***
Надія не витискує сльози.
У ролі недобитої кози
вона уже нікого не хвилює.
У кого епідемія шізи,
якої медицина не лікує?

***
Асоціацію з ЄеС
вирішує країна,
якій до нас, як до небес.
Але кому уютно без
нової України?

***
Уже дали імперії і маху,
і дулю показали на війні…
А лицарі без докору і страху
купаються… Мальдіви – у лайні…

***
Добре мати у руці педалі,
наближатися до ідеалів,
і себе кохаючи одного,
засувати іншого подалі.

***
Ну як же їх не полюбити?
Он парубійко-дальнобій,
а ось із яніної свити,
неначе вирвався у бій…
і майорить черво-блакитний
на білій рампі лобовій.

***
Усе наочно і научно.
І є один орієнтир:
гальюн, параша і сортир,
Рошен і Раша – однозвучно,
як іноді війна і мир.

***
Є у історії віхи руїни,
є і пора золота.
Поки намуляні п'яти й коліна,
сльози і попіл моєї країни –
хижа сусіда – орда.

2018

***
У рік новий не варто забувати,
що ми усі уміємо кусати.
Нове, – ав-ав! – не додає надій,
та є кого і є чого вітати,
якщо то і собака, й водолій,
і має всі ознаки поросяти.

***
Одне одному може і не раді,
але вітати юду юда рад.
Злодії і опозиційний брат:
БеПе і регіони – при параді.
Нікуди не подінуться мільярди,
коли уже поділений «відкат».

***
У рік новий нема базару?
Та то фантазії нема,
що дві калоші – це не пара.
У хаті задаємо жару.
Не хоче жінка й задарма
національного товару.

***
Ура! Підігріваю їжу!
Віталя подає тепло,
у рік новий не дуба ріжу,
і поки ще не замело,
ударимо по бездоріжжю,
заасфальтуємо бабло.

***
О! Олігархія вітає,
бажає не боятись цін
і під ялинкою ховає
нові пакети перемін.
Надійно зелень відмиває
енерго-газо-водогін.

***
Ялинка є, та мало шарму.
От йолка! Та немає візи.
І мотивація та сама:
чого на Раші є – лісами,
те українцю – до зарізу.


                                      01.2018

***
Наша пам'ять війну і горе
не вміщає у голові.
Негативу емоцій – море,
позитиву… А їх – аж дві:
у сусіди корова хвора
подихає і
...селяві.

***
У роботящої людини
немає вільної години,
аби за когось не потіти.
А ради себе відпочине
хіба-що аж на тому світі.

***
Перемагати – це ознака
майстерності у житії.
Запам’ятаймо, небораки,
ніяка не заїсть собака,
аж поки не з'їмо її.

***
Усе на світі можна мати –
сезами, дорогі палати,
а багатіє Аладдін.
Немає з чого обрати,
а вихід є всього один.

***
Минає час і ніч. І день
іде до заходу зі сходу.
А до «ісходу» у народу
із небесі – анітелень.
Ачей ніде немає броду?

***
На цьому світі іноді буває,
що небо чорне, і земля гуде,
і синє море грає на Дунаї…
Але куди діватися, не знаю,
коли немає виходу ніде.

                                      2017

***
Погоду роблять мороз-енк-и,
аж репає моя земля:
ті самі «антитимошенки»
і «противсіхи»-одноденки
пандороящика кремля.

***
Нувориші – і ґазди, і ґаздині
допалися ділити не своє,
а Боже, і державне, і моє...
Якщо воно гниле усередині,
у владі - остаточно погниє.

***
Європою наїлися сьогодні.
У Азії - позаторішній рай.
Америка охмурює Китай.
Куди усі охайні і достойні,
туди і ми. А гнані і голодні –
у Грузію-Корею. О, вай-вай!

***
Які ми одинакові? До мрії
і до мети віками ідемо.
Росія уповає на Батия,
а Україна має майже Вія...
Усі його «рошеники» їмо.

***
Ми не воювали, і віками
ратаї ішли у вояжі.
У освіті ще немає тями
чванитись дідами-батирями
і дітей виховують чужі.

***
Язик і мова дуже схожі,
але віки у боротьбі.
Два рази я людина! Боже,
а мова нелюда поможе
людину чути у собі?

                                      2017

***
О, братіє за вірою й по крові,
ми різні як у шибениць краї.
У вас переконання випадкові,
залежні від осліплої любові.
У мене – перевіяні, свої.

***
Ми не пасажири «інтерсіті»,
і не протираємо штани.
Віртуально ми на тому світі,
поки цей не можемо змінити.
Але видно це зі сторони.

***
Від комунізму не один помер.
Мільйони упаковані рядами.
Але усі, що не прийшли до тями,
у кого батьківщина еСеСеР,
ідуть у ногу в історичну яму.

***
Росія – окупована тюрма
«елітою» Московії-Содому.
Є поле агітації дурному
у цій юрмі, якщо нема ума
запам’ятати істину самому.

***
Революції народжують убогі,
а очолюють багаті угорі.
Заборонені чужі богатирі.
Патріоти простягають ноги.
Врожаї знімають упирі.

***
Пишається калина білим цвітом.
І на гіллі ще урожай зійде,
і Україна буде вільно жити.
Але нема на мапі цього світу
поламаної, як вона, ніде.

                                      2017

***
Уже й трагікомедії немає,
коли паяца путає лихий,
а Ірода у лаври одягає.
Елітою стає богема раю,
месією – Антипа моровий.

***
Ніщо не осоромить нас,
як те, що пнеться «в люди».
Терпіння лопає не раз,
але не витирає час
іржавої полуди.

***
Поезія поезією та є,
яка не є ні доброю, ні злою
Наїною, Джульєттою, Ягою.
А іншої поезії немає.

***
Хто куди ведуть поводирі
і на нервах скоморохи грають,
авгури дають коментарі,
а видющі їх не помічають.

***
А декого запоями читають,
а іншого минають до сих пір.
Немає віри, поки – не до вір…
Якщо тебе ніде не помічають,
то нащо переводити папір?

***
Поезія це – не робота,
а хобі. Але головне:
не лізе ні в які ворота –
пиши войовниче й смішне.

                                      2017

***
Лежу собі, тай думаю-гадаю,
чому не засинаю уночі?
Аж ось і чую – тихо накрапає.
Засуха у поезії минає,
коли не прогнозовані дощі.

***
Пейзажі, небо, сонце і трава –
усе й без рими: вищого ґатунку,
коли у тебе осінь і жнива.
Але тоді поезія жива,
коли у ній нова дивує думка.

***
Всі поети – люди Божі
і видіння їх урочі.
Та якщо закрити очі,
кожне може, як захоче,
і не хоче як не може.

***
Чужі фальцети, як у серце ніж,
і чуйній лірі, і ранимій музі,
коли, заангажований найбільш,
фальшиві ноти має довгий вірш,
що не тримає душу у напрузі.

***
Ви мене почуєте на хвилі,
до якої я не долетів.
Зрозумійте, юні і похилі, –
очевидні в будь-якому стилі
переваги мовою дідів.

***
Веселі поетичні забіяки –
це, слава мові, ще не вороги.
Але запам'ятаймо, небораки,
якщо на те не маючи снаги,
печемо вірші, наче пироги,
то не дарма тоді печемо раки.

                                      2017

***
Вертаюся до імені одного.
Не забуваю, поки воду п’ю,
і мов перепливаю течію:
мої дороги і її тривоги –
уявне і не явне дежавю.

***
Я заплющую очі щоночі
і не бачу нікого...Ніде...
Тільки очі, одні твої очі
місяцями продовжують день.

***
Таємниці розгадка –
два в одному початки,
дві живі іпостасі,
нескінченні у часі,
дві в одній половинки
чоловіка і жінки.

***
Коли моя душа шукає Бога
у день покути чи в урочу ніч,
я не питаю в ідола дороги.
У мене буде інша допомога –
надія і довіра віч-на-віч.

***
Усідаємось, одягаємось,
озираємось на літа
і надіємось, що покаємось,
тай уляжеться суєта.

***
Загартовує нібито холод,
а навчають добру батоги,
а не пряники, і не боги.
Виліковує біль, а не голод,
ідемо ще, бо є дві ноги.

                                      2017

Керує партія бариг.
Усі кивають на своїх,
але нема кого за це садити.
Тасують карти діячі, –
казенна хата і харчі.
А на Гаагу рано ворожити.

Діла у Юри, – о-хо-хо!
Майдан очолює Міхо.
Усі Арсени захотіли Юлю.
Оба Олеги – то старе.
Повія паузу бере.
А Петя розраховує на дулю.

Така реклама – не алло.
Уже і пика – не hy-lo.
І містика уже не чудасія.
Жокеї пацю запрягли,
за нею – овни та осли,
а темна поні все-таки – Надія.

                              09.2017

ти найгарніша жінка у світі
ти убиваєш мене
і я уже не
сіті

ріжу
а вогнем
розігріваю свіжу
ейфорію полудневих тем

***
Ми – еліта? Паяци, та й годі,
у городі – чужа бузина.
І мені така сама ціна.
Але ми не ізгої народу.
Я хотів би робити погоду,
та погода – стихія дурна.

***
Одному все не обробити.
Безрукому найлегше жити.
І це не є його вина,
коли не має чим гордитись.
Але якщо на все годитись,
то це і вада головна.

***
Юрмою управляє тамада,
парафією – преса, Дума, влада.
Це – у Росії. А у нас – біда.
Немає меду і гірка кутя.
Обурює і правда, і неправда
про нашу владу і її вождя.

***
Не армія усьому голова,
і не герої вештають над нами,
і не юрма обрадує ділами.
Народне віче – ось та бойова
традиція і віра вікова,
що і веде, і сяє маяками.

***
Хто іде, той не має педалі,
хто не пише – читає моралі,
а буває інде навпаки.
Моралісти забули, таки, –
аморально ламати скрижалі,
до яких не приклали руки.

***
Що заслужили, те усі й «получимо».
Ви не шуміть, то ми і не озвучимо.
І не читайте, що дурний писав.
І не радійте, що кімвал гучав.
Самі себе обов'язками мучимо,
а їх на нас ніхто не покладав.

                              2017

***
На що це існування тихе, сите,
якщо воно буває не таке,
яке я сам волію пережити, –
явитися ясним дереворитом
і метеором вийти у піке?

***
Новобудови біля рову
зима завіє, загребе.
Не заіржавіють окови.
За тебе ще замовлять слово,
аби «возвисити» себе.

***
Не уповай на заповіт.
У житії – твоє плацебо.
Роняй сльозу. Дивись у небо,
де все іде у білий світ,
не оглядаючись на тебе.

***
Множити найлегше на нулі,
та усе перемагає вічне.
Ми поети, а не королі.
Що одному сниться на землі,
те у небі чується публічно.

***
Води живої вистачає,
а уві сні – оази раю,
і пекло снилося не раз.
І сьоме небо теж буває,
якщо Отець зупинить час.

***
Найчастіше друзі убивають
і так само тонуть моряки,
кораблі – у гавані, таки…
І не поспішаючи до раю,
палубу найперше залишають
боягузи першої руки.

                              2017

***
Воюємо зі світом наодинці
і маємо, що маємо – одні
міняємо особини і лиця,
але немає того українця,
якому не горіти у вогні.

***
Ой не радій, що звечора уранці
пообіцяли дати коровай.
Дарів не бійся, бійся не окрайців
і не коней, а подаянь – данайців,
а то зарано попадеш у рай.

***
А горе – не біда, що ідіоти
волають, – за, а голосують, – проти
обіцяного thank you very much.
Біда, коли керують патріоти
з великою перервою на lunch.

***
Корупція поліції минає,
а судія грабує і …линяє.
Воюємо на вільному шляху.
У третій владі істини немає,
зате які події на слуху.

***
Ми реготати дуже раді,
коли актори на естраді.
А усміхаємося мало.
Але які смішні паради
і коронації кварталу!

***
Нам у десятку ще далеко –
ані варягами у греки,
ані юрбою до орди...
Всі карти путають чорти.
А ось «двохсотими» – це легко,
аби до неба досягти.

                              2016

*
і
на порі
рік
опечалений
тим
що не міг
сіяти ситами
на оберіг              
і на проталини
іній і сніг                   
                    на недочитані      
саги доріг сущої та́їни
.

*
нам
і полям
і із малечею
мамі синам
татові донечці
мріям і снам
буде предтечею         
                    білим ночам
і у віконечку
явиться сам                         
         рано увечері
морю гаям                  
                   зорям і сонечку
.

*
і
одягне
ялини хвоєю
і промайне             
           поза утрачене
і пом'яне                   
               мічене волею
не омине                           
                       диво небачене
і неземне                 
іншою долею
.

*
і
на межі
люті і січені
на віражі           
           скороминущого
хати чужі                   
           будуть уквітчані
сильні мужі                 
        виженуть дужчого
за рубежі
.

*
віє
хур-
делиця
біля села
килими віхоли
перемела         
         сива метелиця
йде до стола                 
         дідух із віхою
і омела                         
                   лякає стріхою
чари зела у ступі мелються
.

*
і
не зове
небом осяяне
ладо нове
         і непомічене
перепливе                 
                   ріками та́їни
і оживе                    
ерою вічного
.

             12.2015

***
Кацапія закалює штани
і галіфе підв'язує міцніше.
Закаляна – вона усе русіша,
найправославніша, попами найсвітліша...
Та чучело у рясу одягни,
а буде від опудала не більше.

***
Освіта хама у палаці – мати,
а уніформа – лапті й галіфе
у казематі аутодафе,
де і царі уміли катувати,
ікрою посоливши канапе...
Романови такі ж аристократи,
як нині Путя і те-де, й те-пе.

***
Історію придумує Росія.
У вищій школі і в середній теж
учені ідіоти і злодії
несуть ідеологію месії,
та і у Думі не буває меж
у виборі на незаконні дії.

***
Яка біда – мої сусіди,
які міняють до обіду
на той іудиний п'ятак
моє добро, свої літа...
І ради цього п'ятака
гидка вечірня бідняка.

***
Немає гіркіше напою,
як проповіді фарисея,
вербованого Москвою.
А свого не маючи глею,
миряни, тупі головою,
до правди – оглухли душею.

***
Ой не минає безум'я козла,
велич кацапії, неміч хохла...
Карикатура єдиного краю –
Раша Велика і Раша Мала.
Тільки майбутня історія знає:
правонаступник імперії зла –
все завидюще Росії – конає.

2015

***
Все маємо, аби не жити всує.
А ось еліта і у вус не дує,
що немічне озвучує нове.
Хто не мудріє, може і існує,
але перемагає, хто живе.

***
Душа, як Бог – немислима і дивна.
Живе у тьмі, зникає у імлі.
Та поки є ми, вірує людина,
що як і Він, її душа єдина,
і вічна і на небі й на землі,
якщо Йому Єдиному подібна.

***
Душі немає тільки в атеїста,
тому йому по барабану світ,
де об'їдають матеріалісти,
безбожно брешуть щирі комуністи,
а націю насилує рашист,
дає знання опричнина садиста,
і оволодіває дух нечистий...
А хто це об'єднає?
Пацифіст?

***
Іде лукавий і незваний.
Залізна воля, і рука,
і почерк ментора той самий,
що одурманює совка.

***
Царює Вова, почиває Вітя.
На черзі Петя – добрий чоловік.
Пілат і Ірод осідлали вік.
Дияволу дають тисячоліття,
а ми до раю хочемо за рік.

***
Язичники на Україні всюди,
де прозрівають віруючі люди
у вічно суще, націю й народ,
який рятують від орди і блуду
не Ра, не Магомет. не Саваот,
а Дух, який веде нас до висот
Любові і Надії, а не чуда.

09.2015

***
Любов минає. Інша прибуває.
І є у цьому певна міра зла,
але й добра, коли і серце сяє,
і завірюха очі замела.

***
Не утопи у ненависті серце,
коли обсіли люті вороги.
Цю течію не вичерпнеш відерцем,
де люди – протилежні береги.

***
Любові неземної не буває.
А є мана, коли вона одна
на небі озирається, сумна,
і він один на березі чекає,
що вирине русалкою вона.

***
Причарувала, приручила,
але нема у серці зла,
що явно іншого любила,
коли коханою була.

***
Сідає сонце у зелене море
і тішить душу золото й зело.
Де серце утопає у тепло,
любові нерозділеної горе
вже не таке глибоке як було.

***
Серце гасне і таке нещасне,
що воно ніколи не погасне,
поки Віра і Надія є.
Бо одна від іншої чекає,
що заснути першою бажає,
і ні та, ні інша не дає.

2015

кінець

15-03-15

                              1
Сьогодні день, коли емоцій море
гаптує душу вузликами мрій.
Яке весня́не небо неозоре!
І відступає несусвітнє горе
десь за арену світових подій.

                              2
Не угасає миролюбний вогник.
Немає цілі, але є мета.
Мішені є, та все це – суєта.
Очікуючи бажане, чиновник
не помічає Божого перста.

                              3
Офшорна економіка із тіні
курсує у солоне море сліз.
Медведиця везе Великий Віз
по самобраній мапі України.
І жала притупилися зміїні,
а різати охота по заріз.

                              4
Переплелися праведне і грішне.
Не радує, що нинішнє – торішнє,
яке було, таке і нині є –
несамовите наше житіє.
Іде угору гірше, але інше,
Не голодує іудейська ніша,
з’їдаючи суспільне і моє.

                              5
Злодії винуваті апріорі.
Багатії везуть за синє море
нагарбане без мита і пені,
нажите маркітантами на горі.
Закони ще на їхній стороні.
Але хіба полегшає мені,
що всі віки ці безнадійно хворі
були і є закваска у війні.

                              6
Затягуємо ремені і паски,
купуємо і мило і шнурки...
Не треба революції? Будь-ласка,
Чекали і чекаємо віки.
Чекає операції клітина
у організмі цілої сім’ї.
Нема імунітету у родини.
Осоловіли наші солов’ї.

                              7
Юрмою заколихані тирани
оберігають все недоторкане,
яке під себе і собі гребе.
Держава обслуговує себе.
Люстрація! Ховайся пан за пана.
Корупція! Онде – одні цабе.

Болить душа, як невигойна рана.

Яке сьогодні небо голубе!

                              03.2015

О надуті булькою нудисти,
як же ви умієте вкусити,
і за шкіру заливати смальцю.
Ніби не беретеся судити,
а у небо тикаєте пальцем.

О гіляки без кореневища,
холуї сучасних людоловів,
ница раса голубої крові
із польотом жаби і не вище.

І неначе не дурні, а бідні.
І немов би мудрістю багаті.
А чому очорнюєте гідне?
А чого випендрюєте кляте?

Ніби галасуєте за мову,
а готові ближнього ...огріти,
і учора цитували Слово,
а сьогодні лаєте Нємцова,
що за ваше дав себе убити.

Ніби не сліпі ...у окулярах,
віруєте істині. А нині
наче і не бачите у Лаврі,
що за конвертовані дола́ри
хліб і сіль черстві́ють у корзині.

Наче патріоти Батьківщини.
Нібито за волю і свободу.
Тільки-що на місце Катерини
образ хвойди тулите народу.

Продаєте Україну-неньку
за рублі дурного есесеру,
і тому не чуєте Шевченка,
боїтеся тіні ...і Бандери.

Їздите далеко за кордони.
В хаті виливаєте помиї.
Із Москви чекаєте Батия
і якогось хана з Лугандона.

Наче не на рівні п’ятирічки,
а еліту корчите із себе
за чужу Георгієвську стрічку.

Ніби і учились, так як треба,
та усе чекаєте – на небі
сатана за вас поставить свічку.

                              09.03.2015

Вокзал - место встреч и разлуки,
Роялей из тысячи шпал,
В объятьях сплетённые руки,
Страстей неуёмный накал.

И всё будто просто, привычно,
И подан к посадке состав:
Ты смотришь вокруг безразлично,
Свой путь наперёд предсказав...

И лязгнут тупые сцепленья,
Зальётся знакомый свисток,
И двинется,как приведенье
Вагонов железный поток.

Бывало желание спрыгнуть -
Остаться на месте пустом,
Чтоб сердцевину постигнуть
Разлуки проклятой вдвоём...

Врезается в сумерки, в ветер
Мой поезд. Чернеет окно.
Усталость ложится на плечи,
Но я не вернусь всё равно...

А на війні, як на війні -
Лиш вимоги до себе.
Зокрема в єдності одній -
До світу і до неба.

Любов - то зброя у серцях,
Наш захист і основа.
І смерть - то теж високий шлях
Від болю і до Слова.

До Тебе, Господи, живим
Народження високим
Йдемо цілющим вогняним
І лагідним потоком.

Бо із Тобою - на віки
І в смерть, і в біль, і в небо...
Як дотик серця і руки -
До світу і до Тебе.

03.06.08.

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!

'2014

кінець - і це чудово.

'2014

Космогонічне дослідження кохання ( 16+ )

Кружляння у мороці неба холодних планет...
В кулак гравітації стиснуто простір навколо...
У холоді світу одне зігріває мене-
Лиш те, що сьогодні для мене танцюєш ти гола...

Стискається серце під масою світу сього...
В дисфункції всесвіту місця коханню немає...
Ентальпія ніжно надходить до серця мого,
Коли я дивлюсь, як ти тіло своє вигинаєш...

Ця пластика рухів- як скривлений простір і час...
Естетика вигинів координатної сітки...
Дві функції тіл, що бажанням проходять крізь нас
Руками, губами- це рівня кохання відмітки.

Дослідником в Темну Матерію я увійду...
Прихована Темна Енергія виснажить тіло...
Оргазму космічності нам небеса нададуть...
Так... Фізику шалу кохання ми вдвох дослідили!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495854
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 30.04.2014
автор: Сокольник

                       І
Немає крил, а мусимо летіти.
Куди? Не знаю. Був би зореліт,
то десь туди, де за межею світу
існує інший ілюзорний світ.
Туди ніхто не відає дороги,
а мудрий не вигадує кінця.
Одна вузька стезя веде до Бога
і безліч їх у нашого Отця.

                      ІІ
Конає вік, та не минає диво
націленого в душу почуття.
Нікого не любити неможливо
і це є аксіомою життя.
І не важливі докази напоказ
у плині головної течії.
Ручай душі утілює той образ,
який несе до гавані її.

                      ІІІ
Але коли, рокована на муки,
як одіяло тягне край землі
на себе, обрубайте всі жалі,
як мумії закостенілі руки.
У неї храм – казенний мавзолей,
молитва їй – базікання у залі,
вівтар її – мамона і медалі,
ікони – тіні вичахлих ідей.

                     ІV
Немає у фантазії межі.
Усупереч ідилії душі
дієсловами мусимо стріляти,
збивати їх мішені нальоту,
руками жар неволі загрібати
на обраному долею посту...
А що мені на ворога підняти,
як не велику ненависть святу?

                              09.2014

                          І
Ми – за служіння нації, народу,
та у борні за щастя і свободу
і ці путі торуємо не там,
де у шуканні течії і броду
новації поезії бомонду
слугують, ну хіба що, небесам.
Але живемо, наче, не на дні,
а люди гинуть, тануть у війні́.

                          ІІ
Інтрига побутує на обмані.
Та поки дух звитяги не помер,
ідемо у майбутнє. У тумані
ще невідома істина тепер.
І що було і буде – не байдуже.
І поки є ще сили – стоїмо́.
Дарами володіємо не дуже,
але за волю душу віддамо.

                          ІІІ
Уже не хочу бачити тебе,
коли не біля себе уявляю.
І гасне день, і небо голубе
осінньою палітрою линяє.
Твоє своє усе мені чуже.
Полуда дня оманою упала.
О, інше небо не убереже
мою осінню істину зів’ялу.

                          ІV
Неумолимо насуває ніч
із далини минулої неволі,
і не жаліє голову із пліч
зачаєна опричнина юдолі.
А із Росії все іще, – ла-ла.
Її неправда, а могили наші.
І очі двоголового орла
налиті кров’ю. І регоче Russia.

                          V
І убиває в небі ідіот
ознаки Homo і ім’я – народ,
моє минуле і майбутнє наше.
Надії мало, що чекає – краще.
У небесах дрімає Саваот.
Під небесами мало що нового,
окрім до болю свого, неземного,
ім’я якому – вічний патріот.

08.2014

                      І
Сіяє сонце волі у імлі,
і ми ідемо, гнуті до землі
її тяжінням гніту і недолі.
Зіяє безнадії пустота,
але позаду темрява густа
жене кудись невольників юдолі.
І мусять і великі, і малі
долати опір, зціпивши уста.
                      ІІ
В урочий час людей лікує мрія.
Нема-нема, тай гляне із люстерця.
Кінця немає, поки є надія
у глибині негаснучого серця.
Не ти, то інший загартує крицю
і поведе озброєних до герцю.
У вирії не гине фенікс-птиця
і попелом земля не обернеться.
                      ІІІ
Це запорука виграного бою
напередодні світлого причастя.
Нехай не кожен піде за тобою,
але не за горою наше щастя.
Не за морями зорі Ойкумени,
не за лісами – русичі і вої.
Є ще рідня у тебе і у мене,
яка уміє гартувати зброю.
                      IV
Яка уміє битись до останку,
яка не тоне й не горить у танку,
яка не зрадить і не обмане́,
і не готує нам удар у спину,
і у бою за те, що я людина,
не розриває кігтями мене.
Це воїни у полі, що єдині
і не одні, кого біда мине.

                              09.2014

ищу осеннюю я рифму…
и вижу лист, летящий, клёна
я становлюсь подвластен ритму
и краскам странным, раскалённым…

кружится жизнь в спираль завита
в своем падении, как листья.
я по ступеням алфавита
иду от Аз до тверди устья…

уже не жаль мне неги лета
привык я к смене декораций.
банально хоть, но всех ждёт Лета
и прав ведь был, мудрец Гораций…

а все черпают вдохновенье -
кто в осени, а кто в вине…
остановись прекрасное мгновенье…
не рукотворю памятник себе…

гаплик

ппць

Ні, би порадитись з тишею,
Вдарити суті печать, -
Пишемо, пишемо, пишемо!
Тирсою вірші летять!

Часом обтяжені віршики
Гнітом безглуздих ідей.
Завтра ми станемо іншими,
Нині – йдемо до людей.

Хай у майстерні вовтузиться
Рим визначних віртуоз, -
Вийдем зі словом на вулиці,
Поки ще пишеться щось.

19.10.12

Агрономи поетичних нив
Модусом новітніх технологій
Планетарний втілюють прорив
У екологічно - чисту погань.


Порівняти Бога й сатану,
Акуратно висіяти в душі,
І чекати на врожай: ану, -
Всі стереотипи він розрушить!

23.09.12

-Що відчуваєш?-відчуваю,
як сонце тане у гаю,
як мою душу у раю
звуть, і туди я повертаю...
-Коли підеш?-мабуть зрання,
щоб оминути вир похмілля
зими та осені весілля,
колишніх друзів зібрання.
-Ти, мабуть, мариш?-марю лиш
життя марнуючи щомиті,
от серце болісно щемить і
плаче, мов підранок стриж.
-Тоді все ясно,це- любов...
-Сміюсь я над твоїм "все ясно",
любов згасив я дуже вчасно,
уже і слід там прохолов:
це просто стан,і так бува-
зарані він осяяв розум,
зневажив той життєву прозу,
а ти -"любов"-пусті слова!
-Так я ж твій розум...- Ти?! А я?!
Хто я тоді на цьому світі-
нестигле яблуко у вітті ,
ще й доля,скажеш,не моя?
-Людина ти,і тим уже
всяк відрізняєшся від звіра,
що є в тобі любов і віра
і свят той,хто це вбереже.
Іди й борись! Любов свою
знайди хоч в кратерах Плутона!
Як справжня-не згорить,не втоне!
Повір-і в пеклі,і в раю....

18.09 2012

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
Воістину говоріння багато не треба,
Аби лишатись серед персон зразком
І чолом черкати вище неба.

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
О диво, наче впершу чую себе.
Чорна темінь наливається ранком
З пекла слів переходжу в Едем

© Ґалаґан 2012р.

Завтра піду ,а тобі
трохи залишу безсоння.
День до фіналу добіг -
і покотився в бездоння.

Вітер хмаринку приніс,
вкрив тебе ,щоб не застудла .
Паросток жита проріс,
щоб ти поїла ,не схудла.

Начебто поряд ,але
справді-я дуже далеко,
навіть як буде мале -
втомиться нести лелека.

Ми не обдуримо час,
і вже прийняти готові,
створене точно для нас
це - потойбіччя любові.

Як повернуся,тоді
частку пожалую неба...
Міг би усе,та тобі
більшого,мабуть не треба.

Буває світ тісний. Тісний на час.
Коли події товпляться одразу.
І флюгером стає дороговказ.
Бубнявіє щось схоже на образу:
"Ну от чому усе одразу тут?!
На півжиття розтягувати можна
І розгрібати той експрес-маршрут.
А тут лиш днина, подивом заможна!
Одразу все! Як помилковий друк.
Все ліпиться на аркуші одному.
Судомний нерв просте стискання рук
Перелицює аурою брому.
Назавтра буде звичний сірий бланк
До запиту...
Вже потім, після бурі,
Оцінку дасть лише Небесний банк
Тій нерозмінній унікум-купюрі.

Він бився невтомно, як тигр, як лев,
За сонце, за зорі, за дім, що десь там…
В держави ім'я, королів, королев…
І зараз, він вірить, він знає, не сам.

Раз-по-раз, гостреє вістря меча
В повітрі породжує свисти глухі.
Втомилися руки, не чути плеча.
І птиці сідають на трави сухі.

Для них є пожива. Тут повно народу.
Давно вже ніхто тут не стогне не плаче.
Хтось сильний. Хтось мав небачену вроду.
І все це гієнам…. на щастя собаче.

Він бився і бився. І вижив в бою,
Червоний від крові своїх ворогів.
Меча він що разу підійма над собою,
Шукаючи погляди, відчай і гнів.

Нікого… Ніхто… Всі пішли з поля бою.
Лиш гори і сонце, високії трави.
Птиці сідають, клюють щось юрбою.
Сходяться звірі. Тут в кожного справи.

Він бився і бився. Хоч битись не вмів.
Як всі народився, у селищі жив.
Звичайний погонич звичайних корів…
Але у бою він вижив, він вижив…

Досі у вухах лязги мечів,
Крики від болю і радості крики,
Дротики, списи, і стіни щитів,
Сопіння навпроти, і крики, і рики…

Страшно лише на початку було,
Коли він побачив біг колісниці,
Як все двигтіло, і вило й гуло,
І сяяли сонцем гострії спиці…

А потім, не страшно. Все серце приймало:
Крики і свисти, тьму колісниць,
Як щось виступало, мечами махало,
А потім бездушно падало ниць.

Багато було з ним добрих воїв…
Але чому досі б'ється лиш він?
Невже він не знає як люблять героїв,
В тихих будинках, під захистом стін?

Давно всі пішли, і йому вже пора.
Годі махати бездушним мечем.
Нема ворогів. Лиш пустельна пора,
Вкрита тілесним кривавим плащем.

Нема ворогів, а ні друзів, держави…
Нікому із них він вже не потрібний.
Треба їм гроші, і почесті й слава,
А не якийсь…. Що лиш мечем махати здібний.

Він бився і бився, бо вижить хотів,
Не в держави ім'я і не для наживи.
Він захищав лиш одну із життів,
Яку десь чекають корови і ниви.

Він вижив. Для чого? Де вороги?
Де друзі, держава? Де звуки про відступ?
Немає нікого. Сонце сідає за гірські остроги.
Місяць виходить. Де засідка, підступ?

Та знає лише він про лезо меча,
Як розгораються й гаснуть всі битви,
Як зараз важливо не чути плеча,
Щоб не пропустити замаху бритви.

Він б'ється невтомно… Та лише на мить,
Погляд оцінить пустельну місцину.
Невже не підійдуть його зупинить?
Свою не побачить єдину … країну?
17.04.2010

Не тратячи сльози, приймаю майбуття,
відбитку не знайти колишнього прибою.
Ні сліду на піску, де разом ти і я -
одне зітхання крил за хриплою піною.
Не треба слів-прощань. Давай про Ланжерон,
про ціни на вино, а краще про погоду,
лише не про любов, якої і Платон
не відшукав у млі сарматського народу.

Гляди на хвилі вглиб - відбитку й там нема,
далось тобі оте зоріння за собою.
За будь-який „прикид” чесніша хохлома:
птахи і мурава із ніжності халвою.
Де води, й береги, і місячні мости,
де ми з тобою як оракули закону,
куди тепер тобі від мене не плисти,
зусюди заверне до оцього затону.

Такі вже чари скель, і я - обличчя їх -
давно не Одіссей, але сухий ще порох.
У кучерях твоїх допоки не затих,
зіницями горю у неземних просторах.
Не треба про любов... У лавах крижаних,
чи у спекоті дня - за вигинами піній
я чутиму гулкий безмежжя видих-вдих,
що сточує кути моїх огрублих ліній.

А ти для самоти ще надто молода -
для тиші зі сльоти настоянок осінніх,
для шалапутних „ля” останнього дрозда,
і всіх отих нестач субтильностей фамільних.
Тому не прощавай - у пору дощову
торкнися до води, печалями повита,
прошепочи: „- Ти де?” і з краплями: „- Живу”
позбався назавжди́ розгубленості мита.


2010

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

Я пригадав оці розчулені уста -
ціною в злитках, починаючи зі ста, -
вони зривали з мене безтурботно дах,
тому і з грішми був я першим із невдах.

А потім ті, хвилясті, вивершення губ,
де значно більше за юнацький перехлюп -
щоденне виверження у вірші, хвала...
Невже тому, що своєчасно не дала?

Я був останнім, що цікавило її,
тож і конав із мадригалу в рубаї -
стакан портвейну і гадаю - „де” і „як”.
Але в руці у неї також не коньяк.

А що, здавалося, би вміст її руки.
І, нібито, нічого від Луки,
а скільки я не зупинявся: "Ні!", та й "Ні!".
Не впізнавала навіть пристрасті в мені.

І чорнота відьмацька хвилі на плечі,
де стільки губ шукало нестяму ключі,
а я б на вушко шепотів лоскотний смак,
бо це найближче до повік, що мовлять „так!”…

І ось гляджу в розкосі контури грудей,
чиї зіниці вже не прагнуть з неба „play”,
і досі зважую, чи та скінчилась гра -
всіма відбитками пожовклого пера.

2010

Сягнула спека сорока - яке кохання?!
Якби у тебе я ввійшов - була б остання!
А так останні вісті із фронтів погоди,
і „пийте, пийте кожен день” - ото уроди!

Ні, ти поглянь, які! - сказали б звідки гроші!
О мов не знають – всі у підраній калоші!
То ж не дивись на мене, як плита на сало,
у мене зроду без півлітри не вставало!

І ще коробка довбана - оця панелька!
Ну й душегубка, блін!!! А ти, мов карамелька,
у чому Бог послав, виблискуєш у хаті,
не накаляй, кажу тобі, питання статі!

А як подумати – то від жінок всі біди!
Ото утнуть своє, а нам хоч не хмеліти!
Я посадив, би Юльку ту, клянусь, за грати -
вона ж на осінь прийняла голосувати!

А так, як люди би жили - від кандидата
щодня би мали по одній гіркій на брата,
гляди, минула би і спека непомітно,
достойно, словом, би жили, нехай і бідно!

Прошу востаннє, одягнися! Бо не встою,
а після тижні два сичатимеш гюрзою.
Там сорок градусів, як на порожній пляшці!
Як той Адам, з тобою, чи в тобі, я в пастці... :(


2010

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше, завше на півкроку.
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку -
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе - од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Господу, що жити
інакше не могла ти, бо схотіти,
коли минає все до "запитання”,
це значно більше, аніж "полюбити".


2010

По віконному склі струменіють жалі.
Ми не відали лиха, літами малі, -
наповняли вітрила довершені дні,
і здалося, несли уперед кораблі...

Наші душі не злі, ми іще не старі,
а розпуки округ - на земнім олтарі:
запітнілі, складні, у печалі вбранні.
Тихо ангели плачуть над нами вгорі.

І з роками все далі божественна вись,
наче твердь під крилом не зникала колись,
наче сили віддавши чаклунській зорі,
ми забули для чого сюди подались.

Прилітали на мить, а минули віки,
бранці миті – ми: чоловіки і жінки.
І жовтіємо, гаснемо, як ліхтарі,
судового журналу пусті сторінки.

Тільки сни до космічних вертають армад,
чиї обриси в млі, як дороги назад,
доки не проржавіють вкінець якорі,
і не кине увись мандрівний зорепад...

2010

*
Жаркі сутінки виснуть.
Марить зливою місто.
Проминула весна,
а мені на одно:
крізь удачливі роки
обертаюсь на кроки
ваших звабливих ніжок, -
- Ми знайомі?
- Давно...

*
О, французькі - з утіх
тонкоткані і стоми,
і в панчохах густих,
наче голі завжди.
Їхні мрії безсонні
до світанку гортати
здатен я і сьогодні,
можу й завтра,
- Зажди...

*
У самотнім танго
нестерпимо відкриті -
гострошпилі латинські
павутинку плетуть.
Срібними ланцюжками
над стопами повиті,
мить і несамовиті,
а корити – забудь!..

*
І, забувши усе,
на вечірній готель
середмістям гетер
плину, наче крізь ель.
Зблизу груди і спини,
ніжки з вікон машини,
як фрагменти картини,
де й панель - акварель.

*
Де оті, скандинавські,
з голубим візерунком
тонко-звабливих жилок, -
небезпечно меткі.
О, професіоналки,
Камасутра і ринок -
кожна вища розпусти,
але спершу плати.

*
І з льодком на устах
у дрімотних кріслах,
вкупі з "Lady in Red",
Львів розморено тяг
каву з бренді;
в руках
папіроса.
П'янка,
наче квіти вода,
ненаситність гойда
горді ніжки іспанські:
в мушках-крапочках, - в танці
здатні до безрозсудства,
о, примхливі коханці.

Через всі свої роки,
обертаюсь на кроки
загадкові жіночі -
у наснажені ночі...


1997

Як і ти в моєму серці - в голові
помисли валентно не нові,

і все ті ж, у пристрасті, доріжки,
де згубили ми з тобою віжки,
заблудивши у хмільній одній главі.

Там і досі тягнуть птахи голосні,
як в обіймах ти, а ці ще й уві сні.

П’яну туфельку знімаю з ніжки,
жодні янголи ж не ходять пішки,
навісні мої обійми повесні.

А оголені тіла либонь і крам,
що лоскоче не одним лише вітрам.

О була б одна ти - то не смішки -
і Верхи зійшли би до крадіжки,
і тужила б зі святими сам на сам.

А зі мною-бо журитися не дам -
і не рай у нас, і я вже не Адам.

Для коханням обраної кішки
я немов оті летючі мишки -
до і після - краща рима для "сезам".

А що крапельку запізня ця любов,
після обійдеться без промов.

І лише душі гіркі горішки
забажають гіркоти келишків,
повернувши у сім’ю, як до основ.

2010

Цьому світу не дуже щастить,
Хоч ні пеклом не був, ані раєм,
Ним колись володів тільки ти,
А тепер тут нікого немає.

Рідко птиця яка долетить,
Рідко звір який знайде дорогу...
В цьому світі міг бути лиш ти,
В цьому світі не буде нікого.

19.04. 2010

                                        Юлії Зотовій та Оленці Осінь
І. Примарності
Озера-дні, на дні листки ожинні,
осонні, - ніжку краля у хотінні
оголює і пестить нею воду.
І ще тверда рука у кавалера,
ще вірить у безкарну насолоду,
а краля - що віддасть не хтивій тіні
на дні свою, таку небесну, вроду.

ІІ. Зваба
А сон, красуне, де тебе Ясон
бере і знову, зовсім не мара, -
а справді рай, а тут сумна діра,
в якій затримуватись не резон.
Одне лише - виходити за сон
тебе навчити зможу тільки я,
та надто горда усмішка твоя.

ІІІ. Оголення
Невже ви не радієте ніколи?
Не прагнете єднатися з коханим?
У дзеркалі минає ваша врода...
Надворі ж осінь звичного окови
знімає у захопленні багрянім.
Це більше, аніж вивільнення тіла -
оголеності не пасує цнота.

ІV. Щедроти
І виверження, лиш окличний знак.
Одвіку так - до поклоніння діві
героя налаштовують цілунки.
А як інакше, раз у нас од віку
немає кращого за ці дарунки -
Верзувій і усотуюче море
жадань жіночих, вироками скоре...

VІ. Навернення
- І груди, грона винограду литі -
важкі і соковиті, що однині
для них обмеження земної миті,
душа твоя віддавна прагла, знаю,
нести щедроти в медяному квіті…
- Мій Світовúте, від жаги палаю,
долий мене вином своїм до краю!

VІ. Післямова
Натхненні стрибунці - осінні дні,
духмяні зела, огнища святкові,
небесні передвістя на Покрови,
і всі жінки богині, а боги -
глейкі сліди за Господа ногами,
на акварелі цій, окрай зими,
що змиє фарби білими дощами.


2009

Те щастя вже поперек горла,
Те щастя – кров’ю з-під пера…
І не кажіть, що я загорда –
Занадто небезпечна гра.

Те щастя можна тільки вкрасти,
Як яблуко в чужім саду…
Я обіцяла Вам не впасти
І втримаюсь – не упаду.