Обійми мене, обійми.
Я в твої упаду обійми,
І у руки твої крижані
Палу я п'янка і безсильна.

Ти дивись лиш на мене, дивись.
Поведи до очей моїх очі.
Вони, як небо, блакитні, як вись
І як теплії зоряні ночі.

За тобою піду я сама
Хоч на край, хоч за край, хоч у прірву.
Коли раптом почнеться зима,
Я весну із долонь її вирву.

Я в очах небесних твоїх
Загублю і себе, і життя.
Загубити себе - то є гріх
І грішні всі мої почуття.

Моя доля у білій пітьмі,
А в душі моїй ангельські війни.
Я в обійми твої крижані
Не паду ні п'янка, ні невільна.

Годинник дні рахує.
Я не чую
Цей дивний стукіт -
Перекат дощу.
Стрілки сумують,
І самі ночують.
Лиш дивний спокій
Я для них лишу.

Світання раннє,
Раннє, без вагання
Гортатиме минулі помилки.
І пташка перелітна
Світом бідним
Тікатиме з хазяйської руки.

Забуть несила,
Пам'ятать немило
Вчорашній день, неспокій і... усе...
В мережаній хустині,
Як дитині,
Собі у дар свободу принесе.

Свобода зроду,
Наче дикі води,
Міняє русло і втіка кудись...

І страх самотній
Із пустим "сьогодні",
Як нитки переплутані, сплелись.

Життя дзвенить, летить мрійливо,
Буває град, буває злива,
Буває, сонечко грайливо
Загляне у вікно й дбайливо
Тебе розчеше, витре сльози,
І зникне біль: метаморфози
Несе з собою почуття!

Ах тільки б трішечки знаття,
Що сонце прийде - і в любові
Тебе зустріне день унові…

25/02/2012

Засипав місяць крадькома дорогу
сльозами самоцвітами завзято,
опісля він протверезів потроху
сполохав чорне кошеня пухнате.

Десь там далеко зазвучить віола,
то зОря дивна кличе легкокрила,
любов його дзюрчить палка і гола –
не вкрадена й недосяжна мила.

А вранці роси кришталем на п’яти,
забутим легінем пітьма криниці
прошепче таїну його посвяти
коханій – щастю і його в’язниці.

23.02.2013

Не відаю сліз, ні апатії,
Незнана й журба мені теж…
Цей вірш я пишу амфібрахієм
І вдумливо, й щиро – без меж.

Нащо мені Дакія, Фракія –
Не прагну заморських я веж,
Бо маю до тебе симпатію,
І навіть щось більше – авжеж.

Коли прилинуть сни й повік твоїх торкнеться
Легкий незримий промінь з ясних нічних небес
Не бійся, не будися, рукою не затуляйся
Засни, й тоді побачиш магічні зір світи

Нечутно ступиш ти на сріблясті промінці
Світил, що десь далеко, й лиш тихо світять нам
І без перил і східців по зоряній доріжці
Ти підеш усе вище гуляти гуляти по світам

Ступаючи в просторі, де холодно і пусто
(З розумних дуже книжок, ти знаєш це давно)
Наперекір законам, що ми про нього знаєм
Ти затишок знаходиш і лагідне тепло

І ти собі гуляєш, по срібному промінні
Зриваючи комети, плетеш із них вінки
А граючись зірками, виконуєш бажання
Збиваючи їх з неба для тих, хто на Землі

Але настане ранок і сонце, що на сході
Зійде, і, потягнувшись, зітре чудні світи
Завісить небо синім, і приготує сцену
Для гри в життя, актором якої будеш ти.

16.02.2009

Мій день народження – це ти,
квітучої сакури мотив,
шепочеш опівночі ім’я...
Твій день народження – це я.

Щаслива з минулим на плечах,
сльозами та сотнею турбот,
палав би вогонь в твоїх очах –
відмовлюсь від слави й позолот.

Твоє народження – це я,
далека, бáжана зоря,
нарізно з'єднанні світи,
моє народження – це ти.

10.02.2013

Вот уже не первое лето
Девочка из числа златовласок
Походя оживляет предметы,
Учится разведению красок.
Вбирает ощущения тени и света
Кисти своей попутчица.
Солнце зашло,
Выписать это небо жемчужно-тучное
Разве получится?

Как-то нужно решить это небо,
Как-то нужно решить
Давнее лицо одноклассницы.
Где взять достаточных красок?
Натура блазнится.
Сил взять где бы?

Пусть! Лицо разлилось в улыбке
Штрихами зыбкими.
Тени стали предметом вышивок -
И солнце вышло.

2012

Приснися,
у мінорі прозвучи,
де зоряне замріяне спіккато
і свято у душі.
Мовчи.
Мовчи.
Лише півтону -
голосно занадто.
Іще не час.
Торкнися до грудей.
Легенько,
ніби зовсім випадково.
Святково доокола.
Орхідей
немає нині - Музика і Слово.
Вони - основа, чуєш...
А тепер
звучи мені
надірвано, крещендо!
Віддайся,
аби вечір не умер
дощенту.


Спіккато — (іт. spiccato - відривати, відокремлювати) - штрих, який застосовується для гри на смичкових інструментах і виконується легким доторком смичка до струни для видобування кожного окремого звуку.

Крещендо (іт. сrescendo - збільшую, зростаю) - знак, який означає поступове збільшення сили звуку.

Ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Літописець ліхтар
у чеканні фієсти.
Світло мовить мені:
наймилішій не вір!
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
Легким порухом рук
дістаєш голубів,
ох, не тих, за якими
хотіли у вічне.
Ілюзорні круги
ще вдаються тобі,
ще виходить усе
на снігах
на торішніх,
а сьогоднішній нам
невимовно чужий -
хижі відблиски кличуть
розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.

2013р.

В мені щосекунди живе страх болю, і він
Росте, шириться, силиться.
Я постійно пишаюсь тобою
І жалкую, що рано виросла

(2012)

переспів вірша "Благословення" Любов Прокопович

Світанок хоче очі відкривати,
а ти вже хату пораєш давно,
бо трудівниця, жінка ти і мати,
благословляти день тобі дано!

Столи у свято й будень накривати,
узором гаптувати полотно,
дітей своїх на крила підіймати,
благословляти їх тобі дано!

Від всіх напастей серцем затуляти,
хоч діти вже і виросли давно,
дано тобі онуків колисати,
благословляти їх тобі дано!

Допоки сонце заглядає в хату,
а діти визирають у вікно,
дано тобі ім'я величне - Мати!
Благословлять життя тобі дано!

І живи ще, поете...

Із хаосу бездумних тирад
Склалась казка про волю і силу.
Як могло, так життя й поносило
Твоїх мрійних думок авангард.
І додому, поете, додому!
Кличе серце і кличе душа
Від зневіри дурної і втоми,
Від гарчання чужого вірша,
Від дурисвітів слова. З полону
Хворобливих від заздрості мрій,
Виривайся з кайданів додому,
Там свобода тобі і ти їй.
Дім, де блискавка ріже на долі
Тихо злежані млу й небуття,
Там де вітром щебече життя -
Дім любові і правди, і волі.
І ти дома, поете, ти дома!
Упади в лоскотання трави.
На минулому хрест, далі кома...
І живи ще, поете, живи!

2013

Женщины - заманчивые люди.
Как же мы их любим, как их любим!
Каждая - отдельный водоём,
Каждая - о важном, о своём.

Ирочка в своей основе - рейтинг.
Вика элегична, хоть убейте.
Аська - это пламенный зигзаг,
Подравнять который вам никак.

Вас построят Маша или Таня.
Жени спросят, кто из них желанней.
От вниманья расцветают Нина,
Любочка, Алина, Валентина.

Всё о том, что песенка не спета,
Вам напомнит Жанна или Света.
Если вы не вовсе инвалид,
Алла вас легко расшевелит.

Лена - это жаркая подмышка.
Анна - электрическая вспышка.
Юля - это тайный леопард.
Даша - это три колоды карт.

Вера - мандариновая долька.
То ли дело, то ли тело - Ольга.
Ольга выплывает, как луна,
Всею полнотой разрешена.

2012

Ховались ми від патрулів
У львівських парках,
В гущавині
Кущів.
Я так тебе жалів!
Вуста наївні і невинні
Так обережно цілував.
Так ніжно обіймав за плечі
І говорив такі слова
(З роками їх забув, до речі).
Такі слова! Аж мліла ти
В моїх обіймах. Аж пашіла
В палкому розквіті цноти
І пожадань душі і тіла.
Я так жалів твої літа
В життя свого двадцятім літі:
Ти – сирота, я – сирота,
Нас тільки двоє в цілім світі!
Марічко, дівчинко із гір
Карпатських, дивонько кирпате,
Тобі ж казали:
"Ой, не вір
Солдату!
Всі ж вони, солдати,
Однакові, і твій – такий:
Свого доб’ється і покине...".
Марічко! Профіль твій тонкий
Щось затінило хмаровинне,
Туманне, сиве і смутне...
Я так жалів тебе!
Я знаю:
І через тридцять літ мене
Ти згадуєш. І я гадаю,
Добром лиш згадуєш...
Бо я
Жалів тебе! Жалів. Жалію...
Чи ти – сама, чи є сім’я?!
Тебе тривожити не смію.


1998

Балет Чайковського…
Танок
Маленьких лебедів…
Намарне
Я викликаю те примарне
Видіння юності!
Струмок
Думок та образів
Тече
І витікає у непам’ять…
…Я – в осені.
Тут листя палять.
Тут гусне дим – сльоза пече.
Стежок не вистежиш в імлі.
В дощі – кущі сивоголові.
Тут не до нашої любові –
Її немає на землі!
Зів’яв, розсипався вінок
Дивоквіток (рожеві, сині),
І білокрила лебедині
Згоріли – то від них димок.
Моє чудне лебеденя
У Стрийськім парку загубилось…
Хіба ж йому так не любилось
На зламі вічності і дня?

Цієї втіхи я не осягну!
Як вам вдалося ніжно й урочисто
В моїй душі розбурхати весну
Осіннім дзвоном золотого листя?

Вона - курна, безводна і гориста,
І наче степ, де суховій майнув,
Де не весніли квіти літ із триста,
Хіба деінде кущик полину.

Вам удалося оросити порох
Щемливим словом, бірюзовим зором,
Щоб серце веселково розцвіло.

Холонув позір голубої висі,
А ми у теплу юність подалися
Безвиході і фатуму на зло!

08.02.13

Засмучені, засмічені ліси,
В яких я жив.
Які в мені – як тайна.
Як Всесвіт у краплиночці роси,
Чи уночі забута хата крайня.

Іду крізь них я, проклятий поет,
Що з долею не грає більше...
Біль ще...
Час все затер:
Ікона чи портрет –
В тій хаті крайній –
Не розкажуть вірші.

Бо вже й вони постаріли, слова.
Між ними ходить все, чому не ліньки.
Чи пуповина, а чи тятива
Поміж словами...
Можна – груди жінки.

А так – печаль.
Смертельна пустота,
Нервова, ніби черга туалетна.
Завів собі і ката, і кота...
То ж чую, як муркоче вісь планетна.

З горілкою, мов соскою, я спав,
Коли безсонна ніч...
Тоска і прірва.
Спинномозково, грішно я конав,
Допоки тіло із душі не вирвав.

Переформат.
Піду тепер таким.
Все більше на Всевишнього надіюсь.
Він розставляє долі і зірки,
А я, а я... не вмію...

Я золота пилинка на вітрах,
Подібна до іскринки чи сніжинки.
І кров моя тектиме в яворах,
Як ляжу в Землю так,
Як вийшов з жінки.

А з іншою на двох той самий гріх
Несемо – як несуть по водах води.
Бредуть над нами журавлі старі,
Мов кобзарі, яких сам Бог проводить.

Я знаю, - ви сьогодні на роботі,
Вчите дітей, і мрієте про те,
Як гарний вірш допишете вже потім,
Мені на добру згадку подасте.

Слова в душі то гаснуть, то ясніють,
Рядком ідуть за думами услід,
І творить вірш ласкаву терапію
Від болю серця і нежданих бід.

А я чекаю вечора, як ранку,
Аби присісти за робочий стіл,
З екрану знявши темені фіранку,
Слова вдихати щирі і прості.

Я вірю , що ви по той бік екрану
Віднайдете чуттям приємну гру,
Як вам пришлю подяку несказанну
За дотик ніжний до ліричних струн.

08.02.13.

У монотонних буднях потопає час
І десь не десь у свята виринає
Немов свіча ми, гаснемо в вночі
То нас запалюють і ми мов, воскресаєм

Так серед друзів, - (нібито , назавжди вірних )
І ворогів , (що інколи за друзів кращі) ,
Ми день у день, зі снів прокинувшись чарівних
Надією серця наповним наші

І з вірою, що прийде кращий час,
І нас оцінять не зі слів чужих – обсуди!!!
А за добро і глибину душі і вас,
Але ж хіба цікава, чесність людям?

Їм, би лише поговорити дай,
НЕ їсти з тиждень , ні - і навіть пити!!!
Їм дай лиш привід, похибку і знай!
Для них за честь щось біле – очорнити!!!

Хіба таке з тобою не траплялось?
Хіба тобі не прикро? Не болить?
Та час минув - хіба не легше стало?
Обсуди вчухли – Бог суддя їм. ТРЕБА ДАЛІ ЖИТЬ!!!

Відпускаю тебе, відпускаю.
Я не знаю, чи з пекла, чи раю?
Але більше тебе не тримаю:
Вириваєшся, хочеш – іди.

За рукав я тебе не тримаю,
Відпускаю, як лебедів зграю,
Як хмарину оту, з небокраю,
Що ховається вже за межу.

Відпускаю, як лебедів згаю,
Наче воду із сита пускаю,
Наче гуркіт старого трамваю,
Що в минуле поїхав колись.

Наче воду із сита пускаю,
Наче хвилі нестримні Дунаю,
Ніби запах того короваю,
Що в дитинстві бабуся пекла.

Наче води нестримні Дунаю
Не чекаю тебе, не вертаю
Із життя промайнулого – знаю,
Що не вернешся, як не проси.

Не чекаю тебе, не вертаю,
Із душі біль розлуки знімаю.
Так вовків у задимлену стаю
Відпускаю і кличу – не йдуть.

Із душі біль розлуки знімаю,
І, як ніч серед літа, змовкаю,
Сам собі кожну мить дорікаю
І картаю, й караю себе.

Я, мов ніч серед літа, змовкаю
І зникаю… Тебе відпускаю…
Розумію… Та й сили не маю,
Щоб утримати те, що не мав.

За вікном у тузі проплили сніжинки.
Біла - біла ковдра: жодної стежинки.
Заясніла нічка мрією про тебе:
Золотять сніжинки, ніби зорі неба.
Місяць палить грубку - сяє серед ночі.
Яблуня у шубці - білий стан дівочий...

Ночи твои хризантемны, мечты натружены.
У тебя локоны голубые, а сны - жемчужины.
Небо идёт, отступая, сбегая тучами,
Быстро назад идущими.

Видишь, я подбираю слова старательно,
Чтоб, значит, в такт говорить,
Чтобы не быть карательным.
Чтобы пенка сомлела.
Чтобы пришли спасатели.

Вот, Новый Год скоро.
Ёлки, игрушки, такое прочее.
Светлые праздники в небо чернорабочее
Запускаем безбашенно,
Чтобы потом воочию
Наблюдать все салюты,
Все новогодние огоньки.

И всё ещё сбудется, чему ещё делать нечего.
На то и сочельник, чтоб даже судьбу залечивать,
Когда все простые радости так застенчивы,
А все недосчастия
Так внимательно далеки.

2012

Дошкульний холод самоти,
У хаті тиша.
На вікнах іній-серпантин
Мороз розвішав.
Неначе розірвався міх
Необережно,
Летить, летить лапатий сніг -
В душі бентежно.
Чай недопитий на столі,
Лимон до чаю.
Думки, як сиві журавлі,
Що відлітають.
Хай снігопад засіє шлях
Пречисто-біло.
Усе життя чекати я
Тебе уміла.
Не вічний віхоли мотив -
Прийдуть ще весни,
І лід пекучий самоти
На серці скресне.

30.01.2013р.

Засинав між печалями – в небо сліди…
А звідтіль – голіруч і завжди стрімголов.
На розхристані сни – ні ласо, ні вузди,
тільки клаптик небес, що на ймення – любов,
доганяв на світанку і кликав туди,
де майбутнє іще – незрадливе плече.
Ти зі мною, будь ласка, у небі ходи,
бо інакше небесне, кохана, втече.

2013р.

Зав’язав любов на зиму пеленою,
зі стіни зішкрябав завтрашнє тепло,
увірвався гнів сердечною війною:
затремтіли раптом руки і чоло.

Все вище стрИбай – неба не дістати!
Вкусив шматок, а в неї там рубець.
Морозний щем у серці зірве ґрати,
розтрусить грішне тіло нанівець.

Побрязкав сором дзвоником невчасним.
Зіп’явсь на ноги: холодний та живий.
І вірив я казкам усім не власним,
хоч передчував, що це за душу бій.

Вона пашить, згорає, попелиться...
Це гра така – хто більше нагрішить.
За нею млію, туга знов гніздиться:
Як бути далі? Біль як пережить?

24.10.2012

Такий цей світ, таке моє життя,
незаймані дещицю перелюби.
Я не скорюся, серденько, затям!
Поки жива, поки тріпочуть груди!

Не очі переможні у дзеркалах:
від себе не сховатись, не втекти,
вдихати почала лиш... і зв’язала
свої вуста мовчанням: я і ти...

01.02.2013

Котилось помаранчем у поля
Зимове сонце, залишивши місто.
Загорнута у сутінки земля
Прощалася зі сяйвом золотистим.

Зіщулилися ягоди калин,
Вже не яскраві - а бліді, змарнілі.
Мороз із порцелянових крижин
Вирізьблював їм шати сніжно-білі.

Мережив сріблом соснам кептарі,
Оздоблював кружальцями, шнурами.
На оксамитних вітах угорі
Бурульки порозвішував разками.

"Оранжево закінчується день", -
Подумала. А спогадів лавини
Несли думки про тебе і про те,
Що любиш ти солодкі апельсини.

25-27.01.2013р.

Зелене яблуко, зелене,
звабливе, юне, неземне,
в коханні
пристрасно-шалене,
торкнися - іскра спалахне!
Пірнає юнка легкокрила
із головою у життя,
здавалось, небо підкорила,
без каяття!
В руках не втримаєш жарину,
бо спопелить,
чекає мати на дитину,
душа щемить,
минає час, летять години,
і ніч без сну,
зітхає мати:
- Стріла доня
свою весну...

30,01,13

Побіліли думки, побіліли уста,
Білий сніг на чолі, мов цілунок останній,
Побіліло усе, і сльозинок сльота
На поблідлій щоці мерехтить на прощання…

У химері світів чорно-білих «над-Я»,
Де прозора душа непомітна без тіні,
Діамантик сльози – мов Полярна зоря
На щоці у Зими, що відходить у іній…

1998 (ред.2013)

Мої думки, своїми пелюстками,
Спадають снігом на лице.
Земля хропе під теплими снігами:
Я добре пам’ятаю – це.

Твої сліди на стоптаному серці,
Поволі стерла заметіль.
Ночами калатають мегагерці
На ньому охололий біль.

Весно, Весно, тебе я знову кличу.
Назад немає вороття,
А почуття, стікає по обличчю
І пахне вільне майбуття.

Запалюю свічу мого кохання,
Але чомусь, вогню нема…
Я знаю, що для тебе не остання
І сподіватися дарма.

Стоїть свіча – немає серцевини.
Для тебе - поза зоною, віднині.

О сколько нам открытий жизни чудной
Готовит нежно пьяный парадокс.
Любовь и власть от века неподсудны,
Вот так уж с ними как-то повелось.

Сплошная жизнь - роскошная путина,
Сожмёшь и долго смотришь, что в горсти.
Дойдёт улов до самой сердцевины,
До самой страсти может довести.

Ломайтесь, тайте, крепкие объятья,
И снова замыкайтесь в свой черёд.
В былых объятьях был не виноват я,
Пойдём, посмотрим, как ещё попрёт.

Какое счастье падать спелой грушей
В заоперно большую жизнь твою.
Ну что тебе? Мой саундтрек послушай,
Тебе я песню новую спою.

Во исполненье песенки недальней
Металл готов послушно лечь в тетрадь.
И молот из него, и наковальня -
Чему не быть, того не миновать.

Над ним сомкнулись крепкие объятья...

2012

ппць

Протікає вода крізь долоні,
омиває відлигою руки,
відчувати тебе – ще доволі
(вже не я) піднебессями звуків.

Не мені дотанцьовувать танець,
таємниця коштовна у серці,
між світами забутими станем,
мов пегас на обвугленій фресці.

23.01.2013

Тиха ніч увсебіч
Розкидає зірки з пліч:
- Шал вогню зупиню, -
Холод тіла – не стерпіла,
У калюжі утопила,
- Не весна, а навісна,-
Гірко плаче вже сама
Льоду ніжна бахрома…

Ніч із кокону білого віхоли
Намотала ниток. Ранок стріхами
Розірвав сиве прядиво холоду.
І крізь нього проміння, як золото,
Полилося тихенько на вишиті
Срібним шовком дерева. У тиші тій
Заяснілося. Втішено, весело
Заспівали птахи. Вітром чесана
Похилила верба закосичені
Жовті прутики. Сонцем засвічений
День зимовий родився під вітами,
У снігу, що палав самоцвітами.

15.01.2013р.

Я не строю преград:
Ты решил "так"- и я покорилась!
Самой лучшей наградой
Может стать для меня твоя милость!

В царстве вечных снегов
Я в сосульку уже превратилась.
До тебя сто шагов,
Только что-то внутри надломилось.

Я пытаюсь кричать,
Только с голосом что-то случилось.
Я пытаюсь начать...
Я пытаюсь...но все повторилось!

Запоздалой зиме
Мое сердце навстречу открылось.
Нужно быть при уме,
Чтоб почувствовать,как оно билось!

В обіймах твоїх, я так хочу заснути.
Посеред зими, коли холод повсюди.
Тепло твого тіла зненацька відчути,
Зігрітись душею, а решту - як буде!
Цілунком блаженним враз втому всю зняти,
Нехай там собі злиться люта зима.
А я хочу тихо тобі проказати:
В цю ніч, в цю хвилину я тільки твоя!
Легким простирадлом обгорнуте тіло,
Біліє надворі, зима, заметіль!
А ти обніми, я давно так хотіла!
Зніми з мого серця всю тугу, і біль.
Ми вимкнемо світло, впаде простирадло.
І звуками, ніжно, душа заспіває.
Мене обіймаєш так міцно, принадно,
Так добре і тепло з тобою буває.
Солодкі хвилини... востаннє цілуєш...
Я тихо вдивляюсь в малюнки на склі.
Ну що ж ти зима, так шалено лютуєш?
Навіщо тобі ті вітри навісні?
Легенько торкнуся до шибки рукою,
Ну ось, розтопила, і холод, і лід.
Ти бачиш зима? Сніг твій, стане водою,
А я крізь щілину - побачила світ.

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

Переповнено ранок богемними стартами.
Три вікна мої – триптих останньому сну,
і вигулює спогади пані в картатому
у провулку, що взяв на плече давнину…

І босоніж зима асфальтівками зопалу –
не встигаю ні серцем, ні оком вести.
І розчісує ратушу птаха сполохана,
розглядаючи юрби на крилах гостин.

І приборкують місто реклами загравами,
і сліпить метушня… Поспішаю до штор.
Просто хочеться слова і тиші за кавою,
і безмежного світу над білим листом…

2013р.

Ты стелешься по жизни на плаву
Волной игривой в несказанном свете,
А я, как причитается, живу
У всех почти предчувствий на примете.

Такой, который, что не знаю сам;
Я - твой непотопляемый синоним.
По звёздным, по дождливым вечерам
Мы всё это достанем и нагоним,

Где будущее видится вдвойне,
Как снизка снов без права на улыбки.
На этой беззастенчивой войне
Я - тоже мир, неправильный и зыбкий.

Я - ткань твоя, подобье пелены,
Я - твой больной, идущий на поправку.
Все вёсны мира предубеждены
Дышать, любить безбоязно и плавко.

2012

«Напиши, як ти мене любиш», -
Попросив щойно по телефону
Чоловік,
З яким кохалася уві сні.

Розгублена,
Дивлюся на неозоре простирадло монітору,
Біле-біле, випрасуване,
Розуміючи,
Що не втну насіяти літер,
бо всі вони – як засушені пелюстки троянди –
вибляклі, невагомі...

А любов моя –
Вітер із моря,
Гостра та запашна,
і тіло солоне,
спрагле,
сміливе,
справжнє...

Чуєш -
В моєму лоні співають сині кити,
Гойдаючись на хвилях постелі,
Чуєш –
пісні їхні протяжні,
як золоті колискові,
що я їх співала нині
- чуєш!? -
Русявому хлопчику,
Подібному так на тебе
Уві сні...

* * *
Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…


* * *
Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!


* * *
Заховаюсь
Під осіннім листям,
Гострі наїжачивши голки.


* * *
Ластівко,
Збираючись в дорогу,
Не забудь сльозу з мого вікна.


* * *
Цикади
Заховались у траві,
А голоси зосталися зі мною.


* * *
Відцвіло,
Відбуяло літо –
Скільки в чубі моїм сивини!


* * *
За містом
Палять картоплиння –
Мені ж запахло втраченим селом.


* * *
Собачка
Женеться за котиполем,
Прийнявши його за сусідську кицьку.


* * *
Побільшало
Роси на лопухах –
Як рясно цього вересня вродило!
04.09.1997


* * *
Мінор, такий мінор…
А я зібрався
Порядок навести в душі і лад.


* * *
Надходить зливоплач
І зайчик сонячний
Замаскувався під листок пожовклий.


* * *
Гострий – аж колеться! – вітер
Розчісує ковилову
Гриву Провальського степу.


* * *
Я рання пташка…
Ще до перших півнів
Творю тихцем своє «ку-ку-рі-ку».


* * *
Ніяк не насмілюся
В сивої осені
Крихітку мудрості попросити.


* * *
Я не побачив
У твоїх зіницях
Себе самого…
07.09.1997


* * *
Опівночі
Від гавкоту проснувся –
Ледь не загавкав сам від самоти.


* * *
Все холодніше в серці –
Кров осіння
Загусла й зледачіла.


* * *
Цілуй мене…
Мої вуста пошерхлі
Зволожаться від присмаку сльози.


* * *
В порожньому гнізді
На осокорі
Пожовклий усамітнився листок.


* * *
В далекому селі
У Верхосуллі
Мене згадали: легко так гикнулось.


* * *
Вночі був дощ…
На мокрій павутині
Дрижить такий маленький павучок.
09.09.1997


* * *
Цей дуб старий,
Мов Нестор-літописець, –
На кожному листочкові сказання…


* * *
– Агов! – кричу,
А відгуку немає.
Немає броду. Берега нема.


* * *
Гіркий полин.
У сивій ковилі
Зітхає вітер гірко і невтішно.
вересень 1997


* * *
В скверику,
Продутому вітрами,
Вилягла знесилено трава.


* * *
Падають каштани…
Аж асфальт
Холодно потріскує, мов крига.


* * *
Водограй…
Прозоре павутиння
Заплелося в струмені фонтана.


* * *
О, синіє обрій,
О, сивіє
Далина безкрая. Осеніє…
10.09.1997


* * *
Шукаю в долині
Загублену в часі криницю –
Знаходжу схололе пташине гніздо.


* * *
В очеретах полощуться качки –
Відмивши крила,
Полетять у вирій.


* * *
Вітрила хмар
Набрякли від роси
Небесної – обвисли нерухомо.


* * *
Куди пливти?
Панує мертвий штиль –
Перепочинок перед ураганом.
осінь 1997


* * *
Така гнітюча тиша…
Та хоча б
Цвіркун озвався на моє безсоння!


* * *
Застрайкували
Всі мої годинники…
Година котра і яка епоха?


* * *
Зварю зелений борщ,
Покличу в гості дощика –
Удвох і пообідаємо смачно…
11.09.1997


* * *
При чарці – говори.
При чаші – слухай.
А при сулії краще помовчи!


* * *
Не тіш себе любов’ю спідтишка –
То ж крадене! Невдовзі доведеться
Відмолювати гріх перед Всевишнім.


* * *
Вернись до себе здалеку, з вершин,
Підкорених тобою необачно
На день чи два. Поразка неминуча!


* * *
У вирубанім лісі
Між пеньками
Блукає привид зниклого «Ау!»


* * *
На плесі щука сплеснула –
Вже скоро
Закрижаніє річка нешвидка.


* * *
Дочасно вичахло тепло.
Рухлива білка – вивірка прудка
Поживу носить у своє дупельце.


* * *
Полегшено зітхнули явори
Після грози. Стихія вгомонилась.
При місяці читаю Такубоку.


* * *
В чорнозем української поезії
Посію екзотичне зерно – «хокку»,
Привезене з японських островів.


* * *
Рядок – мов грядка:
Те, що ти посіяв,
Повинно прорости і зацвісти…


* * *
Стежки перетворились в рівчаки,
Наповнені водою дощовою, –
Біжать з гори наввипередки.


* * *
Калини жар
Обігріва повітря
І сушить листя, трави і мохи.


* * *
Кажу собі:
Ця осінь – не остання
В календарі. Надійся і люби!


* * *
Пора спочити.
День такий короткий,
А ніч як вічність, Господи, прости…


* * *
Перетрудилась муза –
Навіть голос
Охрипнув: ні словечка не сказати.
17.09.1997


* * *
Куди веде
Оця сумна дорога,
Що поросла колючим споришем?


* * *
На хатню стріху
Впала срібна крапля
Й по золотій соломинці скотилась.


* * *
Іду до тебе,
Мій наступний роче,
З дитинства йду, по долі навпрошки.


* * *
Літак-пенсіонер
В міському сквері
Про небо дітлахам розповідає.


* * *
Розминулися в часі
Жовтогарячі жерделі
З фіолетовим дивом слив.


* * *
Це б до лісу, до лісу……
Стежки до квітучих черемух
Заховав листопад.


* * *
Річка витекла в небо
І сонце, мов човен, пливе
По блакитному плесу.

1997

Строгу мудрість зими
Відкидаємо ми,
Безум літа нам більш до вподоби,
Бо побільшало «ні»
У її сивині,
Менше стало цікавих подробиць.
У наш вік молодий
Квітували сади,
Тихість ночі липневої звала
В аромати хмільні,
Солов’їні пісні,
Зоряниці зникаючий спалах.
І тоді спроквола
Осінь в гості зайшла,
Присмак меду доспілої сливи
Обірвали із уст
І на злотний обрус
Стали втомлені ми, та щасливі.
А сьогодні зима,
Підійшла крадькома,
Відзивається пройдене рипом,
І на долі лижню
Згаслі іскри вогню
Білим інеєм пам'яті сипле.

14.01.13

Моя душа у паростку травини,
Моя душа у пригоршні землі.
Живе у тілі кожної людини
Душа слов'янська, як зерно в ріллі.

Вона пала у будні і у свято,
Пала вогнем, неначе сто комет!
Єднання душ пліч-о-пліч, брат за брата -
Це наше щастя, це народу злет!..

В клітині кожній молодого тіла
Бурлить, мов лава, праслов'янська кров!
Це білокрила Доля так схотіла,
Й Господня обернулася любов...

Мені ж любові більшої не треба,
Ніж тої, що спустилася з небес,
Бо це земля інида і венеда,
Бо тут стоїть прадавній Херсонес.

Були колись паннонці і морави -
Брати для нас, але вони пішли...
Тепер же там чужі лягають трави,
Чужих річок там води потекли...

Де Нестор записав безсмертну "Повість...",
Де книги Ярослава-мудреця,
Там весь наш рай, слов'янська наша гордість
і єдність, що заповнює серця.

І там, де Псел, і там, де Жовті Води,
Слов'яни-предки крізь століття дим
Лишили в спадок нам свої ізводи,
Щоб ми дали їх правнукам своїм.

Священні землі з Волги до Дунаю,
Від Вісли і до вічної Десни -
Свята земля! Слов'янський милий краю,
Тебе у серці я своїм тримаю
Усе життя, від першої весни...

я боюсь не дожити до тридцяти
і не обрати свою надію
де я і ти, собака, ліжко, бинти,
і миючий засіб від самоти
мрію

про візерунки біля вікна, які ти колись побачиш
і про цю зиму, яку ми зустрінемо натще
а серце б'ється, як стукіт гільз кулеметних
об землю, на якій ми також помирали

ти дивитимешся на мене поглядом зачарованим,
до серцевої недостатності, з усіма тривогами
а я просто стану на коліна і поцілую в живіт

і буде в нас три донечки і три синочки,
багато іграшок, щастя, каро-зелені очі
(хтось сховався, а хтось підскочив)
і тепер ти знаєш, чого я хочу
тепер ти знаєш, чому живу

я боюсь не дожити до тридцяти,
але в мене є Ти...


[21 грудня 2012 р.]

Які яскраві кольори кохання!
Яка хмільна мелодія зітхань!
Допоки зійде зоряниця рання
І ніч майне, як прудконога лань.

Опісля днів прожитих самотою,
Найперший дотик ніжністю п’янить,
І ніг уже не чуєш під собою,
І ладен все віддати за цю мить.

У морі ласки тоне корабель твій,
Іде на дно печальним багажем,
А ти спливаєш у томливій дельті,
Що тихий плин любові береже.

То як, скажи, відкинути цей фатум,
Коли у нім блаженства так багато.

11.01.13

(із циклу «Вона каже»)

Просіює сито хмар
Сонце на землю
Друзками холоду.

*
Босими ногами вийду на сніг,
Щоб зігрітися
Після твоєї любові.

*
У душі моїй хурделиця –
Сніжинки тануть
На вікнах очей…

*
Ріка ще не замерзла,
А я відчуваю
Холод мезозою.

*
Тепло обіцяне
Розчарування льодом
У венах стало.

*
Душа ганчіркою вологою
До хребта примерзла,
А я живу ще.

11.01.13

Сиве небо, ковдрою над містом,
Скидає квіти крижані.
А, під ногами - талим тістом,
Чомусь стають вони брудні…

Тендітний стан дерев затріскотів:
В полон зимі віддався.
Бешкетник вітер тихо розповів,
Як з ними цілувався.

Морозний день кусає нас за ніс
Та я йому всміхаюся.
Кусай за губи і за ноги «пліззз»,
Тобі я не пручаюся!

Сніги глибокі замели шляхи,
Зморозили людські душевні рани.
Лиш бігають веселі дітлахи
Навкруг при монастирському кургані.

Не вказані роки і імена,
Та, власне, хто згада хоч на годину,
Чия душа нетлінна спочива:
Чурай Марії чи Чурай Марини?

А ті, що знали, теж давно заснули,
По ним вже навіть не задзвонить дзвін…
Хто зна… А, може, просто нагорнули
Землі з-під кам’яних високих стін?

Тут спить людина – мати піснетворства.
Донька кохання і онука слави,
Борець проти душевного потворства,
Борець за велич нашої держави!

Тут спить Поет безсмертний, безкінечний,
Співачка наших душ і наших дум.
Всі почуття таяться в них сердечні:
Кохання, пристрасть, розпач, помста, сум…

Загибло тіло, та душа – нізащо,
І пам'ять не зітреться, мов графіт.
Маруся вмерла… Ми ж живемо нащо?
Щоб засушить навік народу цвіт?

Навкруг нічого, тільки монастир,
Але чи є живий хто – невідомо.
І тут пустир, і вдома теж пустир,
Та, власне, більш нема у неї й дому…

Мовчить могила, не співа Маруся.
Недовго їй співати довелось…
Поплачу за тобою й посміюся
(Це між людьми чогось так повелось)…

Чи розпач – то вже злочин є найбільший?
У ньому біль найлегше утопить!
Лише подумай, хто із нас безгрішний?
А Бог… Він бачить… Він усе простить…

Вітри холодні землю збили в груди.
І руський сніг – холодна мурава.
Чи ще колись така Маруся буде,
Що в монастирських землях спочива?

2007