Нам небо дарує щоночі неспокій,
Нам зорі указують шлях до свободи.
Я чую нестримні приглушені кроки
З якими ще можна втекти від негоди.
Та сонце встає і показує втрати,
І ми розумієм – ніщо не змінити.
Щось завжди за руки нас буде тримати,
А ми безпорадні, як крихітні діти.
Та знову неспокій наступної ночі,
І тихо приходить просте розуміння:
Що ми молитви не кричим, а шепочем...
І списуєм все на земне притяжіння.
Нам всесвіт показує миті безмежність,
Нам серце підказує напрями руху,
Та в нас - до невдач наркотична залежність,
І код в голові - на війну і розруху.
Та прийде момент каяття і прозріння,
Ми станем одним нероз'єднаним цілим,
Забудем про те, що було притяжіння.
Й своїми руками розправимо крила...
2009 рік

(Читаючи Ігоря Павлюка)

Літній день, немов крислатий бриль
З жовтого на біле майже вигорів…
Яблуком чаклунським на таріль
Вірш упав, такий бентежно-Ігорів.

Покотився приказкою снів,
Казкою медвяно-хлібосольною,
Зорі засвітив, загомонів
По Дніпру, по Бугу, аж до Ольвії…

Заяскріло у тарілі дно,
Сплаву золотого і блакитного,
ніби неба випило вино
Степового, сонячного, житнього.

А за степом – вікові ліси,
Чорне море, блискавками зморене,
Полином прогірклі голоси,
Чаянь чайок, хмарами незборених.

На долоні яблуко беру,
Ніби йду у безмір на побачення,
Де Сварог чекає і Перун
Віршослово, Ігорем освячене.

Вітер летить крізь міста і кордони,
крізь країни і роки,
крізь пальці і пил...

Вітер приносить весну,
відносить печаль,
розганяє хмари
і дарує відчуття свободи за спиною.

Не знає втоми,
не знає спочинку,
не знає правил дорожнього руху,
не знає початку і кінця.

Вітер схожий на відвертість,
вітер схожий на пристрасть,
вітер схожий на обман.

Він несе біль, ламаючи дерева,
він лікує рани, заколисуючи віти.

Він плаче разом з дощем
і кружляє в танці разом зі снігом.

Він пише історію світу на морському піску...
...і стирає реальність, тасуючи будинки наче колоду карт.

Він ворожить на своє майбутнє!
Він летить за невідомістю,
аби вирватися з реальності,
але
навіть Вітер
не в змозі
її наздогнати.

Ідею поезії мені підказали
С. Татчин та І. Кант

На атласі земного моря, тобто неба
буває зачіпаєш за зірки веслом
одне питання: а воно нам треба?
об камінь неба битися чолом

у www.nebo.com
щоденно й нощно є потреба
у черзі за небесним молоком
нам довго нудитись не треба

ми лиш упремося веслом
у темне піднебіння неба
оплата входу за жетон
я зачекаю там на тебе

і хтось відкриє персональний блог
на мапі моря, тобто неба
а ми за зорі вчепимось удвох
бо є у нас така потреба
2009

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Це сталось так: надламано, бо зопалу.
День посолонь мій шлях стинав…
Комета впала, мов гіркий недопалок,
Недбало кинутий курцем з вікна.

І поводир, що марив рівноденнями,
Мені у спадок залишив Олімп,
Спустившись в небо. І ночами темними
Мою він вибрав з міріад голів.

Це далось взнак: тавром або діагнозом
На юний лоб, на молодий росток,
Що самовіддано в захмарність тягнеться:
Йому ж комета маячить хвостом!

Мій спадок – скарб. Моє зізнання зболене.
В мені – і Київ, й гамірний Каїр…
Він легковажно грає в шахи долями,
Цей мій Гермес, крилатий поводир.

Буває так, немов ножем об камені
Людських облич, їх масок і личин,
За Трисмегістом (к бісу ноги зранені!)
Чи за посланцем Бога думка мчить,

Минаючи і прапори, і ступори,
І срібні кулі з заздрісних очниць…
Всі перепробувавши ноти, ту бере,
Зірвавши голос, та не впавши ниць.

Це було так. І є тепер. І буде ще
За спиною знайомий шелест крил.
Я напишу про марення і любощі,
І поводир не призупинить гри.

Мне не простить себя за Бога.


И страшной местью не упиться.
Ведь он мне так неутомимо долог.
Ведь я его нащупала на теле мирозданья.
Ведь я его отверстые глаза,залила копотью греха.
Мне он приходит всюду на пути.
Я вижу,как устал он от поклажи.
И как звенит его молва.
Мне он являлся всюду на пути.
Но я спешила и не знала.
Не стала время тратить на него.
Скажите, кто не думает:мы знаем бога и не идет вершить дела,совсем не помня для чего.
А вот теперь скажите как найти-любовь,которая лежит в гробу отрады.
И чем сильнее блещет радости забрало,
Тем все быстрее свет уходит в никуда.
И я в своем бессилии пропала.
Но не пропал мой божий дар.

…
…обнажённость твоих ладоней…
…гравитация шеи и плеч…
…мне твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…собой…
…увлечь…
…
…в расширение всей Вселенной…
…и создание Чёрных Дыр…
…от движенья твоих коленей…
…до…
…падения…
…тела…
...в…
…твой…
…Мир…
…
…где собой замедляешь ты Время…
…нарушаешь законы орбит…
…ты свела бы с ума Галилея…
…он…
…прозрел…
…бы…
…Любовь…
…не…
…сгорит…
…
…вне пределов небесных механик…
…лишь в твоей безусловной Любви…
…я – не пленник – а ищущий странник…
…гравитоном…
…свой…
…взгляд…
…устремив…
…
…в обнажённость твоих ладоней…
…в гравитацию шеи и плеч…
…где твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…Мир…
…к…
…Звёздам…
…увлечь…
…

Серед пісків холодної пустелі
Стою одна. Зникають міражі.
Лише зірки розписують, мов стелю
Безбарвне небо на крихкій межі.
Мене сканують галактично-строго,
Дивуються тому, що я лівша...
Вже знають все, про вдачу Козерога,
Та дивно їм, що на землі убогій
Уперто не сканується ... душа.

І дивно мені,що сталося так,
- Я в місці чужому…
Все, ніби, не те…
Все,ніби,не так…
О-ба!
Життя тече,ні – тягнеться життя…
І дулю крутить хтось через плече.
І серце попікає, чи пече –
ЇЇ уже не треба…
Світ здався страху!..
Тріпається Світ,
У зашморгу безликого Гламуру.
Бог десь дав маху…
Закрився на обід…
І плаче Світ,
Через своїх космічних гуру…
Здались – усі.
І я здаюсь по троху…
Лелею Світ!
Іду на Морок!

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де кожен сам для себе - шах і мат.

Та ми удвох, і що нам ця зима -
у вічності од Зоряного Шляху?
І ця земна, аби не дали маху,
із забуття збудована тюрма?
І пам’яттю не увійти сюди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Та чи для нас оті колючі терні,
коли в зіницях неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

Вже ущух зорепад. Залиши́лися тільки сліди:
Чи обпечені плечі, чи всипані попелом трави,
І пригу́блює ніч, ніби мрій відкорко́ваних дим
Тихе марево снів із молитвою Céasare áve.

Срібногри́ві кентаври вертаються на небеса
Золотаві русалки – у хвилі свої білопінні,
І Тільців табуни залишають спустошений сад,
І отари Овні́в кучеряво пливуть височі́нню.

Вже ущух зорепад, і заснула утомлена ніч,
У безсонному сні розметала жаркі простирадла,
Лише місяць у по́вні - і Цезар, і Брут, і панич,
Він у небі один зорепадам нічним непідвладний.

В думках досяжні всесвіти далекі
Й галактики, закручені в спіраль...
Ти знай, що є сузір'яний Лелека
І знай - невідворотний наш скрижаль...

Не відірвати очей –
Місяць зійшов над балконом
Круглим мідяним прокльоном
Довгих безсонних ночей

Не доторкнутись руці -
Зорі крізь пальці не видно,
Морок солодкий огидно
Терпне на вогкій щоці.

Всі треті півні мовчать –
Ночі не тане закляття.
В тихім зірковім багатті
Тліє остання свіча.

Скільки триватиме ніч? –
Вічність. Накриє безодня
Приречених на безсоння
Кличе знов місячний німб.

Спокій безсмертних речей...
Місяць устрянув обличчям
В північ безмежну, величну –
Не відірвати очей.

Мені пощастило: наснився далекий докембрій.
Як ми визрівали на споді земної кори,
Як ми ще не мали релігій, дольменів, тотемів,
Як ми ще не знали ні мови, ні зброї, ні гри.
Ні страху, ні дрожу – віки без лихих дисонансів,
Єдинодолонний, єдиноможливий довкіл,
І ми визрівали в земнім напівсні- напівтрансі,
Без адових кіл, і без раєм воскрешених тіл,
Коли панувала вселенська воздвиженна тиша,
У лоні носила нас юна жіночність земна.
Ми були єдині. Ми були мудріші й добріші.
І мудрість свою залишили у древніх півснах.

Зорі - зорями, місяць - місяцем,
Вистачає наразі всім,
Всеодно, колись перебіситься
Найлютіша із наших зим.
Небо - небом, і сонце - сонечком,
Свій окраєць кожен – тримай:
Поглинайте, купайтесь, ондечки-
Ні кінця, ні краю нема!
Дні за днями, літа за веснами,
Хто у схиму, а хто в бомонд,
Видноколо комусь окреслене,
а комусь – тісний горизонт.
Хтось - горілкою, хтось- текілою
В світі бавиться у свята́,
І колись літами похилими
Стануть юні наші літа.
Люди обрані, й люди парії,
terra - їх богоданний край,
В межах космосу- лиш тераріум,
terra - пекло і terra – рай.

Аварійна ситуація! Відірвались шланги!
Летить астронавт у відкритому космосі.
Клапани закрились, розімкнулись ланки,
Обірвалась подача алкоголю –
Святого палива, потішителя болю.
Панічно відкривши очі, розкинувши руки,
Епілептично здригаючись, він зносить муки
Його Величної Алкогольної відсутності.
Спейсмен помирає, позбавлений хмільної могутності

він пив просто
пляшка горілки Біленька
солодка Мирославна на запівон
   він пив у простому місці
   дитячий садок
   із залізними іграшковими спорудами
      він пив швидко
      щоби не пропустити запуск
      ракети із слизьким трапом

він ще не був п'яний
коли підіймався на борт
але нагорі алкоголь таки бив у серце
 він особливо любив
   перші кілька хвилин
   космічних перевантажень
      він сидів і вдивлявся в зорі
    йому паморочилось в голові
      а білі цятки неба стрибали поміж собою

він вимірював G-force
необачно зісковзуючи
по слизькому трапу
   він досліджував хімічний склад
   нової землі своєю радісною пикою
   коли з'їхавши вниз врізався в ґрунт
      він довго лежав
      продовжуючи вдивлятися в зорі
      та копирсався в свідомості

він передавав по уявному радіо
а також по sms свої координати
та результати ментальних досліджень
   він отримував сухі "окєй" на sms
   а уявне радіо не відповідало
   від чого він робився дуже сумним
    він видряпував на лавках емпірічні формули
    залежності психічних показників
    від кількості проміллє

потім знову кричав у радіо
але база не відповідала
вся наукова спільнота
не сприймала його серйозно
зв'язку не було
зв'язок був лише у його формулах:
між кількістю вжитої рідини
та життєвим досвідом
космонафта-випробовувача

Твої окуляри – два телевізори
маленькі та футуристичні
Ніби японські акваріуми
із виходом в інтернет
Дивитись крізь них на твої очі
ще небезпечніше ніж дивитись тіві

Губи твої вкриті блиском сузір'їв
дерево нігтів просочене лаком
Шкіра маскує внутрішні механізми
в тобі вже людського залишилось мало
В твоїх окулярах чорна безодня
з якої я чую радіосигнали · · · – – – · · · SOS!

Світи вмирали. Вистигало сонце.
Тьмянішала найбільша із корон,
На шлаки перетворювався стронцій,
Протуберанці покидали трон.
Скляніли очі синіх океанів,
Схолола магма, згусла, мов желе,
Жорстокий світ спокутував стражданням
Усе лихе, нелюдяне і зле.
Був лиш один вогонь. Одна пательня.
Вогонь пекельний.

непроханим гостем явився - чортя з табакерки -
не смикав за клямку – а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам - хотілося ще

міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай - не пером - це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак...

і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні
відлякують лоскітні згадки - пекучі, як сіль -
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання
навколо любові – навколо земної осі.

Між коштовних розсипів міліардів зірок
На межі двох галактик, що єднаються світлом
На космічних просторах, де ніхто ще не ставив свій крок
Між чужими світами віє сонячний вітер.

Він розвіює хмари галактик й дощами комет
Загоряється небо далеке над чужими містами
Він приносить життя до окраїн незнаних планет
Де сьогоднішні мрії стануть завтра новими шляхами.

Я не знаю, на весь Всесвіт одні ми, чи ні
Може теж чиясь думка долає простори відкриті
Тож нехай ці далекі світи поєднає в собі
І несе звістку Розуму далі теплий, сонячний вітер.

Маскується під бульбашки ситра
сферичних блискавиць смертельна доза:
занурюється вглиб Юпітера,
оброблений комп’ютерами, мозок.

Тут формули замінюють талант,
але, хоч код є важливішим слова
у місиві молекул
________________ та команд,
чомусь дитинство
________________ згадується знову.

Коли обшивками та двигунами
обтяженим ти бути ще не звик,
коли ще крила були в тебе й в мами...
І смак ситра
____________ зволожує язик.

1. Venus

She's got it

В Міжгалактичній війні 33 року
я воював в засекречених трійках землян.
Ми захищали Центавру: за Альфу – ні кроку!
Я з вогнеметом, на флангах Петро і Колян.
Битва за битвою нам випадало червоне,
янголам – чорне, а злим бісенятам – zero.
В грудях дзвеніло, та я не хрестився на дзвони,
бо не боявся – зі мною Колян і Петро.

Шізгара!

Небо Галактики вкрите дрібною росою.
Доки тверезий, не котиться долу роса.
А захмелію – приходить бабуся з косою
і прихиляє до мене мої небеса.
В тих небесах вогнеметом пропалено дірку,
ніби для ордена – ротний мені обіцяв.
Ротного вбило… не те щоб без ордена гірко,
сумно за ротного – серце не камінь в бійця.

Шізгара-а!

…Хлопці казали: одразу за Псами Гекати –
різко наліво, а далі весь час навскоси,
за Дивосвіт, де смарагдове небо пихате,
там канцелярія Бога – заходь і проси.
Там зорепад – як мука у надірване сито!..
Тре' поголитися... добре що взяв "Агідель"…
здати трофеї... й тамтешніх когось попросити
мій вогнемет замінити на кращу модель.

Шізгара-а-а!

З Альфи Центаври додому рукою подати.
Наноснаряди порвали плацдарм на ріллю...
Хочу сопілку для мого окопного брата –
Хай перед боєм заграє мені Shocking Blue…
Хочу з макітри вареників… вишкварок… жінку…
хочу відмитися і нагуляти жирок…
чи відіспатись… чи просто упитися в шинку! –
тільки б спочити від цих всюдисущих зірок!

Шізгара-а-а-а!

А на світанку, коли перестало хотітись,
два зорельоти з-за сонця зірвалися вниз.
Ми їх чекали! – й зустріли!! – а бісові діти
лізли і лізли, щоб перетворитися в слиз!
Кляті душмани!.. зелені-коричневі-сині!..
Ввігнуте сонце… неначе моргнуло мені…
(чутно шипіння) …тримайтеся!.. (постріли) …свині!..
…Смерті немає!.. (...ш-ш-ш...)...
…побачимось… (постріли)...
…сніг…



2. Твіст

На розбитому флангові оборони
догорає зранений бронемобіль,
як копиця соломи.
А я тобі
Татуюю в листові сузір’я_грона.
Між рядків сповідаюся про світи,
що раптово відкрились мені на днях,
про розмиту свідомість…
Та це херня
в порівнянні зі всесвітом – Я_і_Ти!

Наливаються грона над полем бою.
В мерехтінні ракети горить танкіст.
Виноградар сумує...
А я з тобою
в довоєнному Львові танцюю твіст...
Чи до вечора вештаєм Стрийським парком,
на очах розгодованих голубів...
Я нервую... вагаюся... мну цигарку...
щось не в тему розказую... сам собі.

Ти любуєшся лебедем... шириш очі
над рябою безоднею скла_води,
де сполохане серце явити хоче
поцяткований птахами
негатив.
На якому байдужий ворожий снайпер
незлобливо мружиться у приціл,
затамовує подих...
А ми у кнайпі
Замовляємо пиво, ікру, млинці...

А цілунок у кулі такий короткий
і такий полум’яний – один на двох,
щоб тобі уявилось:
чотири роти
для походу до Раю шикує Бог...

безнадійні плюсуються Ним до решти...
закатована розвідка – як жива...
ординарець посивів над списком "Рештки",
а вгорі підбивають графу "Жнива"...
нічиєю землею плазують тіні...
захолола піхота блищить в росі...

із пробитої скроні в твої видіння
виноградною цівкою
б’ється
сік.



3. Ча_Ча_Ча

Микита любить займаних дівчат,
бо їм не треба пліснявих історій
про голубків затертої лавсторі,
в якій усі танцюють ча_ча_ча.

Микита – так: прийшов_побачив_взяв.
І є про що у роті розказати,
й ніхто не стане нидіти й писати:
палка пригода вичерпана вся!

Микита – перший_з_перших на війні:
за третю кров поїхав у відпустку,
й привіз назад світлину, вірш і хустку,
тепер мовчить чотири довгих дні.

Микита став ліричним і сумним:
римує вірші, вихуд як небога,
а в кожній пошті довгий лист для нього!
Боєць пропав – тепер не до війни.

Яка ж мораль? Моралі тут нема.
Ржавіє осінь, піниться зима.
Я їх подужав... тільки навесні
до твого дому хочеться й мені.



4. Блюз

ми у штрафбаті, та це не мінус,
бо – побратими, а це вже плюс!
з інших окопів лунає Вінус,
наші окопи тяжіють в блюз.

доля штрафбату – чотири тижні:
розвідка боєм і п’ять атак.
наші серця – перестиглі вишні,
рвуться чужим кулеметам в такт.

з нами комбат у одній землянці.
інші комбати – за м’ясом спин.
ми у фаворі, бо ми у глянці
мокрих окопів їмо і спим.

ми у глямурі локальних боєн,
де характерництво – бренд і стиль!
бо підпираємо тіло воєн,
як саморобний людський костиль!

це арифметика сук із тилу:
в залишку – подвиг, штрафбат – в умі.
тільки б достало на всіх тротилу –
для фотохронік продажних ЗМІ!

як естетично гниє піхота
в світлі софітів нічних ракет!!
з цього не вити мені охота,
а лютувати!.. та це таке...

ті хто не чув за війну в штрафбаті,
і не дивіться мені в лице!
лиш помовчіть на своєму party,
рівно хвилину – хоча б за це.