Ні, це не я, а просто аватара:
Акцент поставлено на сонцезахисних
Чи на ста баксах, мо', і на сигарі -
Тa хочеться якоїсь новизни!..


27.08.15

Та це не фото – просто аватара!
Людина в чорному з прихованим лицем
Ста баксами розкурює сигару:
Десь і понти, десь - правильний акцент.

Ім’я нове - не часто, слава Богу,
А в сейфі - із десяток про запас,
Як і 3D-секретна зовсім "прога",
Котра на раз міняє кожен раз

Легенду, face, костюм, краватку, пару,
Манери, style, орбіту, casino…
І аж тоді даю усім я жару!
My name is Bond. А, врешті, все одно!


25.08.15

Півчверті за північ, а ніч від землі аж до третього сьомого неба.
Сайти, картинки, відео, світло червоне, вибрики доктора Веба.
Щoсь пишу, а обабіч дороги битої бредуть мандрівні трубадури,
Скачуть, стрибають виблиски по темному личку старої клавіатури.

Шукаю слова, то дороги збавляюсь, то рішаюся розуму.
Об скелю своїх ілюзій розбиваю буденність банально-прозову.
Попіл слідів... А поруч шаліє скерцо на всіх вітражах часоверті,
Серцю потрібна легкість, а вчинки мої такі непідйомно-уперті.

Півмилі за північ. До ранку, можливо, зітханнями вигою ранки.
Зависає комп’ютер, місяць і, навіть, зорі... Гра у мовчанку.
Холодне каміння чорної ночі точить стрімка ріка,
Човен без весел пливе без мене. Сонцю, напевне, потрібна я.

А я знаю що буде далі...
І мені від того так нудно...
Ти станеш затятим чекістом,
А я - строчить мемуари...

Або може ти схочеш стати
Лідером якогось ПС,
Збереш всі можливі медалі,
А я вивчусь "видіти все"...

А може полетиш до Аляски,
Будеш рибкам хвости рубать,
А я таємно від світу -
Вороття тобі вишивать...

А може почнеш ти писати
Багато цікавих книжок!!
А я - тебе надихати!..
Та нє-е-е... це щось зовсім не то...

08.08.2015

Карета їде із кордебалетом,
який, буває, може зупинитись,
аби ще не помічені поети
могли із боку якось причепитись.

А що нам у придуманому світі?
Беру собі і кучером сідаю.
Не вистачає галасу і квітів,
а клопоту, звичайно, вистачає.

І я не я, якщо я не поїду
прозорим небом над зеленим лугом
кар'єром і галопом. Можна цугом,
але із молодою і не дідом.

Сепаратиста іноді зустріну
і покладу йому в кишеню міну
не дуже уповільненої дії,
аби скоріше здійснювались мрії.

Побачу нашу непутящу Рашу
і оперіщу булавою Путю.
А Петі побажаю все найкраще,
коли його узують майдануті.

А далі ми поїдемо ріллею,
і парою одною, а не цугом...
А я, звичайно, тільки-но із нею,
із лірою у торбі... І за плугом.

Туди, де сяє сонячно і ясно,
де є вона, і я не помилився,
що місяць їй доземно уклонився.

Регочете, показуючи ясна?
О! Це – моя поезія нещасна,
з якою наодинці опинився.

                              07.2015

Чого ти маєшся душею?
Чого бракує у житті?
Лелію ніжну орхідею.
Стоїть у затінку в куті.

Вар’ятка киця-м'ясоїдка
смакує листя, пелюстки.
Квартири обшир – то їй клітка.
Отож не ганю, не з руки.

Десь іншій вимір, інші люди
і неповернення круги,
свої Гертруди і Бермуди
та пересмішники-боги.

Чого ти маєшся? Рікою
тече у вічність суща мить
і кличе вік: пливи зі мною!
Допоки в русі, не болить.

І сни летять у срібні висі.
Їх зупиняють сльози хмар.
У сонне небо не дивися –
розбився сонячний Ікар.

А є, хто скаже: час і простір –
це паралелі чи кути?
Людське життя – безлюдний острів,
де хатні муркають коти?

Це не біда – чогось не знати.
Є інша «кара» – знати все
і всіх навколо пригощати
своїми Его та Есе.

07.08.2015

Криву життя ділю на вектор руху,
а ще на вік, регалії, добро…
Зусиллям тями завершив потугу,
себе втішаю: частка – не зеро.

Дивлюся – трійка, кома, одиниця,
іще четвірка, далі довгий ряд.
Сумбур ума, наука як чортиця –
у осені ні ліку, ні курчат.

Така вона – мозаїка дороги,
де лабіринти, мури і кути.
П’ядь толочити не шкодую ноги,
питання лиш:навіщо і куди?

І знову перехрестя. Вітер свище.
Ліхтар життя моргає на стовпі.
Я зрозумів, усі ті цифри вище –
то не число, а просто слово: «Пі…»

06.08.2015

Стою на перехресті. Вітер свище,
гойдає на стовпі ліхтар доріг.
Той оком зеленіє – тим, що нижче,
і маковіє іншим. Оберіг?…

Куди іти? В полоні злої втоми
втолочена роками кожна п'ядь.
Згадав юнацтво, шнур зіпсутий в домі.
Тоді я вперше матюкнувся: «… лядь!».

Усе колись буває з нами вперше
і непорочне наживає гріх.
Та менше з тим, а може з тим і менше –
падіння юні навіває сміх.

Себе утішу: то усе рефлекси,
позасвідомі прояви чуття,
коли напруги електричні «рекси»
чинили замах на моє життя.

Солену ниць накочує на берег
брутальний вал – його причинна суть:
погана звичка чи останній келех,
або душі цинічна каламуть.

Я лайку не возношу до пошани.
Цей імбецил давно уже герой,
але коли тілесні ниють рани,
із уст злітає: «…лядь», а не «ой-ой…».
04.08.2015

Слава - бджола.
Вона співа -
Має жало -
І одне крило.

Оте, що «є», і те, що «має бути»,
розведені на рингу по кутах.
Одне снагою напинає груди,
а інше на тремких стоїть ногах.

Добро і зло – одної долі грані.
Нові ворота та старі «козли».
Липневі ночі зорями духмяні.
Кому, за що, а головне, коли?

Зійшлись у герці. «Є»…, ач, здоровило,
за опонента більше у рази.
Віками скрути жИло, не тужило,
вкорінене у думи і ази.

А «має бути» – недолуге й кволе,
мана ілюзій, віри, сподівань.
Бажання щирі, але тіло голе –
об’єкт для пересічних кепкувань.

Тримаю кулаки за «має бути».
Надія ще жива у сущу мить.
Скоріше би сконали Юди й Брути,
бо те, що «є», у печінках сидить.

25.07.15р.

Хвалить шеф. Мовчки піч колупаю.
Та немає в очах моїх захвату.
Може, сватати буде, гадаю,
Може, просто збирається трахнути.

29 липня 2015 р.

Як нема кому,
То і кум куму –
Та нехай би й так - просто обійняти.
"Але де той кум?" -
Й обіймає сум
Боязку куму у нічній кімнаті.

І тремтить кума -
"Знову все дарма!"
Почала кума на очах сивіти.
Глу́па ніч німа,
Кума все нема -
За вікном горять зорі-самоцвіти.

Не росте полин
Поміж капустин,
Не пливуть качки, не шукають ряски,
І нема кому
Боязку куму -
Де подівся кум, матері ‘го трясця?

Не приходить кум
І проймає сум -
Десь блукає кум, шляк його би трафив!
То ж нема кому
Відтепер куму...
За вікном скрипить під ногами гравій...


29.07.15

Осінній дощ мій спокій тішить
Ведем розмову сам на сам
Лист на деревах промінь сліпить
Примусив мружитись очам

Ми так давно не спілкувались
Нам так цього не вистача
Відкрито , радо привітались
Коли можливість ця прийшла

Багато є з чим поділитись
Перегорнуть , перелистать
Над чим із сумом пожуритись
З іронією жартувать

У всьому є свої причини
Завжди у крайнощах байки
З розради набираюсь сили
Щоб далі надихать плітки

Ось так живу , і іншим раджу
Ви пам'ятайте головне
Коли говорять , мають втіху
Значить життя у вас своє.
2015р.

Ще юним і дурним подавсь
Я в дальній Мандалай,
Де у бірманку закохавсь,
Прекрасну, наче рай.

Не шкіра - золота сувій,
І вигин чорних брів:
"Переспимо, - сказав я їй, -
За двадцять срібняків?"

У погляді її, здалось,
І цнота, й сум горять.
Прошепотіла діва щось...
Почув: "За двадцять п'ять".

ОРИГІНАЛ ТВОРУ - в коментарі

З Боба Марлі* - Ні жінко…
(не переклад)

ні-і-і-і жінко не та-а-ак
ні-і жінко не та-а-ак
ні-і-і-і жінко не та-а-ак
бу-у... бу-ло усе-е-е

а змій - а змій
змій то умі-іє…
але ні - не спокушав
просто він в уяві тво-оїй
пружний і такий слизький
тебе лякав
ховаючись поміж листкі-ів і-і-й
і ніжних пелюсток квітучого саду
і як ти приміря-а-ла о-о-о
райські яблука собі на грудь
тої миті хтось торкнувся з заду
о твою плоть…

ні-і-і жінко - не мрій
ні - це був не змій
але це було-о рай…
08.07.2015
* Боб Ма́рлі (Bob Marley), справжнє ім'я Роберт Неста Марлі (Robert Nesta Marley; 6 лютого 1945, Сант-Енн, Ямайка — 11 травня 1981, Маямі, Флорида, США) — виконавець регі.

Потугіше паски, посполиті,
мало на покріщення надій.
Ненависть до злодія-бандита
виросла у вареві подій.

Почались реформи з «найбагатших»,
що на смерть складали копійки.
І не кріще, а багато краще
будуть умирати бідняки.

Україна вилізе з ДЕФОЛТУ,
будемо ходити в Кутюр’є.
Плани ці уже у влади є!
Ну, а ви трудіться до потопу.

Бідному лишається сума,
урожаю житнє перевесло.

На землі, коли казати чесно,
в неземне не вірує Хома.

Як у раї видумали пекло,
то і раю видно, що нема.

                              06.2015

Відпустила кермо
на крутім повороті
не засватана ніч ліхтарем.
У висотах
на розтятому обрії
зліва і справа
найчорніші кучЕрики
вмить золотаві.
На прощання із вуст
переливами грому:
покарала ліхтар - не до пари нікому.

2015р.

                          І
Дорога, підмітаючи перони,
трамбує дачну братію совка.
І наче заєць, їде у вагоні
одна бабуся явно не міська.
Утомленою птахою займає
офіціозне сідало своє,
і як якої бесіди немає,
то тихо носом пелену клює.
Ну ось такі у неї силуети,
які не закарбуєш у серцях.
Вона не знає, що її поети
малюють у етюдах і піснях.

                          ІІ
А у руці у неї пара квіток:
весною жовто-сині польові –
козодра і барвінок, ну а влітку
ромени, конюшина, деревій.
Напевне кожна щось їй означає,
та цим не заклопотаний народ.
Вона собі на сідалі куняє.
А люди їдуть! Кожен поворот
її схиляє до плеча сусіди.
А той шаліє від її краси
і думає, – куди ця баба їде
у тісняві, у пікові часи?
У ній давно не добачають Жінки,
увінчаної пухом сивини...
А у очах – кульбаби і барвінки,
і каже, що у неї є сини.
Орли обоє, а один воює
за Україну. Слухає народ,
але не розуміє і не чує,
що в неї ще не ораний город.

                          ІІІ
Аж ось і волонтерія на часі
дозбирує воєнну данину.
Але нема охочого наразі
платити Раші за її весну.
А бабі прикро, що байдужі люди.
Виймає вузлик, дістає п'ятак.
Вона, можливо, їде у нікуди,
але зі смислом, а не просто так.
І що не заєць, хоче показати,
і що у неї не пуста сума,
вона почне квиток пропонувати:
– Беріть, у кого виходу нема.
А потім у собі знайде ще сили
зійти, і помолившися Отцю,
покласти дві стеблини на могилу
якомусь невідомому бійцю.

                              05.2015

Ти спустився з Парнасу.
Наче Бог. Наче кінь.
Чи поет. Чи Пегас.
Сонм жіночих велінь.

Мій володар і раб.
Муза пристрасті. Муз?
На мені так заграв!
Вдячно дай обійму!

У розкОші уніс.
На розкОші поклав…
А якщо ти Паріс?
Але раптом Дедал?

І тривожусь усе:
«Я ж бо хто – підкажи!»
«Що – не знаю – несеш,
Бо в йому ще не жив…»

перша декада червня 2015

У Гоголя поеми – не пісні,
але і він єдиний, неділимий.
Цікаво інше – вибрали б чи ні
його гетьманувати в Україні?

Воно, звичайно, не його вина,
що іноді нема чого співати.
Давно відома кожному ціна,
кому не догодила альма-матер.

Але електорат – без перемін.
Ну, не уміє думати, мазило.
Ото як скаже радіо, – це він,
за нього й галасуємо щосили.

А ще як уявити шоколад,
ми наче багатіємо думками...
Але не піде мафія назад.
Її не взяти голими руками.

І ліземо покірно у ясу,
усміхнені обіцянками Яці.
А ще якщо згадаємо косу,
то і розумне судимо по с*аці.

Не вистачає злості на народ.
Ото і може, що сукати дулі.
Три рази пересічний ідіот
голосував за опонента Юлі.

І противсіхи, і пролетарі,
і нині непідкупні регіони.
І маємо те саме на горі –
несите, гонорове... Та законне.

А ми ще не були на Колимі.
А ми такі, піде́мо і на мури.
Ми іншомовні і глухонімі
колаборанти вищої культури.

Дарма, що пожинаємо війну
і у людей не всі сьогодні вдома.
Зате ми за «єдіную страну»
кацапуваті, гідні і свідомі.

Добро́дії алярмом – за оплот,
в якого олігархи розводящі.
А що ти хочеш, горе-патріот,
коли народ культурно говорящий?

                              06.2015

Коли ти у блискучій ракеті емігруєш на Марс чи Венеру, я пришлю тобі місто в конверті із тонкого цупкого паперу - ти навряд чи захочеш втрачати ластовиння полтавських околиць, але дечого поза печаттю не знайдеш: несподіваний полиск сонця на широті тротуару чи на шифері від магазину, ледве-ледве окреслена пара, що лишається після хмарини – це усе не здолає сторожі міжпланетного злого метражу: атмосфера, густа і ворожа, суперечить земному пейзажу. Тут, повір мені, справа не в коштах; не сплануєш оманливу вилку, бо можливості нашої пошти не сприяють подібним посилкам.

Решта слів невимовно затерта, як ідея пуститися в мандри, тому просто очікуй конверту, що запахне найпершим скафандром.

11.06.2015, Миргород

Бурлаці фора звідусіль
як фіміам кадила,
і прикладуть до рани сіль,
і кинуть у город кукіль,
аби своє родило.

І прослідкують, чи нема
кебети і кубіти,
аби учився задарма
і усерйоз, і жартома
ридати і радіти.

І заберуть усе своє,
яке собі надбає.
А ще якщо і не проп’є,
ніхто нізащо не наб’є
і кожен обминає.

І сповідаючи усе,
зав’язане раніше,
один – журбу свою несе,
і подарований за це
талан – писати вірші.

                              2004

… а він тепЕр
як звикло
поміж голубами –
а гулі – гулі
з верхівки
заср...ного даху
багатоповерхівки
що під небесами
вчить кулі
літати в пекло
снАйпер…
...а хто помЕр
не вбити
між тих химер
блукатимуть бездомні кулі
від нічого робити
...Аху..!
там на дахУ
один ще не помер
хто вартий кулі
28.05.2015

На урвищі завалу і розрухи
конає і трагічне, і смішне,
аби спливало явище сумне
і падали на дно зелені мухи.

Несуть у береги вонючі ріки
і бариші, а то й – нудоти пуд,
аби не забувалося повіки,
що є пани, і є – наємний труд.

Але уже не каркають поети, –
немає революції кінця,
бо воювати,– ой, не до кебети
і помирати, – вай, не до лиця.

А ми, неначе мухи-дрозофіли,
чекаємо на досліди нові.
І вимирають українофіли,
освячуючи націю в крові.

А нам у полі сіяти, і жати,
і у сусіди не наймитувати,
а вивітрити злий ворожий дух,
як віттям запашної рути-м’яти
із хати виганяла наша мати
і тлю червону, і зелених мух.

                              05.2015

Культурної люстрації
ніхто і не чекав.
А декомунізації
великий час настав:
іти на ідолів-мамон
і буржуазний клас,
і узаконити закон
за інтереси мас.
І настає така пора –
за біди і війну
валити льоню* і петра**.
Для чого – бузину?
Чого не батю янека,
і дядю рибака,
і тьотю інку-анєчку
зміїного клубка?
І інші хай помучаться
на пенсії, як ми,
і може щось научаться,
як Юля між людьми?
Таке ніщо і нічиє
косити не з руки.
А пацифістові дає
уроки на роки.
Перевиховуйте його
атаками поем,
і може, чого доброго,
від совісті помре.
І може і у рашії
просвітяться уми,
і сядуть на парашу і
кумасі, і куми.
І буде у колонії
великий сракопад.
І впаде у агонії
Москва і Ленінград.
Валяли дурня пацани,
сугестій кам'яних.
Але у владі боввани
живіші за живих.
І їх не викуриш, зараз,
із іменем таким,
але на те і є указ
по шапці дати їм.
І опустіє п’єдестал,
оглянемось назад,
а там від Сяну по Урал –
увічнений солдат.
– І де комунізація? –
Не скаже отаман,
герой моєї нації –
останній з могікан.
І я побачу місто-сад
в сімнадцятих роках,
що називалось Падоград
багато літ назад.

                              16.05.2015

(грам абсурду)
е-е-е шАбуда шабУда --- шАбуда-дАбуда е-е-е
…піщинкою у око і болить мене-е-е
і плачу – а щойно був я ка-а-аменем
а-а-а нЕмене немЕне нЕмене - менЕ а-а-а
15.05.2015

худ. Я. Саландяк – композиція “Шабуда” (фотошоп).

Для розмаїття довгих статтей,
Куцих ночей і днів
Я продукую безліч ідей,
Знаю чимало слів.
Часто сиджу, наслідую вас,
Оком сканую вміст.
Їм ваш папір, емоції, час,
Вулиці ваших міст.
Ось прямо зараз вам у цей текст
Квіти із вази украв.
Хочете – можу поцупити кекс,
Декілька інших страв?
Чи описати природу, людей,
Волю, природу, човни?
Я продукую безліч ідей,
І повен ідеями!

І ми залишились
одні...
Про се, про те
ішла розмова...
Рука блукала
по стегні
і раптом -
зовсім випадково!.. -
тебе торкнулася
між ніг...
Здригнулась ти.
І сіла боком...
Зненацька -
бісики в очах:
"Скажи,
що ти це ненароком?.."
І я погодився,
хоча...


05.05.2015

Ще древні знали, що нема нового
у сущій Ойкумені суєти.
Але безмежність тягне у дорогу
аби новою стежкою іти.

Аби сказати іншими словами
те саме, що лунало вже віки
так само, як у пам’яті руками
махають дерев’яні вітряки.

Як усікають, ласі до наживи
і їжі, людолови-вороги
политі потом і дощами ниви,
і кров’ю ополоскані луги.

І засоби, і методи відомі –
улесливі й погрозливі слова.
Зелені чоловічки – на поромі,
а по Майдану шастає Москва.

І всьому цьому є одна причина –
наївна віра, дзеркало криве,
з якого зирить нібито людина,
і нібито віщає щось нове.

І зі сторінки клубу чи майстерні –
такісінькі інструкції таємні,
так-сяк завуальовані слова
лукаві. І ті самі люди темні
набріхують, і знову, будьте певні:
«говорить і показує Москва».

                              04.2015

Для вашого зростання не потрібна
висока концентрація води.
Для вашого зростання, очевидно,
потрібне лиш бажання прорости
на ґрунті благородному, важкому -
на кшталт рефлексій чи сумних місцин.

…Але ж ви ростете і на такому,
як тінь від ЗНО чи магазин,
в якому не бажають продавати,
не вірячи студентському квитку.
Поганий гумус – це серйозна вада,
тож вибачте за це садівнику.

Принаймні, з вами(попри певні втрати –
побічний передбачений ефект)
я маю право не охуївати,
прямуючи дорогою вперед.

31.01.15

Між нами різниця:
обрізані лиця,
обірвані фрази,
завмерлі думки.

Застигла вже криця:
без німбу столиця;
я вірю в "сториці"-
і добрі, і злі!

( переглядаючи фото Пітера)

23.04.2014

Коли поезія – пародія,
тоді і вірші – трин-трава.
У кожного своя мелодія
на одинакові слова.

У кожного своя фантазія
і не нова, і не стара,
і кожна істину угадує
по каліграфії пера.

І радіо, і теле-медіа
іще видумують статті,
коли пародія комедії
допомагає у житті.

Парафійовані позиції
поета-барда-байкаря
не угамовують амбіції
у журналюги-бунтаря.

І у атаці за піхотою
йому єфрейтора давай,
щоб воювалося з охотою
не за медалі, то за пай.

І у професії пародія
уже новація стара –
із канцелярії добродія
у шию вигнати пора.

Але немає ілюстрації
анти-корупції, люстрації,
а є позиція така:
немає Лєрки Облігації
а у П’єро немає нації...
Обох проштовхує рука.


                                             17.04.2015

Володя - знаєш…
… над нашим краєм
завжди і всюди
хай небо синє прозоре
високим буде
понад безкрає
пшениці жовте море…

Володя – знаєш…
…от добре
що маєш
сЕрденько хоробре
і що не залізний
хоч виглядаєш…
так грізно.

Володя - знаєш…
...от добре
що так буває
і росіяни нині
із москалем нарізно
і випасає ревно свої свині
путін облізлий…
14.04.2015
худ. Я. Саландяк – композиція “путін пасе свині...”. (фотошоп)

Попразникуємо, чи що?
Укусимо від Пасхи!
На свято, обране ніщо,
уже знімає маски.

Недремні наші вороги
у кожній іпостасі
нав’язують свої борги
біологічній масі.

Сусіди любі і брати
укоротили гривню.
Куди ще уряду іти,
якщо найлегше з висоти
душити середину.

Найнебезпечніший – куркуль,
що має сало й свиту.
Сосо мільйони стриг під нуль,
а Яця – під макітру.

Хабар субсидії в меню
урівнює громаду.
А люмпену давай різню
і пахана у владу.

Дає й бере одна рука,
вирівнюючи межі.
Окацапілого совка
бояться як пожежі.

І сунеться лиха біда
на долю українця.
А олігархії орда
нічого не боїться.

І запихає у АТО
революціонера.
І за ніщо прийде ніхто
у прези і прем’єри,

аби утримати Союз,
як іноді буває,
коли черговий боягуз
кишені вивертає.

Для чого нині Колима?
Знімай штани і свиту
і не страшна тоді юрма.
Як не свобода, то сума
веде її по світу.
                              11.04.2015

Під вікнами гучно хвилюється море
І б’ється об камінь,
Гуркоче в під’їзді і по коридору -
Бува, не цунамі?

Я очі розплющив і ковдру відкинув -
У вічко дивлюся,
А там за дверима палають очима
Фригідні бабусі.

Із вірша про них десь по радіо вчора
Лунали цитати.
Зібрались найближчі сусідки довкола
Мене лінчувати.

І я відчинив їм броньовані двері,
Закликав до зали -
Аж тут відсахнулись фригідні мегери,
Перила зламали.

Летіли по сходах униз безупину,
Неначе на крилах,
Хоч я і кричав їм схвильовано в спину:
«Спиніться, куди ви?»

Забув геть, нещасний, хоч це і негоже,
Що з ліжка до дам я
Устав, як і спав - по-медичному - голий.
Ага, без піжами.


06.04.2015

… О-о-о!
Не в гості та персона…
і не їсти вітаміна,
а грати хованки… Тако:
у панночки Навії…
злягти у трави дофаміна
і дивити ся
як вся-
дають ся
метелики на вії.
04.04.2015

Жіноча дружба... Горобці поштові,
Розкришені секрети і мости.
Лишилося у нас по сірникові,
Щоб зайнялися "досить" і "прости"...

Хіба ж ми винні, що повсюд амеби,
Плітки, багатослів"я і табу...
Я першою сказала: "Вже не треба".
І пропустила книжечку... табун...

А потім спозирала із осоту,
Як піднесли букети і хліби...
Та й хто була для тебе? Зірка сота,
Що осявала косяки рибин...

Ти снишся, бо на хвилях прісно, тьмяно,
Пластмасові шезлонги, кислий фреш.
Зійди на берег, ось фортепіано.
Хоч пилюгу брильянтову протреш.

Спіткання, вірші, таїни, листи.
І докір перманентний: ти не з тим...
І в"януло обличчя-ананас...
Я не зуміла осявати - вас.

2015

Так і живу: чи тінь, чи нетля тіні,
навідмаш всі далекі острови.
То віднайшла метелика на сіні.
То вершник я. Лише без голови.

Так і живу: вип'яльцюю на п'яльцях
свої хрести чи сни, а чи той сад,
що переріс у вічного скитальця
(мабуть, садила якось невпопад).

Так і живу: вторинним білим цвітом,
що недоречно восени зацвів.
Чекаю літа, потім знову літа.
Дивуюся перетіканню днів.

Туман на світанку не пустить прозріння,
Як привид на сходинках ганку,
Протерло рукою вікна помутніння
Диміння каміну останку.

Ні стуку. Лиш маятник крісла-гойдалки
Дохитує ночі перуку –
Останні слова дуги в очі ранку,
Останні, що чуються звуки.

Тепер в НИХ є голос… Взамін ви оглухли,
Предмети. Ви винайшли порох –
Тепер він промоклий, ваш постріл нечутний,
Вони відібрали ваш голос.

Боролись за крики… Тримайте в достатку –
Розв`язані голосу руки.
Ламайте збудовані тишею замки,
Ламайте, нічого не чути.

Нечутні нікому є стуки, є стуки –
в спустошені голосом груди
Надвірним кільцем взивається хрестик, о муки!
Нікого вже дома не буде.

Закриті замки, опломбоване серце,
Сусіди давно несвідомі,
Лиш хрестик не вірить, не вірить у смертність –
Він знає, заснули, у комі.

Театр на колесах
крізь ями колії без тями,
дні, вистави й так віками
Нам здається, все несеться. Ні.

Все – у причалі наднебесся,
І світло в милості аж гнеться –
В сплетінні променів, вузлами
Тримає човен на колесах.

Лиш ми мчимо і вже ривками,
Вперед грудьми – летять клаптями
Стрічки. Ти думав вже, що там кінець є…
За ними ж новий біг почнеться.

2012

Намарне філософію учити,
не знаючи абетки житія.
Бажаємо за правилами жити.
А я не уявляю, що бандита
в поезії(читайте – ерудита)
влаштовує позиція моя.

Бо я не маю тої панацеї,
якої заслуговує поет.
Ми не свідомі місії своєї.
І у полоні бестії цієї
не вирватися із її тенет.

За прикладом далеко не ходити,
коли рятує дух не Божий дар,
а заборона дихати і пити –
писати, малювати і носити
таємно за халявою «Кобзар».

Коли Арал досліджували «зеки»
і там служив Шевченко рядовим,
його не знала Україна ненька,
а він забув, що він уже Шевченко
і навіть не збирався бути ним.

Нема удачі – що твої старання?
Немає маку – жито не кутя.
Немає муки – мало каяття.
Критерії теорії пізна́ння
не осягнути протягом життя.

І буде день, і буде сита їжа.
Здавалось би – молись, а не воюй.
Твори своє, а на чуже наплюй.
За окаянне, поки дуба вріже,
себе не розпинай і не катуй.

Усім дається те, за що воздасться,
якщо не взяв і інших не навчив,
і не даремно мучився і жив.
Але не всім таке дається щастя,
якщо його життям не заслужив.

                              03.2015

Камін згортає полум'я у грань.
Не ніч, не вечір - присмак напівтону,
мов сповивальна магія бутону
крихкої тиші поміж інь і янь.

Розчахнув безмір непрозорість стін.
Вогненна плоть, порізана на дрова, -
пильнує порух звільненого Слова
із самоти задуманих вершин.

Котрась із яблунь припаде до шиб
(гріховний плід - пожива стародруків):
"Яке ж воно - це житіє онуків,
довершене в макулатурний триб".

Камін згортає пелюстки тепла -
вдихнувши Всесвіт в клапті манускрипту.
Чолом святих, вмурованих у крипту, -
скрипить перо, прикутих до стола.

Холодний торк зволожених долонь,
звитає поруч ще когось з наївних...
Поезія, як штука депресивна,
Сторожить пильно "божистий вогонь".

Бачу, ти засмучена, зашарілась,
ніби хтось назвав тебе "просто дикою"
чи "провокаційною Еврідікою"...
чи твої араби на щось жалілись?

Знаєш, люди всюди тепер змаліли
(Ще Сосо** згноїв, мабуть, кращі зерна):
от у нас - що вище й розкішніш вілли,
то двонога фауна в них мізерніш.

Вже мені жалівся і "Вор в законє"
каже, світ розклався, як свідчать дані.
І нема "понятій" ні тут, ні в зоні,
як було в совєцькі часи недавні:

ще як на Подолі стояв "Ударник",
той кінотеатричок дерев"яний,
де ми з ним дивились кіно бездарне,
Все ж оптимістичне - щоб люд не в"янув.


... Глянь, таки світає. А перед ранком
(ні, я не про напад якийсь серцевий),
перед ранком, мабуть, ми всі підранки,
а твоє лице постає взірцевим.

Євросвіт ясніє вже євроличком
(Хоч Жадан казав би про європопу),
крихітко-кровинко, моя величність,
ти моя фіранка, моя Європо!..

2014

Світ вибухне
    віршами:
        сталось! –
Гріх радість
      гнуздати
        прозою.
…В Росії по всіх каналах
Звучить «Лебедине озеро».

Березень 2015 року

***
Є люди, для яких і щастя, і удача
людини біля них – природній стан речей.
А є людці, у кого основна задача –
захапати чуже і як «велике мачо»
«мочити» світлі душі і людей.

***
Завоювали гопники,
і співаки, і коміки
нехрещену юрму.
Окупували гномики
або зелені коники
всю Рашу у Криму.

***
І Йося, й Путя – ерудити,
оба кумири, і артисти,
і інквізиція, й цензура.
Тепер у кожного бандита
пришиті німби до тонзури.

***
Пу і Йо завили в унісон.
У ефірі квакає шансон,
смалених на ноги піднімає.
По палатах шастає Кобзон –
земляка-бурятика шукає.

***
Не оминає слава Ліліпуті
у гречці, у Кореї... У капусті
знайшовся колорадом у війні
і скарабеєм на своїм лайні,
а от генералісимусом –
ні.

***
Яка досада бути ліліпутом
або шутом гороховим безпутнім,
Калігулою, Гітлером, Нероном
на каблуках кульгати у майбутнє,
підмощуючи вату під погони.

                              02.2015

посиві́ло диво
білого паперу
срібного мотиву
золотої ери
жовте і блакитне
чорне і червоне
половина квітне
половина сохне
та лакує лики
соловіє п’яно
язикаті пики
зеки і шамани
моляться безбожно
убієнних мало
і на себе кожне
тягне одіяло
шаленіє шельма
б’ючи у кімвали
мімікрує вельми
хитре та зухвале
вештається блудне
літує багате
не минає будень
і немає свята
у пошані дуті
горе-патріоти
істини забуті
зло у позолоті
Біблія Корану
вішає погони
вірять істукану
моляться мамоні
видають буклети
світові пронози
туляться поети
ближче біля прози
бестія лукава
рясу одягає
даленіє слава
і усе минає
зеленіють вруна
половіє жито
весело і сумно
у гартівні жити

                              02.2015

Я можу йти куди завгодно:
у веремію суєти,
у рай, у пекло нині модно.
І науково, і природно
медитувати у світи.

Іти з пустою головою –
ані вперед, ані назад.
Але нікуди – ні ногою...
Зручний для місії такої,
я не поет, а автомат.

Є і поранені, і вбиті,
і поки я іще живий,
то маю право говорити
про сльози матері пролиті
і кулі вирок роковий.

Не винуватий у любові
до Слова, що будує світ,
дарую братії по кро́ві
на рідній українській мові
її забутий заповіт.

Її обов’язок – молити
і Сина, й Духа, і Отця
надію – вірити і жити,
уміти ворога любити
до переможного кінця.

Але, доведений до краю
сугестіями звідусіль,
де ще плюють на хліб і сіль,
я на гашетку нажимаю.
Я не мішень. Я сам стріляю
і точно попадаю в ціль.

                              02.2015

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Позирати в квадратне віконце і
не побачити диво із див,
щось плести і плести охоронцеві
про ідею, систему й мотив,

а в умі пориватися мічено
(хоч немає тремтіння колін)
за складські та службові приміщення
до освітлених білим вітрин,

де ховає статуру завбачливо
поміж стендів, полиць і т.д.
недосяжний, щемкий, неоплачений,
п’ятилітній “Louis du Conte”.

22/01/15

Не пробуджуй болю,
Не торкайся рани.
Поки відстань – воля!
Полонитись – рано.

Не кажи ні слова,
Не моли цілунком.
Зближення – це лови,
Потрапляння в лунку.

Я ж не хочу піку,
Ти ж не будеш проти?
Хай не має ліку
Відчуття польоту.

Без кінця й початку.
Не в сюжеті прози.
Став трикрапок цятки.
В них нема загрози.

Де немає риску -
Рідкісні інфаркти.
Не підводьте риску!
Межі – це не жарти.

Хай блукає сяйво,
Хай лоскоче мрія.
Дотикання зайві,
Де чекання зріє.

Зріє десь поодаль,
Не перезріває.
Льотне – як погода
І само літає.

Жовтень 2014