Два сірих озера,
А я купаюсь в них лебідкою,
І вітер вмить затих,
Та сонце сяяло осінньою нагідкою.
Два сірих озера,
І я вже не пливу,тону,
Душа картається,
Бо в хвилях брів твоїх
Мій спокій заховається.
Два сірих озера,
У глибочінь гляділася-
Чотири озера,де зграйки
риб роїлися...

Стала римою я печальною,
Що вітрам лише в небі чується.
Чи в мені надмір є фатального?
Чом душа моя не вгамується?

Так хотілося стати більшою -
Половинкою тобі рідною!
У тобі себе всю залишити
До кінця віків була згідна я.

Чом так боляче серцю битися
В ніч, безсоннями затавровану?
Душа нитками мов прошита є
Чорно-білими по червоному.

Де поділась я? - розчинилася
У сумних дощах, поміж власних рим.
Небеса чомусь не шлють милості -
Лиш розлючені на любов вітри.

Вигораю я... Де ж подівся ти,
Що мені тепер, мов повітрям, став?
Понесли вітри смуток у світи,
Залишила слід в серці самота...

Час − то вправний лихвар, ні на йоту свого не упустить.
Тонку цівку тепла − у рясний листопадовий сум...
Щільне прядиво хмар враз лелітками просинь проступить,
ПрошенИця мала, не запрошена закликом сурм.

Ці в'язкі вечори − перспектива для попелюшок
Клуб свого рукоділля змінити на модний палац.
Кирпачок − догори, штрих помади, вії у туші,
Одяг − форма довільна (атож, фейс-контроль не для нас!).

Мій загублений Принц, мій Маленький, чи теж там блукаєш,
Прилетівши сюди із котрої з далеких планет?
Ти між ликів чи лиць, поневолі, когось приручаєш?
Помічаєш сліди зовсім поряд напнутих тенет?

Попелюшки не ті, кришталеві тісні черевички...
До підборів своїх приміряють об'єм гаманця...
Принце, прошу − лети, до троянди й вулканів, крізь мжичку
Швидкоплинних утіх, знівельованих до папірця.

Тут − посуха й жага, і занедбана свіжість кринична,
Товкотнеча і тиск, непорушна динаміка спин,
Сон сумний сновига, безсумнівно, якось інсомнічно −
Хтось шукає в тім зиск, хтось − так прагне не бути один.

То пусте! Не примітиш нараз ти зміїну отруту...
Утікай, не приручиш її, а себе приречеш...
Молодик-верхолаз цеї ночі нам буде жмикрутом −
Присвітить у пітьмі сил не стане у нього, авжеж.

Не приваблять тебе непримітні сліпі мої вікна,
Неспокійно в душі не затріпає щось неясне...
Сива ніч промайне, день − утоми проценти отрима,
За дверима − чужі недомовки поглинуть мене...

2010г.

На розхрещенні доль, у світах самоти
Не зуміла повз тебе так легко пройти!
Роздоріжжя шляхів, переплетення мрій,
Я - довіку твоя, тільки ти ще не мій...

Я гадала - вогонь, що іскрився у душах,
На життєвих дорогах горітиме дужче,
Ми здолаєм обставини, відстані, терня,
Ти до мене із далей далеких повернеш -

Аби разом в любові, яка дає крила,
Йти у вічність зі мною, немов одне ціле,
Не боятись вітрів, які дмуть безупинно,
Віднайти одне в Однім свою половину!

Та, на жаль, ми згубилися десь між світами,
Розлилася розлуки ріка поміж нами,
Наших мрій візерункам ніяк не співпасти -
Навмання знов блукаєм у пошуках щастя...
9.11.2010р.

− Я кохаю тебе!
− Як же довго я слів цих чекала!
Я у сутінках віри ромашок зірвала мільйон…
− Ти прости! Зволікав…
− Я прощаю!
− Кохання кабала –
Серцю мила! – І серце для цього найкращий район…

− Ми ще юні?
− О так! Наша юність як світ неозора
І кохання в серцях наших вистарчить всім на землі…
− Ми одні?
− Ні! Ми двоє! Хоча… на планеті Пандора
Окрім нас тільки місяць спочив у вечірній імлі…

− Обіцяй, що кохання без меж, без турботи і віку…
− Обіцяю! В коханні немає зими, – так зігрій!..
− А ти чудо!
− Моя незрівнянна!
− Ми смуток-каліку
Обіграли в розгром за рахунок невиспаних мрій…

01.11.2010 р.

Величне диво – материнські очі!
Мов смолоскипи на кордоні тьми,
і світло, і тепло несуть охоче,
своє дитя ведуть поміж людьми...

Та іноді вони-таки тьмяніють,
але на мить якусь... І знову, й знов
Священно при надії пломеніють,
бо в ній добро і гордість, і любов.

І ще – чекання. Радісне чекання.
Пронизує, захоплює, бринить
і рветься з серця музика кохання
в свою найкращу, неповторну мить!

Яке ж то щастя – первістка чекати!
Молюсь за Вас, за Ваше майбуття,
найкраща в світі синьоока мати
із невгасимим вогником життя!

Мокрий асфальт,кленове листя-
Дзеркальне відображення неба нічного.
А ти безжально ступаєш на зорі,
Які знітились від погляду твого.
А місяць сурмить-кличе зорі до зграї,
Та листя зів"яле уже непорушне:
Срібляться краплини на жовтому шовку
І небо крізь сльози сміється натужно...

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, за котрим невідомість.
Щодня до тебе лину - а натомість
Тебе від мене доля віддаля.

Слова любові більше не звучать,
Шматочки мрій зірвались в порожнечу.
В душі - вогонь одвічних самозречень
Готовить знову душу до розп'ять.

Заручники своїх від себе втеч,
В душі яких - розлук холодні зливи,
Уже давно згубили віру в диво
Й нездатні є позбутись порожнеч.

Схололе серце повне гіркоти -
Настій полину, збираний віками...
Невже знов серце виродиться в камінь?
Невже мене готовий ти зректись?...
5.11.2010р.

Для того, щоб милу знайти, вчив про космос і лоції;
Розлука пройшла. Зустріч каже: «Та ти не мастак!..»
Можливо, вертаються ще час від часу емоції,
Одначе: не з тими, не всі, не для цього, не так.

Піду. Із туманами, снами, думками і зливою…
Напевне, я впав, та на щастя упав на батут;
Я хочу щоб ти була вічно і всюди щасливою,
Однак: не зі мною, не зараз, не дико, не тут.

27.09.2010 р.

Тебе нема... Тікають сни у даль незриму
І мріям крил для лету так тепер бракує.
Слова освідчень в мені боляче пульсують,
Шматують душу дум сумних колючі рими.

Долаєм відстань сподівань, безмовних тіней,
Ідем наосліп по чужих лише дорогах.
Тебе нема. І лиш молитвами до Бога
Я топлю в серці безнадій холодний іній.

Тебе нема. Вже не втішаюсь навіть снами,
Мов крок один лише від прірви розділяє.
Хотіли разом скуштувати крихту раю,
Та світ самотності від нині поміж нами.

Похмурі дні, гірка печаль, схололі руки,
Безмовні ночі проростуть в самотні ранки.
Я вигораю без любові до останку -
На дні душі поставив хтось тавро розлуки...

Тебе нема...
4.11.2010р.

розказано все , як є, на вушко в казки переказано,
вмить відлітає письмо жовтого сяйва узбіч.
сірий собака Бровко до мого серця прив’яжеться,
як домовчиться уся посмішка протиріч.

з шафи – зім’ятий шарф, фото – в блокнот залистаний,
втомлений листопад гупає вітром у двері.
в мене сьогодні серце дзвонами цілить на відстані.
далі –суха трава прозою тягне : Де ви!

як дозбираю до бубочки кралі – коралі зідрані,
сила тектиме по стовбурах білих малесеньких рук.
знаєш , це так прекрасно гратися сонце-митями,
не запікатись калиною в чорно-багряну журу.

донею хвилюватися , де ж ти, смішна грабіжнице?
до запобіжника совісті зможеш – то добіжи!
префікси, суфікси, корені спокою врешті ріжуться,
як немолочні зуби, дивно – такий режим.

далі - старі дахи. Мама… Дівчинка... Барбі.
випитий барбовал – спогад – лунка струна.
гратиме сивий бард сім колискових вусатих,
і захлинеться серце сяйвом його серенад...

далі –такий сумбур: сурми, сурма, пурпур,
день –як затерте драже, вкотиться на канапу,
в ньому солодкий сироп загострених температур...
в ньому моя любов Бровкові зализує лапу.)
Листопад. 2010.

Ти не знайшла в мені
сили і прихистку.
Ліпляться виплески,
грані й кути.

Я на чужім коні.
Стіни риштовані,
світ обдарований
швом самоти.

Що по мені тобі?
Дужка від смайлика,
хата від равлика...
коло води.

Тінню по світові
вітер малюється,
хай мені вчується...
не осуди.

Сходи до пам`яті
сонце викручують,
ниткою рвучою
снів лейтмотив.

Десь мені, там де тінь,
сохнути крапкою,
першою згадкою
про холоди.

Днів моїх лічення,
хрест – на курликання,
нулики – викання
до пустоти.

Легкісь при січенні
вибілить віршеві
душу зворушливу
згасне у `ти`.

3 Листопада 2010

Розмежованість двох світів
Не зшивається й сотнями променів...
У любові закони прості -
Можна грітися навіть спомином.

Розмежованість ночі й дня
Надто є для людей очевидною.
Лиш за серцем хто йде навмання -
Тому й ніч від любові розвидниться.

Розмежовує світ людей
Невблаганністю часу і відстані.
Лиш закохане серце дійде
До своєї у Вічності пристані!

Розмежовує доля й нас,
Та кордони між нами стираються -
Ти до мене, Коханий, вертаєшся
Свіжим вітром крізь простір і час...
31.10.2010р.

P.s. Надихнула Катруся Матвійко, їй дякую!

Всі нерви вже давно акредитовано
Аж до останнього складного рівня,
Роздратування в рухах закодовано,
А спокою того...можливо, з півдня.

А може, день до вечора - змарновано,
Не хочу оздоровлень з півдня.
А може мрії мої пошматовано,
Мов пір`я зі старого півня...

2010р.

любофф аморе лав – твій лайф
найгірше простоти шахрайство
не вправність рук – в словах недбальство
перерахунок щастя в кайф

чи хто ще має Божий страх
не прогнівити – засмутити
Того чий голос змусив жити
уникнути гріхів і плах

не те не вчасно не отут
дратуються гравці на сайті
о дивна мріє – десь на мальті…
рятунок… від усеньких смут

а мо’ і ні – лишаюсь з вами
ділити радість і печаль
шукати їм нових стрічань
відважні лицарі і дами
замріяні у світ звучань

Місяць вповні. Туман. Безнадійно засніжений шлях.
Обрис липи старої, графічно наведений світлом.
Вата тиші у вухах, тьмяна поволока в очах,
Розуміння своєї мізерності вкрай непохитне.

Крок за кроком, крізь силукрізь власну нездатність до дій,
Попри вперту зневіру, зневажливість і безталанність
Усвідомити серцем, що світ не такий вже й лихий,
Якщо ти... якщо я... разом − ми. І це істинна данність.

І прийняти душею дорогу, якою ідеш,
Ну, а розум − нехай собі там щось логічно доводить...
Важко жити?.. Напруга і опір?.. Авжеж,
Тренування не з легких, смертельне бува, вряди-годи.

Ціну досвіду − знаєм, то рани років і розлук,
Елементами неоціненних мотивів − не втішиш.
Ліхтарі, звісно, темряву знищать, та тільки навкруг...
Для світанку − замало. Шукаємо щось важливіше,

Але вкотре знаходим примари в тумані й снігах.
Оминувши оману конкретики марних реалій,
Як не схибити вкотре, дійти, не упасти навзнак?..
Ось же двері... І світло − мов сонце, і ти...
                                                                           справжній...
                                                                                      сталий...

2010р

finita la commedia

Мовчання невимовна глибина...
Що ти таїш у неокресленій константі?
Прірву відчаю, і розпачу − сповна?..

Чи, може, безпричинну колотнечу
У черствім серці − гніву, осуду, чи зради?
Чи − влучних слів замислених предтечу?

Дитинну радість, захват, безогляд,
Усі найвищі міри щастя, разом взяті,
Коли − без слів?.. безсилий звукоряд...

Погорди образ, зверхності і пихи,
Презирства й глуму повний, погляд чванькуватий?..
Підступний занімілий поступ лиха?..

Лукавинку грайливу і легку,
Завжди із гумором, веселості принаду?..
Чи друге дно у лестощів ріку?..

Момент осяяння, прориву, розуміння
Непояснимо повного інсайту,
"Наднову" твору... творення... творіння?..

І порух вій, і погляд, до безтям'
Такий прозорий, неозорий − не сховати, −
І прозорлива ствердність в тихім: "Так..."

2010р

здається, скажеш світові – Цвіти! –
і все навколо забуяє цвітом,
і не один – а всі ясні світи
захочуть вмить теплом тебе зігріти.

і підеш так, як хочеться іти,
на вільні плечі, на широкі груди.
і знайдеш очі, у яких лиш ти,
і знайдеш небо, що твоїм лиш буде.

а в тому небі голуби-листи
несуть надію, віру, сподівання.
тож не сиди! вставай! шукай! іди!
бо юність – вперше, юність – і востаннє.

13 жовтня 2010

На крыльях,
Журавлей,
Осень отлетает...
Ключом пронзая,
Небо, облака,
Летят они на юг -
Уносят песню,
Осени и лета,-
Как благодатно все,
Солнышком согрето...
Уютно и тепло,
Палитра красок,
Жар и серебро...
Летят туда,
Где плещется вода,
И пенится прибой,
Маня,играя,
Приглашает за собой...
Остались позади,
Ветра и холода.
Льдом и снегом,
Покрытая земля...
Белоснежным,чистым,
Как пух, ковром,
Спадает с неба,
Снежная фата,
Окутывая горы,
Поля,леса...
О,зимушка - зима...

Гасне у залі світло.
Лиш тіні червоних штор.
як пристрасно йде по вітру
танго у до-мінор!

Зриваються кроки й гублять
усю безпорадність меж.
так палко слова не люблять!
Так тонко не перейдеш.

Так близько, немов назавжди.
І не на життя - на смерть!
Ти стільки всього сказав вже
у трепеті передсердь!

Згоріло... Та сниться досі.
Ще тисячі раз в повтор!
Як пристрасно йде у осінь
танго у до мінор

Будь зі мною! - В долі вимолюю
Взимку, весною, літом і осінню.

Будь зі мною холодними днинами,
Станем нарешті душі половинами.

Будь зі мною довгими ночами,
Разом з тобою любов напророчимо.

Будь зі мною в мріях окрилених,
Навіть, як буду я надто знесилена.

Будь зі мною пристрасті сповненим,
Руки твої - на обійми невтомними.

Будь зі мною в щасті і відчаї,
Щедрим на ніжні в любові освідчення.

Будь зі мною вічності митями!
Серце без Тебе надто болітиме...
21.10.2010р.

не мріяти – жити.
нанизувать дні за днями
на шворку. на стінах жител
все шви і плями.

вживатися в образ жінки
що зможе усе – і чудо.
розтопить льоди й крижинки
із серця твого добуде.

затягнуться шви і плями
позникнуть – дасть Бог їй сили.
не треба їй ні реклами
ні слави - аби любили!

Нюанси любові досліджуєш ти,
та чутні тихенькі зітхання...
Не можеш правдиві слова віднайти,
яке воно, справжнє Кохання?
...І щастя, і горе, і радість, і біль
злилися в прекрасному слові.
Гірке і солодке, кислинка і сіль
живуть у Рецепті Любові.

Ти бачив, як пише художник портрет
людини, яку він кохає?
Чуттєвого пензля піднесений злет
його на шедевр надихає!
...Яскраві, п’янкі кольори й півтони,
і ніжності ріки медові,
юнацькі мрійливі, захоплені сни
ясніють в Палітрі Любові.

Ти знаєш, як вірші складає поет
тому, кого любить найбільше?
Прекрасної пісні майбутній куплет
він серцем закоханим пише.
...І райдуга світлих його почуттів,
і пристрасна збудженість крові,
й усі найдорожчі скарби у житті
відтворені в Слові Любові.

Що серцем своїм відчуває співак,
коли про кохання співає?
Змішавши і слово, і колір, і смак,
в мелодію щедро вливає.
...І мамина ласка, і батька тепло,
і ніжні пісні колискові –
усе, що до серця колись увійшло –
лунає у Пісні Любові.

2009

Розкажуть: я у відчаї - не вір!
Вже не болять ні спогади, ні крила.
Це ж скільки весен одцвіло з тих пір,
Як плакати собі заборонила
За тим, що не судилось, не збулось;
За тим, чого не повернути більше...

Сумну мене зустрінеш - знай: здалось!
Ще розсміюсь услід щасливим віршем.
Знайду ті переконливі слова,
Щоб і душа моя - тебе забула.
А то... на самоті... сплакне, бува,
Тихесенько, щоб навіть я не чула.

27.08.2010

Енергія зірок у кожнім новім вірші,
бо саме коштом сну ти їм даєш життя...
Обличчям ти – такий, як і мільйони інших,
та серцем ти – скарбник у царині буття.

Такий, як я і він в життєвому сонеті,
і все, як у людей: сім'я, робота, дім...
Та відає душа чимсь більшим за монети:
несе вона красу усім єством своїм!

Побачивши в житті щось ззовні нецікаве,
вона, як металург, працює цілу ніч,
і ось блищить уже на ранок дивним сплавом
її невтомний труд – не менш коштовна річ!

І бáйдуже тобі, а чи назвуть поетом!
Ти робиш це лише – за покликом душі!
Енергія зірок, що огорта планету,
наповнює людей через твої вірші.

2008

не вірила – життя як море
не згадувала тих очей
в яких тонула… серце хворе
не лікувала – най пече!
підносила щасливця – вгору
швидкий не стишувала лет
і сподівалася – поборе
злу долю і свій страх поет

він римував – натхненний нею
і дихав – подихом її
ішов пожовклою стернею
а далі – небом… пил землі
давно розвіявся і ґлею
забувся присмак… вірив він
що заслужив ці привілеї
і жодної із пуповин

не потребує… він – великий
вже від колиски – геній бог
лиш муза знала епілог
закохана в свого "індúка"

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

А він – не такий, як усі,
і тим перехожих дивує:
в своїй незбагненній красі
у жовтні вогненнім – квітує!
Іржаві сусіди-брати
вже кволою втомою повні,
та сну заважає прийти
його витривале безсоння.

Прозорі зелені листки –
беззахисні і... відчайдушні –
з каштана міцної руки
ще сили виборюють мужньо,
тепло і надію дають...
І згадка зігріє в негоду
про те, як дивак-баламут
ослухався волі Природи.

Він листям своїм молодим
і квітом свічóк промовляє:
– Хто змушує бути таким?
І що я, дивак, з того маю?
Якщо в моїх жилах – весна,
чи варто на осінь зважати?
Така моя доля рясна:
цей світ до нестями кохати!

Я знаю, що перший мороз
тріумф мій зірве на півслові,
та вас мені все ж довелось
зігріти свічками любові!
...І справді – два світських коти
під ним вже герцюють за даму,
а решті – затисло хвости
в лаштунках осінньої драми.

Роздавши всі статки свої,
їх мало, та є вони всюди –
живуть диваки на землі:
коти, і каштани, і люди...

2008

доки про тебе мріяла - мрій розгубила решту
кроком до тебе міряла степ - загубила мешти
вірний мені довірливий годі тобі блукати
дурно махати крилами на чужині мій брате

ждати твого повернення - синім вогнем горіти
серце моє не з кременю важко йому мій світе
я за тобою - колами слідом (укотре) - горлиця
чуєш лечу мій голубе вітер до мене горнеться

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

Комусь шлях долі встеляють зорі,
А я - вкладаю зорі у вірші.
Щоб стало менше болю повторень,
Щоб світ забарвить ще яскравіше.

Холодні зорі лягають в душу
І проростають у ній віршами.
ВідчАю камінь нарешті зрушу,
В минулім лишу криваві драми.

Додам я щедро в палітру світу
Яскравих барвів душі своєї.
Стежками долі піду у літо,
В якім одвічно ростуть лілеї.

Любов насправді - не проминуща,
Усі загоїть сердечні рани.
Життя щомиті люблю я дужче,
Йому віднині моє - "Осанна!".
12.10.2010р.

Ти чому зажурилася, мамо?
Звідки сльози у тебе в очах?
Що шепочеш блідими вустами,
що за сум вистеляє твій шлях?
...Може, швидко ростуть твої діти,
може, скроні пече сивина?
І нема куди серцю подітись,
і кому пожалітись – нема...

Розлетілись твої ластів’ята
по чужих і далеких світах.
Зрідка линуть до рідної хати,
звеселяють зажурений дах.
І уже не даються у руки,
і уже під крило не ідуть...
Та що зустрічі і щорозлуки
відчувають, що їх вірно ждуть.

...На прощання – дитяча усмішка
на дорослих обличчях майне.
Вже такі, як їх тато заввишки!
– Діточкú! Не лишайте мене! –
Каже погляд, але... не спиняє,
плаче серце, прощаючи все,
і вже знову чекає, чекає,
доки вітер їх знов принесе.

І у неба вимолює мати
дітям – щастя, собі – довгих літ,
щоб із гордістю знов споглядати
їхній впевнений вільний політ.

2001-2010

Здається, ніколи цей сум не мине,
Знов жалить самотність, неначе гадюка.
Чекаю, коли обіймеш ти мене
І знову торкнуться тебе мої руки.

Стискає у грудях гірка самота,
В хвилини такі мені годі й дихнути.
Без твоїх цілунків німіють вуста,
Нестерпно так довго твій голос не чути.

Між нами світи, де холодні дощі,
Мабуть, цілу вічність ідуть безупину...
Що треба для щастя самотній душі? -
Єдину свою віднайти Половину!
11.10.2010р.

Я мовчання порушу
Криком серця - без слів.
Роздивись мою душу
Між скалічених днів.

Поміж ночей розкутих,
Де панує обман,
Ти мій біль і засмуту
У коханні сховай.

Щоб жилося безпечно
Біля дужих плечей...
Та приходить лиш вечір,
Де за втраченим щем.

Побиватись не змушу,
Щось у нас не збулось.
Роздивись мою душу.
Бо роздивиться хтось...

2007

Ах, листопад мій, листопад!
Дощі холодні, сніг чи град.
Жорстокий вітер злісно грає -
З дерев він листя обриває.
Й стоять вони, немов німі:
І голі й мокрі, та сумні.
Біле вбрання вони чекають
Й птахів лиш гулом проводжають.

Ах, листопад мій, листопад!
Нахлине скоро снігопад.
А ми сумуємо й не знаємо,
За що ми так тебе кохаємо.
І знов приходить ностальгія
За роком тим, що вже минає.
І по листочку ми рахуємо,
Ту кожну мить, що пролітає...

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!

Невже так віриш ти у мене?
Невже так віриш в мою кров??..
ти справді думаєш я здатен віддатись серцем? О Любов...
моя Любове... Де ти? що ти??...
ніхто не знає що є що
знаття не має і не бути йому ніколи ні-про-що...
Доки не скажеш добрим людям: -
"Прощайте добрії і злі,
мене забудьте не любіть,
не поминайте жодним словом,
ділами знову не будіть...."
бо лише так, попід покровом
землі і дерева, небес
знання здобудемо про сенс
такого вічного живого -
 Що Є Любов.
Що є любов???
Що є Любов'ю? що Коханням??
А що лиш хімія? Бажанням
тілесним втіхам дати рід -
давно задурений інстинкт,
що кров'ю грає, виграє
двобій із розумом, дає
лиш серцю фору, але сам
(умілий, спритний диверсант)
підкорить швидко все твоє,
і моє тіло - не моє,
і наші думи повні снів
лишень послухай моїх слів....
30.07.10

В ніч на крилах лечу,
Дотуляючись тіней і світла.
Крізь туманів вуаль
Рідний голос здаля долина.
У химерах дощу
Уявляю нас знов серед літа.
Хоч і знаю, на жаль,
Що повернень у липень нема...

Знову місяця клин
Так самотньо блищить в небовисі,
Наче гострі кінці
Ріжуть лезом знекровлену ніч.
Душа - з двох половин!
Половинко, до мене озвися,
Щоб рука у руці
І ніяких повік протиріч.

Сірим попелом втрат
Запорошено долі стежини,
Осінь манить мене
У незвідані досі світи.
Досить болю і зрад!
Відшукаю свою Половину,
Що мене пригорне
І захоче у вічність піти...
6.10.2010р.

Розсипа своє срібло місяць
По зчарованій ніччю землі.
Я віддам тобі всю свою ніжність,
Почуття всі найкращі свої.

Роси падають в трави поволі,
Я сліди твої вранці знайду
Простягни мені теплі долоні,
Я в них серце своє покладу.

Соловейки в садах ще співатимуть,
Хоч заснули волошки сині.
Моє серце тебе зігріватиме
У січневі морози сильні.

Затихає вже вітер в смереках,
Зорі тихо у небі плинуть.
Хоч від мене ти вже далеко,
Та до тебе думки мої линуть.

Привітай ти їх в серці своєму,
Подаруй їм на щастя надію.
Найдорожчий в житті ти моєму –
Тільки так я любити умію

О, біль моя, відходиш ти від мене,
Повільно, ніби крадучись,
Любов моя, кохання безіменне,
Постій, вернись, оглянься, сміючись.

Торкнися вуст останнім поцілунком,
Всміхнувшись в очі подивись,
Зустрівшись там із незбагненним смутком,
Востаннє серцем прихились.

Незбагнене з усіх досі бачених див -
Мить єднання сердець у полоні ночей...
Добрий Ерос нам двері у казку відкрив,
Де б зігрітись могли ми в промінні очей.

Без вагань свої мрії впусти в небовись,
Хай на крилах бажання літають вони.
В океан насолоди й жаги окунись,
Щоби стали реальністю всі твої сни.

І не бійся, що скаже тобі хтось: "Дивак,
Час кохання давно вже скінчився, прозрій!".
Завітала весна в твою душу - це знак
І твій шанс знов пройтися дорогою мрій.

У любові є свій незбагнений закон,
Тільки серце гаряче його осягне,
Якщо хочеш, щоб збувся найкращий твій сон -
Ти дозволь свому серцю горіти вогнем!
2002р.

Блукає осінь в позолоті втрат.
І б’є дощами навідліг у шибку.
Колись – один на двох квітучий сад,
Тепер одному – дві розбиті скрипки…
Колись здавалось – вдвох летіти ввись!
А більшим щастя просто не буває.
Коріння слів вузлами узялись.
Листок останній списано. До краю.
І ти не той, і я уже не та.
І тінь не ляже на весільну сукню.
Коли остання взята висота,
Усі теорії відносності відсутні…

Я у тобі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Давай залишимо в минулім
Усі печалі!

Для тебе стану свіжим вітром,
Який вдихатимеш у груди,
Що з твого серця сльози витре
Й любов розбудить.

Я джерельцем для тебе стану,
З якого питимеш щорання,
І залікую твої рани
Своїм коханням.

А ти - стань терном, що звиває
Навколо мене тугі пасма,
Мій дух від щастя підіймає
Під зорі ясні.

Вдихни життя у мої крила,
Які від лету потомились,
Щоб віру знов я воскресила
У неба милість...

Душа в душі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Усі печалі у минуле
Повідступали!
29.09.2010р.

Душі своїй знайшла я пристань
В твоїх волошкових очах.
Тепер це щастя променисте
В мені тріпоче, наче птах.

І я немов цілую долю
За те, що ти в мені тепер,
Що нам любити Бог дозволив
І ми - немов єдиний нерв.

У мить розвіялася темінь,
Коли мені зустрівся ти.
Лише боюсь, що розминемось
У цих пустелях самоти...

Крізь всі світи любові промінь
До нас нарешті долетів!
Вже не гірчить вчорашній спомин,
Він у мені навік зотлів.

А знаєш - я вже не боюся,
Що розминемось у світах!
Яка ж невипита спокуса
В твоїх волошкових очах...
29.09.2010р.

Для Ю. Лазірко.

Вона тепер річка сама –прощання і прощі на дні,
І дні, наче вітер весняний ,і сміх підступа оберегом.
До берега скорше!
Бо дихають кригою ребра!
В малім кулачці - те, що людям не велено чуть.

І суть не у тім, що плітками мотали їй шию,
Як добрим намистом.
-Давай!
-Королево!
-Носи!
Та нитка порвалась. То ж сунуть цікаві носи
В сусідню країни і пащі по-закуттях шкірять.

І хай там, як хоче втихає хода таємнича…
Вона себе знає – у грудях багаття гаряче,
А втіха тобі, найгарніший із кипню, козаче
Пекельним настоєм її умивати обличчя?

Коли зачепила тебе промінням шаленним у міці,
Коли розірвала ярмо і всміхнулася милому знов.
Порожній апостол кидав вгору сонце червінцем,
І небо здригалось й по неї німотно пливло.

Любов лиш для ночі,
Бо очі людські полотном.

Я королева, що жадає влади,
Я промінь сонця, що летить удаль,
Я ніч, що обгортає колонади,
Я вогнище, яке гартує сталь.
Я дика кішка, не люблю неволі,
Я вітер в лісі, що шука забав,
Я тиха річка, що співає в полі,
Я ніжна квітка у степу між трав.
Я - Клеопатра, значить, я - цариця!
Я - Бастет, Я ненависть і любов.
Мій погляд як блискуча тверда криця,
Яка здіймає і заводить кров...

2010

-ступаючи так твердо по водi,
прийди, побач, пробач!
й давай без вiровчення!
мiй човен зрадив,
як i твiй- теж прагнув глибини.
А от тепер i глибина
нас прагне в свої руки.

-нiкого не чекай,
i човна не тримай,
якшо вже глибина
йому за все дорожча.
всi береги-мiраж,
а правда- це вода:
холодна, нестiйка,
жива i неминуща!