Малюю ранок на обличчі
Ще навіть не відкривши очі
Надщербленої кави два ковтки
Пігулки від запліднення
Втекти з твоїх обіймів до світанку
Не розігрівши два сніданки
Відкрию світові себе

Твій погляд пострілом у спину
Для тебе
Краще
Я загину

До оскоми кришу коми на зубах
В нас не може бути пауз і зупинок
Я тобі поставила зарах
Це у мене вища із оцінок
І тепер за лінію тире
Не ступлю нізащо
Там безодня
Де пояснень сірий трафарет
І нудне двокрапкове сьогодні

Знаки оклику ногами догори
Щоб емоцій жодних на папері
Ти до мене просто говори
Без оцих-своїх-усіх матерій
І без крапок
Натяків
Рядків
Всі зв’язки твої лише підрядні
Маєш те, що мати не хотів?
Знаєш,
А у мене все нормально...

Хвіст злетіти поза хмари не дає?
Що плазує темним яром — не моє.
Що витає в високості — не питай.
Не збереш, упавши, кості — не літай.
А рівненькою стежиною ходи,
І подалі від біди і від води,
Щоб соломки постелити де-не-де,
Хто ж бо знає, де він завтра упаде!
Так життя твоє безпечно промайне,
І довіку не зустрінеш ти мене.
Не веліли тато й мама — то святе.
Надто різними шляхами ми ідем.

Ви, за потреби, зупиняли снігопади?
Привчали ожеледицю до ніг?
Тайфунів Ви приймаєте паради?
Змиваєте дощами пил з доріг?

Ви вгамували хоч один торнадо?
Ви перенесли на Волинь Ельбрус?
Можливо, запросили щиро й радо
До себе в гості дружній землетрус?

Якщо на ці незвичні запитання
Відповісте одноманітним “Ні!”,
То Ви – не Бог, і марні сподівання
На право диктувати щось мені!

22 грудня 2003 р.

        Л. Л.

Який сонет? Хіба ж я гідний?
Своїм невитонченим стилем
(якщо й з Пегасом - то безкрилим)
Спаскудити твій образ, - рідний

Уже мені - вже більше року,
Як ми знайомі. Світ широкий,
А сонць (крім неба) - лиш одне,
Зате ж як гріє! ...не мене...

Та і тебе не я зігрію.
Хіба лиш чаєм... Чорта з два! -
Нічим не виправдані мрії...
Тьху! Що за соплі?! Ти права...

Та без дарунка будеш, бідна, -
не гідний я... А ти - чи гідна? :)

13.06.03

Звичайнісінький ніж
кухонний
загострюєш старанно
миєш ніжно
треш сухим рушником
абсолютно без думки
що він може стати
знаряддям вбивства

Можливо тВого…

я купила собі пістолет
своїм болем жбурну тобі в лоба
і приб'ю до стіни як портрет
твою тиху безмовну утробу

хай цілують тебе таргани
хай тебе прикрашають мухи
рідні очі знайомі штани
і маленькі рожеві вуха

ти висиш як дірявий лантух
на своїх же нових шпалерах
у намисті голодних мух
цих бездушних гелікоптерів

я купила собі пістолет
і свою затамовану злобу
як останній любовний сонет
я пускаю тобі у лоба

Він ніде - і він усюди,
так у світі повелось,
що живе між нами, люди,
таємничий дивний Хтось.

Хтось чогось у когось просить,
Хтось паплюжить, хтось доносить,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Хтось ображений когосем,
жартівник і баламут,
ми ганяємось за Хтосем,
він ніде - і знову тут.
Хтось комусь свиню підсунув,
хтось комусь у душу плюнув,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби ловлять за язик.
По кінескопі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.

Льодівку відчинив - а там спить нулик,
очима чавкаю, згостив свій нюх на "фу".
У кумів треба трутнювати вулик -
там сала шмат давно чекає на лафу.

Посидимо, сивуху копне качка,
"Гуцулку Ксеню" заведемо під столом,
культурно проведемо вечір рачки
та облизавши брудершафтом пачки,
підемо матюками кидатись в село.

31 Січня 2008

Медалі гідні шерсть і екстер'єр,
Достойно, не зважайте, що собака,
Крокує містом пан ердель-тер'єр
І вишукано при потребі гавка.

А втілення усіх собачих чар
Із родоводом княжим бездоганним -
Бладхаунд, спанієль і сенбернар,
Або мастіно неаполітано!

А поруч — цуцик, сукине дитя,
Не знаючи ні мами, а ні тата,
У білий світ дзявкоче без пуття
Й гризе литки усім, хто того вартий.

Отак воно в житті чомусь бува:
Чим менша, бачте, і бридкіша шавка,
Тим більше приндиться, на місяць завива,
Частіш куса і голосніше дзявка.

Не між собак, а й між людського роду
То визначальна річ — порода.

Істота нерозбурхана.
Чи треба
ламати терні мови нестрункі?..
І як порве вівсяну тайстру кінь,
як в піні ополудні змочить ребра,

язик собі здобуде волю вперто,
крислатиме й пролиже глуму мур,
і, щоб не згадувати вкотре колиму,
умовності колись та й буде стерто.

Кого і як,
у що-то він оперить
думки і марева оголені.
Звикай!
Благословляю геній язика
папером.

Промацав кишеню, зайшов у крамницю,
з потилиці вичухав чуйність біди.
Грошей - кіт наплакав (тож видно по пиці),
нашкробав півлітру, зварив баланди.

Та кум, як ДАІ, чує градус за милю -
співає мобілка: "Па-пі-па-пу-па",
-Альо, шо там, Зеню? -(три слова...), Василю!
-Ну в баню - так в баню, а де Ти пропав?

І як ти хвоста не рубай - відростає,
а кільки є кілька..., а перець на дні.
Мій кум сизооким орлом підлітає,
а риба з ведельцем за зуб забігає,
згубивши, мов цноту, томатний гарнір.

29 Січня 2008

Звичаї давнини дивують повсякчас!
Щоб честь свою відстоять чоловіку,
На заході — дуель, на сході — б'ють у пику,
В Туреччині — казан... із чимось... А у нас?

Дотепний звичай галицьких батярів!
І гонор вимагав, що хлопець мусить,
Як хто порушив слово, ні, не вдарить,
А привселюдно смикнуть волосину з вуса!

Ото ганьба! Там куля ніц не важить!
Прикраса — шрам, а рани не боюся,
Ворота — дьогтем, а обличчя — в сажу,
Та над усе — обсмиканії вуса!!!

От я тепер, панове-обіцяльники,
Завдам ганьби на лисини й сивини!
Шикуйсь до смикання, шановані начальники!
От тільки з чого ж смикать волосини?

Тепер я знаю — є на те причина,
Як лиш до влади, запускають пузо
У відповідність талії і чину,
Та головне — негайно голять вуса!

Корова молоко несла, а кури сперечались
кого когут топтатиме сьогодні в курнику.
Свині сальце на свіжім сіні рохко відкладалось
і нишпорив вдоволено щурище в смітнику.

Прикривали давно качки побовтавшись в ставочку,
Сірко ганяв незносних мух і кістку брав на зуб,
сусідський пес з-за паркана котив на нього бочку,
тримав плакат попереду "Сьогодні Танці" клуб.

На місці ще баняк стояв і пелька - не залита,
радейко матюкалося про "раду" і про "дай".
А що в селі робити ще? (крім пити й морду бити)
За свіжим Сяйвом Місячним йде Йокарний Бабай.

29 Січня 2008

Я за раундом раунд здаю,
і не видно іще кінця.
У нерівному цьому бою
не здобути мені вінця.
І хоч ноги і руки, мов з вати,
знову гонг, і на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Пропускаю то зліва, то справа,
і коли ж заключний акорд?
Прошу пана триматися правил,
бо який це, до дідька, спорт!
Я ж бо можу і здачі дати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Виявляється, є ще сили.
Я такий премудрий стратег!
Ну, молись, мій вороже милий,
поки вигукне рефері "Брек!"
З честю вийти і бій не здати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

І келих нам покаже дно.
Змаліли душі і відвага.
Чия вина, чиє вино
Колись вирішувала шпага.

Вишуканий час витончених барв
Нам іще повернеться нескоро:
До бар'єру, сер! Вашу шпагу, граф!
Прошу сатисфакції, сеньйоре!

Подумай тричі, перш сказать,
Невірний крок — дуельна рана.
Чи з того світу викликать
Безстрашну душу Д'Артаньяна?

Плюють ув очі, каже — дощ! —
І усміхається з любов'ю.
Образа ж гонору мого
Завжди змивалась тільки кров'ю!

Безчестя честь не визнаю.
Ми на коні, ми на арену
Ще вийдем у новім бою.
Даю вам слово джентльмена!

Сільські Донжуани у пляшці горілки тонучи
Стають красномовними, наспіх словами озброєні
Торкаються жару чийогось нерідко й боляче,
А вранці уже й не згадають слабкі та зморені;

Палкі Казанови сідлають авто на пошуки
Прикрас до салону, міняючи їх за графіком,
Тоді ж, коли писанки вже не влізають у кошики
Себе виправдовують швидкісним надто трафіком;

І вже не ковтають отрути Ромео-хлопчики,
Вдягаючи маски та каски слабкої вірності,
Коли розглядають глянцевих краль навпочіпки
Очиці блищать усіма відтінками сірості...

Я крихтами гідності ліжко засію звечора –
Нехай мені муляє і заважає спатоньки...
Не буду будити на тому кінці диспетчера –
Відштовхую знову тебе за законами статики.

Все довкола здавалось сірим,
Все похмурим чомусь здавалось.
Тож з колєгами ми присіли
І закрить це питання зібрались.
Аргументів розглянуто море,
І чергова спорожнена пляшка…
На рожеві змінились кольóри,
Але контури визначить важко:)

Коли надворі січень сивий
Не снігом, а дощем стрічає,
А в хаті - холодно і сиро,
І виразних бажань немає...
Собі рецепт один затям :
Ковтни міцненького напою,
Залізь під ковдру з головою
І насолоджуйся життям!

Найкращі друзі всіх бродячих псів
В зимову пору - теплокомунслужби,
Хоч і навряд чи це взаємна дружба,
Але пусте. Он там, дивлюсь, присів
На теплий люк старий рудий барбос -
На псячому весіллі як колос
Підноситься. І на сусідню суку,
Яка годинами не злазить з люка,
Хіба лиш зрідка оком поведе.
Він не розцінює її "як жінку" -
До березня ж не дінеться ніде,
А там ще він залізе їй на спинку.
І хоч давно бурчить у животі,
І хоч коти, не боячись ні трішки,
Заледве не під носом ходять пішки,
А блохи розгулялись у хвості,
Барбос лиш ноги незворушно гріє.
А ще, можливо, він плекає мрію
Про справжній рай для праведних собак,
Де він зігріється й наїсться всмак,
Де ні котів, ні навіть бліх не буде,
Де вічні весни, повно юних сук,
Де матиме двоповерхову буду,
Де звільниться від всіх собачих мук.

Вже не людина,
Тільки маска
І як, панове, ваша ласка
На оплески ви не скупіться
І для проформи подивіться
Усю виставу до кінця:
Вона коротка, як життя.

Віддам півцарства, півжиття і півконя,
За погляд твій, за посмішку, за слово,
Щоб хоч хвилину... ні, годину... ні, пів-дня,
З тобою разом... щоб ще раз... щоб знову...

Щоб як торік... (чи років два тому? чи три?)
У нас... (чи в вас? а де ж це все було-то?)
Весна, ласкаве сонце, лагідні вітри,
Над озером... (чи то було болото?)

Ми стежкою ідем, по кошику грибів
Набравши... Втім, які ж гриби у квітні?...
Ага, згадав: це січень був і сніг рипів
Веселий місяць, зірочки привітні

І більш нікого, і ніколи, і ніде...
Ох, спогади, накинулись юрбою
Це в'їлося, це не мине, це не пройде,
Хоч все було й не так, хоч не з тобою.

~13.06.06

Моя ти мила, рибко, сонце, кицю,
Моя маленька, квіточка, котятко,
Красунечка, зоря моя, цариця,
Моє кумедне ніжне янголятко
І чортеня. І очі в тебе – море,
І руки золоті, а сміх сріблястий,
А як переш, готуєш... пилу гори
Зуміла вимити – а в мене ж перший раз ти…
Одним же словом – ти – моя кохана,
І ти така, яких у світі мало -
Така уважна і така охайна…
Доречі, ти шкарпеток не стрічала?

І вже мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит! -
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт.

Як приємна ця діва! - не ті блідошкірі феміни,
із якими у мене грози темнолицьої вид,
бо коли ще затягнеш їх в Босхові теплі картини! -
А з цією простіше, усе ж бо й один родовід.

2008

Шановний злодію, ходімо в дім.
Негоже з гостем на порозі
(Та ще й у лютії морози)
Гримасувать немов люб’язний мім.

Проходьте любчику. Своє взуття,
Начищене багном поживи,
(Ті горлорізи страх примхливі)
Залиште при своїх брудних ступнях.

Не знайте сорому своїх очей
В моїх розхристаних пенатах,
(Ох, ти пристойносте триклята )
Не знайте темряви глухих ночей...

У переддень зимового Миколи
Страшенно тягне залягти у сплячку,
Чи підхопити б хоч яку болячку,
Розгрипитись і "не піти до школи".

Просачкувати всі свої "уроки",
По барах лікуватись від застуди,
І вийти знов у білий світ, на люди
Ну от хоча б десь так з нового року.

А краще навіть вже під самий лютий,
Коли вже відшумить останнє свято,
Коли вже можна весну виглядати,
І дні вже довші, вище сонце... Тьху ти!

Розмріявся, тролейбуса прогавив.
Не спати, блін! Приїду - вип'ю кави.
17.12.03

Можна? Здрасьтє вам. Спасібо. Рая.
Да, я про роботу, по об'яві.
Резю-шо? Спасібо, краще чая.
Ах, які тут ящічкі цікаві!

Зможу тута класти космєтічку.
Ой, я вас не зачепила бюстом?
Правда, мені йде оця спідничка?
Меблів, бачу, тут у вас не густо.

Ше б діван, ну чи хотя би крісло .
Ну... Якшо ми схочем отдохнути...
Ну а так у вас нічо, не кісло.
Ну, карочє, загортайте... Тьху-ти!

То єсть, я согласна тут робити.
Шо? Ексель? Такого я не знала…
Ще я можу поливати квіти!
Мови? Так, я знаю їх немало:

Українську, русску, ну і даже
Ми англійську вчили в універі.
Універ? Ну той, шестіетажний.
Там такі круті стєклянні двері.

Да, діплом взяла канєшно. Нате.
Вот який красівий і блєстящий!
Ну то шо, коли вже починати?
Як ви кажете? За двері? Нащо?

Ну і ладно! Ну і больно надо!..
Ну й піду... До ваших конкурєнтів.
Там мене зустрінуть дуже радо -
Там таких немає імпотєнтів!

Як це правильно, любий! Не варто купляти штольню,
Коли треба відерце вугілля, чи два, чи три,
Краще ввечері дівку до серця собі знайти,
Відпочити у клубі, приміром, – і ніч прикольна
Перекотиться в ранок, піде антрацит додому,
Залишивши у ванні на столику свій гребінець,
Це, погодься, палкого кохання не гірший кінець,
Ти спокійно доспиш, і забудеш ім′я по тому.
А проспавшись, насупиш чоло: “Вероніка? Катька?
Може, просто Марія?”. Не парся, Стаханов! Відбій!
Через тиждень знайдеться нехилий новий забій!
Бо на грома тобі ціла шахта проблем Засядька?

* * *

Мені чужий вінок лавровий – тисне!
Мені чужі медалі, як ярмо!
Мені чуже вино в бокалі – кисле!
Мені чуже життя, немов кіно!

Мені чужі думки – лише цитати!
Мені чужі вірші – п´янкі слова!
Мені чужі рядки – перечитати,
А від своїх – облазить голова!

І
Гойдати далі простір недоречно -
вагони доповзли до "все конечно"
і, спинені, востаннє, на шляхý,
послали поназбиране на ху-
ноликих перевізників причалу.
І видих Українського хоралу
посунув у околиці Кремля,
відомі як Москва...
                                   - Москва, це я...

Означивши себе серед загалу
відсутністю речей, дітей і дам,
і проблиску в очах "і аз воздам", -
вбираю "Київського" кисню сталу,
мов кинутий колись ефірний крам.

ІІ
О світанкова лоція перону
доби кристалізації жаргону -
і русло, і вітринний краєвид,
і нерестилище для астерид,
розмножених у міліцейській формі
заради койно: "Як воно?" - "У нормі!",
де бовваніє постать Ілліча,
пала в очах мартенівська свіча.

Моnsher, філогенез не до вподоби
і західний, обридлий, краєвид?
Що ж, ти не перший хто, як вічний жид,
жадає смерті, забуття свободи,
амністії за круглим строком літ.

І опускає дебаркадер крила -
не всім умерлим вирита могила.
- Запевне кожному своє, - згори
у завтра задивляються орли.
І як „отцям” не вистачило клепки
вдягнути на пернаті морди кепки?
Та виповзає сонце на дахи
і бронзовіють говіркі птахи.

Це вельми тішить зграйку горобців,
яких повчають хитромудрі галки -
місцевого Оракулу весталки -
"- Розмови не для племені дзьобів,
бо далі тільки мат і катафалки..."

ІІІ
Асфальт м’який, вогонь згори і знизу.
Можливо пекло ближче тут за кризу
фінансів битих картами Таро,
та в Мегеддо навряд чи вхід з Метро.
А що "Московське" "Київського" краще,
ясніше з кожним метром вглиб і важче
шукати привід рухатись назад,
і рухатися взагалі. Це пат.

Одначе правила ведуть з ума.
Порушення їх - рецептурний вчинок,
єдиний вихід, щоби недарма,
як той казав, прожити свій відтинок
заради отого, чого нема.

ІV
А задоволення? Кінець, хана -
і зусібіч голота і шпана,
відкладення уяви церетелі,
райвідділи, комбанки, гранд борделі,
усе чого торкається душа
у тихий переддень дефолту... Ша!
Направо від сідниць царя Петра
зринає храм Спасителя - з нутра

лунає проповідь, - між тим спасенна,
її не згублять смертні ворота...

Несе мій човник далі річка-вена,
гойдають хвилю дзвони, і вода
така ж, як і віки тому, смиренна.


1998

Що ти хочеш, щоб я сказала?
Якою хочеш, щоб я стала?
Ану, мій любий, зізнавайся!
Та зачекай! Не роздягайся!

Давай зіп'ємося з тобою?
Давай здамось мєнтам без бою?
А може наплюєм на них?
Слабо тобі? А мені ні!

Сідай назад. Я поведу!
Дорогу, котику, я знаю,
Твої уроки памятаю.
Під міст заїдем – пиво ж маєм!
Так чом би й ні? – тебе питаю.

І так до ранку...

Ми штурмом магазин візьмем
І на окраїну втечем,
Щоб там накупленим впиватись
І «Лікарською» обїдатись.

(Такі з тобою перспективи...
Ні в Турцію, й не на Кариби...)

Тобі ні слова не скажу!
І при тобі я не заплАчу!
На пташку не перетворюсь,
А на вужа – тим паче.

От зараз геть тебе спою,
до батареї прикую,
Згвалтую і не запитаю!
Бо тіло я твоє люблю,
Краса така рідко буває.

Не злись! Ти краще ляж поспи.
Не рви волося! Член не трогай!!!
В пригоді стане ще мені.
Може...колись...але не скоро..

Залишитись тебе жаліти?
Не маю часу. Це мине.
Не розкисай! Все буде «чікі-пікі».
А памятаєш як ти втішав мене? –
«Скоро все станет на свои места.
Ты сильная. Сильные не мстительны.
Оружье сильных - доброта».

Ще так усе попереду було!
Продавши долю через білу браму,
Дружки з дружбами сіли за столами
У шалашах...І скоро все село
Зійшлося по-свояцьки на гостину,
І тільки голос нетутешній в спину
Щось заспівав... Це молодий музи′ка
До танцю кликав – наче жити кликав!

Дурних забав невтомна круговерть
Тривала довго, нескінченно довго,
Впадаючи у ранок, наче Волга
Впадає в Каспій. Перелившись вщерть,
Текла горілка – мимо, під столи...
І ми любили, бо іще могли
Любити, і не спати до світанку
У цьому світі, схожому на п’янку.

Чуже весілля, захмеліле в дим,
Горлало “Гірко” сонним молодим,
Та наречена з токсикозом раннім
Вже позіхала, і казала: “Ваню,
Котра година? Скільки там іще?”
Ішло життя навскіс – сліпим дощем,
І стало раптом холодно і колько –
Ми відгуляли осінь, наче польку...

...Так відгуляли! – А тоді прозріли,
Що сніг довкола, наче вельон, білий,
І ні музи′ки, ні гостей нема,
І замість нареченої – зима
Нам на коня горілки наливає...
Та ні тебе, ані коня немає,
І мушу йти сама додому пішки
По кучугурах в чорних босоніжках...

У нас глибока осінь, друже мій Мар'яне,
Всі вулиці у парасолях і у листі,
Усе навколо мокре й сіре, місто в'яне.
Незатишно і зимно, лиш в старому місті
Ще можна соватись. З кав'ярні до кав'ярні
Перебираючись під стінами будинків.
Всі хлопці стали злі, дівки - негарні,
І тільки рясно розмальовані блондинки
Ще тішать погляд і нагадують про вітер
Який давно вже в мене по кишенях свище.
Та про сумне не буду (написав і витер)
Не переймайся й тим, що набурчав я вище.
Ми тут, Мар'яне, всі про тебе пам'ятаєм,
Ну як не всі, то все ж не менше половини,
На днях об'їлися весільним короваєм,
Та ти й без мене знаєш про такі новини.
Хоч що ти бачиш у своєму інтернеті?
От нам з Андрієм дехто хоче бити пику
А ти ж, я так гадаю, схочеш бути третім?
Приїдь, відчуй себе порядним чоловіком.
І прихопи з собою там яку москвичку,
Бо так подумалось перед концертом "Вія",
Що українство наше нам ввійшло у звичку -
Жеремо сало, помаленьку пліснявієм
І навіть нікому нам всипати по сраці...
І показати нам, які ми сучі діти.
Щось розтриндівся я... Вертаюся до праці
А ти вже приїжджай, бо ж точно будеш битий!

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи негадані!
Тягну цигарку і подумки - „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
То вже в капронах, і в туфлях із бантиком!
Нині на танцях із ним вишиватиме!

Осінь. А в нас би напевно наладилось.
Я і з питтям зав’язав би, і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась, -
склалось б, якби ми того були вартими.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки.
Все, що хотіла, виходить, отримала -
шубки, панчохи... І змії-приятельки!

Осінь. Прострації соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики,
й ті іще натрафаретити грації,
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! Ще горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнити - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
взятись за справжнє з малярською ревністю!
Бо раз мистецтву і дано щось значити -
це підійматись над злою буденністю!


2007

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Тебе кохаю я, забувши все на світі,
І відчуваю в точці „Я” солодкий щем.

Цей щем солодкий треба притупити,
Аби не закінчилося все враз,
Щоб я тебе ще з півгодини міг любити –
Я згадую огидний унітаз :

На білому фаянсі... темні смуги....
Вони не просто так.... а від лайна...
Афроамериканські... два... бандюги...
Цим унітазом скористалися сповна...

А потім... ці подонки і уроди...
Людей мочити стали... наче мух...
І щоб тобі продовжить насолоду
Я до уяви підключаю нюх.

Та от, такої надивившись муті,
Тебе кохать я раптом розхотів.
І навіть щоб закінчити по суті
У мене не знайшлося слів.

Дивилась кішкою на мене ти, з-під носа
Смачнючу мишку у котрої віднЯли.
Але ж повір : ці афронегритоси –
Ще ті казли !

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою,
З”явився в супермаркетах кишмиш,
Він геннозмінений , так само як і соя.

Летять не тільки журавлі : летять півні,
Коти, собаки , кози й навіть свині,
Бо їм генетики – розумні чи дурні ? –
Вживили гени в організм пташині.

Летять порушники на „Ладах”, „Москвичах”,
А навздогін за ними – полісмени,
І навіть Президент літа , мов птах, -
Їм теж пташині в сраку ввели гени !

Усі неначе подуріли, всі летять,
У атмосфері - і дорослі, й діти,
Для чого ждати з неба благодать,
Коли за нею можна полетіти ?

До мене теж приперлися вони :
Давай – говорять- знімай брюки хутко!
І будеш, як всі люди восени
Літать у вирій, наче дика утка !

Та я генетиків – розумних, чи дурних? –
Не слухав і повиставляв за двері !
Літать , на щастя, вмію і без них-
Коли вірші складаю на папері....

Осінь. По вінця налити і випити,
І закусити сирком „Дружба” випите,
І як пройме організм тепло трепетне –
Дружно утрьох, не змовляючись, крякнути.

Хай обивателі в теплому ступорі
Дивляться ящик, насіння лузаючи,
Ноги в гірчичному тазику парячи, -
Ми ж не такі, ми – останні романтики !

Вітер газету шматує безжалісно,
Тьмяний ліхтар , як шалений, гойдається,
Але допоки у пляшці щось хлюпає,
Можна вважати – життя лупить гейзером !

А як у пляшці раптово все скінчиться,
Ми не підемо просити і жебрати,
Маємо ще одну пляшку заховану !
Ми ж не абихто тут. Ми – діти осені !

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!!..
Мораль: в Лисиці все за півціни. :)

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль: незайманість - важкий тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва!


2007

Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!
Як не достигла – то й нема в що плигать.
Частуюсь квітами : дрочу, дрочу, дрочу...

А от якби уже достигла гречка,
То можна було б плигать, тільки ж – з ким ?
В умі перебираю всіх знайомих :
Іван ? Петро Сергійович ? Максим ?

Це є біда, це є стихійне лихо ,
Що нині гречка так повільно достига,
Достигнути їй заважає клімат :
То злива, то гроза, то ураган !

А як же нам , скажіть , вітці народу,
Без гречки вижити, продовжити свій рід ?
Ми ж не попремо проти голосу природи,
У гречку ж плигав батько мій ! І дід !!

Це є розмноження таке. Вегетативне.
Нічого в тім поганого нема.
Як гречка врешті-решт уже достигне –
Ти спробуй стрибнуть в гречку крадькома.

Нехай тебе , припустим, звать Іванком.
То ти, Іванку, не гнітись, не комплексуй.
Приходь на поле десь о шостій ранку
Й стрибай у гречку, часу не марнуй.

Ти там, у гречці , поваляйся добре,
Немов ото шиншила у піску,
Поповзай, як гадюка чи як кобра....
Зробив роботу цю некопітку ? -

Тепер дивись та не втрачай свідомість !
У гречку ти стрибав зовсім один ?
А з гречки ви виходите натомість
Удвох : ти й твій вегетативний син.

Звичайно, спосіб цей не всім доступний,
Лиш справжні українці можуть так,
У цьому – наша сила і могутність,
Й без гречки нам не вижити ніяк !

Й тому при кожнім хуторі, містечку,
І при великих мегаполісах-містах
Вкраїнські гречкосії сіють гречку,
І наш народ – незнищенний в віках !

Хоч як вдивлявся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Я знову пропустив свою зупинку,
Коли ж уже з тобою ми зійдем ?

А я ж зійти уже давно би мусив,
Бо я живу зупинок три назад,
Та в мене настовбурчилися навіть вуса,
Коли побачив твій я пишний зад !

Ти їдеш , швидше всього, із базару,
Мабуть, ти там купила квіти ці ?
Ти з цими хризантемами – чудова пара,
Що їх букет тримаєш у руці.

А я ж також кохаю хризантеми,
Від їхнього я запаху торчу !
На тебе лиш дивлюся, і не знаю, де ми ,
Чи то вже „Полярон”, чи тільки „Слава Іллічу” ?

Тролейбус вгору сунеться поволі,
Водій тролейбусу не поспіша,
Я уявив собі твої сідниці голі,
І в мене настовбурчилась душа !

А я ж тебе , щоб знала ти, кохаю
Вже майже цілих двадцять п”ять хвилин !
Й тихенько так тебе до себе пригортаю,
Повір, я буду гарний сім”янин !

В тролейбуса злетіли з дротів роги,
Аж іскри полетіли доокіль,
Своїми я ногами відчуваю твої ноги,
І в мене настовбурчується кіль.

А я ж тобі щось мушу говорити,
Щоб ти мене не копнула під дих,
Й кажу : Ах-ах, які чудові ваші квіти ,
Й прикиньте – ні пилиночки на них !

Тролейбус знов завівся , смикнувся й поїхав,
Я ледь на твою ногу ну їй-богу не скінчив,
А ти мені відповідаєш зовсім тихо :
- Мнє еті хрізантЄми мой любімий подарив...

А я ж іще хотів щось говорити,
Та раптом від твоїх цих дивних слів
У мене розстовбурчилося все на світі,
І все, що я хотів - я розхотів !

Нехай дурний тролейбус їде собі далі,
А в ньому – ти із оберемком білосніжних хризантем,
Й мораль така, якщо ніяк уже не можна без моралі :
Вдивлятись краще треба – і тоді ми щось знайдем !

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Хоч неохоче злазять з ніг вони, -
Та зайняті тобою мої длані.

Тебе тримаю я за гарбузи,
Щоб не втекла ти , поки буду їх знімати,
Зніму штани – почну знімать труси,
Зніму труси – то можна й приступати.

А ти чомусь холодна , як гантель,
На мої любощі мовчиш неадекватно,
Я розумію, що стодола – не бордель,
І пахне тут не зовсім ароматно.....

Та що робить, коли таке воно, буття,
Така, признаємось відверто , селявуха,
Що змушений я посеред сміття
Тобі нашіптувати серенади в ліве вухо,

Коли навколо , де не ступиш, кізяки,
Коли смердить вареним картоплинням,
На стінах повзають рогаті слимаки,
Звисає скрізь торішнє павутиння....

Та це дрібниці все, моя любув,
Моє ти сонечко, моя рожева свинко !
Ногами з себе я уже штани стягнув-
На щастя в них не затуга була резинка !

Кричить за стіною
Гвалтована дівчина,
Пузатий сидить
Павучисько в кутку.
Цикади дзичать –
Назлітались на лампочку,
Ото буде жерти що
Вночі павуку !

Я пультом ганяю
Програми у тєліку,
Усюди реклама
Та інша фігня.
На ввімкнуту лампочку
Злетілись метелики,
Павук їх зжере
До наступного дня.

Дивлюсь і дивуюсь я –
Боже мій, господи!
Ну поки ми будем,
Як ті віслюки ?
Летим на рекламу ми
Як ті метелики,
А там вже чигають
На нас павуки.

Мене задовбали вже
Всі оці вибори,
Чи взяти – й самому
У Раду піти ?
Я лампочку вимкну,
Відкрию всі вікна -
Тікай, мій метелик,
Рятуйся ! Лети !

Яке цього року буяння вишЕнь!
Поглянь-но лишень!!!
Цвітуть черешнІ і вишнІ,
Але ж не лише!
Ось-ось зацвітуть яблунІ і грушкИ, -
Це ж буде вапше!!!

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Ха-ра-шо !

Цього року лелек розвелося, як гною,
Наче гною в цей рік розвелося лелек !
Моя мила !
Сумую я так за тобою ,
Моя риба кохана, мінтай мій, мій хек !

Ти майнула кудись , а куди – я не знаю,
Я не знаю, куди ти майнула, мон шер !
І без тебе тепер я щодня помираю,
А учора – прикинь ! –
Я ледь-ледь не помер !

Я не слухаю ніц, навіть „Радіо Ера”,
Не дивлюся кіно, не співаю пісні,
Ще учора я думав, що ти зла мегера,
А сьогодні вночі ти приснилась мені.

Ти в сорочці стояла до п”ят, і з косою,
А коса та сягала тобі аж до п”ят,
Сподівавсь хоч у сні я побути з тобою,
Та лелек у цей рік розвелося ж, як гною,
І [нахабні] лелеки пожерли усіх жабенят !

Мені тоскно і сумно, мов курочка-ряба
Мої яйця розбила усі нанівець !
Де ти , риба моя,
Моя Царівна –Жаба !
Повернись !
Бо без тебе мені вже гаплик !

© kokacherkaskij, 20-08-2007

І знову сонця хвороблива втома
хлюпоче по аортах спраглих вулиць,
простуджуючи побутову ртуть
та зваблюючи прагматичне птаство
до рідних сміттєзвалищ та Гайд-парків –
Сізіф уже внизу, що ж, знову в путь!
Юрба незвично чуйних перехожих
зняла свої обвітрені шапки,
проходячи повз похорон морозів…
Моя сусідка винесла на люди
колготи на лоренівських ногах…
Творцю обридло длубатися в прозі
і він в пропахлий нафталіном ямб
загорне сонце, душу і капіж,
і надрукує у районній пресі
на гонорар скупивши весь тираж…
А я одягну свій новий костюм
і цілий день тинятимусь у сквері,
полохаючи гамір горобців,
аж доки хтось з нудьгуючих бабусь
не дорікне, киваючи на мене:
- Тиняється, в такий погожий день!....

...тоді зненацька
Щось мене вкусило ;
Я подивився -
То був мій сусіда,
Він вболіває
За Динамо-Київ,
А я весь матч
Просидів у вбиральні.

Мої долоні
Відпихали вітер ,
Мої зіниці
Розривали небо,
Мої надії
Зіткані з ефіру, -
Які ж , їй Богу,
Ми неадекватні !

© kokacherkaskij, 30-12-2006
Новорічні стежки
Не заметені снігом
У чужому вікні
Блискотять ліхтарі
Я блукаю один
Зорі світяться тихо
Зачекають нехай
Королі і царі -

Я спочатку прийду
У задрипану хату
Там дівчисько маленьке
На мене чека
У Італії мама,
В Португалії тато,
Вона дивиться в ніч,
В шибку ніс притиска...

Я несу їй одній
Подарунки веселі,
Їй не треба чогось,
Чого в мене нема.
Вона так прагне чуда
В холодній пустелі
Вона вірить у мене.
А навколо - зима.

Говорять люди,
Що небавом
Настане кінець світу.
Ой !
Земля здригнеться,
Вітер, хвилі,
Цунамі налетять на нас,
На Сонці плями,
З неба метеори,
Нові бацили,
Спасу нам нема.
Прийдуть китайці,
Скуплять наші хати,
Карпати відберуть і Крим,
А опісля китайців марсіани
В нас заберуть
І шахти, і Кривбас,
А потім знову з неба метеори,
Воно красіво, коли в міру,
А не так,
Що день і ніч
Із неба летять камні,
І зводять нанівець
Селянський труд.
І стане українців мало-мало,
Ну, чоловік із двадцять - двадцять п"ять,
Ми будемо пливти
По буйнім морі,
Акули будуть плисти
Нам услід,
І наш благенький човник
Будуть хвилі
Кидати вгору-вниз,
Немов кізяк.
Зате на щоглі
Буде тріпотіти
Блакитно-жовтий прапор
І тризуб !