Спокусливий потяг писати щоночі.
І маю я швидко здолати його.
Від втоми болять, закриваються очі.
Сон кличе, стискаюсь від впливу того.

Та тільки окремі слова у рядочки
Нестримно спішать та ще й риму плетуть.
Не хочуть стояти покірно в куточку.
Місцями міняючись, змінюють суть.

А марево ночі подразнює, кличе!
Та треба останній закрити куплет.
Згортай віршування, почуй, чоловіче!
Та крапку вже став, невгамовний поет!

26.05.2018
Свидетельство о публикации №118052700174

Зріє зело у городі.
Господи-Боже, єси.
Іскри роси на укропі,
наче веселка краси.

Вірую, вірю і знаю,
як, і коли, і чому
йду я стезею до раю,
щоб уклонитись Йому.

За небеса наді мною,
хмари і Божу росу.
Все, оповите Тобою,
я на вівтар понесу.

Все на землі невмируще –
роси, і душі, і цвіт...
Віра у істину сущу
все ще утримує рід.

Де вже піднятися вище?
Йду по зеленій траві.
Де ви, мої візаві?

Вам би до хаосу ближче?
...........................................
Вітер опівночі свище
лиш у пустій голові.

Скрики скрипки
Скрипи ліжка
Хрипи втомленого тіла
Це – Великдень, – каже книжка.
Розговілись, як зуміли.

слухай
а остудити доменну піч
подихом лише дотиком лише
зможеш?
ти ж така холодна
що кров зміїна в тобі стає інеєм
ти ж така холодна
що відбиваєш синім на білий світ
ти — чистий лід
я — гарячий як віскі з колою
ніби котяче соло у березневім o sole mio

наша істина не така вже й сумна —
розмішати тебе у мені
і —
пити до дна!

а коли нарешті прогляне дно
ми будемо щасливі п’яні
нам буде все-одно
у персональній нірвані

ми зародимо нове життя
ми заробимо мозолі любові
розмішати б тебе у мені —
до єдиної крові

але поки у тебе під
шкірою сніг-та-лід
я просто шептатиму цю мантру без зупину
а ти
зумій
кохана
випити мій голос згола
дотиком лише подихом лише
запалити доменну піч
і —
не стріляй
у спину....


за лінком - авторське виконання віршика)

Цієї днини - справжнє літо,
Уранці луг запнув туман.
Хотілося би порадіти,
Та спокою, на жаль, нема.

З села пощезли чорнобривки,
Здорові парубки-воли.
Лишилися одні каліки
Й бабусі, чорні од ріллі.

Втопає діл у живокості,
На цілий кут - одна вівця.
А ще недавно в хаті гості
Шукали вільного стільця.

Усе іде за Божим планом,
Сади паршивіють од тлі.
Пекін лаштує каравани
Нових господарів землі.

А, може, - це небесна кара
За те, що був весь вік німий?
Пірнуло сонечко за хмару,
Умовк у хащах соловій.

17.05.20218р.

Терпи

Поглянь в очиці Президента,
На вигляд - чистий херувим.
Якби ж він став до кулемета,
Дав приклад мертвим і живим.

Хотілось радості, озону,
В душі щоб грав акордеон.
А в нього - гроші за кордоном,
В жони - торбеха за мільйон.

А поруч - хитрі баламути,
Народ скликають до бузи.
Остерігаюсь, браття, бунту -
Добра не буде із грози.

Чи знають відповідь піїти?
Ввіллю журбу в один рядок:
Попробуй все перетерпіти,
Інакше - хрест і моріжок.

А цей - хай тоне у перинах,
Заскаче, з часом, як блоха.
Війна в країні - це руїна,
А мир - це вирок ворогам.

16.05.2018р.


Натурпродукт

Ось вам, братику, пролог,
Сало й молоко:
Поросятко "рох" та "рох",
Курочка "ко-ко".

Задубіли мозолі
В битві за удій.
Важко жити на селі,
Розкидати гній.

Прямо з гілки рветься фрукт,
Чисті ягідки.
Натуральний їм продукт -
В тебе не такий.

З чортовиння ковбаса,
Не харчі, а прах.
Тридцять літ, а вже пузань,
І здоров'ю швах.

Вавка в шлунку загриза,
Влада, цигарки.
А горілка! Не бальзам -
Трута для жуків.

Гарно тріску пережуй,
Цвіле канапе.
Бджілка у саду "жу-жу",
Кізонька " бе-бе".

16.05.2018р.

Ох, у нас, братове, і "король"!
Для розумних - із баблом кормушка.
Я не провокатор і не троль -
Мудро-хитрувата хохло-тушка.

Підлабузник щиро - не секрет -
Сильним світу всмак огузок лиже.
Влада лестунам - пріорітет,
Біля неї паші значно більше.

На Майдані пекло - дим, огні,
Небеса чорнішають од гніву.
Це дурниці. Нащо це мені?
Хай потопче курку трохи півень.

Штука гибла корабель без щогл,
Як держава гоїв безголова.
Проти влади я - пусте ніщо,
Квакну слово - полетить полова.

У країні завжди щось не те,
Брат у брата із кишені краде.
Хай народ бунтує і гуде -
Я стежину протоптав до влади...

15.05.2018р.

Ювілей

Рисачив у дитинстві як гепард,
Літав Тарзаном по дубах і кленах.
І ось, дожився - скоро п'ятдесят,
Цікавлять ліжко й ложка здоровенна.

Тріщав підступно шифер на дахах,
До ночі з другом грали у футбола.
А нині тіло прагне тихих благ,
Живіт росте, розтягується воло.

Іще недавно - коник-стрибунець,
Безстрашний послідовник Чингачгука.
Сьогодні теща кликала на герць -
Сумирний став. Карасик, а не щука.

Щодня улітку дріботів на пляж,
У школі, на перервах - гвалт, кориди.
В портфелі двійка - ось і весь вантаж.
А нині - жінка, позики та діти.

А восени - в березові гаї,
Боровички не відали пощади.
А зараз, мабуть, добре переїв -
Ступають важко по долівці п'яти.

А сни! Польоти зоряні! Вінтаж!
Без крил стрибав у прірви відчайдухом.
Наносить час зі зморшок татуаж
І опадає сивий волос пухом.

Немало у Дніпро стекло води,
Куняю від утоми на зупинці.
А духом - ще нівроку, молодий!
І вірю, що подобаюся жінці.

15.05.2018р.

Про м'яке

Про владу хоч і не пиши -
Вовків бояться сонні вівці.
Ну, що ж - залізу у кущі
І настрочу бігом про циці.

Думки невтішні прожени
Про Крим, Донбас і триколори.
М'якушки ж - наче кавуни!
Забудеш про країну хвору.

Купив злодюга рідний край,
Лишилися пахучі дулі.
А ти у пазуху пірнай -
Там тепло, не літають кулі.

Країна корчиться в огні,
Розгублено в майбутнє блима.
А груді - пишні, запашні,
Збивають тайнами хмільними.

Он, копів марширує полк,
Товпу жене в собачу буду.
Сховаю писка між цицьок -
На владу гавкати не буду.

15.05.2018р.

1

Я чистоплюй, живу як у раю,
Кую бабло, роблю лиш те, що хочу.
Онук не був на службі, у бою,
Цукерку їсть коханий мій синочок.

У офісах гарують обидва,
Вдихають пилюгу клавіатурну.
А я куняю, чи плету слова,
Творю прекрасне, зважене, культурне.

Нехай воюють дурні-вахлаки,
Я ж хочу миру, неземних пейзажів.
Вирощую поези-огірки...
Пора обіду - треба з'їсти каші.

2

А мій онук лишився без руки,
Синок помер від пострілу у груди.
Він був селюк ( як я) неговіркий,
Чорноземи орати більш не буде.

На Сході досі клацають курки,
Вгортає скроні пухом тополиним.
Синичок погодую із руки
Й піду на цвинтар гомоніти з сином...

14.05.2018р.

Світло

А які потреби нині в люду?
Їсти-пити? Тішити уми?
Дуже легко мазати все брудом,
Сонце в тьмі побачити зумій.

Подивись на руки хлібороба,
Удихни землиці дух важкий.
Нам усім без нього буде "торба",
Хай зернята сипле у мішки.

А неситий пхає харч у ковбик,
Фантики жбурляє у кущі.
Все підчистять бджілки-чорнороби:
- Сійте мотлох діви та мужі!

В кожного народу власна карма,
Може нам підкинули не ту?
"Люди- свині!" - шепотіла мама
І саджала ружі у саду.

Люд звикає жити поміж бидла,
У Дніпрі тече вже не вода.
Доторкнутись хочеться до світла...
Та довкола рохкає орда.

14.05.2018р.

Будує люд катівні, Колізей,
Жує чуже, спливаючи від жиру.
Платити доведеться за усе:
Удар ножем та усмішку нещиру,

Не кинув бідакові мідяка?
У світ пожбурив словеса зневаги?
А доля вже занесла кулака,
Вірянин скаже: "Це - Отець Всеблагий".

Ізмалку начиталися казок,
Насправді - не побачим їх ніколи.
Рядочками заляжем у пісок,
Харон у Стікс усіх зіпхне з гондоли.

Не знає піп нічого до пуття,
Мамоні кожен другий ревно служить.
Насправді, покарання - забуття,
Та мертвим і воно уже байдуже.

Псують людці кармічні завитки,
На козобаси поміняли лютні.
Заплатять діти за гріхи батьків
Хворобами, нестатками, майбутнім.

13.05.2018р.

Мабуть, не обійтися без прологу -
Хліб не зросте, якщо не зоре плуг.
Цеберце глуму хлюпнуло з-за рогу:
Знайомтесь браття - це заклятий друг.

І хто б сказав, що буде ворожнеча,-
Не вкрав дружини, і не обікрав.
Під носа дулі тицяє малеча,
В пісочниці лунає "Гав!" та "Гав!".

В трусах - їжак, в руці - перо піїта,
Неначебто загострений кілок.
У захваті підгавкує торсида,
Мій соловей покаркав і умовк.

Парнасом мандрували ми у парі,
Зазнайство зруйнувало всі мости:
На місці дружби - пишний колумбарій,
У томику - вервечка слів пустих.

11.05.2018р.

Мешкаю у крайньому селі,
Маю всю провізію до чарки,
Поки ще рачкую у ріллі,
Де такі як я учителі
Колять очі, наче олігархи.

Маю трохи лісу у вікні,
Стелю - небеса над головою
І дощі, коли хмарини дою.
І немає спокою мені,
Що нікого цим не удостою.

Падаю опівночі без ніг
Майже на шляху до перемоги...
Чоловік повзе через поріг...
Він уже зробив усе, що міг,
У шкарпетках, щоб не мити ноги.

Промайнула ще одна весна.
Наступають вороги і літо.
І до чого більше звичні діти,
Відає хіба що сатана,
Моляться якому московіти.

Бігаю до школи на зорі,
Викладаю неукам природу.
Йду, як люди кажуть, до народу...

Тай гадаю, що і школярі,
Поки здохне зайве угорі,
Будуть воювати за свободу.

Поетів я ізмалечку люблю,
Дядки нівроку, і тітки хороші.
Загнати лежнів годі на ріллю -
Митців півкулі до сидіння гожі.

Годує люд вельбучних байстрюків,
Величним називаючи безглузде.
А в мене й ніс від праці шкарубкий,
Подамся, браття, я у златоусти.

Навчився мудро супити чоло,
Закочувати мрійливо очиці.
Язик працює, наче помело,
Уже і тема зріє у підкірці.

Ви не поснули, братчики, агов!
Сідаю мити вам душевні рани.
Сюжет новий, незвичний. Про...любов,-
У палісаді стогони коханих...

Правицею недовго поводив,
Лише строфу одну писнув у книжку.
Для пишних од я надто молодий,
Жона гука: - Стрибай до мене в ліжко!

05.05.2018р.

Уми поснулих братчиків не руш,
Це - неживі, від подихів аж темно.
Тече повз мене рій погаслих душ,
Зі взорами, опущеними в землю.

Сусід за могорич усе продав,
У перегарі дух зотлів потроху.
Без крил життя прожити - це біда,
Бо туші в салі обростають мохом.

Летить онука в бар на помелі,
Підзаробила тим, що нижче пупа.
А неня копирсається в землі:
Працюй стара - аж доки ляжеш трупом.

Дарма з пера упав гнітючий вірш,
Чорнило аж пропалює сторінку.
Кричу "Прокиньтесь!". Чую - мертву тиш:
Народ працює, заробля копійку.

03.05.2018р.

Ну, чуваче, в тебе і видон!
Схуднув, помарнів, глядіти сумно.
Досі не поїхав за кордон?
Дивно, я вважав тебе розумним.

Віриш в шоколадку-короля,
Чи у дівку, що трамбує косу?
Що ж, - скажи калитці "тру-ля-ля",
Будеш жити вік голодний-босий.

Що ж ти, брате, знову лоханув?
Сил нема втекти із чортория?
Сильні духом - їдуть на війну,
А таким як ти - ярмо на шиї.

За кордоном, звісно, що не мед,
Ну, а тут - окрадують щоденно:
Все не так, все задом наперед,
Бо у влади ложка здоровенна.

Порохнява сиплеться з одеж,
І заначка третій рік порожня.
З Кончі в душу сунеться кортеж -
Причавити б гадів, та не можна.

Бо закон, поліція, суди,
Всі голодні, злющі, хаповиті.
Утікаю, друже. Ти - сиди,
І лови благословенні миті.

30.04.2018р.

Тридцяте квітня. Благодать. Жаби.
Шашлик. Співають втомлені баби –
Сільська засмага – обсадились, ох!
Дитина плаче. Сльози, мов горох –
Морозиво беркицьнулось в траву
І мамка молоденька, тиха, ву-
ста солодкі, очі, як вишні
приказує «Не плач, малий, мені.
Ми зараз от підемо у кафе
ми купимо тобі бізе, парфе,
цукерок, лигуминок фунтів три –
я обіцяю. Тільки не реви!»
А далі тягне сина в парку глиб,
До озера, його качок і риб.

Вже завтра травень. Свято. Вихідний.
Той самий парк. Баби. Жаби. Малий.
Ті самі аромати шашлику,
Морозиво заквецяне в піску.
Ті самі кольори – дерева, синь.
Асфальту блиск. Ніяких потрясінь.
Ніяких прапорів, облич, промов.
Червоний – це вуста, це щоки. Кров,
коли коліна збиті – ну, бува…
Та раптом чую, слух мій – тятива
Натягнута. По ній ковзає час.
Я чую те, що відрізняє вас –
Нові Великі Люди, Інший Світ
Наш Всесвіт, Дивоцвіт, наш Динаміт. -

Він каже: «Мамо, що за первомай?
Це щось таке, де першим був Мамай?
Хороше свято. Тепло. Вихідний!»
А мама молоденька: «Так, малий!»
І йдуть щасливі, просто, не в строю.
А я стою. І їх услід лю-б-лю.

30.04-01.05.2018

Я - блазень, син мозольного труда,
Виспівую бравурні коломийки.
А курка в загорожі "куд-кудах!",
Коза молочна тиця в руки дійки.

Полює на синицю хохітва,
Байбаченята вклякли у дозорі.
Сідничний нерв розтоптує братва,
Вовтузиться в поезії коморі.

Люблю цей світ. Аж трохи закуняв,
А мізантропствую лише для виду.
Приречено завмер кістяк лина -
Полірував його під час обіду.

А де ж тут вічне? - запитає люд,-
Взірцевий стиль і муза еталонна?
Нехай несе сатирик-баламут
Паяцівську обшмульгану корону.

Ой ні, корона ця - терновінець,
Ніхто коштовність брати цю не хоче.
У вухо ж шепче знаменитий спец,
Що я на світ ясний наводжу порчу.

Талановиті пишуть про дуби,
Естетиці присвячують рулади.
А я бастард буремної доби -
Лірична слава зовсім до лампади.

Примружився на мене котик-перс,
Намуркує про ковбасу еклоги...
Осонцена краса живих словес
Лиш там, де праця і людські тривоги.

29.04.2018р.

Про що повинні думати мужі?
Хмарки у небі, вірші в позолоті?
А, може, про дітей? Чи біляші,
Які у пузо пхаєм на роботі?

А ще про тещу добру і жону,
Вставні зубиська і хребцеві гелі...
Стоїть моє здоров'я на кону,
А я пацьорю оди та ронделі.

Гризуть хвороби, грошенят катма,
Домучую впотьмах товстенну книжку.
Товариш каже: - Вижив із ума?
Клепай бабло! Коханці впещуй ніжки!

А в мене - муза. Маряться слони,
Стопа товче вершину Евересту.
Усюди мир, дозріли кавуни...
Панове! Ви слідкуєте за текстом?

Слідкуєте. А далі - ступор, кут,
Під віями плющить роса волога.
Вважав, що шанувальниць маю гурт,
У куряві летять на допомогу.

Нема нікого. А на носі друк,
Продав тихцем од жінки аж півхати.
А чи потрібен плід душевних мук,
Як шмат сальця дорожчий за рулади?

Але думками багатію ще,
Підкотить, може, меценат відомий...
Та, мабуть, буду жити під кущем,
Бо жінка люта вижене із дому.

25.04.2018р.

Козак

1

Втішають Венерчині перса м'які,
Та пальця не всуну в кілечко.
Не рюмсай, красуне. Бо ми - козаки -
Одвіку стрибаємо в гречку.

Не випало кликати нам тамаду.
А мамою - чом би не стати?
Насильно між нами не буде ладу:
Життя без кохання - це грати.

На спогад про ложе народиш дочку
Із носиком, начебто пипка.
Ще стрінеться доля на довгім віку,
А я - то відрізана скибка.

2
Усе так і сталося. В жінки сім'я,
Будинок, фіранки охвітні.
Синочок є. Виглядом - вилитий я.
Є й тато. Лиш тільки нерідний.

А в мене судьбина зіклалась не так,
Все сіре, немає маркого.
Лежу і бухикаю важко в кулак:
Хворію. А поруч - нікого...

У жмені лишилася програшна масть,
Здавалась козирною, ніби.
Ні їсти, ні пити ніхто не подасть -
Нікому козак не потрібен.

24.04.2018р.

Говорять, нібито я відьма,
Хоч не літаю на мітлі...
І як не догоджай сусідам,
Буває тісно на землі.

Не всі святі і невмирущі.
Але із юної пори
Лікую немочі і душі,
Чекаю помочі з гори.

Не маю у руках синиці...
Тримаю півня і курей.
До дна цілющої криниці
Черпаю сили для людей.

І зі своєї хати скраю
Я ще не відаю, та знаю
Минуле їхнє й майбуття.

Нічого іншого не чую.
Побачу руки і малюю
Незримі лінії життя.

Жирголі бджолами-джмелями,
дзижчаннями печаль спиляли.
Проте вівторок змив неділю,
весняним чарам знов не вірю.

Знайшлась опора в очеретах.
Веселим шурхітом усуньте
жорстоку думку, що в поета
порожні з озером стосунки.

Не дружні, правда, й не ворожі.
Враз вилетів красивий крижень,
журбі караючим сюрпризом,
напрузі вироком і прозі.

Поету в буднях не померти
і не бродити в них похмурим
у пеклі сірості, бо верби
смарагдом райським спалахнули!

А лиски звихрили лезгінки,
що й сонечко закрили бризки.
Ні, весняні дива, не згиньте,
коли почнуть проблеми гризти.

Душа і кривди кригу стерпить,
весною-піснею вогненна.
Очерети - русяві шерпи,
ведіть на Еверест Натхнення!

18.04.2018

Ізранку написалася мура,
В сльозавому топились молодиці...
А тема є нова! Гіп-гіп ура!
Надворі пса ганяє підлий гицель.

Колошкає у реп'яхах бровка,
У сак жене блохастого барбоса.
То ж мій гавкун вступився за братка,
Бо тут - чужак! Для песиків загроза!

Мій вовкодав завжди без повідка,
Щодня кнуря заковтує на шару.
У нього вдача лагідна, м'яка -
Піклуюся про Цербера з Тартару.

Підкрався ззаду, за чубисько "цап!",
ВІн моцний, важить, наче слоненятко.
Ганчіркою мужик звиса між лап:
Не вирветься. У пса залізна хватка.

А шавка ухопила за штани,
Одгризла шмат казенного сатину.
Урок простий: собачок не жени!
Для милосердя створена людина.

23.04.2018р.



Поет повчає орача життя:
- Отут не так! А там бракує коми!
Шкварчить на всіх і коле, мов будяк:
- Я - надгігант! А ви - невдатні гноми!

Іде із годувальником війна,
Хоча без хліба не напишеш книжку.
Селюк на Пасху різав кабана,
Продав мені м'ясця-сальця та кишку.

У віршотворця ж рученька пухка,
Зневажлива і гордовита поза.
А кашу любить. "Ще давай!" гука:
Несуть "пігмеї" їдельце "колосу".

Щодня громада паше за мідяк,
А у писаки віртуальні плани.
Жонглює словом трутень все життя,
А до роботи не зови - не стане.

Примчав Пегас, заскочив під кашкет,
А муза мстива у сідницю коле.
А, мо' й мені пірнути в інтернет?
Докучили порепані мозолі...

23.04.2018р.

Жіноча воля

Ох і ледачий чоловік!
У голові дурниці.
І досі, телепень, не звик
Торкатися до циці.

Лише робота в голові,
А я жива істота.
Пускаю бісики з-під вій,
Подерлася колгота.

У ліжку очі закрива,
Дрижить, немов телятко.
А я ж солодка, мов халва,
Духм'яна шоколадка.

Писун ще той. Мудрій-Боян!
Мені ж потрібна ласка.
Амур із низу. Зверху - я.
А він: - Пусти, будь-ласка!

Звикав до меду цілий рік,
Тепер цвіту як ружа!
Не спить ночами чоловік:
Зробила з нього мужа!

23.04.2018р.

Од праці горб. Втомився, аж змалів.
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.

Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -
Як жайворина тьохкає над лугом.

Про сонечко усміхнено-ясне,
Отари хмар, блукаючих у небі.
Життя ж людей, як правило, пісне,
Немає барв, складається із сепій.

Солоний піт - оце й уся краса,
В буденщині поезія відсутня.
Пошерхлі губи спрагло облизав:
Я не поет. Не вийшло з мене трутня.

Селянське житіє - " А зохен вей!",
До осені не вилізу із нивок.
А степ дзвенить! Сюркоче соловей,
Вплітає спів у мукання корівок.

21.04.2018р.

У нас прагматичне сторіччя,
Працюють дитина, спудей.
Пописує геній про вічне,
А я - про звичайних людей.

Поети живуть в закарлюках,
Трясуть над папером чуби.
У брата ж порепані руки -
Три вахти підряд відробив.

Пишаються душ ескулапи,
Бо гарне вліпили слівце.
А в "Зоо" кривляються мавпи -
Огидно дивитись на це.

Щоденно віршована повінь
В газетах вирує за блат.
А кум - на сторожі, у полі.
Вже дід, а в руках автомат.

Митець апріорі захланний,
Поплескай йому, догоди...
Чи варті творіння пошани -
Оцінить суспільство. Не ти.

18.04.2018р.



Удача

Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.

Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
У одної завтра буде свайба.

Дівці - двадцять. Діду - шістдесят.
В неї - циці. В нього - міліони.
Упірне дівуля в шоколад,
Купить із рубіном панталони.

І мені кортіло молодих,
Закохався в пишногруду сарну.
Покарав Господь колись за гріх:
Опинився хутко у лікарні.

Ну і хвеськи! Ухопи їх кат!
Дикі тигри - не маленькі діти.
А розмова перейшла на яд,
Хочуть згодом вуйка отруїти.

Мокре діло. Підле. Не нове.
Та дарма радіють чорноброві:
Дідуган ще трохи поживе -
Телефон дізнався із розмови.

Набираю. Бац - а це мій кум!
Розказав підслухану балачку.
Спас кнура. Не дав його на глум.
Відьми юні стрілись на удачу.

18.04.2018р.

Я талановитий, ляпнула кума,
Геніально виплітаю оди.
А в селі непросто, в голові туман,
Бо весна загнала на городи.

Надійшла натхнення чарівлива мить,
І думки сокочуть, наче кури.
Взяв перо у руку, а вона дрижить -
Вивіз гною аж чотири фури.

Жінка варить юшку. Я ж сиджу, пишу -
Виділив на вічне час обіду.
Та кабан у клуні піднімає шум -
Просить січки всипати в корито.

В молодих пацяток плямкають роти,
Розлякали всі словесні перли.
Зоряні сонети і канцон жмути
В голові похнюпленій померли.

Завтра буде трактор, оранка, сівба,
Стану зранку у похилу позу.
Хай мене пробачить читачів товпа:
Генія заціпить до морозу.

13.04.2018р.

Мене питають - як ти чуєшся?
А я чуюся.
Мене питають- а ти кохаєш?
А я кохаюся!
Мене питають - як тобі пишеться? — А я пишу як живу.
Мене питають - життя твоє річка чи вітер, чи, може, її замулене дно, або його холодні ляпаси?
Життя твоє — яке воно? Воно вино? Чи, боже упаси, дивна суміш абсенту й меляси?
Воно — твоє? Ти точно не маєш співзасновників чи замів?
Ну розкажи нам, просять вони, все як є, як би ти розказала мамі

А я мовчу. Моя мама знає менше, ніж кондуктор тролейбуса, яким я їжджу не частіше, ніж раз на півроку
Усе моє - таке недолуге, однак - білобоке - собі вилискує на сонці, виливається воском та
рипить на протягах
Моє життя не проти померти, та поки я ще не заслужила цей спокій
Моє життя ніби й не моє. Чортів урбаністичний покер
Мафія проклятих років, де сплять завжди — лише янголи-охоронці
Де упирі отак взяли й загасили сонце, розбили дзеркало, кинули уламки на вітер
І що ж тепер робити?
Що робити?
Мене питають - ти поет чи просто жінка?
А я не знаю як на це відповідати
Я просто жінка, я більше - навіть, матір, службовиця, кандидатка, я на зарплаті державній уже чверть віку і
бляха муха, кохаю свого чоловіка
Але коли я сідаю за клавіші ноутбука....
Моє життя перетворюється на звуки. Ця жінка в мені стає навісною, з роздертим серцевим м‘язом.
Ця жінка дуріє від невиказаних слів, неправильних дороговказів.
Ця жінка хоче узяти все відразу, віддати все відразу — випити всесвіт ніби легкий моет
Запросто, без закуски.
Так, я - поет!
Я словотвір сама, я є свій Бог. Я є свій чорт, мій янгол тому не спить ніколи
Його долають химери та потвори і кожної миті хочуть спробувати на смак
Спокусити, вкусити, просіяти через сито, пробити
Прикрасити пір‘ям його крил свої боа
Німбом його освітити свої лабіринти
А я не годна захищати його
Чи захиститися сама
Я умію лише творити, жити та пити банальні вина ковтком одним та їсти світ своїми голодними очима
Я знаю — мій Янгол поруч, ми часто говоримо з ним
Він— є за моїми плечима!
Ночами він стоїть на варті, тримає мене за тінь, підсвічує зліва, підказує часом рими й
літературні порносайти
Мені дуже тихо— з ним!

Мене питають - а ти пішла би за ким?
А я уже пішла. — Бувайте!

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Гармонії бракує? Ач, біда…
Армада днів прямує в сиву осінь.
Мені не часу, а ходи шкода,
де кроки не лункі, а безголосі.
У хаті тиша, повінь німоти.
Дев’ятий вал висить собі на цвяшку.
Десь в паралелях трощить він плоти,
а тут затишшя. Відкриваю пляшку…
Ні, не пивця – поляну квасову,
столову лікувальну мінералку.
Давай-но вип’єм, доле, мирову
і замість валу вчепимо русалку.
Нехай висить, телепає хвостом.
В одному два – краса і майже риба.
Бринить жага знадвору комаром.
То крові зов, та заважає шиба.
Усталений порядок і парад –
людиною керують секс і юшка.
Ось грантоїди викривають лад,
а ось чинуша – голубий злодюжка…
По Фрейду мисль, по Фрейду і життя.
До Бога далечінь і трохи далі.
Найголовніше «щире» каяття,
а до і після – це уже деталі.

Гармонії бракує. Ач, пусте…
Мара душі – то золота омана.
Мета ніщо, хода понад усе.
Оце доп’ю і більше ані грама.

03.04.2018

Під стріхою воркочуть голуби.
Весна! Амури в ліжках і у чатах.
Письменники оспівують дуби,
Мене ж тривожать звомплені дівчата.

Знесилився од перепою муж,
Жона фрігідна глипає совою.
А в мене кров гаряча, наче пунш,
Не мають сяйнолиці супокою.

Невтішені монахині сумні,
У келіях лежать, немов колоди.
Пружнисту плоть не звідати мені -
Поїсть в гробу черва шматочки цноти.

Усе життя перевелось на пшик,
Павуччя угніздилося на лонах.
Якби ж попавсь моторний чоловік,
Який би знався в ерогенних зонах...

Агов, дівки! Розклепуйте замки!
Із душ знімайте самоти окови!
Для всіх красунь настачить мужиків:
Створив Господь людину для любові.

01.04.2018р.

У надії немає логіки,
Не зважає вона на факти,
Не вкладає ні з ким контракти,
Відмічаючи плюси й недоліки.

У надії немає зору
І зі слухом якісь проблеми,
Та й усі організму системи
Проявляють сторону хвору.

У надії коротка пам'ять,
Зате впертості не займати
Навіть в час імовірної страти
Її совісті муки не палять.

У надії немає страху
І не відає про тривогу,
Не підтримає діалогу
Де підняте питання краху.

Так, в надії відсутня логіка,
Окуляри на носі рожеві,
Від реальності лати сталеві
І чужа їй життя педагогіка.

Та без неї усі божеволіють,
Бо вона ж, наче спокою острів,
На якому питання гострі
Не дають загубити голову.

Без надї замерзнуть груди
Від холодного правди подиху
Хай вона ілюзійна й продана
Егоїзму, та з нею люди

Відчувають себе спокійнішими,
Не дають собі впасти низько
Рівновагу утримать, де слизько,
І хвилину побуть щасливішими.

Казав усім лірик "Не дам!",
Та звично розкидував ноги.
Тепер соплі-воплі, біда -
Тугенько проходять пологи.

Звалився Пегас у піке,
А музонька маківку чуха.
Зродилось віршатко гидке,
Обпудилася повитуха.

Зроби тепер, друже, нам "сheese" -
Таки здивував усіх "плодом"!
В екстазі покличем на біс
Утнути сонет-квазімодо.

Товкмачили: - Стать не міняй!
У лірики інша планида.
Сатири забаглось...гай-гай,
В голівці веселий гармидер.

Був чуб, а тепер - декольте,
Так модно сьогодні в Європі.
Куплю тобі завтра біде:
Звикай до нової подоби.

31.03.2018р.


Сміх

Пишу, братове, аж валує пар,
У читача усміхнене мармиззя.
Веселоязикатість - божий дар,
У музи скалозубої учився.

Достатньо всіх плачами потерзав,
Коли строчив про серденька дівочі.
Але як тільки вигулькне сльоза -
Пегас за вушком крильцями лоскоче.

Ридаючи померти - то дурне,
Таких думок немає у підкірці.
Нехай до раю ангел гребоне
Щасливого, одразу з молодиці.

Регочуть люди навіть на війні,
Лойолині кати і рід Іудин.
А письмаки - нещирі пустуни -
Лукаво насміхаються із люду.

Іде громада в пекло, на убій,
Ріка життя вгортається у кригу.
У круговерті горя і журби
Знайди місцину світлу і для сміху.

31.03.2018р.

Ням-ням

Рвучкий Пегас несе у небеса,
Земне пахілля не тривожить носа.
На крилах - високості бірюза,
Вітрець голівку пестить голомозу.

Червлене сонце всаджує ножі
У пилюгу імлистої планети.
А в небі чисто, світло, ні душі:
Ось тут творити надібно поетам!

Марчіють слів невдатних сповитки,
А багнеться краси, троянд пелюстя.
Внизу куняти гидко, не з руки,
Хоч як і ви родився у капусті.

В земній юдолі - лігва і столи,
Вмочається талант у жир котлети.
Невдах пера підживлює калим,
Прославленими хочеться померти.

Але з Пегасом трапився конфуз,
Свіча натхнення втомлена пригасла.
Голодний ваговоз міняє курс
Із піднебесся у ячмінні ясла.

Попону знято, кинуто на пень,
Із музою порвалась пуповина.
Скінчилася година одкровень -
Нехай поїсть утомлена скотина.

30.03.2018р.

один поетик шалененький
прийшов у чужодомний сайт
де маразматики старенькі
на все наклали копірайт

за правдоньку любо боровся
та парнойенька сильніш
він на юхоньку напоровся
коли там виклав новий вірш

юхонька дужечки злякався
за сайтик рідненький всерйоз
він так піднять його старався
словомутящий віртуоз

дрижачим в злоньці рученятком
плюючи слюньку в монітор
заблокував поетика козлятко
сцикливий графоман-бугор

інші поетоньки й поети
словеньки свої берегли
і в сусліковість піруети
невидимо для всіх лягли

Малює Босх, у голові туман,
У Вавілоні крики, гвалт, гармидер...
Привів козу із поля дід Іван,
Бабуня цідить молочко до відер.

Розпалась вежа, бігають раби,
Але навіщо нам вони здалися?
Є сир і лой, вечеря та обід,
Бебекання кози - достатку пісня.

Під вежею - каміння, троща, суд,
В Євфраті утопили будівничих.
Рогату ж кралю полюбляє люд,
Сусід у мене творогу позичив.

Картина гарна - дам останній зуб,
Подоєна мара ногами хвиця.
Піду, на поле одведу козу,
Їй Босх не треба - хай жує травицю.

28.03.2018р.

Вовчиця

Заблукала овечка, не знає дороги додому,
А навколо вовки - вуха ріже нещадне виття.
Із похняблених строф повтікали крапки, тире, коми,
І жбурнула людва в очі критики чорний будяк.

Вовна у ковтунах, і потріскались ратички хворі,
Начіплялось кліщів, і ослаблюють зір більмаки.
Графоману біда - він до пекла чкурне апріорі,
Хай хоч тут поживе, нам чіпати його не з руки.

Зрію геніїв пук, в піднебессі ширяють таланти,
Сіроманців різці їх ніколи не вкусять у зад.
Рвуться ноти масні, віршів томики, зв'язки і гланди:
Був густий баритон, а однині - безмовний кастрат.

Безпідставно вважав, мій набуток - найвищої проби,
Бо за ціле життя не шмагала сатирика пліть.
Закунялось дарма, хижакові мій карк до вподоби,
Клаца вовчик зубцем, і на мене, від злості гарчить.

І вовчиця вже тут, зголодніли у неї малята,
Вже летить у стрибку - заволаю за мить на зубах.
Із пустого ніщо народилась повчальна балада,
Хутко вірш допишу, ще не встигну, уже у літах.

28.03.2018р.

Про природу


От сяду і всю правду розкажу,
Куди не глянь - суціль одноманіття.
Із дня у день римує друг-віршун:
А ну присядь, підправлю музі віхтя.

Спочатку уковтни на посошок,
Протри очиці заспані, каправі.
Безплатно перший подаю урок:
Пасися в поетичнім різнотрав'ї.

Як дум нема - пожуй но кураги,
Помасажуй у музи гарно дійки.
Натхнення лусне визрівший пухир,
Попруть у світ сонети, коломийки.

Нора і небо, камені та пух,
Сумне - веселе, тлінь чи ваговите.
Щемкі рулади - для дівочих вух,
Сатира - для потенції піїта.

Для величі, патетики - курсив,
Шкрябни сльозаве куму на догоду.
Немовби все ловкенько розповів:
Пора іти, писати про природу.

26.03.2018р.

Перевзув Пегаса. Геть кирзу!
Не сатира - лірика у моді.
Намалюю...зоряну росу
У вінку сонетів і рапсодій.

Навкруги красунь жмути, сераль,
Під вікном айва цвіте пахуча.
У душі нірвана, пастораль,
Маківка осонцена, блискуча.

Сльози щастя линуть у траву,
Удихає грудь вечірній легіт.
Це не вірш - живу так наяву,
То сміюсь, то поринаю в регіт.

І лоскоче мавка під ребром,
Інша хтиво шепотить у вушко...
Начудив з пігулками хімпром,
Заміцні, злітаю із катушки.

Згодом - проза: крики, ломка, шал,
М'яв у лапах аж до ранку гоблін.
Відсьгодні щирий натурал:
Буду мак любити і коноплі.


25.03.2018р.

Ти мій ворог??? Друже, щоб ти скис!
Досить дутись, бо набудеш грижу.
Ворог там, де міни, купи гільз,
Ти ж - банальна паперова миша.

Ворог заховався за Дінцем,
Друг від смерті закриває тілом.
Ти ж удатний тільки на слівце,
А сокиру взяти не під силу.

Люта ворожнеча на словах
Сіється, неначебто полова.
Від нудьги-безділля суне дах,
Ложка в рот угрузла прездорова.

Напечу зі здором пирогів,
Аби пусто не було у пузі.
Отакі у мене "вороги".
Вам такі відомі, любі друзі?

Чи не забагато їмо?
Від цього кошлатяться вірші.
Вінки із ковбасних думок
Поези невдатні колишуть.

Між тістечком, кексом, чайком
Строфою б хутенько пробігти.
Лежать на листку поміж ком
Недогризки, зронені крихти.

В кутку оніміло трюмо,
У ньому одсвічують блюда.
А чубчик зопрілий намок -
Пегаси народжують "чудо".

Я хтів удихнути озон,
Спочити в могилі скелетом.
Натомість - то ложка, то сон:
Сумний розпорядок поета.

Барильце невпинно росте,
Правиця уранці лінива.
На таці несуть каркаде -
Почнімо із аперитива...

24.03.2018р.

а за вікном летять сніжинки
гарний весняний морозець
позамітало всі стежинки
ото для котиків капець

не нявкають і не горлають
хіба шо дома пару раз
за що їм отаке, не знають
знали б вони ціни на газ...

Шалений також офігєвший
весна упала на мороз
зимою сніга було менше
і це не жарти, все всерйоз

гормони в тілі задубіли
а їм би вирватись скоріш
циклони вперті знахабніли
такий от мій весняний вірш

зустрінеш привида - й на тому все!
потонеш у ліриці в сентиментах ніби в багні
бо термін давності як у вині
бо осад горло твоє знесе
таке бісівське есе –
що було що мало бути або не мало
цього достатньо аби сп’яніти цього не мало
що має статись – те все відоме
хоч не оракули але ж досвід
пече та смикає мов судома
тяжкою ношею досліди ці над власною ци

дурдом всередині психлікарні
нарада блазнів в стінах дурдому –
у в’язнів врешті не має дому
тому їм нікуди розвертати сни

безкарні спогади опіатами
лягають сніжно сизо на звивини
ні
він не муж мені
ні
він не брат мені
і він не друг мені
а він ніхто мені
це так –
душевний белль біль дзвони прострочених забобонів
симфонічний оркестр на руїнах життєвих потуг
і до сьомого поту рясного холодного поту
я його вирізнятиму в натовпі полпотів
серед мракобісів й пожирачів собак –
свого привида із далекої гавані
червоних стін та високих стель
і клюватиме ворон мою печінку
приковану жалуваними ланцюжками
до скель
ця синіх відблисків окулярних
О! Cool...
лярвам моїх спогадів –
моху у пельки!
пекла їм та каленого металу!

тільки свічка дітьми запалена
привида прожене
але діти не знають - той привид забрав мене
зібгав мене ніби я знову Белль

у дурдомі немає стель там немає скель
тільки постіль холодна й стеки слугують зброєю
заливаючи очі тим самим сьомим потом –
по тілу пливе акварель маск-мейк-апу чи
карамель присягнень-до-скону й
солодкий дощик кохання –
на простирадлах –
пожираючи білий простір
забираючи рештки чистого кольору

я колись не дала собі волі
не розпустила духів
і довіку тепер на колінах щоденної жалоби
скнітиму молитимусь глухо
у холодному холі Замку Страховиська
всередині себе
у власній сирій холодній сірій
таємній
церковно-приходській-школі

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

Усе на світі Богу до снаги,
А я такому диву не навчуся.
Бо дуже добрий, кажуть вороги.
Пекучий, наче хрін, шепочуть друзі.

Вгодити всім - задача нелегка,
Для мене - то і зовсім непідйомна.
Жона у дім настирливо гука,
А теща в горбака штрикає ломом.

Колега мій увічнює дубок,
Краса кущів йому з дитинства люба.
А я дрівцята пхаю у мішок,
Холодним днем палитиму у грубі.

Усе життя здираюсь на горби,
Кум на дорозі оминає камінь.
Для щигликів - приплюснуті лоби,
А мудреців вшановую вінками.

У буді пес сидить, на повідку,
Тому і мусить панові годити.
А я на волі. Тож мерсі боку!
Піду, ковтну курчатко з апетитом.

18.03.2018р.

пнутий із Клубу Підлизак
бродив по вулицях інету
шукав шалено новий знак
куди поткнутися поету

і ось, знайшов цей дивний сайт
із пьоришком на логотипі
можливо, тут буде олрайт
і правду не забанять в липі

бо параноїд Женя Ю
залишив неприємний осад
привєтіка йому я шлю
нехай тримає крєпко посох

й кричить усім "ти не прайдьош!"
а після банить знов чийсь профіль
йому всі кажуть: "Жень, харош!"
та параноїку то пофік

шо ж, зустрічайте ви ПееМ
суржикомовний шал поета
хай віє вітер пєрємєн
а всі нещастя кануть в лєту

(2018)

Мабуть, потрібно порадіти,
На хвильку стати без ума:
Прийшла весна! За нею літо,
А потім осінь і зима...

Пташатко цвінькне в піднебессі,
Бджола в садочку загуде:
Пора оспівувати весни,
Коли немає інших тем.

Лугами ширяться розливи,
На нерест сунеться карась:
Чекайте діви чорнобриві,
Цей вірш сьогодні не про вас.

Вже скоро кумкатиме жабка,
Зозулька звично закує...
Але собака в буді гавка,
Лякає серденько моє.

Старий Рябко уваги вартий,
Поголоднів за ніч кусун.
Закінчу про весну писати,
То костомашку принесу.

18.03.2018р.

Мій ангеле! На волю одпусти!
Вже годі із нечистим грати в карти!
Втомився волочить чужі хрести,
Ховати дух уярмлений за грати.

Несу покару за чужі гріхи,
Кати у горло хлюпають отруту.
Тисячолітні сплачую борги
За Агасфера, Єву та Іуду.

Щодня Голгофа, пекла казани.
- Страждай!- боги сказали. - Ти терплячий.
Покара є. Нема лише вини.
Мовчить святе письмо про це одначе.

Неправедно засуджений кона,
Ніхто не буде знати про помилку.
Розчавлять душу, наче кавуна,
Спечуть і чорту ляпнуть на тарілку.

Тендітні вруна вибиває град,
А буревій виламує тополю.
В судах земних існує адвокат,
У небесах - лише Господня воля.

17.03.2018р.

Не бризкай людям правдою у вічі,
Бо наживеш одразу ворогів.
Розумний лупаки в Сірка позичить,
Розмову переводить на "ги-ги".

Не варто оббиватися об вуха,
Доказувати власну правоту.
Помовчати незле. Нетяму слухай,
Хай галалака в люду на виду.

Болючі струни краще не чіпати,
Обходь усі загострені кути.
Смиренним будь. М'якеньким, наче вата.
Підтакуй бевзю, дурневі годи.

Одскакує від стін гумовий м'ячик,
Кривавиця змивається дощем.
За правдолюбцем шибениця плаче,
І вогнища палатимуть іще.

Таким я був учора, браття, каюсь.
Мені писалось інше на роду.
Підморгує з пітьми дволикий Янус,
Але у світ за правдою іду.

16.03.2018р.

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Рухає історію юрма.
Долю краю визначає небо.
Нація виборює сама,
що їй треба і чого не треба.

Неможливо, маючи своє,
поодинці вижити щасливо.
Не дається наше житіє
на одне очікуване диво.

Та яка надія на попа
у чужої Україні пастви!
Ниє закопилена губа.
Є кого на пласі розіп'яcти.

І триває ще чужа «весна».
На очах дорожчає ціна
пам'яті полеглому герою.

Націю, оточену ордою,
убиває не одна війна,
а своя політика розбою.

                                      03.2018

Хочу пізнати ще образ Афіни –
З Давньої Греції, з міфів богині.
Велич Олімпу в уяві спливає,
Екскурс в історію світ відкриває.

Світ легендарний - падіння та злети!
Війни нещадні руйнують планету.
Музи, Богині, Німфи славетні -
Та чи були всі їх вчинки шляхетні?!

Навіть не прагнемо зближення с ними –
Страшно під стрілами їх вогняними.
Просто цікавість, допитливість, пошук –
Треба знаннями поповнити кошик!

Двері в легенди відкриті у світі,
Шлейфом яскравим вони оповиті.
Зевсу і Гері, Ніке, Аполлону
Вистачить слави і Посейдону!

Постаті ці нам непросто збагнути,
Боязно навіть вбрання їх вдягнути!
Хочемо тільки минулого кроки
Знати, а власні життєві уроки

Треба вивчати, багато читати,
Світ неосяжний з глибин пізнавати.
Так, поступово, збагачений досвід
Висновків прагне – їх здійснює й досі.

Світлі відкриються грані кохання,
Віршів і музики - їх написання.
Є філософія – мудрість життєва.
Потяг до істини в кроках миттєвих!

26.02.2018

Шкрябну тонзуру мудрості за мить,
Із логікою кріпко обнімуся.
Життя багаття скоро догорить,
У яму ляже мрець старий без пульсу.

Кому і що живим я доказав?
А от коли засну в земній утробі
Казатимуть " Оце помер козак!
І працьовитий, як верблюд двогорбий.

А як писав! Таких уже нема!
Помер титан, а світ і не помітив.
А, може, в люду вистачить ума
Забути про невдатного піїта...

Глитає пес у плісняві батон,
Довбають кістку на морозі гави:
Таких як я - "потужних" - легіон,
Обмитих у дощах і бризках слави.

Співав коханій вечором пісні -
Заснула на руках Адама Єва.
Щасливо посміхається вві сні,
А решта все для мене - несуттєве.

14.03.2018р.

Наснажуюсь південним вітерцем,
Війнув теплом ще заспаний Ярило.
Нарешті з курки випало яйце -
Нестися на морозі не хотіла.

В калюжі зазирають горобці,
Кудлатий пес забрьохався по вуха.
А ще недавно - зашпори в руці,
І сніг у носа бгала завірюха.

Бурулі одламалися від стріх
І пророста гачками картоплиння.
Залито луг водою під поріг,
Готую верші, путанки та клим'я.

Зацвенькала синиця - кличе в сад,
Лечу часник саджати на городі.
Гряде пора трудів. Весні - віват!
Куняючи писати вірші годі!

12.03.2018р.

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

Словесна стіна межи мною і світом прозора,
Полиці ж обтяжують Бгагавад-Гіта і Тора.
У мудрості книжній інструкції та застороги:
То нащо римуємо куці канцони й еклоги?

Рясне словоблуддя збиває народ з пантелику,
Лунає фальшивий акорд, що узяв недоріка.
Співці голосисті ворушать у дланях монети,
Німих уподобую й тих, що живуть у портретах.

А праця важка. То чому б тоді не пописати?
Я - вилами, та й по воді. А тобі дам лопату.
Біжить з-під пера кровостоком водиця свячена...
Весна. Стане сніг - в борозні розкидатиму зерна.

04.03.2018р.

Я народився чистим. Без гріха.
І без гріха помру, як і належить.
Вже чую: "Ну дає! Ото пиха!
Ану зіпхнемо "праведника" з вежі.

Хіба у нього німб? Такий як ми!
Нехай чортякам голови морочить.
У нас вже є мальований кумир,
Ікони у хатах мозолять очі."

Святим рубали голови на пні,
Спасителя доперли на Голгофу.
Товпа кричала: "Крові! Розіпни!".
Сконав у муках. Як належить Богу.

По-іншому до раю не злетиш.
Попи це знають, та мовчать зі страху.
Ну, що ж,- пора закінчувати вірш:
Прийшов народ, виштовхує на плаху.

04.03.2018р.