І ставить життя на таранні таланти,
і ставиш ти кварту, де варто свічу,
і два дуелянти, і два дуелянти
шепочуть галантно твоєму плечу…

Колишніх емоцій поразки і гранди,
колекції згадок, як зорі в мольбі,
а два дуелянти, а два дуелянти
ще руку цілують найкращій тобі.

Ховаєш печалі у торбу для Санти,
і зморшки, мов ноти, звучать на струні,
де два дуелянти, де два дуелянти
не кинули шпаги і клятви-вогні.

Довкруг аватарки – дзвінкі протестанти,
між них заховалась за Образний шал,
бо два дуелянти, бо два дуелянти…
Спізнились, на жаль…

Всякой бездонности дно обнаружится.
Сласти-мордасти в разливе, но тут
Все эти страсти, страдания, ужасы -
Сколь они быстро до дна достают.

В этой вселенно запахнутой комнате
Судьбы и сонмы на личный пустяк
Небо меняло? Навряд ли, да полноте.
Всяко бывало - бывало и так.

Белая мельница, красная девица,
В меру слегка ослепительный жест -
Так окунуться, как только отмерится,
В тонны страданий и метры блаженств.

Ну а потом, выдыхаясь и хлюпая,
Искренне нам окунуться слабо в
Тихую, глупую, тихую, глупую,
Тихую, жалкую всеми любовь?

2012

Коли дома, як в бані, на вулиці спека,
Коли ніби й нема де сховатись від неї,
Згадаємо друзів своїх ми з далека -
Відразу знайдуться чудові ідеї.

Не лякає нас холод, ні град ані грім,
Ні калюжі, ні вітер, ні сніг із дощем,-
Не втечемо ми грітись в свій затишний дім
І навіть коли в грудях гнів, біль і щем.

Навколо сніги, мороз – мінус двадцять -
Не будемо в хаті ми теплій сидіти,
Зустрінемось з друзями й скажемо – Братці,
Берімо санчата – і, гайда, як діти.

Якщо ж доведеться на смерть нам піти,
За голосом серця і власним наказом,
Не злякають нас рани і навіть кати,
Бо ми будем поруч, ми будемо разом.

2012

Що з нами зробило літо,
Що з нами зробили зорі,
Ми усі неначе квіти
І усі неначе в морі…

Що зробила ти зі мною
В липневі дні гарячі,
Що тепер літом і зимою
У снах тебе лиш бачу.

Не знаю, чи ти знала,
Як моє серце захопила,
І як тоді причарувала,
Що любов усі думки залила.

Я слухав твої анекдоти,
Підлаштовувався під твої закони,
Хоча і не мав нічого проти
Цього прекрасного полону.

2012

Огорнута зеленню серпневою,
Смачними ласую плодами,
піснею пташок живу веселою,
усі радіють щедрими дарами.

Солодкий запах скошеного поля,
В обійми вітру мене кидає,
Пухкі хмаринки кличуть в небо – воля
Так надихає й кайдани скидає.

Душа усю красу увібрала,
Щастя теплим дощиком плекаю,
Це був не сон, це дійсність – я літала!!!
Усе прекрасне...просто я кохаю!

10.08.2012

Відкрий мені природу таємничу,
Пізнати дай хмільне єство своє,
Вродливі риси ніжного обличчя,
І впевнитись – на світі щастя є.

Ні! Заховай у потаємні надра
Краси своєї найсолодший дим,
Аби снагу в собі будив я зáвжди
Непізнаним , невіданим отим…

22.09.12

Прекрасна осінь, як же ти прекрасна,
ще тепло-тепло, холоду не чуть...
Прекрасна осінь тим, що своєчасна,
Із нею легко в зимну рушить путь!

24.09.2012

Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай, ми разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав:яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А ужитті як у манежі,
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

З тобою смуток, мов ковток вина,
Щемлива серцю мрійна глибина,
Без тебе радість, мов черства цілушка,
Що в сон прийшла голодному вона.
*

З тобою горе подолати зможу
З надією на допомогу Божу,
Без тебе щастя я не осягну,
Довічна мла моє огорне ложе.

*
З тобою смерть не надто і страшна,
Любов не в силі знищити вона,
Життя без тебе – то печаль глибока,
Така глибока, що не видко дна.

*
З тобою зможу побороти злого,
Супроти двох немає сили в нього,
Без тебе я - безсилий слабодух,
Людьми забутий, не спасенний Богом.

21.09.12.

І
Запитають мене: ну і нащо,
Коли вітер гілля хилитав,
Я у темну водив тебе хащу,
Розгортаючи сутінь отав.

Певно хтось мені і не повірить,
Не для того ходили туди,
Щоб зривати гріховні плоди
Під кущами, як дикі звірі.

Хай же скептик собі відпочине –
Йшли послухать дубів ми старих -
Гайове шумовиння Тичини,
Де Малишкові снять явори.

Де ходив ще Гончар по алеї,
І шукав Загребельний там «Див»*,
Де «Побєдою» Гмиря своєю
Солов`їв наслухать приїздив…

ІІ

Там, де іволзі щиголь дуетом
Так підспівував, мов залицявсь,
Тихо йшли собі двоє поетів,
По святих для письменства місцях.

Осокір у гаю величавий,
Зачарований співом, затих…
Ти все знаєш про квіти і трави
І мені повідала про них.

Між дерев і кущів, очеретів
У зеленої гущі імлу
Ми пірнули, як в джунглі – мачете**
Допомогу б дали чималу.

В лісовій ми сторожці сиділи,
Скільки раз тобі звідти дзвонив…
Усміхалось нам озеро білим
Й золотавим, як відсвіт весни.

Трави пестили ніжністю очі,
Ти співала мені про дубки,
Що до купки схилялись охоче –
Залюбки, залюбки, залюбки.

Находившись у нетрях печальних,
Із «перчинкою» ще й на вустах,
Ти назвала мене: «Хащувальник»
Напівзморено й лагідно так.

…Ти далеко і з іншим. І нащо
В серці спогад моєму цвіте?
Хоч наївно, та вірю – в тій хащі
Загубилось кохання святе.


15-16.09. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

останньої осені тепло спиться
нас зігрівають думки про море
мелькають у снах знайомі лиця
і жодне слово не коле

останньої осені добре жити
немає страху, ні дилеми
кожна жінка - неначе з Калькутти
а чоловік - з Вифлеєму

мирно собі розмовляють за чаєм
клени їх посипають листям
їхнього щастя на всіх вистачає
їм би залишилось

світ золотий, як бджолині соти
сказали по радіо: ця осінь остання
людство завмерло - що буде потім?
певно, кохання

О, Ваша світлосте любове,
не ті бруківка й чобітки.
Ну що побачимо ми знову
на віщих лініях руки?

Для Вас півпогляду - півсвіту
і декольте – уже екстрим,
а я не вмію червоніти,
простив собі і Крим, і Рим.

Таку мені обрали пані,
що молить лицарську зорю.
Зникаю Кримом у тумані,
коли з собою сам на прю.

Бо не загубляться підкови…
Бо тільки кактуси з вікон…
О, Ваша світлосте любове,
завулки
завше
без осонь…

2012р.

То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
В душі болить, пече жалкий неспокій...
Он куполами зблискують церкви,
В небесний простір дзвін летить високий.

Ні звісточки, ні голосу, ні мрій.
Ну відгукніться ж поглядом чи звуком!
У цій печалі болісно - сумній
Осінні айстри опускають руки.

Зловісний сум прокрався павуком
І заснував думки мої й свідомість.
А вересень, стьобнувши батогом,
Сміється виноградами натомість.

О, невідомосте, тривоги не зови.
З - під лоба не дивись на світ вороже!
То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
Я про найгірше думати не можу...

Неосторожная любовь,
Падучая на оба глаза,
Всей жизни зеркала и стразы,
Предвосхищенье новояза,
Взобудышавшая не сразу,
Взошедшая на нелюбой.

В ходу такие времена,
Что человек как будто весел
Сквозь все поползновенья чресел,
Весь в ожиданьи и прогрессе,
Решительно накуролесив,
Но перед ним стоит стена

И смотрят лица сулавеси,
Как жизнь в адама влюблена.


2012

Я пал в пучину баснословий,
Топтался в гоноре коней,
И стыд вычесывал до крови
За лихорадку алых дней.

Меня бросало в тень кромешно,
Я слыл изгнанником со зла,
За те утраты безутешных,
За дрему верного чела.

На вздор! за лучшие манеры,
И ложь паршивости весны,
Меня простили лишь за веру,
Картавость брошенной вины.

Когда возливая удача
Рожном встречала у плеча,
Серчали люди, тихо плача,
За то, что рвался, не стуча.

Весільне небо вересня,
Серпанкова фата,
Благополуччям стелиться
Доріжка золота.

Ідуть по ній закохані
За світлокосий пруг,
Щоб ахами і охами
Облоскотати слух,

Вина блаженства випити,
Вкусити райський плід,
І на землі постскриптумом
Лишити добрий слід.

13.09.12

прозорість неба
манить в ніч глуху.
засну, сховаюся, замру
в своїй печалі
на хвильку легку.
знову кави
наллю у філіжанку,
питиму чи ні,
наснаги в неї тихо попрошу:
прожити ніч,
зробити настрій чііз,
уранці роль свою вдягнути
стачило щоб сил
і оновити сяйвом
старе заношене
думками пальтечко,
по ролі осінь:
зміна декорацій...

13.09.2012

Терпким кружляє осінь листопадом,
Чиясь ридає скрипка вдалині.
Лягли на плечі білим снігопадом
Роки – крилаті лебеді мої.
Ще жевріє в душі минуле літо,
А осінь вже ворожить по гаях. -
Не повернути того, що прожите,
Не висловити туги у словах.
Лише та скрипка, що так сумно грає,
Злилася в серці з болем в унісон.
Із листям жовтим тихо опадає
Життя скороминуче, наче сон.

Зустрівши вас, я онімів.
У щемі млосного зітхання
Із неба в душу: до - ре - мі, -
Злинала музика кохання.
Вона кружляла у думках,
Душею легко вальсувала.
Мені здалося попервах,
Що то відкрилась Божа зала,
І ви посеред янголят
Така вродлива і привітна
П’янкій мелодії у такт
Мене запрошуєте звідти.
І я поринув у танок,
Узявши ніжно ваші руки,
І хміль дурманив кожен крок,
І рвав на клапті серця муки.

12.09.12

Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І я, мов землиця в одвічному прагненні злив,
Чекаю на весну…
Душа воскресати вже звикла!

Солодко осінь римує слова -
"сонячні квіти і срібна трава,
вітер тихенько з усім заграва,
літо плаксиво дарує права".

Солодко осінь примусить сказати, -
" Глянь, чорнобривці навколо на чатах,
вже винограду прозорі геть грати,
сливи, глянь, сливи вже падають градом!"

Солодко осінь доводить навколо:
"Вітру чудове осіннє лиш соло,
слухай - шепоче, сміється, не плаче,
він не зимовий, жорстоко-ледачий".

"Глянь, - каже осінь, - яскраве ярило,
сад твій і настрій усміхнено вкрило,
то ж прокидайся, попереду діло,
будь сміливішим і збудуться мрії".

Солодко осінь римує надію,
щастя, кохання і тільки про мрію
вперто говорить – " не знаю, не вмію,
хочу, бажаю, а,значить, зумію".

09.09.2012

«Я до сонця летів, бути птахом хотів
І робити лиш те, що захочу,
Вітер-брат обнімав і надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

Батько попереджав, в хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Але я все забув коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався».

Давно це було,
Стільки вод протекло…
Жив в Афінах будівничий Дедал.
Він палаци зводив,
Сам атлантів різьбив,
Любив дерево, глину й метал.

Гучна слава Дедала
Всі краї осягала
І за честь мати його рук творіння.
Величезні гроші
Платили вельможі
За розробки митця та великі уміння.

Небожа Талоса малого
Взяв за учня він свого
Адже жінки й дітей ще не мав.
Дуже здібним той був,
І секрети здобув –
Досвід дядька увесь переймав.

Одружився Дедал
І щасливим він став,
Народився у нього синок.
Але сталося лихо,
Упав Талос зі стріхи –
Випадково зробив в прірву крок.

Чутка враз завитала –
Справа рук це Дедала,
Що він Талоса за жадність міг вбити,
Юний той по літам
Працювати хтів сам
Та Дедал не хотів відпустити.

Говорили також,
Що був Талос з вельмож
І що батько його дуже любив.
Й до Дедала послав,
Щоби більше пізнав,
А Дедал його сина убив.

Що ж робити Дедалу?
Уся честь на поталу…
Аж посивів за ці тяжкі дні…
Тому й покинув Афіни,
Залишив рідні стіни
Бо не міг він терпіти брехні.

Корабель спорудив
І на Кріт він приплив,
Царював там Мінос хазяйновитий.
Дедалу щиро зрадів
І в палац запросив,
Бо вже й там був Дедал знаменитий.

Зустріли гостя як свого,
Багато чули про нього,
І він вироби їм майстрував.
Проте тут він страждав,
Себе рабом почував –
За батьківщиною засумував.

Його люд увесь знав
Й до палацу попав
За творіння про які говорили.
Він багато робив
Та цінити не вмів,
Той, на кого він тратив всі сили.

Померла жінка Дедала,
Яка його щиро кохала
А він все робив для дружини.
І митець захотів,
Хоч на декілька днів
Відвідати рідні Афіни.

Та як Дедал не благав
Мінос не відпускав
А лиш дав тому мудру пораду:
Його творчість і син,
У ці безліч годин
Хай приносять єдину розраду.

Якось Пасіфая – цариця,
Гарна наче жар-птиця
Народила Міносу дивну дитину:
Тіло – як в мужика
А голова – як в бика,
Напівзвір, наполовину людина.

Мінотавром назвали,
Від усіх спершу ховали,
Але мав той вдачу дику і силу здорову.
Він все рвав і ламав,
І Дедалу Мінос сказав,
Щоб зробив для нього таємну будову.

Лабіринт той створив,
Що мав безліч ходів
Й Мінотавра помістили до нього.
Лабіринт був дуже міцним,
Величезним й складним,
Що ніхто не знайшов би дорогу.

Дедал знов став просити
В Афіни його відпустити
За заслуги й видатні сотворіння,
Адже вже постарів
І померти хотів
На тій рідній землі звідки коріння.

Та був знову відказ.
Зрозумів Дедал враз,
Сподіватись треба тільки на себе,
На свою голову й руки,
Допоможуть боги і науки
І спрямував погляд свій в чисте небо.

А там чайки кружляли,
Наче в море пірнали
І прекрасним був їхній політ.
Й митець з місця зірвався,
Перед небом поклявся
Що покине, як птах острів Кріт.

«Закритий шлях через море,
Не пускає Мінос в гори,
Але небо – не його володіння.
Чужа земля і ці стіни
Та чекають рідні Афіни
Головне – це бажання й терпіння».

Щодня обходив подвір’я,
Збирав птахів різне пір’я
Маленький Ікар – син Дедала єдиний.
І коли ніч приходила
Майстрував Дедал крила,
А скріпляв його воском бджолиним.

І от день той настав,
Дедал крила зібрав,
Спершу сам покружляв й почав сина учить.
А наступного дня
Із самого рання
Вони знялись в безхмарну блакить.

Лише бідний пастух
Бачив в небі цей рух,
Впав на землю й почав щиро молитись
– Це боги – він гадав, –
Кінець світу настав
Прилетіли, щоб суд свій вершити.

Дедал швидко летів,
Ікар також хотів
Вперед до Афін – батько так наказав.
Але був це лиш старт,
Ввійшов швидко в азарт
І вже різні в повітрі дива виробляв.

Був відважним Ікар,
Піднімався до хмар
І над морем сміливо крутився.
Хай малим ще сам був
Подих волі відчув,
Наче з крилами він народився.

Він до сонця летів,
Бути птахом хотів
І робити лиш те, що захоче,
Вітер-брат обнімав
І надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

А батько попереджав,
В хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Та Ікар все забув
Коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався.

Та от вище піднявсь,
Адже він не злякавсь
Полетіти на зроблених крилах.
Сонце враз припекло,
Розтопило крило,
Яке з батьком із воску ліпили.

Упав в море Ікар,
Що сягнув перший хмар,
І став втіленням одвічної мрії
Всього людства про крила,
А його віра і сила
Додає людям і зараз надії.

А Дедал долетів,
Сліз багато пролив
І помер згодом на самоті.
Але як помирав,
Людям все розказав,
Що досяг своїх цілей в житті.

Новина про політ
Облетіла весь світ
Бо до цього ніхто і мріяти не смів,
Щоб людина змогла
З допомоги крила
Доторкатись небесних морів.

14.09.2008.

Я п`ю твою душу, бо жити я мушу
летіти до неба , ти даш мені крила
лише не хвилину, тієї хвилини
нам вистачить щоби,
побачити дивнії зорі , а може й нічого,
але твої демони звично покажуть,
не землю , і ти мені скажеш,
що крила мої ти собі забираеш ,
летітимеш небом сама до безкраю,
але ж не отримаеш щастя від того,
бо п`ю твою душу і годі по всьому.
Ні криком своїм, ні німим тихим словом
не випросиш в неба ти жалю черствого.
І тільки сама ти себе пожалієш небого.
Сидітимеш тихо і висмикнеш з Бога
лише трохи прощення , а може й нічого...

2008

Тишина. Закованость в погоду.
Ветер ищет малую лазейку.
Нет местечка для него. Природа
Обогрела осенью скамейку.

Лист багрянцем где-то красят трудно,
Дождь в туманах собирает тучи,
А скамейка цвета изумруда -
Притяженье для счастливых будней.

Так уютно плакаться здесь втайне,
Рассказать по-дружески секреты,
Только реже прилетают стаи,
Только чаще залетает ветер.

Тишина, закованость в погоду,
Дождь багрянцем согревает душу,
А скамейка, у нее свобода,
Только холод... и напротив -лужа...

Навколо спокій і тиша

Завмерло листя ніжним трепетом у твоїх долонях, якось так, ненавмисно, торкаючись теплої скроні ти пройшовся крізь мої пальці. Загойдалось волосся шелестом в думах, закрутилось вихором й осіло цілунком на щоках, на шиї, на грудях… повсюди. Жовті плями в зіницях багрянцем спалахнули вже опалого листя на зелену ще літню траву. Я застовпіла від дотику твого, від подиху й слів, що так палко між пальців малюють – люблю. Люблю свіжість вдихати із ніздрів на світанні у променях сонця згори де сяйвом із ночі розкучерявлений, розжарений, розніжений… мною з’являєшся ти.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідаю й шепочу всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пишу

Навколо спокій, тиша.

Й так глибоко дишуть хмари у напіввидиху білими колами примарних видінь. Певно лик Господа зійшов на Землю й під калиною сів. Закрутив пасмами тривогу в червоних ягодах так, як годиться Богу. А в змерзлих пагонах, тим часом, зародилась любов. Так-так крилатим пегасом здійнялась у вир і надто схожий політ на журавлиний потік пробігся сльозою-росою, чистішою за…

Так і сидів, підкорений тишею, спокоєм.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідає й шепоче всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пише

Навколо спокій, тиша.

Ти тільки придихайся, як скаженіють думки та сипле калина словами – твоїми, моїми, нашими. Щоб Господа лик в осінній печалі визирав зі спраглої міміки снів. Аби Господа лик у диханні моїм і твоїм ще вічність німів. Німів поцілунками слів і сльозами здолених морщин.

А там за небокраєм, як вечір вітається з днем, ніч невблаганно впускає у спокій вітряних пісень. І дише у напіввидиху розкучерявлена, розжарена, розніжена… тобою. По всьому світу - Осінь. Вітер. Осінь. Вітер. І пише

Навколо спокій, тиша.

07.09.2012

Кінь – світанок, даль – вуздечка,
Мрії – сонечко в імлі.
Засурми, журбо, в ріжечок ,
Дай побути у сідлі,

Щоб я з нього світ оглянув,
Через поле в гай помчав,
Молодечих днів кохану
Між пахких зустрів отав.

Щоб мережива із віршів
Я поклав до рідних ніг ,
Наймиліших , найніжніших,
І п’янких , як перший гріх.

Щоб вона почула врешті,
Як освідчуюся я
Крізь віддалини пройдешні
Ніжним співом солов’я.

Та комонь увесь у мряці,
Кантар вистріпався – жах,
Стигнуть марення юначі
В сивих вересня очах…

07.09.12

Я поринув у роботу
Зараз й тут мене нема,
Гроші - лиш моя турбота,
І тому я пробуваю в снах.

І тому я залишився,
Між чужих думок-ідей,
Десь від світу відділився,
І зі сном я пробуваю день.

Десь залишився мій вогник,
За яким в тумані йду,
От я звільнюсь від роботи!
І до мрій своїх прийду...

Дякую:-) 6.09.2012р.

Знову осінь приходить, як мрія,
Що про літо у мене була –
Легкий легіт і крапля тепла,
Ніжне сонце… і серденько мліє.

Підкрадається тихо, як рись,
Розчиняє повітря спроквола
Непомітно і лагідно - холод,
Яблуневі сади налились…

Листя вже не зелене, а буре –
Мов із ярмарку їдуть літа –
Сивина синє небо вгорта,
Наче супиться далеч похмуро.

Щось міняється тихо в житті –
Про минуле, прийдешнє подумай…
Павутинка невидима суму
У гіллі затремтіла густім.

3.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, півострів Суму.

Я був маленьким хлопчиком
В пісочниці сидів,
Дивився за горобчиком
І враз оторопів...
Ти йшла собі всміхаючись
З косичками двома
Та пісеньку співаючи
Із лялькою… Сама…
Дивився я на тебе так
Ніби побачив Духа,
А в рот би вліз увесь кулак...
І лиш стирчали вуха.
Та ось ніби отямився,
Всі іграшки лишив,
На пошуки відправився –
Зустрітися хотів.
Я повз по вулиці вперед –
Наче магніт тягнуло,
Неначе Карлсона мед
(Шкода, пропелера не було).
Та ти зайшла за поворот
І тут я крику наробив,
Набрав повітря на весь рот:
Архімед „Знайшов!”, а я „Згубив!”
На галас люди позбігались,
Бо я кричав і плакав дико
Та, нажаль, вони не здогадались,
Про цю причину мого крику.
Цукерки й пряники давали,
Думали, може обмочився?
Та я лиш у невідомі далі
З надією й відчаєм дивився.
19.01.07 р.

Сумління мерехтіло мимоволі
і серце мліло, мріючи про мить,
коли зв/язок мінливий, наче доля,
в усталені слова перелетить
.
Тож не багато мріялось...молилось...
марудились думки, висотуючи хіть,
сльозами мружилось, пропасницею билось,
а зникло враз, лиш спомин майорить
.
Клиночком білим в скронях сивина,
то не напасть-літа своє співають..
І мальви вранці в сонці умлівають,
лиш роси плачуть у мого вікна...


06.2010.

Мерехтливість у спалахах літа
розсипає п/янкі кольори,
невагомістю доторку вкрита
виціловує ночі і дні

І непрощена ..і непрощЕнна-
ходить містом спекота сумна
Розмальовує небо-..зеленим -
сіє втому серпнева імла

Місто спить наїжаченим струмом,
різнобарв\ям подій і людей
Екліптичноасфальтовотлумним
перехрестям провулків..аллей

В краплях спокою ніжаться зорі,
усміхаючись відлунням мрій
Все мине..все минає..поволі-
мерехтливістю стулених вій.


12.08.2011

Ваші руки
Чомусь відпустив,
Хоч вони
Порятунком були.
Журавлі
Свій прощальний мотив
Все співали:
«Курли» та « курли»

Перебрів у житті
Безліч верст ,
А дорога
Звернула туди,
Де у вітті
Похилений хрест,
І в отаві
Застиглі сліди...

30.08.12

Похмурий день - вклонився зорям
І до землі лицем припав.
У лісі привидом прозорим,
Він разом з мавками блукав.

А на асфальті грає злива,
Можливо хтось по ній пройде.
Впаде в калюжу стигла слива
І може, хтось її знайде…

Я ще прилечу до тебе,
Ти небо моє, ти небо,
І сонця ласкавий промінь,
І вітру приємний гомін…
ЗаглЯну в твої небесні,
І знову наче воскресну,
І знову на мить-годину
Маленька і ніжна краплина!
Хай тільки миттєвість – перлинна…

Ти небо моє, не згуба,
І я не питала,чи люба,
Чи погляд сірого суму
Тобі до душі чи глуму.

Я просто жила крижинно,
А нині миті перлинні
І очі пресиньо-сині.

Я ще прилечу до тебе,
Загляну в твої небесні,
І знову наче воскресну.

Я ще прилечу до тебе…


30.08.2012

Трішки глибше, ніж на ніж
ти теплішала в мені,
відчувалася. І почувалась
перехрещенням доріг,
перевтіленням зорі
у незаймані ніким хорали.

І стрункішими за мить,
та білішими зими
дні чужі ночами набігали.
І вихлюпувалась тінь,
в недомові золотій
срібло місячне в очах вмирало.

Так ніщо мене не вб’є,
не засудить, не проп’є –
як твоє стрімке благословіння
на чотири сторони,
де немає вже вини
і вино на смак – таке осіннє.

Так ніщо мене не стре –
як неголос твій, нетрем,
непечаль і невластивість бути
першим дотиком для вуст,
у якому я живу,
розпелюстую тебе, мов руту.

Трішки старший, ніж тепер,
в четвертований четвер,
світ без тебе не зійшовся клином.
Трішки глибше ніж на ніж
ти теплішала в мені,
наче в гроні гусла кров калини.

28 Серпня, 2012

Кохаю! – раптово постскриптум.
Світлиною зблисну й затихну.
Цілушка й окрайці триптиху
і тіней ватага на крихту
поніжать, покличуть у вічне,
у долю цілющо-магічну.
Усоте святий многогрішно,
уперше – олітнений січень.

2012р.

Стихає музика небес,
Вслухаюся у подих ночі,
Бентежні очі не зурочать,
Туман не чудо із чудес.


Схилило гілля айвенятко:
- Який тягар, візьміть, вродило, -
Байдужий погляд мимо, мимо...
-Хай ще поспіють, вередливе


Троянда втомлено-ревниво
На чорнобривець дратівливо:
- У спеку десь взяло красу! -
- Я, тітко, із роси росту.


Схилився кручений панич,
Мов набундючений павич,
Нікого слухати не хоче,
До ранку дощик нашепоче.


А серпень тихо, по старечі:
-Розмови ваші недоречні,
Вкривайтесь хмарою і спати,
Нам свято людям дарувати!


27.08.2012

Дивися –
облітають явори.
Холодні вечори -
дзвінкі,
аж сині.

Багряної пори
печаль осіння
благословляє
білі прапори.

Гори мені.
Благаю,
не згори.

Про тлінне помовчи,
не говори...

Чашка ранкової кави
Коханій жінці у ліжко
Зробити це зовсім не важко,
І навіть приємно трішки

Квітів букет духм"яний,
І поцілунок ніжний
Після палкої ночі,
Коханій жінці у ліжко

От-би так кожного ранку
Кава і квіти в постіль,
То було-б добрим знаком
День пройде наче в пісні

І не потрібно дяки,
Це я Тобі вклоняюсь
Кохана моя дружино,
Вірним Тобі залишаюсь!

25.08.2012

(2012)

пірнаеш вустами у росяні вії,
мої очі щемливо
зорять у розлучній завії.
горить лебедине вино...

ця полум*яна віри мрія
золотом променів облита:
дивлюся на зведення небес блакиті,
мені вічність з тобою прожити...

наш шляхетний дзигар "Бернардин"
завжди поспіша на п*ять хвилин.
в ніжній вечора позолоті
радість людям дарує - любові дзвін...
2012 рік

Загубилися рими
в полоні…
десь метафори
гріються сонні,
а для тебе
омани і брами,
не чекала,
та знала про злами…
* * *
не чекала,
хоч знала ,що квіти,
не для тебе даровані
світом,
твоя роль пожиттєва
бальзамом
мить побути,
полегшити рани…

* * *
мить побути,
полегшити рани…
а для тебе
нові тільки шрами,
ти за ними літала
свідомо,
то чому так тривожить
відоме?..

23.08.2012

в ностальгійному вирі
за обрії летять роки
торкаєш мене
поряд ти...
світить сонечко
дощ іде по вулиці
серпанкова фата
щемно мрілась душі
у тиші вінчальній
єднаємо долі
в холодний розум серця
свої занурено ємоції
і душа до казки пірна
там дотик губ жаданих
в крапельках дощу
п*янить духмяна стежина...
у Богиню зросла берегиня
веселкове коромисло в очах
Господніми вустами
лине шлюбна молитва
наче пісня журавлина...

Осінь ваших лагідних зіниць
Душу манить у тумани сизі,
Де малим з отави горілиць
Я дивився в синяву отчизни.
Плодоносність ваших теплих рук
В сад зове біля старої хати,
Де малим ховався за лопух
Яблуком зеленим ласувати.
Ваші кроки тихі і м’які
У світлицю звуть до хліба - солі,
Де стаєте зразу ви такі,
Мов роки не йшли вперед ніколи.
Мамо, як то добре, що ви є!
Чорнобривці пахощами млосно
Серце заспокоюють моє,
Як до вас навідуюся в гості.

22.08.12

Згорай дотла, моя любове,
Невчасна – в пізньому вогні!
Було чуття материкове,
Напівзбагненне, загадкове,
Вулканне –
Вичахло в мені,
І лиш фрагменти острівні,
І лише скелі випадкові
Зостались в океані днів…
Навіщо ж ця вогненна лава,
Що так безжально захлина,
Оця марнота, ця неслава,
Оця самотність сивоглава,
Яку реальність омина,
Оця омана і мана,
Оця холодна ніч імлава
Й душа, по-смертному сумна?!


23.03.1996

Ще недавно: запах липи,
Бджіл сопрано, бас джмелів,
А сьогодні серпень випив
Гаю пахощі та спів.

Ще недавно бузьок долом
Йшов як справжній полювач,
А сьогодні тихо й голо,
Лиш туману сивий квач.

Ще недавно ми блукали
Зеленяві , молоді,
А сьогодні листя з жалем
Пропливає по воді.

Ще недавно, ще недавно…
А зима неподалік
Йде в’язнити і - на сани
Пережитий нами рік.


21.08.12

У вечірній вуалі серпневостей
Напівсонний притишений день,
Як свіча серед сотень мінливостей
Водить колами вересень...

Гуп і гуп – у садку у трояндовім
Напівжовті, червоні світи
Нагадали – не раз бо ми падали
Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено
Наче вперше торкає любов.
Тільки айстри гойдають, засніжені,
Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями
В росянистій холодній траві.
Я молитву здіймаю долонями
За весь світ...

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

А ми виглядали хоч дрібку тепла,
Та небо сміялося зорями
І місяця око у наші тіла
Вп’ялося байдужістю скорене.

Мов постіль шпитальна улігся покров,
А доля під скибами чорними,
Укрилася сонцем жагуча любов
За льодом покритими горами.

Аби під гарячим диханням розм'як
Бар’єр з переметів та інею,
Ми маємо разом промовити «так»,
Спогадкою щастя осінені.

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

21.08.12

Іди сюди, мій любий пілігриме,
Іди мерщій, мій стомлений моряче,
Свою любов на якорі не стримуй...

Де ти іще красу таку побачиш?
Де ще відчуєш пестощі богині?
Такі солодкі, пристрасні, гарячі...

Нехай штормами бавиться вітрильник,
А ти кохай, хмелій у ніч безсонну!
Боїшся? Тобі ж море по коліна!

Шепоче океан щось монотонно,
Десь блимають обачності бакени...
А ти цілуй мої вуста солоні!

Я розповім секрети сокровенні,
Піддам спокусам хитрим і звабливим,
Цілуй вуста своїй морській сирені!

Іди сюди, мій любий пілігриме!

Я бачила казку:
далеко у морі
земля невідома
не чула про горе,
там щастя бунтує,
чи бачте, нудьга,
там квітне й каміння,
та тільки дарма,
не бачили горя -
шукають біду…
зберусь - і у казку
дорогу знайду!

18.08.2012.