Уходя, уходи! Быстрее иди на спад.
Не останавливайся, чтобы взглянуть назад.
Как по тому же поводу древний сказал главлит:
Там, за твоей спиною, воздух уже горит.

Волосы нелюбимой в точь, как травы пучки.
Там, за твоей спиною, города светлячки
Или села, колодца, - целой страны вещей.
Не побирайся взглядом, с кровель воды не пей.

Сердце, молчи на гранях, всуе не словоблудь,
Призрачной перемены будь впереди на грудь.
Будь хоть луна на убыль или закат багров,
Всякое промедленье - в пользу чужих богов.

Эй, не дави на жалость; был бы и сам не рад
В мире вообще абсурдов и личных твоих неправд.
Аля и Галя в кубе, плюс Анатоль, дробь Серж...
Будущих твоих судеб ветер да будет свеж!

Будущее навскидку - в утренних кранах порт
Или сырой сквозьутренний натюрморт;
Будущее в гуаши выглядит без труда
Как натюрморт, уходящий воздухом в никуда.

2010

Моєї пам’яті провина
Кохана ти
На все життя одна єдина
На всі світи
На всі минулі та прийдешні
Роди й віки
Хоч ява серцю підло бреше
Що навпаки
Душа втішаннями скупими
Болить зело
Пройшли літа минули зими
Як не було
А ти мов німб над головою
Душі яса
У мрію кличеш за собою
Під небеса
Де спомин гніт щемкий відкине
І милий Бог
Зів’є гніздечко голубине
Для нас обох

21.05.11.

…тільки часу масив переходить хронічно у сльоту
і сполохані дні знов незчулись ножем у спині
запитаю дощем нерозгаданим вічністю хто ти
і коли і за що проронився зернятком в мені

за байдужістю зим ці страждання такі непомітні
досі запах розливсь на долоні вчорашніх листів
все залишиться там – у напівнерозгаданім квітні
де твій погляд живий безсоромно мій погляд зустрів

все вже сталося так як вві сні – без умов необачно
а чомусь наяву знов так хочу в той проклятий сон
я назовні – як лід але серце у мене гаряче
хай на мент би з твоїм відізвалось колись в унісон

Стоит ли драться, когда так любя...

Схоронил свою жизнь твоим грубым касаньем
Устами Ты сочными дрожь завела,
Несмело отхлещешься звонким признаньем.
Любовь потоптать?- ей ты руки сплела !

Осенними парками бредили пальцы,
Отнюдь, я был соткан любовью в тиши,
Ты была соткана с кожицы барсов,
Я был отчаян, к глубинам спешил.

Стоит ли драться, когда так любя,
рассудок теряя, повенчан с тобою?
Уж стоит подраться, чем сердце терять,
Пусть грустной накроет слепою волною…!!!

Схоронил свою жизнь поцелуем, устами ,
Стихами в разбросок, ты всё собрала,
По строфам разделена вера, устали,
Но жизнь наградила…и не соврала…

тиша навколо мене
золотисто співала
спів її ледве чутний
зависав у повітрі
із нього соталася жінка
вона струменіла зі співу
і спів був моєю тишею

* За картиною Івана Марчука "Грація".

До відома: З 19 травня у Національному музеї Тараса Шевченка на бульварі Т. Шевченка у Києві діятиме ретроспективна виставка творів Івана Марчука до 75-річчя мистця. Відкриття о 17 годині.

Нечутно доторкнись мені до скронь,
Щоб мертву тишу тіні розкололи,
Мабуть, це наш придуманий Афон,
Де так сплелись бажання наші з болем.

Коли давно ні крихти таємниць,
Бо зрадницьки про все розкажуть очі,
Ми щось, та й зрозуміємо колись,
Бодай би часу плин гірко-пісочний…

Хтозна, коли впаде нетлінний вік,
Збиваючи з шляху сумні штурвали.
А може, вже не тишу, може, крик
Нам тіні ці на стінах малювали?..

Не слухай більше слів моїх. Прибув
Літак в сумну безпровідну мандрівку.
На тебе тінь приліплена – «табу»,
А часу плин іде пісочно-гірко.

Доленька моя пропаща –
пересуди і жалі…
Я й сама дивуюсь:
нащо
ходжу тінню по землі?
Сплю.
Вчорашній день шукаю.
Трачу гроші і слова…
І чому, сама не знаю,
до сих пір іще жива?
Все без тебе
низько й дрібно –
від зеніту до зела…

Просто
іншому потрібно,
щоб на світі я жила.

2004

Душа втікає, тріпоче серце

У моїх грудях, мов птах в неволі,

Від щастя крила я розпростерти

Хотіла в небо, зректися болю...

Але не вдалось, сховалось сонце

За чорні хмари в безодню неба.

Тепло жевріє в моїй долоньці,

А мому серцю вогню так треба!

Я знову ходжу по краю леза,

Самотність душу мою калічить,

Пульсує в скронях невладний безум,

Бо й мить без тебе - неначе вічність...

17.05.2011р.

Мій жаль тягне мене крізь видноколи,
Туди, де чути поклик моїх дум.
Таке буває, певно раз в ніколи,
Коли в весну приходить зимній сум.
Тоді було неначе поклик долі,
Мов відповідь на сльози всі душі.
Казковий ранок у веснянім полі,
Я йшла, немов царівна,по росі.
І от – з тобою поглядом зустрілась,
Й у серці запалала та зоря,
Що я колись до неї помолилась,
В осінній смуток сіючи слова.
Але, мабуть, даремно я благала.
Моя любове! Не судилось нам.
У темряву душа моя мовчала,
Не довіряючи промовленим словам.
Я стільки мрій зреклася задля тебе!
Заради того ранку навесні,
Твоїх очей,блакитних наче небо,
Що прокидається над лісом восени!..
Але, на жаль, усе було даремно.
У світлий день прийшов зимовий жаль,
І у моє серце він, напевно,
Знов принесе колишню ту печаль.
5.05.2004

А блискучий місяць небо засіває,
Темноока хмара зорі поливає.
Ніжно колискову заспівала нічка,
І квітник зірчастий зазирнув у річку.
У нічному небі думи заблукали,
Пахощі зіркові, мрії виплітали.
Доторкнулась неба,милувалась літом:
Квітували зорі дивним самоцвітом...

Червоний місяць. Попіл мертвих зір.
І сивий дим тонкої сигарети.
Забутий погляд із далеких гір,
Що досі кличе: де ти? де ти? де ти?..
І у тумани заткана душа.
І навіть ти давно комусь не снишся…
В полоні вітру осінь догора.
Ти з нею, як з коханкою, простишся
Та знов почнеться чорне коло зрад.
Лабети тіней в сутінках кривавих.
Не озирнутись – зникнув шлях назад,
І навіть спогад смутки поховали.
І знов на місто зійде дика ніч,
Думки якої втілюються снами.
А в них – душа і пустка віч-на-віч,
Де кожна мить поєднана з віками.
І павутинням лабіринт розлук,
І темний янгол дав напитись болем,
І не знайти тепла й шаленства мук,
І тільки вільний птах над чорним полем.

Хіба я знаю звідки і навіщо
Якою стежкою я в світ оцей прийшла
Я в роздумах а ти не спиш ще
І по очах відгадуєш слова
Але слова – це зовсім не суттєво
в них причаїлись мертві вечори
та їх коханка - темна королева
що сипле снігом із долонь зими
і я – не думай – зовсім не приручена
згорнусь клубочком в тебе на руках
мов котеня розгублене і змучене
й розтану мов сніжинка на вустах
я звикла так сама іти до бою
дивитись прямо ворогам в лице
лишатися самотньою одною
й уміти бути вдячною за це
а ти навіщось щось мені говориш
мовчання – кращі ліки від пітьми
й від болю в грудях десь отак ліворуч
тому благаю – просто помовчи
в оці люблю я вже давно не вірю
вони промовлені втрачають весь свій зміст
якщо ти хочеш – я тебе зігрію
ти у очах і не побачиш сліз
ти не відчуєш й краплі того болю
з яким я наодинці кожну ніч
і ти мене оточуєш стіною
іще не прожитих чужих сторіч
а я ще не навчилася тікати
ти такий щирий певно як усі
якби навчитися зовсім не спати
адже мені про тебе сняться сни

Вже давно відцвіли яблуневі сади і діброви,
І хрущі не гудуть, тільки зрідка грозою роздасться.
А мені би у сни легкокрилі, дзвінкі, кольорові,
Щоби знов на вустах відізвалося усміхом щастя.

Десь на кінчиках мрій загубилась весняна надія,
Де ти спраглим дощем опадаєш на здимлені груди.
А мені би туди, де сміливі тіла не старіють,
Щоб у вічність твою перетліти з чужого «нікуди».

Той бузковий дурман непомітно сполохав всі сили,
Чуєш, он під вікном той цвіркун знов не має спокою?..
А мені би – як птах, розпростерти приборкані крила,
Щоби в неба всього безкінечність, та тільки з тобою.

Як нап’ється відчаю струна
вічного бурлацького вина –
приголублю в пальцях нотну синь
і роздам за так її баси.

На заслуханім, на серці – шви,
журавлина кров, нутро сови.
Не порви їх, ніжно полосни...
вітром зміни зв’язки у весни.

Хай притихне дихання трави,
розтечеться місяць луговий
на непевний нотний стан цикад,
згладжує октави під і над.

Приголублено засне струна.
Чавникам бурлацького вина
хай добротними стають баси,
у перешептах добродить синь.

13 Травня 2011

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
Пусть исчезнут они, как рассветный туман,
Чтобы нехотя мы от любви не бежали,
Были счастливы вместе, на зло всем чертям.

Я устал без Тебя по утрам просыпаться,
Сквозь преграды к Тебе моя рвётся душа.
Всё труднее со сна в эту явь возвращаться,
В ту, которая мне без Тебя не нужна.

Коль совет да любовь - непременно с Тобою,
Если жизнь положить - для одной лишь тебя!
Всё, что в сердце моём, от Тебя я не скрою,
Лишь одна только мысль всё тревожит меня...

Сколько бед и забот Ты со мной разделила?
А ведь только для счастья была рождена.
Ах зачем в свое сердце меня Ты пустила?
Разлюби! Позабудь! Прогони от себя!

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
И от ласки моей Ты сходила с ума...
Всё, что прячу в душе, не расскажешь словами,
Но к словам безразлична воровка-судьба...

Пусть один пропаду от тоски и печали,
Пусть со мною все беды покинут Тебя,
Пусть останется сном всё, о чём мы мечтали,
Просто сказочным сном для Тебя и меня...
13.09.2000р.

Оніміло дзвінке провалля,
І не гріє глуха хода.
На обличчі – туман печалі,
А у серці – себе шкода.
Остовпілий холодний погляд,
І гіркі від образ вуста,
Ще раз болем жагучим вколе
Це байдуже: «Бо ти не та».
Наче липень опав багрянцем,
Як планета згубила вісь.
Ми відбулись останнім танцем,
Так як першим давно колись.
Десь за нами тривожні будні,
А вже завтра ти будеш сам…
Як ніколи в душі паскудно,
Що пора закінчитись «нам».

Я буду тобі, доле, усміхатись,
Хоча в душі гірчить. Тобі на зло.
Легким відтінком гострого стакато –
Забулось.
Перецвіло.
Відійшло.
Тобі ж мене впіймати не під силу,
Мені ж тепер ти зовсім не страшна.
Не снігом, тільки цвітом забіліло –
Любов.
Бузкова віхола.
Весна.
Колись пройдуся тихим узбережжям,
Життя чийогось обрій перетну.
О, доле, ти така необережна –
Прийшла…
Звела…
Залишила одну.

Пробач мені, моя Любове,
Мої безмовні почуття,
І те, що в ночі під покровом
Моїх надій горить зоря.

І те, що в снах моїх шалених
Зриваю пута самоти,
І гине в серці смутку терня,
І ти - це я, а я - це ти.

Пробач мені мої молитви,
В яких благаю в Бога я
Не перемог на полі битви -
Щоб ти була лише моя.

Пробач мені, моя лебідко,
Що наше щастя - лиш у снах,
І я заточений у клітку,
Де не знайде мене весна.

Пробач мені, що надто грішний,
І те, що вимовив ім'я,
І ці мої бентежні вірші...
Пробач мені, Любов моя!
січень 2001р.

Пройдя по улицам, отчаянно вздыхая,
Відновлюючи знімками твій подих,
Я не заметил, как буд-то вспоминая,
Моє бажання бачив я крізь воду.

Ломает сердце… мне прошлого по горло,
Забувши пристрасті цих світлих кольорів,
Мы виноваты, но память нам не стерла,
Прозорих буднів…. де полум’ям горів.

С тобою мне и справиться не сложно,
І так банально все, прийняв - не відпустив.
Без телепатии мне все предвидеть можно,
Наші здогадки, і разом це нести.

Ты смотриш в душу, и календар снимая,
Все підбираєш… чеснот своїх сльозу,
Ты вечно плачешь, неробко забывая,
Мої німі слова, і їх дешевий звук.

Но все же рядом, но все же не простились,
Йдемо по вулицям, і я в тобі живу,
И я живу в тебе, мы сново помирились,
Дорога щастя рівна, начхали на криву.

Ах, теперь она в сторонке.
Жизнь пошла совсем не та.
Деревенская девчонка
Вся румянцем залита.

Ах, стеснительна не в меру -
Взгляда лишнего не кинь! -
По давнишнему примеру
Старорусских героинь.

Черных пятен не ищите -
Белым бел ей белый свет.
Злонамеренный учитель
Не растлил в двенадцать лет.

Нет ей счастья в папиросе,
Не грозит стакан бедой,
И отец ее не бросил
Ради стервы молодой.

Все в ней глупо? Все в ней плохо?
Ни к чему румянец щек?
Виноват перед эпохой
Всякий чистый родничок.

И банален он, и пресен...
А по мне - так хороша
Не обернутая в плесень
Дочка-девочка-душа.

2010-

Жили-были, длили, не дыша.
Как-то порознь выползли из моды.
С той поры, когда любовь прошла,
Годы промелькнули. Дни и годы.

Вдруг она мне - не оплачет стих -
Стала лишней, я же ей - несносен;
Словно славно, словно на двоих,
Словно и не знали светлых весен!

Все мешая задом наперед,
Мигом расползлись глухие сплетни.
И казалось, все докажет тот,
Кто из нас продолжит поэффектней.

Было время - наперегонки
Гнались биографий наших факты.
И однако, в редкие звонки
Я - "ну как ты?" И она - "ну как ты?"

2010

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

Не зрадь мене, серце! Благаю, не зрадь
Останнім ударом, йдучи крізь світи.
Це ти воскресало у сотнях згорань,
Аби до коханої тільки дійти.

Горить у тобі непогасний вогонь,
Ти знаєш - чий погляд його запалив?
Ті сотні тривог, що торкалися скронь,
Я чесно з тобою на двох розділив.

То ж я заклинаю тебе і молю -
Дай сили здолати доріг хижий біль!
Кохання твоє, від якого не сплю -
Найкраще, що було у долі моїй.

Не зрадь мене, серце! В дорозі не кинь,
І рани старі не залишать сліду.
Давай же здолаєм сумну далечінь,
Щоб знову сказати - "Живу, бо люблю!".
лютий 1998р.

…Не треба, милий, зайвих нарікань,
Що знову душу снігом пополощуть,
Що є відбитком смути і страждань,
І вічних почуттів уламки, мощі.
Хіба тебе болять мої вірші?
Вони – німі осколки серед бурі,
Вони – забиті пилом стелажі,
Що так тебе безжалісно одурять…
У тих віршах, де я – чиясь любов,
Де серце тільки гріється думками,
Де мрії визволяються з оков,
З широкими своїми рукавами…
Чи там де я, чи там тебе нема?
Це ти – у кожній літері і комі…
А ти сказав: «Поетом будь сама»,
А я ж тебе так кликала на поміч…

Чекай!
Валерiй Гребенюк
..... I
--Ти чекай! Повернусь на твiй ганок!
Попри смертi усi-- мам'ятай,
Обернусь я тобi у свiтанок!..
Тiльки щиро на мене чекай!
.
..... II
--Ти чекай у весни на порозi,
Де природи барвистий розмай,
Назбирай первоцвiтiв у полi...
Та й надвечiр на мене чекай!
.
..... III
--Ти чекай, коли спека надворi,-
Хоч би хмарку на небо бодай!..
Коли душать вже вiдчаю сльози,
Неухильно на мене чекай!
.
..... IV
--Tи чекай, коли лютi морози...
Що навколо метiль... Не зважай!
I недоля стоїть на порозi,
А ти вперто на мене чекай!
.
..... V
--Tи чекай, коли смерть зазирає
З гiркотою у душу -- за край,
Та й самотнiсть тобi обiцяє!..
Крiзь зажуру i сльози, чекай!
.
..... VI
--Не зважай, що усi не чекають:
Мої рiднi, знайомi ... Нехай !..
Ти не зраджуй своєму коханню,-
Усим серцем на мене чекай!
.
..... VII
--Tи чекай в день жалоби на прощi... *
Не запалену свiчку -- вiддай!
Хай вже безлiч людей на погостi, **
А ти звiсток вiд мене чекай!
.
..... VIII
--Дочекайся!.. Хай всi перестали!
Зберегла ти мене у душi,
Ти стомилась чекати, та знала:
Повернусь я -- на докiр усiм...
.
.....IX
--Tи чекай!.. Повернусь на свiтаннi,
У барвистий розмай -- навеснi...
У найдовшому, в свiтi, чеканнi
Прокладала ти стежки менi!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105081181

Ти можеш загрузнути в цьому життєвому циклі
тоді, коли я буду десь на просторах Тоскани.
Мені не подзвониш, як завжди. Ну що ж, я вже звикла,
що в тебе на місяць вперед заготовані плани.

І стоси паперів тобі будуть знов арбітражем
в той час, коли я пакуватиму тісно валізи.
І глянеш з-під лоба, як завжди. Ну що ж, я ще скажу,
та тільки, боюся, тоді буде надто вже пізно.

Я сяду в літак, в стюардеси замовлю мартіні
тоді, коли ти усвідомиш, що тиснеш на рани.
Пром́овчу, як завжди. Ну що ж, ти вже вкотре невинний,
а я просто знову самотня в просторах Тоскани.

Так коротко про те, чим я живу.
Мені тепер вже так не написати.
Як сонце закотилося в траву,
Мов вітер взявся хмари розчесати.

Як слово «так» на пошепки моє,
І далі лиш відлуння безпорадне.
А ти мені сказав, що ти ще є,
Хоча я не сказала, що я рада.

З великих літер більше не назву,
Пробач, що я усі відкрила карти.
Так коротко про те, чим я живу…
Так просто вже тоді, коли не варто.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Теплий подих красуні-весни
Змусить серце холодне тремтіти.
Все, що хочеш, у неї проси -
І на камені виростуть квіти.

Не ховайся у диких лісах,
Не втекти нам від долі, не вдасться!
Це ж для Тебе жагуча весна
Стелить квітами стежки до щастя.

Ніжні квіти для Тебе - дивись,
Серенади пташині - для Тебе!
І веселка, де мрії вплелись,
На прозорому вишита небі...

травень 1997р.

У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Опівночі я вийшов в сад - а там
дерева, мов німі таємні знаки:
їх розучивсь читати ще Адам,
а нам - і поготів не розпізнати.

Опалі яблуневі пелюстки
опалово з витких стежок світились,
неначе розпорошені зірки,
злетівшись на весну, в землі відбились.

Легке тепло текло з поснулих віт,
і зорепадом облітав з них цвіт.

2001, 2011

Я вірю в Надію, в Любов нескінченну,
В Красу і Добро, Пильність духів недремну,
У Світло небесне і Вeсну зелену;
Та часом я вірю в потугу підземну,
Що морем отрути у світ цей зіслана,
У дотепи долі й насмішки шайтана!
В Нужду і в Убогість, у Біль і в Хворобу,
У муки для тіла і в духа жалобу,
У поділи вічні й самотні кончини!
Бо й зла світ буває також незглибинний!
Даремні вагання — пізніш чи раніше
У зойк переллються снобачень пісні ще!
Нас доля скарала на вічну рахубу
Життя, що веде через муки на Згубу!
Бо меч тому трісне і лютня теж мусить,
Кого шанування чи слава спокусить!
Бо він до одвічної трапив в*язниці,
Яку не здолають його голосниці;
У путах конатиме й в тій чорній ночі
Себе прокляне і впаде він без мочі!
Як зможе колись розірвати кайдани,
То піде блукати, убогий і гнаний,
Чужими краями, сам посеред світу,
Аж вернеться потім у рідну країну
З великої туги — й катівському гніту
Віддасть сивий волос, мов ношу невтримну.
Адже на межі мого лану й борів,
Селянських хатин і шляхетських дворів,
Річок швидкоплинних і ставів блискучих,
Чудових узгір*їв, галявин квітучих
Із черепів друзів, що впали в бою
Чи в чорних льохах погнили на скелети,
Споруджену браму у вічнім раю
Здаля освітляють блискучі багнети,
Там льотні орли повівають крилами,
В аркадах — мерців черепи над стовпами,
Вгорі ж там — кістки, що на сонці палають,
Із брами верхів краплі крові стікають.
У центрі ж — став кат, що тримає топір
І вічно чека: чи вернеться вигнанець?
І вічно пильнує: чи у поле чи в бір
За браму тікатиме будь-який бранець?
Щоб цих не пустити у рай батьківщини,
А тих відігнать од свободи країни.
Отож, як невільні біжать звідусюди,
Він їх зупиняє і сковує в пута,
Залізними кігтями рве їхні груди
І голови ріже; і кожна, зітнута,
Не йде засинать до земельного лона,
А буде скрізь верхом, де стане колона,
Чи цеглою більше для арок склепіння!
Щодень отих поверхів там прибуває,
Які виростають з живого каміння,
І кожен здаля у блакиті палає.
Колони мерців щораз вище летять,
Горішніше блиски багнетів мигтять —
І так в небеса тую браму підносять,
Що ґрунт мій братів моїх кров*ю ізросять;
На ньому з кісток пересохлих людських
Карбований напис щодень більш видніє,
Щодень він грізніше над світом чорніє
Сповіщенням світу: "Межа це турбот всіх!"
Співаче тепер, і поет не без вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Ти, зіркою духа на лобі знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!
Поглянь: яке в брамі тобі віщування?
Бо як у грудях тої думки не здушиш,
Що крил віковічних твоїх виглядає
І згуби твоєї в молінні жадає,
То голову скласти в цій брамі ти мусиш!
Коли ж зі страху перед долею втрати,
Загасиш вогонь, що в душі пломеніє.
Не смерті рука, а ухвала до страти
Хробачно зів*яле чоло твоє зриє!
У серця провалля пісні твої збиті,
З*їдять твоє серце, мов яди розлиті,
Хоч житимеш ти в світі цім поміж люди,
Нестимеш розплющені в сонці повіки,
Воістину вмер — і умер ти навіки!
Ніхто вже ім*я твого більше не збудить!
Тому ти помер, що у темряву вічну
Не смів полетіти на всю життєсилу;
Ти враз оминув цю тілесність довічну,
Бо в гріб не хотів залягти лиш на хвилю!
Й, злякавшись, тремтливий над прірви порогом,
Ти — менш, ніж людина, хоч міг бути — Богом!
Із лютнею йди ген в руках, що приспана,
Сповита в саван забуття величавий,
Понад океаном віків, полум*яна
Там лампа споминна на мoгилках слави.
А з моря того і могил, що без ліку,
Мерців глас великих встає і волає:
"Чому маєш в*ялу, нікчемную пику?
Що вроду колишню твою так долає?"
Й, почувши, впадеш, як людина бліда,
Востаннє цілуючи їхній кістяк,
А голос повторить: "Тому є біда,
Хто впав зі страху в пустирі небуття!"
Чекає на тебе ганьби тої доля,
Коли ж не бажаєш — то смерть чи неволя!
Тож лютню настрой — бо на похорон треба,
За меч ухопися на битву даремну,
Бо скоро відкриєш ти серце до неба
І виймеш із серця тут пісню таємну,
Що послана в скаргу до царствій ворожих
З могильних братів до батьків твоїх Божих.
Та глянь! Звідусіль світло сонця марніє,
Крайнебо вже блідне, а небо мертвіє,
Сто вихорів зверху, зірвавшись, шаліє,
З тіней злокриваві видіння зринають
І брязкіт кайданів тобі запевняють!
Потрапиш в таку ти завісу нічну,
Так стане довкола усюди чорнотно,
Що, хоч ти раніше співав про весну,
Що, хоч ти кохав, про любов не згадаєш,
Хоч вірив, та не зрозумієш ти віри!
Захоплений в танцю пекельнії вири,
У вроди богах навіть сумнів ти маєш!
Лиш рештки побачиш: то браття твої,
Їх сині мечі, їх крові ручаї
Пливуть, а на пагорбах світу похмура
Й самотня — поглянь! — стала ката фігура!
Сокиру піднесла у вихрів завії
І нею — поглянь! — показала на небі
Ті зорі, що гаснуть в останній надії!
Як велет, він сходить й ступає до тебе!
Не вклякнеш ти й не затремтиш в ту хвилину;
І колом усі, що з могил, хороводним
В свою кров один упадали за одним;
Як падали, що то тривога — не знали:
Пихато на ворога так поглядали!
Біль смерті минає — ця хвиля відлине;
Тепер ти назавжди, хоробрий і сущий,
З могили прийдеш — молодий, невмирущий,
Лиш прах твій в могилі колишній загине!
І в вдячність людська твого імені зримі
Поставить ознаки в небесному Римі,
Де всім, хто з чуття полягали палкого,
Для світу прославлення й блага людського,
Споруджують пам*ятники, ніби в казці,
На сходах віків — видно їх здалека,
Щоб хвиля часу — безупинна, легка,
Спинилася там, де ясніють звитяжці!
І час там стає, ніби дивиться, слуха
І дивною піснею, вічним прозрінням,
Слізьми поливає ті статуї духа,
Що зроблені не мармуровим камінням!
Співай же тепер, о поете мій вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Хоча на чолі знаком смерті знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!

Зустрічаються двоє -
То на щастя, чи ні?
Час гортає сувої
Нами пройдених днів.

Незагоєні рани
Нам у душах гірчать,
У пустелях омани
Сотні серця розп'ять.

Повертається спомин
У домівку душі,
Проганяючи втому
В ритм холодних дощів.

Хай хоч небо жбурляє
Сонми в нас блискавиць,
Як обоє кохають -
То не впасти їм ниць!

У одвічнім двобої
Безнадії і мрій,
Де закохані двоє -
Зірка щастя вгорі

Осяває стежину,
По якій вони йдуть,
Аби злитись в єдине
І знайти власну суть.

Неземною красою
Світ нам стелить до ніг.
Йтиму разом з Тобою
По дорогах усіх!
30.04.2011р.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

О, знаю, знаю, що ніяк не личить,
Якщо ти жінка - брати меч до рук
І під нестримний серця свого стук
Іти крізь терня, стежкою у вічність.

Рішучим кроком, з поглядом бійця,
Щомить в обійми кидатись стихії,
Приборкуючи в собі буревії,
Рвучи облудні маски із лиця.

Та прийде час - складу і лук, і стріли,
Аби забули пальці тятиву,
Аби не лиш у снах - а наяву
Злилися дві Душі в єдине ціле.

І хай кружляє в небі чорний крук,
Мов демон лютий всіх моїх баталій -
Жбурну під ноги зброю і печалі,
Зітру із серця тіні від розлук.

Я наче пристань - тиха і ясна,
Твій корабель колись прийде спочити,
Аби любов'ю дві Душі наситить
В країні мрій, де вічно є весна!
28.04.2011р.

Дама в светёлке поёт: а пошёл ты!
Съеденный лириком наполовину
Красный бюстгальтер на ниточке жёлтой,
Красный бюстгальтер цветов апельсина

Никнет собою, букетом и дамой.
Вот ведь случилось быть собственной тенью.
Вот ведь хотелось быть самою самой.
А во дворе полыхает сиренью.

Жить оказалось опасно, непросто.
Колом все вещи и дыбом квартира.
А за окном расцветают форпосты
Этого непревзойдённого мира.

Взять и разъять мигренозные стены,
Сдуть оголтелые годы метаний
Юго-восточным и ласковым феном,
Смыть это старое в кафельной ванной.

Вдруг улыбнётся, как разве что дети,
Даже и трагик в финале - ну что ты!
В лучшие дни, в полыханья соцветий
Аленькой жизни - бывают полёты.

2011

Ну, допустим, ты выйдешь из поезда
По пути
И оставишь меня с вопросом:
"Куда мне теперь идти?"
И я приду обратно,
Прямо к себе домой -
Сам не свой.

Конечно же, ты, как вектор,
Уйдешь вперед,
Как это обычно принято делать, -
В любой черед.
А я заплачу к Богу - точно! -
Таким, как есть:
"Ваша честь!"

Вот ведь еще какою -
Усталой тебя найду?
Крылышко обтрепавшей
Маленькой какаду?
Вылинявшей, обритой,
Выменявшей окрас?
Полный джаз...

Не доверяйся встречным -
Я же тебе сказал.
Вымороченный опыт
Встречных не так уж мал.
Цедишь себе сквозь зубы
В Сумах ночной Париж
И молчишь...

А тем временем -

Северным окияном
В Бирму плывет конвой.
А у меня на боку напсано:
Приму любой
Буддою Гаутамой.
Прочно тебя любя,
Я ведь и так нарожал
Сто сущностей
От тебя.

2009

Весна, не наша...
.
Валерий Гребенюк
.
На просторы безкрайней равнины,
С гор пологих, стекают ручьи...
В роднике ключевая водица,
На деревьях поют соловьи...
.
Небольшая речушка мерцает...
А весна для садов, и лугам...
Возродится, ничто не мешает,
На зелёных просторах,- цветам...
.
Всей природы любовь, восхищает,-
Тёплых дней, всей планеты - в цвету!..
Всё вокруг, от зимы оживает...
Но с тобой не встречать мне весну!..
.
Предрешила судьба, нам простится,-
Нам не свидется, богом дано...
И мне, даже, тебе - не приснится...
Но мечтаю, я бедам, - назло!..
.
В этом мире, тебя я не встречу,
Не сольются дороги в одну...
Обнимает печаль, на рассвете...
Но как жаль - не обманешь судьбу!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104260105

Для мене ти – немов дарунок долі –
безмежно світлий, пристрасний, дзвінкий…
В тобі свободи й радості – доволі…
Ти справді – інший! Диво: не такий!

Втомилась я від них, отих буденних,
таких звичайних, стриманих, нудних!
Ти – випадок спокусливий для мене,
вулкан бажань нездійснених моїх!

…Розгублена, не знаю, що робити
з сюжетом, приголомшливо стрімким.
Ти ж – лагідно даруєш перші квіти
із запахом медовим і п’янким…

Я прагну мимоволі пригорнутись,
вдивляючись у очі голубі,
у близькості зворушливій забутись,
розтанути й розквітнути в тобі…

І хай по тóму вже тебе не буде –
ти житимеш у ластівках пісень,
щоб віддано закохувались люди
в заквітчаний весняний теплий день .

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

Не забуду...
.
Валерий Гребенюк
.
Холоднішає, ввечеірі, рано-
Сумна осінь, до нас підступа.
Не бродити нам разом, у травах
І суниця, тепер, відійшла ...
.
Догоріли, вже ватри поліна,
Що колись зігрівали, вночі...
У коханні тобі, на колінах,
Зізнаватись, на жаль, не мені...
.
І холодна роса, на світанні,
Багровішає листя, в гаю...
Одна посмішка миттю, остання-
Та й облишу я мрію, свою...
.
Я тебе не забуду, ніколи...
Не мені усміхнеться, краса...
Є напевне, що ти моя доля!
Твої очі ... Та руса коса...
.
Я ніколи, тебе не зустріну,
Не з тобою кохання - мені...
У ві сні, я тебе, ще зігрію,
Та в житті, не зустріну вже - ні!..
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104140264

Если ты хочешь, скажи-скажи,
Только не мучай, оставь-оставь.
Все эти звонкие дележи
Злачны, а мне бы добраться вплавь.

Ты ведь и так хорошо живешь,
И не нарушу я твой покой,
И между нами шальная ложь
Не пробежит ни одной строкой.

Поздно. Напрасен амурам клич.
Ты таки все-таки хороша,
Словно барашкам их тучки стричь.
В общем и целом - сама душа.

Как заметающий все самум...
Словно летящий немой костел...
В банке изрядно прогорклых сумм
Я это в прошлое перевел.

2009

Стою під душем, а в душі
Усе вирує, мов скажене.
Життя проходить біля мене,
Неначе ми із ним чужі.

Стою під душем і весь бруд
Тече прямісінько у серце.
Та не такої, мабуть, смерті
Воно хотіло би. ( Забудь ).

Стою під душем і мовчу,
Свої погрішності змиваю.
А час іде, летить, спливає,
Та я ніяк не полечу…

19.04.2011р.

…Ти мене із ніжністю не згадуй,
захолоне ніжність між вітрів,
від розмов, що так далекі правди,
від яких мене не захистив.
Зголосився… Камінь кинув першим,
нібито, – найкраще буде нам,
заховався, втік, чуже – завершив,
а своє… своє пустив на злам…
Може так і треба в цьому світі:
що – цинічно, то на краще є…
Пригадала я тебе у квітні
й усміхнулась: – Мабуть, не моє…
Проживи життя: – себе без мене,
просто проживи як досі жив…
Я кохала й думала: « – Ой, леле!!!
Як то є: в оазі – міражі..?»

В кораблик слов мокни пера очин
Без указанья мелей и причин,
А после, как всегда, мели емеля,
И пусть твой ножик будет перочин.

Уже как часть саднит родная речь,
То в дрожки попадая, то ли в печь.
Пока нежна погода на неделе,
Всем остальным не поздно пренебречь.

Мечты и мачты выщерблены. Хоть
Душа желанна - непрестанна плоть.
К обеду, как луна, взошла Аглая -
На пару с нею нас не побороть.

А где-то в поле трактор суперблю.
Я исправляюсь в среднем к мартобрю.
Нет, я еще не эпосы солгаю,
Но как звезда с звездою говорю.

2009

Была в такие же денечки,
В былого года времена
Девчонка с родинкой на щечке
В меня изрядно влюблена.

А мне и горя было мало -
В чести я или не в чести.
А все ж она не уставала
Мне сети тайные плести.

Где ж обольстительные штучки?
Похоже, кончился завод.
Вот с однокурсником под ручку
Навстречу мне она идет.

Так что, любовь твоя, плутовка,
Теперь развеялась, как дым?!
Но, слава Богу, ей неловко
За то, что спит она с другим.

2009