Обходьте поетів проспектом Бандери.
Пальмір не чіпайте. Ні, не все одно.
Не лізьте у вікна. Проходьте у двері.
Є двері прозорі. Це - майже вікно.

Граматику вчіть. Не лишайте на завтра.
Незнайкам і Google в допомогу давно.
Знайшли у прозорій смолі динозавра,
А він волохатий – таке ось кіно.


13.12.16

зальотні грища масті черви
і тятива із сухожиль
а у запасі струни-нерви
а у душі пекучий штиль

в нічному небі зорепади
як швидко котиться зоря
лети згоряй чиясь загладо
за ліс за гори за моря

надія-гідра не вмирає
бо стоголова як і ми
потвора раю добре знає
яса настане після тьми

терпи і майся до розради
зате запроданство своє
не проживе як не украде
і тричі збреше: не моє

а ще мовчи осточортіло
бо на «ганьба!» нема грошей
єство життя осоловіло
зітхає Бог: азохен вей...

і дідько знає де шукати
припаси щастя без жури
у родоводі тільки анти
аби хоч трохи німчури

01.11.2016

А на Раші ми побили глека
і тому ми нині не свої.
Холуї
               її
                           ведуть бої.
Те, що нам до успіху далеко,
знаємо самі, але не легко
бачити
               амбіції її.
То вона орудує у Раді,
то жирує на чужій крові,
і нема нічого на заваді
нації овацій
               і парадів,
поки має
               «глюк» у голові,
що вона у ражі ейфорії
чадіє ідеєю кремля –
і потопу жде,
               і чудасії,
що без неї кінчиться земля.
Ні жалю, ні гумору, ні сміху
ні душі,
               ні пам’яті про те,
як і їй попало на горіхи…
Не уміє
               ні у мирі жити,
ані воювати за святе.
І ніколи
               не капітулює,
поки є єфрейторове, – фас!
«фейкове»,
     юродиве – атас,
у якої армія воює
за неволю,
               а не за
                           Донбас,
за яку ніхто не голосує,
крім Кореї і Китаю...
               Всує,
               бо еліта Азії –
               за нас
Та радіє, коли ми не раді
ані презу,
               ані нашій Раді,
де і досі є
                    її
                                носи*,
хоч і знає, що самі ми звані
зводити рахунки на Майдані
з носіями зради і яси.
І кейфує, що її
                           Європа
уступає місце кацапні.
і лютує, що пітекантропи
в Україну
               й досі
                           не в’їзні.
Ой Росіє, все у тебе файне –
і молочні ріки, й киселі,
і не дуже п'яні москалі,
але рило
               дуже
                           неохайне.
Ти така смішна,
               коли печальна
на моїй
                руйнованій
                               землі.

2016

Що не кажи і як не лайся,
а не очунює народ.
Є в України три нещастя –
політики чужої масті,
Росія і лихий бомонд.

Нема від першого рецепту,
коли скалічена душа
не відає, що їй чужа
позиція анахорета –
злодіїв гнати од коша.

А друга – це взірець держави,
де процвітають холуї,
нувориші-багатії,
її релігія лукава
і всюдисущіє її.

А далі третє й не останнє:
копита й роги сатани,
корито – куму, мани – пані,
богема рвані і чини,
та кисельови на екрані,
і у нірвані – пахани.

Усі щасливі, що Майдани
не зализали наші рани
і до ладу́ не привели.
Ми залишились, де були,
коли вели усіх до ями
гібридні єви та адами.
І не покаються осли,
яких очікує Майамі,
що долари тасує дама,
а на казні –
                     одні
                              орли.

11.2016

Небо бере і дає.
Рай проганяє-приймає.
Кожному буде своє,
поки душа уповає.

Місяць – усе молодий.
Сонце згорає і гріє.
Обрій щомиті новий
і одночасно старіє.

Не зупиняється мить
у апогеї свободи.
Куля у серце летить
за бойові нагороди.

Дивимося за моря,
де майорить неймовірне.
Падає наша зоря
у житіє очевидне.

На перехресті сторіч
мали усе наостанок:
мрії, надії, коханок…
А по дорозі на піч
не розвидняється ніч,
поки згасає світанок.

2016

гаплик

Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
По Сахарова, щоб знали ми,
Прорізали світ сигналами.
В палац, який на Коперника,
Стрілою летіли уперто
У чорному блиску ретро
Авто, від мене – декілька метрів.

На Богуна стояла я.
А, втім, нічого не сталося.
Сидів молодий з тростиною,
Опертий в сидіння спиною.
Скляними очима втомлено
Пронизував даль. А з чорним
За ним – балдахіном урочо
Автівка коханої. Почет

З дружбів і дружок в домовинах –
По двоє на чорних машинах.
А, втім, нічого не сталося.
В житті в них, певно, не склалося.
Промчали рядами рівними
Автівки з гостями й рідними.
Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
09.08.2014.

Нічого немає,
чого не буває
єдиної тої пори,
коли і вечеря,
і клямка на двері,
аби не боятись мари.

У лісі, у хаті –
і тіні хрестаті,
і вії були ще тоді,
і видимі нявки,
і голі русалки
ночами жили у воді.

А як же забути
оті атрибути
хрестин і поминок людей?
Кощій повінчає?
Яга сповідає
нехрещені душі дітей?


Далека дорога.
Я «їду до Бога».
На возі, немов у раю.
У синьому полі
дощі і тополі
«охрещують» душу мою.

А батюшка келі-
ї мив у купелі,
єлеєм помазав уста.
І ризи не тліли,
вода не горіла...
Я мирне ягня у Христа.

А нині боюся,
якщо утоплю́ся,
прийме Посейдон, чи Нептун,
чи Ра, чи Ізіда,
чи пекло Аїду,
чи мій предковічний Перун?

І сіяли жито,
і мали корито.
На обрії – ті ж міражі.
Кому довіряти?
На капищі – таті,
і вірної – ані душі.

Одні – мусульмани,
а інші – погани,
а грішній душі все одно,
на кого чекати,
на що уповати,
коли опускають на дно,

аби хоч би якось
ще вище піднятись,
аніж дозволяє талан,
або обіцяти
іконою стати,
коли оживе істукан.

Чи має людина
лихої години
себе довіряти богам?
Одна є старому
дорога додому, –
виборсуйся, голубе, сам.

2016

перша вóйна київ наш сосюри
спів летить корогви мають дзвони в храмах
зунр і злука спілка з польщею петлюри
...кутник смерти перший другий відспів з храмів
і огонь новий із яру й лють похмура
неп й пацифікація вкраїнську в храми
в маси авангард і вапліте культуру
«боґа нєт» один костел закриті храми
три колосся чорні дошки мури
з комнезаму й рознарядок дзвони з храмів
курбас хвильовий мовчать земля й бандури
склад музей торгсин колгосп у храми
кров в європі коновальця та петлюри
на її руках і кров з карпатських храмів
й «нелюдей» з округ гори святого юра
і війна свята за гідність в отчім храмі
...
незалежність! стяг шеренги танки беемде і птури
запорука панахид молебнів за героїв в храмах

25.VIIІ.2016

Суворі барди, інший раз,
коли бряцаєте об риму,
лишайтесь чуйні. Одержимі,
не виставляйте на показ
«ранимість» вашу «уязвиму».
               Не лайте друга за добро,
               за одиниці і зеро,
               за їхню іншу щиру віру,
               за інде в'їдливе перо,
               коли турбують вашу ліру.
Не думайте, що ви чужі
по різні боки на межі,
де є дуелі у дуеті.
Чого зриватися на пси,
коли ти, Господи єси,
достойний імені поета.
               Немає геніїв у нас?
               Та маємо у віщий час
               тримати вище наші стяги.
               Але не методом борні
               і, вибачайте, маячні,
               чекати вищої уваги.
Аби не каялась ніде
твоя душа у тому краї,
де все тече і все минає,
дивися у майбутній день…
Хто не чекає, той іде,
а хто цінує, той прощає.

21.08.2016

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

– Катай зо мною, – чую із далека
ночами одинокі голоси.
І, наче, йде по п'ятах небезпека
і шепелявить, – жайве не писи.

Описуй літо, осінь і дерева,
і не чіпай політики, душі...
Чатує не з косою королева,
а з бомбою – за ці репортажі.

І я тоді беру у руки ноги
і гей – потолочити мураву.
Кудою не іде моя дорога,
а я ще чимчикую, бо живу.

Іду з весни до осені нової,
готовий із дистанції зійти
у мураву, під килими якої
ховаються миряни суєти.

У суєті її ще не скосили
і у грозу не вибили дощі.
Але її варяги перерили,
тому і я хлєбаю їхні щі.

Їх прибуває. І куди дівати,
якщо не у палаци із хліва?
Йдуть мародери до моєї хати,
де лиш надія поки-що жива.

Де – ще не вмерла, ...нібито повинна,
коли усі дороги і путі
уже забуті. Ніби Україна
це не моя опора у житті.

І нібито я маю, ради Бога,
радіти, що з косою по Русі
іде війна союзу і осі.

І голоси ведуть мене самого
єдиною стезею до порога
у мураві ходою по росі.

27.07.2016

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

Було колись, та є і нині
у кожної – її солдат.
І як не грайся, а людині
дають у руки автомат.

Вона чекає. Він кохає
і обнадіює її.
Було колись! Але немає,
коли реально є бої.

І час минає. І герої
єднають долі. То колись.
А нині?
       – Мила, не журись.
Усе, що виглядає грою –
дитяча казка, без якої
уже ніяк не обійтись.

07.2016

Благав він — і ожила Галатея.
Постав «новий хоробрий»* без границь.
Щасливо усміхаються з дисплея
Обличчя і убитих, і убивць.

Усі зібрались, ніби на терасі —
Шахрай і хто за правилами грав,
Поліція, розстріляна в Техасі,
І поруч з ними — той, хто розстріляв.

Сімейне фото вихоплене з плину
Приватно-каламутної ріки.
Він винищив усю свою родину,
А тут вони щасливі на віки.

Клубочаться туманним кровозмістом
У хмарні переплутані рої
Сьогодні вбиті жертви терористів
І поруч — терористи, як свої.

Усе кладе її величність гласність,
Ніщо не розділяючи, на стіл.
І винороб наповнює всечасність
Вином із перемішаних сортів.

І ти з повзучим острахом рептильним,
Наповнена сивушним тягарем,
Хрипиш, як дзвін, калатанням похмільним,
Розгойдана шаленим дзвонарем.

2016

* «Brave New World» --роман-антиутопія англійського письменника Олдоса Хакслі (1932р.), в якому він змальовує майбутнє технократичне суспільство. Заголовок роману взято із п’єси Шекспіра «Буря».

Казав мені мій тато в юні ро́ки, –
коли не любиш бабу, не цілуйсь.
Ну а коли я став уже нівроку,
то цю пораду намотав на вус.

Всі гарні діти слухаються тата.
І як веліли, так я і робив.
Коли хотілось жінку цілувати,
це означало – я її любив.

Ну, а коли і сам уже не тато,
онук питає, що я за дідусь?
Навколо мене так жінок багато,
а я усіх до о́́́́дної боюсь.

А я гадаю, – як їх не боятись?
У більшості професія така,
що мало їм одного мужика.

Нема чого із дідом цілуватись?
А як же їй без віна залишатись,
якщо була оказія така?

06.2016

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

Дивлюся на доспілу я шовковицю
не тільки з апетитом - із цікавістю
і черевом, і розумом полізу я,
порівнюючи дерево й поезію:

чим гілка вище, тим принади більші,
чим задум вище, тим сильніші вірші,
і яскравіші... Ягоди поїв
і найгарніші, і най, най... Бо їм
своє життя продовжити в мені.
Але про них написані пісні,

чим далі я відходив, тим сумнішали:
що не поласував я найсмачнішими!

18.06.2016

Падає небо на трави шовкові.
Сіє акація білі дощі
на неозорі поля полинові.
Сипле перлини гроза вечорова.
Свічами сяють гаї і кущі.

Поза горою – півколо веселки –
воду черпає коромисло дня.
А за оборою пхає щеня
і на коняку сідає Омелько.
Трохи хитається. Пив – на коня.

Чується цокіт копит за водою.
І озиваються скраю села
нерівномірні удари луною.
Цапа Омельчиха б’є коцюбою,
а мужики «забивають козла».

Доню гукає налякана мама.
Ось і вона. І несе рогозу
у пелені. Зачиняється брама
і у дворі починається драма –
доять обоє брикливу козу.

Сива бабуся із білої хати
опочиває на призьбі рудій.
Біля ворини, де трісок багато,
крицею кіски орудує тато –
фуркало теше Олесі малій.

Сонце сідає за обрії поля.
Сонний гарбуз обіймає патик.
Баба куняє. Буяє красоля…
А на городі гуляє квасоля,
в’яне цибуля і сохне часник.

Пахне аптекою біля стодоли,
де тютюнові ростуть лопухи.
Чути із печі, – кахи, та кахи…
За осоко́рами ходять по колу
у хороводі малі дітлахи.

Як же ідилію цю не любити?
Он і Омелько іде навмання
і випиває горня на коня.

Чути вечірню. І, чисто умиті,
іконостаси і дереворити
зирять із раю минулого дня.

1994-2016

Очерет - один у полі воїн,
а гроза накинеться за мить
на редути, де їх тільки двоє:
він і річка, що під ним тремтить.

Їм три дні протриматись, три ночі...
Хоч і кличе: "Списи, уперед!"
Злякано травичкою тріпоче
чотирьохметровий очерет.

25.05 - 15.06.2016

Як ми чекали! Сонечко, з`явись!
Години ці у цілковитій темряві,
неначе вічній, злій-презлій, для віч,
для ніжних-ніжних, можуть буть смертельними.

Неначе снігом червень замело.
Ми у пітьмі і холоді поплачемо...
І врешті-решт засяяло воно,
і насолоджуємося побаченням...

Та затягнувся Сонечка візит.
Напружено понурі очі мружимо.
Але не стулимо до рисочок: висить
над нами Хмара, біла. Як морозиво...

11-19.06.2015

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

Злітає літо, зацвітає липа
і рейтинги пахучості очолює:
така велика, як жага Філіпа
Кіркорова до Алли Пугачової!

02.06.2016

У літній полудень ми готували борщ
і з овочами давніми і свіжими.
Отак і почуття різняться, бо ж
одні з`явились, інші в зиму вижили.

Весна в очах сіяє і в садах,
і шлях у рік ми весело осилимо.
Але в серцях чому, палкий, запах
томатний сік туманами осінніми?

11-12.06.2016

А сигаретки я і не помітив – вона злилася із стіною...
На фоні Ані-статуетки і сукні, елегантно скроєної,
На фоні ніг струнких, як виточених, мережив чорних на руках
Я не помітив сигаретки – неспостережливий чувак!


13.06.16

за що... ану зажди... і дурень життя готовий віддавати?
- Аби могти... завжди... щодо фігури дійсність стосувати!
10. 06. 2016 р.
... про самотність кажу:
... що то стосунки... цицьки і ссавця... без цицьки... і котрому
цицька до лиця... самотність то коли усе... в лиці одному!
11.06.2016 р.
... про ідею каменю кажу:
і-де-а-лі-зоване реальне як мА-те-рі-а-лізм подали нам...
І здогадайся сам... що то – ідея... а не кАмінь!
12.06.2016 р.
... щодо ілюзії кажу:
окрім ілюзії реалій й ілюзії примар - немає більше дійсності...
хіба що відчуття реальності... ілюзій... зІйде з хмар.
14.06.2016 р.
...про вічність Кант каже:
“ ... wir eine Kette (ланцюг) von Wirkungen (дія) und Ursachen (причина)...”,
що я розумію так:
дією наслідку буде наслідок котрий матиме наслідок по причині...
дії причини котра була причиною котра мала причину в наслідок.
15.06.2016 р.
...про надії кажу:
все бУло-бУде однієї дії зведеться до причини -
а сподівання наслідку... в надії чинні.
17.06.2016 р.
... про логіку кажу:
безконечне і абсурдне – tête à tête... розум ж здатний їх подати -
як то воно логічно буде виглядати... і те і те...
24.06.2016 р.
... про логіку кажу:
розум спроможний подати логічно – не більше...
людина ж спроможна... на більше!
25.06.2016 р.
... про діалектику:
- якщо кажУ - про діалектику людина може і мовчати...
людина може більше без... але про це не будуть знати.
26.06.2016 р.
... мов ієрогліф:
... на бруківці... що бачу я згори... он:
мертве пташеня топтане... кон-тури.
1.07.2016 р.
... великій людині:
хоча єством усім ти все щодня в ударі користала... твоя душа...
що розпластАлась – лежить мов мертве пташеня... на тротуарі.
1.07.2016 р.

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Усі задачі уряду нового
ті самі, що і плани у старого:
побільше накопичити бабла,
ходити за командою ла-ла
і насолити власному народу
конаючого де-не-де села
за те, що революція була,
коли у нього не питали броду.

І дмухаючи на холодну воду,
смакуємо її гіркий розсіл.
А у Європі на Росію спрага.
Нема уже ніякої Гааги.
Америку понесло у ІДІЛ.
А Україну дістає зі сходу
і має у ефірі переваги
уже агонізуючий дебіл.

Немає на Донбасі мирних сіл.
А у Європі є ще правий сектор.
Його годує Раша із руки,
І Путя усідається за стіл,
як той почесний у Сорбонні ректор,
який тасує карти і віки,
де Ахіллеса колесує Гектор,
хоча було у Трої навпаки.

Про це і говорити не з руки.
Але і наша братія ступає
у роз’ярілу течію ріки.
Народ сміється. Весело аж-аж.
Триває урядовий епатаж
і податі фіскал іще здирає,
і на маєтки, і на їжу має,
і видає субсидії на транш.

05.2016

Я сиджу на озері Кохнівському
в чорному ширянні ластівок.
Заховалась хмарка Білосніжкою
за очеретяний острівок.

Заховалась від лихої мачухи,
щоб не затягнула у зиму.
Чи кохана зможе те пробачити,
що залишив з озером саму?

Що прохання: не відходь - не слухав я
на співзвучність-співчуття скупим,
та не плив я плесом за лисухою,
за натхненням в зарослі ступив.

А птахи ширяння ще ушвидшили,
довели до відчаю мене:
що пернате товариство витче нам
чи сумне грядуще, чи страшне?

Я боявся птаство витче темряву,
а співоче виткало блакить
і щебече: ми любов постелимо,
і кохана лагідно простить.

Сядемо на озері Кохнівському,
де крилато барвам і словам,
усміхнеться хмарка Білосніжкою
сонцю-принцу, що поцілував!

14-30.05 2016

Клює сорока на блискуче.
Усі злодії – на чуже,
ну, а домашні – на онучі.
І тут утрати неминучі.
Ніхто своє не вбереже.

Падкі поети на романи.
Заможних щупає пірат,
а от заміжніх – донжуани.
Клепають речі клептомани,
а графомани – плагіат.

Міняють мани на карати
і у колекції беруть.
Чекають слави герострати.
Іде поліція карати,
а несуни усе несуть.

За золоті у себе гори
велике Пу сусіду боре
і захищає уркаган.
Воно освоює простори,
і завоює Біле море,
і переплюне океан.

А наші акції – круїзи.
Пакують клоуни валізи
подалі у чужі краї.
Європа консервує візи,
якщо укропія полізе
у метрополії її.

П’єро освоює кориду,
а буратіни-аскариди
дешеві пляжі у Криму,
а лугандонія – тюрму;
імперіали – прокурори,
а можновладіє – офшори,
а тугодуміє – суму.

Парафія – і та воює.
І православіє не чує, –
ніхто своє не вбереже!
Ми салютуємо уже!
Немає мафії такої,
що не готується до бою,
і не захапає чуже.

05.2016

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

Масони чи мафія править у світі –
риторика зайва. Проте
допоки ще сонце засяє в зеніті,
диявол у силі росте.

Юрма, параноя і генії дуті…
Немає Христа в голові.
Являються лєніни, сталіни, путі,
Росія жадає крові.

Проекти майбутнього – марево раю,
де буде еліта сама.
А джини із бутлів літають у краї,
якому і краю нема.

І Шамбала, й ложа, й рука Аладіна
карає імперію зла,
але не пакує у бутлеві джина
і карлу із оком орла.

Хіба не відомо, що це двоєриле
годують мої вороги?
Одна голова – кривослав'є горили,
а друга – макаки тайги.

Хіба ви не чуєте голос народу,
яка косолапа орлина порода
у цій недолугій війні?
Чи буде таке, що якоїсь години
запхають у бутель московії джина
союзу, війни і брехні?

2016

***
І на чужого не найти управу,
і рідні наїдаються на славу.
Живемо у надії на колись.
Злодії темні нищили державу,
то як же без розумних обійтись?

***
Нема у світі вічного нічого,
що націю об'єднує і друзів.
У владу обираємо святого,
але вона існує ради того,
аби хотіло бидло до союзу.

***
Усе од біса – суто ложне.
На Раші тикає безбожне,
а чорті-що іде на Ви.
Любити ірода не можна,
коли сепаратіє кожне,
якщо повіє із Москви.

***
Країна пам'ятає торохтілок.
Черговий кум де-юре кращий всіх.
І обіцяє викурити тих,
у кого апеляція на вирок:
– Ну хто по п'яні не робив помилок,
міняючи хазяїнів своїх?

***
Людина не лишається одна,
коли і визнає, і знає Бога,
і оминає не одну дорогу,
якою управляє сатана,
але іде десятою вона –
до істини і Отчого порогу.

***
Коли юрма і неофіти
недооцінюють талант
і намагаються скорити
і слово істини убити,
зажитися на цьому світі –
це не найкращий варіант.

***
Поети добрі, іноді – хороші.
Але не те ознаменує суть,
за що поету премію дають.
Таланти, асигновані у гроші,
приспівуючи, інколи живуть.

                              2016

то є... ви-мо-ва. З між всіх вимов усіх умов... будь певна – знай... твоя – най-най-най... вимовна.
17. 05. 2016 р.

щоб з місця рушити... здається мало буде й року... та знаю – досить і одного кроку.
29.04.2016 р.

Новини, страх і поголоски –
і ти міркуєш день-у-день
про роль пихатих недоростків
в чадній історії людей.
Себе питаєш — як це сталось?
Ким було наслано мару?
Коли планета обривалась,
хто розпочав пекельну гру?
Казали їм, що всі узнають
про їхню міць, «духовний код»,
а вождь лискучим горностаєм
збігав на сходинки висот
і говорив –немов у вену
текли дохідливі слова –
про особливі їхні гени
і «невід’ємливі» права...

Ти топиш зір нічний у простір
в завислій думі без надій
про роль пихатих недоростків
в людській історії чадній.

2016

До нестями впився
І лежить
Каменем чужого спотикання
Мій Пілат і Брут.
А час – біжить,
А година ж, Господи, не рання,
Й до смеркання котиться гарба,
І воли волочаться, горбаті…

Не щастьба, мій Бруте,
Не судьба,
Мій Пілате, тішитись на святі!
Ти зчорнів,
Пекельних справ коваль,
Від своєї чорної роботи
Й не тобі судилася печаль
Святоочищальної Голготи.

Я ж знайду і змогу, і снагу
Власний гріх донести до розп’яття
Й на хресті не вихриплю прокляття,
Кров’ю осльозивши пилюгу!
Мій брутальний Бруте,
Мій Пілат,
Підлий мимоволі,
Від неволі,
Маю милосердя я доволі
І для тебе –
Ти ж мені як брат,
Хоч і каїн!
Каюсь, далебі,
Не востаннє.
Знову спотикаюсь.
Матюкаюсь.
Хрест несу в собі
Твій.
І хоч кляну –
Не відрікаюсь.

1996

Я мрію про далекі землі
І невідкриті острови,
І про релікти дуже древні,
Бога́м забутим молитви́.

Під хлібним деревом я б хатку
З гілок і листя збудував
І доживав би у достатку
Подалі від сує́тних справ.

І зійде Милістю Наснага –
Високим римам запорука;
І про цей рай складеться сага,
Якщо не трафить доля Кука.

2011

Купе, пейзажі, залізниця…
Колише потяг. Та не спиться,
Бо зі сусідньої полиці
Дебела тета так хропе…

Цікаво, що тій теті сниться?
Бо обірветься ось полиця…
Чи відшкодує залізниця
Тортуру мізків у купе?

2013

                І
Ой, Расєя-мати,
вата і корито,
міни і гармати,
роги і копита.
Манія-ідея –
хочу еСеСеРу,
вікова вандея:
Сталін і Бандера.
Вічні хато-пали,
горе-лиходії,
а завоювали
дулю у Росії.
Нищили Кучума,
у казаха – юрту,
в Україні – думу,
а сьогодні – хунту.
А спитай у нього,
що воно у неї?
Ой, візьме на роги
за чужу Расєю.

                ІІ
– Ми такі наївні
п'яниці й нероби,
у своїй країні
українофоби.
Нам на допомогу
їдуть воєводи –
гоги і магоги
півночі і сходу.
Є за що конати –
за руїни наші,
за язик і Рашу,
є куди тікати.
Будемо служити
Путіну-уроду
Хочемо судити
іменем народу.
Наші отамани
за орла й корону.
Там, де є кияни,
буде сіра зона.
Ми – колона Раші,
а не ідіоти,
убивають наші,
ну а ми – не проти.
Урки-забіяки
це вам не укропи.
Повертай Аляску
і кусок Європи!
Де ти, наша Путя?
Чом тебе немає?
Ми уже по суті
«кровушка радная».
Няша і Захаря,
Таракан і Поні,
Ось яка ми пара –
злодії в законі!
Нас усе чекає
у Європі Київ
і охороняє
Петя Олексіїв.
І ракети всує,
і не треба міни.
Рашу копіює
влада України.
Їхні рожі – лиця
у тієї ж мами.
Візьмемо столицю
голими руками.
Перемре до літа
армія уперта.
Є іще еліта –
з матами поети.
І такі ж повії,
і язик руїни.
Буде у Росії
мати Україна.

                ІІІ
Ой не розуміє
чучело месії,
що не вся Росія –
зеки і злодії.
Що і прісно, й нині,
будуть славу мати
у своїй родині
воїни-солдати,
поки в Україні
будемо єдині
і у кожній хаті
Волю шанувати
і плекати Мрію,
Віру і Надію.

04.2016

з’їв медицину... з таці - через годину готовий буду пускати слину... медитацій.

17.04.2016 р.

Па-де-де на хвилях, па-де-де,
Це вам не в союзі – «ДНД»,
Це на пузі юзом де-не-де,
По камінню пупом, як ніде.

Баранці на хвилях, баранці,
Ковзає медуза у руці,
Опіки від неї на лиці -
О які приємні миті ці.

Тут на хвилях справжній парадиз,
Посейдон пасе біленьких кіз.
Граю морем, наче граф, маркіз…
(Лобом не ударся в хвилеріз!)

Каменюччя в морі. Каменю…
В барі і креветки є в меню,
Я в твоїх обіймах опиню…
Ми в нічному морі в стилі «ню»...

31.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

і засмакуй ту мить в житті амеби... де за життя тримаєшся не ти – життя тримається за тебе.

30.03 2016

Іще не вечір і до ночі
куняє у мені піїт.
Мене чарують Ваші очі,
але на станції – транзит.

Але оказії немає,
аби замовити меню.
І я у залі не чекаю
мені обіцяну рідню.

Це не ідилія із казки,
а – у минуле колія,
якою їдуть небораки
і козаки, такі як я.

На іншу прозу мало часу.
І я питаю, як поет,
чи є такі надійні каси,
де продають до Вас білет?

2016

...брУкові доріжки,
дерева –
уже некам’яні...

Усміхнулася вона,
уже квітнева,
що тішить, та – не мені-мені-мені...
“настановила” ріжки.

23.03.2016
покрай дороги дерева некам’яні всміхалася квітнево вона та немені що тішить виставила роги

24.03..2016

Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.

2015

Уміємо торкнутися струни
забутою мелодією серця.
Ми і чарівники, і чаклуни
інкогніто приходимо у сни
і наяву, якщо душа озветься.

Не уявити іншої стезі,
якою чумакуємо до краю,
якого по теорії немає,
але бринить, буває, у сльозі,
з якою автор сам себе читає.

Описані системою рівнянь,
які ніяк уже не розв’язати,
цінуємо в поезії таланти,
а маємо у області бажань
ті корені обмеженості знань,
які ховають їх координати.

2013

Цей Титанік тоне… не спасти.
І не треба, хай іде під воду.
Не судилось флагманом зрости,
вести в бій за волю і свободу.

Густо пишних слів у марноті
і пліснявий пафос із кишені –
винуваті дідьки і святі,
тільки не оракул, не Арсеній.

Слава Богу, що не куля в лоб…
Нащо їй така ганебна доля?
Цілий час з екрану: Гоп та гоп!
Ген позаду «папєрєднік» Коля.

А то був Титанік чи міраж
з фейками дороги-перемоги?
- Йду на ви! – погрожував кураж,
утікали в паніці тривоги.

Цей Титанік тоне… постели,
айсбергу-народе, йому одри.
Щоби не ікалося: Коли?
Щоби не жахалося: Укотре!...
18-00. 16.02.2016

* * *
Розіграли п’єсу от і до
блазні української Коммори.
На обличчях дивування «О!»
(гонорари, оплески, актори…)...
20-00. 16.02.2016