Я Львів люблю за те, що просто Львів,
За те, що місто брам таємне і привітне,
За те, що сонце тут вмивається дощем
І сходить, що аж в Києві нам видно.
Я Львів люблю, бо не любить не можу
Вузькі провулки, широту і щирість душ...
Закохана у Львів, – зізнатись мушу
Без доказів і зайвих пишних слів.
Так люблять просто так
Лиш друзів і життя.
Знак Лева – це мій знак.
Люблю наш рідний Львів.
Люблю не тільки я.

2009

Скажи, чому мовчать сніги,
Чому той день пройшов повз нас,
Скажи, чому сітки інтриг
Ніколи не втрачають шанс.

Скажу, чому твої пісні
Несуть тепло й сумну красу, –
Знаходиш ти слова такі,
Що не дають забуть весну.

2003

Хтось не має ніяких бажань, що ж,
Я дарую свої бажання весні:
Бачити, як плаче схвильований дощ,
Бачити, як гояться рани землі.
Я залишаю вам свою провину,
І у ній залишаю себе,
Вже ладнають постріл у спину,
Але смерть захистить мене…

2003

Ой ви, люлі, люлі, люлі, люленьки-люлята,

мої роки молодії, меліса та м'ята,

розмарини, васильочки, чебреці та жито

я ж над вами ворожила, збирала, сушила,

з вас гербати наварила, та Гриценька не труїла,

в ночвах Ніченьку купала, її тіло біле...

Місяць-ладо ліг на груди, ладно притулився,

як листочок із любистку... Любощів напився

Гриць-сердега...

Сережками, сріблом, дукачами

Ніч чарує,

І чарочку наливає, знає –

Як пригубить коханочок –

Все життя зітхає

За отою, за одною, відьмою малою,

Що у ночвах Місяць мила

Милом із любові...

Попелюшко,
дівчисько замріяне в лашках старих,
на худесенькій шийці - намисто з рябої квасолі,
вічна кухня твоя, молоко утікає з неволі
баняка...
Ох, ти мрійнице вічно-мала, чи ж не бачиш,
що роки покотилися, ніби горох із гори,
по тоненькому жолобочку?...
Скільки руцям порепаним ще перебрати їх треба,
щоб знайти золоту намистину?
А чи знайдеш її , Попелюшечко, люшко, дитино?
Чи знайде тебе Син Короля?
Чи прихильно всміхнеться тобі Син Людини,
коли стрінеш його у пітьмі,
несучи важелезну корзину
та вантаж синьо-бурих дум?
Туманіє від голоду в голові,
мрії мачуха витравляє із серця.
Не печалься, сердешна, поспи ще, мала!
Все владнається, Він озоветься...
Завтра вранці чекаймо на зміни
всередині та назовні -
ти в мені, а чи я в тобі,
в черевичках, а, може, босими
ми прийдемо в Палац Золотий,
щоб почути:
"Ласкаво Просимо!"

Прийди у нашу спальню, Мій Королю,
Наступить час, запрошу і у душу...
Робити ран у ній я не дозволю.
Віддати спраглу ніжність мушу!

Твоя Величність, хай лиш забажає, –
До ніг впадуть розкішні подарунки.
І літня ніч рум’янцем запалає…
Проникне місяць нишком за лаштунки.

Твоя Міледі не засне до ранку,
Плестиме мріяння барвисто-кольорові,
Діждавшись солов’їного світанку,
Натхненням випурхне в сади медові.

Пройде величною і знатною ходою,
Чуття подружні загорне у шати.
Поміж інтриг і фрейлін – кам'яною
Буде нового бенефісу ждати…


2011

Під Новий рік
Під Новий рік чекаєм чуда,
Вже вкотре сподіваємось і ждем,
Що рік новий напевно кращим буде,
Ялинка сяє скрізь чаруючим вогнем.

Як радісно, і як таємниче
У склянці з шампанським колишеться мрія.
Ця ніч поверта нас в щасливе дитинство,
І знову чекаєм, плекаєм надії…

Тому хай бажання всі ваші здійсняться,
І з вірою впевнено йдем в майбуття,
Хай доля нарешті всім нам посміхнеться,
І буде любов і гідне життя!

2000

Незнаний досі вірус у душі заповзає,
Він хоче знищить почуття
У тих, хто ще кохає,
У тих, хто вірить у добро,
Хто щастя й долю має...
Натомість сіє він у душах зло,
Лихі думки і заздрощів кубло.
І, щоб від нього захиститися,
Готова всім Богам молитися.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє “прощай”
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

2006

Я стану рядками
І шелестом віршів,
Я буду роками
Самотнім від тиші.
Я тіло полишу,
Я втілюсь у знаки,
У Сонце, у небо,
У квіти, у злаки.
Та тільки промовить
Мій віршик дитина,
Я словом воскресну,
Я знову - людина!

Вам хочеться помóвчати певно... –
Сила мовчання з Вами.
Коли мовчання даремне, –
Тоді грають словами.

У кого міцніші нерви, –
Ті паузу довше тримають,
Дивляться просто в Небо, –
Там Зорі до них промовляють.

Мовчання – глибоке, як море,
Значне і хвилююче, мов океан,
Та, хто його перший поборе, –
Той виграв чи може програв?

Білі завжди ходять першими,
Пухнасті – чекають, рахують втрати...
Хочеться з часу шкуру здерти
Чи в мовчання з Вами зіграти.

2010

У Місячному сяйві Панна
Літотепла, стишена, ніжна,
Посмішка легкостанна
Тане у променях грішних…
Видіння – Марево – Квітка,
Вільна дорога без вороття
Стелиться сонячним світлом
І зникає у вирі життя.

2011

Мій ніжний Лицар без щита й забрала.
Легкоусміхнено блищать уста.
Легендою для нас ця зустріч стала,
Беззбройною і я тоді була.

Беззахисно, як ластівка, летіла –
Висока пісня завжди до небес…
Як важко впасти не зламавши крила,
Як легко позбуватись штучних меж.

2011

А ти знаєш - що є в нас основою?
Що є сенсом Господнього промислу?
Кожен день нас усіх проскановують -
Наші думи, бажання і помисли.
Залишається грань незбагненою
Поміж світлом і тінню одвічними,
Наша кров, протікаючи венами,
Нам життя по краплині відлічує.
Стерто грані між днями і ночами,
Між гріхом, що вростає у праведне.
Що нам зорі ясні напророчили?
Постелили б собі, якщо знали би...
В цьому світі, зневірою зморені,
Йдем наосліп крутими стежинами,
І душа, мов землиця незорана,
Прагне трішки зігрітись... Людиною.
І нічого у цім дивовижного,
Бо єдиною, всім зрозумілою,
Є любов, що даруємо ближньому -
Мова Бога і Всесвіту цілого!

мысли вдаль уносит ветерок
средь поля вижу белый лепесток...
стройнее стана розы не найти
трудно удержать свои мечты
о как ты сладостна!
сочится с уст твоих мед благоуханный
взлетает до небес мольба моя
храни Господь сей плод желанный!
2011г.

ти мій єдиний у світі далече чекаєш пишеш листи
коханий мій морозно без тебе
в коліях шляху єдині думки
розлучення в грудях горлиці пече...

чи думав ти, що до дощу байдужа,

він не лякає, не пройма мене,

що погляд мій від болю тихо сушать

слова твої, лиш спогляну Моне?

я наче та картина відболіла:

туманне серце, голова ясна...

о скільки вже почула. прогоріло,

переболіло - як Моне жива,

і як Далі картини, що у русі:

не запитали, кажуть, - оживіть!

і я живу...

Моне й Далі, ми мусим,

нас не питають, просто кажуть - жить.

Сталось це так дивно й загадково,
Час враз зупинивсь на одну мить,
Бо зустрів я мавку випадково
І не знав тоді я, що робить.

Побачив чарівні і лагідні очі
І голос чудовий чув лише мить,
Та сняться вони мені кожної ночі,
А голос, мов пісня у вухах бринить.

Її посмішку добру легку і милу
Завжди я в серці буду нести.
Зі слів цих ти мабуть уже зрозуміла,
Що фея казкова звичайно - це ти!

2004 рік

Не заглядайте у чуже вікно...
Не заважайте вечоровій тиші...
То лиш здається, що мовчать давно,
Насправді, так кохання ніжно дише.

Там кожен має свій акорд в душі,
І ця струна тонка як неймовірність!
Не заглядайте в душі - все одно -
Лише вони відчують ту чарівність.

2011

Ця ніч холодна, як твоя рука,
моя натомість тепла, аж гаряча,
все тіло, пристрастю палиме, до тебе горнеться.
Тебе нема… лише ліхтар старий, напівнезрячий
в кватирку сипле світло, все ще золоте…
Тебе немає, ніби не було ніколи,
усе здається сном, який вар’ятка вигадала юна.
Мені давно вже не сімнадцять,
хоча вино і сиґарети без паспорта все так же не дають…
Чому ж так млосно в грудях,
чому тремтливі вії пускають горошини по щоках?
Чому отак невиносимо без тебе жити
у світі, де усе гаразд
в родині, на роботі,
батьки живі, батьки батьків живуть в Раю…
Лиш я, дурепа, караюсь, мучусь ледь живу
Без тебе, Лицарю Айвенґо,
без тебе, мій королю молодий…

Високий простір сірий – не увесь,
Там світле пасмо ласкою ясніє…
Наснилась ти, немов розквітла мрія,
Немов сліпуча усмішка небес.

І не казала слів мені гучних,
Не "плакала в жилетку", не молилась,
Лише тихцем довірливо тулилась
Волоссячком сяйним до уст моїх.

Кудись поділися усі слова,
Із неба кольори зникали сірі.
Я світлі коси мовчки цілував
І плакав, і очам своїм не вірив.

24.12. 7519 р. (Від Трипілля)

Я була пізньою та єдиною дитиною:

Мамі за сорок, татові – вже половина віку.

Із найперших спогадів – свято,

Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,

Морозиво і сніг надворі – такі рідні...

Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –

Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,

Серденько пальчиком малювала,

Тебе чекала...

Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося

Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися

Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,

а ти не приходив...

Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,

не отримавши жодної відповіді.

В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,

кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"

Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі

заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...

Ти пах океаном, не Льодовим, ти пах любистком і житом

я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків

Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам

з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,

зліпили свою дорогу Снігуроньку...

Майбутнє наше на долоні.
Злетить, мов ніч, - не здоженеш.
Кружала чайних церемоній,
розмови – відблиски пожеж.
Ми вже такі, як ікебана –
в останнім подиху краси.
Лялькове свято на світанні
у серце щиро запроси.
Я в гості коропів покличу,
що покорилися вітрам...
Розкрилиш усмішку: не личить!
Відкину сумніви: пора!
Бо світлі обриси оселі
давно продовжили удвох,
і Бог зійшов до нас зі скелі,
і не покинув, наче Бог,
речам дозволивши творити
світи закоханих сердець.
... мовчить над чаєм недопитим
відлуння наших таємниць.
2011р.

Подаруй мені, мила, кохання мотив,
Заплети у мелодію ласку дівочу.
Я у пісні твоїй народитися хочу,
Умирати - у ній поготів.

Дай мені кілька нот, слів - хоча би рядочок.
Все життя я б дарунком оцим дорожив,
І до коди ішов, як оратай до жнив,
У обіймах синочків і дочок.

Без пісень і хлібів обезлюдніє світ,
Душі людські спресуються в чорний граніт
І окутають землю темнóти…

Я слухач, я глядач, я голодний прохач.
Хоч діезом мене в нотнім стані зазнач,
Тільки десь притули… біля… ноти.

23.12.11

Где-то далеко-далеко
Звёзды разлегли молоко.
Мне тебя не видеть легко
И тебя не слышать - легко.

Захожу на сильный портал,
Словно шах Мансур-ибн-Хилал.
Я тебя и знать-то не знал,
Милый мой сплошной идеал.

Вся себе такая на вид,
В действии была - как пластид.
Может бы не знал индивид,
Чем родная кожа болит.

А теперь - хоть бегай к врачу,
Хоть вообще не бегай к врачу,
Призрачную эту парчу
Даже в руки брать не хочу.

Пусть в каком-то клипе "Любэ"
А и Б сидят на трубе,
Пусть у А салат на губе,
Пусть они приснятся тебе.

2011

Завмерло все, чекаючи зими,
Затихли хмари, звісившись на сосни,
і щиро умиваються слізьми.
- Дивися у калюжу не шубовсни!

А в надвечір’ї місяць, наче жнець,
розтяв собі прогалину на небі.
Для тебе я заварюю чебрець.
- А цукру скільки?
Скажеш: «Ні, не треба».

Він блиснув і сховався. Білий сніг
посипався із неба, наче пір’я.
Я погляд упіймав очей сумних
і трепет гілки вени. Перемир’я?

- Нарешті ми діждалися зими.
І може чистий сніг зверне на краще.
Бо, знаєш, важкувато із крильми,
Коли кохання наше непутяще.

Завмерло все, побілене в сніги,
Закуте у льоди калюж провалля.
- І стало дуже сумно від нудьги,
що вигнала кохання в задзеркалля.

21.12.2011

П’яніли трави й ніч, медові та налиті,
цвіли сади навкруг, наповнені теплом.
Знайшли любов свою у ці чудові миті,
коли весна летить, мов вітер над селом.
Адже вітрила їй напнуті до розриву,
хмарини-буруни – безмежний океан,
що іноді впаде, розгромлений у зливу,
та згодом розверне навколо свій екран.
Згорали свічі всі, над нами у ті ночі,
у травах ми могли зустріти і росу,
ти віддала мені секрети всі дівочі,
а я свій подих вплів квітками у косу.
Наш травень майорів джмелями край півоній,
стрічав нас у лісах сережок передзвін,
а ми з тобою йшли в кохання мимоволі
і сонце, наче м’яч, котилось навздогін.

2011

А з лікарів таки найкращий час,
Він так усе розважливо тасує,
Що, ніби, вже й вогонь в душі пригас,
Хоч серце ще при спомині вібрує,
Коли у думці ненароком, враз,
Тебе знаходжу…

Відгороди мене від болю і тривог,
Від ницих вчинків «добряків» лукавих,
Зігрій теплом, омий душевний смог,
Надії дай і віри, дай Держави,
Без цих лукавих п’явок і хапуг,
Без торгашів на пам’яті і мові,
Ти можеш все, бо Ти Всесильний Бог,
Що цього світу закладав основи…
Огороди мене від сумнівів і мук…

Зима. Вікно. Немає снігу,
а лише дощ в Андріїв день.
Моя душа – розкрита книга, -
як збірка віршів та пісень.
Сьогодні в ній – сторінка суму.
Без тебе я всякчас такий.
Холодний день і крила-думи
несуть у простір говіркий.
Та світлий сум душі поета
завжди веде за грані снів.
Летить у небо зла монета:
орел чи решка. – Що хотів?
Андріїв день. Гадання близько
і час магічних забавлянь,
коли підкажуть зорі блиском,
що ми з тобою – Інь та Янь.
І струм полів нас поєднає.
Все ж в протиріччі є душа.
А дощ іде. Все пил змиває.
Вона ж на прощі вируша.

Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Посміхніться на мить... І довкола зупиняться люди,
І у відповідь також всміхнуться розчулено Вам.

Все життя - тільки миті, де щастя панує над болем,
Тільки радість розвихрена тішить посивілих нас.
Проживайте життя до знемоги, до плачу, до втоми...
Лиш по всьому всміхайтесь, коли добігатиме час.

О ні - ні слова! Так, мовчок!
Хай відпочинуть барви й тіні,
коли раптово світлячок
небесне втримає склепіння.
Нап'ються очі з чаші див,
злетять долоні молитовно,
бо там, де хтось не приходив,
душа на дольку миті - зовні.
2011р.

Мені зими холодні щоки
Не злі і не страшні.
Живу, кохана, я допоки
Твій образ у мені.

Не скригне пам’яті озерце
Від скипня забуття,
Бо ярим повівом при серці
Минувшість золота.

Горять не кетяги калини
На білім полотні, -
Душа моя палає нині
У радіснім вогні,

Бо знаю там, де ти проходиш,
Паде тобі до ніг
Тепло калинове Володі
На чистий – чистий сніг…


17.12.11

Змішались мої почуття,
Мов фарби на брудній палітрі.
Лоскочуть думки таємниці буття.
Розгадки прості причаїлись в повітрі...
Твоє перехрестя спинило життя
Знаходжу стежину – не можу обрати...
У душу вселилась пуста метушня,
Обрубую крила – боюся літати.
Вікно своїм мріям колись відчиню.
Сьогодні світ сіро-реальний.
Не знаєш ціни дивослову «люблю»,
Так думай: акорд це рояльний!

1999

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

Кидають погрози нам осінні грози
Сірими дощами в будні дощові,
Я зітру руками твої теплі сльози -
Пробудили в темряві відтінки нові.


Не люблю дощу я – молюсь на росинки,
Що тихенько котяться по стерні щоки,
Скупі тії сльози – почуттів перлинки,
Продзвеніли ніжно в мене у руці.

Душі гордій сильній важко пережити
Водоспад жалю з смаком гіркоти,
Хоча житті можна все перетерпіти,
Та сміливо сльози в собі віднайти.

Плів павутину ніжними словами:
«Моя кохана, мила, чарівна…»
Хіба щось може бути поміж нами?..
Красива я, та не така дурна.

Сьогодні щиро вразив подарунком –
Прозорим діамантом в сім карат…
Подякувала в щічку поцілунком -
Та погляд був жагучішим стократ.

Вночі довів до повного екстазу
І каву в ліжко вранці сам приніс...
Не вірю я в кохання так одразу -
Напевно, це когось поплутав біс...


14.12.2011

Хочеться барв і руху.
Іноді ж – просто тиші.
Бути поруч з Тобою,
Холод вдихати з вікна,
Бачити світ і чути
Звуки дощу провіщі,
І розчиняти спокій
Вірою у дива.

Сни у снігах розтануть,
Вічність зав’яже вузлик:
І перетнуться долі
На роздоріжжі днів.
Я залишу на згадку
Тишу і поцілунок,
І заберу з собою
Несамовитість снів.

Доброго ранку, Сонечко!
Доброго гарного дня.
Хай тобі буде сонячно,
Друзі, знайомі, рідня
Хай тобі нині всміхаються,
Хай тебе любить один,
Той, хто про тебе піклується
Кожну з неспинних годин,
Той, хто про тебе думає
Навіть тоді, коли спить,
Кажеш: він серця немає…

Та серце у мене болить.

Доброго ранку, Сонечко!
Спокою, миру, тепла.
Щоб народилася донечка
І щоб згоріло до тла
Те, що порушує спокій,
Те, що тривожить, ятрить…

Буду любити, допоки
Свічка моя не згорить.


2011

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш, задихана, щаслива.

Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.

Добігла – проливень затих.
Тепер, цілуючи, вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.

1936

Не зупинити почуттів -
і завтра не помре ніколи:
нестримне сяйво спільних днів
не дасть, щоб душі охололи

Нам не забути світлу мить
Що поєднала нас навіки
Мов перший раз - душа щемить…
А ти - мої найкращі ліки!

Із неба лило. Бігли у кіно,
а яблуні - палахкотіли цвітом.
Всміхались теплі мальви під вікном:
у танці з вітром виглядали літо,

А ми ловили дощ, неначе діти:
Щасливі_по калюжках_в серці щем…
Могли Усесвіт, граючись, зігріти,
Як літечко сміялося дощем!

Я хочу зупинити світлу мить,
Коли гримить - лишитися з тобою,
Та невблаганний час кудись летить,
щезаючи за темною габою…

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.
ты меня приучила к слухам, к перешептыванью в темном парке
к скучным фильмам и длинным письмам с иностранной почтовой маркой.

ты меня приучила к ноче, к ожиданью вокзалов и станций,
к мундштуку и черному клатчу, и к перстням на большом пальце.
ты меня приучила к креслам тонким плётом, и мягким пледам,
к лицемерию и нордизму и любить тех, кто раньше предал.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.

могли прокидатись в одному ліжку
на вушко чашці всміхатися ніжно
торкати устами сніжинки пухнасті
колишня казка цікавих контрастів

фруктово-горіховим пахнути медом
хапати повітря і тиснути enter
а потім цілунки ховати під пледом
у вечір зимовий сріблясто-відвертий

бо запах волосся неначе в цитрини
ялинка-царівна у яблуках синіх
цитатами стелиш подушку із цини
на вушко повісивши сонце з ожини

могли би злітати як ельфи і феї
та навіть тоді не була б я твоєю
колишніх фантазії – скинуті перли
сховай мене голу - хай падає стеля

хай падає стеля і нерви ридають
три кроки до пекла ще менше до раю
нема тобі серце кінця ані краю
і на Оболоні дві мальви палають

Печаль колише вітер за вікном,
Журбою вечір огортає плечі,
На землю сніг, холодним молоком,
Лягає,
І зникає в порожнечі...
Тремтить на серці першим морозцем,
В благанні віти здійняла тополя,
Та вирізає без жалю, різцем,
Свій візерунок
Невблаганна доля...
Печаль колише вітер за вікном,
В мінорі ноти падають у рими,
Вкриває землю сніговим сукном
Розкішно-біла,
Королева-прима...

Позлітаються спогади круками,
Перетворяться на голубів
І бажання нестримними кроками
Попрямують - куди я хотів.

Мої очі зав"язані відстанню -
То ж на дотик вгадаю, що це
Твої сльози, почорнені тінню,
Твої очі, твій подих, лице...

Я вустами шукатиму губи,
Шовком шкіри повзтиму униз...
Ти пригорнеш мене, приголубиш.
Це любов долітає, мов бриз...


2011

А хочеш – я візьму тебе з собою
на сьоме небо? - маю два квитки…
Полинемо з нестримною жагою
за небокрай, у зоряні казки.

Розкаже нам про день яскраве сонце,
про дивну нічку - місяць осяйний…
А зранку, крізь відчинене віконце,
нас приласкає промінь чарівний.

Сліпим дощем серця напоїть літо,
Барвисті квіти душі заплетуть,
І, солов’їним щебетом зігріті,
Нам на світанку роси зацвітуть….

Лиш ми удвох і ніжний запах м’яти,
трава зім’ята, вранішній туман…
Нічого не потрібно нам міняти,
лиш знати: це не сон,це не обман…

Половина сердца,
Осталося в груди,
Это все серёзно ,
В глаза мне посмотри

В них таится тайна,
Сердца моего,
Ты поймешь буквально,
Но увы не все,

Долго будешь думать,
Будешь ты гадать,
Что не сможешь сердца,
Тайну разгадать,

Лишь когда уйду я,
В небо навсегда,
И тогда поймешь ты,
Что любил тебя.

Твої очі дівочі, твій усміх наче гріх, мені на душу ліг
Ти з’являлась щоночі, наче пісня шепочеш, забери мене
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Навіщо скільки думок и горювань, навіщо стільки бажань и почуттів
Я пам’ятаю якими ми були, та напевно не пам’ятаєш ти
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Ці слова не лікують, вони тугу трактують, тугу мого життя
Наче дві колії на розі дороги, наче весна після зими, наче ми
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би...


2011р.