І ми з тобою вже ніхто
Й нас тепер цікавлять інші.
А починалось, як в кіно,
Закінчилось все більш трагічно.

«Не доля» - люди скажуть.
Та їм не зрозуміти те, що є.
Нехай критикують або навіть зв`яжуть,
Я не відпущу чуже і водночас своє.

До біса лицерміство й лаконічність.
Гордість тепер ні до чого.
Над нами постала вічність,
Проблема усього живого.

«Час вирішить, він не підвласний…»
І хто таке сказав?
Кожен вчинок вчасний,
Нашу долю б врятував.

Моє життя єдине й не повторне,
Я не проживу його нудно,
Враховуючи все те ілюзорне,
Що діє на людей згубно.

Ми втрачаємо найрідніших…
Правда, не дано зрозуміти нікому,
Що нема у світі вірніших,
Ніж ті, що з спокою, у війну повертались додому…

Ну не тряси мною!
все… зносився…
сірими хмарами набив кишені і за пазуху…
напхаю листя сухого,
зранку сонцем похмелився
хоч не розумію, кому я це розказую?

Тротуари краще підмітатиму – руками
Ну, і приблизно через десять років
Прочитаю Харукі Муракамі
Про пісню вітру, -
а поки одиноко…

Та ні не в тому сенсі, що спустошений!
Тому зловживаю багато алкоголю в кабаку
Скоріше правда в тому,
що я зношений
Емоціями, які спалили в мені доброту!

Сумний виходить опис, -
ну як інакше?
Брехати собі, а потім одягнутись «модно»…
В накуреній кав’ярні не стане краще,
Але і за відвертість тут не гордо…

Мені б хоч раз написати пісню,
Або вірш чи фразу –
Про любов – взаємну!
Тоді поділюсь цією вістю
З усіма, хоч цим зроблю приємно…

2012

Моя бабуся – ткаля й писанкарка –
по п’ять – шість "кіп" писала писанок!
То ж їй на розпис у наблиззі свята
приносили яєць – немов зірок…

Із року в рік: “конвалії” і “рожі”;
“метелики” і роги “баранців”,
і”безконечник”, і “Великдень”… гожі
цвіли мотиви – хто які хотів…

Вона творила це маленьке диво,
а серце плавилось і капало, як віск.
Співали люди, серце – голосило! –
Великдень… доньку в небеса поніс…

Життя триває… Наче й недалечко, -
а скільки вже вербових гілочок!..
Бере дитя у рученьки яєчко –
дивує прабабусин писачок…

15.02.2000 ( ред. 2013)

Людина без любові не може жити,
Як голодний без їжі – хочеться вовком вити,
Життя все для неї похмуре і сіре,
З людини перетворюється в хижого звіра.

Гарчати і гризтись тоді починає,
І це буде тривати доки не покохає,
Не побачить-відчує – ось та єдина,
Одна й неповторна серцю мила людина.
03.05.2013

А у мене очі - кольору каштанів,
а у тебе – барви ранньої весни.
На душі розточчі зупинився, глянув…
І розкрив обійми, і… змістив часи.

Паралельна дійсність. Ірраціональна.
Та така реальна, як ніщо й ніде.
Кажуть, хтось придумав формулу кохання?
То нехай за нею віднайде… себе...

Теореми серця. Аксіоми долі.
Перехрестя часу поміж зим і літ.
А всього лиш треба – вимовити слово
і подати руку. Й цим – змінити світ!..


…(2013)

Сьогодні в ночі небо плакало за нами
а друзі посміхались, вітались й цілували

Сьогодні я відчув легкість несамовиту
твої поцілунки перли оксамиту

Сьогодні інтим краплинами змиває
очищує, я дякую й не забуваю…

2012

То сію вірші густо, наче мак,
А то натхнення раптом засинає…
Спитай, чому пишу я саме так, –
Відверто відповім тобі: не знаю.

Чи радісно, чи сумно – все бува,
В метро, у кухні, в ліжку серед ночі –
Не я в рядки нанизую слова,
Самі приходять вірші, як захочуть.

Буває так, що жодного за рік,
А іноді за день – по два, нівроку.
Мабуть, на те Господь мене прирік,
Як Він обрав когось на роль пророка.

І чи важка ця ноша, чи легка, –
Не можна зрозуміти однозначно.
Як щось дає Всевишнього рука,
За це потрібно просто бути вдячним.

а душа моя (рознадієна)
до чужих сердець доторкалася
а душа моя (ще окрилена)
навстріч кожному усміхалася
а душа моя (що наївна ще)
набухала мріями- первоцвітами
а душа моя (недосвідчена)
малювала дні тільки світлими
світ зустрів її (рознадієну)
крижаними своїми обіймами
крила розіп`яв мрії потоптав
зацвітала вже тільки стигмами
світ сміявся вслід що наївна ще
що довірлива (хоч досвідчена)
а вона свій біль в темряві ночей
віршами терпкими закосичувала...


2013

Я знову перед кимось у боргу,
бо є життя і є його дрібниці.
Не знаю, що утрачу, що знайду –
спів журавлинний чи перо жар-птиці.

Не знаю я, де щире, де брехня
і що душа поміж гризот шукає.
Мені б тогО крилатого коня,
що на Парнасі годівницю має.

А ще би Музу зоряну - таку,
щоб у очах темніло від бажання.
Але це сон, це мара. Наяву –
у суєті розчинене мовчання.

У сон прийдуть господарі добра,
наставники сумління і моралі,
і викують вериги із пера
та затаврують всі мої печалі.

Не знаю, що утрачу, що знайду.
І так уже засмічені зіниці.
Я знову перед кимось у боргу.
У журавля? Скоріше у синиці…

Білозубі усміхи конвалій.
Із-під вій фіалкове: «Прийди!»
веснянкові сонечка-кульбабки
і черемхи млосний подих: «Ти…»

Ой то буде: заквітує терен -
і укриє памороззю цвіт…
Любуватимеш? – іще не певен? -
стиглі брості черешневих віт…

Ягідки черлені задалеко?
Чи на відстані правиці - рай-дуги?
Чи на них шукаєш напис «еко»
на підкріплення своєї неснаги?…

Одлетить вишнева хуга-юга,
обнесе пташня усі сади…
До стерні поколе ноги туга:
де ж те млосне і фіалкове «Прийди»?..

За днями дні кудись біжать від нас,
Втікають і роки - встигай лічити.
Лише безсоння виділяє час
Осмислити життя і відпочити.

Від нього я хотіла утекти,
Тому, що скористатися не вміла.
Боялася як зла, як самоти,
Його як самоту, не розуміла.

Допоки безтурботні, молоді,
Безсоння в нашій долі – гість нечастий.
І заглядає іноді тоді,
Коли ночами мріємо про щастя.

А як позаду літній ювілей,
І вже нема потреби поспішати, -
Безсоння дане нам як привілей,
Аби життям удосталь "навтішати".

А хтось не тільки ніч - і день проспить
І не збагне через буденну звичність,
Що сон – то небуття коротка мить,
Безсоння ж – хай маленька, але вічність.


1998 (2013)

Осіннього вітру сваволя.
Дощі, наче шрами, навскіс.
Чия це розхристана доля
Блукає між сивих беріз?

Кого загубила у краї,
Де папороть, мох і багно*,
Де запах лісів оп`яняє,
Неначе тернове вино?..

Омріяну казку дитячу
Лелеки несуть у світи...
І я вже за нею не плачу,
А тільки благаю:"Прости"...

Прилетіли веселики
із далеких доріг.
Принесли людям весноньку,
а під вишнею, – сніг?

Наче сніг - біла віхола,
млості, пахощі, сон!..
А розпука-печаль цвіла
біля рідних вікон.


Блисне сонечко інколи
та холодні сніги
в серці. Крутиться віхола,
обрива пелюстки…

Розмітає, розвіює,
розкидає думки…
Ой, вишнева хурделице! -
крізь роки... на віки...

***

Це так незвично порожньо і дико:
куди не йду – ніде тебе нема.
Чи голосне ридання, а чи тихе, -
у відповідь - лиш тиша мовчазна.

Нема! Нема! Ніколи вже не буде
Тебе в моїм оцім земнім житті.
І хоч кричи. А хочеш – бийся в груди,
а хоч чолом об стінку в самоті, -

н е   д о п о м о ж е… Розпач порожнечі,
утрати біль так боляче болить.
Мамусю, обніми мене за плечі,
навчи, як далі в цьому світі жить,

бо я уже не можу говорити,
а лиш кричатиму – почує хтось ачей?!..
Та сонце не дозволю затулити
ні хмарам, ні примарам, ні тіням від людей.

***
Запитала Зима: “Чого ходиш сумна?
Наліпи собі сніжок – розважайся, мала!”
Зазирнула Зимі в її очі скляні,
і сказала я тихо: ”В мене мами нема…

В мене мама була. Та приходила Смерть
і забрала її, переповнивши вщерть
мої очі піском...”
І принишкла Зима, під вікно прилягла,
під колядок луну задрімала біда.

Ти – на вічній постелі.
Я – в міжлюдській пустелі.
І за горло стиска
фальш чужа крижана.

Всемогутній владар в обладунку зірок,
між розтерзаних хмар – мІсяця ешафот.
І, здається, ніколи не почути пісень -
Інквізиція-Ніч вироковує День…


***
В ніч передгрозяну - задушливу, безсонну,
коли в розпуці мозок закипа,
Ти вітерець легкий візьми в свої долоні
і ніжно притули до спраглого чола.

Прийди в мій сон – я так тебе чекаю,
так утомилась без твого тепла.
Матусю, рідна! Ти прийдеш, я знаю,
і витреш сльози на моїх щоках.

***

Промовлю: “Мамо!” – А назустріч – тиша.
Порожня тиша в крижаній долоні
cтиска моє мале зомліле серце...
Я – голосніше! Аж здригнеться небо,
й погубить зорі – воскові краплини.
І мама одізветься – соловейком,
невидимим у пахощах калини.

***

Вже другий рік, - здалося, - другий день,
немовби Ти в недовгому від’їзді.
Я все чекаю – в рамочці дверей
Твою поставу втомлену узріти

і пригорнутись. І усі жалі
Тобі повісти, і тебе почути…
Душа моя подібна до ріллі –
розорана... а про посів - забуто…

***

Шістнадцятого квітня – …надцять літ
як почорнів раптово білий світ,
як гілочка вишнева облетіла,
Твоя душа за обрій одлетіла…
Птахи із вирію у весни прилітають,
відтіль для нас (вони ж бо добре знають
завжди Твою турботливу опіку)
приносять Твій привіт і доброти без ліку,
погідної матусиної ласки
із незабутньої мого дитинства казки…

***
Тихенько сіло на крайчик даху втомлене сонце.
Тополям ніжно ледь-ледь торкнуло рудаві верхи.
Напевне вісточку принесло мені від Тебе,
але мовчало. Лише дивилось в моє віконце.

І я мовчала, немов зненацька Тебе зустріла
після розлуки. І так багато Тобі хотіла
порозказати і розпитати:"Де Ти бувала?
І де ходила? І що робила? Чи пам’ятала?.."

Моя матусю,- Ти моє сонце, що не згасає,
а лиш мандрує у ті країни, де знов світає...



1998-2000 (2013)

Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу перетворювались, – тихо
Стояли в напівтемних закутках,
І чайна чашка з чаром обліпихи
Тремтіла в алебастрових руках,
Оголених до пліч; і на канапу
Стікало плаття із плеча на грудь,
І відкривало наготу неквапом
Рожеве плаття з голубим накрапом,
Являючи на світ первинну суть
Грудей жіночих… Шерхлими губами
Я материнські вловлював соски,
Немов дитя, і ті смагляві плями
Навколо них, що пахли так різким,
Терпким жаданням плоті;
Знов первинна
Про себе заявляла жагота:
Зливалися у стогоні вуста
Й моя жива гаряча пуповина
Знов до твого жаркого живота
Немовби приростала; щире лоно
Мене приймало в себе, в таїну
Свою, у щонайглибшу глибину, –
Я повертався в лоно безборонно,
В свої начала… В матір і в жону,
В спокусницю свою найпершу – Єву:
Було все, мов уперше… Ні, не блуд,
А поклик плоті… То вже згодом древу,
І яблуку, і Змію вчинять суд
Не зовсім справедливий… Не обходить
Пізніших нас легенда ця стара –
Сама ж бо доля нас докупи зводить
І нашими чуттями хороводить
Заради обопільного добра
В майстерні цій!

Знайомий з давнім культом
Любові потаємної, для нас
Створив умови приятель мій, скульптор,
Порятувавши нас в критичний час.
Було нам тут і затишно, і втішно,
Й не холодно, хоч за вікном – зима…
Я думаю, грішили ми негрішно,
Бо в любощах гріховності нема.
Зі шлюбності ж витворюють ікону,
Без святості здебільшого,
А нам
Подарував Господь не шлюбний страм,
А щастя позашлюбного корону,
І убезпечить спокій, мабуть, сам
Призначив-наказав Пігмаліону.

Серед скульптур одна лиш ти була
Із плоті й крові. І на поклик крові
Відгукувалась щиро, і в любові,
Згораючи дотла, була, жила,
Ні блуду не підвладна, ні гріхові.
…В майстерні цій – заходив я не раз
До друга до свого, Пігмаліона –
Все так буденно! Зупинився час.
В кутку дрімає гіпсова Мадонна,
Пригасла вся, неначебто бездомна,
І постаріла в профіль, і в анфас.
Зневірився в красі Пігмаліон,
Ледь дибає, підкошений інсультом, –
Він переплутав, де ява, де сон,
Забув, у чім життя найвища сутність;
Не п’є вина й жінок не спомина,
Крім однієї – рідної, своєї, –
Він як митець утратився без неї,
Все загубив: і задуми, й ідеї,
І як їх повернути, вже не зна.
І я не знаю, чим допомогти
Адаму овдовілому – в майстерні
Садам едемським більше не рости
І яблуням спокуси не цвісти –
Зостались лиш пеньки та гострі стерні…

Я – поза раєм. Осені жура
Вже зазира в колись мажорну душу,
І не відомо: почекати мушу
До кращих днів, чи вже мені пора
У вирій відлітати?..


2003

І поки ти посміхаєшся мені -
В світлі надходять дні…

Журба не може бути й на відстані пострілу -
Я стану повітрям твого простору,
Стежкою простелюся під твоєю ходою,
Триматиму тінь твого тіла собою.

Нестиму кожне твоє слово дбайливо,
Не пропускатиму жодний твій рух,
Житиму тобою, поки це можливо,
Ловитиму миті переплетіння рук.

Блукатиму в пошуках для порятунку
У безкінечності осіннього трафіка,
Шукатиму ліки найвищого ґатунку
І зрозумію, що ти – моя знахідка

2012

Здається, ніби вчора те було…
Зима вже котрий день плела інтриги,
Хурделиці вихрасте помело
Підступно у сніги ховало криги.

На тебе так чекала я тоді!
В душі надія жевріла остання.
А час ішов, і в такт його ході
Відлунювало серце ритм чекання.

Вдивляючись у марево рябе,
Де тільки сніг, будинки та дерева,
Я думала: а що, коли тебе
Поцілувала Біла Королева?

І ти, хоч не хотів, про все забув,
Бо серце стало грудочкою льоду?
А може, вдома стомлений заснув -
Навіщо десь іти в таку негоду?

Спочатку й не повірила. Здалось?
Така знайома постать на зупинці -
Чи ти, чи, може, сам Дідусь Мороз,
Що ніс комусь омріяні гостинці?

Біля дверей ти довго тупцював,
А я очей не зводила, щаслива.
Аж раптом із-за пазухи дістав
Маленьке кошенятко – справжнє диво!

Пригадую, я думала в ту мить,
Коли змітала сніг біля порога:
Нехай мете надворі чи гримить -
Незмінно приведе сюди дорога

Та якось ти пішов і заблукав...
Минуло літо, промайнула осінь…
А котик після кожного дзвінка
Ще підбігає до дверей і досі...

Мої зморшки як хвилі у моря,
Мої зморшки від болі і горя,
Мої зморшки за людські страждання,
За болючі народні риторичні питання.

А я хочу, щоб були вони від усмішки,
Від дитячого сміху, від веселої книжки,
Промінці хай відходять від моїх очей
Від жартів народних та цікавих ідей.
08.04.2013

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003

Надежда Мартынова /Данчак/
РАЗМЫШЛЕНИЯ В ДЕНЬ РОЖДЕНИЯ

Жизнь пролетела мотыльком,
И ни друзей, ни счастья, ни любви,
За что? О, ГОСПОДИ прости!
Сейчас стою на краюшке своей
«ЗЕМЛИ».
А за спиной обломки, крыльев нет,
Тяжесть от грешной моей судьбы.
О, Господи прости! Жизнь прожита, УВЫ…
Она жестоко била, пощады, не дарила ох,-
«СУДЬБА» моя.
Света « капельки» вдруг подарила, они разбавили судьбу,
Ту темень, сплошную серость, пелену,
Мглу луч света осветил, согрел и благодатью
Напоил, хоть на минуту, хоть на час, но спас-
«БЛАГОДАРЮ» ее сейчас…
За все я Бога - благодарю и за детей, за мысли,
За слова, что согревали иногда, за стихи,
За правду, человечность и любовь, и за поддержку,
Что не давала падать и кричать, а заставляла,
«ВСТАВАТЬ», вставать.
В ДУШЕ есть теплота и доброта,
Она воспринимает все краски МИРА,
Окружающей среды, дыханье ветерка,
Солнца яркого прикосновенья, наполняясь
«ВДОХНОВЕНЬЕМ» - живет ОНА!!!




24.04.2013г.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113042502228

Хіба любов кордони має?
Хіба добро має межу?
Хіба душе не заспіває
Коли Тобою дорожу?

Нехай любов стуни торкнеться
І сонце променями гріє
І хай живе все посміхнеться
В любові, вірі і надії!
25.04.13

Хурделиці долі моєї
Любов поєднали з журбою...
Шість років, як ти вже без неї,
Три роки, як я вже з тобою.

Буває, до неї звертаюсь,
Як люди в молитві до Бога,
Бідою ділюся чи каюсь,
Поради прошу, допомоги.

Ніколи не знаємо, звідки
Приходить недобра година…
І ти, її мама і дітки –
Моя вже велика родина.

Для них і для тебе живу я.
За неї – молитва і свічка…
І радість і сльози, як чую:
«Тебе нам послала Марічка»…

Фото Pollianna http://www.lifeisphoto.ru/Pollianna

Закохані духмяні пелюстки
Всміхаються до сонечка: нарешті!!!
Ховаю на горище чобітки:
Великі, менші, менші і найменші...

У тих літах, перейдених без Вас,
Я мав яскраві сни і споминання
Невмілого , та щирого кохання,
У тих літах, перейдених без Вас.

Петлю на шиї щастя звузив час,
Зоря у небі загасає рання,
Як перше і останнє уповання.
Петлю на шиї щастя звузив час.

Душа сягає мрії днів юначих.
Вона сміється в них, у них і плаче,
Допитуючи : як тепер вона?
Чи до сих пір красою чарівна,
Чи , як тоді, на мене ніжно гляне,
Чи скам'яніло серце полум’яне?

2013

Мені не знати, де печаль
І де снага твоя і щастя.
Лиш кінська безконечна даль
Порятувала од напасті.

Навіщо мучився давно,
Народ питаючи з докором?..
Тобі підставлю рамено,
Окутий всемогутнім зором.

Петрові довго ти служив
І дослужився до погуби,
І сам собі наворожив
Не рідний край - Мотрині губи.

Та й доля щезла, як мара,
Бо не могла твоєю бути.
Лишилася журба стара:
То дія владної отрути.

Сумнішої за повість про Джульєтту,
Можливо, і немає оповідки,
Та стільки у житті гірких сюжетів,
Для котрих сьогодення стало свідком.

… Вони були щасливі, бо кохали.
Призначили батьки весілля дату.
Щоб їм у мирі жити, планували
Для молодят садибу обладнати.

Питався тато донечку, бувало,
Де хоче мати хатоньку-світлицю,
Але вона на те відповідала:
«Ти краще побудуй мені каплицю…»

Хоч не питав, замислювався тато:
Чому його дитина так говорить?
Та раптом не очікуване свято
Прийшло до двох родин, а біль і горе.

У дім, де наречені ночували,
Закрався, ніби злодій, струмінь газу.
Страшне весілля долі повінчало,
Забрала підла смерть обох відразу.

Дві птахи білі, як весільні квіти,
Несли до неба душі їх на крилах.
Так сталося. Чому – не нам судити.
"Бог так хотів", - напишуть на могилах.

Загинула красуня-наречена,
Та батько не забув її прохання:
Стоїть капличка, б’є вода джерельна,
Шепочуть верби листям про кохання.

Метелики кружляли у траві,
Збирала дощ над ними темна хмара,
Відлунням озивались долі дві:
- Ну чим не пара ми?
- Ну чом не пара?

А крильця тих метеликів, поглянь:
На білім чорне, а на чорнім - біле.
Переплелися, наче Інь і Ян,
Дві долі, та з'єднатись не посміли.

Куди подітися, о, Всевишній!
Думки сумбурні душа цитує.
Прийшла у справах твоя колишня,
А я на кухні обід готую.

Краса – і справді велика сила,
Хіба залишить кого байдужим?
Вона прийшла, як завжди, красива,
А я - така, як завжди, не дуже.

У неї – бізнес, вечірки, друзі,
У мене – діти, домашній клопіт.
А час тримає обох в напрузі,
На кожен стиль у життя є попит.

Вона приносить в дарунок вина,
І каву любить без цукру чорну.
Чия це примха, чия провина,
Що доля кожного – неповторна?

Себе картаю: хіба так можна?
Давно вже винних немає й правих.
Чому ж тоді на душі тривожно,
Коли приходить вона у справах?

Бо знаю: досі іще жалкує,
Про те, що мріялось і минулось.
А час поволі усіх лікує,
Щоб доля веснами усміхнулась.

Можливо, вкотре мене побачить
І жалкувати не буде більше,
Бо роль дружини складна, невдячна,
Але для мене - найголовніша.

Вечори, душевні та духмяні,
Вікодавні мури зберегли.
Всі були закохані й кохані
Щонайліпше, аніж будь-коли.

Часу пил застелює руїни,
Розпирає глеки щільність ер,
Тільки щебетання солов’їні
Свіжо - романтичні дотепер.

Іноді, неначе археолог,
Пошуки утрат своїх веду, -
Юності святої чисте коло,
Слід кохання в зорянім саду.

Я монети щастя сріблобокі
У розкопках дивом віднайшов
На свідоцтво милостей високих,
Що дала мені твоя любов.

У душі нетлінні експонати:
Спогади, поезії, пісні…
На землі не можна не кохати
І не мріяти про це мені.

21.04.13

Коли духмяний дощ
вітає ранок
і стукає тихенько у вікно,
то не журися:
усмішки серпанок
осяє твої очі все одно.

Нехай у них ніколи не згасає
шалене світло і жага мети,
Нехай щодня для світу відкривають
нові, іще не звідані Світи.

Нагряне злива –
смійся і цвіти.

По нічному дощі відчуття прохолоди
Залишається протягом цілого дня
В закапелках душі,
І твоєї незгоди
Самопальний вогонь пригаса,
Схолоня…
Може, й краще – ось так:
В сивизні осеніти
По нічному дощі,
По ранковій росі,
Аніж попелом снів припорошувать квіти
Сподівань безнадійних –
Зів’яли ж усі!
Ти услід за дощем дріботіла-щезала,
У відбитках калюж висихали сліди,
Твоя постать струнка
Й до безтями зухвала
Натякала неначе:
"Пощади не жди!".

Мій березневий котику!
Я притулюсь до тебе,
І від одного дотику
Душа злітає в небо.

Мій березневий зайчику!
Щодня без перебою
Країну див небачених
Я пізнаю з тобою.

Земля від сонця-проблиску
Вбирається в зелене...
Мій березневий проліску!
Цвіти весь рік для мене!

Попрощалися. Вийшов із хати.
Застогнав, зажурився поріг.
Твої квіти лишились чекати -
Ніжні, чисті, біліші за сніг.

Я сумую і пізно, і зрана,
Хоч кажу тобі рідко про те,
Та любов у розлуці не в'яне,
А білішим від снігу цвіте.

Наче сон і мрія учорашні,
Відлетіли пухом із тополь
Поцілунки несміливі наші,
Пожадань ласкавий березоль.

Золотар чаклує над гаями,
До висків торкається срібляр.
Те, чого не сталося між нами,
З іншою отримав я у дар.

Та чомусь травневою порою,
Як зозулі в лузі закують,
Тіні сліз вертаються щокою
У далеку молодість мою...

18.04.13

Сіяло сонце у бокалі,
Бриніли сльози на очах...
Було все важче їй дедалі
Шукати суть в простих речах.


Так наполегливо топила
Журбу і тугу у вині.
Сльоза на горло наступила
І заблищала в сивині.


Як у тумані, пропливало
В уяві все, що вже було.
Пила - і знову наливала,
Та не п'яніла, як на зло.

Що завдало такого болю?
Сама не знала до пуття...
Вона ішла на свято долі,
Але спізнилась на життя...

Тиняючись сторінками ПееМ,
де день і ніч звучить невтомно ліра,
я бачу, як із розмаїття тем
ще визирає непоборна ВІРА.

Там і НАДІЯ – світло вдалині:
пройти шляхи, долаючи утому,
згоріти вщент у творчому вогні
і Феніксом вернутися додому.

А ще ЛЮБОВ, дарована з небес.
Жіночий погляд пломеніє всюди,
тож не один загинув і воскрес,
вдихаючи жагу на повні груди.

Тиняючись сторінками ПееМ,
у лабіринтах таїнства святого,
я зрозумів: немає там богем,
є тільки дотик – Бога до земного.

18 квітня 2013р.

у повні жмені сонця набереш
коли засне твій берег – оберег
і груди сильні без важких одеж
задихають спокійно киснем веж
щоб завтра берегти свою оселю

мені таємний допливає час
нічної кішки що іде повільно
і вішає своє прання на Марс
пече Наполеон словами Рільке
і миє посуд кігтиками звіра

поправиш покривала із весни
і колисаючи своє дитяче зілля
покличеш рідні рими до гостин
вкладеш у білі лодії масиву
що ще зіває у дрімоті див

світає ранок першим солов’єм
у дзьобику приносить соло річки
о шостій прокидається святе
і кави запах дихає у вічність
де все дрібне - величне і просте

Аcсоль встигає тільки де-не-де
невиправимі гілочки долоней
ростуть крізь неї і трава росте
як тулить щоку полиновий Грей
вітрилами змітає вир утоми

Ішли ми своїми шляхами,
Що, може, зійдуться, як знати...
Хлоп'я, що зростає без мами,
Я хочу тебе обійняти,

Життя не завжди справедливе,
Обоє вже маємо досвід….
Молюся, щоб виріс щасливим,
Бо горя і так з тебе досить.


Я хочу тебе зігрівати,
До тебе душею горнуся.
Я хочу тобі дарувати
Любов і турботу матусі.

У долі високого злету
Для нас буду щиро прохати,
Тому що, скажу по секрету,
Я дуже люблю твого тата.

Січень 2010 р.

*****

Засумувала гілочка вишнева,
заплакала пелюстками додолу:
моя матуся – відійшла у вЕсну,
здолавши біль і чорноту зимову.

Жива – завжди!.. бо так хотіла жити…
І нас так самозречено любила…
Нема, нема… І нікому студити
мої гарячі скроні, нерви, жили...

Немає рук Твоїх таких невтомних,
таких умілих, працьовитих, ніжних!..
Це не сприйма ні розум, ні свідомість,
тому й пишу листи Тобі… у вічність.

*****

Малює вітер акварелі хмар
такі далекі, сірі, невеселі,
місцями чорні – там, напевне, град.
А я іду до мами. До її оселі.

Голубить ніжний промінь білені хрести,
заквітчане, забарвінковане довкілля.
Тобі у небо – пам’яті листи, -
мої вірші, і молитви, і вічний біль мій…

*****
Мовчатиму сумно, та серце кричатиме
і сонце повисне на кінчиках вій,
лиш вітер пелюстки і зорі гортатиме,
притрусить їх попіл не здійснених мрій…

*****

Хоч на єдину мить,
хоч на єдине слово,
на погляд хоч один
прилинь…

*****
Чому матусю, нині райська пташко,
так нагло обірвався твій політ?
Мені без тебе невимовно важко,
душа моя - оголена, мов дріт…

Високовольтний біль… Чорнобильська напруга…
Не доторкнись!.. фермата на струні…
За обрій повінню низькочастотна туга…
І нове сонце сходить у мені…

*****
Сховаюсь за завісою дощу,
пірну в найглибшу, в найгустішу зливу.
І розіб’юся об стіну плачу!
І оживу – оновлена й красива.

Я сили наберуся від землі,
і піснею здіймуся аж до неба!..
О, мамо рідна! Ти десь вдалині…
Чи долетять мої слова до Тебе?

*****
Я не хочу вертатись у вчора,
я не хочу загадувать завтра,
я сьогодні у місячнім чОвні
назбираю блискіток часу.

І коли до нестерпності важко,
розіллється у серці отрута -
зрозумію я істину – справді,
є на світі єдина покута…

Лиш єдина у Вічності казка,
одинока у Всесвіті Пісня,-
безоплатна мамина ласка
і сльоза її, витерта пізно.

1998 (2013)

«нагло» - тут «раптом», «раптово», «зненацька»
«фермата» - (муз.) довільна тривалість звуку
http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/?swrd=%F1%EB%FC%EE%F2%E0&btnG=%CD%E0%E3%EE%EB%EE%F1%E8

1. І тішиться хижо розлука.

Поїхала з третьої спроби…
Хоч як не втікай – не минулось.
Прощання не легше хвороби,
Ми знову об нього спіткнулись.

Чомусь і кохання щасливе -
Повернення - не запорука,
Бо вносить життя корективи,
І тішиться хижо розлука.

Тому, стоячи на пероні,
Сказати не бійтесь "Кохаю".
У долі ми всі у полоні,
Що буде - лиш Бог один знає.


2. Розлука сипле сіль…

Колеса стукають, як серце.
Душа втомилась і болить,
Бо хоче радісним джерельцем
Розлуку в зустріч перелить.

П'ю зварену тобою каву,
А ти, напевне, п'єш мій чай...
Що там попереду, цікаво,
Чекає радість чи печаль?

В купе сусідньому хлопчина
Із кимось бесіду завів
Про долю неньки України,
Заробітчан і злидарів.

І поєдналися тривоги
За Україну і за нас.
Зійшлися разом дві дороги
В складний неоднозначний час.
Та й чи були для України
Легкі шляхи, легкі часи?
То гніт, то голод, то руїни,
Терпіння в Бога лиш проси...
Прости нас Господи, прости
Ятрять думки душевні рани,
На них розлука сипле сіль.
Переживем її, коханий,
Засяє сонце крізь тумани,
І ще настане час весіль...
(2.02.2010 - між двома турами президентських виборів)


3. Ми вже напилися розлук досхочу.

І знову навколо обличчя чужі.
Долаючи відстань і втому,
Від тебе до тебе з тобою в душі
Нарешті вертаюсь додому.

Прощання - ховаючи сльози в очах,
Назустріч - неначе на крилах
Туди, де сумує мій зоряний птах,
Де двійко пташат наших милих.

Рідненькі мої! До гніздечка лечу,
Бо знаю: чекати втомились.
Ми вже напилúся розлук досхочý,
Тепер лиш радіти лишилось...

18-25.04.2010

Я їду до тебе, серденько,
Щоб очі зустріти очима,
Уста, наче мед, солоденькі
Цілунками вкрити смачними.

Щоб руки з'єднати з руками,
Щасливим ділитись безсонням,
І міряти час не роками,
А стуком сердець унісонним.

Позаду - печалі і біди,
Попереду - весни квітчасті.
Я їду до тебе, я їду,
Аби дарувати нам щастя.

Кумири падають з високих п’єдесталів:
звичайні смертні … Помилки, поразки…
А так хотілося торкнутись ідеалу!..
Або зустріти лицаря із казки.

А доля знай кепкує, кпинить,судить:
«Що, забажалось лицарів міфічних?
Немає, не було, і вже не буде.
І досить цих казок трагікомічних».

Але я хочу вірити у диво,
адже без віри – жити неможливо.
І кожен день - сама творити вЕсну,
й любов зустріти з небуття воскреслу…

… (2013)

Я буду цілувати голос твій,
Душею ніжно душу обіймати.
До тебе полечу на крилах мрій,
Між нами перешкод іще багато.

Такий далекий і такий близький!
Любов за кіломéтри не сховати.
Наниже нічка зоряні разки -
І кожен подих буду цілувати.

Як хотів би побачити я ту єдину,
Що для неї присвячую свої пісні
І я знаю, що скоро її я зустріну,
Про це моє серце каже і сни.

Як зустріну, то серцем відразу відчую
Бо шукаю тебе вже я дуже давно,
Часто образ я твій в думках своїх малюю,
Та побачить не можу його все одно.

І, можливо, ти також собі уявляєш,
Яким має бути твій рідний, єдиний.
Але, як і я, напевно не знаєш
Скільки до зустрічі чекати ще: дні чи години.
7.08.2003 р.

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль, нечасто
У зраді власної мети.

А ти була мені, Олено,
Рідніша рідної сестри
І рятувала достеменно
Від болю, що мене ятрив.
В найтяжчі, згадую, хвилини
Ти йшла на виручку мені
Через суспільні трясовини
В чужій нам рідній стороні.

Стояла поруч на могилі
Моєї мами, на краю
Цілого світу – я в безсиллі
Спиравсь на мужність на твою.
А ти, напевне, дивувалась,
Як обездолене хлоп’я
На безголів’ї піднімалось,
Щоб власне викричать ім’я.

В життєвих клопотах і тлумах,
Коли збивався я з пуття,
В Москві, у Києві та Сумах
Ти берегла, немов дитя,
Мене, запійного естета
І віршомаза; ти змогла
Оберегти в мені поета,
Охоронить мене від зла.

А в час, коли загроза ночі
Спивала жадібно мій зір,
Ти врятувала мені очі,
Подарувала світ, повір,
Вже призабутий, розмаїтий,
Коли любові пивсь нектар,
Коли я зміг серед піїтів
Розгледіти твій божий дар
І визначить безпомилково
Твоє майбутнє осяйне,
Коли твоє ліричне слово
Епічних обширів сяйне.

Оленко, щирісний мій друже
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого "я".

Через мохи, крізь кураїну
Я знову бачу в кольорах
Країну рідну Україну,
Розіп’яту на всіх вітрах,
Таку єдину, сокровенну,
Чий шлях в майбуть благословен,
І найпрекраснішу Олену
Серед усіх святих Олен!


2008

Друже, милий мій єдиний
Як тобі віддячити за все?
Ми з тобою істину відкрили,
Що життям дихає в лице.

Друже, вірний мій і мирний,
Як же спокій віднайти для тебе?
Коли сам давно уже безсилий,
То хоч помолитись треба.

Друже, смілий і самотній
Не завжди виходить бути дужим,
Та за всі розмови сотні,
Пам’ятай ти мені потрібний дуже!

Друже хоч і нарікаю у печалі,
Та тобі радію повсякденно,
Жодний з нас не знає, що там далі,
Але кожну мить життя любім священно!

2013

У світлі місячного сяйва,
коли торкнутись можна зір,
чарівним трунком життєдайним,
рядки лягають на папір,
сплітаються думки у рими,
і розквітають сторінки
словами мудрими й простими,
як у майстрині рушники.
Радіє буйне різнотрав'я
пісень, сонетів і поем,
хтось вишиває ніжно "гладдю",
хтось "хрестиком" рядки кладе.
Немов з бабусиної скрині
насипле вечір в жмені мрій;
червоних, жовтих, срібних, синіх,
лиш розібратися зумій.
У світлі місячного сяйва
зорять натхнення пелюстки,
чарівним трунком життєдайним,
лягають на листок рядки.

2013

Жіноча доля – пісня журавлина.
Мабуть, у тому осені провина,
Що гірко плаче, лиш її почує
Холодний дощ, який між хмар ночує.

І у моїй складній жіночій долі
Журби та гіркоти було доволі.
В холодну дощову осінню днину
Привів мій чоловік нову дружину.

Розлучницю голубив при малечі,
Допомагав їй розбирати речі,
А я ховала розпач у долонях,
І безутішно схлипувала доня.

Візьму за руку скривджену дитину,
І дім, що рідним був, навік покину.
А за порогом дощ почне відразу
З душі змивати біль, гірку образу.

Ще сонечко засяє, люба доню,
І прояснить жіночу нашу долю,
Вбере її у зоряні коралі…
Не плач, маленька, треба жити далі!

(2008-2013)

Зажура за вікном.
Береза і каштан понурені без листя.
Моруге павутиння гілля верб
оточує помістя..
Тужливо час очікує пісень.
Сумує небо сіре.
Засмучений холодний день
торкнувся ліри.
І заспівав.
Почули отой спів усі творіння.
І бережно зелений лист
пронизав павутиння.
Бруньками тішиться каштан,
Береза соком.
Бо день причарував весну.
Так, ненароком...

*
бджолою мрії
пещу пелюстки
твоїх солодких уст
моя кохана
але вони
із відстані руки
щезають у пітьмі
немов омана

лечу джмелем жадання
уві сні
до ніг п'янливих -
чарівливих стебел
та падаю
у крутежі земнім
поранений погордою
від тебе

співаю в марах
пісню солов’єм
серед зелених віт
краси твоєї
але мене
неначе громом б'є
холодний погляд
снігової феї


-
світ наяву
таким як був і є
і ми з тобою
граєм давні ролі
і сон чи мрія
нам не попсує
Любов’ю
подарованої долі

08.04.13

А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)