Я ще прилечу до тебе,
Ти небо моє, ти небо,
І сонця ласкавий промінь,
І вітру приємний гомін…
ЗаглЯну в твої небесні,
І знову наче воскресну,
І знову на мить-годину
Маленька і ніжна краплина!
Хай тільки миттєвість – перлинна…

Ти небо моє, не згуба,
І я не питала,чи люба,
Чи погляд сірого суму
Тобі до душі чи глуму.

Я просто жила крижинно,
А нині миті перлинні
І очі пресиньо-сині.

Я ще прилечу до тебе,
Загляну в твої небесні,
І знову наче воскресну.

Я ще прилечу до тебе…


30.08.2012

Трішки глибше, ніж на ніж
ти теплішала в мені,
відчувалася. І почувалась
перехрещенням доріг,
перевтіленням зорі
у незаймані ніким хорали.

І стрункішими за мить,
та білішими зими
дні чужі ночами набігали.
І вихлюпувалась тінь,
в недомові золотій
срібло місячне в очах вмирало.

Так ніщо мене не вб’є,
не засудить, не проп’є –
як твоє стрімке благословіння
на чотири сторони,
де немає вже вини
і вино на смак – таке осіннє.

Так ніщо мене не стре –
як неголос твій, нетрем,
непечаль і невластивість бути
першим дотиком для вуст,
у якому я живу,
розпелюстую тебе, мов руту.

Трішки старший, ніж тепер,
в четвертований четвер,
світ без тебе не зійшовся клином.
Трішки глибше ніж на ніж
ти теплішала в мені,
наче в гроні гусла кров калини.

28 Серпня, 2012

Кохаю! – раптово постскриптум.
Світлиною зблисну й затихну.
Цілушка й окрайці триптиху
і тіней ватага на крихту
поніжать, покличуть у вічне,
у долю цілющо-магічну.
Усоте святий многогрішно,
уперше – олітнений січень.

2012р.

Стихає музика небес,
Вслухаюся у подих ночі,
Бентежні очі не зурочать,
Туман не чудо із чудес.


Схилило гілля айвенятко:
- Який тягар, візьміть, вродило, -
Байдужий погляд мимо, мимо...
-Хай ще поспіють, вередливе


Троянда втомлено-ревниво
На чорнобривець дратівливо:
- У спеку десь взяло красу! -
- Я, тітко, із роси росту.


Схилився кручений панич,
Мов набундючений павич,
Нікого слухати не хоче,
До ранку дощик нашепоче.


А серпень тихо, по старечі:
-Розмови ваші недоречні,
Вкривайтесь хмарою і спати,
Нам свято людям дарувати!


27.08.2012

Дивися –
облітають явори.
Холодні вечори -
дзвінкі,
аж сині.

Багряної пори
печаль осіння
благословляє
білі прапори.

Гори мені.
Благаю,
не згори.

Про тлінне помовчи,
не говори...

Чашка ранкової кави
Коханій жінці у ліжко
Зробити це зовсім не важко,
І навіть приємно трішки

Квітів букет духм"яний,
І поцілунок ніжний
Після палкої ночі,
Коханій жінці у ліжко

От-би так кожного ранку
Кава і квіти в постіль,
То було-б добрим знаком
День пройде наче в пісні

І не потрібно дяки,
Це я Тобі вклоняюсь
Кохана моя дружино,
Вірним Тобі залишаюсь!

25.08.2012

(2012)

пірнаеш вустами у росяні вії,
мої очі щемливо
зорять у розлучній завії.
горить лебедине вино...

ця полум*яна віри мрія
золотом променів облита:
дивлюся на зведення небес блакиті,
мені вічність з тобою прожити...

наш шляхетний дзигар "Бернардин"
завжди поспіша на п*ять хвилин.
в ніжній вечора позолоті
радість людям дарує - любові дзвін...
2012 рік

Загубилися рими
в полоні…
десь метафори
гріються сонні,
а для тебе
омани і брами,
не чекала,
та знала про злами…
* * *
не чекала,
хоч знала ,що квіти,
не для тебе даровані
світом,
твоя роль пожиттєва
бальзамом
мить побути,
полегшити рани…

* * *
мить побути,
полегшити рани…
а для тебе
нові тільки шрами,
ти за ними літала
свідомо,
то чому так тривожить
відоме?..

23.08.2012

в ностальгійному вирі
за обрії летять роки
торкаєш мене
поряд ти...
світить сонечко
дощ іде по вулиці
серпанкова фата
щемно мрілась душі
у тиші вінчальній
єднаємо долі
в холодний розум серця
свої занурено ємоції
і душа до казки пірна
там дотик губ жаданих
в крапельках дощу
п*янить духмяна стежина...
у Богиню зросла берегиня
веселкове коромисло в очах
Господніми вустами
лине шлюбна молитва
наче пісня журавлина...

Осінь ваших лагідних зіниць
Душу манить у тумани сизі,
Де малим з отави горілиць
Я дивився в синяву отчизни.
Плодоносність ваших теплих рук
В сад зове біля старої хати,
Де малим ховався за лопух
Яблуком зеленим ласувати.
Ваші кроки тихі і м’які
У світлицю звуть до хліба - солі,
Де стаєте зразу ви такі,
Мов роки не йшли вперед ніколи.
Мамо, як то добре, що ви є!
Чорнобривці пахощами млосно
Серце заспокоюють моє,
Як до вас навідуюся в гості.

22.08.12

Згорай дотла, моя любове,
Невчасна – в пізньому вогні!
Було чуття материкове,
Напівзбагненне, загадкове,
Вулканне –
Вичахло в мені,
І лиш фрагменти острівні,
І лише скелі випадкові
Зостались в океані днів…
Навіщо ж ця вогненна лава,
Що так безжально захлина,
Оця марнота, ця неслава,
Оця самотність сивоглава,
Яку реальність омина,
Оця омана і мана,
Оця холодна ніч імлава
Й душа, по-смертному сумна?!


23.03.1996

Ще недавно: запах липи,
Бджіл сопрано, бас джмелів,
А сьогодні серпень випив
Гаю пахощі та спів.

Ще недавно бузьок долом
Йшов як справжній полювач,
А сьогодні тихо й голо,
Лиш туману сивий квач.

Ще недавно ми блукали
Зеленяві , молоді,
А сьогодні листя з жалем
Пропливає по воді.

Ще недавно, ще недавно…
А зима неподалік
Йде в’язнити і - на сани
Пережитий нами рік.


21.08.12

У вечірній вуалі серпневостей
Напівсонний притишений день,
Як свіча серед сотень мінливостей
Водить колами вересень...

Гуп і гуп – у садку у трояндовім
Напівжовті, червоні світи
Нагадали – не раз бо ми падали
Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено
Наче вперше торкає любов.
Тільки айстри гойдають, засніжені,
Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями
В росянистій холодній траві.
Я молитву здіймаю долонями
За весь світ...

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

А ми виглядали хоч дрібку тепла,
Та небо сміялося зорями
І місяця око у наші тіла
Вп’ялося байдужістю скорене.

Мов постіль шпитальна улігся покров,
А доля під скибами чорними,
Укрилася сонцем жагуча любов
За льодом покритими горами.

Аби під гарячим диханням розм'як
Бар’єр з переметів та інею,
Ми маємо разом промовити «так»,
Спогадкою щастя осінені.

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

21.08.12

Іди сюди, мій любий пілігриме,
Іди мерщій, мій стомлений моряче,
Свою любов на якорі не стримуй...

Де ти іще красу таку побачиш?
Де ще відчуєш пестощі богині?
Такі солодкі, пристрасні, гарячі...

Нехай штормами бавиться вітрильник,
А ти кохай, хмелій у ніч безсонну!
Боїшся? Тобі ж море по коліна!

Шепоче океан щось монотонно,
Десь блимають обачності бакени...
А ти цілуй мої вуста солоні!

Я розповім секрети сокровенні,
Піддам спокусам хитрим і звабливим,
Цілуй вуста своїй морській сирені!

Іди сюди, мій любий пілігриме!

Я бачила казку:
далеко у морі
земля невідома
не чула про горе,
там щастя бунтує,
чи бачте, нудьга,
там квітне й каміння,
та тільки дарма,
не бачили горя -
шукають біду…
зберусь - і у казку
дорогу знайду!

18.08.2012.

Ти тікаєш з-під вій мов метелик, і танеш миттєво.
Часом палиш вогонь, але ,вибач, я в нім не горю.
Ще вагаюсь душею, а тілом тепер не люблю,
бо між нами простелено простір з озоновим небом.

Ти тікаєш, тримаючи очі мої в ціпенінні.
Повторяти за сотню не треба - візьму і піду,
бо комусь в цьому світі потрібно любить самоту.
Хоч і серця не жаль, хоч і серце в травневім цвітінні...

Відпустила давно, але вії заплющуєш ти лиш -
це як бути ручною троянді в руках садівника.
Кажуть, треба змиритьсь, Богом писана доля така.
Не втечеш, ні в урви́ще глибоке не кинеш...

От би я не спав,-
І щасливим був!
Щоб не засинав,-
У сні-наяву.

Щоб я розумів -
Цього світа суть,-
Серед всіх доріг,-
Не зустрів би сум....

Щоби я ішов,-
Легко до мети,
Щастя щоб знайшов,-
Тай пішов за ним...

Щоб я полетів,-
До своїх бажань! -
Щастя щоб зустрів -
Свій привітний Рай!

Дякую :-)

В прочинені вікна застрибує зайчик:
- Я літо, я сонця крилатий вокальчик!
- Нехай вже окрайчик серпневої спеки,
Та ти прилетів до моєї смереки!
- Я часто сидів, заглядав за фіранки,
А ти десь ховалась із ранку до ранку.
- Боюся, небесний, ти сонце колюче,
То ласку посієш, то вдариш болюче.
- Я сонця ласкава привітна хвилина!
-Ну, вибач, коханий, привітно-перлинний…
- Я завтра ще зночі лишусь у смереці?
- З тобою, мій любий, радітиму й спеці…

16.08. 2012.

Я закохалася у місто.
Там людно так, але не тісно,
Там дощ летить, а ти щасливий,
І холод дивно й ніжно гріє…

Я закохалася в минуле,
Його дбайливо загорнули
І зберігали до пори…
А ти захочеш – не пройти,
Не оминути. Бо краса
Навколо тебе і гука:
Я кава й ніжний шоколад,
Я Опера і водоспад,
Церкви, собори іікони.
І Дух Соборності коронний.

Так полюбила ніжно Лева.
Коханка з півдня я липнева…

15.08.2012.

гаплик
(2016)

Ми всі душею запустіли,
Шукаючи чужі паї.
А поряд рясно уродили
Господні яблучка свої.

Свої! Не з Риму чи Китаю,
Хоч десь без глянцевих боків -
Плоди довіреного краю
Землі і неба від батьків.

Торкнись до яблучка губами.
Воно твоє з глибин віків,
Як твердість батька, ніжність мами,
Як смак дощів і колір злив.

Воно з душею твого роду,
З корінням вживленим в серця.
Як смисл дівочої природи
Вродилась смакота оця...

Не просячи чужого неба
Чи закордонної води,
Вродились яблучка для тебе.
Плодись і ти, як ці плоди.

Моя любов міцна, як молот,
Гаряча наче жар ковадла.
Здолає вона лютий холод,
Вдягнувши красні простирадла.
В її очах блакитно-біле небо,
Безмежність степу, сиве лоно.
Як надивитися на тебе?
Волосся – синя в’язка льону.
Тобою марю я ночами,
Червоний світ у спільники гукаю.
Твої проникли в мене чари
Їх, як тумани, розведу руками.
І цілу вічність буду ждати,
В глухій тривозі та журбі,
Зорю, в моїй нетопленій хаті,
Бо дуже скучив по тобі.
А якщо зможу – Сонце осідлаю!
Тоді я швидко подолаю неміч.
Та зажену до небокраю,
Злих ворогів велику безліч.
І ревнощі, такі паскудні,
Підуть геть невеселим танком,
І стануть кольоровими будні,
Одним воскреслим дивним ранком.
І відповідь, перед усім світом
Триматиму один по тому,
Не загорланять мене свистом,
За всю мою любов до дому.
Крізь терні та віки натомість,
Чекає дивна нас вітальня.
Повільно ми їм віддамося –
Любовної ліри привітанням.
21.11.10р.

Давно зачекалась стежина мала,
Що кроки мої пам’ятає.
Вона із дитинства мене повела
В життя до безтями безкрає.

Цвіте матіола і м’ята пахка,
Осінньо позиркують флокси,
І так пригортає матусі рука,
Що тепло не серці аж досі.
До гаю веде через кладку тропа.
Ліщина, калина і терен.
На небо яскравий горішок упав
І жменька золочених зерен.
У закутнях прілих потрухлий пеньок
Часів незабутнього Оха…
Мені би гайнути туди на деньок,
Де мрій і фантазій епоха.

Та все магістралі, цейтноти, діла.
І світ наче колесо білки.
Давно зачекалась стежина мала.
Про це пам’ятаю.
І тільки…


11.08.12.

Завітавши до вічної теми
з дум-клинописів, огнив-рим,
біле сонце розчісує темінь,
суєту й цигарковий дим.
Наче щастя, зібгано ковдру.
Наче лихо, світанку клич.
І вазонів, і тіней кобри
пориваються до облич.
Завмирають, як небо, промені
на вустах моїх, на руках.
Білим сонцем довіку сповнені
і кімната, і бог невдах.
Не зручні ми собі та світові –
вітер-сонце в галопі літ.
Тож прозориться білоліто –
нічкотаїнства сміх і слід.
Щемно дихає, ніжно коїться
все у променях, а для всіх
біле сонце – вуаллю скромниці,
сильний вітер – не за поріг…

Я хочу тебе сховати,
У тайну давнього міста…
Де я королева-мати,
Опіка сину не тисне…

Дам тиху йому пораду,
Бо я ж таки царівніша.
Він, чоло схиливши, слуха,
Матуся не схоче гірше…

Я буду ходити замком,
Тихенько сидітиму в кріслі,
Дзеркальні раптові уламки
Зі скелі кидатиму, звісно…

Я хочу тебе сховати
В чарівність далекого міста…
Чому королева-мати
Тебе не слухалась, грізний?..

2012

Тріпоче серце, проганяє втому,
втікає сон до приязних зірок,
і щось велике, тепле, невідоме,
сплітає в серці чарівний вінок!
Літають мрії понад небокраєм,
сновида-вітер бродить за вікном,
можливо вітер теж когось чекає,
у літню ніч блукаючи Дніпром?
Ріка шепоче так щемливо-ніжно,
ласкаво берег хвилю обійма,
намріється щось, і святе, і грішне,
і щастя більшого, здається, і нема!
Складуться вірші диво-ланцюжками,
відкриють тайну трепетно вуста,
то в серце залетіла світлосяйна
кохання першого пташина золота.

..а пісня лине як багряна кров
із серця рідної до днк країни
як на війноньку козаченько йшов
зосталася тополею дівчина

і там де річка невеличенька тече
де кущ калини до води хилився
а біль і смуток всівся на плече
«гей-гу» - лунає юнака-упівця

і щоб не плакати народ співа
про рідний край кохання і героїв
душа твоя Вкраїно ще жива
і як ніхто про це ми знаємо обоє…

До дідька безсмертя,
коли можна вмирати жагуче, як ми,
із зупинкою правого передсердя,
видихаючи останній вуглекислий газ,
впираючи погляд у кришку труни.

Останній екстаз
від неіснуючого заходу сонця наших обійм
і незакінчених фраз,
як наслідок довгих відносин
і щоденного дарування цілунків тобі.

Хочеться..

Останній зусиллям пестити твої коси,
тримати твою охолоджену красу,
осередка якої у пам*яті ношу вдосталь,
все відкриваючи тобі хід своїх думок,
що в них так багато бажання несу.

Я б кохав тебе до кісток,
до останнього нерва, чи передостанньої вени,
то ж навіщо життя, нівелююче холодок,
і взагалі, навіщо бліда тінь щастя,
коли можна отак помирати щоденно?!
зима 2010

Цей лист тобі, моє кохання,
що божевільно до нестями,
так палко, ніби-то в останнє,
немов тепло поміж руками
влилось у фібри оковиті
горючим і отрутним сном,
тобою миті пережиті,
що мали опір кілька Ом.

По-перше - я, хоча навряд
мене в надіях поряд мала.
По-друге - ти, не з тих дівчат,
котрим надій так бракувало.
Отож, і все одно з початку,
бажань нема і сил замало.
Напевно, що ніколи крапку,
хоч точно, що з якимсь фіналом.
Ти вільна думати й робити
усе, окрім того, що стрімко
примусить з розпачем палити,
мене, примусить плакать гірко.

А пам*ятаєш, як колись
пили парфюм:
я твій - ти мій,
як феромон
проник усе нутро і скрізь
шалених дум,
уйобків і повій,
як сон.
Нам стало добре -
так не буває!
Це просто аномально,
дійсно так,
шаленим випадом як кобра
настигає
прилинувши формально,
наче знак.

У пристрасті нестримній
забувши все і звісно ж завтра
кохать, без сумніву, повинні,
а може ми того й не варті?

Сон закінчився тим,
що я
в очах
тримавши біль
шляхом пустим
крокуючи, як миша,
у вогнях
й на землю тихо пала сіль.

І знов неправдою сніданку,
об*ївшись сном і стрімголов,
цілунком я прийняв осанку
тієї, що мольфарка мов.
Причарувала гір красою
і брови чорні - уст відрада,
як море розлилася мною
і все в мені прийшло до ладу.
***
Ніхто б не зміг купити те,
що я тобі подарував.
Ніхто б не зміг віддати все,
узявши те, що я узяв.
Ніхто б побачити не зміг
того, що бачу тільки я
і тільки я тобі до ніг
ніколи не тулив чола.

Бо в тебе є Мен,
що як твого щастя ген
суцільний паморок, але
в обіймах має геть усе.
Як для сиропа клен
для тебе солодко несе:

свої слова і аритмію,
забравши "я тебе також",
побачивши в тобі надію
за танцем вільним, ну і що ж ..
весна-зима 2011

Істино моя, пісне,
Тихо ступай отак,
Лунко камінчик трісне –
Неба маленький знак.



Спалахом метеорита
Линула між зірок,
Сіялися крізь сито
Роки. Моїх думок

Прядиво ніжне вúлося,
Я все шукала сліди,
І відколи у милості
Там появився Ти,

Пісня видінням уклалася –
Шлях, як скелястий стрімчак.
Істина вічністю стала ся –
Ти у мені і навспак.

Ти близько так і так далеко,
сьогодні гріх наш визрів весь,
була узята тихо Мекка
під блиск очей, під гук сердець.

Липневим шалом у заграві,
буйним колоссям ваготи
дозріла повінь, пахли трави
і вже не Ви, лиш ми, лиш ти.

В душі сум’яття, тихо встану,
піду до сонця навпрошки,
із ночі рук твоїх осанну
візьму на спомин, на віки.

Троянди запах у постелі
п’янкий залишу, амулет,
простИрадл оксамити теплі
ще берегтимуть силует.

Пройдуть роки, а може вічність,
в туманах мрій спливе зоря –
пізнаєш в ній тоді наш відчай
кохання і…
чекатиму там я.

Не розкраяно ще, не розкришено
свіжоспечених щастя хлібин.
Я такими дурманений тишами -
всім облудам - і ворог, і син.
Не повірив, що ніжні і досі ми,
в кольорах - янголята тепла,
що для нас боговицею Осеня
перекинулась раптом зола.

2012р

Притулилась, як аркуш до столу,
так знічев`я мудрує неволю,
серед степу вишукує стіни,
чи забула про замок руїнний…

Притулилась медовими скронями,
аж до серця торкнулась долонями,
серед буднів відшукує чари,
чи забула сліди яничара…

Притулилась, як небо до поля,
не байдужа до цвіту і волі,
вона мріє про стіни фортеці,
за якими оновиться серце…

2012

Лист червоний посеред літа
Вже сумує тривожно – нІде
Порятунку шукати нині -
І в печалі своїй німіє,
Утрачає слово і мову,
Не від фарб таких незнайомих:
У хворобі тремтливої долі
Він вмирає дико поволі…

05.08.212.

Її слова , як тихі роси
Від Лаври, аж за Шаолінь,
Лягли на його душу босу
Під затихаюче "цвірінь",
Як сонце заглядало скоса
Межи копила під оплінь,
І підкрадалась юна осінь
Мелодикою клекотінь, -
Він серце молитовним тросом
Пришвартував до вічних плит
І, бувши щирим ортодоксом,
Забрав п’янкі слова у скит.

Прийшла зима. Кохає досі,
Кохає… Вже митрополит.

Я ранок
нарікаю Вашим іменем
і Він мені
дарує сонце знов.
Моя любов
у грозах перевірена:
я вірю Вам
і тексти молитов
складаю, щоб не тліли,
а горіли ми.

А щастя вирина з нікуди,
якщо тебе кохає-любить,
воно ізрання на сторожі,
планує день тобі погожий,
ховає недруга подалі,
бере на себе всі печалі,
змиває з неба колір жАлю -
і день яскрава акварель.

Та це не ніжний менестрель,
що утішає безтурботно:
його немає, де скорботно
жаліються на відворотнє,
із року в рік і день-у- день,
то ж змінить тон своїх пісень,
і не питай, чому, чому,
ти сам сховав його в пітьму…

А день, прикрашений в коралі,
воно сховає без моралі...

Шляхетність – що це?
Мало, хто знає.
Шляхетності, панове,
Нам не вистачає.
«Шляхетний чоловік»,
«Шляхетна жінка» –
Це не ярлик,
А вища є оцінка.

1998

гаплик
(2012)

Не слушать приказов -
Остаться Одним,-
Чтоб не был твой разум
Послушным таким.

Чтоб не попирали,-
Ни люди, ни страх -
Отстанут печали,
Которые в снах.

Свободным останься,-
Ты лишь для себя,-
Иди не стесняйся,-
Дорога твоя!

Дякую :-)

А я була птахом ,певне,
Бо так мені нині щемно,
Коли відчуття польоту,
Змінилось на слово «свобода».

Я хочу, я мрію літати!
Та хата, подвір`я, хата...
Чи можна когось запитати,
Можливий політ крізь ґрати?

26.07. 2012

Вона прийшла -
хвилина у хвилину:
достигле небо
репнуло від слів,
а теплий дощ,
слухняний, мов дитина,
мене за руку
босоного вів.
Ми раювали -
мокрі і щасливі.
Друзяка - вітер
цвітом лопотів...

Я так хотів,
аби безумству зливи
зі мною,
поруч,
Ангел Ваш радів...

Я думав, як тебе побачу знов,
Злечу на крилах у безмір'я,
Та випала душа до підошов,
Прилипла до землі, мов пір’я.
Ти, - як тоді - троянди теплий цвіт,
Щоправда - колючки ті ж самі.
Я до твоїх лиш доторкнувсь воріт,
І в ніч поніс у грудях камінь.
Нема назад нам вороття, нема.
Надії марні. Сни наївні.
Чи ти могла мене життя сама
Чекати до останніх півнів?
Не буду більше думати про це,
Я пам'ять вирву із корінням,
Занурю в небуття її лице,
У тузі отрую осінній …

24.07.12

гаплик

(2012)

Той спогад солодкий, мов зерня,
Що зросле з людського тепла –
Івано-Франківська цукерня
В уяві моїй ожила.

Романтики сповнений вечір –
Нас хміль без вина оповив…
Рікою волосся на плечі,
На плечі лилося твої.

І меблі м`які, старовинні,
Полотна з минулих епох,
І музики ніжна інтимність –
«Осіння рапсодія», ох!

Так звався десерт, що дала нам
Та кельнерка у фартушку…
Так рідко в житті поталанить
Його зняти ношу важку,

Поринути, ніби востаннє
У солод буття, а не сіль.
Чуть рідної мови звучання,
Що тут долина звідусіль.

Сидіти між друзів гостинних,
Неначе у колі сім`ї…
І марити так ностальгійно
За містом вкраїнським своїм.

24.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012)
м. Київ.

Свежих следов неловленные баграми,
Годы прошли делами и вечерами.
Те же, кто, и кого я при этом встретил,
Делятся равно на пастилу и пепел.

На, погляди, лови, полюбуйся - дожил:
Мне не спешат и я никому не должен.
Как бы ни квиты, я всё равно боюсь
Всеми друзьями, павшими за Союз.

Мирно идут манёвры, идут ботинки
Городом снов, лишённым почти начинки.
Словно бы начинаясь о скором лете,
Наш разговор нестроен и беспредметен.

Как ни о чём, под знаком двух-трёх коллизий
Где-то так и проходят ничьи полжизни,
Даром смеркаются. Их заповедный строй
Как-то разбавить, втиснуться б в них собой.

Рядом на сотни метров - одни экспромты
Не устают, сбываются. Так о чём ты?
Так,
Порождая ночной подсветки
Неровный мёд,
Вечер реинкарнируется и так течёт.

Шиза рекламы смотрит на нас нестрого,
Улицы ржут обмылками диалогов,
Воздух кишит сигналящими авто,
Но этого не замечает почти никто.


2012

Прости,
що до сих пір іще мовчу.
Плекаю Слово,
доки не дозріє.

Я подумки
"Привіт" тобі кричу.
Я кожну ніч
запалюю свічу
незгасної молитви
і надії
і примовляю:
- Сонцем їй світи…

Прости мене за це.
Прости.
Прости.

Усе згадав, як очі слізні
твої наснились - карий блюз.
...Розтолочили нашу пісню -
комусь завадила. Комусь
хотілось бачити розлуку
в одвічнім царстві жовтизни.
І ми завмерли. Ми - ні звуку.
Ми - крила смерчу та весни
з осердя зрілості й навіки,
де в чорнім Гера* золота...
І тільки вОрони-базіки
кричать у згублених літах.
1998р - 2012р.

*Богиня шлюбу у стародавніх греків.