Золотые стояли деньки!
Эта осень меня озарила,
А от нежной, любимой руки
Исходила флюидами сила…

Забывала любые дела
И болезни свои, и проблемы.
Я летела к нему, а не шла,
В добровольные омуты плена.

Но напрасно искала тепла –
Оказалось обманом и это.
Просто, осень сеанс провела
Белой магии «бабьего лета»…

2013

Яке щастя, коханий - у темряві зла
Я надіятись не перестала:
Все шукала тебе і нарешті, знайшла.
В нагороду за віру дістала.

Ти осипав мене діамантами слів
І бальзамом палких поцілунків
Обезсилену душу мою напоїв
І заграв на пробуджених струнах.

Віртуоза, як ти, я не знала в житті,
Не любила так палко нікого...
І злилися чуття у однім почутті:
До коханого, друга і Бога!

2011

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

Сідлає осінь ясного коня,
несе за вітром срібні павутинки,
плете із них тенета для тепла
і пеленає сонячні стежинки.

Сідлає осінь жовтого коня.
У зелен-клен, зустрівши на узліссі,
стріляє влучно. Золота стріла
палахкотить, згораючи у листі.

Сідлає осінь сірого коня
і цілий день занудливо хлюпоче;
назустріч їй уже іде зима
і жмурить в ніч скляні холодні очі.

Садами осінь лікарем іде,
у вишні листя вирива руде.
"Зі мною буде здоровіти сад,
вам і зимою зеленню сіять!"
Хоч зелень та і темна, і рідка -
не стомлюється осені рука.

Садами осінь злодієм іде,
у вишні листя краде золоте.

2010-2013

Лихоманить сади, лихоманить.
В жовто-прілому подиху днів
тепло-крила минулого пам'ять
догорає у буйстві вогнів.

Осипає ліси, осипає
журавлинотужлива пора.
В сонне царство ночей зазирає
ще несміла і юна зима.

Зазирає у сон, зазирає
оповита снігами печаль
і тремтіння останнє зриває,
щоб сховати в застуджену даль.

По багряних, як сад, тротуарах,
по алеях печальних зітхань,
злата осінь духмяним узваром
розчиняє напої бажань.

І так добре у парку міському,
де святкує свій вік листопад,
долучитись у тишу казкову
почуттями нездоланних втрат.

Відгорять і осиплються крони,
непомітно пожухне трава
і небесні докучливі сльози
у ніч зронить осіння жага.

І до болю, фізичного болю,
сповільнити захочеться час,
у якому ховається доля,
що багряно чатує всіх нас.

Зима кристалізується
У чобітки узується,
А поки що весільними
Дорогами осінніми
І без чобіт гарцюється.

Те листя скатертинове
Калинове, бурштинове,
Все парками толочиться.
Побути дуже хочеться
Хвилинами дитиною

З не мудрими утіхами:
Кидатися горіхами
У кахелі фонтанові,
В скульптури однопланові
Між липами і вільхами.

Сміятись аж під хмарами
Світитись парку барвами,
На гойдалці гойдатися,
У осені купатися
Під золотими чарами.

В ландшафті сну природному
В повітрі прохолодному
Гукати слів палаючих.
І з серцем завмираючим
Торкнутись одне одного.

Щоб розтеклися хвилею
Від губ до рук бурхливою
невідані приємності
Любові і взаємності.
Ллє диво осінь зливою.

2013р.

Почуттів ніжні пута, болю млосного зойк…
Давнина позабута, сивий палеозой.

Відкопається зрідка пласт укоханих рис,-
Лебідь в них і лебідка у граніті злились.

На помости надгробні розтинає життя,-
Та живе до сьогодні Їх блаженне злиття.

19.09.13

У в’язниці осені ясній
Золотіє і печаль іржава.
Не сльозами, вересню, рясній –
Загоряйся і сіяй віршами!

Посміхаюсь тепло-золотим
Коридору, камерам і нарам.
Барва сяє карму солодить,
І стає життя легким і вдалим.

І веселим. Літечко, пробач,
Бо душа за почуттям не плаче,
Бо жартує добрий наглядач,
І сміються лагідно-ледачі.
Вистачає сил на синій таці

Занести сюди плоди і квіти,
Свіжі, пишні. Літечко, забудь,
До вподоби в осені сидіти.
Бо зі мною в камері живуть
Не бандити дикі та сердиті.

Тут – еліта. Лірики, я – свій!
Співаки, художники, я – з вами!
У в’язниці осені ясній
Покарання сміхом і піснями.

А думки ніхто не стереже.
Ох, і загуляємо,еліто.
Все душі дозволено, лише
Літо заборонено жаліти.

Сумувати буду не дарма,
Бо журба заручена зі мною,
Бо весела осені тюрма –
Перевалочна перед зимою,
Злою і жорстокою зимою.
Осінь міцно піснею сумною,
Псом-осою намертво трима.

2013

Дощ іде. Блукає мокра осінь
у забутих Господом кутах,
і поля, і хати нудно росить,
дріботить по листю і дахах.

Хто сказав, що осінь – це прекрасно,
той не бачив стомлену її,
коли сірий день у вирій часу
скаче на безсилому коні.

А заплаче ніч у жовті вікна,
вкриє небо млою, мов плащем,
і здається, що замерзла вічність
під холодним, як сама, дощем.

У вересні і сонечко пече.
У вересні і ластівка щебече.
У вересні і щастя не втече,
І мрія не подумає за втечу.

2009

Осінь. Осінь. Осінь. Осінь.
Сивий шовк трави…
Я в усміхненім волоссі
Погляд твій ловив.

Бачив я, як вечір тане
Ув очах твоїх.
Мов життя мого світанок –
Сонцебризний сміх.

Чисте сяйво піднебесся,
Радість на путі –
Ось як, люба, ти зовешся
У моїм житті.

15.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Любов – як життя: нагорода чи кара…
На радість чи муку коханням ожив?
Душа, що так вірно на тебе чекала,
Чекатиме вірно від тебе дарів.

То рідним на хвильку коротку війне,
То знов накриває ворожості хмара
Вершину життя, де чекає мене
Не смерть, а любов – нагорода чи кара?.

2003

Доплело павутини
Десь у затишку «бабине літо»,
Перукарочка-осінь
Буйним кленам фарбує чуби.
Гордовиті жоржини
Кольорами по вінця налиті,
А березі у коси
Заплелися іскрини журби.

Із якої причини
Поринаю у тихі печалі?
Не повернеться знову
Почуттів осяйна висота.
Потече тихоплинно
У холодні, сивіючі далі
Без тепла і любові
Невблаганна, гірка самота...

Не уміла ніколи
У сумній безпорадності жити.
Не впадала душею
В летаргійний дурман забуття.
Я хотіла би, доле,
Догоріти у «бабинім літі»
І упасти зорею
У святу таїну Небуття!

2013

Із Вітром Хмара танцювала вальс,
виконуючи нелегку роботу –
на спраглу землю дощик проливавсь
краплинами її рясного поту.

А Вітер, не награвшись досхочу,
до себе Хмару притискав навмисно –
і сипалися капельки дощу
перлинами-слізьми з її намиста.

2009

Зітхає жовта пелена
і губить лист
з верхів'я сонячного дня
у прілий низ.
А десь тужливо, наче плач:
- Курли, курли...
Несе у вирій плинний час
свої круги.

* * *
Ти приходиш, осене,
із далеких снів
по стежині з росами
в колі тихих днів.
Запалають вогнищем,
затуманять даль
твої жовті потяги,
твій вінчальний жаль.
Голим гіллям яблуні
стукнеш у вікно
і чуттями спогадів
запітніє скло.

* * *
Жовтіє верх, жовтіє низ
і сумно шелестить
спалений в часі мертвий лист,
коли з гори летить.
Стріпнеться жовта пелена
і золотим дощем
стікає осені ріка,
палаючи вогнем.
Земля втомилась і мовчить,
оголено-пуста.
Душа її вже, мабуть, спить
і сниться їй весна.

* * *
ВпадЕ роса до сходу сонця,
а на світанку білим сном
торкнеться жовтого віконця
і розіллється над селом.
Зволожить листя сад багряний,
та потім сонячні вітри
розвіють сивину туманів,
обійстя ранньої роси.
Закурить димом день осінній.
В саду, де спалюють сміття,
полине дим легкою тінню
вже відшумілого життя.

* * *
Небо схилилось і плаче,
нудячись в мокрих снах.
День сіромахою скаче
на спорожнілих полях.
Вирветься раптом з контексту
в синю ясну височінь
схожа на мари гротеску
осені пізньої лінь.
Та схаменеться і знову
знудять сльотою дощі,
вкриють тумани дорогу,
чорно змокріють кущі.

А вересень дав небу синь і сливам,
і небо ще синітиме від слив.
І сльози він заборонив, і зливи.
І весело-щасливо буде з ним.

Уполював білявими грибами.
Рум’янці дав і яблукам, і нам
А ніжності і грушам, і серцям.
І динями, дивами нас побавив.

Завоював туманом золотистим
І сонцем уже лагідно - легким.
А вересень у осені затиснув –
Не вирватись – у літо не втекти!

2010-2013

Мы разминулись на чуть-чуть:
Я шла с вокзала на маршрутку.
И ты проделал тот же путь
С вокзала-разницей в минутку.

В окно я пристально смотрела:
Ты шел поспешно через парк...
Как жаль: я выйти не успела-
Со мной тяжеленький рюкзак...

Тревожно сердце суетилось:
Могла увидеться с тобой...
Слеза невольно покатилась:
Ну, слава Богу, что живой!

Осінній подіум і дефіле арт-ню -
у моді айстри, хризантеми і жоржини…
Щаслива я іду !.. Куди й навіщо йду?
Чого мені ще треба ув оцю хвилину? -

Цілунок перший у долонях - диво-скарб.
Не розтулю – ачей ще виплигне мов коник,
чи злине ген по заотавлених лугах
лелечим леготом у променях червоних…

На згадку зберегти його я хочу. Як?
У пазуху? У сейф? Де той Сезам надійний?
А, може, хай летить у осінь, наче птах -
Ти подаруєш знов. І буде це постійно…

…(2013)

Задумали побратись чорнозем
і небосинь, точніш, Земля і Небо:
- Ми стільки років парою живем,
що врешті-решт оформитися треба.

Щирицю придорожню і спориш
ми візьмемо за непомітних свідків.
І Вітер їм із посвистів і тиш
повітряний палац для щастя виткав.

І там я був представником осіб
причетних до подібних церемоній,
І – Сонце, що у кожну з гожих діб
всіх реєструє в мантії червоній.

«О Земле мила! – мовив Небосхил. –
Клянусь: тебе любитиму я завше»
І, зупинивши вечора розгін,
Він літаком сріблястим розписався.

Земля йому: «Довіку будеш люб!»
І розписалася сріблястим плугом.
І їм скріпила той химерний шлюб
Смарагдова обручка лісосмуги.

2003

Ген за видноколом
Сонечко сіда,
Золотавим колом
Мерехтить вода.

Мерехтить, мов очі,
Що осяяв сміх.
То вітрець лоскоче
Всю поверхню їх.

8.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Наші стежинки ще не розплетені.
Там наші тіні блукають, як велетні,
Спогади наші очима цілуються,
Що нас чекає: прірва чи вулиця?!

Наші стежинки ще закосичені,
Січнями долю ще нам не посічено,
Щастя, мов літо оце, не повернеться.
Що нас чекає: дощі, ожеледиця?

Стежинки у косу ще туго заплетені,
Ніби востаннє так ніжно і трепетно
Я пригортаю тебе до душі,
Що нас чекає десь там, на межі?!

08.09.13

Хотіла написати чорний вірш
про чорні лилики і нескінченну спеку -
так одчайдушно, як в останній день весни,
так зледеніло, як у перший день мовчання.

Збирала чорний хмиз для ворожінь,
вогнем хотіла видалити пам'ять -
якби не слово, що торкнулося устами,
якби не янгол, що спинив мене дощем.

Упало літо в обгорілі сни,
а осінь віршами осипала спроквола.
Чому стають пекучими стежки,
котрими відпускаємо кохання?..

08/09/2013

І знов той шлях, і знову захмеліли,
Мене в скарбниці серця понови
І ці багряні кетяги калини,
Сокирки ці блакитні польові.

Коли ми ще побачимось, колИ ми,
Сильніше і миліше полони!
І хай горять нам кетяги калини,
Сокирки нам сіяють польові.

Щоб не зітліли почуття малими,
Душею усією полюби.
А сумнів спалять кетяги калини,
Сокирки порубають польові!

2010-2013

Втрачає зміст письмо дерев.

Щасливих літ рукописання
В архів подій життя бере
На стелажі розчарування.

Не дочитало небо ще
Гаїв поезію і прозу,
Журливо згадує дощем
Свої безумно – юні грози.

На волоску календаря
Висить моя печальна ліра,
І обережно граю я
Мотиви духа в тирлі звіра.

В добірку пройдених доріг
Ідуть покірно дні і ночі.

Віщує гайвороння сніг,
А я собі весну пророчу.

07.09.13

Далеко листопад і сніг – далеко.
Зима – далеко, смуток і біда.
Милуюся метеликів балетом ,
І лобода – зелено-молода.

І шелестом втішаюсь, юним шелестом
У душу теж зелено-молоду.
Продовжу насолоджуватись вереснем
У клени, у смарагдові піду.

Чому так все скінчилося, чому – так?
Бо тільки в лісосмугу я ступив,
Вже йшов за мною близько-близько смуток
І листям шелестів, сухим-сухим!..

2010

У тіні осені душа не молодіє.
Мов сад багряний, тихо серце тліє
і падають навколішки роки,
та вічність не простягне їм руки.
Мовчить жага у темряві незнання,
де лиш одні питання і питання,
де коло зачарованих живе,
а скін терпляче їх безсилля жде.
У книзі Небуття час пише глави.
В ній - біль епох, віки ганьби і слави,
і молох плину пересічні долі
стирає та розвіює поволі.
У тіні осені міцнішає зажура.
Їй не завадять постріли Амура,
а миті, що зникають в далечінь,
згущають і без того жовту тінь.
В очах тьмяніє золото життя
і повнить мла скарбницю забуття.

Я щастя тримав у руці - пташенятко.
Надіявся, що теплотою зігрію,
Обожнював пташку не маючи й гадки,
Що мабуть чогось у житті не умію.

Маленьке зростає і рветься у зорі,
Старе покидає й шуга до нового,
Не вірить, що світ не такий вже й прозорий,
У нім чиїсь крила йому ні для чого...

Можливо затиснув би пальці до болю,
Щоб щастя моє не дісталось нікому...
Та що ж там його? Отакісінька доля.
Злетить, покружляє й повернеться дому.

Та тільки вже руки не будуть тримати
Бодай олівець, який пише нотатки,
І пальці вже будуть не схожі на грати,
Які захищали моє пташенятко.

Узбіччя скрекочуть: агов, подивися,
Не кожен і щастя таке собі має...
А я от журюся і буду журитись,
За тим, де те щастя моє пропадає.

Що бачить, що чує,
Як в світі живеться?
У кого чужого і за що ночує,
Бо звісно, додому уже не вернеться.

2013р.

Спекотного літа, коли я померла,
серпневої ночі погасли зорі,
ще стукало серце...даремно, даремно...
бо ми вже навіки смертельно-хворі!
Ще билася жилка в останній надії,
ще кров обпікала посічене серце,
пусті сподівання, розтоптані мрії,
і серпень, і ти...
вже далекий, далекий...
Коли я померла, так смішно, так просто,
коли ти пішов, забравши мій подих,
на інший змінив ти
маленький мій простір,
від нашого МИ - сіра тінь в епізодах.
Коли ти пішов, я не дихала вічність,
у мареві серпня ще довго блукала,
та гупало болем у скронях: це - дійсність,
і в муках любов у душі помирала!

2013

Оминаєш усіх на планеті присутніх,
арка зморшок - очима відгранена даль.
Перевтілення літа і фраки, і сукні
за тобою снують золоту вертикаль.

Звукозапис душі в потаємнім куточку –
тільки так не бігцем під ганебні стовпи.
Безвіконня і фосфорні три ангелочки
зачекались відлуння святої стопи.

А допоки – причесане соло для фраків,
а на вирізах суконь орнаментом сум.
І запрошені в гості зірки Зодіаку
не правдивіші від розмаїтості клумб.

Перший вальс і не вперше підступні обійми,
за невпізнаний голос – окрема ціна.
І міські заштриховані вади і війни –
притолочена квітка в гірких полинах.

Екзотичні тини – не рідня таємницям,
і завулки до горла міцніш од петлі.
І покинута серпнем у місті Жар-Птиця
послуговує чемно й вигадливо тлі.

Завмирання, зітхання, заряди загрози.
Де вальсуюча пара – вінки блискавиць.
Пальма першості зливі й вітрам-віртуозам:
перед ними гріховне затьмарення - ниць.

2013р.

Над сливами і персиками – оси,
І сипле вись ласкаво-гострий сміх.
Хай насолоду вересень приносить
І пролітають дні його, як оси,
Напившись соку із утіх усіх.

Над сливами і персиками – осінь,
І радістю сіяють небеса.
Хай насолоду вересень приносить
І пробігає млосним серцем осінь,
Як по долоньці лоскітно оса!

2010

Тибреет Тибр, желтеют кипарисы...
патриции давно уже все спят...
не спит один - он курит папиросы...
и в даль седую смотрит его взгляд...
А видит он - Венеру ль, Афродиту....
не всё ль равно... за гранью их абрис,
он вспомнил бледность, трепетность ланита...
волну спадающих воздушных риз....
лучистость глаз, ...любовью ли, обманом...
ему уже наверно все равно...
бездонность губ...что облекла туманом....
и рук горячих ...ищущих его...
а он.... что он? в сомнениях бездарен.....
никак не может он к себе придти...
судьбе всего лишь благодарен
быть должен, но увы...увы... увы……

Ю.В. 30.07.2013

Ти напився п’янючого літа…
У високій блакиті жаги
срібно-крило полинув над світом
і упав на земні береги.

Доторкнувся до лона природи
і засіяв багряні кущі,
аномально порушив угоди,
сіромашні заславши дощі.

Потім знову і яро, і пишно
зрілим сонцем зігрів самоту,
одиноку на вигоні вишню,
й біля хати сімейну чоту.

Назбиравши у вересах меду,
ти пішов туманіти у сни
та приводити музи поету,
щоб не спав у чеканні весни.

***

Я кохала Тебе норовливо червнево-серпнево…
Усміхався, бо знав: заосІниться листом рілля
і стриножиться норов, як вересня зродиться мрево...
і тоді осягну я – Твоя, я Твоя, лиш Твоя…

***
Гаряче літо – у Твоїй долоні,
смаглявий усміх – і війнуло сонцем…
То я собі ще марила спросоння:
відпустка, море… А на ранок – осінь?

***

Свою прелюдію вже пише юна Осінь
В палких обіймах пристрасного Літа.
Ясна, прозора, чиста неба просинь
Холодними дощами ще не вмита…



2008 - 2013

Міняються люди й куточки природи.
І навіть каміння вода розмиває.
Тікає за сонцем народжена врода,
Що лише у пам’яті вічно жива є.

Роки вересневі у срібних туманах
Вологою щирістю вроду чатують...
Ось цвіт опаде і троянди не стане.
Натомість в саду хризантеми квітують.

Троянда остання так ніжно і звично
Торкалась очей і душі пелюстками.
У пам’яті серця залишиться вічно,
Хоч осінь уже роздяглась поміж нами.

Легенько торкнувся чарівної квітки
Отой вітерець у природі осінній.
Без жалю у спогадах викреслить літо,
Красу в пустоту рознесе, як насіння.

Без жалю, без подиву і без зітхання
Розвіються літо і мрії щасливі.
І разом з трояндою щезне кохання,
Залишивши в пам’яті сни полохливі.

Трояндо моя, я тебе пам’ятаю,
Бо літо з тобою не можна забути.
Роки вересневі у сріблі купають
Хвилини того, що іще може бути.

2013р.

Втопає у тумані день осінній,
У золотий убравшись оксамит.
Не падають додолу жодні тіні –
Завіса хмар укрила краєвид.

Летить по вітру жовте листя косо –
Вже й заметіль на обрії густа…
Доземно припадають чорні коси
І усмішкою світяться уста.

Хоча це мить, лиш мить – одна-єдина,
Але й вона не піде в небуття:
Бо і в дощі, і в люті хуртовини
Ми прагнемо не смерті, а життя.



1999 – 2013

Сутінки надходять оксамитові.
Ми самі, де листя і вода.
Очерет у річечки запитує,
«В кого, ти, закохана?» – запитує.
« В тебе» – річечка відповіда,
« В тебе» – лагідно відповіда.

І щоб темні сумніви розвіялись,
І ясніш повірилось у те,
Заміняє непокірна мрійниця
Біль на ласку, грішне на святе.

І до очерету ніжно горнеться.
Ти до мене ніжно притулись,
І покине душу сіро-чОрне все.
А були квітучими колись.

Та холодним полум’ям обвуглені
В ями сліз упали з висоти,
Із усміхненої висоти.
І змогли тепер, але не в Ґуґлі ми
І слова, і почуття загублені,
А у лагідній воді знайти.

Сутінки накрили оксамитові.
Ми у лагідному усамітненні,
Як у квітні яблуні, цвітем.
Зорі засвітилися софітами,
Небо нахилилось освятити нам
У любов повернення, в едем.

2013

Узяв до рук, слухняну і м'яку,
Замішену, та ще без форми, глину.
Звивалася, мов полум'я в танку -
Не зупинявся ані на хвилину.

Усе ліпив, а потім щось міняв,
Хотів, щоб виглядала досконало.
Без творчості ні ночі, ані дня,
А глина все тверділа й схолоняла.

Мінялася, а він все не вгавав:
То це не так, то там не досить гарно.
Забув про існування інших справ,
Аж поки не збагнув - старатись марно,

Немає досконалості межі,
Та є межа відведеного часу.
Погладили востаннє, мов чужі,
Невтомні руки вже застиглу масу.

Майстерня під відкритим небом - храм,
Де він творив. Та раптом віра згасла.
Залишив мрію грозам і вітрам
І навіть не помітив, що прекрасна.

Стояла, не захищена нічим,
А вітер і дощі взялись до справи,
Продовжило і сонце той почин -
Пекло вогнем, не пестило ласкаво.
----------------

Вона і не чекала, та чомусь
Вернувся майстер. Мудрий став з роками.
Як рідну обійняв ... і відсахнувсь -
Холодна і тверда, неначе камінь.

Знехмар чоло, посій у ньому сонце,
Прикрась ланіти маковим вінком
Життя не зустрічало переможців,
Які без втрат пробігли марафон.

Щодня, щомиті губиться, псується
І час, і люди, й істини вино
Але якщо навік згубити серце,
То як долати перешкод озноб?

І крок за кроком не даєш розпастись
Усім надіям, що наперекір,
І невідомі, щедрі меценати
Дарують ще одне звучання лір.

І перепони - вже не зупиняють,
І всі фальстарти йдуть у небуття.
Твій марафон - здається, не останній,
Твоя стезя - нестоптана стезя.

І вже герой, зникають всі поразки,
І лаври вже чекають бігуна,
І раптом - на чолі проміння щастя,
Зійшло з давно забутого зерна.

Вже осінь у садку душі
Тужливу пісню завела:
На світанковім спориші
Роси осіння сивина.

2003

Золотив ранок роси отави.
Вітер нанизував їх на нитку.
І те намисто золотосяйне
Леля вдягнула на жовту нагідку.
Сонце яріло : яка вона гарна,
І намистини розтануло марно...

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже Вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Чи то сонячний сяє ранок,
Чи лунає весняний грім -
Вийди, мила, на світлий ґанок
У мереживі слів і рим.

Подивись на цей світ осяйно,
Всіх позбудься земних тривог...
Буде добре все, буде файно -
Бо, напевно, так хоче Бог.

Бо так бути завжди повинно -
Щоби серце не краяв щем,
Опустись на мої коліна,
Похились на моє плече.

А як віхола зла нагряне,
Над планетою засурмить -
Ти збереш мене, мила, рано,
Поцілунку солодка мить...

І в далеку піду дорогу,
Щоби світ і тебе спасти.
Буду вірити в перемогу,
Знаю - вірно чекаєш ти.



2013

І
Я відчуваю, бачу, ти – моя,
Та іншу трепетно кохаю я.
Її згадаю, і в сльозах тону,
Бере вогнем любовна печія.
Клин клином я не виб`ю… О печаль,
Важка накидка темная твоя.
Як траур, так щодня її ношу
На зігнутих плечах в сумних гаях.
Навіщо народивсь – кохання раб?!
У смерті вир несе ця течія…
Чому живеш – про горе щоб співать?
У нього філософія своя!
ІІ
У недосяжне завжди манить нас,
Далека мрія звабою сія -
Щоб знов собі утрачене вернуть,
Зажити, як щасливая сім`я?!
Живеш і віриш все у той міраж.
Летиш, спонуканий, без нагая.
Якби досяг, то був би, наче Бог?!
Твердиш: О якби я, о якби я!!!
ІІІ
Реалій риф зупинить твій наскок,
Примарних мрій потопить він каяк…
Лише поет залишить в морі слід.
І запитає хтось: а як, а як?
Закам`яніють вірші там його,
Уява романтично забуя,
І корабель, як пам`ятник зведе,
Як нездійсненних мрій усіх маяк.

25.08.7521(Від Трипілля) (2013), м. Київ

На лавці тремтіли осінні листочки,
І сумно прощалися з літом.
Уже відкружляли останні таночки,
Уже розпрощалися з квітом.
На гілці задумливо мовив листок:
"Останній і перший у мене танок..."
Ще мить і вся лавка в осінньому листі,
І осінь танцює у жовтім намисті...

На квіти впала не роса-
Сльоза жіночої образи...
Дощем сумним ллють небеса,
Слова коханого, як стрази.

Навіщо обіцянок сніг,
Льодовий присмак поцілунків...
Навіщо квіти біля ніг,
Та склад коштовних подарунків?

Душі не має пустота,
В пустелі снів твоє кохання...
Ти поруч - поруч самота...
Залиш собі цей скарб страждання.

«Його судьба в чужину пролягла
До бастіона й княжого села.
Ім'я лишив він, що бентежить нас –
В легенді й пісні лине повсякчас».

Тепер сиджу, гортаю сторінки –
Слова рікою ллються залюбки,
Чуття ж усі - неначе скакуни:
В часи далекі мчать мене вони…

Несуть до слави, доблесті, звитяг,
До буйних робінгудових ватаг
І до юдейки та саксонки врод,
Що споконвіку оспівав народ.

***

Криклива ніч мандрує головою,
охоплює повік твоїх магніт.
Мовчиш. Кричиш. У нотку із собою.

У тебе очі, дівчинко, червоні.
Скажи, впиваєш в себе присмак бід?
Тамуєш сльози димом на балконі?

Авжеж, тамуєш. Сякаєшся в крила.
В чорнявих легше знати про політ,
та не літати, бо таки несила.

Елізабет, збери надію в жменьку.
Держи так міцно, ніби там весь світ!
Елізабет, не плач, моя маленька.

Хоронять люди горе споконвіку.
Отямляться - а вже опав той цвіт.
Чекай, ще не роби з душі каліку.

Елізабет, не вічними є грози.
Тримають довго, але спинять хід.
Елізабет, він прийде. Витри сльози.

2013

О, ніжна панно,
як за Вами скучив я!
Погожий ранок
сонячний озвучую,
аби душа зігрілася теплом.

Аби натхненно очі Ваші сяяли,
аби самотність
серденько не краяла.
Із Вами поруч - Янгола крило...