І
Ой, Расєя-мати,
вата і корито,
міни і гармати,
роги і копита.
Манія-ідея –
хочу еСеСеРу,
вікова вандея:
Сталін і Бандера.
Вічні хато-пали,
горе-лиходії,
а завоювали
дулю у Росії.
Нищили Кучума,
у казаха – юрту,
в Україні – думу,
а сьогодні – хунту.
А спитай у нього,
що воно у неї?
Ой, візьме на роги
за чужу Расєю.

                ІІ
– Ми такі наївні
п'яниці й нероби,
у своїй країні
українофоби.
Нам на допомогу
їдуть воєводи –
гоги і магоги
півночі і сходу.
Є за що конати –
за руїни наші,
за язик і Рашу,
є куди тікати.
Будемо служити
Путіну-уроду
Хочемо судити
іменем народу.
Наші отамани
за орла й корону.
Там, де є кияни,
буде сіра зона.
Ми – колона Раші,
а не ідіоти,
убивають наші,
ну а ми – не проти.
Урки-забіяки
це вам не укропи.
Повертай Аляску
і кусок Європи!
Де ти, наша Путя?
Чом тебе немає?
Ми уже по суті
«кровушка радная».
Няша і Захаря,
Таракан і Поні,
Ось яка ми пара –
злодії в законі!
Нас усе чекає
у Європі Київ
і охороняє
Петя Олексіїв.
І ракети всує,
і не треба міни.
Рашу копіює
влада України.
Їхні рожі – лиця
у тієї ж мами.
Візьмемо столицю
голими руками.
Перемре до літа
армія уперта.
Є іще еліта –
з матами поети.
І такі ж повії,
і язик руїни.
Буде у Росії
мати Україна.

                ІІІ
Ой не розуміє
чучело месії,
що не вся Росія –
зеки і злодії.
Що і прісно, й нині,
будуть славу мати
у своїй родині
воїни-солдати,
поки в Україні
будемо єдині
і у кожній хаті
Волю шанувати
і плекати Мрію,
Віру і Надію.

04.2016

з’їв медицину... з таці - через годину готовий буду пускати слину... медитацій.

17.04.2016 р.

Па-де-де на хвилях, па-де-де,
Це вам не в союзі – «ДНД»,
Це на пузі юзом де-не-де,
По камінню пупом, як ніде.

Баранці на хвилях, баранці,
Ковзає медуза у руці,
Опіки від неї на лиці -
О які приємні миті ці.

Тут на хвилях справжній парадиз,
Посейдон пасе біленьких кіз.
Граю морем, наче граф, маркіз…
(Лобом не ударся в хвилеріз!)

Каменюччя в морі. Каменю…
В барі і креветки є в меню,
Я в твоїх обіймах опиню…
Ми в нічному морі в стилі «ню»...

31.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

і засмакуй ту мить в житті амеби... де за життя тримаєшся не ти – життя тримається за тебе.

30.03 2016

Іще не вечір і до ночі
куняє у мені піїт.
Мене чарують Ваші очі,
але на станції – транзит.

Але оказії немає,
аби замовити меню.
І я у залі не чекаю
мені обіцяну рідню.

Це не ідилія із казки,
а – у минуле колія,
якою їдуть небораки
і козаки, такі як я.

На іншу прозу мало часу.
І я питаю, як поет,
чи є такі надійні каси,
де продають до Вас білет?

2016

...брУкові доріжки,
дерева –
уже некам’яні...

Усміхнулася вона,
уже квітнева,
що тішить, та – не мені-мені-мені...
“настановила” ріжки.

23.03.2016
покрай дороги дерева некам’яні всміхалася квітнево вона та немені що тішить виставила роги

24.03..2016

Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.

2015

Уміємо торкнутися струни
забутою мелодією серця.
Ми і чарівники, і чаклуни
інкогніто приходимо у сни
і наяву, якщо душа озветься.

Не уявити іншої стезі,
якою чумакуємо до краю,
якого по теорії немає,
але бринить, буває, у сльозі,
з якою автор сам себе читає.

Описані системою рівнянь,
які ніяк уже не розв’язати,
цінуємо в поезії таланти,
а маємо у області бажань
ті корені обмеженості знань,
які ховають їх координати.

2013

Цей Титанік тоне… не спасти.
І не треба, хай іде під воду.
Не судилось флагманом зрости,
вести в бій за волю і свободу.

Густо пишних слів у марноті
і пліснявий пафос із кишені –
винуваті дідьки і святі,
тільки не оракул, не Арсеній.

Слава Богу, що не куля в лоб…
Нащо їй така ганебна доля?
Цілий час з екрану: Гоп та гоп!
Ген позаду «папєрєднік» Коля.

А то був Титанік чи міраж
з фейками дороги-перемоги?
- Йду на ви! – погрожував кураж,
утікали в паніці тривоги.

Цей Титанік тоне… постели,
айсбергу-народе, йому одри.
Щоби не ікалося: Коли?
Щоби не жахалося: Укотре!...
18-00. 16.02.2016

* * *
Розіграли п’єсу от і до
блазні української Коммори.
На обличчях дивування «О!»
(гонорари, оплески, актори…)...
20-00. 16.02.2016

Нічого не помножиться на нуль
і на зеро ніщо не поділити,
і неповторне годі повторити…
Теорія! Аякже, – карауль,
ори, пиши і матимеш на мито.

І сіємо, і мелемо одні.
І хазяями ходимо на ниву.
Махаємо ціпами цілі дні.
За жито, намолочене рідні,
отримуємо і у хвіст, і в гриву.

І маємо, що маємо – зеро
за ініціативою, що всує,
або за математикою Фу́р’є –
на дрібноту поділене добро.
Зеро і О! – виписує перо,
яке, як день весни, літа годує.

2003

Як нудно робить необхідне!
Я краще робитиму зайве.
Я краще писатиму вірші
(Годинник—лицем до стіни)
І буду старатись не думать
Про хлібне, насущне, реальне,
Що ловить в кінці легковажних
І кидає їх з крутизни.

Я вдам, що його не існує,
Що є лиш екстазу хвилини,
І дехто погляне й повірить:
«Та ніби ж воно не дурне».
І також з дороги зіб’ється,
І я сполотнію з провини,
А той, хто казав «Carpe diem”,
Зрадливо покине мене.


2015

Чавлю корупцію із себе.
Щодня по краплі, та дарма –
не витікає скотиняка…
А мо’ її в мені нема?

Не може бути! Має бути.
- Почни із себе! – хто не чув?
Сумління гупає у груди:
Давай, чави… Ти що, заснув?

Отож давлю, чавлю до поту
з усіх усюд, клітин і дум.
Не жду відзнаки за роботу,
бо де є приз, там і бодун.

Невдачі час, фіаско ролі
в театрі тіней та ідей.
Я – тінь прозора… Може, годі
вдягати маски на людей?

Почни із себе? Хід козирний!
Маніпулятори-тузи…
А проти – шістки, люд сумирний
і перекроєні ази.

28.01.2016

- А хто ти є? – себе питаю,
коли утомою життя
я перед небом уклякаю
своє нещире каяття.

- А що ти робиш на гостині
розмаю щастя і біди?
На цій замацаній картині
й твої помічені сліди.

- А ну давай, шукай-но паю
серед чернеток і півкуль…
Отак себе застерігаю
від кепкувань і ласих дуль.

Я знаю тільки, що не знаю
речей відомих, бо вони –
лиш світлотіні в темнім гаї,
краплини в повені весни.

Хто надто мудрий, глянь угору:
твоєї мудрості – зеро
на терезах, що важать Мору
гріхи діянь і мрій добро.

Твоє усталене завзяття
розвіє час. Епоха слів
горить у прах. В її багатті
та й не один катрен зотлів.

- А хто я є? – вже не питаю,
а мимохідь, поміж суєт,
дурне питання нагадаю
і сам собі: може, поЄт?

27.01.2016

Новий з’явився у гаремі євнух.
Йому вказівку падишах дає:
«Веди мені у спальню юну Єву –
До неї справа дуже пильна є.

А за годину забереш кохану
І приведеш невинну Зульфію -
Я з нею довго панькатись не стану -
Виконуй волю швидше-но мою!»

І щогодини євнух так приводив
Красунь розкішних в спальню кожен раз -
Їх падишах кохав і кликав, як на подив,
Нових і свіжих знову у палац.

Під ранок впав із сили зовсім євнух:
З гарему - в спальню, звідти – у гарем…
І він питає тихо юну Єву:
«Як падишах так може, о, хюррем:

За тілом він кохає знову тіло -
Де лиш бере наснагу?.. Знай, але
Мене вже ноги не тримають стільки -
А як йому не стало досі зле?..»

Регоче Єва, гола й безтурботна:
«Ти занепав, бо ходиш без мети,
А в шаха це - улюблена робота...
Не був би євнухом - любив її б і ти...»


18.01.16

Хода по колу чи слідами
своїх слідів з минулих днів,
посперечатися з богами
хіба що мертвий не хотів
(або хотів, та тлінь спиняла).
А інші – в чергу до трибун…
Живе у кожному міняйлі
талановитий говорун.
Один глагол на всю спільноту,
одної мови дітлахи.
Якщо не ту натиснув ноту,
глуши її: кахи, кахи…
Ховаєш слово у горлянку,
пережуєш його натще
і пальцем тикаєш морзянку
в своє натхненне «трохи ще»…
Ідуть роки, а ти тупцюєш
і переконуєш себе,
що твориш ти, а не римуєш
своє понуре «цоб-цабе».
Боги сидять на видноколі,
нетлінне лускають униз,
а ти у тому ж его-колі
вірші збираєш, яко хмиз –
палити мари, гріти Музу
і утішатися слівцем,
та сотий раз в діряву лузу
ціляти києм-олівцем.

15.01.2016

Шерше ля фам, шукайте жінку,
чарівну жінку в диво-снах,
що не здуває пиво-пінку,
а залишає на устах.

Розумну жінку, неповторну,
що на футбол сама іде,
дудить завзято у валторну
і з усіма співа: оле…

Таку шукайте берегиню,
щоб, як наскочить хуліган,
могла б йому набити «диню»,
або ногою у «казан».

А запалає десь пожежа,
увійде в дім, огонь і дим,
і плазму винесе й одежу,
і чоловіка разом з тим.

А рано-вранці – на покоси
(було й таке у давнину),
і, оросивши ніжки в роси,
козі накосить полину.

Шукайте жінку, щоб кохала
такого мужа, яким є,
у п’яний вечір не чекала
руками в боки: де він п’є?...

А ще таку, що вийде в море
та й упіймає рибу-кит,
піде з ночівлею у гори
і нащось виучить іврит.

Шукайте жінку-королеву,
і перелюбку, і святу,
немов би мрію кришталеву,
неначе чашу золоту.

А не знайдете, дідько з вами.
Любіть таку, яке вже є.
І не робіть із того драми –
нехай не «фам», зате своє…

14.01.2016

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

За акаціями у садочку
ще поважно, як дідові слід,
закуняв на сухому пеньочку
як опеньок засушений дід.

Він чекає далеку дорогу
десь туди – за рови, за село.
А у мене ніколи й такого
по дорозі в життя не було.

Він можливо у возі поїде,
як у небо піде голубе.
І не так мені жаль цього діда,
як малого без нього себе.

Що було й не було пам'ятаю.
Засихає життя як зело.
Може в нього нікого немає,
як у мене його не було.

Це й мені уже падає карта
у далекі незнані світи.
І не так мені довго чекати,
як йому довелося іти.

Може якось і я перебуду
до останньої фази життя,
і мене не жалітимуть люди,
що визбирую їхнє сміття.

Є років невеличка «заначка»,
та сумує і тужить душа.
А за чим, догадатися важко
у рядочку одного вірша́.

2011

Концептуальна риса часу –
відбув своє, давай: адью!
Зариють в землю тіло-масу,
душа чекатиме суддю.

А там закони-перепони.
Передпокої, як сізо…
Набилось люду: віп-персони,
вощані ляльки від Тюссо,
а ще убивці та злодюжки,
і просто люди без облич,
пани заможні, вбогі служки,
а також ті, що зовсім нич.
Усе те скиглить, ниє, плаче,
хтось рве сорочку до пупА,
кружляє дзи́ґою і скаче –
шумує, піниться юрба.

Але ж суддя… узяв відпустку.
Іще не вечір, ще не час.
Кричи, волай у сиву пустку,
луною – тихий парастас.
Чекають душі. Якось буде.
Бо не було ще, щоб ніяк.
У судний день турнуть у груди:
- Іди до раю! Неборак…

Душа блага почимчикує
із перепусткою в руках:
- Свят-отче Петре, я не всує
томила святістю свій прах.
Давай скоріше спальне ложе,
вина, музик і файних баб,
і щоб усе було так гоже,
як за життя в комеді-клаб.
Апостол гляне в перепустку:
- Даруй-но, душе, ач, облом.
Ти поки йшла, звістили чутку,
що ти жила з одним крилом.
У храмі Господу молилась,
а потім дідьку пай несла,
між білим й чорним вік крутилась,
дитя побожності і зла.
Тобі відмова… се помилка…
Сама же знаєш, як бува –
оце цвіркун, а там кобилка.
Різниця є? А чи нема?
Тож повертайся в лоно суду
і дочекайся на вердикт.
Що переможе – ноша блуду,
а чи чеснот святих інстинкт?

Душа похнюплена вертає
(таке єси на небесах),
але питання: що втрачає,
усівшись знов на терезах,
ота небіжка? Плюс і мінус,
ясу і млу, війну і мир?
В кишені – дуля «фіга-фікус»,
а на устах смачний інжир.

Усе, зачате в дуалізмі,
немає піку висоти.
Є водолази й альпіністи
у морі-горах доброти.
Хто не вставав, той і не падав,
а хто не падав, не літав.
Від Бога сяйво, тьма від Гада
в одній душі. Кого пізнав?
Отож, людино, не проймайся
ні пеклом-раєм, дідько з ним.
Живи люби твори кохайся
собі на втіху і живим…

08.01.2016

Були ми горді і були круті.
Але на цьому і на тому світі
не обіцяють гори золоті.
Тому сиди тихенько у куті,
дописуй неймовірні заповіти,
які допомагають у житті.

Немає що, то я про те, як інші
ще дорікають і мені за вірші
і мирну біографію мою.
Запитують, – і що там бойового
виходити із досвіду чужого,
як інші помирають у бою?

Розвінчуємо хибне і лукаве,
не ділимо ні ма́ни, ані слави…
Але чому, лукавому на сміх,
еліта ночі має вище право
оваціями під фанерне, – браво!
галасувати голосніше всіх?

01.2016

Прокрустове ложе чеснот…
Відрізати б хиби і вади –
хай ходить по світу народ,
а повзають черви і гади.
Моральна спільното, агов!
В єднанні добра – яра сила.
Етична і правильна кров
тече переможно у жилах.
І в серці – вселенська любов
до Бога, людини, травинки…
А вади хай тонуть, немов
уражені бісами свинки.
Ідилія повна, якби:
сказати сім-сім та і годі –
умерлі у бруді раби
воскресли у чистій природі.
Міфічний харцизнику, ач,
й тебе умостили на ложе.
І як не крути і не плач,
відмовити долі не гоже.
Наснилося ліжко чеснот,
гармонія і панацея.
Гріхам об’являю бойкот
(рядок чи роман-епопея?...).

02.01.2016

У жовтих снах зотліла осінь.
Відтінки сірого на слух.
І дні короткі голі босі
стоять у черзі в третій круг.

А там усе по номіналу.
Кладе життя на терези
гріхи нужди і капіталу
під пильним поглядом Кози.

Баланс активу і пасиву.
Роздача кульок і слонів.
Уже друкує Мавпа ксиву,
збирає кворум голосів.

І ходить колом скотиняка,
вдягає маски на роки.
Минулий раз була коняка –
вродили мрії-будяки.

А нині кізочка-овечка,
хай ме і бе, та все не те.
Донизу гривня, вгору гречка.
Їй в очі плюй – вона: святе…

А на підході рік макаки
з червоним задом на лиці.
Єднайтесь в люди, небораки!
Глухі обридли манівці.

Живемо, наче в зоопарку,
у клітці миру і війни.
Сидить штукар на троні-карку,
за вуха тягне гожі сни.

За роком рік тупцює доля.
Її утримує дракон
(отой,що в кожному). Є воля,
та заважає моветон.

Іди, убоге, йди вже з миром,
щоб в Лету канули часи,
де ниций рай з щурячим сиром
і духом псевдоковбаси.

26.12.2015

Ідуть часи, минають ери.
Не йде годинник на столі.
І списаний сувій паперу
поети котять по землі.

Ідуть години і хвилини,
ідуть літа за роком рік.
Не зупиняється людина
і укорочує свій вік.

Ідуть і насувають біди,
зростають ціни і оброк.
Не ходять пішки інваліди
і немовля у дитсадок.

Ідуть трамваї на зупинку,
карбує кроки вартовий.
Не йде у рот суха шкуринка...
І наступає рік новий.

І я іду, сміюсь і плачу,
коли ідуть косі дощі,
і поки їх ніхто не бачить,
то витираю уночі.

Іде війна у кожну хату
і за Вітчизну воювати
іде піхота у строю,
Ідуть бої, ідуть на страту,
ідуть у вічність ті солдати,
що стали за сльозу мою.

12.2015

І

Ти пронизала щирістю мене,
Проникла в душу ніжними словами.
Я мріяв, як ми станемо одне
Й на рівні в щасті будемо з Богами.

Відлуння сміху – відповідь на це.
Регоче, вже до прози звикла зала.
Я – птаха, що потрапила в сильце...
То просто вияв дружби – ти сказала.
ІІ

О серце, до кохання спрагле ти,
Дитинно-щире, як гладінь екрана.
Одвічно - у тенетах сліпоти,
Ридаєш кров`ю, як відкрита рана.

Боюсь, зустрівши справжнюю любов,
(Подумаєш – напевне криводушшя,
Гіркий згадаєш досвід знов і знов)
Закриєшся від неї, наче мушля.

12.12.7523 р. (2015) Конча Озерна

Перевелися уже пілігрими.
Барди й паяци почили в раю.
Кануть у Лету гармонія, рими.
Мода на ню, парвеню, дежавю.
Тихо орудує сапою лихо –
гвардія типу режиму ЦеКа.
Із неоліту виказує пи́ху
неоеліта з душею совка.
Є менестрелі, нема панацеї.
І спонукає неволя людей
йти у нікуди, заради ідеї,
що обіцяє – ніколи й ніде...
Дереворити – химери... Пенати –
поутікали до іншої хати.
Гаряче жити у вирі подій...
Має юродивий що приміряти:
торбу позичену, посох чужий
і суєвір’я лихої недолі.
І не рятує Висоцький і Цой.
У позачассі, тамуючи болі,
йде одинокий ліричний герой.
Думає, – поки іду за юрмою,
мушу носити за неї суму.
А сповідаючись, каже Йому:
– Маю водити її за собою
і видавати себе з головою
щирою лірою бозна-кому.

2015

Нас таки впустило Небо
в бальний зал серед снігів:
стін оголені дерева
й колонади з ліхтарів.

Я танцюю, гра дорога
на скляному ксилофоні.
А коли померзнуть ноги –
ти зігрій мені долоні.
2003р.

Як рада я їм служити, пухнастим отим звіряткам!
Для них відчиняти двері, хоч поруч є kitty door,
Ступають вони обачно, на крихітних круглих п’ятках,
І ставлення в них—критичне, а погляд-- як “Nevermore!”*.

Окремішні, загадкові, тепла подавці і смерті,
І світу,що паралельний до нашого, посланці,
Незвідані і контрастні: буває, наступну жертву
Несуть у зубах—охайно, а погляд—лезо в руці.

* Edgar Allan Poe "The Raven"

2015

Сізіфе, царику, держись.
Ідуть віки, а ти невтомно
мене викочуєш у вись…
одноманітно і притомно.
А потім кидаєш з гори,
неначе міх в кінці дороги.
Під улюлюкання юрби
кочусь додолу я - під ноги.
І все спочатку: бита путь,
краплини поту і сопіння;
і вище глузду тільки суть –
твоє довершене терпіння.
Хто вміє краще, аніж ти,
пізнати шарварки нірвану?
Твоїх зусиль не перейти
ні геркулесу, ні титану...

Де ти, там я – немов одне.
І хай кепкують в очі трутні -
їх кара неба не мине,
а ми давно уже осудні.

06.12.2015

Твої кордони знов закриті,
І перелякані пташки,
Зібравшись, знов злетять у вирій,
Доки не змерзли...
Твоя стежина в синє небо
Колючим терном пробива до сліз, до крові
Твоя єдина...
Тобі складають диферамби
Через відчинене вікно
Сказавши поспіхом молитву,
Пішла у ніч,
Вже все одно...
Забракло часу, слів, бажання,
А може віри?..- Десь було...
Твоє розтрачене бажання жити
А може й ні...

Не дай Господь зайти мені на сайт
і прорости у нім коментарями,
забігти на арени бойові
учасників ментального стриптизу,
на швидкісну влетіти магістраль
з ворожими постами - ліхтарями
і перехресним хрускотом цитат —
чужих лісів назбираного хмизу.
Не дай в нічних дискусіях мені
сидіти до навальної дрімоти,
в тунелі передранішних годин
з собою ще боротись на додачу,
коли у комашиній метушні
не можеш не заповнювати соти
безцільних аргументів із отим,
кого в житті ніколи не побачу.
Усе те красномовство — як в пісок,
і сили пропадуть мої останні.
Всяк поглядів тримається своїх
до побіління пальців від судоми.
Нікому не просвітлює думок
зависле в мережі протистояння,
і лиш досада щулиться на дні
у черепках розбитої утоми.

...Та знову шанс спокусливо гука,
і стріпується серце від надії.
«Рубайте сю скалу!» — казав поет,—
бо вам її призначено розбити».
І вже до кнопки тягнеться рука,
і поле оксамитово синіє,—
і родяться у тісняві тенет
з тертя людського камені і квіти...

2015

Які там опції і бали?
Записую, аби скоріш
мене любили і читали...
А що нам хочеться найбільш?
Як-небудь і про що попало...
Ну ось і маємо – на вірш.

Яка там буря із емоцій?
Ні – а-я-яй! Ні – Боже мій!
Але у вихорі подій,
коли зима уже на носі,
я тихо привітаю осінь,
а далі... й досі – не до мрій.

Яка там Ліра, поки Муза
метає бісеру рядки?
Я перелатую дірки
на блузі Робіна і Крузо...
Які мої хороші друзі
у наші штопані роки!

Яка там бісова чарчина?
І я не смикаю чуприну,
як той Мюнхаузен колись...
І заглядаючи у вись,
я ще не падаю на спину,
коли еліта каже, – брись!

Немає п'ятниці у мене,
коли іду я у поля.
Нема у дами короля...
Опало жовте листя клена.
Міняє чорне на зелене
зерном засіяна рілля.

І поки ще не сіє хмара
насіння чорної трави,
мої єдині острови
далекі – пасіка і дача
і основна моя задача –
не утрачати голови.

2015

Зло тримає нас в чеканні, у бунтуючій тривозі,
аутичне і безбарвне, із лицем мучної маски.
Божа ясність відступає, розум щулиться в облозі,
оживають, виростають тіні гофманської казки.

Цахес-крихітка керує і за кожним наглядає,
до нутра кісток дістане всевидющим пильним оком,
і за спиною у нього люд шепоче: «Він все знає,
пощастило нам, нарешті, пощастило ненароком".

Цахес-крихітка слідкує і в душі своїй радіє:
міліони у гарячці—це страшна для світу зброя;
хто лиш стане на дорозі—відсахнеться, сполотніє,
обійде широким колом, лячним словом заспокоїть.

“O Fortuna!”*—хор співає,привид смерті осідлавши,
із прискоренням ритмічним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не упізнавши,
прошиває їх утішно хтивий зирк блідого мага.

Цахес слухає уважно, пульс рахує на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготованої жертви.
Три чарівних волосини млявим золотом зміяться,
доки десь за видноколом золоті сміються верби.

*Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”


2015

Коли нікуди ще не їду,
але давно уже пора,
тоді і згадую сусіду,
її, – ні пуху, ні пера.

Усюди є якась халупа
і юна доля не сліпа.
Коли одна, – мандрапапупа,
а дві, тоді, – мандрапапа.

Це означало, – будь, козаче.
І досі доля береже.
Але і досі серце плаче.
Ми не побачимось уже.

І на дорогу мати скаже, –
нехай усе лихе мине
і не зурочить око враже...
І рятувало це мене.

Ніхто за мною не скучає,
не умирає – ясна річ.
Позаду татове, – чекаю,
а попереду вічна ніч.

А поки рано ще до втечі,
то обираю ту з доріг,
якою і раніше міг
іти за обрії – у вечір,
де зеленавий оберіг
освітлює жіночі плечі.

Указує на цю дорогу
ще вище зоряна блакить –
зеніту неповторна мить
і сьоме небо до порога.
І смужка раннього, дворога,
у надвечір'ї мерехтить.

2010

(непереклад з Within Temptation)

В унісон весні ясніють небеса,
в унісон мені вишіптує весна,
намистом сяє ранішня роса…
Я безтурботно вигляну з вікна,

а там: осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь…

Та – ні! Мені виспівує весна,
а хоч у сни, а хоч на небеса,
але не в осінь, осінь, осінь іде…
Хай у душі завжди весна буде.

26.11.2015
Худ. Я Саландяк – композиція: «Faster» (фотошоп).

Ми тільки-но у бучі дозріваємо.
Авторитети знані – при кермі.
І поки рядовими зависаємо,
то успіхи являються самі.

Научені високому і вічному,
ми іноді готові і на злет.
У тихому болоті прозаїчному
нема-нема – тай вирине поет.

І він іде, окрилений надією,
виконує і букву, і закон,
але неначе змитий мімікрією,
кудись линяє вищий ешелон.

І у негоду іншою потворою
повзе у чати жадібна змія,
аби зайняти нашу територію
у цьому осередку житія.

І як у тому капищі язичному,
занозою усьому українському
оклигує сугестія пітьми.

Колона п’ята замовляє музику,
і у болоті квакає на суржику
велика жаба успіху юрми.

25.2015

Ця мелодійність мови спокушає — і ось уже римуєш беззмістовність,
потуги непрацюючих амбіцій і виплески банальних сентиментів...
Аж раптом, по короткім дуже часі, тривожна прокидається готовність
завіршува́ти все, що в полі зору, в надуману "поезію" моментів.

В природі все «тьмянішає», « тріпоче», «шепоче» і «вкривається серпанком»,
душа «сумує», «терпне» і «холоне», долоні й пальці — «ніжні і прозорі»,
слова «любов», «щемливе» і «молитва» повторюєш, як кришнаїти мантру,
і трави всі «виблискують росою», і...тільки не нагадуйте про зорі.

І ще—кав’ярні вишукані львівські, де легко розчиняються проблеми,
чи запашна ранкова філіжанка із дрібкою ванілі чи кориці,
а континент прощання-розставання й всього, що дотикається до теми,
манить тягучим голосом сирени у пінистих гіперболах розбиться.

Ще не забути про жіночу слабкість, солодку млість, як тільки "він" пригорне,
і буйноцвіття завчених метафор в надривній декларації любові,
так муляє — вдягнути все довкола у покривала «трепетної» форми,
в «чуттєву» ніжність осені і квітів... в протяжну пустку в "вишуканім" слові.

Що означа нав’язливе бажання щоднини, щохвилини віршувати,
нагадувати світові про себе (без чого він обходився віками),
побіжний другорядний порух серця вдягати у містерії строкаті
і, щоб не думать трудно і глибоко, — по дошці світу ковзати словами?

2015

Колишня однокласниця, львів’янка
знайшла мене, приїхавши у Київ,
в отім далекім , «спальному» районі,
куди метро ніколи не дісталось
(мабуть, і не ходитиме ніколи...).
Було це майже тридцять років тому—
ми їхали в тролейбусі забитім
і розмовляли тихо, але швидко,
щоб встигнути всі викласти новини.
І раптом я помітила --мовчанка
запанувала поміж пасажирів,
нараз усі розмови припинились,
і потай нашорошились всі вуха...
Того не усвідомлюючи, з нею
ми в центрі опинилися уваги—
той крадькома, ізбоку, подивлявся,
той глипав із цікавістю, відкрито,
той дивно мимоволі посміхався,
мов сам собі і вірив—і не вірив.
Вона була у синьому береті,
а я була...така собі, як завжди,
але удвох були ми, як масони,
з рукостисканням їхнім ритуальним,
містичність і символіка якого
одним лиш втаємниченим відома...
Або ж були ми членами із нею
того найексклюзивнішого клубу,
чий існування факт хоча й відомий,
але ніхто в реальності не бачив
людей, що удостоїлися честі
в секретності належати до нього.
Було в тім щось комічне і приємне,
це відчуття я й досі пам’ятаю--
наскільки екзотичними тоді ми
здавались у тролейбусі столичнім,
як два тропічних птаха, що упали,
з дороги збившись, у чужу країну...
Тому лиш завдяки, що між собою
ми українською на людях розмовляли...

2015

мос…
… ледь
не полеть
ів до примар
іще ногами
що калі
ки ледь
торкаюся землі
а вже губами
хмар
ще не зомлі
в… космос ледь не полЕтів… до примар. Іще ногами , що каліки,
ледь-ледь торкаюся землі, а, вже губами - хмар. Ще не зомлів…
06.11.2015

І у мене не усі удома,
і у добре вижаті літа
оволодіває не утома,
а мені ще досі невідома
найневірогідніша мета.

Як не є, а рано засинати.
Поки не посію на жнива,
буду у кімвали калатати.
І нехай крім того біля хати
жебоніє пасіка жива.

Це не те, що солов'ї і жаби
рано і у літні вечори.
Іншої уже немає зваби,
то чекаю рясту і кульбаби
іншої солодкої пори.

На мої рої нема спокуси
у сусіди чи у вояка.
Ну, хіба оказія яка.
І ні оси, ані римські гуси
не тривожать серце козака.

І не оминає Чураївна.
Одиниці є і між зеро.
Багатію на її добро,
як душі торкається наївне,
опоетизоване перо.

А тоді і я не отупію
і утілю найсолодшу мрію
із усіх позачергових мрій.

Оживуть сонети і сонати,
доки буде музика звучати
у моєму вулику надій.

Нові вибори, народе!
Може зміниться погода?
Глянеш ,хто до влади пнеться,
То на двоє серце рветься.
Всі клянуться кандидати,
ПростИй нарід захищати ,
Та сміються вже ворони:
«Ой брехня,най Бог боронить».
Як приходять всі до влади,
То не можуть ради дати.
Про людей згадати,годі,
Але звуться же «народні»!.
Так в брехні життя минає,
А народ все обирає…
Може прийде час щасливий,
Зробить в мізках людських диво.
Зрозуміють депутати,
Що на той світ не забрати,
Ні машини,ані замки,
Ні земельної ділянки…
Чому люди забувають,
Що вони ще душу мають.
І якщо став депутатом,
Не зайшов до Бога в хату.
Тож, «народнії обранці»,
Думайте ,що буде вранці.
Люди вже стомились жити,
І на вас ввесь вік робити.
Для народу, ви пожийте,
Більше кров його не пийте,
Бо прийде й для вас розплата….
Бог не знає ДЕПУТАТА!!!
25.10.15

Себе самого переміг
і не чекаю нагороди,
одпочиваючи без ніг,
коли оброблені городи.

Мої осінні врожаї –
Ярилу жертвенне кадило.
Із ними всі мої бої...
Що посадив, те й уродило.

І не чекаю калача.
Усе моє – моя омана:
у полі – гони сівача
і на папері – графомана.

Оце і є моя війна,
аби намуляти коліна.
І на городі – сушина,
і у природі мокне сіно.

Не житіє, а суєта,
де на сторожі урожаю
один Сізіф відпочиває.

Але досягнута мета.
Є перемога! Та не та,
яка на Пірра ще чекає.

10.2015

І як, і де воно береться,
ніхто не знає, а сміється,
що є ще дурень і поет,
який записує сонет.

У кожному жага буяє,
коли води не вистачає.
А як на мене – це біда:
огонь, повітря і вода.

Та я оказій не боюся,
коли поезії нап'юся.
Але, буває, на біду
води живої не найду.

Аби нікого не просити
і полум'я жаги гасити,
то я поезію свою
палю огнем і воду п'ю.

Кажіть, – такого не буває.
Вона пече, а не палає.
А я за те її люблю,
що як сміюсь, то сльози ллю.

Як древні ті, що ся сміяли,
коли і їх як лико драли.
Як той поет, що на біду
собі придумав молоду.

Але біда – моя сусідка.
І пригадається нізвідки
причинна, відьма і сліпа...
Ян Гус і неофіти зрідка,
а особливо та сирітка,
що пообідає в попа.

10.2015

сповилО сутність голу
небо в сіреє суконце…
то не листя - то сонце
так спадає додолу

23.10.2015

Аби повчати і учити,
як то укоськати сусід,
була і є радянська свита,
соцреалізм – картина бід
або – колоратурне сито.

Воно й лишається у Раші.
Перейняла лиха душа –
правонаступниця чужа
усе і наше, і не наше,
і па-де-де, і антраша.

Їм Україна – не французи.
А як же! Служимо орді
і помагаємо Союзу...
Забули Англію і Юза...
Але питається тоді,

чого плюєте на кордоні?
Чого радієте, совки,
і потираєте долоні?
Рублі, авоськи і болоньї
уже не вернуться таки.

Але рядами поріділий,
себе показує у ділі
не тільки пролетаріат,
але і недорусофіли –
пани жидо́ве типу ґафт.

Безрукови дійшли до ручки.
Озлоблені боярські штучки
і наш купований бомонд:
кобзони, лораки, сердючки,
які «воюють» за народ.

На що уже афганські духи,
а й ті усвоїли урок.
Закрийте рота на замок!
Азіро-яникові шлюхи
не заробили на пайок.

За що воюєте, гонимі
і небесами, і людьми?
І на Русі немає Риму,
і на Дону – яса пітьми.

Чого біснуєтеся, гади
і ретрогради із руїн?
«Чай, не катюши» – ваші «гради»
і наший Київ – не Берлін?

Ачей не чуєте, убогі
душею підлого совка,
що наша доля не така?

Війна уріже ваші роги,
і на шляху до перемоги
вона ще вріже гопака.

10.2015

До фронту - сім днів Інтернетом. І...
війну (з усіма "іпостасями")
вженемо у ступор фуршетами,
промоціями, презентаціями...

З ігнором і гонором - сильні ми.
Боротися! Сказано - склеєно.
Якщо не приб'ємо весіллями,
доб'ємо війну ювілеями.

12.10.2015

Умліває вся планета,
торопіє білий світ.
Одягає еполети
карла Раші у похід.

Надоїли малороси,
надокучила Чечня.
У Америки під носом
починається різня.

Ублажає апетити,
мочить Сірію й Ігіл.
Чує Сербія бандита, –
викапенний гомофіл.

І заходять азіати
українцеві у тил.
Їм нема куди дівати
накопичений тротил.

Атакує цілі мирні
авіація кремля.
Жандармерія – на цирлі,
Кацапетіє Земля.

Заговіли канібали,
дегустатори лайна.
Олігарха й генерала
вигодовує війна.

Інвазія йде із Дону.
Новороси – у вогні.
На чолі армагедону
їде Путя на коні.

Доля іншої горили
не нагадує йому,
що і карлі у екзилі
є вже яма у Криму.

Перевтілюються звірі
бутафорії тюрми
і есбешнуті азіри
визирають із пітьми..

Миротворці із руїни
у масштабі України –
яничари – відгули.

І на мапі світу нині
соловіють у гордині
двоємислячі орли.

10.2015

В нашій країні триває війна.
А на війні – атеїстів нема!
Ті ж, хто хизується: «Ми – атеїсти!»,
лиш відпрацьовують гроші на «їсти»…