Ліг притихлий вітер, як в перину,
У шовкову лагідну траву,
І рожеві пелюстки жоржини
Місяць освітив, мов булаву.

Зорі задивилися цікаво
На принишклі зрошені листки,
Золотавим світлом цілували
І квітник, і дзеркало ріки.

Упала дня тонка вуаль.
Смолясті груди ночі
Стискає тиші срібна даль,
Аж захід кровоточить.

Мені увиділось, що ти
В осінній прохолоді
З голівки збулася фати,
Під ноги взяла одяг,

А місяць лагідно осяв
Твої округлі риси
І лоно світлом лоскотав,
А я стояв, дивився,

І на видіння не пішов.
Душа горіла п’яна,
Аж ніч укрилася у схов,
А з нею ти, кохана.

02.10.11.

Коли виходять ритми з ладу,
Коли на ладан диха день,
Душа так прагне листопаду…
А скрiзь – одвiчна празелень.

I вкотре хочеться летiти
Туди! Туди, за пiв-Землi,
Де вiтер позриває з вiтiв
Думки, тривоги i жалi,

Розсiє у небеснiй синi,
Розтрощить сотнею копит,
I у вогненнiй хуртовинi
Усе буденне вiдгорить…

А тут – щодень одне лиш лiто.
Пора звикати до країв,
Де терпко пахнуть евкалiпти,
Де мiсяць роги вгору звiв…

Та все ж, о, де ти, листопаде?..

Повій, вітре, на чужИну*,
Думкою туди я лину,
Спогадів неси перлину
З України, з України.

Вій же, вітре, цілу нічку,
Овівай кохане личко,
Затремтять хай ніжно вічка,
Зарум`яняться хай щічки.

Повій, вітре, щоб війнуло
Ласкою на серце чуле,
Щоби милая відчула
Ту любов, що в ній заснула.

Повернися на світанні,
Щемного дай хвилювання,
Дай надію, хоч останню,
Що повернеться кохання.

А якщо нема надії,
То розвій мої всі мрії,
Вічна мла хай дні яснії
Оповиє, оповиє!

2.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

*Наголос чужИну вжито свідомо, аби не збитися з ритму,
а синоніма з вірним наголосом – немає.

Коли ще юність, мов сторожа,
мене від болю берегла,
вона була як матір Божа,
святою в снах моїх була.

Мені ввижалося повсюди
її задумливе чоло.
І не було іще іуди,
і лжепророків не було.

Лиш спів божественно-святковий
в моєму серці не стихав.
Стелився в далеч шлях мій новий
не до гріха, не до гріха...

Лиш очі дівчини чудові
в моїх губилися стежках,
де в сяйві першої любові
злітав моєї мрії птах.

Здавалось, світ такий безгрішний
і знову в первісній красі,
де люди щирі, наче вірші,
що від сердечних голосінь,

і де моє усе довкола:
і день, і вічності краса,
лиш та - прекрасна й загадкова,
немов аж ген - на небесах.
2007р.

Я люблю вашу тень, ваше солнце, луну и звезды,
Не меняйте меня на пластинку чужой зимы!
Это сладко и страшно – земля, и вода, и воздух…
Разожгите огонь, ненадолго хотя бы, взаймы!

Я не плачу слезами – я лишь соревнуюсь с дождями…
Плачу цветом акаций – всухую, без всяких там грез.
Прививали мне: а) романтизм; б) модерн… остальное – гвоздями
Прибивали (на память), не вспомню, а был ли наркоз?

Я очнулась в саду чьей-то юности, нежной и пряной:
На все стороны света – аллеи темней и темней…
Как же хочется, друг, распрямиться, душою воспрянуть!
Если сам это сможешь, прошу, не забудь обо мне…

Коли душа, немов каліка,
канючить сонця мідяки,
у краплі серця – море крику,
у сріблі місячнім – думки
скидають лебедине пір’я
і зодягаються в луску.

В тобі, забутий до сих пір я,
будую спомини з піску.

Піщини втіхи золотої
вбирають теплоту долонь –
і стіни дихають тобою.

Щоки моєї не солонь,
над морем чайкою озвися
і накигич вітрам себе –
до ноти вибраної тиші
із тремоло семи небес.
І надихáй – весни надúхай
неперевершено в рядки.

Коли в душі безмежно тихо –
ловлю на слухавку гудки,
на око припадають висі,
перо народжує слова.

У сріблі місячнім – умився,
у краплі – море вколисав.

29 Вересня 2011

Позвоню.
Гудки-колокола
Зазвонят вдали за упокой
С незнакомой правильной тоской.
Снимешь трубку, скажешь: «Не ждала…»

Скатятся дождинки по стеклу.
Я уставлюсь на поток машин.
Памяти остывшую золу
Ворошить над прошлым не спеши.

Холода над городом моим.
Воробьями хохлятся дома.
Мы как онемевшие стоим.
Или как сошедшие с ума.

Україна палає вогнем,
б'ють гармати і небо льє сльози
ради правди своєї ми йдем,
гордо прапор підняли свободи,
тяжко йти, вітер дує в лице
крок за кроком втрачаємо сили,
віру ймем правда наша прийде,
і її не зупинять злі сили
над вкраїною сонце зійде,
день новий принесе нам свободу
Ми дійдем! Правда наша буде!
з нами Бог і надія народу.

2009

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Ти упадав за мною,
Я мовчала,
Ти упадав,
Я "есемески" витирала,
Ти упадав,
А я стирала файл,
Я вже забула
Твій простенький майл!
Ти на колінах?
Милий, вибачай,
Я "делете" поставила в стосунках,
В архіві наш з тобою Рай...
Прощай!
Я витерла твій образ на малюнках!
Що-що? Кохаєш?
Знаєш, не чіпай
Руки моєї,
Бо давно вже смеркло!
Мені пора,
А твій холоне чай,
Наш фотошоп-життя
Давно вже Пекло!
Все. Відпусти. Бувай.
Я іншого формату,
І...знаєш що?
Не згадуй нашу дату!

Не перестану я плекати почуття
До Тебе, моя нене рідна!
Нехай життя веде нас в забуття,
Ти залишаєшся єдина і чарівна!

Часом буває так, що я
засмучую твої блакитні очі
І сльози ллються скрізь вогонь життя,
Хвилюєшся за мене ти щоночі...

Та розриває серце на шматки
моє колюче палке слово,
А ти обіймеш, пригорнеш мене
І сонце сяятиме знову!

Голубонько, кохана, неземна,
Всі вірші і пісні про тебе!
Обожествляйте матір, бо вона
Подарувала світ під цим безкрайнім небом!

22.09.2011 рік

В осеннем щемящем бреду,
О прожитом не сожалея,
Я в сонные наши аллеи,
Почти задыхаясь, иду.

По вздувшимся венам дорог,
По чёрным бесформенным лужам,
В которых приметою стужи –
Мой город, печален и строг.

И в царстве опавшей листвы,
Вернувшийся из ниоткуда,
Уже не надеясь на чудо,
Я жду, что появитесь Вы.

В созвездии прожитых лет,
Далёкая и неземная,
Которую и не узнаю,
И еле кивну на привет.

Ця осінь, мов любов колишня,
Що вид її в тумані згас,
Лиш озивається щораз,
Коли у теплий іній вишня

Вдягнеться , наче в перший клас
Дівча, чудуючись незвичним
Убором. Чорні черевички -
Через роки - в останній вальс.

У позолоченім наряді
В саду, у лісі, полі рядить, -
Ґаздиня зріла, мила панна,

І так в мені бажання в’ється
Своїм її торкнутись серця!
Прости мені цей гріх, кохана…

25.09.11.

талими водами принесений я
заходжу тут хворі серця
я не знаю що ти зробила зі мною
але це більше ніж правда
це більше ніж горе…
старий завод не лікує рани
завтра – неясне жить нецікаво
і в тінь тікаємо радо…

я - невичерпний
лиш ти дай мені стимул
я кожен
і в кожному свій
дай лише біль чи простягнется в силу
бажання і відблиску мрій?
1911

І
дощ із мільйону холодних снів,
жар рветься сюди в темноту
бо уста твої кажуть тиху молитву
словами що гострі як бритва
ІІ
на твоєму обличчі
я вирізблив гнів
…як не ти то хтось зроду знайомий
залиши за бортом пустотливих туманів сміх
і вскрий своє тіло для болю…
1911

тихо торкнутись посмію
шорохом дерева блідне волосся
бідному - просто...
розрізати хвилькою від руки у тумані
ось меред мною
вже гляну - немає
обриси тіла у тіні грайливо
хитаєшся вільно.....
1910

Мою любов, з виною безневинну,
дві жінки допалили аж до тла.
Одній не був я милим ні хвилини,
а інша не любити не могла.
Щити черлені осінь піднімала,
щоб захистити доленьку мою,
де та, байдужа,- відчаю навала
і та, чутлива, – віра у бою.
Вмирав од ран і воскресав од ран,
коли жадав байдужу – ту, єдину,
що для душі тривога і дурман,
а інша, мовби на снігу калина.
Не жив – блукав. Інакшим буть не міг.
Від сумнівів на серці сутеніло.
Щити черлені кинуто на сніг,
щитами смутку в долі заболіло
на всі літа – безглуздо і невпинно.
Минулих снів клубочеться сльоза,
і тільки усміх змерзлоі калини
сердечну рану гоїть, як бальзам.
2010р.

Театр?! Авжеж, театр!
Партер, сцена, актори…
Хоч справжніх сліз і крові море –
Театр! Авжеж, театр!

Театр! Звичайно, у театрі різні ролі,
І діалоги, мов паролі:
Ти хочеш? - Хочу! – То ходи!
Ще хочеш?... – Хочеться ж завжди.

Театр! В театрі різні жести, пози…
Все, від молитви до погрози,
Заради лиш одного: «Хочу!»
Я розумію все і голови цим не морочу.

Але коли театр в театрі…
Панове! Кличте психіатра!

О Боже! Я ж не брав цієї ролі!
Завісу дайте! Вже! Доволі!
2008

Старцює, поки серцем не зігріта
й допоки не запрошена у дім,
мелодія для бабиного літа,
мелодія в лахмітті золотім.

Ніхто її не хоче обійняти,
немов свою рахубу в сповитку,
бо вже не будеш з нею ти крилатим,
бо вже... бо вже... до біса геть таку.

Заплаче десь на лаві чи за тином,
надію в дзбан розбитий переллє.
Старезна, все ж замріється дитинно
про недоступне, а таки своє...

Минаючи розмаї й дивограї,
мелодій сотні, що з юначих крил,
кудись навскіс понуро почвалає,
кудись туди, де близько до могил...

Не в усмішках, не в сяйві, не у квітах,
така, мов щедрий циган без гроша,
мелодіє для бабиного літа,
до мене в прийми теж не поспішай.

Без тебе якось... можна ще радіти,
натхненно задивлятися у вись.
Мелодіє для бабиного літа,
будь дамою – кокеткою — спізнись.

Хіба не можеш? Ну, спізнися всує.
Знайди причину: вітер, сніг чи грім!
Дивлюсь: невпинно під вікном старцює.
Пора уже покликати у дім.
2011р.

Я вітаю кожну мрію,
Що мені дарує крила,
Дме у радості вітрила
І зове на добру дію.
Поки запах ще кадила
В панахидну літургію
Не окутав мені шию,
Не лишуся цього діла.
Мрія – кличе, надихає,
Сон із ложа проганяє
І лечу, пливу, біжу...
- Гей, сміливці, всі за мною,
За зорею провідною
За незвідану межу!

23.09.11

Я забуду тебе, як помре почуття голосне;
Я забуду тебе, коли стишаться грому гармати;
Я забуду тебе, коли жайворон в небі засне,
А піснями на небі хмарини спроможуться стати.

Я забуду тебе, як дощі перестануть іти,
Коли сніг повесні просто тихо розтане без бруду
І на радіо зникнуть усі про кохання хіти, –
Я забуду тебе! Я ніколи тебе не забуду…

05.09.2011 р.

Цей дивний світ лише любов тримає,
І на незримих Божих терезах
Руками світла землю обіймає
І злу перекриває чорний шлях.

Цей світ крихкий від нас лише залежить,
Від поведінки, віри та бажань.
Теплом душі ми гріємо безмежність,
Тому й не гасне всепрощення грань.

У цьому світі щось переламалось,
Бо гори й води зрушилися враз,
І хвилі зла, немов страшна навала
Тривожать Землю й кожного із нас.

Цей грішний світ… Чи нам осяє душі?
Чи прийдемо до Бога з марноти,
І вернемося у Господнє русло
Щоби любов’ю зло перемогти?

А ти мене чомусь не відпускаєш
Від себе у незнану заметіль.
Мовчиш,.а дивна туга серце крає,
З вікна лягає на підлогу тінь,
І пахне чебрецем, немов із гаю
Зірчаті квіти вітер позносив
І стелить по кутках пучки розмаю…
Сиджу притишено, приземлена без крил.
Яскраве сонце в небі догорає,
У небі барви поміж хмар, як зграї
Істот незнаних, чи моїх вітрил,
Яких душа для спокою шукає,
Але підняти ще не бракує сил…
Сувоєм вечір сутінки сукає,
Скрипнув ланцюг в криниці й задзвенів,
Вода пролилась… Тихо, наче в раю…
У злоті зір нових чекаю див.

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

Коли совиний крик тривожить душу мою
Мені не хочеться роками жити у тюрмі
Я про свободу мрію у неволі
І про неволю забуваю у ярмі

Я полечу крізь призму цих просторів
До вільної безмежної землі
І на волі не згадаю про неволю
Я там світанок зустрічатиму ввісні

Я все віддам за цю хвилину щастя
І плакати не буду наяву
Лиш ти мене зустрінь рідненька хато
У світанково яблуневому саду

травень 2008

Тиша марить Віднем. Зорі сніг лоскочуть,
Вже сліди дрібненькі слід великий з'їв.
Як мені без тебе? То не проти ночі
про таке питати. В гарних хазяїв
Припнуто надійно полохливі коні.
Їх від зазіхання ревно стережуть.
А у мене тільки слід на підвіконні.
З вертикальним зльотом був тут кінь, мабуть.

... хойя снить дощами, а дощі не йдуть.

09.2011
Умань

О, як у той осінній вечір
Бажав тебе зігріти я,
Огнем зайшлась душа моя,
А розум холодно перечив.

Твоє залишилось ім’я,
Мов слід на серці від картечі
І дивні подуми чернечі
Мого торкнулись житія.

Із плином літ зажив той слід,
Я подолав журбу убрід
І там, на березі чекання,

З’явилась зіркою мені
Та, що мої порожні дні
Палким заповнила коханням.

18.09.11.

ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

На третій день життя дощу
його приреченість відчув –
хвилину годував мовчанням –
із потойбіччя гнав останньо
надривні втілення плачу.

Нірвана висохла на сіль –
розкришуй серце – світло сій.
Дахи роззеленілись міддю,
ржавіє літо і по віттю
іржа стікає, де усіх

збиратиме лелек весна
і небо видує сурмач –
віщун земного недокрів'я.
Прошитий спліном, дощезрів я,
мов тіло в землю – дощ приймав.

і засипав його теплом –
нехай всідає під крилом,
відклекотіле в далечіні.
Джерельне сонце в день осінній
по венах вітру потекло.

13 Вересня 2011

Не згасають, мов зорі, пригадки мої
Про віддалені дні молодечі,
Та жахаюся їхньої втечі
У загублені щастям краї.

Я розбив тобі з мріями глечик,
Як нас кликали в гай солов’ї,
І не знав, що у кишлі змії
Почуття схоронив я сердечні.

То тому ж так пекуче болить
Пам'ять серця про ту давню мить,
Що в череп’я змінила гладущик,

Коли ти за межею стоїш
Усього, що бувало давніш
І не буде уже у грядущім?
12.09.11.

Ты легка, ты тонка и изящна,
Как прообраз любви во плоти.
Годы прячут меня в чёрный плащ, но
Ты лети, не стесняйся, лети

Вдаль по жизни такою же бойкой,
Вся из эпосов и кинолент -
Озарённый процессом настройки,
Удивлённый собой инструмент.

С неизбежностью, часто и густо,
Будут, будут уже всё равно
Все твои повседневные чувства,
Как уста большеглазой Нино.

Не страдая идейностью пыльной
(Кто сказал, что у нас её нет?),
Сольно, сильно и, может быть, стильно
Пани юность взошла на паркет.

Половодьем, нахлынувшим звонко
Из своих да в мои-то года,
Мне клянётся смешная девчонка:
"Будем жить - не умрём никогда!"

2011

***
Затужавіла літ плетениця.
Забуяли калинно вуста.
І здалося: прийшла і святиться
молода, ясночола, проста.
Зникли інших і руки, і лиця.
Інші підтюпцем геть відійшли.
А вона, мов богиня, сміється.
А вона, мов сузіря з імли.
Із джерел її п’ється і п’ється –
струменіє натхненно краса.
Раптом глянув: не жінка,а птиця,
вся з омани, в чужих голосах.
Закружляла нараз в багряницях,
ген з веселками воду п’є.
Ох чужа! Ох чужа! Чужениця! –
покотилося серце моє.
За такою, – кричать, – не годиться
пориватися в ніч строкату.
Наче злива в долі минеться,
що життя підтопила й хату.
Не дослухавсь. Огудонька в’ється
по тинах і моєму житті:
чи блаженний він, чи самовбивця –
за коханою в небо злетів!
2010р.

Я. Саландяку, І. Банаху, В. Федорчуку, С. Колодницькому

Там, де лють приблукала злобно-сліпа,
де воюють кігті й копита,
ворог яму на стежці моїй копав –
заважав йому, сибариту…
Знав, що іншого шляху в мене нема,
тільки честю, полем любові.
Як і жив, так і рив – тихцем, крадькома
спокій ночі, усміх ранковий.
Дошкуляли йому вітри та літа,
що сутулились за спиною,
та у світ мій грудками проклять метав,
бризкав часто злості піною.
Але стишився враз – дзвінке джерело
журавлино з-під брил злетіло,
над дитинством його змахнуло крилом,
а над зрілістю спохмурніло.
Нахиливсь, мов ніч, до води тоді.
Пив – прощення просив у долі.
Хрущ останній над ним скептично гудів,
чорний місяць геть божеволів.
Спалахнув, як побачив, що я вже йду, –
скупо так – мов ліхтар в тумані,
щось кричав мені про біду – не біду,
що й у серці гримлять повстання.
Потім кухлем джерельної пригостив
(несподіваний жест…величний!),
і дивуюся, друзі, – диво із див –
став за мить журавлем криничним.
2010р.

***
І вказав мені Бог на святу…
Нашептав мені чорт про грішну.
Божа виткала літ висоту,
Інша щирим озвалась віршем.
Чом не з божою був, не збагну.
Свідчать очі – нічим не гірша.
Бо…чортівка од ранку до сну
велемовним буяла віршем.
Схвилювала метафор струну –
так, що й вечір мій став світлішим,
так, що й ранок у сяйві тонув,
спраглу душу натхненням тішив.
Я з пліток пересунув стіну,
заглядав у небесну нішу.
Дужий острах в дугу зігнув,
став під небом могутнім віщим.
То ж почув із небес новину:
йдеш у пекло…Покинь милішу…
Таврував мене світ з полину,
відшмагала дорога січнем.
Мов дитя, обійнявши вину,
загубився у снах вторішніх.
Знав, що радості не здожену, –
вже недоля моя хутчіша.
Наче древо, ростив самоту,
та веселкою ріс, мудрішав,
і…вказав мені Бог на святу,
нашептав мені чорт про грішну.
Приховав я душі наготу
й до святої літом готичним…
Відчував, що до неба росту
нездоланним і мозаїчним.
А свята, мов вояк на посту,
стерегла свою честь магічну,
поки Бог сотворяв на льоту,
поки чорт виглядав комічним.

Але, хутко змінивши мету,
увійшла в русло многогрішне.
Упізнав в ній чортівку оту,
що прощально ячала віршем.
В пору віку свого золоту
раз у раз повторяв невтішне:
Бога, чорта, мужчин і сльоту
дурить жінка земна одвічно.

Сьогодні було відкрите вікто і вітер.
Сьогодні тремтіли пальці, кусала губи.
Лежала клубочком - час ще ніщо не витер.
Ходила, писала, шукала щось у ютубі.

Зривала черешні- і день такий монотонний.
НАмисто із ягід - червоні важкі краплини.
Її одинадцятий з мріями про Сорбону
і перший-останій із мріями про дитину.

1.
Мені так терпко на твоїх губах,
так лоскотно і так зрадливо.
Перебуваючи у стислих 'па',
я забував себе щасливим.

Твій поцілунок на руці розтав
і здмухнувся, немов сніжинка –
так, ніби слово, вирване з листа –
спадав на серце дотик жінки.

Мені так літно у твоїх очах,
так вигнано і так нехитро.
Я, розчиняючись у них, вивчав,
відчутні ледве, грані вітру.

І стало ближче до твоїх неслів,
так виразно – аж до не смію...
Так мало сили для тертя землі,
коли дослівно – тиша – мрія.

2.
Ворожкою дорогу вилито –
сльозами свічки долю вмито.
Бажаючи тебе осилити,
лягаю в пісню – розкрилитись,

втікаючи з полону вироку,
бо за плечима залишаюсь,
обійми розкриваю широко –
нехай ще раз любов карає.

В очах невинних – винних погребах
осіннє золото розлито.
Тче павутинки серця на губах
розпуста бабиного літа.

9 Вересня 2011

Моє кохання - згуслий мед,
Нуртує в нім кров бурштинова.
Мені б назад, а я вперед ,
Де замість ласки - чари слова.

А помість страсних поривань
Звичайний дотик , душ єднання,
У ніжність прибрані слова,
І кожна мить немов остання.

Осінньо щулиться душа,
Дощить і липне жовте листя,
А меду сповнена діжа -
Моя розрада урочиста.

09.09.11.

Як у степу посутеніє,
Тополя кине тінь худу,
Моя ридатиме надія
У мрій засохлому саду.
Ти не являлась по сьогодні,
А післязавтра - поготів,
І почуття мої голодні
Зіходять у розпуки рів.
Із глибини журби та болю
В минуле сном солодким зрю,
Як ми закохані з тобою
Диханням гріємо зорю,
Схололий вогник оживає,
Ясою всесвіт виграє…
Та ти із кривдою навзаєм
Кохання знищуєш моє.

Мов тугу вічну Єремія,
Я обійняв терпку біду
Коли вінчалися надія
І плач в засохлому саду.
08.09.11.

Янголе любий, скрипалю душі,
Коханий, єдиний мене обійми.
У п*янкому таночку любові,
В берегах Дніпра,
Торкнися мого,мого плеча.

Кохання - це Радість -Радість Вічного Щастя!
Кохання,кохання плесом чарівних мрій,
В теплі поцілунків зернятко-дитя,
Я плюс Ти - це Родина-Єдина Сім*я!

Зоряна перлино, трояндо душі,
Зову, Тебе, в свої обійми.
Подарую кохана лише Тобі,
Святість Родинну -Любов, корону Вічності.
2011р.

Перебирала струны Осень,
Звучал октавами октябрь,
И как всегда, несносен
Очень,
Дождь барабанил по углам,
И даже ветер лицемерный
Сегодня стих,
Присел у ног,
Он ей сегодня будет верным,
Сегодня выдержан и строг.
Перебирала струны Осень,
Сплетая призрачную нить,
Она прощалась, между прочим,
И некого ей в том
Винить...
Прощальным жестом
Лист осенний,
Кружась, припал к её рукам,
Он,одинокий и последний,
Ей жизнь свою
Вручает сам...
Перебирала струны Осень,
Княжна покинутых аллей,
Она прощалась,
Между прочим,
Под светом старых фонарей.

Порожні дві кімнати
твій подих серця щем
нема куди втікати
рука в руці ідем
ти знаєш в коридорах
в дзеркалах наших губ
в тобі в мені говорить
любов система труб
звичайно можна жити
у різних двох світах
у різних двох кімнатах
життя таке як жах
ми підем коридором
ми підем крізь світи
ми знайдем краплю щастя
ми разом я і ти

Осінній день. Останній із осінніх.
Осини сиві. Чорнота дубів
Підкреслює господні ниви сині
У крапинку замерзлих голубів…

Осінній лист. Останній із осінніх
Лежить безсило поміж гострих груд,
Що скрили ненароджене насіння
Яке воскресне після снігу тут….

Олійні фарби розлилися лісом,
Опійні чари рознесли вітри…
Скрипить гілля, мов зламана завіса
Нічийної холодної нори…

Осінній сум щемливих дум осінніх…
Останніх птиць націлені клини…
І серце…ненародженим насінням
Ховається у грудях від зими….

Через Альпи і Карпати
Полетить мій сміх,
Буде леготом торкати
Вустонька твої.

Буде пестити волосся
І печаль очей.
Щоб тобі там повелося
Усміхнутись, чей.

Буде думи навівати
На чоло сумне.
Дасть веселощів багато,
Розпач оджене.

А душі - проміння сонця,
В ній розтопить лід.
Янгола дасть охоронця,
Одведе од бід.

Цьомне в очка щоб не стало
В них печаль-води.
Щоб мене ти покохала,
Люба, назавжди.

13.08. – 4.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Київщина, Конча Озерна, альтанка Перуна.

Вбрід по сердечному денцю
Смуток на конях баских
Вискочив на посиденьки
До стиглих років моїх .
Пам’яті листя жовтаве
Хвилями долі плило
Вниз, де у вирі обставин
Гине душевне тепло.
Трель солов’я одиноко
В скелю пів’яви билась,
Лиха всевидяче око
Зирило з гніву кубла.
Роки мої перебуті
З горя рятунок знайшли, -
Витягли з дійсної суті
Вістря жахної стріли.
Рана загоїться – знаю,
Туга перейде іще,
З нашого шляху до раю
Зникне неспокою щем.
І осіяє привілля
Злагоди нашої день,
В срібне наливши весілля
Павідь веселих пісень.


03.09.11.

Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.

Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.

Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг...
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі...

Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.

Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити...
Бо в такій любові - ні, не треті, другі бувають зайвими.

Тихо спливають хвилини,
Хочеш – слідкуй, хочеш – ні,
Час – як суцільна картина
Скапує в ночі і дні.
Ось заховався у тишу,
Випав квапливо дощем,
Глянув світанком із ніші,
Сутінок кинув плащем.
Люди у ньому – фігури,
Все копошаться щодня,
Змінюють маски й натуру,
Звички, смаки та звання,-
Щось здобувають, втрачають,
Плачуть, сміються – живуть,
Радість чи сум переплавлять,-
Долею зветься їх путь.
Час – мандрівник невсипучий
Кожного знає секрет,
Враз обирає везучих,
Кличе з собою: «Вперед!».
Радістю серце їм гріє,
Щастя наміряв? - Знайди…
Зможеш - життя променіє,
Здався – зів’януть сліди…

Якби мені життєву книгу
Перегорнути знов назад ,
Я б розтопив печалі кригу
І жалю стримав снігопад.
Якби мені знайти сторінку,
Де спересердя геть пішов,
Я б там тебе, солодку жінку,
В палку причепурив любов.
І написав би в епілозі
Про доньок славних і синів,
Якби , кохана, у спромозі
Я був торкнутись юних днів.
Але нема на те поради,
Що час
Від нас
Минуле краде.

01.09.11.

Перелітними снами ця ніч відцвіла,
в потойбіччя зорею дух літа відкрапав,
приспустила знамена вітрів і тепла
перегранена плинність. Зосінений запах

з першим дзвоником, в квітах себе роздає.
Хай зародять знаннями посіви букварні,
назбираються примхи на віче моє,
накриваючи столик у львівській кав'ярні.

Я присяду на хвильку – хай світло стече,
з окуляр-парасоль і закрутиться в каві,
а мене перед містом на тінь прирече,
перетворить слова ці у присмак гіркавий.

Хай прищава-ще муза мені дорікне:
– Вчиш кого, волоцюго, нерідне любити?
А моя солов’їна лиш небом здригне
і розсипиться стуком пегасно з копита.

Пил дорожній скресає в дотичній коліс,
перемелює штивне наповнення далі.
Під зозулю мовчати відучено ліс
і калині нанизано з пісні коралі.

А що далі, незнане? Не ближчає нам,
бо, як сходимось в думці – стаємо чужими.
Клав би руку на серце, та в нім чужина...
молоко материнське смакує у римах.

1 Вересня 2011