1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

Було колись, та є і нині
у кожної – її солдат.
І як не грайся, а людині
дають у руки автомат.

Вона чекає. Він кохає
і обнадіює її.
Було колись! Але немає,
коли реально є бої.

І час минає. І герої
єднають долі. То колись.
А нині?
       – Мила, не журись.
Усе, що виглядає грою –
дитяча казка, без якої
уже ніяк не обійтись.

07.2016

Благав він — і ожила Галатея.
Постав «новий хоробрий»* без границь.
Щасливо усміхаються з дисплея
Обличчя і убитих, і убивць.

Усі зібрались, ніби на терасі —
Шахрай і хто за правилами грав,
Поліція, розстріляна в Техасі,
І поруч з ними — той, хто розстріляв.

Сімейне фото вихоплене з плину
Приватно-каламутної ріки.
Він винищив усю свою родину,
А тут вони щасливі на віки.

Клубочаться туманним кровозмістом
У хмарні переплутані рої
Сьогодні вбиті жертви терористів
І поруч — терористи, як свої.

Усе кладе її величність гласність,
Ніщо не розділяючи, на стіл.
І винороб наповнює всечасність
Вином із перемішаних сортів.

І ти з повзучим острахом рептильним,
Наповнена сивушним тягарем,
Хрипиш, як дзвін, калатанням похмільним,
Розгойдана шаленим дзвонарем.

2016

* «Brave New World» --роман-антиутопія англійського письменника Олдоса Хакслі (1932р.), в якому він змальовує майбутнє технократичне суспільство. Заголовок роману взято із п’єси Шекспіра «Буря».

Казав мені мій тато в юні ро́ки, –
коли не любиш бабу, не цілуйсь.
Ну а коли я став уже нівроку,
то цю пораду намотав на вус.

Всі гарні діти слухаються тата.
І як веліли, так я і робив.
Коли хотілось жінку цілувати,
це означало – я її любив.

Ну, а коли і сам уже не тато,
онук питає, що я за дідусь?
Навколо мене так жінок багато,
а я усіх до о́́́́дної боюсь.

А я гадаю, – як їх не боятись?
У більшості професія така,
що мало їм одного мужика.

Нема чого із дідом цілуватись?
А як же їй без віна залишатись,
якщо була оказія така?

06.2016

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

Дивлюся на доспілу я шовковицю
не тільки з апетитом - із цікавістю
і черевом, і розумом полізу я,
порівнюючи дерево й поезію:

чим гілка вище, тим принади більші,
чим задум вище, тим сильніші вірші,
і яскравіші... Ягоди поїв
і найгарніші, і най, най... Бо їм
своє життя продовжити в мені.
Але про них написані пісні,

чим далі я відходив, тим сумнішали:
що не поласував я найсмачнішими!

18.06.2016

Падає небо на трави шовкові.
Сіє акація білі дощі
на неозорі поля полинові.
Сипле перлини гроза вечорова.
Свічами сяють гаї і кущі.

Поза горою – півколо веселки –
воду черпає коромисло дня.
А за оборою пхає щеня
і на коняку сідає Омелько.
Трохи хитається. Пив – на коня.

Чується цокіт копит за водою.
І озиваються скраю села
нерівномірні удари луною.
Цапа Омельчиха б’є коцюбою,
а мужики «забивають козла».

Доню гукає налякана мама.
Ось і вона. І несе рогозу
у пелені. Зачиняється брама
і у дворі починається драма –
доять обоє брикливу козу.

Сива бабуся із білої хати
опочиває на призьбі рудій.
Біля ворини, де трісок багато,
крицею кіски орудує тато –
фуркало теше Олесі малій.

Сонце сідає за обрії поля.
Сонний гарбуз обіймає патик.
Баба куняє. Буяє красоля…
А на городі гуляє квасоля,
в’яне цибуля і сохне часник.

Пахне аптекою біля стодоли,
де тютюнові ростуть лопухи.
Чути із печі, – кахи, та кахи…
За осоко́рами ходять по колу
у хороводі малі дітлахи.

Як же ідилію цю не любити?
Он і Омелько іде навмання
і випиває горня на коня.

Чути вечірню. І, чисто умиті,
іконостаси і дереворити
зирять із раю минулого дня.

1994-2016

Очерет - один у полі воїн,
а гроза накинеться за мить
на редути, де їх тільки двоє:
він і річка, що під ним тремтить.

Їм три дні протриматись, три ночі...
Хоч і кличе: "Списи, уперед!"
Злякано травичкою тріпоче
чотирьохметровий очерет.

25.05 - 15.06.2016

Як ми чекали! Сонечко, з`явись!
Години ці у цілковитій темряві,
неначе вічній, злій-презлій, для віч,
для ніжних-ніжних, можуть буть смертельними.

Неначе снігом червень замело.
Ми у пітьмі і холоді поплачемо...
І врешті-решт засяяло воно,
і насолоджуємося побаченням...

Та затягнувся Сонечка візит.
Напружено понурі очі мружимо.
Але не стулимо до рисочок: висить
над нами Хмара, біла. Як морозиво...

11-19.06.2015

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

Злітає літо, зацвітає липа
і рейтинги пахучості очолює:
така велика, як жага Філіпа
Кіркорова до Алли Пугачової!

02.06.2016

У літній полудень ми готували борщ
і з овочами давніми і свіжими.
Отак і почуття різняться, бо ж
одні з`явились, інші в зиму вижили.

Весна в очах сіяє і в садах,
і шлях у рік ми весело осилимо.
Але в серцях чому, палкий, запах
томатний сік туманами осінніми?

11-12.06.2016

А сигаретки я і не помітив – вона злилася із стіною...
На фоні Ані-статуетки і сукні, елегантно скроєної,
На фоні ніг струнких, як виточених, мережив чорних на руках
Я не помітив сигаретки – неспостережливий чувак!


13.06.16

за що... ану зажди... і дурень життя готовий віддавати?
- Аби могти... завжди... щодо фігури дійсність стосувати!
10. 06. 2016 р.
... про самотність кажу:
... що то стосунки... цицьки і ссавця... без цицьки... і котрому
цицька до лиця... самотність то коли усе... в лиці одному!
11.06.2016 р.
... про ідею каменю кажу:
і-де-а-лі-зоване реальне як мА-те-рі-а-лізм подали нам...
І здогадайся сам... що то – ідея... а не кАмінь!
12.06.2016 р.
... щодо ілюзії кажу:
окрім ілюзії реалій й ілюзії примар - немає більше дійсності...
хіба що відчуття реальності... ілюзій... зІйде з хмар.
14.06.2016 р.
...про вічність Кант каже:
“ ... wir eine Kette (ланцюг) von Wirkungen (дія) und Ursachen (причина)...”,
що я розумію так:
дією наслідку буде наслідок котрий матиме наслідок по причині...
дії причини котра була причиною котра мала причину в наслідок.
15.06.2016 р.
...про надії кажу:
все бУло-бУде однієї дії зведеться до причини -
а сподівання наслідку... в надії чинні.
17.06.2016 р.
... про логіку кажу:
безконечне і абсурдне – tête à tête... розум ж здатний їх подати -
як то воно логічно буде виглядати... і те і те...
24.06.2016 р.
... про логіку кажу:
розум спроможний подати логічно – не більше...
людина ж спроможна... на більше!
25.06.2016 р.
... про діалектику:
- якщо кажУ - про діалектику людина може і мовчати...
людина може більше без... але про це не будуть знати.
26.06.2016 р.
... мов ієрогліф:
... на бруківці... що бачу я згори... он:
мертве пташеня топтане... кон-тури.
1.07.2016 р.
... великій людині:
хоча єством усім ти все щодня в ударі користала... твоя душа...
що розпластАлась – лежить мов мертве пташеня... на тротуарі.
1.07.2016 р.

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Усі задачі уряду нового
ті самі, що і плани у старого:
побільше накопичити бабла,
ходити за командою ла-ла
і насолити власному народу
конаючого де-не-де села
за те, що революція була,
коли у нього не питали броду.

І дмухаючи на холодну воду,
смакуємо її гіркий розсіл.
А у Європі на Росію спрага.
Нема уже ніякої Гааги.
Америку понесло у ІДІЛ.
А Україну дістає зі сходу
і має у ефірі переваги
уже агонізуючий дебіл.

Немає на Донбасі мирних сіл.
А у Європі є ще правий сектор.
Його годує Раша із руки,
І Путя усідається за стіл,
як той почесний у Сорбонні ректор,
який тасує карти і віки,
де Ахіллеса колесує Гектор,
хоча було у Трої навпаки.

Про це і говорити не з руки.
Але і наша братія ступає
у роз’ярілу течію ріки.
Народ сміється. Весело аж-аж.
Триває урядовий епатаж
і податі фіскал іще здирає,
і на маєтки, і на їжу має,
і видає субсидії на транш.

05.2016

Я сиджу на озері Кохнівському
в чорному ширянні ластівок.
Заховалась хмарка Білосніжкою
за очеретяний острівок.

Заховалась від лихої мачухи,
щоб не затягнула у зиму.
Чи кохана зможе те пробачити,
що залишив з озером саму?

Що прохання: не відходь - не слухав я
на співзвучність-співчуття скупим,
та не плив я плесом за лисухою,
за натхненням в зарослі ступив.

А птахи ширяння ще ушвидшили,
довели до відчаю мене:
що пернате товариство витче нам
чи сумне грядуще, чи страшне?

Я боявся птаство витче темряву,
а співоче виткало блакить
і щебече: ми любов постелимо,
і кохана лагідно простить.

Сядемо на озері Кохнівському,
де крилато барвам і словам,
усміхнеться хмарка Білосніжкою
сонцю-принцу, що поцілував!

14-30.05 2016

Клює сорока на блискуче.
Усі злодії – на чуже,
ну, а домашні – на онучі.
І тут утрати неминучі.
Ніхто своє не вбереже.

Падкі поети на романи.
Заможних щупає пірат,
а от заміжніх – донжуани.
Клепають речі клептомани,
а графомани – плагіат.

Міняють мани на карати
і у колекції беруть.
Чекають слави герострати.
Іде поліція карати,
а несуни усе несуть.

За золоті у себе гори
велике Пу сусіду боре
і захищає уркаган.
Воно освоює простори,
і завоює Біле море,
і переплюне океан.

А наші акції – круїзи.
Пакують клоуни валізи
подалі у чужі краї.
Європа консервує візи,
якщо укропія полізе
у метрополії її.

П’єро освоює кориду,
а буратіни-аскариди
дешеві пляжі у Криму,
а лугандонія – тюрму;
імперіали – прокурори,
а можновладіє – офшори,
а тугодуміє – суму.

Парафія – і та воює.
І православіє не чує, –
ніхто своє не вбереже!
Ми салютуємо уже!
Немає мафії такої,
що не готується до бою,
і не захапає чуже.

05.2016

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

Масони чи мафія править у світі –
риторика зайва. Проте
допоки ще сонце засяє в зеніті,
диявол у силі росте.

Юрма, параноя і генії дуті…
Немає Христа в голові.
Являються лєніни, сталіни, путі,
Росія жадає крові.

Проекти майбутнього – марево раю,
де буде еліта сама.
А джини із бутлів літають у краї,
якому і краю нема.

І Шамбала, й ложа, й рука Аладіна
карає імперію зла,
але не пакує у бутлеві джина
і карлу із оком орла.

Хіба не відомо, що це двоєриле
годують мої вороги?
Одна голова – кривослав'є горили,
а друга – макаки тайги.

Хіба ви не чуєте голос народу,
яка косолапа орлина порода
у цій недолугій війні?
Чи буде таке, що якоїсь години
запхають у бутель московії джина
союзу, війни і брехні?

2016

***
І на чужого не найти управу,
і рідні наїдаються на славу.
Живемо у надії на колись.
Злодії темні нищили державу,
то як же без розумних обійтись?

***
Нема у світі вічного нічого,
що націю об'єднує і друзів.
У владу обираємо святого,
але вона існує ради того,
аби хотіло бидло до союзу.

***
Усе од біса – суто ложне.
На Раші тикає безбожне,
а чорті-що іде на Ви.
Любити ірода не можна,
коли сепаратіє кожне,
якщо повіє із Москви.

***
Країна пам'ятає торохтілок.
Черговий кум де-юре кращий всіх.
І обіцяє викурити тих,
у кого апеляція на вирок:
– Ну хто по п'яні не робив помилок,
міняючи хазяїнів своїх?

***
Людина не лишається одна,
коли і визнає, і знає Бога,
і оминає не одну дорогу,
якою управляє сатана,
але іде десятою вона –
до істини і Отчого порогу.

***
Коли юрма і неофіти
недооцінюють талант
і намагаються скорити
і слово істини убити,
зажитися на цьому світі –
це не найкращий варіант.

***
Поети добрі, іноді – хороші.
Але не те ознаменує суть,
за що поету премію дають.
Таланти, асигновані у гроші,
приспівуючи, інколи живуть.

                              2016

то є... ви-мо-ва. З між всіх вимов усіх умов... будь певна – знай... твоя – най-най-най... вимовна.
17. 05. 2016 р.

щоб з місця рушити... здається мало буде й року... та знаю – досить і одного кроку.
29.04.2016 р.

Новини, страх і поголоски –
і ти міркуєш день-у-день
про роль пихатих недоростків
в чадній історії людей.
Себе питаєш — як це сталось?
Ким було наслано мару?
Коли планета обривалась,
хто розпочав пекельну гру?
Казали їм, що всі узнають
про їхню міць, «духовний код»,
а вождь лискучим горностаєм
збігав на сходинки висот
і говорив –немов у вену
текли дохідливі слова –
про особливі їхні гени
і «невід’ємливі» права...

Ти топиш зір нічний у простір
в завислій думі без надій
про роль пихатих недоростків
в людській історії чадній.

2016

До нестями впився
І лежить
Каменем чужого спотикання
Мій Пілат і Брут.
А час – біжить,
А година ж, Господи, не рання,
Й до смеркання котиться гарба,
І воли волочаться, горбаті…

Не щастьба, мій Бруте,
Не судьба,
Мій Пілате, тішитись на святі!
Ти зчорнів,
Пекельних справ коваль,
Від своєї чорної роботи
Й не тобі судилася печаль
Святоочищальної Голготи.

Я ж знайду і змогу, і снагу
Власний гріх донести до розп’яття
Й на хресті не вихриплю прокляття,
Кров’ю осльозивши пилюгу!
Мій брутальний Бруте,
Мій Пілат,
Підлий мимоволі,
Від неволі,
Маю милосердя я доволі
І для тебе –
Ти ж мені як брат,
Хоч і каїн!
Каюсь, далебі,
Не востаннє.
Знову спотикаюсь.
Матюкаюсь.
Хрест несу в собі
Твій.
І хоч кляну –
Не відрікаюсь.

1996

Я мрію про далекі землі
І невідкриті острови,
І про релікти дуже древні,
Бога́м забутим молитви́.

Під хлібним деревом я б хатку
З гілок і листя збудував
І доживав би у достатку
Подалі від сує́тних справ.

І зійде Милістю Наснага –
Високим римам запорука;
І про цей рай складеться сага,
Якщо не трафить доля Кука.

2011

Купе, пейзажі, залізниця…
Колише потяг. Та не спиться,
Бо зі сусідньої полиці
Дебела тета так хропе…

Цікаво, що тій теті сниться?
Бо обірветься ось полиця…
Чи відшкодує залізниця
Тортуру мізків у купе?

2013

                І
Ой, Расєя-мати,
вата і корито,
міни і гармати,
роги і копита.
Манія-ідея –
хочу еСеСеРу,
вікова вандея:
Сталін і Бандера.
Вічні хато-пали,
горе-лиходії,
а завоювали
дулю у Росії.
Нищили Кучума,
у казаха – юрту,
в Україні – думу,
а сьогодні – хунту.
А спитай у нього,
що воно у неї?
Ой, візьме на роги
за чужу Расєю.

                ІІ
– Ми такі наївні
п'яниці й нероби,
у своїй країні
українофоби.
Нам на допомогу
їдуть воєводи –
гоги і магоги
півночі і сходу.
Є за що конати –
за руїни наші,
за язик і Рашу,
є куди тікати.
Будемо служити
Путіну-уроду
Хочемо судити
іменем народу.
Наші отамани
за орла й корону.
Там, де є кияни,
буде сіра зона.
Ми – колона Раші,
а не ідіоти,
убивають наші,
ну а ми – не проти.
Урки-забіяки
це вам не укропи.
Повертай Аляску
і кусок Європи!
Де ти, наша Путя?
Чом тебе немає?
Ми уже по суті
«кровушка радная».
Няша і Захаря,
Таракан і Поні,
Ось яка ми пара –
злодії в законі!
Нас усе чекає
у Європі Київ
і охороняє
Петя Олексіїв.
І ракети всує,
і не треба міни.
Рашу копіює
влада України.
Їхні рожі – лиця
у тієї ж мами.
Візьмемо столицю
голими руками.
Перемре до літа
армія уперта.
Є іще еліта –
з матами поети.
І такі ж повії,
і язик руїни.
Буде у Росії
мати Україна.

                ІІІ
Ой не розуміє
чучело месії,
що не вся Росія –
зеки і злодії.
Що і прісно, й нині,
будуть славу мати
у своїй родині
воїни-солдати,
поки в Україні
будемо єдині
і у кожній хаті
Волю шанувати
і плекати Мрію,
Віру і Надію.

04.2016

з’їв медицину... з таці - через годину готовий буду пускати слину... медитацій.

17.04.2016 р.

Па-де-де на хвилях, па-де-де,
Це вам не в союзі – «ДНД»,
Це на пузі юзом де-не-де,
По камінню пупом, як ніде.

Баранці на хвилях, баранці,
Ковзає медуза у руці,
Опіки від неї на лиці -
О які приємні миті ці.

Тут на хвилях справжній парадиз,
Посейдон пасе біленьких кіз.
Граю морем, наче граф, маркіз…
(Лобом не ударся в хвилеріз!)

Каменюччя в морі. Каменю…
В барі і креветки є в меню,
Я в твоїх обіймах опиню…
Ми в нічному морі в стилі «ню»...

31.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

і засмакуй ту мить в житті амеби... де за життя тримаєшся не ти – життя тримається за тебе.

30.03 2016

Іще не вечір і до ночі
куняє у мені піїт.
Мене чарують Ваші очі,
але на станції – транзит.

Але оказії немає,
аби замовити меню.
І я у залі не чекаю
мені обіцяну рідню.

Це не ідилія із казки,
а – у минуле колія,
якою їдуть небораки
і козаки, такі як я.

На іншу прозу мало часу.
І я питаю, як поет,
чи є такі надійні каси,
де продають до Вас білет?

2016

...брУкові доріжки,
дерева –
уже некам’яні...

Усміхнулася вона,
уже квітнева,
що тішить, та – не мені-мені-мені...
“настановила” ріжки.

23.03.2016
покрай дороги дерева некам’яні всміхалася квітнево вона та немені що тішить виставила роги

24.03..2016

Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.

2015

Уміємо торкнутися струни
забутою мелодією серця.
Ми і чарівники, і чаклуни
інкогніто приходимо у сни
і наяву, якщо душа озветься.

Не уявити іншої стезі,
якою чумакуємо до краю,
якого по теорії немає,
але бринить, буває, у сльозі,
з якою автор сам себе читає.

Описані системою рівнянь,
які ніяк уже не розв’язати,
цінуємо в поезії таланти,
а маємо у області бажань
ті корені обмеженості знань,
які ховають їх координати.

2013

Цей Титанік тоне… не спасти.
І не треба, хай іде під воду.
Не судилось флагманом зрости,
вести в бій за волю і свободу.

Густо пишних слів у марноті
і пліснявий пафос із кишені –
винуваті дідьки і святі,
тільки не оракул, не Арсеній.

Слава Богу, що не куля в лоб…
Нащо їй така ганебна доля?
Цілий час з екрану: Гоп та гоп!
Ген позаду «папєрєднік» Коля.

А то був Титанік чи міраж
з фейками дороги-перемоги?
- Йду на ви! – погрожував кураж,
утікали в паніці тривоги.

Цей Титанік тоне… постели,
айсбергу-народе, йому одри.
Щоби не ікалося: Коли?
Щоби не жахалося: Укотре!...
18-00. 16.02.2016

* * *
Розіграли п’єсу от і до
блазні української Коммори.
На обличчях дивування «О!»
(гонорари, оплески, актори…)...
20-00. 16.02.2016

Нічого не помножиться на нуль
і на зеро ніщо не поділити,
і неповторне годі повторити…
Теорія! Аякже, – карауль,
ори, пиши і матимеш на мито.

І сіємо, і мелемо одні.
І хазяями ходимо на ниву.
Махаємо ціпами цілі дні.
За жито, намолочене рідні,
отримуємо і у хвіст, і в гриву.

І маємо, що маємо – зеро
за ініціативою, що всує,
або за математикою Фу́р’є –
на дрібноту поділене добро.
Зеро і О! – виписує перо,
яке, як день весни, літа годує.

2003

Як нудно робить необхідне!
Я краще робитиму зайве.
Я краще писатиму вірші
(Годинник—лицем до стіни)
І буду старатись не думать
Про хлібне, насущне, реальне,
Що ловить в кінці легковажних
І кидає їх з крутизни.

Я вдам, що його не існує,
Що є лиш екстазу хвилини,
І дехто погляне й повірить:
«Та ніби ж воно не дурне».
І також з дороги зіб’ється,
І я сполотнію з провини,
А той, хто казав «Carpe diem”,
Зрадливо покине мене.


2015

Чавлю корупцію із себе.
Щодня по краплі, та дарма –
не витікає скотиняка…
А мо’ її в мені нема?

Не може бути! Має бути.
- Почни із себе! – хто не чув?
Сумління гупає у груди:
Давай, чави… Ти що, заснув?

Отож давлю, чавлю до поту
з усіх усюд, клітин і дум.
Не жду відзнаки за роботу,
бо де є приз, там і бодун.

Невдачі час, фіаско ролі
в театрі тіней та ідей.
Я – тінь прозора… Може, годі
вдягати маски на людей?

Почни із себе? Хід козирний!
Маніпулятори-тузи…
А проти – шістки, люд сумирний
і перекроєні ази.

28.01.2016

- А хто ти є? – себе питаю,
коли утомою життя
я перед небом уклякаю
своє нещире каяття.

- А що ти робиш на гостині
розмаю щастя і біди?
На цій замацаній картині
й твої помічені сліди.

- А ну давай, шукай-но паю
серед чернеток і півкуль…
Отак себе застерігаю
від кепкувань і ласих дуль.

Я знаю тільки, що не знаю
речей відомих, бо вони –
лиш світлотіні в темнім гаї,
краплини в повені весни.

Хто надто мудрий, глянь угору:
твоєї мудрості – зеро
на терезах, що важать Мору
гріхи діянь і мрій добро.

Твоє усталене завзяття
розвіє час. Епоха слів
горить у прах. В її багатті
та й не один катрен зотлів.

- А хто я є? – вже не питаю,
а мимохідь, поміж суєт,
дурне питання нагадаю
і сам собі: може, поЄт?

27.01.2016

Новий з’явився у гаремі євнух.
Йому вказівку падишах дає:
«Веди мені у спальню юну Єву –
До неї справа дуже пильна є.

А за годину забереш кохану
І приведеш невинну Зульфію -
Я з нею довго панькатись не стану -
Виконуй волю швидше-но мою!»

І щогодини євнух так приводив
Красунь розкішних в спальню кожен раз -
Їх падишах кохав і кликав, як на подив,
Нових і свіжих знову у палац.

Під ранок впав із сили зовсім євнух:
З гарему - в спальню, звідти – у гарем…
І він питає тихо юну Єву:
«Як падишах так може, о, хюррем:

За тілом він кохає знову тіло -
Де лиш бере наснагу?.. Знай, але
Мене вже ноги не тримають стільки -
А як йому не стало досі зле?..»

Регоче Єва, гола й безтурботна:
«Ти занепав, бо ходиш без мети,
А в шаха це - улюблена робота...
Не був би євнухом - любив її б і ти...»


18.01.16

Хода по колу чи слідами
своїх слідів з минулих днів,
посперечатися з богами
хіба що мертвий не хотів
(або хотів, та тлінь спиняла).
А інші – в чергу до трибун…
Живе у кожному міняйлі
талановитий говорун.
Один глагол на всю спільноту,
одної мови дітлахи.
Якщо не ту натиснув ноту,
глуши її: кахи, кахи…
Ховаєш слово у горлянку,
пережуєш його натще
і пальцем тикаєш морзянку
в своє натхненне «трохи ще»…
Ідуть роки, а ти тупцюєш
і переконуєш себе,
що твориш ти, а не римуєш
своє понуре «цоб-цабе».
Боги сидять на видноколі,
нетлінне лускають униз,
а ти у тому ж его-колі
вірші збираєш, яко хмиз –
палити мари, гріти Музу
і утішатися слівцем,
та сотий раз в діряву лузу
ціляти києм-олівцем.

15.01.2016

Шерше ля фам, шукайте жінку,
чарівну жінку в диво-снах,
що не здуває пиво-пінку,
а залишає на устах.

Розумну жінку, неповторну,
що на футбол сама іде,
дудить завзято у валторну
і з усіма співа: оле…

Таку шукайте берегиню,
щоб, як наскочить хуліган,
могла б йому набити «диню»,
або ногою у «казан».

А запалає десь пожежа,
увійде в дім, огонь і дим,
і плазму винесе й одежу,
і чоловіка разом з тим.

А рано-вранці – на покоси
(було й таке у давнину),
і, оросивши ніжки в роси,
козі накосить полину.

Шукайте жінку, щоб кохала
такого мужа, яким є,
у п’яний вечір не чекала
руками в боки: де він п’є?...

А ще таку, що вийде в море
та й упіймає рибу-кит,
піде з ночівлею у гори
і нащось виучить іврит.

Шукайте жінку-королеву,
і перелюбку, і святу,
немов би мрію кришталеву,
неначе чашу золоту.

А не знайдете, дідько з вами.
Любіть таку, яке вже є.
І не робіть із того драми –
нехай не «фам», зате своє…

14.01.2016

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

За акаціями у садочку
ще поважно, як дідові слід,
закуняв на сухому пеньочку
як опеньок засушений дід.

Він чекає далеку дорогу
десь туди – за рови, за село.
А у мене ніколи й такого
по дорозі в життя не було.

Він можливо у возі поїде,
як у небо піде голубе.
І не так мені жаль цього діда,
як малого без нього себе.

Що було й не було пам'ятаю.
Засихає життя як зело.
Може в нього нікого немає,
як у мене його не було.

Це й мені уже падає карта
у далекі незнані світи.
І не так мені довго чекати,
як йому довелося іти.

Може якось і я перебуду
до останньої фази життя,
і мене не жалітимуть люди,
що визбирую їхнє сміття.

Є років невеличка «заначка»,
та сумує і тужить душа.
А за чим, догадатися важко
у рядочку одного вірша́.

2011

Концептуальна риса часу –
відбув своє, давай: адью!
Зариють в землю тіло-масу,
душа чекатиме суддю.

А там закони-перепони.
Передпокої, як сізо…
Набилось люду: віп-персони,
вощані ляльки від Тюссо,
а ще убивці та злодюжки,
і просто люди без облич,
пани заможні, вбогі служки,
а також ті, що зовсім нич.
Усе те скиглить, ниє, плаче,
хтось рве сорочку до пупА,
кружляє дзи́ґою і скаче –
шумує, піниться юрба.

Але ж суддя… узяв відпустку.
Іще не вечір, ще не час.
Кричи, волай у сиву пустку,
луною – тихий парастас.
Чекають душі. Якось буде.
Бо не було ще, щоб ніяк.
У судний день турнуть у груди:
- Іди до раю! Неборак…

Душа блага почимчикує
із перепусткою в руках:
- Свят-отче Петре, я не всує
томила святістю свій прах.
Давай скоріше спальне ложе,
вина, музик і файних баб,
і щоб усе було так гоже,
як за життя в комеді-клаб.
Апостол гляне в перепустку:
- Даруй-но, душе, ач, облом.
Ти поки йшла, звістили чутку,
що ти жила з одним крилом.
У храмі Господу молилась,
а потім дідьку пай несла,
між білим й чорним вік крутилась,
дитя побожності і зла.
Тобі відмова… се помилка…
Сама же знаєш, як бува –
оце цвіркун, а там кобилка.
Різниця є? А чи нема?
Тож повертайся в лоно суду
і дочекайся на вердикт.
Що переможе – ноша блуду,
а чи чеснот святих інстинкт?

Душа похнюплена вертає
(таке єси на небесах),
але питання: що втрачає,
усівшись знов на терезах,
ота небіжка? Плюс і мінус,
ясу і млу, війну і мир?
В кишені – дуля «фіга-фікус»,
а на устах смачний інжир.

Усе, зачате в дуалізмі,
немає піку висоти.
Є водолази й альпіністи
у морі-горах доброти.
Хто не вставав, той і не падав,
а хто не падав, не літав.
Від Бога сяйво, тьма від Гада
в одній душі. Кого пізнав?
Отож, людино, не проймайся
ні пеклом-раєм, дідько з ним.
Живи люби твори кохайся
собі на втіху і живим…

08.01.2016

Були ми горді і були круті.
Але на цьому і на тому світі
не обіцяють гори золоті.
Тому сиди тихенько у куті,
дописуй неймовірні заповіти,
які допомагають у житті.

Немає що, то я про те, як інші
ще дорікають і мені за вірші
і мирну біографію мою.
Запитують, – і що там бойового
виходити із досвіду чужого,
як інші помирають у бою?

Розвінчуємо хибне і лукаве,
не ділимо ні ма́ни, ані слави…
Але чому, лукавому на сміх,
еліта ночі має вище право
оваціями під фанерне, – браво!
галасувати голосніше всіх?

01.2016