Нічого не помножиться на нуль
і на зеро ніщо не поділити,
і неповторне годі повторити…
Теорія! Аякже, – карауль,
ори, пиши і матимеш на мито.

І сіємо, і мелемо одні.
І хазяями ходимо на ниву.
Махаємо ціпами цілі дні.
За жито, намолочене рідні,
отримуємо і у хвіст, і в гриву.

І маємо, що маємо – зеро
за ініціативою, що всує,
або за математикою Фу́р’є –
на дрібноту поділене добро.
Зеро і О! – виписує перо,
яке, як день весни, літа годує.

2003

Як нудно робить необхідне!
Я краще робитиму зайве.
Я краще писатиму вірші
(Годинник—лицем до стіни)
І буду старатись не думать
Про хлібне, насущне, реальне,
Що ловить в кінці легковажних
І кидає їх з крутизни.

Я вдам, що його не існує,
Що є лиш екстазу хвилини,
І дехто погляне й повірить:
«Та ніби ж воно не дурне».
І також з дороги зіб’ється,
І я сполотнію з провини,
А той, хто казав «Carpe diem”,
Зрадливо покине мене.


2015

Чавлю корупцію із себе.
Щодня по краплі, та дарма –
не витікає скотиняка…
А мо’ її в мені нема?

Не може бути! Має бути.
- Почни із себе! – хто не чув?
Сумління гупає у груди:
Давай, чави… Ти що, заснув?

Отож давлю, чавлю до поту
з усіх усюд, клітин і дум.
Не жду відзнаки за роботу,
бо де є приз, там і бодун.

Невдачі час, фіаско ролі
в театрі тіней та ідей.
Я – тінь прозора… Може, годі
вдягати маски на людей?

Почни із себе? Хід козирний!
Маніпулятори-тузи…
А проти – шістки, люд сумирний
і перекроєні ази.

28.01.2016

- А хто ти є? – себе питаю,
коли утомою життя
я перед небом уклякаю
своє нещире каяття.

- А що ти робиш на гостині
розмаю щастя і біди?
На цій замацаній картині
й твої помічені сліди.

- А ну давай, шукай-но паю
серед чернеток і півкуль…
Отак себе застерігаю
від кепкувань і ласих дуль.

Я знаю тільки, що не знаю
речей відомих, бо вони –
лиш світлотіні в темнім гаї,
краплини в повені весни.

Хто надто мудрий, глянь угору:
твоєї мудрості – зеро
на терезах, що важать Мору
гріхи діянь і мрій добро.

Твоє усталене завзяття
розвіє час. Епоха слів
горить у прах. В її багатті
та й не один катрен зотлів.

- А хто я є? – вже не питаю,
а мимохідь, поміж суєт,
дурне питання нагадаю
і сам собі: може, поЄт?

27.01.2016

Новий з’явився у гаремі євнух.
Йому вказівку падишах дає:
«Веди мені у спальню юну Єву –
До неї справа дуже пильна є.

А за годину забереш кохану
І приведеш невинну Зульфію -
Я з нею довго панькатись не стану -
Виконуй волю швидше-но мою!»

І щогодини євнух так приводив
Красунь розкішних в спальню кожен раз -
Їх падишах кохав і кликав, як на подив,
Нових і свіжих знову у палац.

Під ранок впав із сили зовсім євнух:
З гарему - в спальню, звідти – у гарем…
І він питає тихо юну Єву:
«Як падишах так може, о, хюррем:

За тілом він кохає знову тіло -
Де лиш бере наснагу?.. Знай, але
Мене вже ноги не тримають стільки -
А як йому не стало досі зле?..»

Регоче Єва, гола й безтурботна:
«Ти занепав, бо ходиш без мети,
А в шаха це - улюблена робота...
Не був би євнухом - любив її б і ти...»


18.01.16

Хода по колу чи слідами
своїх слідів з минулих днів,
посперечатися з богами
хіба що мертвий не хотів
(або хотів, та тлінь спиняла).
А інші – в чергу до трибун…
Живе у кожному міняйлі
талановитий говорун.
Один глагол на всю спільноту,
одної мови дітлахи.
Якщо не ту натиснув ноту,
глуши її: кахи, кахи…
Ховаєш слово у горлянку,
пережуєш його натще
і пальцем тикаєш морзянку
в своє натхненне «трохи ще»…
Ідуть роки, а ти тупцюєш
і переконуєш себе,
що твориш ти, а не римуєш
своє понуре «цоб-цабе».
Боги сидять на видноколі,
нетлінне лускають униз,
а ти у тому ж его-колі
вірші збираєш, яко хмиз –
палити мари, гріти Музу
і утішатися слівцем,
та сотий раз в діряву лузу
ціляти києм-олівцем.

15.01.2016

Шерше ля фам, шукайте жінку,
чарівну жінку в диво-снах,
що не здуває пиво-пінку,
а залишає на устах.

Розумну жінку, неповторну,
що на футбол сама іде,
дудить завзято у валторну
і з усіма співа: оле…

Таку шукайте берегиню,
щоб, як наскочить хуліган,
могла б йому набити «диню»,
або ногою у «казан».

А запалає десь пожежа,
увійде в дім, огонь і дим,
і плазму винесе й одежу,
і чоловіка разом з тим.

А рано-вранці – на покоси
(було й таке у давнину),
і, оросивши ніжки в роси,
козі накосить полину.

Шукайте жінку, щоб кохала
такого мужа, яким є,
у п’яний вечір не чекала
руками в боки: де він п’є?...

А ще таку, що вийде в море
та й упіймає рибу-кит,
піде з ночівлею у гори
і нащось виучить іврит.

Шукайте жінку-королеву,
і перелюбку, і святу,
немов би мрію кришталеву,
неначе чашу золоту.

А не знайдете, дідько з вами.
Любіть таку, яке вже є.
І не робіть із того драми –
нехай не «фам», зате своє…

14.01.2016

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

За акаціями у садочку
ще поважно, як дідові слід,
закуняв на сухому пеньочку
як опеньок засушений дід.

Він чекає далеку дорогу
десь туди – за рови, за село.
А у мене ніколи й такого
по дорозі в життя не було.

Він можливо у возі поїде,
як у небо піде голубе.
І не так мені жаль цього діда,
як малого без нього себе.

Що було й не було пам'ятаю.
Засихає життя як зело.
Може в нього нікого немає,
як у мене його не було.

Це й мені уже падає карта
у далекі незнані світи.
І не так мені довго чекати,
як йому довелося іти.

Може якось і я перебуду
до останньої фази життя,
і мене не жалітимуть люди,
що визбирую їхнє сміття.

Є років невеличка «заначка»,
та сумує і тужить душа.
А за чим, догадатися важко
у рядочку одного вірша́.

2011

Концептуальна риса часу –
відбув своє, давай: адью!
Зариють в землю тіло-масу,
душа чекатиме суддю.

А там закони-перепони.
Передпокої, як сізо…
Набилось люду: віп-персони,
вощані ляльки від Тюссо,
а ще убивці та злодюжки,
і просто люди без облич,
пани заможні, вбогі служки,
а також ті, що зовсім нич.
Усе те скиглить, ниє, плаче,
хтось рве сорочку до пупА,
кружляє дзи́ґою і скаче –
шумує, піниться юрба.

Але ж суддя… узяв відпустку.
Іще не вечір, ще не час.
Кричи, волай у сиву пустку,
луною – тихий парастас.
Чекають душі. Якось буде.
Бо не було ще, щоб ніяк.
У судний день турнуть у груди:
- Іди до раю! Неборак…

Душа блага почимчикує
із перепусткою в руках:
- Свят-отче Петре, я не всує
томила святістю свій прах.
Давай скоріше спальне ложе,
вина, музик і файних баб,
і щоб усе було так гоже,
як за життя в комеді-клаб.
Апостол гляне в перепустку:
- Даруй-но, душе, ач, облом.
Ти поки йшла, звістили чутку,
що ти жила з одним крилом.
У храмі Господу молилась,
а потім дідьку пай несла,
між білим й чорним вік крутилась,
дитя побожності і зла.
Тобі відмова… се помилка…
Сама же знаєш, як бува –
оце цвіркун, а там кобилка.
Різниця є? А чи нема?
Тож повертайся в лоно суду
і дочекайся на вердикт.
Що переможе – ноша блуду,
а чи чеснот святих інстинкт?

Душа похнюплена вертає
(таке єси на небесах),
але питання: що втрачає,
усівшись знов на терезах,
ота небіжка? Плюс і мінус,
ясу і млу, війну і мир?
В кишені – дуля «фіга-фікус»,
а на устах смачний інжир.

Усе, зачате в дуалізмі,
немає піку висоти.
Є водолази й альпіністи
у морі-горах доброти.
Хто не вставав, той і не падав,
а хто не падав, не літав.
Від Бога сяйво, тьма від Гада
в одній душі. Кого пізнав?
Отож, людино, не проймайся
ні пеклом-раєм, дідько з ним.
Живи люби твори кохайся
собі на втіху і живим…

08.01.2016

Були ми горді і були круті.
Але на цьому і на тому світі
не обіцяють гори золоті.
Тому сиди тихенько у куті,
дописуй неймовірні заповіти,
які допомагають у житті.

Немає що, то я про те, як інші
ще дорікають і мені за вірші
і мирну біографію мою.
Запитують, – і що там бойового
виходити із досвіду чужого,
як інші помирають у бою?

Розвінчуємо хибне і лукаве,
не ділимо ні ма́ни, ані слави…
Але чому, лукавому на сміх,
еліта ночі має вище право
оваціями під фанерне, – браво!
галасувати голосніше всіх?

01.2016

Прокрустове ложе чеснот…
Відрізати б хиби і вади –
хай ходить по світу народ,
а повзають черви і гади.
Моральна спільното, агов!
В єднанні добра – яра сила.
Етична і правильна кров
тече переможно у жилах.
І в серці – вселенська любов
до Бога, людини, травинки…
А вади хай тонуть, немов
уражені бісами свинки.
Ідилія повна, якби:
сказати сім-сім та і годі –
умерлі у бруді раби
воскресли у чистій природі.
Міфічний харцизнику, ач,
й тебе умостили на ложе.
І як не крути і не плач,
відмовити долі не гоже.
Наснилося ліжко чеснот,
гармонія і панацея.
Гріхам об’являю бойкот
(рядок чи роман-епопея?...).

02.01.2016

У жовтих снах зотліла осінь.
Відтінки сірого на слух.
І дні короткі голі босі
стоять у черзі в третій круг.

А там усе по номіналу.
Кладе життя на терези
гріхи нужди і капіталу
під пильним поглядом Кози.

Баланс активу і пасиву.
Роздача кульок і слонів.
Уже друкує Мавпа ксиву,
збирає кворум голосів.

І ходить колом скотиняка,
вдягає маски на роки.
Минулий раз була коняка –
вродили мрії-будяки.

А нині кізочка-овечка,
хай ме і бе, та все не те.
Донизу гривня, вгору гречка.
Їй в очі плюй – вона: святе…

А на підході рік макаки
з червоним задом на лиці.
Єднайтесь в люди, небораки!
Глухі обридли манівці.

Живемо, наче в зоопарку,
у клітці миру і війни.
Сидить штукар на троні-карку,
за вуха тягне гожі сни.

За роком рік тупцює доля.
Її утримує дракон
(отой,що в кожному). Є воля,
та заважає моветон.

Іди, убоге, йди вже з миром,
щоб в Лету канули часи,
де ниций рай з щурячим сиром
і духом псевдоковбаси.

26.12.2015

Ідуть часи, минають ери.
Не йде годинник на столі.
І списаний сувій паперу
поети котять по землі.

Ідуть години і хвилини,
ідуть літа за роком рік.
Не зупиняється людина
і укорочує свій вік.

Ідуть і насувають біди,
зростають ціни і оброк.
Не ходять пішки інваліди
і немовля у дитсадок.

Ідуть трамваї на зупинку,
карбує кроки вартовий.
Не йде у рот суха шкуринка...
І наступає рік новий.

І я іду, сміюсь і плачу,
коли ідуть косі дощі,
і поки їх ніхто не бачить,
то витираю уночі.

Іде війна у кожну хату
і за Вітчизну воювати
іде піхота у строю,
Ідуть бої, ідуть на страту,
ідуть у вічність ті солдати,
що стали за сльозу мою.

12.2015

І

Ти пронизала щирістю мене,
Проникла в душу ніжними словами.
Я мріяв, як ми станемо одне
Й на рівні в щасті будемо з Богами.

Відлуння сміху – відповідь на це.
Регоче, вже до прози звикла зала.
Я – птаха, що потрапила в сильце...
То просто вияв дружби – ти сказала.
ІІ

О серце, до кохання спрагле ти,
Дитинно-щире, як гладінь екрана.
Одвічно - у тенетах сліпоти,
Ридаєш кров`ю, як відкрита рана.

Боюсь, зустрівши справжнюю любов,
(Подумаєш – напевне криводушшя,
Гіркий згадаєш досвід знов і знов)
Закриєшся від неї, наче мушля.

12.12.7523 р. (2015) Конча Озерна

Перевелися уже пілігрими.
Барди й паяци почили в раю.
Кануть у Лету гармонія, рими.
Мода на ню, парвеню, дежавю.
Тихо орудує сапою лихо –
гвардія типу режиму ЦеКа.
Із неоліту виказує пи́ху
неоеліта з душею совка.
Є менестрелі, нема панацеї.
І спонукає неволя людей
йти у нікуди, заради ідеї,
що обіцяє – ніколи й ніде...
Дереворити – химери... Пенати –
поутікали до іншої хати.
Гаряче жити у вирі подій...
Має юродивий що приміряти:
торбу позичену, посох чужий
і суєвір’я лихої недолі.
І не рятує Висоцький і Цой.
У позачассі, тамуючи болі,
йде одинокий ліричний герой.
Думає, – поки іду за юрмою,
мушу носити за неї суму.
А сповідаючись, каже Йому:
– Маю водити її за собою
і видавати себе з головою
щирою лірою бозна-кому.

2015

Нас таки впустило Небо
в бальний зал серед снігів:
стін оголені дерева
й колонади з ліхтарів.

Я танцюю, гра дорога
на скляному ксилофоні.
А коли померзнуть ноги –
ти зігрій мені долоні.
2003р.

Як рада я їм служити, пухнастим отим звіряткам!
Для них відчиняти двері, хоч поруч є kitty door,
Ступають вони обачно, на крихітних круглих п’ятках,
І ставлення в них—критичне, а погляд-- як “Nevermore!”*.

Окремішні, загадкові, тепла подавці і смерті,
І світу,що паралельний до нашого, посланці,
Незвідані і контрастні: буває, наступну жертву
Несуть у зубах—охайно, а погляд—лезо в руці.

* Edgar Allan Poe "The Raven"

2015

Сізіфе, царику, держись.
Ідуть віки, а ти невтомно
мене викочуєш у вись…
одноманітно і притомно.
А потім кидаєш з гори,
неначе міх в кінці дороги.
Під улюлюкання юрби
кочусь додолу я - під ноги.
І все спочатку: бита путь,
краплини поту і сопіння;
і вище глузду тільки суть –
твоє довершене терпіння.
Хто вміє краще, аніж ти,
пізнати шарварки нірвану?
Твоїх зусиль не перейти
ні геркулесу, ні титану...

Де ти, там я – немов одне.
І хай кепкують в очі трутні -
їх кара неба не мине,
а ми давно уже осудні.

06.12.2015

Твої кордони знов закриті,
І перелякані пташки,
Зібравшись, знов злетять у вирій,
Доки не змерзли...
Твоя стежина в синє небо
Колючим терном пробива до сліз, до крові
Твоя єдина...
Тобі складають диферамби
Через відчинене вікно
Сказавши поспіхом молитву,
Пішла у ніч,
Вже все одно...
Забракло часу, слів, бажання,
А може віри?..- Десь було...
Твоє розтрачене бажання жити
А може й ні...

Не дай Господь зайти мені на сайт
і прорости у нім коментарями,
забігти на арени бойові
учасників ментального стриптизу,
на швидкісну влетіти магістраль
з ворожими постами - ліхтарями
і перехресним хрускотом цитат —
чужих лісів назбираного хмизу.
Не дай в нічних дискусіях мені
сидіти до навальної дрімоти,
в тунелі передранішних годин
з собою ще боротись на додачу,
коли у комашиній метушні
не можеш не заповнювати соти
безцільних аргументів із отим,
кого в житті ніколи не побачу.
Усе те красномовство — як в пісок,
і сили пропадуть мої останні.
Всяк поглядів тримається своїх
до побіління пальців від судоми.
Нікому не просвітлює думок
зависле в мережі протистояння,
і лиш досада щулиться на дні
у черепках розбитої утоми.

...Та знову шанс спокусливо гука,
і стріпується серце від надії.
«Рубайте сю скалу!» — казав поет,—
бо вам її призначено розбити».
І вже до кнопки тягнеться рука,
і поле оксамитово синіє,—
і родяться у тісняві тенет
з тертя людського камені і квіти...

2015

Які там опції і бали?
Записую, аби скоріш
мене любили і читали...
А що нам хочеться найбільш?
Як-небудь і про що попало...
Ну ось і маємо – на вірш.

Яка там буря із емоцій?
Ні – а-я-яй! Ні – Боже мій!
Але у вихорі подій,
коли зима уже на носі,
я тихо привітаю осінь,
а далі... й досі – не до мрій.

Яка там Ліра, поки Муза
метає бісеру рядки?
Я перелатую дірки
на блузі Робіна і Крузо...
Які мої хороші друзі
у наші штопані роки!

Яка там бісова чарчина?
І я не смикаю чуприну,
як той Мюнхаузен колись...
І заглядаючи у вись,
я ще не падаю на спину,
коли еліта каже, – брись!

Немає п'ятниці у мене,
коли іду я у поля.
Нема у дами короля...
Опало жовте листя клена.
Міняє чорне на зелене
зерном засіяна рілля.

І поки ще не сіє хмара
насіння чорної трави,
мої єдині острови
далекі – пасіка і дача
і основна моя задача –
не утрачати голови.

2015

Зло тримає нас в чеканні, у бунтуючій тривозі,
аутичне і безбарвне, із лицем мучної маски.
Божа ясність відступає, розум щулиться в облозі,
оживають, виростають тіні гофманської казки.

Цахес-крихітка керує і за кожним наглядає,
до нутра кісток дістане всевидющим пильним оком,
і за спиною у нього люд шепоче: «Він все знає,
пощастило нам, нарешті, пощастило ненароком".

Цахес-крихітка слідкує і в душі своїй радіє:
міліони у гарячці—це страшна для світу зброя;
хто лиш стане на дорозі—відсахнеться, сполотніє,
обійде широким колом, лячним словом заспокоїть.

“O Fortuna!”*—хор співає,привид смерті осідлавши,
із прискоренням ритмічним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не упізнавши,
прошиває їх утішно хтивий зирк блідого мага.

Цахес слухає уважно, пульс рахує на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготованої жертви.
Три чарівних волосини млявим золотом зміяться,
доки десь за видноколом золоті сміються верби.

*Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”


2015

Коли нікуди ще не їду,
але давно уже пора,
тоді і згадую сусіду,
її, – ні пуху, ні пера.

Усюди є якась халупа
і юна доля не сліпа.
Коли одна, – мандрапапупа,
а дві, тоді, – мандрапапа.

Це означало, – будь, козаче.
І досі доля береже.
Але і досі серце плаче.
Ми не побачимось уже.

І на дорогу мати скаже, –
нехай усе лихе мине
і не зурочить око враже...
І рятувало це мене.

Ніхто за мною не скучає,
не умирає – ясна річ.
Позаду татове, – чекаю,
а попереду вічна ніч.

А поки рано ще до втечі,
то обираю ту з доріг,
якою і раніше міг
іти за обрії – у вечір,
де зеленавий оберіг
освітлює жіночі плечі.

Указує на цю дорогу
ще вище зоряна блакить –
зеніту неповторна мить
і сьоме небо до порога.
І смужка раннього, дворога,
у надвечір'ї мерехтить.

2010

(непереклад з Within Temptation)

В унісон весні ясніють небеса,
в унісон мені вишіптує весна,
намистом сяє ранішня роса…
Я безтурботно вигляну з вікна,

а там: осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь…

Та – ні! Мені виспівує весна,
а хоч у сни, а хоч на небеса,
але не в осінь, осінь, осінь іде…
Хай у душі завжди весна буде.

26.11.2015
Худ. Я Саландяк – композиція: «Faster» (фотошоп).

Ми тільки-но у бучі дозріваємо.
Авторитети знані – при кермі.
І поки рядовими зависаємо,
то успіхи являються самі.

Научені високому і вічному,
ми іноді готові і на злет.
У тихому болоті прозаїчному
нема-нема – тай вирине поет.

І він іде, окрилений надією,
виконує і букву, і закон,
але неначе змитий мімікрією,
кудись линяє вищий ешелон.

І у негоду іншою потворою
повзе у чати жадібна змія,
аби зайняти нашу територію
у цьому осередку житія.

І як у тому капищі язичному,
занозою усьому українському
оклигує сугестія пітьми.

Колона п’ята замовляє музику,
і у болоті квакає на суржику
велика жаба успіху юрми.

25.2015

Ця мелодійність мови спокушає — і ось уже римуєш беззмістовність,
потуги непрацюючих амбіцій і виплески банальних сентиментів...
Аж раптом, по короткім дуже часі, тривожна прокидається готовність
завіршува́ти все, що в полі зору, в надуману "поезію" моментів.

В природі все «тьмянішає», « тріпоче», «шепоче» і «вкривається серпанком»,
душа «сумує», «терпне» і «холоне», долоні й пальці — «ніжні і прозорі»,
слова «любов», «щемливе» і «молитва» повторюєш, як кришнаїти мантру,
і трави всі «виблискують росою», і...тільки не нагадуйте про зорі.

І ще—кав’ярні вишукані львівські, де легко розчиняються проблеми,
чи запашна ранкова філіжанка із дрібкою ванілі чи кориці,
а континент прощання-розставання й всього, що дотикається до теми,
манить тягучим голосом сирени у пінистих гіперболах розбиться.

Ще не забути про жіночу слабкість, солодку млість, як тільки "він" пригорне,
і буйноцвіття завчених метафор в надривній декларації любові,
так муляє — вдягнути все довкола у покривала «трепетної» форми,
в «чуттєву» ніжність осені і квітів... в протяжну пустку в "вишуканім" слові.

Що означа нав’язливе бажання щоднини, щохвилини віршувати,
нагадувати світові про себе (без чого він обходився віками),
побіжний другорядний порух серця вдягати у містерії строкаті
і, щоб не думать трудно і глибоко, — по дошці світу ковзати словами?

2015

Колишня однокласниця, львів’янка
знайшла мене, приїхавши у Київ,
в отім далекім , «спальному» районі,
куди метро ніколи не дісталось
(мабуть, і не ходитиме ніколи...).
Було це майже тридцять років тому—
ми їхали в тролейбусі забитім
і розмовляли тихо, але швидко,
щоб встигнути всі викласти новини.
І раптом я помітила --мовчанка
запанувала поміж пасажирів,
нараз усі розмови припинились,
і потай нашорошились всі вуха...
Того не усвідомлюючи, з нею
ми в центрі опинилися уваги—
той крадькома, ізбоку, подивлявся,
той глипав із цікавістю, відкрито,
той дивно мимоволі посміхався,
мов сам собі і вірив—і не вірив.
Вона була у синьому береті,
а я була...така собі, як завжди,
але удвох були ми, як масони,
з рукостисканням їхнім ритуальним,
містичність і символіка якого
одним лиш втаємниченим відома...
Або ж були ми членами із нею
того найексклюзивнішого клубу,
чий існування факт хоча й відомий,
але ніхто в реальності не бачив
людей, що удостоїлися честі
в секретності належати до нього.
Було в тім щось комічне і приємне,
це відчуття я й досі пам’ятаю--
наскільки екзотичними тоді ми
здавались у тролейбусі столичнім,
як два тропічних птаха, що упали,
з дороги збившись, у чужу країну...
Тому лиш завдяки, що між собою
ми українською на людях розмовляли...

2015

мос…
… ледь
не полеть
ів до примар
іще ногами
що калі
ки ледь
торкаюся землі
а вже губами
хмар
ще не зомлі
в… космос ледь не полЕтів… до примар. Іще ногами , що каліки,
ледь-ледь торкаюся землі, а, вже губами - хмар. Ще не зомлів…
06.11.2015

І у мене не усі удома,
і у добре вижаті літа
оволодіває не утома,
а мені ще досі невідома
найневірогідніша мета.

Як не є, а рано засинати.
Поки не посію на жнива,
буду у кімвали калатати.
І нехай крім того біля хати
жебоніє пасіка жива.

Це не те, що солов'ї і жаби
рано і у літні вечори.
Іншої уже немає зваби,
то чекаю рясту і кульбаби
іншої солодкої пори.

На мої рої нема спокуси
у сусіди чи у вояка.
Ну, хіба оказія яка.
І ні оси, ані римські гуси
не тривожать серце козака.

І не оминає Чураївна.
Одиниці є і між зеро.
Багатію на її добро,
як душі торкається наївне,
опоетизоване перо.

А тоді і я не отупію
і утілю найсолодшу мрію
із усіх позачергових мрій.

Оживуть сонети і сонати,
доки буде музика звучати
у моєму вулику надій.

Нові вибори, народе!
Може зміниться погода?
Глянеш ,хто до влади пнеться,
То на двоє серце рветься.
Всі клянуться кандидати,
ПростИй нарід захищати ,
Та сміються вже ворони:
«Ой брехня,най Бог боронить».
Як приходять всі до влади,
То не можуть ради дати.
Про людей згадати,годі,
Але звуться же «народні»!.
Так в брехні життя минає,
А народ все обирає…
Може прийде час щасливий,
Зробить в мізках людських диво.
Зрозуміють депутати,
Що на той світ не забрати,
Ні машини,ані замки,
Ні земельної ділянки…
Чому люди забувають,
Що вони ще душу мають.
І якщо став депутатом,
Не зайшов до Бога в хату.
Тож, «народнії обранці»,
Думайте ,що буде вранці.
Люди вже стомились жити,
І на вас ввесь вік робити.
Для народу, ви пожийте,
Більше кров його не пийте,
Бо прийде й для вас розплата….
Бог не знає ДЕПУТАТА!!!
25.10.15

Себе самого переміг
і не чекаю нагороди,
одпочиваючи без ніг,
коли оброблені городи.

Мої осінні врожаї –
Ярилу жертвенне кадило.
Із ними всі мої бої...
Що посадив, те й уродило.

І не чекаю калача.
Усе моє – моя омана:
у полі – гони сівача
і на папері – графомана.

Оце і є моя війна,
аби намуляти коліна.
І на городі – сушина,
і у природі мокне сіно.

Не житіє, а суєта,
де на сторожі урожаю
один Сізіф відпочиває.

Але досягнута мета.
Є перемога! Та не та,
яка на Пірра ще чекає.

10.2015

І як, і де воно береться,
ніхто не знає, а сміється,
що є ще дурень і поет,
який записує сонет.

У кожному жага буяє,
коли води не вистачає.
А як на мене – це біда:
огонь, повітря і вода.

Та я оказій не боюся,
коли поезії нап'юся.
Але, буває, на біду
води живої не найду.

Аби нікого не просити
і полум'я жаги гасити,
то я поезію свою
палю огнем і воду п'ю.

Кажіть, – такого не буває.
Вона пече, а не палає.
А я за те її люблю,
що як сміюсь, то сльози ллю.

Як древні ті, що ся сміяли,
коли і їх як лико драли.
Як той поет, що на біду
собі придумав молоду.

Але біда – моя сусідка.
І пригадається нізвідки
причинна, відьма і сліпа...
Ян Гус і неофіти зрідка,
а особливо та сирітка,
що пообідає в попа.

10.2015

сповилО сутність голу
небо в сіреє суконце…
то не листя - то сонце
так спадає додолу

23.10.2015

Аби повчати і учити,
як то укоськати сусід,
була і є радянська свита,
соцреалізм – картина бід
або – колоратурне сито.

Воно й лишається у Раші.
Перейняла лиха душа –
правонаступниця чужа
усе і наше, і не наше,
і па-де-де, і антраша.

Їм Україна – не французи.
А як же! Служимо орді
і помагаємо Союзу...
Забули Англію і Юза...
Але питається тоді,

чого плюєте на кордоні?
Чого радієте, совки,
і потираєте долоні?
Рублі, авоськи і болоньї
уже не вернуться таки.

Але рядами поріділий,
себе показує у ділі
не тільки пролетаріат,
але і недорусофіли –
пани жидо́ве типу ґафт.

Безрукови дійшли до ручки.
Озлоблені боярські штучки
і наш купований бомонд:
кобзони, лораки, сердючки,
які «воюють» за народ.

На що уже афганські духи,
а й ті усвоїли урок.
Закрийте рота на замок!
Азіро-яникові шлюхи
не заробили на пайок.

За що воюєте, гонимі
і небесами, і людьми?
І на Русі немає Риму,
і на Дону – яса пітьми.

Чого біснуєтеся, гади
і ретрогради із руїн?
«Чай, не катюши» – ваші «гради»
і наший Київ – не Берлін?

Ачей не чуєте, убогі
душею підлого совка,
що наша доля не така?

Війна уріже ваші роги,
і на шляху до перемоги
вона ще вріже гопака.

10.2015

До фронту - сім днів Інтернетом. І...
війну (з усіма "іпостасями")
вженемо у ступор фуршетами,
промоціями, презентаціями...

З ігнором і гонором - сильні ми.
Боротися! Сказано - склеєно.
Якщо не приб'ємо весіллями,
доб'ємо війну ювілеями.

12.10.2015

Умліває вся планета,
торопіє білий світ.
Одягає еполети
карла Раші у похід.

Надоїли малороси,
надокучила Чечня.
У Америки під носом
починається різня.

Ублажає апетити,
мочить Сірію й Ігіл.
Чує Сербія бандита, –
викапенний гомофіл.

І заходять азіати
українцеві у тил.
Їм нема куди дівати
накопичений тротил.

Атакує цілі мирні
авіація кремля.
Жандармерія – на цирлі,
Кацапетіє Земля.

Заговіли канібали,
дегустатори лайна.
Олігарха й генерала
вигодовує війна.

Інвазія йде із Дону.
Новороси – у вогні.
На чолі армагедону
їде Путя на коні.

Доля іншої горили
не нагадує йому,
що і карлі у екзилі
є вже яма у Криму.

Перевтілюються звірі
бутафорії тюрми
і есбешнуті азіри
визирають із пітьми..

Миротворці із руїни
у масштабі України –
яничари – відгули.

І на мапі світу нині
соловіють у гордині
двоємислячі орли.

10.2015

В нашій країні триває війна.
А на війні – атеїстів нема!
Ті ж, хто хизується: «Ми – атеїсти!»,
лиш відпрацьовують гроші на «їсти»…

Ти, не мрійник, а просто слабак,
озирнися, почувши раптово,
як ліниву твою колискову
затіняє стрімкий переляк
перед цим одинадцятим колом,
де затримаєшся, позаяк

є податок невиспаних но-
чей, який тобі краще віддати,
бо, на жаль, не стояча вода ти,
аби знати приховане дно;

(не вважай попередником Данте –
той не знав, що таке ЗНО);

а віддавши – уже не минай
ні чистилища, ані осанни –
поки серпень маршрутку останню
проминає, змикає вуста й
натягає осінню кресаню
на земний замаскований рай.

19.09.2015

1.
Королевам не личать сльози,
їм пасують шляхетні справи.
А нешпетні стрибки-курйози
благовірних – плиткі забави –

не вартніші обтятих нігтів
на мізинчиках білих ніжок,
що ступають по оксамиті
пурпурових свІтських доріжок.

Королеви вміють чекати.
Рівний сон. Порцелянова цера.
Королеви можуть прощати…
Втім, то зовсім інша прем’єра…

2.
Королева встає найперша,
одягає свою корону
і... готує млинці, яєшню,
підмітає довкола трону,

запускає прання і будить
короля та малих інфантів…
То звичайний монарший будень –
без оплати, премій чи грантів.

І уважна завжди, й спокійна,
передбачлива, добра, терпляча –
вчора, нині, завтра – постійно
не скандалить, не скиглить, не плаче.

Бездоганна в смаку й поставі
в легкім шлейфі шептань бомонду,
в безантрактній людській виставі
загадкова а lа Джоконда…

Запитаєте: «А навіщо
всі ці «мантії» і «корони»?
Весь цей мотлох? Ідуть у Вічність
без регалій: мужі і жони».

Усміхнеться зі свого «Лувру»
у неквапно-мудрій асані,
і подячно кивне Деміургу
так, неначе сьогодні – востаннє…

(іронічно)

… ін мундо нон датур гіатус -
ну - поставили хату на хату,
унітаза над унітаз…
нон датур сальтус -
втолОчили асфальту, -
вода - електрика і газ…
нон датур касус -
ну! який ще казус
може помішати
штудернувати Канта
нон датур фатум -
і покладатися на фатум?
13. 09. 2015

Реферати життя. Трафарети гріхів.
Повернути назад – хто б того не волів.
Але слово і час – паралелі епох.
Якщо куля летить, не зупинить і Бог.
Не маліє ріка. Кожна мить – інша суть.
Ковалі угорі пай-підкову кують.
Тиражі молитов і оаза мари,
у жагучих пісках тільки білі сніги.
Не грішити – грішу, як і сонмище тих,
хто читає до сну житіє не святих.
У дорожній сумі ні каміння, ні слів,
щоб кидати у тло чи леліяти гнів.
Може щось і було, але міль і роки
розпанахали шви, поробили дірки.
От несу реферат у шаблони чуттів,
де товчуться усі, хто летіти хотів.
Не святі, і горнят має стати усім,
а у разі чого, є козирне «Сім-сім…».

13.09.2015

До фінішу лишається зеро
і кілька одиниць до високості.
та вже і так – заходиш у метро
таким собі інопланетним гостем.

Сучасні і минулі племена –
аборигени із ковчега Ноя,
байдужі, що іде якась війна,
Ієрихон готується до бою.

Закриті очі, вуха, а душа
літає десь під музику веселу.
Захоплює мелодія чужа
на інші хвилі і на кращі села.

І як не попеліти у вогні
гартованого мафією краю?
Якщо ця доля випала мені,
питається, – чого я ще чекаю?

Якщо юрбу виховує бомонд
подохлого у муках есесері,
то Гриціан Таврічеський і Бонд
замінюють Петлюру і Бандеру.

І поки служать нації взірцем
нувориші і яники-ахметки,
показує своє гниле лице
закон революційної абетки.

Немає у парафії жалю,
що на Русі неславу здобуває
орда азійська гному-королю
чужого заарканеного краю.

І як закрити очі на біду
юрми базік затурканої раті,
де триста волонтерів на орду
ідуть за Україну воювати?

І думається інколи мені, –
чого народу мореному треба,
такому ще байдужому до себе –
іти до перемоги у війні,
чи наче жінці Лота у вогні
побачити своє останнє небо?

               09.2015

У колі, поза колом, на кривій –
варіативні пошуки удачі.
Не маєш хисту? В епіцентрі стій:
міняти мідяки, давати здачу.
А на стиканні всіх координат
лишень зеро і ні на йоту більше.
Хіба що нуль, родимий дублікат,
махне рукою: Не було би гірше…
Під мушлями – замулені роки.
Над мушлями – три вдихи до поверхні,
де вік-акула сточує клики
о протиріччя золота і черні.
Міні-подія: ім’ярек-поет
віршує слинотечею у вуха.
Заходить юна Муза тет-а-тет,
аби у голові джуміла муха.
Сафарі, селфі, золотий батон –
дрібні деталі марева величчя.
І Каїн зарядив уже патрон
стріляти брату у земне обличчя.
Було би сили полюбити світ –
віднести ту любов на депозити
і, збагатившись на укосі літ,
у мирі зі собою ще пожити.

08.09.2015

Я вас любив… або кохав, не знаю.
Немовби сяйво вимкнули в душі -
а там чуття… їх в сутіні шукаю:
стрибну у гречку, гляну у кущі.
Якщо любив, то переважно мовчки.
Якщо кохав – трусилася земля.
А ви пішли без спідньої сорочки,
хто вас таку полюбить так, як я.

07.09.2015

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Я маю ноги – праву, ліву.
Ота, остання, вищий клас.
Скажімо, текст пишу про діву,
нога нервує: ловелас!

І миттю ручку забирає:
- Агей, писако, одійди.
А тут і Муза прилітає.
Наллє чарчину… не води.

Та я не трачу сили всує.
Лягаю спати – не біда.
Нога і наголос пантрує,
і образ-диво сповіда.

І так напише солоденько,
що хоч до лоба прикладай.
Туди, де пал живе пісненько
або шумить дубовий гай.

Мо’ хто наклав на тяму вето?
Сама не здатна до письма.
Моя ти, ніженька-кебето,
без тебе опусів нема.

04.09.2015

А ми усе ще онучата голі
і мріємо найти яйце-райце.
І я до ночі вештаюсь у полі,
а до зорі описую про це.

Часи інакші. Але ми ті ж самі,
якими і були, і не були.
Бики іще впрягаються у ярма.
Немає рала, але є воли.

Немає часу глянути угору.
І мало індульгенції за це.
І жаль, що і у цю буремну пору
одні пани висиджують райце.

Одні пани, а люди-недоріки
не мають ні уміння, ні снаги...
Тому не п'ють свої молочні ріки,
і не їдять кисільні береги.

Очікуємо золотої квочки,
яка яйце-райце знесе сама.
Засі́ки є, але нема ума.

Гуляємо неначе у садочку,
і ніби й досі маємо сорочку,
якої у гулящого нема.


                                             08.2015

Усе дається у роботі,
у сьомому, буває, поті
або кебетою гряде.
А терміноване до раю,
кубітою не повертає.
І не зови, бо не прийде.

Майбутнє наше – забобони
у карамелі негліже,
яке уява береже.
Все, уподібнене канону,
лишає Муза Робінзону,
якому солоно уже,

коли ще П’ятниці немає,
коза у горах не гуляє,
і на городі – цілина.
Нема солодкої любові,
коліна зідрані до кро́ві,
і лиш на обрії – мана.

І вимальовує уява,
що доля наша нелукава
ще подарує чудеса.
І віруємо, як у суще,
своє немислиме грядуще,
як-то дешева ковбаса.

Немає ні душі, ні плоті
у тому, що дає на потім
іще не п’яна голова,
яка уміє солодити
усе, що має забродити,
коли слова – одна халва.

08.2015