ
летіла я до тебе.

Та звіялася буря
із думок.
Із спогадів
скрутились заметілі.
Грудневий сніг,
а не дрібний сніжок
по голім тілі.

Сховалось сонце
за пелену літ.
Я замерзала
в сніговій пустині.
Невже отой
двадцятирічний лід
розтане нині?

І лід розтав.
Він тріснув і потік
струмком живим.
Були тривоги марні.
Клубився над гарячим
льодом дим
в кав,ярні.

2012

Октябрь идёт на Вы*
решительно и строго,
и чьё-то «дорогóй» сменяется дорóгой.

Он пленных не берёт,
пускай рыдают-плачут,
ведь это ничего для октября не значит.

У войска октября
валторны, трубы, горны,
но шансы на успех, похоже, иллюзорны.

Он сам – колосс на час
по замыслу Природы,
а мы ещё живём, какие наши годы.

Як важко відвикаю я від тебе...
Нестерпне жало ниє і пече.
Ну, прихилися волошковим небом
Мені хоч раз на стомлене плече!..

Проникни в душу краплею розмаю,
Духмяно-ніжно квітом завесній!..
Так важко я від тебе відвикаю-
Нестримно грузнеш в пам'яті моїй.

Згасає літа бабиного згадка
Між павутинок росяно-крихких.
Моїх надій розхитується кладка-
Лиш би дістатись теплої руки...

Лиш би вхопитись за краєчок неба,
Торкнувшись пальцем білого крила!..
Так важко відвикаю я від тебе,
Від ніжності твоєї і тепла...

- Не йди! Бо ранок надто гарний
аби самотньо так піти:
зірки на небосхилі згасли,
ось має сонечко зійти.
Не йди і як настане вечір,
не йди удень, не йди вночі,
не йди, коли скажу я: "Досить!"
й віддам заховані ключі.
Знайду я що тобі сказати,
як Шахразада, знов і знов.
Казки нові розповідати
про щастя, вірність і любов.
-Моя маленька чарівнице,
повік від тебе не піду!
Казки ми вміємо творити:
ти - тисячу, а я - одну!

2012

Прощавайте, золоті дерева,
Вже не чуть у хмарах Божий глас…
Осінь, мов печальна королева,
В мантію жалобну одяглась.

Де ти, справедливосте, о де ти?
Певно, Чорнобог тебе зборов.
Скоро ви, діброви, упадете
І проллється з вас багряна кров.

І пополотніле від одчаю,
Небо, обірвавши в серці нить,
Заголосить тужно, заридає,
І плачем-дощем зажебонить.


22.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Не моя вина -
Не твоя вона.
Від торкань струна
Не звучить, німа…

Розірву струну -перейду стерню!
Принесу вогню!..

Не моя вина,
Що любов земна...
Не твоя вина,
Що мене нема.

І струни нема, і стерні нема,
У житті зима...

2012.10.21.

Я задыхаюсь без любви-
Молюсь и каюсь...
На вдохе утренней зари
Прозреть стараюсь...

Не зачерстветь мне помоги,
Святая Дева!
Мы- не друзья и не враги-
Я за пределом!

Я с трапезой живу одна-
Так, видно, надо...
Повисла бездной тишина
Над зимним садом...

Бунтует ветер за окном.
Так одиноко...
Я вспоминаю перед сном
Твой милый локон...

Лоскочет памяти намек:
Ты где-то рядом!
Глаза штурмуют потолок-
Страдать не надо!

Пора рассудку отдыхать-
Уже не больно.
Устало сердце трепетать-
Пусть спит спокойно.

Думки про тебе з вечора й до рана,
Як сонце над гаями, так і ти –
То грієш, то печеш, неначе рана,
До тебе все життя мені іти –

Голубити за промені, за крила,
Ще мить - і огорнути всю, ще мить…
Ти білий світ увесь мені закрила,
Де серце болем радісно щемить.

І вірю я, у щастя вірю свято,
(Ти для цілунку вустонька настав!)
Що збудеться для нас любові свято –
Ще просто час для нього не настав!

21.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Мав би на море сіть –
міг би торкнути ці
мушлі, де вгрівся шум.
Чуєш? Це я спішу
вилитись на вітри
мовою хвиль і риб,
шибами отрясти
зашморг нічний сльоти,
вигнати з тіні страх,
вигнутись на устах,
кутики навести,
брівоньки розвести,
в серці спалити біль,
стати вогнем в тобі.

Тільки де сіть ота?
Душить слова сльота,
тінь переходить в тінь –
міряє вуха стін,
світло вражає днем –
ріже болить і тне,
кутики – ямки брак,
брівоньки – болю знак,
серденько – сіль одна...
висохла чужина...

19 Жовтня 2012

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Телефонуєш – мов із того світу…
Я вже й забув про те, що ти – була,
Що ти – цвіла в ту весну розмаїту,
Цвіла для когось – виклично цвіла
І безсоромно! Я ж у білій кроні
Притулку не знаходив – був чужим;
Лиш забілив той цвіт дочасно скроні
І без любові літо я прожив;
Та й осінь відпалала без любові,
Та й душу вже вистуджує зима,
І дні такі суцільно-вечорові,
І просвітку ніякого нема…

А в телефонній рурці – схлип і сльози, –
Та й слів не треба… Крихітку жалю
Для тебе ще знайду, хоча морози
Давно вже вбили словоцвіт «люблю»;
Знайду я співчуття твоїй печалі,
Хоча моя печаль – твоя вина
Досмертна… Проганяю все ж чимдалі
Свою образу – зайва тут вона!
Життя минуло: ми чужих чужіші,
Та спогади нас в’яжуть вочевидь,
І я пишу ці невеселі вірші,
Мабуть же, не від нічого робить…


2001

Тайна жінки – всім тайнам тайна,
Не розгадана ще ніким.
Її чар золоте кайдання
Носять з гордістю чоловіки.

Вся із затишку і неспокою,
Із узгоджень і протиріч:
То засвітиться яснооко,
То в очах її – темна ніч.

Хто її отакою вигадав,
В плоть зодяг і вдихнув життя?
Хто й навіщо у серці вигойдав
Незбагненно смутні чуття?

Я дивлюсь, я тамую подих.
Ось вуста… Ще вони мовчать.
Тільки подив, нелюдський подив
Закипає в її очах.

Ось зіниці її кришталяться.
В них – півсвіту в оздобі вій.
Зараз станеться… Зараз станеться!..
Я в тривозі. Я сам не свій…


1971

Пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
оплакує день свіча,
світло,
(знову вимкнули світло),
біло, на вулиці біло,
заметіль...
Пурхає голка в пальцях,
хоча б розігнути спину,
на хвилину,
нІколи...
Вперто кололася голка,
знову...
павутиною плуталася нитка,
нестерпно...
Пізно вже мабуть,
темно,
трохи...ще трохи,
пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
тобі, дитино,
для тебе,
треба,
аби не гірше,
аби не гірше від інших.
Пурхає голка в пальцях...

Я його одягав
у картаті одежі,
щоб не гірше від інших
між стилів-заграв.
Ну а він голяком
на освітлені вежі,
чортеням, янголям
біля Бога витав.

А тоді словозорив
зухвало й цибато,
не давався до рук,
по калюжах бігцем.
Там, де будень, шукав
розцяцьковане свято
і святкове одразу
в багнюку лицем.

Вередливий, як дощ,
і збитошний нестямно!
Ох, відшльопаний був
за штанята брудні,
та ніколи не скиглив,
не бігав до мами,
що сестрою Евтерпі
й зорею мені.

Виростав, бешкетуючи
лихо й незмінно,
а коли вже у люди,
в бездонну крутіж,
перед щастям стояв я
щасливий уклінно,
що й зостався таким
неприборканим …
вірш.

Душа моя лине до тебе,
Шукає притулку у думах твоїх.
А тіло тремтить від потреби -
Щомиті шукатиме втіх...

І руки твої не такі соромливі,
Як були в юнацтві колись...
І очі лукаві і, вельми, кмітливі
З бажанням на мене дивились.

Володар, ти маєш до мене сумління?
Чи ти невдоволений мною? -
Немає від тої потреби спасіння,
Яку називають любов'ю!..

такі безрадні руки
що у струмках волосся
оніміли

такі глибокі очі
що не знайду себе
у задзеркаллі

мила

заповнений тобою
неначе неопалим цвітом
запалений передчуттям грози
ще небувалий вітер

вдихаю місячну тебе
нічим не вкриту
невідгорілу
і прислухаюсь до небес
до рухів невагомих тіла

згорай і опадай
твори
відтворюй музику жіночу
у небо
падай догори
і возноси додолу

хочу

з нічних метеликів наш рай
серцебиття
ґноти шпилясті
так мало
треба для життя
клітину щастя

15 Жовтня 2012

Быть женщиной дано судьбой...
И на границе жизни или смерти
Я с высоко поднятой головой
Любые муки выдержу, поверьте...

Я-женщина!-и это имидж мой!
Я-женщина!-И в этом радость жизни...
Я не хочу стоять с протянутой рукой:
Молить отсрочки на любовной тризне!

Я - женщина!-И в этом козырь мой.
Ведь я могу быть сильной или слабой...
Могу быть очарована тобой,
Или увенчана недоброй славой.

Я - женщина!-И это мой резон!
Резон подняться над мужчиной!
"А быть" или "не быть"-решает он.
Чтоб БЫТЬ,а не искать причины!

(2012, пов. 2016)

Не знаю где начало чувства этого:
Такого чистого, как первый белый снег,
И ощущенье нежного и светлого,
Неуловимого, как электронный бег.
Такого будоражаще-интимного.
Как легкий бриз- летящий ветерок.
Такого премитивно-позитивного,
Лоскочущего тоненький намек.
Намек на несомненно окрыляющее,
Несущее в безвременную даль...
И боленосное...и болеутоляющее...
Принапускающее тонкую вуаль...
То грустное, то страстно вопиющее,
Крушащее воздушные мосты!
То- забирающее, то- опять дающее!
Блуждающих комет- дымящие хвосты!
Нет глубины, и нет распределения-
Бескрайняя, нагая,чужая целина...
Волнующая тайна вожделения
Волшебных чувств и прелестей полна!
Несказанных еще банальных глупостей,
И тягостных мгновений предвкушения.
Еще, быть может, не хватает смелости,
Одолевают терпкие слюнявые сомнения.
Но все еще лишь в мыслях зарождается:
Фантазии, как трепетные фурии!
Мечты под властью фатума сбываются!
Мы- выходцы из сказачной Лемурии...

Пряча следы и годы,
Прошлых признаний без,
Призрачная природа
Дышит наперевес.

Путает с непривыка
В свете воздушных масс
Равликов древних ников -
Равновеликих нас.

В кадре - в любом оконце,
Днём, как ничто, как дым,
Выгретое на солнце
Стало большим, большим.

В стружке из мелких чаек
Завечерел азот,
Сумеречный фонарик
Тайну себя везёт.

Хрупкий, как части речи,
Лёгкий, как лебеда.
Чтобы ему навстречу,
Будем всегда, всегда.


2012