Сині очі степів, тихе небо лугів.
Волошки.
Річкові пелюстки, лазурові струмки.
Волошки.
Зорі щедрих пшениць, наречені криниць.
Волошки.
Веселкова блакить, що так рясно іскрить.
Волошки.
Вільні діти ланів, берегині вінків.
Волошки.

фіалки на вікні а ти мовчиш
фіалки синьогруді і привітні
кубельця їх стоять багатодітні
а ми з тобою бавимося в діти
мости розводим спалюєм мости

будуємо мости мостами марим
де слід єдинорожий дорогий
де віддаємо Господу борги
де відаємо що удвох боги
а порізно цикутові примари

нехай ти є нехай напишеш ще
про яблуневий сад де ми не разом
де не тобі я роздягла образу
і перемоги в кришталевих вазах
були твоїми а моїм був щем

нехай ти будеш вищим і мені
напевне уже більшого й не треба
щоб діамантом ти сіяв у небі
і небом я стелилася повз тебе
фіалками на мовчазнім вікні

Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова

Присядь, самотність, біля мене,
Сьогодні будемо на ти.
Між нами висохли мости,
Коли ще їх було так треба.

Пробач, самотність, що не хочу
З тобою йти на компроміс.
Ти – наче, моторошний ліс,
Мене засмоктуєш щоночі.

Побудь, самотність, порятунком
Мого збіднілого єства.
Душа – пожовкла і черства,
А була вищого ґатунку.

…Присядь, самотність, біля мене.
Ще не збудовані мости.
За нами тягнуться хвости
Біди, залитої у вени.


03.04.12р.

Щемить...
Розлука
у серце стука

Ще мить і мука
опустить руки
в кайдани

Відкриті рани
стікатимуть
так багряно

Думки
кущем орегано
зростатимуть

Та час
віртуоз-ескулап
зцілить нас

Недужі
здамо км-проби
байдуже

Втечемо
у Ніццу
і у Сан-Ремо,
друже...

Думками
дощами
стежками
знайдемося

Навіки
на мрійливих
побережжях
поберемося

Бульварна казка –
не для зваби,
вульгарним витівкам –
чужа.
Умре, казкарю…
Ну, хіба би
творив
зигзагами вужа
і славив помисли
маслини
у дзьобі голуба,
що впав,
де ратуша
як серцевина
твого
життєвого стовпа.
Нехай
метафорою в’ється
плюща
ласкавий передзвін:
позаодвічні
сни і лиця
зростуться
з відблисками стін.
Увічнять
плинне
стрілки-сестри,
щоб кожен погляд –
Божий дар.
І казка… голубом
воскресне,
облагородивши бульвар.

2012р.

з очима карими з очима дивними
кружляла дівчинка у червоному
діди-прадіди із фото блимали
на воркітливу і замиловану
кружала потягів немов поручики
і на мобільниках колисаночки
а вічність крала вірші засмучені
і вирізала в парламент рамочки
дівча співало татулько- таточко
а він на мене ніяк не лається
гривасті коні блукали гравієм
єдинороги неслиcь до радості
солодка донечка і яра квіточка
царівна шалу на брівці в місяця
раділа літерам ще не вивченим
і казку правила мов досвітниця.)

О красеню весняний, ранній,
Журби в душі моїй не сій,
Прийшов дарунок твій останній -
Чудовий теплий Олексій.

Я душу ним так спрагло грію,
Та не вгамую ненасить,
І березневу ностальгію
Я буду рік в собі носить.

Бо чи ж забудеш свіжість ранню
І ті невидимі стрибки,
Що зайчик сонячний кохання
В повітрі робить залюбки.

Не так у зрілості кохаєш,
Нехай цвітінням все буя,
О березню, ти вже минаєш,
Неначе молодість моя.

7510 р. (2002)

бо не викажу як мовчиш чи шепочеш в грі
як Пізанську башту з піску будує посвіт
совість горбиться наче в парках старі ліхтарі
переходячи кладку життя заглядає у гості
о Анрі

його постать соснова його голосна тятива
по мені пробігає поглядами холостими
і росте молочне тепло і любов качає права
там де свіжий печеться хліб на вогневі із дива
ох слова

його голос прозорий його малослівний герць
береста променистих пісень і троїсті руки
гладять довге волосся ховаючи під манжет
дикі жала осині прозорих забав у дуплах
ух сюжет

а на східцях хижі підбори і осуд лукавих брів
за подушку йому думки і ніяк не заснути
все сум’ятя гірке залиши на сріблястім хресті
огорни мені ноги стрункі фіалковим Брутом
ах Анрі

Мені без тебе холодно і сонно,
та спогади приходять знов і знов,
у серце заглядають безсоромно,
шукаючи там приспану любов.

Та знаю точно, що цієї ночі
я нишком у думки твої прийду -
і пристрастю наповню сни дівочі,
і зацілую всю, єдину ту.

Піду за обрій, прямо в надвечір`я-
шукати безталанної краси,
хапає вітер листя на подвір`ї -
мене також у вирій понеси.

Як зашумлять тополі і на око
глумливий протяг нажене сльозу -
згадай лише любов мою глибоку,
і не зважай на холод та грозу.

Пишу тобі і знаю ,що ніколи
не прочитаєш ти мої слова,
що біль розлуки навпіл світ розколе -
і неминучість душу розрива.

І можна говорити про кохання,
і дарувати ніби цілий світ ,-
та потай готувати розставання,
і слів холодних зберігати лід.


2010 р.

Шаг в сторону, и бездна у лица,
В глазах тоска,
И сердце, обезумев,
Уже не ищет лёгкого конца,
Дрожит рука у странника-слепца.

Трещит по швам изношенная жизнь,
Текут сквозь пальцы
Призраки желаний,
Рисует боль на сердце витражи
Казалось бы зыбытых обещаний.

Дрожит рука у странника-слепца,
Опущен занавес,
Отыграны все роли,
Не отличить уж маску от лица,
Судьба сыграла пьесу...до конца.

ЛІТНЯ ЗМОВА

Тихо листя під вікном шепоче,
На засмаглу тінь кидає погляд.
Так сп`яніло літо, аж регоче,
Та немає брата-вітра поряд.

А земля гарячий подих носить
На поля у полудневу спеку.
Соняшник дощу, вклонившись, просить –
До Інгулу не дійти… Далеко…

Все ж, слухняний соняшник до Сходу
Повертавсь, а згодом і втомився,
Простягнувся стовбуром до броду
Та в поклоні так і залишився.

Від п`янкого літа не сховались
Ні гнучкі тополі, ані клени,
Із сестрою-спекою побрались,
Мов зелені сушать гобелени...

Тільки літній день, неначе в змові,
Бо надвечір вже збирає хмари
Небокраю. Вмить насуплять брови
І всміхнуться зірками стожари.

Зливами умиє щедре літо
І гнучкі тополі, й пишні клени,
Щоби під вікном зашепотіти
Спраглим листям з літньої арени.

МІЙ СВІТ!

Мій світ надії – вічний світ:
Сліди на білому папері,
Думок омріяний політ
У світ ідейної моделі.

Лечу до нього кожну мить,
Не прагну інших обігнати.
Мене нічим не зупинить,
Це – неба поклик! Встиг пізнати,

Що світ, який лиш уявляв,
Насправді серед нас існує.
Коли я серцем заспівав,
З тих пір – життя в душі вирує.

Та як мені отримать плід
Мого омріяного світу?
Як підіймав мене мій дід,
В руках його я мав тремтіти...

Але мій світ перемагав -
Малим злітав думками в небо.
Не розуміючи, зазнав
Чимало бід від того "kredo".

І, все ж, то радощі були.
Мій світ надії – нездоланний,
Хоч знов закуйте в кандали
Або нові завдайте рани!

О.Сичьов-2011р.

"Сакура"

Рожеве листя крізь роки,
Хоч горне сходом сонця вітер,
На кроки сакури тендітні
Несхожий зовсім світ людський.

Щоб пити краплю дощову
Здійматись в небо вишня мусить,
Нехай гарячий вітер сушить
Вишневий цвіт, як покрову.

В дівочій вроді чарівній
Своєю тихою ходою,
Над сакуровою водою
Вона народить навесні.

Коли людина ловить час,
Не поспішає вишня зовсім,
Бо знає, знов приходить осінь
На Землю не в останній раз.

Розкаже сакура, що мить
Проходить не завжди даремно,
Якщо одну хвилинку чемно,
У мудрім спокої прожить.

А ті, хто зірве їй красу
Та розгойдає ніжні віти-
Вони, немов бентежні діти,
Не мають гідного часу.

Бентежність їх, безсилу лють
Гаряче сонце покарає
А вічна сакура здолає
Краси та спокою свій путь.

Олександр Сичьов-2011р.

Заглядають променi в дзеркало пiд вiї,
А у тому дзеркалi - стомлена душа.
Теплими пiснями, кличуть в поле мрiї:
Рветься моє серце - тихо, тихо, ша.

Пiд дзвiнку мелодiю весняного вальсу
Iз глибин скуйовджених протягом думок,
Виринає пролiском до кохання ласу -
Райське звабне дерево i мiж нами крок.

Нiжно-нiжно пестить золото багряне.
Я у цьому маревi млiю i живу.
На сльозах солоних квiтка з нiг не встане,
Краще з мого дерева яблучко зiрву.

Коли тебе немає поруч –
Міняє покруч
Часу плин.

Все перемелює на сльози,
Ламає крила
Долі млин.

Уповні місяць наливає
У повні відра
Срібла ще.

Прощання голосом юдолі
Вимолює у борг
Прощень.

Холодні двері перевтілень
Ховають тіла
Тятиву.

І падають зірки на землю,
Неначе сливи
В кропиву.

Руками паморозі квітень
Зриває квіти
Із небес.

І сни свої вписавши в літо,
Вмирає тихо
Сивий пес.

18.03.12

Не піддавайся журбі,
Це ж не хвилина остання,
Я подарую тобі
Квіти весняні кохання.

Пісня цих квітів проста,
В серці відлунює лунко,
Там пелюстки, як уста,
Хочуть жагучих цілунків.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

Квіти, розкішні, як ти,
Ніжністю так осіянні,
Казка у них – теплоти –
Квіти кохання не в`януть.

О дивовижна їх суть,
Я ж бо розкрить її мушу,
Квіти кохання цвітуть
Вічністю в люблячих душах.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання –
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.*

24.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Автор Олександр ВИСОКИЙ.

Нам Євро посила сам Бог.
І він нам на підмогу.
Ми ще не знали перемог.
Здобудем перемогу!

Почнем зі шведа. "Остен нах"?
Повторимо Полтаву.
Це буде крок рішучий наш,
Наш перший крок до слави.

Ша шведом упаде француз,
Напищений і гордий.
Картонний гей, бубновий туз
Отримає по морді.

Англійця теж ми пригостим.
Для нього є пилюля.
Прийшов він золото грести?
Та - бац! - отрима дулю.

І ось він, бажаний плей-офф,
І шлях в фінал відкритий.
Та що нам німець, "Хенде хох"?
Він буде нами битий.

Не знаєм ми про біль і страх,
Усім ми скрутим шию
І золото не хитрий лях,
А ми здобуть зумієм.

Без жодних сумнівів. Вперед!
Ми вірим в фарт і в себе.
Країна з нами. Айдестенд?
І нам поможе Небо.

Ми всіх порвем. І Кубок наш.
Шалена буде драка.
Євро-Юкрейн - це супершанс.
Ми переможем! Крапка.
14.03.2012.

1
Погасла синяя звезда,
Звезда любви, тоски и муки.
Насильно скомканные звуки
Уносит стылая вода.
Аллеи голые стоят,
И дни – мгновения короче.
Зато удушливые ночи
Таят бессонниц горький яд.

И до утра, и до утра
Слезятся окна слабым светом.
Почти взахлёб шуршит об этом
Сухая музыка пера.
На изумлённые листы
Ложится реквием разлуки,
А мне, в протянутые руки,
Обломок гулкой пустоты.

Вот дом, в котором кто-то жил,
Под знаком длительной кончины,
Вот фотография мужчины,
Всего за пропасть ото лжи.
Его здесь помнят два стола,
Кровать, картины, стул в прихожей
И оглянувшийся прохожий
В прямоугольнике стекла.
А он глядит со дна листа
На влажный мрак остывших спален,
Печален, тих, сентиментален –
Погасла синяя звезда.


2
Не разбит ли случайно разлуки венец?
Беспокойной тоски обрывается пряжа.
В это позднее счастье не верится даже
И не хочется думать, что это конец.

Мы увидимся там же – в опавшем саду.
Ты такая родная, такая чужая,
Что и сердце замрёт, безвозвратно лишая,
Этих сладких минут, сочинённых в бреду.

Очень просто всё будет.
Но даже потом
Я уже ни за что не свяжу воедино
Отрешенность деревьев и ливня гардины,
И беседку с намокшим бездомным котом.


3
Вот и всё.
О тебе мне напомнят
Склепы парков, скамейки и дождь,
Беспорядок неубранных комнат,
Фотоснимки – а ты не придёшь.

Вот и всё.
А за окнами осень
Ржавым пламенем выжгла сады.
Ветер-сыч над макушками сосен
Гонит к северу тучи-цветы.

Вот и всё.
И прошу я лишь малость:
Чтобы в дни, когда жизнь – на закат,
Не пришла запоздалая жалость
К тем глазам, что со снимков глядят.

Вот и всё.


4
А я не стану
Помнить и звонить.
А я устану –
Оборвалась нить.
Мне этот голос –
Летом – холода.
Созреет колос,
Скатится звезда.
И станет пусто
В доме и в саду.
Засохнет куст, и
Места не найду.

Ловить Музу дні і ночі
Віршомаз завзятий.
Як Пегаса осідлає,
вилітає з хати

Й сидить в парку.
Жовтим листям Музу привлікає…
Комірник підсів до нього.
Поета питає:

-На якого біса пишеш
Ти свої куплети?
Яка користь? Вигляд маєш,
Що жертва дієти!
Ось я собі гроші маю
І стабільні дні.
Не пишу, а «сочіняю»
Тільки накладні!

-Оце добре, мій колего,
Кожному своє.
Кожен коваль Пегасика
Сам собі кує.
Хтось народиться творити,
Думати, писати.
А хтось шлунок компостити,
Потім – накладати.
Таки треба Музу кинуть
Й не писати вірші –
Стане гумусу в природі
Набагато більше!

Та й дивитись на процеси
Потрібно ізнизу…
Як з комори накладна
На свободу лізе!

І тоді світ без поетів
Коморою стане -
Скрізь одні комірники,
Навіть з обізяни...
Безумовно, так настануть
І стабільні дні,
Бо й кохання мусить бути
Лише в накладній.

Якби так світ розвивався
Запертий замком,
То й Бог був би не поетом,
А комірником!

Фантазії, обсмажені
В єлеї юних мрій,
Являються не раз мені
У всій красі своїй.
І згадую, і мучуся,
І знаю – не верну,
На перехрестях Бучача
Зустрів бо сивину.
Зі скронь її не скинути, -
У помисли вросла,
А Дух віщає: сину, ти
Не май на неї зла.
На кожен вік є правило,
Є втіха різним дням,
Раз доля так розставила,
То й так судилось вам…
І знаю , що перечити
Не маю права я,
Та думаю усе таки,
Як там душа твоя.

20.03.12

Ти для мене весну засвіти,
що з усмішкою, як в дитини:
я народжена, щоб цвісти
у саду твоїм – розмарином.
Я призначена для весни:
в небо жайворонком злітати,
цілувати дощем рясним -
любисток у пригорщах м’яти.
Розпускаються пелюстки:
божества таєною йтиму,
мені в коси вплетеш зірки.
Я складатиму знову рими:
про небесні й насушні світи,
про щастя, що в кожному слові…
Ти для мене весну засвіти,
що призначена - для любові.

(1999)

Весна розвіює парфум
коханця Березня.
Прощально засніжила заметіль.
Захвилювалась крига на воді.
Ріка спросоння розплітає коси хвиль
і виринає Мавкою на березі...

...Весна розвіює парфум
коханця Березня.

2012р.

Я маю пса, краще сказати --
Маю шматочок душі,
А не просто пса.
Я люблю його і часом
Дуже йому співчуваю:
Немає пса в бідного мого пса.
І от, коли мені буває сумно...
А чи ти знаєш, що означає пес,
Коли тобі сумно?
...І от коли мені буває сумно,
Я обіймаю його за шию
І кажу йому:
«Песику, хочеш, я буду твоїм песиком?»

ночь. звонит мобильный. дочь: здравствуй.
спасибо. и тебе здоровья.
спасибки. как ти? круто Она тебя...
значит так надо.
и долго это у вас будет...
незнаю. будет день
когда каждый получает по вере своей.
тайное становится явным.
Она...нету для меня милей.
уже позно. спи лаптушонок.
все хорошо. спасибо что позвонила.
2012г.

Краса у Півдня не прим`ята...
Ніким не скривджена.Хіба
буває сонце так завзято
б'є по дорогах. сум'яття
охоплює укотре душу,
і подумки в Макарів мушу,
де батька отчий ще поріг,
ах, я б хотіла в ті тумани,
у зеленаві квітко-зали.
та все не час і не на часі.
а душу пам`ять тихо разить.
і пра, і ближчі -всі далеко.
я просто зірвана лелека,
яку Прибужжя вчарувало.
А час для змін?
Знать не пристало.

19.00. 18.03.2012.

До нас усе написано давно
І ця любов проста і непророча.
Як чорно-біле на стіні кіно,
Як світлотіней тиха потороча.
Прощальний погляд
І пустий вагон...
Яка знайома нам оця картина!
Твої слова – трояндовий полон,
І посмішка, і посмішка дитинна...
А час принишклий ляже на плечі –
Він нашу ніч сьогодні не засвата,
Тож ненароком викину ключі,
Від дому, де закінчилося свято.

2009

Серед березня – заметіль,
Ой же, Зимонько, ти звідкіль
Дива білого намела?
По калюжах он – скалки скла
Від розбитих твоїх дзеркал…
Витанцьовуєш срібний шал,
Не бажаючи геть іти.
Я у серце загляну – ти.
Болем тихим пекучий слід.
То крижинка лишилась від
Десь загублених сподівань.
В очі проситься сіра твань.
Я крізь щем проросту дощем,
Підіпру небокрай плечем,
Усміхнуся: а смуток де?
Бо Любов твоя поряд йде…

Весна прийшла.
Крізь терни до зірок
Свій шлях розпочинають трави,
У сні праматеринської уяви
Вони у небо роблять перший крок.

Весна прийшла.
Маленькі кулачки
Розкриють пуп'янки небавом.
З теплом їх цілуватимуть ласкавим,
У душах мед шукаючи, бджілки.

Весна прийшла.
Вчорашнє ще дівча
Лишає кокон кострубатих ліній,
Розкішне йде у образі княгині
По узбережжі скреслого Збруча.

Весна прийшла.
Когось уже й нема,
Десь позосталися у заметілях,
Та із жалоби піднялось довкілля,-
Неначе смерть подолана зима.



17.03.12

Дроти стовпів гляділися в калюжу-
виходила гітара.
А вітер струни в ній перебирав.
І танцювала диких хмар отара,
допоки загасилася заграва,
і вечір ту гітару... тишком вкрав...

Прийшла весна… І бачиться уранці вам
так осягаємо квітнева невідь саг –
і первозданна даль протуберанцева,
і Вічні Двоє, що відбились в небесах.
Вони зійшлись, хоч як старались людці
їх розвести, і нині, і колись.
По романтичній та романсовій розлуці,
дивись (!), вони край обрію злились!
Як мало ми себе коханим даримо,
душі для сумнівів лишаючи, либонь…
Оце ясне космічно-віще марево,
хіба – не ти і не твоя любов?!
Візьми її – Єдину-Перед-Світом,
і поведи у сині, за село.
Таким пречистим і пресвітлим білим цвітом
плоти (мов арки тріумфальні!) замело!
Прикмет прекрасних більше й не насниться,
ніж нині проявилося з імли:
бач, на плотах – закохані жар-птиці,
що вчора просто «зозулястими» були.
Які ще сумніви?! Краса не спокусила?!
«Вчорашнє», як покинуте, мини!
Сміливо линь, за стан обнявши милу,
у безкраї бентежної весни.

2012 р.

Який прекрасний гай весняний,
Голублений він сонцем весь.
І сніг із реверансом тане
Під сяйвом ніжним піднебесь.

Воно проміниться стежками,
Цілує землю де-не-де.
Повітря найчистіше саме
Літає – свіже й молоде.

Беріз верхів`я – сміху крила…
Чи вітер веселить – хтозна?
Їх ковдрою немов укрила
Замріяна голубизна.

Лежить печаль, мов бездиханна,
Думки розвіяло сумні,
Немов на мить моя кохана
Прийшла до мене уві сні.

14.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Закохалось щиро в юнака простого
Молоде дівчатко; серце – сотня свіч!
Щоби надивитись досхочу на нього
У квітневих зорях, – вибігала в ніч…

О кохання перше! Мрії заповітні!
Щоб його обняти, – хоче ж тільки це…
А юнак уперто не з’являвся в квітні,
Не світили зорі на його лице…


24.01.2012 р.

Vivat омріяній суботі -
дню оприлюднених надій.
Шляхи - пророцтву на воротях...
Любові - парі молодій.

Пора жагучого дозвілля.
Розквітнуть вишивки хрестато.
ЧаркИ одплачуть на весіллі,
станцює молодості свято.

Як жарти будуть розсипати,
і раз у раз гойднеться сміх,
Бог нагадає молодятам
про церкву - шлюбу оберіг.

Цигарку батько вмить дістане:
не часто з ним таке бува -
дочка вклонятиметься мамі,
що на портреті... як жива.

А потім витре сльози-зілля
і скаже батькові тоді:
спасибі, тату, за весілля,
за руки ваші золоті.

1998-2012р.

Незворушні тиша і блакить
Я з тобою – тільки дим і мить…
Дощ мине – і серце відболить



Пахло вранці дощем, а увечері – сніг
Каламутні слова просльозились до ніг
Тінню день промайнув – оберіг не вберіг…



Яснорайдужний шлях на попутних вітрах –
Поблукала душа по небесних ланах –
повернусь лиш у снах…
повернусь лиш у снах –                 
                                    слід бузками пропах

... Побігти у сади простоволосі
Розхлюпатись росою по квітках
Зашпортатись у приспаних покосах
Впіймати промінь на тремких устах

Податися у мандри на хмарині
Пірнути пташкою у крони ясенів
Відшити гладь з озер аквамарину
Сягнути юності мрійливих берегів

Відчути смак малинового літа
Вділити ласки оксамитовій порі
Торкнутись мудрості старого Геракліта
Вклонитись низько вранішній зорі

Прикинутись дівчиськом вередливим
Гойдатися над прірвою століть
Палахкотіти вогником щасливим
Ви гомоніть, лукаві, гомоніть...

Азалії і орхідеї
натхненно квітнуть
в оранжереї.
Диво природи серед зими,
тут райські рослини
і райські птахи… –
вмить відступають білі сніги.
Азалії і орхідеї –
дарують світу весни ідеї.

2010

Нас называют кораблями,
Нас любят минными полями
Неравнодушия земли.
Объята плотью наша костность,
Навстречу прёт какой-то космос,
Какой уж там приобрели.

Ещё проверит воздух топкий,
Насколько хороши заклёпки,
Осознавая в свой черёд,
Что речь у нас - на самом крае,
Что не сама она играет,
Что и ведётся, и ведёт.

Рази нас, встречная минута,
Мы станем главное кому-то
И лёгкой песенкой навзрыд.
И наша память нам с тобою
Першит и кажется звездою,
В зобу дыханья говорит.

В перволазоревом узоре
Мы литер вспахиваем море,
Как если вскользь живём с листа,
Или как будто наша нота
Смешит и балует кого-то,
Первопечальна и чиста.

2011

а місяць

випиває море.

воно, безсиле,

довгополе,

в спокійнім бризі

йде на горе...


і зовсім тихо,

без пручання.

лиш несміливеє

зітхання...


01.20. 12.03.2012

http://www.vip.rv.ua/pic/pics/vip63.jpg

Задумайся, як ти живеш сьогодні,
Що ти зробив за пройдений вже час.
Чи з щирою душею йдеш в майбутнє,
Чи може ти душею зовсім згас.

Задумайся ти про земне і вічне,
Що ти несеш в думках, в душі.
Чи укріпив собою древо пишне,
Чи може нищиш древо на землі.

Задумайся про рід і про родину,
Хто дав тобі життя і батьківщину.
Чи пам’ятаєш-це, ти у важку хвилину,
Чи згадуєш про них у добру днину.

Задумайся і про сім’ю,
Що з нею проживаєш.
Чи досить їй даєш,
Чи більше забираєш.

Задумайся ти про дітей,
Що в тебе народились.
Чи правильно ростуть,
Чи може з шляху збились.

Задумайся про дім,
Що при житті будуєш.
Чи буде храмом він,
Чи самоту відчуєш.

Задумайся над тим,
Кого ти вибираєш.
Чи ти за правду йдеш,
Чи владу захищаєш.

Пролітають як птахи літа,
На висках сивина виступає.
В душах наших ще є пустота,
Тому спокою й ладу немає.

Ми вже люди дорослі і зрілі,
Дехто навіть онуків вже має.
Все погане здолати ми в силі,
Та розсуду не завжди хватає.

Правду завжди потрібно цінити,
Вона гіркою часто буває.
Тяжко з нею сьогодні прожити,
Та без правди нас горе чекає.

Якщо ми перестанем брехати,
Нас люди почнуть поважати.
Якщо будем поради питати,
Не прийдеться ніколи блукати.

Все нам менше лишається жити,
Так добро поспішаймо творити.
Щоб нам істину Божу познати,
Треба чорта з душі виганяти.

Пролітають як птахи літа,
І ніхто-це не в силі спинити.
Якщо в тебе в душі доброта,
Тоді легше і старість зустріти.

Ви поєднали мрії, почуття, серця,
Щоб жити разом дружньо до кінця.
Благословенною хай буде та дорога,
Якою ви підете разом у життя.

Ви схожі між собою наче квіти,
Хоч ви уже дорослі, але наші діти
І доля вас в один букет зібрала,
Безмежна радість у батьків настала.

Живіть щоб родина горя не знала,
Щоб радість наші душі наповняла,
Щоб квітка де ступили розцвітала,
Щоб мить сумління ніколи не настала.

Хай буде в вас кохання безкінечне
Різними шляхами ви до його йшли
І наполегливо долали перешкоди
І руку ви друг-другу подали.

У шлюб самостійно вступили,
У місті Львові, кільця одягли.
Шампанським ваше щастя закріпити,
Сьогодні близькі з радістю прийшли.

Я вітаю тебе моя люба,
Хай відступить осіння пора,
Залишайся завжди молодою,
На обличчі хай сяє весна.

Вже тридцята річниця минає,
Як створили ми нашу сім ю,
Вже і листя з дерев опадає,
А я подих весняний ловлю.

Багряніє і ліс золотіє,
На висках сивина виступає.
Та душа ще у нас молодіє
І вогонь, ще у серці палає.

За столом на балконі зберемось,
Чарки по вінця наллємо,
В минуле своє озирнемось,
Вітання від близьких приймемо.

Відчувається радість і щастя,
Що не марно проходять літа,
Хоч і старість уже не далеко,
Але й молодість, ще не пройшла.

Теплим словом ми рідних згадаєм,
За їх щирість сповна наливаєм,
За здоров’я до дна випиваєм,
Від них ми життя починаєм.

Стежку кожному Бог визначає,
Та у кожного доля своя,
Шлюб стежки у дорогу єднає,
Хай дорога в нас буде пряма.

Зустрів я тебе молодою,
Дев’ятнадцять тобі не було.
Я признався тобі, що кохаю,
А навколо все пишно цвіло.

Ми створили сім ю не задовго,
По життю ми вже разом пішли
Не питали підмоги ні в кого,
А самі самостійно жили.

Двох діток ти на світ народила,
Ти пишаєшся ними щодня.
Ти бувало ночами не спала,
Колихала своє немовля.

Ти в ливарні в дві зміни робила,
Щоб покращити наше життя.
Ти в навчанні мені помагала
І в роботі минали літа.

Ти про близьких завжди пам’ятаєш
І на крилах до рідних летиш.
Ти провини всі наші прощаєш
І в за ботах, як скалка гориш

Сорок п ять вже тобі наступає
Хай не старять ті роки тебе
Хай удача тебе не минає
Іскра Божа хай в тебе живе.

ОбрАзи, розпач, сум бентежний
Минуть, як біль, що відболів,
Я так люблю тебе безмежно,
Як вітер – просторінь полів,

Як хуга, що шаленством ярим
Ямища сварок заміта,
Як кіс твоїх сяйливу хмару
Небесна любить теплота.

І вже мина жура осіння,
Весна у мій приходить вірш,
Як твого погляду проміння,
Що зігріва - од сонця більш!

10.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

м. Київ.

До України повертайтеся сини,
Ви честь її і гідність захищайте,
Щоб не прийшли до влади знов кати
Голодомору повторити тут не дайте.

До України повертайтеся сини,
Любіть її розтерзану, голодну,
Ви від негідників її звільніть
І зупиніть у ній війну холодну.

До України повертайтеся сини,
Та владу у не чесних забирайте,
Не можуть нами правити вони,
Фабрикувати вибори не дайте.

До України повертайтеся сини,
Плече і руку ви їй підставляйте,
Щоб незалежність нашу зберегти
Ви про своє майбутнє і дітей подбайте.

До України повертайтеся сини,
Та економіку її ви підіймайте,
Про неньку пам’ятайте ви завжди,
Хазарам її нищить заважайте.

До України повертайтеся сини,
Добром ви рідну землю засівайте,
Тоді не стане в Україні бідноти.
Сім’ї в державі керувати не давайте.

До України повертайтеся сини,
Ви мову її рідну величайте,
Щоб бути в ній господарем завжди
Ви пісню українську заспівайте.

Щастя народитись у себе в Україні,
Прожити в ній усе своє життя,
Щоб старість не застала на чужині,
До Батьківщини слід шукати вороття.

Не легка доля українського народу,
Хто нашу волю тільки не топтав,
Нам всі сусіди завдавали шкоду
І схід і захід жити вільно не давав.

Прийшла пора, здобуто незалежність,
Народ не сміло голову підняв
Не проявив свою він обережність
І владу він негідникам віддав.

Біжать сини від рідної домівки,
Від злиднів, щоб сім ю спасти,
Як птахи, що злетіли з гілки,
З надією, що вернуться сюди.

Не кожна пташка вернеться на гілку,
Не кожен син до дому поверне
І не один на чужині найде домівку,
Не мало рідним горя принесе.

Народе мій задумайся сьогодні,
Як всіх синів до дому повернуть,
Щоб наші діти не були голодні,
Коли наступі вибори пройдуть.

Міняє темну завжди світла смуга,
Але та світла темну не долає,
Тому що, світлу творить доброта,
Та в нас її сьогодні не хватає.

Не можна все те чорне обілити,
Тому що, розуму для того не хватає.
Бо ми привикли довіряти і терпіти,
А у правителів ні серця ні душі немає.

На зміну ночі має день прийти,
Дощі і хмари можуть сонце притінити.
Брехнею можна навіть світ пройти,
Та істину і сонце ніколи не згасити.

Привикли ми ліпити з чорта Бога,
Та „бог” нам той добра не принесе,
Тому що, в його лиш одна дорога,
Вона нас з вами пекло заведе.

Народ сьогодні лиш надією живе,
В майбутнє світле і життя прекрасне.
Колись воно до нас таки прийде,
Якщо в нас віра в Бога не погасне.

Настане час і згине чорна смуга,
Такого кольору у райдузі немає.
Покинуть нас розчарування, туга,
Тому що влада Божа не вмирає.

Я не казала «бувай»
І прощення не чекала…
Стояла холодна весна
І скоса на все поглядала.

Надія в тремтливих руках,
Долоні відкрию: Лети!
Аж ні, завмирає той птах:
Свободу благослови…

2012

Вершина болю в кожного своя, –
Один іде по краю леза,
Іде, коли пала земля
І світ здається ось-ось щезне.

У іншого вершина – це Любов,
Яку плекаєш і яку втрачаєш,
Вершина болю – це Любов,
Яка з життям вмирає й воскресає…

Вершина болю в кожного – душа,
Вершина болю в кожного своя...

Грудень 2011