Які там опції і бали?
Записую, аби скоріш
мене любили і читали...
А що нам хочеться найбільш?
Як-небудь і про що попало...
Ну ось і маємо – на вірш.

Яка там буря із емоцій?
Ні – а-я-яй! Ні – Боже мій!
Але у вихорі подій,
коли зима уже на носі,
я тихо привітаю осінь,
а далі... й досі – не до мрій.

Яка там Ліра, поки Муза
метає бісеру рядки?
Я перелатую дірки
на блузі Робіна і Крузо...
Які мої хороші друзі
у наші штопані роки!

Яка там бісова чарчина?
І я не смикаю чуприну,
як той Мюнхаузен колись...
І заглядаючи у вись,
я ще не падаю на спину,
коли еліта каже, – брись!

Немає п'ятниці у мене,
коли іду я у поля.
Нема у дами короля...
Опало жовте листя клена.
Міняє чорне на зелене
зерном засіяна рілля.

І поки ще не сіє хмара
насіння чорної трави,
мої єдині острови
далекі – пасіка і дача
і основна моя задача –
не утрачати голови.

2015

Зло тримає нас в чеканні, у бунтуючій тривозі,
аутичне і безбарвне, із лицем мучної маски.
Божа ясність відступає, розум щулиться в облозі,
оживають, виростають тіні гофманської казки.

Цахес-крихітка керує і за кожним наглядає,
до нутра кісток дістане всевидющим пильним оком,
і за спиною у нього люд шепоче: «Він все знає,
пощастило нам, нарешті, пощастило ненароком".

Цахес-крихітка слідкує і в душі своїй радіє:
міліони у гарячці—це страшна для світу зброя;
хто лиш стане на дорозі—відсахнеться, сполотніє,
обійде широким колом, лячним словом заспокоїть.

“O Fortuna!”*—хор співає,привид смерті осідлавши,
із прискоренням ритмічним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не упізнавши,
прошиває їх утішно хтивий зирк блідого мага.

Цахес слухає уважно, пульс рахує на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготованої жертви.
Три чарівних волосини млявим золотом зміяться,
доки десь за видноколом золоті сміються верби.

*Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”


2015

Коли нікуди ще не їду,
але давно уже пора,
тоді і згадую сусіду,
її, – ні пуху, ні пера.

Усюди є якась халупа
і юна доля не сліпа.
Коли одна, – мандрапапупа,
а дві, тоді, – мандрапапа.

Це означало, – будь, козаче.
І досі доля береже.
Але і досі серце плаче.
Ми не побачимось уже.

І на дорогу мати скаже, –
нехай усе лихе мине
і не зурочить око враже...
І рятувало це мене.

Ніхто за мною не скучає,
не умирає – ясна річ.
Позаду татове, – чекаю,
а попереду вічна ніч.

А поки рано ще до втечі,
то обираю ту з доріг,
якою і раніше міг
іти за обрії – у вечір,
де зеленавий оберіг
освітлює жіночі плечі.

Указує на цю дорогу
ще вище зоряна блакить –
зеніту неповторна мить
і сьоме небо до порога.
І смужка раннього, дворога,
у надвечір'ї мерехтить.

2010

(непереклад з Within Temptation)

В унісон весні ясніють небеса,
в унісон мені вишіптує весна,
намистом сяє ранішня роса…
Я безтурботно вигляну з вікна,

а там: осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь…

Та – ні! Мені виспівує весна,
а хоч у сни, а хоч на небеса,
але не в осінь, осінь, осінь іде…
Хай у душі завжди весна буде.

26.11.2015
Худ. Я Саландяк – композиція: «Faster» (фотошоп).

Ми тільки-но у бучі дозріваємо.
Авторитети знані – при кермі.
І поки рядовими зависаємо,
то успіхи являються самі.

Научені високому і вічному,
ми іноді готові і на злет.
У тихому болоті прозаїчному
нема-нема – тай вирине поет.

І він іде, окрилений надією,
виконує і букву, і закон,
але неначе змитий мімікрією,
кудись линяє вищий ешелон.

І у негоду іншою потворою
повзе у чати жадібна змія,
аби зайняти нашу територію
у цьому осередку житія.

І як у тому капищі язичному,
занозою усьому українському
оклигує сугестія пітьми.

Колона п’ята замовляє музику,
і у болоті квакає на суржику
велика жаба успіху юрми.

25.2015

Ця мелодійність мови спокушає — і ось уже римуєш беззмістовність,
потуги непрацюючих амбіцій і виплески банальних сентиментів...
Аж раптом, по короткім дуже часі, тривожна прокидається готовність
завіршува́ти все, що в полі зору, в надуману "поезію" моментів.

В природі все «тьмянішає», « тріпоче», «шепоче» і «вкривається серпанком»,
душа «сумує», «терпне» і «холоне», долоні й пальці — «ніжні і прозорі»,
слова «любов», «щемливе» і «молитва» повторюєш, як кришнаїти мантру,
і трави всі «виблискують росою», і...тільки не нагадуйте про зорі.

І ще—кав’ярні вишукані львівські, де легко розчиняються проблеми,
чи запашна ранкова філіжанка із дрібкою ванілі чи кориці,
а континент прощання-розставання й всього, що дотикається до теми,
манить тягучим голосом сирени у пінистих гіперболах розбиться.

Ще не забути про жіночу слабкість, солодку млість, як тільки "він" пригорне,
і буйноцвіття завчених метафор в надривній декларації любові,
так муляє — вдягнути все довкола у покривала «трепетної» форми,
в «чуттєву» ніжність осені і квітів... в протяжну пустку в "вишуканім" слові.

Що означа нав’язливе бажання щоднини, щохвилини віршувати,
нагадувати світові про себе (без чого він обходився віками),
побіжний другорядний порух серця вдягати у містерії строкаті
і, щоб не думать трудно і глибоко, — по дошці світу ковзати словами?

2015

Колишня однокласниця, львів’янка
знайшла мене, приїхавши у Київ,
в отім далекім , «спальному» районі,
куди метро ніколи не дісталось
(мабуть, і не ходитиме ніколи...).
Було це майже тридцять років тому—
ми їхали в тролейбусі забитім
і розмовляли тихо, але швидко,
щоб встигнути всі викласти новини.
І раптом я помітила --мовчанка
запанувала поміж пасажирів,
нараз усі розмови припинились,
і потай нашорошились всі вуха...
Того не усвідомлюючи, з нею
ми в центрі опинилися уваги—
той крадькома, ізбоку, подивлявся,
той глипав із цікавістю, відкрито,
той дивно мимоволі посміхався,
мов сам собі і вірив—і не вірив.
Вона була у синьому береті,
а я була...така собі, як завжди,
але удвох були ми, як масони,
з рукостисканням їхнім ритуальним,
містичність і символіка якого
одним лиш втаємниченим відома...
Або ж були ми членами із нею
того найексклюзивнішого клубу,
чий існування факт хоча й відомий,
але ніхто в реальності не бачив
людей, що удостоїлися честі
в секретності належати до нього.
Було в тім щось комічне і приємне,
це відчуття я й досі пам’ятаю--
наскільки екзотичними тоді ми
здавались у тролейбусі столичнім,
як два тропічних птаха, що упали,
з дороги збившись, у чужу країну...
Тому лиш завдяки, що між собою
ми українською на людях розмовляли...

2015

мос…
… ледь
не полеть
ів до примар
іще ногами
що калі
ки ледь
торкаюся землі
а вже губами
хмар
ще не зомлі
в… космос ледь не полЕтів… до примар. Іще ногами , що каліки,
ледь-ледь торкаюся землі, а, вже губами - хмар. Ще не зомлів…
06.11.2015

І у мене не усі удома,
і у добре вижаті літа
оволодіває не утома,
а мені ще досі невідома
найневірогідніша мета.

Як не є, а рано засинати.
Поки не посію на жнива,
буду у кімвали калатати.
І нехай крім того біля хати
жебоніє пасіка жива.

Це не те, що солов'ї і жаби
рано і у літні вечори.
Іншої уже немає зваби,
то чекаю рясту і кульбаби
іншої солодкої пори.

На мої рої нема спокуси
у сусіди чи у вояка.
Ну, хіба оказія яка.
І ні оси, ані римські гуси
не тривожать серце козака.

І не оминає Чураївна.
Одиниці є і між зеро.
Багатію на її добро,
як душі торкається наївне,
опоетизоване перо.

А тоді і я не отупію
і утілю найсолодшу мрію
із усіх позачергових мрій.

Оживуть сонети і сонати,
доки буде музика звучати
у моєму вулику надій.

Нові вибори, народе!
Може зміниться погода?
Глянеш ,хто до влади пнеться,
То на двоє серце рветься.
Всі клянуться кандидати,
ПростИй нарід захищати ,
Та сміються вже ворони:
«Ой брехня,най Бог боронить».
Як приходять всі до влади,
То не можуть ради дати.
Про людей згадати,годі,
Але звуться же «народні»!.
Так в брехні життя минає,
А народ все обирає…
Може прийде час щасливий,
Зробить в мізках людських диво.
Зрозуміють депутати,
Що на той світ не забрати,
Ні машини,ані замки,
Ні земельної ділянки…
Чому люди забувають,
Що вони ще душу мають.
І якщо став депутатом,
Не зайшов до Бога в хату.
Тож, «народнії обранці»,
Думайте ,що буде вранці.
Люди вже стомились жити,
І на вас ввесь вік робити.
Для народу, ви пожийте,
Більше кров його не пийте,
Бо прийде й для вас розплата….
Бог не знає ДЕПУТАТА!!!
25.10.15

Себе самого переміг
і не чекаю нагороди,
одпочиваючи без ніг,
коли оброблені городи.

Мої осінні врожаї –
Ярилу жертвенне кадило.
Із ними всі мої бої...
Що посадив, те й уродило.

І не чекаю калача.
Усе моє – моя омана:
у полі – гони сівача
і на папері – графомана.

Оце і є моя війна,
аби намуляти коліна.
І на городі – сушина,
і у природі мокне сіно.

Не житіє, а суєта,
де на сторожі урожаю
один Сізіф відпочиває.

Але досягнута мета.
Є перемога! Та не та,
яка на Пірра ще чекає.

10.2015

І як, і де воно береться,
ніхто не знає, а сміється,
що є ще дурень і поет,
який записує сонет.

У кожному жага буяє,
коли води не вистачає.
А як на мене – це біда:
огонь, повітря і вода.

Та я оказій не боюся,
коли поезії нап'юся.
Але, буває, на біду
води живої не найду.

Аби нікого не просити
і полум'я жаги гасити,
то я поезію свою
палю огнем і воду п'ю.

Кажіть, – такого не буває.
Вона пече, а не палає.
А я за те її люблю,
що як сміюсь, то сльози ллю.

Як древні ті, що ся сміяли,
коли і їх як лико драли.
Як той поет, що на біду
собі придумав молоду.

Але біда – моя сусідка.
І пригадається нізвідки
причинна, відьма і сліпа...
Ян Гус і неофіти зрідка,
а особливо та сирітка,
що пообідає в попа.

10.2015

сповилО сутність голу
небо в сіреє суконце…
то не листя - то сонце
так спадає додолу

23.10.2015

Аби повчати і учити,
як то укоськати сусід,
була і є радянська свита,
соцреалізм – картина бід
або – колоратурне сито.

Воно й лишається у Раші.
Перейняла лиха душа –
правонаступниця чужа
усе і наше, і не наше,
і па-де-де, і антраша.

Їм Україна – не французи.
А як же! Служимо орді
і помагаємо Союзу...
Забули Англію і Юза...
Але питається тоді,

чого плюєте на кордоні?
Чого радієте, совки,
і потираєте долоні?
Рублі, авоськи і болоньї
уже не вернуться таки.

Але рядами поріділий,
себе показує у ділі
не тільки пролетаріат,
але і недорусофіли –
пани жидо́ве типу ґафт.

Безрукови дійшли до ручки.
Озлоблені боярські штучки
і наш купований бомонд:
кобзони, лораки, сердючки,
які «воюють» за народ.

На що уже афганські духи,
а й ті усвоїли урок.
Закрийте рота на замок!
Азіро-яникові шлюхи
не заробили на пайок.

За що воюєте, гонимі
і небесами, і людьми?
І на Русі немає Риму,
і на Дону – яса пітьми.

Чого біснуєтеся, гади
і ретрогради із руїн?
«Чай, не катюши» – ваші «гради»
і наший Київ – не Берлін?

Ачей не чуєте, убогі
душею підлого совка,
що наша доля не така?

Війна уріже ваші роги,
і на шляху до перемоги
вона ще вріже гопака.

10.2015

До фронту - сім днів Інтернетом. І...
війну (з усіма "іпостасями")
вженемо у ступор фуршетами,
промоціями, презентаціями...

З ігнором і гонором - сильні ми.
Боротися! Сказано - склеєно.
Якщо не приб'ємо весіллями,
доб'ємо війну ювілеями.

12.10.2015

Умліває вся планета,
торопіє білий світ.
Одягає еполети
карла Раші у похід.

Надоїли малороси,
надокучила Чечня.
У Америки під носом
починається різня.

Ублажає апетити,
мочить Сірію й Ігіл.
Чує Сербія бандита, –
викапенний гомофіл.

І заходять азіати
українцеві у тил.
Їм нема куди дівати
накопичений тротил.

Атакує цілі мирні
авіація кремля.
Жандармерія – на цирлі,
Кацапетіє Земля.

Заговіли канібали,
дегустатори лайна.
Олігарха й генерала
вигодовує війна.

Інвазія йде із Дону.
Новороси – у вогні.
На чолі армагедону
їде Путя на коні.

Доля іншої горили
не нагадує йому,
що і карлі у екзилі
є вже яма у Криму.

Перевтілюються звірі
бутафорії тюрми
і есбешнуті азіри
визирають із пітьми..

Миротворці із руїни
у масштабі України –
яничари – відгули.

І на мапі світу нині
соловіють у гордині
двоємислячі орли.

10.2015

В нашій країні триває війна.
А на війні – атеїстів нема!
Ті ж, хто хизується: «Ми – атеїсти!»,
лиш відпрацьовують гроші на «їсти»…

Ти, не мрійник, а просто слабак,
озирнися, почувши раптово,
як ліниву твою колискову
затіняє стрімкий переляк
перед цим одинадцятим колом,
де затримаєшся, позаяк

є податок невиспаних но-
чей, який тобі краще віддати,
бо, на жаль, не стояча вода ти,
аби знати приховане дно;

(не вважай попередником Данте –
той не знав, що таке ЗНО);

а віддавши – уже не минай
ні чистилища, ані осанни –
поки серпень маршрутку останню
проминає, змикає вуста й
натягає осінню кресаню
на земний замаскований рай.

19.09.2015

1.
Королевам не личать сльози,
їм пасують шляхетні справи.
А нешпетні стрибки-курйози
благовірних – плиткі забави –

не вартніші обтятих нігтів
на мізинчиках білих ніжок,
що ступають по оксамиті
пурпурових свІтських доріжок.

Королеви вміють чекати.
Рівний сон. Порцелянова цера.
Королеви можуть прощати…
Втім, то зовсім інша прем’єра…

2.
Королева встає найперша,
одягає свою корону
і... готує млинці, яєшню,
підмітає довкола трону,

запускає прання і будить
короля та малих інфантів…
То звичайний монарший будень –
без оплати, премій чи грантів.

І уважна завжди, й спокійна,
передбачлива, добра, терпляча –
вчора, нині, завтра – постійно
не скандалить, не скиглить, не плаче.

Бездоганна в смаку й поставі
в легкім шлейфі шептань бомонду,
в безантрактній людській виставі
загадкова а lа Джоконда…

Запитаєте: «А навіщо
всі ці «мантії» і «корони»?
Весь цей мотлох? Ідуть у Вічність
без регалій: мужі і жони».

Усміхнеться зі свого «Лувру»
у неквапно-мудрій асані,
і подячно кивне Деміургу
так, неначе сьогодні – востаннє…

(іронічно)

… ін мундо нон датур гіатус -
ну - поставили хату на хату,
унітаза над унітаз…
нон датур сальтус -
втолОчили асфальту, -
вода - електрика і газ…
нон датур касус -
ну! який ще казус
може помішати
штудернувати Канта
нон датур фатум -
і покладатися на фатум?
13. 09. 2015

Реферати життя. Трафарети гріхів.
Повернути назад – хто б того не волів.
Але слово і час – паралелі епох.
Якщо куля летить, не зупинить і Бог.
Не маліє ріка. Кожна мить – інша суть.
Ковалі угорі пай-підкову кують.
Тиражі молитов і оаза мари,
у жагучих пісках тільки білі сніги.
Не грішити – грішу, як і сонмище тих,
хто читає до сну житіє не святих.
У дорожній сумі ні каміння, ні слів,
щоб кидати у тло чи леліяти гнів.
Може щось і було, але міль і роки
розпанахали шви, поробили дірки.
От несу реферат у шаблони чуттів,
де товчуться усі, хто летіти хотів.
Не святі, і горнят має стати усім,
а у разі чого, є козирне «Сім-сім…».

13.09.2015

До фінішу лишається зеро
і кілька одиниць до високості.
та вже і так – заходиш у метро
таким собі інопланетним гостем.

Сучасні і минулі племена –
аборигени із ковчега Ноя,
байдужі, що іде якась війна,
Ієрихон готується до бою.

Закриті очі, вуха, а душа
літає десь під музику веселу.
Захоплює мелодія чужа
на інші хвилі і на кращі села.

І як не попеліти у вогні
гартованого мафією краю?
Якщо ця доля випала мені,
питається, – чого я ще чекаю?

Якщо юрбу виховує бомонд
подохлого у муках есесері,
то Гриціан Таврічеський і Бонд
замінюють Петлюру і Бандеру.

І поки служать нації взірцем
нувориші і яники-ахметки,
показує своє гниле лице
закон революційної абетки.

Немає у парафії жалю,
що на Русі неславу здобуває
орда азійська гному-королю
чужого заарканеного краю.

І як закрити очі на біду
юрми базік затурканої раті,
де триста волонтерів на орду
ідуть за Україну воювати?

І думається інколи мені, –
чого народу мореному треба,
такому ще байдужому до себе –
іти до перемоги у війні,
чи наче жінці Лота у вогні
побачити своє останнє небо?

               09.2015

У колі, поза колом, на кривій –
варіативні пошуки удачі.
Не маєш хисту? В епіцентрі стій:
міняти мідяки, давати здачу.
А на стиканні всіх координат
лишень зеро і ні на йоту більше.
Хіба що нуль, родимий дублікат,
махне рукою: Не було би гірше…
Під мушлями – замулені роки.
Над мушлями – три вдихи до поверхні,
де вік-акула сточує клики
о протиріччя золота і черні.
Міні-подія: ім’ярек-поет
віршує слинотечею у вуха.
Заходить юна Муза тет-а-тет,
аби у голові джуміла муха.
Сафарі, селфі, золотий батон –
дрібні деталі марева величчя.
І Каїн зарядив уже патрон
стріляти брату у земне обличчя.
Було би сили полюбити світ –
віднести ту любов на депозити
і, збагатившись на укосі літ,
у мирі зі собою ще пожити.

08.09.2015

Я вас любив… або кохав, не знаю.
Немовби сяйво вимкнули в душі -
а там чуття… їх в сутіні шукаю:
стрибну у гречку, гляну у кущі.
Якщо любив, то переважно мовчки.
Якщо кохав – трусилася земля.
А ви пішли без спідньої сорочки,
хто вас таку полюбить так, як я.

07.09.2015

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Я маю ноги – праву, ліву.
Ота, остання, вищий клас.
Скажімо, текст пишу про діву,
нога нервує: ловелас!

І миттю ручку забирає:
- Агей, писако, одійди.
А тут і Муза прилітає.
Наллє чарчину… не води.

Та я не трачу сили всує.
Лягаю спати – не біда.
Нога і наголос пантрує,
і образ-диво сповіда.

І так напише солоденько,
що хоч до лоба прикладай.
Туди, де пал живе пісненько
або шумить дубовий гай.

Мо’ хто наклав на тяму вето?
Сама не здатна до письма.
Моя ти, ніженька-кебето,
без тебе опусів нема.

04.09.2015

А ми усе ще онучата голі
і мріємо найти яйце-райце.
І я до ночі вештаюсь у полі,
а до зорі описую про це.

Часи інакші. Але ми ті ж самі,
якими і були, і не були.
Бики іще впрягаються у ярма.
Немає рала, але є воли.

Немає часу глянути угору.
І мало індульгенції за це.
І жаль, що і у цю буремну пору
одні пани висиджують райце.

Одні пани, а люди-недоріки
не мають ні уміння, ні снаги...
Тому не п'ють свої молочні ріки,
і не їдять кисільні береги.

Очікуємо золотої квочки,
яка яйце-райце знесе сама.
Засі́ки є, але нема ума.

Гуляємо неначе у садочку,
і ніби й досі маємо сорочку,
якої у гулящого нема.


                                             08.2015

Усе дається у роботі,
у сьомому, буває, поті
або кебетою гряде.
А терміноване до раю,
кубітою не повертає.
І не зови, бо не прийде.

Майбутнє наше – забобони
у карамелі негліже,
яке уява береже.
Все, уподібнене канону,
лишає Муза Робінзону,
якому солоно уже,

коли ще П’ятниці немає,
коза у горах не гуляє,
і на городі – цілина.
Нема солодкої любові,
коліна зідрані до кро́ві,
і лиш на обрії – мана.

І вимальовує уява,
що доля наша нелукава
ще подарує чудеса.
І віруємо, як у суще,
своє немислиме грядуще,
як-то дешева ковбаса.

Немає ні душі, ні плоті
у тому, що дає на потім
іще не п’яна голова,
яка уміє солодити
усе, що має забродити,
коли слова – одна халва.

08.2015

Обрізані слова немов би іудеї
І вибору нема коли нема ідеї
Чи ода чи хула доречні і не дуже
Не сип на рану сіль о красномовний муже
Баюри без доріг на ягідних полянах
Луна дитячий сміх і гоїться вже рана
Тримай життя за ріг воно таке жадливе
І юно-говірке і постаріло-сиве
Навколо слів слова обрізані крилаті
І для простих умів і для бучної знаті
28.08.2015

Ні, це не я, а просто аватара:
Акцент поставлено на сонцезахисних
Чи на ста баксах, мо', і на сигарі -
Тa хочеться якоїсь новизни!..


27.08.15

Та це не фото – просто аватара!
Людина в чорному з прихованим лицем
Ста баксами розкурює сигару:
Десь і понти, десь - правильний акцент.

Ім’я нове - не часто, слава Богу,
А в сейфі - із десяток про запас,
Як і 3D-секретна зовсім "прога",
Котра на раз міняє кожен раз

Легенду, face, костюм, краватку, пару,
Манери, style, орбіту, casino…
І аж тоді даю усім я жару!
My name is Bond. А, врешті, все одно!


25.08.15

Півчверті за північ, а ніч від землі аж до третього сьомого неба.
Сайти, картинки, відео, світло червоне, вибрики доктора Веба.
Щoсь пишу, а обабіч дороги битої бредуть мандрівні трубадури,
Скачуть, стрибають виблиски по темному личку старої клавіатури.

Шукаю слова, то дороги збавляюсь, то рішаюся розуму.
Об скелю своїх ілюзій розбиваю буденність банально-прозову.
Попіл слідів... А поруч шаліє скерцо на всіх вітражах часоверті,
Серцю потрібна легкість, а вчинки мої такі непідйомно-уперті.

Півмилі за північ. До ранку, можливо, зітханнями вигою ранки.
Зависає комп’ютер, місяць і, навіть, зорі... Гра у мовчанку.
Холодне каміння чорної ночі точить стрімка ріка,
Човен без весел пливе без мене. Сонцю, напевне, потрібна я.

А я знаю що буде далі...
І мені від того так нудно...
Ти станеш затятим чекістом,
А я - строчить мемуари...

Або може ти схочеш стати
Лідером якогось ПС,
Збереш всі можливі медалі,
А я вивчусь "видіти все"...

А може полетиш до Аляски,
Будеш рибкам хвости рубать,
А я таємно від світу -
Вороття тобі вишивать...

А може почнеш ти писати
Багато цікавих книжок!!
А я - тебе надихати!..
Та нє-е-е... це щось зовсім не то...

08.08.2015

Карета їде із кордебалетом,
який, буває, може зупинитись,
аби ще не помічені поети
могли із боку якось причепитись.

А що нам у придуманому світі?
Беру собі і кучером сідаю.
Не вистачає галасу і квітів,
а клопоту, звичайно, вистачає.

І я не я, якщо я не поїду
прозорим небом над зеленим лугом
кар'єром і галопом. Можна цугом,
але із молодою і не дідом.

Сепаратиста іноді зустріну
і покладу йому в кишеню міну
не дуже уповільненої дії,
аби скоріше здійснювались мрії.

Побачу нашу непутящу Рашу
і оперіщу булавою Путю.
А Петі побажаю все найкраще,
коли його узують майдануті.

А далі ми поїдемо ріллею,
і парою одною, а не цугом...
А я, звичайно, тільки-но із нею,
із лірою у торбі... І за плугом.

Туди, де сяє сонячно і ясно,
де є вона, і я не помилився,
що місяць їй доземно уклонився.

Регочете, показуючи ясна?
О! Це – моя поезія нещасна,
з якою наодинці опинився.

                              07.2015

Чого ти маєшся душею?
Чого бракує у житті?
Лелію ніжну орхідею.
Стоїть у затінку в куті.

Вар’ятка киця-м'ясоїдка
смакує листя, пелюстки.
Квартири обшир – то їй клітка.
Отож не ганю, не з руки.

Десь іншій вимір, інші люди
і неповернення круги,
свої Гертруди і Бермуди
та пересмішники-боги.

Чого ти маєшся? Рікою
тече у вічність суща мить
і кличе вік: пливи зі мною!
Допоки в русі, не болить.

І сни летять у срібні висі.
Їх зупиняють сльози хмар.
У сонне небо не дивися –
розбився сонячний Ікар.

А є, хто скаже: час і простір –
це паралелі чи кути?
Людське життя – безлюдний острів,
де хатні муркають коти?

Це не біда – чогось не знати.
Є інша «кара» – знати все
і всіх навколо пригощати
своїми Его та Есе.

07.08.2015

Криву життя ділю на вектор руху,
а ще на вік, регалії, добро…
Зусиллям тями завершив потугу,
себе втішаю: частка – не зеро.

Дивлюся – трійка, кома, одиниця,
іще четвірка, далі довгий ряд.
Сумбур ума, наука як чортиця –
у осені ні ліку, ні курчат.

Така вона – мозаїка дороги,
де лабіринти, мури і кути.
П’ядь толочити не шкодую ноги,
питання лиш:навіщо і куди?

І знову перехрестя. Вітер свище.
Ліхтар життя моргає на стовпі.
Я зрозумів, усі ті цифри вище –
то не число, а просто слово: «Пі…»

06.08.2015

Стою на перехресті. Вітер свище,
гойдає на стовпі ліхтар доріг.
Той оком зеленіє – тим, що нижче,
і маковіє іншим. Оберіг?…

Куди іти? В полоні злої втоми
втолочена роками кожна п'ядь.
Згадав юнацтво, шнур зіпсутий в домі.
Тоді я вперше матюкнувся: «… лядь!».

Усе колись буває з нами вперше
і непорочне наживає гріх.
Та менше з тим, а може з тим і менше –
падіння юні навіває сміх.

Себе утішу: то усе рефлекси,
позасвідомі прояви чуття,
коли напруги електричні «рекси»
чинили замах на моє життя.

Солену ниць накочує на берег
брутальний вал – його причинна суть:
погана звичка чи останній келех,
або душі цинічна каламуть.

Я лайку не возношу до пошани.
Цей імбецил давно уже герой,
але коли тілесні ниють рани,
із уст злітає: «…лядь», а не «ой-ой…».
04.08.2015

Слава - бджола.
Вона співа -
Має жало -
І одне крило.

Оте, що «є», і те, що «має бути»,
розведені на рингу по кутах.
Одне снагою напинає груди,
а інше на тремких стоїть ногах.

Добро і зло – одної долі грані.
Нові ворота та старі «козли».
Липневі ночі зорями духмяні.
Кому, за що, а головне, коли?

Зійшлись у герці. «Є»…, ач, здоровило,
за опонента більше у рази.
Віками скрути жИло, не тужило,
вкорінене у думи і ази.

А «має бути» – недолуге й кволе,
мана ілюзій, віри, сподівань.
Бажання щирі, але тіло голе –
об’єкт для пересічних кепкувань.

Тримаю кулаки за «має бути».
Надія ще жива у сущу мить.
Скоріше би сконали Юди й Брути,
бо те, що «є», у печінках сидить.

25.07.15р.

Хвалить шеф. Мовчки піч колупаю.
Та немає в очах моїх захвату.
Може, сватати буде, гадаю,
Може, просто збирається трахнути.

29 липня 2015 р.

Як нема кому,
То і кум куму –
Та нехай би й так - просто обійняти.
"Але де той кум?" -
Й обіймає сум
Боязку куму у нічній кімнаті.

І тремтить кума -
"Знову все дарма!"
Почала кума на очах сивіти.
Глу́па ніч німа,
Кума все нема -
За вікном горять зорі-самоцвіти.

Не росте полин
Поміж капустин,
Не пливуть качки, не шукають ряски,
І нема кому
Боязку куму -
Де подівся кум, матері ‘го трясця?

Не приходить кум
І проймає сум -
Десь блукає кум, шляк його би трафив!
То ж нема кому
Відтепер куму...
За вікном скрипить під ногами гравій...


29.07.15

Осінній дощ мій спокій тішить
Ведем розмову сам на сам
Лист на деревах промінь сліпить
Примусив мружитись очам

Ми так давно не спілкувались
Нам так цього не вистача
Відкрито , радо привітались
Коли можливість ця прийшла

Багато є з чим поділитись
Перегорнуть , перелистать
Над чим із сумом пожуритись
З іронією жартувать

У всьому є свої причини
Завжди у крайнощах байки
З розради набираюсь сили
Щоб далі надихать плітки

Ось так живу , і іншим раджу
Ви пам'ятайте головне
Коли говорять , мають втіху
Значить життя у вас своє.
2015р.

Ще юним і дурним подавсь
Я в дальній Мандалай,
Де у бірманку закохавсь,
Прекрасну, наче рай.

Не шкіра - золота сувій,
І вигин чорних брів:
"Переспимо, - сказав я їй, -
За двадцять срібняків?"

У погляді її, здалось,
І цнота, й сум горять.
Прошепотіла діва щось...
Почув: "За двадцять п'ять".

ОРИГІНАЛ ТВОРУ - в коментарі

З Боба Марлі* - Ні жінко…
(не переклад)

ні-і-і-і жінко не та-а-ак
ні-і жінко не та-а-ак
ні-і-і-і жінко не та-а-ак
бу-у... бу-ло усе-е-е

а змій - а змій
змій то умі-іє…
але ні - не спокушав
просто він в уяві тво-оїй
пружний і такий слизький
тебе лякав
ховаючись поміж листкі-ів і-і-й
і ніжних пелюсток квітучого саду
і як ти приміря-а-ла о-о-о
райські яблука собі на грудь
тої миті хтось торкнувся з заду
о твою плоть…

ні-і-і жінко - не мрій
ні - це був не змій
але це було-о рай…
08.07.2015
* Боб Ма́рлі (Bob Marley), справжнє ім'я Роберт Неста Марлі (Robert Nesta Marley; 6 лютого 1945, Сант-Енн, Ямайка — 11 травня 1981, Маямі, Флорида, США) — виконавець регі.

Потугіше паски, посполиті,
мало на покріщення надій.
Ненависть до злодія-бандита
виросла у вареві подій.

Почались реформи з «найбагатших»,
що на смерть складали копійки.
І не кріще, а багато краще
будуть умирати бідняки.

Україна вилізе з ДЕФОЛТУ,
будемо ходити в Кутюр’є.
Плани ці уже у влади є!
Ну, а ви трудіться до потопу.

Бідному лишається сума,
урожаю житнє перевесло.

На землі, коли казати чесно,
в неземне не вірує Хома.

Як у раї видумали пекло,
то і раю видно, що нема.

                              06.2015

Відпустила кермо
на крутім повороті
не засватана ніч ліхтарем.
У висотах
на розтятому обрії
зліва і справа
найчорніші кучЕрики
вмить золотаві.
На прощання із вуст
переливами грому:
покарала ліхтар - не до пари нікому.

2015р.

                          І
Дорога, підмітаючи перони,
трамбує дачну братію совка.
І наче заєць, їде у вагоні
одна бабуся явно не міська.
Утомленою птахою займає
офіціозне сідало своє,
і як якої бесіди немає,
то тихо носом пелену клює.
Ну ось такі у неї силуети,
які не закарбуєш у серцях.
Вона не знає, що її поети
малюють у етюдах і піснях.

                          ІІ
А у руці у неї пара квіток:
весною жовто-сині польові –
козодра і барвінок, ну а влітку
ромени, конюшина, деревій.
Напевне кожна щось їй означає,
та цим не заклопотаний народ.
Вона собі на сідалі куняє.
А люди їдуть! Кожен поворот
її схиляє до плеча сусіди.
А той шаліє від її краси
і думає, – куди ця баба їде
у тісняві, у пікові часи?
У ній давно не добачають Жінки,
увінчаної пухом сивини...
А у очах – кульбаби і барвінки,
і каже, що у неї є сини.
Орли обоє, а один воює
за Україну. Слухає народ,
але не розуміє і не чує,
що в неї ще не ораний город.

                          ІІІ
Аж ось і волонтерія на часі
дозбирує воєнну данину.
Але нема охочого наразі
платити Раші за її весну.
А бабі прикро, що байдужі люди.
Виймає вузлик, дістає п'ятак.
Вона, можливо, їде у нікуди,
але зі смислом, а не просто так.
І що не заєць, хоче показати,
і що у неї не пуста сума,
вона почне квиток пропонувати:
– Беріть, у кого виходу нема.
А потім у собі знайде ще сили
зійти, і помолившися Отцю,
покласти дві стеблини на могилу
якомусь невідомому бійцю.

                              05.2015

Ти спустився з Парнасу.
Наче Бог. Наче кінь.
Чи поет. Чи Пегас.
Сонм жіночих велінь.

Мій володар і раб.
Муза пристрасті. Муз?
На мені так заграв!
Вдячно дай обійму!

У розкОші уніс.
На розкОші поклав…
А якщо ти Паріс?
Але раптом Дедал?

І тривожусь усе:
«Я ж бо хто – підкажи!»
«Що – не знаю – несеш,
Бо в йому ще не жив…»

перша декада червня 2015

У Гоголя поеми – не пісні,
але і він єдиний, неділимий.
Цікаво інше – вибрали б чи ні
його гетьманувати в Україні?

Воно, звичайно, не його вина,
що іноді нема чого співати.
Давно відома кожному ціна,
кому не догодила альма-матер.

Але електорат – без перемін.
Ну, не уміє думати, мазило.
Ото як скаже радіо, – це він,
за нього й галасуємо щосили.

А ще як уявити шоколад,
ми наче багатіємо думками...
Але не піде мафія назад.
Її не взяти голими руками.

І ліземо покірно у ясу,
усміхнені обіцянками Яці.
А ще якщо згадаємо косу,
то і розумне судимо по с*аці.

Не вистачає злості на народ.
Ото і може, що сукати дулі.
Три рази пересічний ідіот
голосував за опонента Юлі.

І противсіхи, і пролетарі,
і нині непідкупні регіони.
І маємо те саме на горі –
несите, гонорове... Та законне.

А ми ще не були на Колимі.
А ми такі, піде́мо і на мури.
Ми іншомовні і глухонімі
колаборанти вищої культури.

Дарма, що пожинаємо війну
і у людей не всі сьогодні вдома.
Зате ми за «єдіную страну»
кацапуваті, гідні і свідомі.

Добро́дії алярмом – за оплот,
в якого олігархи розводящі.
А що ти хочеш, горе-патріот,
коли народ культурно говорящий?

                              06.2015

Коли ти у блискучій ракеті емігруєш на Марс чи Венеру, я пришлю тобі місто в конверті із тонкого цупкого паперу - ти навряд чи захочеш втрачати ластовиння полтавських околиць, але дечого поза печаттю не знайдеш: несподіваний полиск сонця на широті тротуару чи на шифері від магазину, ледве-ледве окреслена пара, що лишається після хмарини – це усе не здолає сторожі міжпланетного злого метражу: атмосфера, густа і ворожа, суперечить земному пейзажу. Тут, повір мені, справа не в коштах; не сплануєш оманливу вилку, бо можливості нашої пошти не сприяють подібним посилкам.

Решта слів невимовно затерта, як ідея пуститися в мандри, тому просто очікуй конверту, що запахне найпершим скафандром.

11.06.2015, Миргород