Рукописи згоряють і сон душі триває,
А дерево надії ув'язнено в собі.
Я на життєвім полі із часом в шахи граю.
На дошці чорно-білій – виснажливий двобій.

Кому ходити першим, від кого це залежить?
Сліпий безумний жереб означить перший крок.
І на усіх фігурах переліком обмежень
Обставини і досвід поставили тавро.

Нові головоломки ховає день у скрині
І глибина прозріння аж нутрощі пройма.
Коли дарує мудрість любов і розуміння,

Обтяжливим цейтнотом затискує зима.
Я не програю часу роки дорогоцінні,
Допоки біль і втома іще не ставлять мат.

2013

Через життя іду словами.
Слова, як кроки я кладу.
Вони зі мною, коли сплю
Заходять в кожну сонну драму.

Дивлюсь на край свій. Він не дама.
Присів на ньому чорний сніг.
Слово, як кам’яний горіх
Стиснений слабкими зубами...

Вони, що стеляться рядками...
Вони бо голкою комусь.
Буває, слів своїх боюсь.
В’яжу їх чорними нитками.
На папері стають хустками
Наших улюблених бабусь.
20.01.2013р.

Не вернуться минулі дні, не привітають нас ніколи,
Вони лише за нами йдуть і спогади несуть в мішку,
У кожного своє життя і пройдені щаблі і школи,
І двічі нам не увійти ніколи у одну ріку.

Вчимося ми на помилках, міняємо думки, як одяг,
Здається, що не ті слова все вертяться на язиці,
І, визначаючи мету, не запізнитись би на потяг,
Не перетнути би межу, обравши недостойну ціль.

Ворушиться уламком біль, ніяк не замовчить сумління
І знак питання мерехтить постійним сумнівом в очах.
Буває – мудрість у роках, буває – істина в хвилині,

Бувало випадковий збіг подальшу долю визначав.
А час події випліта легким прозорим павутинням
І кожного своїм вінцем у слушний термін увінча.

2013

І перебродить віра на вино,
Від нього ти хмелітимеш до ранку,
Повіє свіжий вітер у вікно
І вийде сонце сонне на веранду.

І я прийду усміхнено-недільний,
Не вільний, бо до волі тільки крок,
Але вікно відчинене і тіло
До тебе прагне. Жовте болеро

Довкола стежки висіє росу,
Спросоння переплутаються долі,
Прокинешся, а я тебе несу,
Надихнений, під верби і тополі.

Ще переплутаються руки і слова…
Оцю любов ти виплела сама.

17.10.11, 16.01.13

Рідне слово тишею співає,
Серенада осені – під вікном зими,
Дощ сльозиться, хату оминає,
Бо в порожній хаті нездійснені сни.

Наше рідне слово зрозумінь шукає,
В мріях і надіях на полях весни
Нашого народу, котрий завмирає,
Бо в байдужість нації вростають сини.

Не почуте слово крізь вуха заткані,
Незнання історії певно бруд брехні,
Їх пора промити, та не в калабані –
У воді цілющій, що в душі, на дні.

Коли слово рідне стане нашим в хаті,
Ми в обіймах світу будемо багаті.
21.10.2010р.

Розквітли зірки на зимовому небі,
Суцвіття планет у пітьму заховали,
Років світових безупинний перебіг
Їх долі вершить і виносить ухвали.

Безлюдні пустоти сміються зухвало,
Бездумно керують потоками часу.
Земного знання видається замало,
Не знаємо ми про підзоряні раси.

Палають у небі холодні світила.
Комусь же у світі вони таки світять,
Тепла і осяйності маючи силу?

Зірки пригрівають планетні суцвіття,
Промінять блакитні чужі небосхили...
Дивують людей неземним розмаїттям.

2013

На дні очей прокинулась надія
Утішитися усмішкою дня,
Та чари новорічні вже не діють
І знов реальність руки вивільня.

А казка подалась у заслання,
Наступних свят чекаючи терпляче,
Вона не часто двері відчиня,
Від нашої зневіри гірко плаче.

Шукаю ту невидиму межу,
Що відділяє нас од віри в диво.
Як сумніви свої заколишу,

Моя надія не проскочить мимо.
Фантазії поллються, наче злива,
І світ покажуть іншими очима.

2013

* * *

Минають за хвилиною хвилини,
Твоїх обіймів остигає жар.
Далеко десь подолані вершини
Сповзають у знемоги сонний яр.

І, як відреставрована картина,
З якої знято ремісництва шар —
Любов, основа і першопричина,
Яскріє світлом первозданних барв.

Метеликами на її світило,
Прочанами у ризах, у нагих,
До неї йдем — по життєдайні сили;
Нехай не полишає нас самих,

Хай пристрасті припливом терпне тіло,
У ласках захлинаючись земних!

2002

Які яскраві кольори кохання!
Яка хмільна мелодія зітхань!
Допоки зійде зоряниця рання
І ніч майне, як прудконога лань.

Опісля днів прожитих самотою,
Найперший дотик ніжністю п’янить,
І ніг уже не чуєш під собою,
І ладен все віддати за цю мить.

У морі ласки тоне корабель твій,
Іде на дно печальним багажем,
А ти спливаєш у томливій дельті,
Що тихий плин любові береже.

То як, скажи, відкинути цей фатум,
Коли у нім блаженства так багато.

11.01.13

Прокинулись із посмішкою трави,
Бо сонце їхній смуток розтопило.
Птахи високу узяли октаву,
Їх чистий спів одразу душу цілить.

Будинки в синє небо поринають,
Дерева поряд, ніби ліліпути,
І простір наші плечі обіймає,
В повітря підливаючи отрути.

Ті, що вдихають невловиму звабу,
Лишаються в полоні у хвилини,
І час тоді плететься, як незграба,

Бездумно заохочуючи втіху,
Але насправді непомітно лине,
Тамуючи над нами регіт тихий.

2012

Майбутній день суворо і критично
У душу гляне докором німим,
Вустам надасть усмішку іронічну,
Повіє в серце холодом зими;

Із марних слів збудує тереми,
Зіб'є з дороги відступом ліричним,
В мету поцілить пострілом прямим,
А часом – розведе мости цинічно;

Дороговкази сплутає усі
І самий чистий розум затуманить,
Життя покаже нам у всій красі,

Лікуючи людські глибокі рани;
Не раз піднявши з грязі у князі,
Бурулькою на сонечку розтане.

2013

Завжди шукати винних – марна справа,
Бо у пітьмі людина бачить зло.
У часу справді дивне ремесло
З вагами днів і гирями обставин.

Іржа образ гризе й на серце давить,
Стереотипи – щирі вороги,
Здолати їх не завжди до снаги,
Якщo наш егоїзм – законодавець.

Себе у комусь легко засудити,
Минулому згадавши власний гріх,
Шукати слід поміж обдертих літер

І між святинь уявних олтарів.
Теперішнє – захмарним сяйвом світить,
З минулого виймає якорі.

2012

Лелеки вертаються, друже.
Летять спозаранку додому.
Їм зняти не терпиться дуже
Із крил і очей перевтому.

Лелеки щасливі. І часто
Нам хочеться з ними летіти
У вирій… Вертатися часом
До рідної хати. Ми – діти.

Розкинувши руки – здійнятись,
Пробігти по полю і – в небо!
Стрибати зі скель – не до страти
А йти до спасіння. Монету

Підкинути вгору, впіймати…
Орел а чи решка? Не знати…

29.12.12

Обрамлює гілля жовтаві ліхтарі
І сотнями очей не блимають будинки,
Cпинилися думки о дивній цій порі,
Здається, що і час притихнув на хвилинку.

Розсипались по небу зорі, як родзинки.
Оздоблюють хмарини місяця пиріг.
І довга темна ніч ковтає ласо слинку,
Для неї цей гостинець всесвіт приберіг,

Готуючи бенкет абстрактних категорій.
Частує тут гостей уяви маячня,
А логіка дрімає, позабувши сором,

Від зайвих дорікань мої думки звільня.
І, може, той момент настане ще не скоро,
Коли тверезий розум скочить на коня.

2012

Вогнями виграє вечірнє місто жваво,
Імлиста водна гладь відбила шмат пейзажу,
Осінній вітерець ласкавий для забави
Картині на воді здригнутися накаже.

На березі дерева мовчазні, як стражі,
Хитнуть байдужим листям, навіть проти волі,
Коли себе побачать ув озерній чаші,
Де вітер і вода свої з'єднали ролі.

У свіжому повітрі чарівні флюїди,
Керуючи парадом всіх стихій і часом,
Примушують уявно мандрувати слідом,

Ловити краєвид і всі його гримаси,
А простір постає, як свідок-очевидець,
Що відкриває суть усіх речей без масок.

2012

М.

Тебе тримати у обіймах
Сьогодні хочуть всі довкола,
Бо ти така красиво ніжна,
Що паморока мучить світ.

Тобою марять сотні тисяч,
Тебе побачивши в Інеті,
До серця прагнуть пригорнути
Всі, хто з тобою говорив.

Ти – запах дикої троянди,
Ти – горда квітка орхідеї,
Лілея в райському саду.

Ти – пристрасть. Дихає словами
Натхнення неба біля тебе
Й кохання віршами стає.

24.12.12

Ніби краль не бачили вони
В мінімальних дозах гардеробу, -
Поклонялись древні дикуни
Божествам звіриної подоби.

Мов забули про блаженний мир
З милими своїми на постелі, -
Йшли у люднім галасі юрми
Брати чужоземні цитаделі.

Мов ніхто краси не оцінив,
Що в собі несуть невинні очі...
Славу віддавали дикуни
Усьому, лиш не красі жіночій.

Винне в цім одне-єдине зло:
В ті часи поетів не було.

20.12.12

Сонетна форма й справді затісна
Для почуттів сучасного поета.
Одначе, не освоївши сонета,
Поет смаку мистецтва не спізна.

Творить сонет – приборкувать коня,
Що ні вудил не знає, ні попруги,
Й, подібний струму вищої напруги,
Пронизує живу тканину дня.

Утриматись на гострому хребті,
Не впасти під розпечені копита...
Дорога бита зливами розмита,
І повороти часті і круті...

Приборкавши вогнистого коня,
Посидь в задумі на краєчку дня!

1986

У центрі космосу забита паля.
Кодолами орбіт до впертих ший
Нас доля колувати прикувала,
Із року в рік маршрут долати свій.

Усе надіємось і ждемо чуда,
Яке чергове коло видасть нам,
Та мрій розбитих височіє груда,
Не приростає щастя ні на грам.

А на орбітах дати, іменини,
Сумні молебні, радісні пісні…
Усяк хоч раз на линві цій повинен
Пройти крізь пекла кола огняні ,

Щоб відп’ясти себе, немов собаку,
Від халабуди знаків Зодіаку.

15.12.12

М.

хочеться слухати музику пристрасті
у виконанні бажання твого
що володіє всіма інструментами
тихого трепету леготу го-
голосу голками лоском волосся
плюскотом легкості шовком повік
вікнами пам’яті пензлями променя
дотиком повені полум’я ві-
вірою вирію вимрієш викроїш
крайчиком кінчиком вінчиком і
ніби навіюєш наче вивільнюєш
легко вилущуєш до-ре-соль-мі
з тіла що в душу сховатися хоче
й пити нектар що між нот по-те-че-

13-14.12.12

Про те, що мало статися між нами,
(Якби Ви знали про мою любов)
Я вірші Вам писав і клав у схов,
Не сміючи бентежити листами.

Життя відрізок чималий пройшов,
Та серце не вернулося до тями,
Хоч інша жінка в нім зігріла кров,
Чуття до Вас лишилися ті ж самі.

Я тайкома від неї ще пишу,
Немовбито поезію чужу,
Нотуючи душі палкі цитати .

Щасливий обмірковую кінець,
Як Ви йдете до мене навпростець
Мою ліричну тугу почитати.

09.12.12

Біль опадає снігом білим знову
Углиб душі, на пагорби журби,
І шепче, осідаючи: якби
Вернутися у тиху ту розмову,

У пору ту, замріяну, казкову,
Довіри на півслові - не клятьби,
Де серце в серце стукало: Люби
І ласкою кохання зачаровуй!

Та слизько там, на пагорках отих,
Де легіт ласки вереснево стих,
І острахом наповнилася тиша,

Де нам удвох не стріти яву дня,
І все минуле, наче маячня,
Імлою пам'яті морозно дише.

05.12.12

гаплик

(2012)

Гірка пора розчарувань.
Вагання небо обпікає,
Чекає сумніви печаль
Вокзалом осені. Останнє

Бажання впасти у траву,
Але вже іній. Виростає
І тягне нервів тятиву
Депресії голодна зграя.

Її тривожно-тихий шепіт
Стає невиплаканим болем
І розцвітає на вікні.

Нанизую на голку дні
Обвуглені… Грудневе поле
Орати хочеться мені.

04.12.12

Нікому ще фортуною не стало
Владарювання хтиве ремесло.
Правителів у світі є чимало,
А скільки вже у вічність відбуло!

Чи місто візьмемо, а чи село, -
Ніхто сьогодні вже не є васалом,
Але турбує всяку душу зло,
Що з владного олімпу поспадало.

Усе ж мені утішливий вердикт,
Від Бога даний - вірний і твердий,
Що лиш Господнє царство справедливе,

А це - земне не явить крихти дива,
Хіба що лицемірної води
Наллє у серце підло і красиво.

22.11.12

гаплик

Ніфеліни та аннуаки - VIP-персони міжзоряного екіпажу планети Нібіру.

У ніжність ти слова вдягаєш
Коли вони до мене йдуть,
Всім серцем, мила, ти бажаєш,
Розкрити словом думки суть.

Та очі вже давно сказали
Те, що в слова вкладаєш ти,
Вони, хмільні, не приховали
Всі почуття твої святі.

В твоїх очах читаю, мила,
Сторінки кращого життя,
В якому щирі почуття
Наповнять пристрастю вітрила.

Вперед, за обрій, курс лежить –
Наш човен вже не зупинить.

П’янкий поцілунок гарячої осені,
Мінливість захоплень у плинності літ
І слід від утіх, і кохання у голосі,
І пристрасні рухи, і руки, що під...

Підводять, тремтять, видають, не розстібують,
Збиваються з ритму і грають не в такт
На клавішах часу мелодію "Вірую",
На клавішах честі - симфонію. Так

Усі завойовники йдуть на галявину
Щоб здати і здатися. Впасти навзнак.
Викрешує блискавку прагнення погляду
Під музику поклику. Класика... Рак

Посвистує десь на горі. А маестро
Уявний сюжет зігріває оркестром.

21.10.12

Повернення висмоктує не менш
Енергії, упевненості, сили,
Аніж прощання. До умовних меж
Звикати легко… Небо колесити,

Себе привчивши до простих речей,
Яких ніхто не хоче розуміти
Отут, удома. А життя тече…
А душу не нагодувати світом.

Хоча… Таке пекуче слово «допоба…»,
Немов «пробач». Приїхав… Поцілуймо
Себе минулих. Та живе доба,
Яка на серці випекла клеймо…

Летів додому, щоб черпнути віри,
А враження – мов зазирнув у прірву…

13-15.10.12

Розірваним намистом почуття
Із голови, немов волосся -
А може все мені здалося -
Спадає у надумане життя.

Із темряви немає вороття.
Вогнем повітря зайнялося
І мрій моїх не відбулося:
Ще в ньому не народжене дитя.

А на паркеті чути тугу:
Я бачу ногу першу, другу…
Цілує у вікно осінній плач,

Кудлата паморозь на стелі.
Блукаю, наче у пустелі,
Шукаючи рятунку від невдач.

гаплик
(2012-2016)

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

Таку журбу навіяла оця
Сумна калина ягодами-слізьми,
Така печаль явилася очам –
Візьму її в дорогу дальню... Всі ми

Такими слізьми плакали колись,
Печалями вкривалися щоночі,
Коли стелило понад землю вись
Туманом обездоленим… Співочі,

Співзвучні недосяжним небесам,
Котились мрії перекотиполем,
Коли ми поставали сам на сам
Із ненаситним нездоланним болем…

Але калина вірила, що ми
Зуміємо лишитися людьми.

04.10.12

Я дум чарíвних поплавець
Пущу в азарті риболова,
І хай не сом, хай окунець, -
Душа радіти й тим готова.

А чи зачепиться в’юнець,
І затріпоче щира мова,
Піду з уловом навпростець
Аж де толока ярмаркова.

- Купуйте люди мій товар,
Чи краще заберіть як дар,
Бо справа ця не прибуткова.

Набуток - радість , супокій,
Що я знайшов душі своїй
У живодайних водах слова.

2010

В саду пісень опало листя.
Плоди до клуні я заніс.
Об віття критики вітрисько
Сякає всюдисущий ніс.

В пору цвітіння жваві бджоли -
Ласкаві очі читачів -
Збирали мед . Уже ніколи,
Здається, сад би не зацвів.

Та все по колу в цьому світі,
Кружляють долі і віки,
Стають батьками наші діти -

Надії сповнені рядки,
І ще садку зазеленіти
Весною випаде таки.

30.09.12

Заварюю осінь. Із дерева ночі
Зриваю кислиці маленьких зірок
І в чайник складаю. А вітер вже точить
Із марева ранку росу. Колосок,

Корзинки, суцвіття, пелюстки медові
Велінням природи дають нині знак,
Що літо дозріло в обіймах любові
Й готове ділитися силою. Так

Повільно, поважно, казково і легко
Стікає до столу духмяний туман.
З птахами у вирій відчалила спека,
Дійшов до розв’язки ще теплий роман…

У чашці розмішую цукор і славу
І декілька сліз добавляю у каву…

25.09.12

Отак завжди… Ні віри, ні довіри,
Ні слова, що лікує і п’янить,
Лише образи тяглих лихоліть
І вимисли, що свердлять чорні діри

В сузір’ї днів. Вселяється у звіра
Душа кохання. Жертвенно болить
В підшкір’ї жах. І жили, як воли,
І на обличчі тріскається шкіра,

І скрапує очищення, і міра
Терпіння переповнена. Мара
Моєї зради вилізла на мить.

І привидів навала чорно-сіра…
Уявних ваб історія стара
Каральний меч підняла догори…

21.09.12

Ні, коханий, не сьогодні.
Виспимося – отоді.
Відпочинемо – побачиш:
Буде все на висоті.

Щось у мене з головою.
Ні. Не спалося. Болить.
Дай мені оті пігулки.
Зачекай ще трохи… Мить

І пройде цей біль. Даремно
Сердишся. Ще день зажди.
Може краще у суботу?
Буде гарний вихідний!

Ти ж розумний чоловік!
Ну куди ж це ти утік?!...

20.09.12

Неосторожная любовь,
Падучая на оба глаза,
Всей жизни зеркала и стразы,
Предвосхищенье новояза,
Взобудышавшая не сразу,
Взошедшая на нелюбой.

В ходу такие времена,
Что человек как будто весел
Сквозь все поползновенья чресел,
Весь в ожиданьи и прогрессе,
Решительно накуролесив,
Но перед ним стоит стена

И смотрят лица сулавеси,
Как жизнь в адама влюблена.


2012

Відчуваю себе Колумбом,
Хоч Америку і не бачив,
Та відкрив нині щось важливе:
Я для себе відкрив тебе.

Чи себе я відкрив для тебе?
І в процесі дійшов до думки,
Що потрібно постійно бути
Біля тебе, бо ти – то я.

Я на премії не чекаю,
І визнання мені не треба.
Може Нобель іти до інших…
Але ти, люба, мусиш знати,

Що тебе я відкрив як жінку,
Жінку-матір. Я твій Колумб.

06.09.12

Я тобі заздрю. Ти можеш усе
Просто забути… Забити красиво
Цвях у свідомість. У кришку, що вже
Світ одягає у чорне намисто.

Тихо по-доброму заздрю. Бо ти
Крок у минуле робити не вмієш.
Битими картами криєш і блеф
Зичиш потузі тебе розкусити.

Нехтуєш небом, що виссало дощ
З площі, із озера, з моря любові…
Дні загадкові зі мною і без
З тіла змиваєш чужою водою.

Змий поцілунки і ласки… Мене ж
Ночі тулитимуть вічно до тебе.

31.08.12

Повниться повнею глянець очей…
Мало ночей, що приносять натхнення.
Просять прощення спогади. Щем
Літа сльозами стікає із неба.

Віриться, терпиться… Проситься ще
Щедрість минулого грати на гроші.
Були хорошими наміри та
Верхньої ноші не мали. Пропали.

Припали пилюкою. Вічність лягла
Хрестиком. Гладдю – поміж рушниками…
Руки у ранах зігріє печаль
І манівцями покреслить на пам'ять

Серце… Мов сито… Мов сітка, в якій
Кількість не пійманих мрій охолола…

30.08.12

Згасає день. Зубчастим колесом
Іде по тілу часу тінь.
Ковтає мову чорно… Голосу
Свого не чую. Сіра рінь

Тавром порипує. Таверна
Стоїть на розі. – Проминай! –
Та ні! Любов туди поверне,
Там для любові справжній рай.

Наллє шинкарка повну кварту
Сивухи. Вуха вже горять…
А, може, пити нам не варто?
Повстати варто?! - Мертва гладь...

Ти вчитимеш чуже з азартом,
Коли своє в тобі гноять?!

27.08.12

На берегах твоїх долонь
Вже сяє ранок величавий,
Жеврiє спогадiв вогонь
Такий привiтний та ласкавий.

Минуле знову помiж нас
Малює втраченi картини,
I хоч летить за обрiй час
Ми зупиняємо хвилини.

Хвилини нашого життя
Такими нiжними словами,
Що розцвiтають помiж нами,
Мов квiти, дивнi почуття.

Такi величнi та крилатi,
Що хочеш землю обiйняти.

Людські серця ідуть із часом в ногу –
Облудний ріг багатства їм сурмить.
За поклоніння Грошовому Богу
Покарані невіглаством пітьми.

Не буде мудрий прагнути наживи,
Бо найцінніший скарб його – в душі.
І лаврів не захоче він фальшивих,
Що споганіють через рік в іржі.

Та як ту мудрість перелити в корінь,
Коли спокуси і облуди скрізь,
І вовчі лігва розрослись навколо?..
Забув-бо кожен – на землі він гість…

Де золото панує – там пітьма,
Там правді вже пристанища нема…

Ти живеш одиноко в кімнаті.
Прийде вечір , і знову вона
Йде до тебе в рожевім халаті,
І сідає напроти сумна
Із фужером сухого вина,
Аби ще раз те саме сказати:
Я негарна, паскудна, страшна…
Ти, як завше - мовчиш винувато,

Весь блискучий, холодний, як лід,
Як столітній задріманий дід.
Та без неї тобі - сумно й пусто.
Ти б її пригорнув, приласкав,
Якби серце і рученьки мав,
Але ти всього́-на́-всього люстро.

23.08.12

Шумить, гримить… Це буря наближається.
Вулкан клекоче, хмуриться цунамі…
Вже двох кінців не має жодна палиця,
Бо тінь чиясь пробігла поміж нами…

Летять осколки, розсипають друзки
Палаців кришталевих злі слова
Під ноги нам. Ламаються галузки –
Життя горить. А лінія крива

Сліпої долі крає болем руки
І день в зіницях тоне. І тремтить
Холодна ніч наближенням розлуки,
Яку думками провокуєш ти.

Та ревнощів не лишиться і сліду,
Якщо до тебе вчасно я приїду.

16.08.12

Теорія… Непізнаної музики сліди
На погляді, що заблукав у стінах,
Невизначена нескінченність ліній
На колах потемнілої води

У склянці. Нестримні кроки тиші порожнеч
По коридорах памяті. Прозорі
Думки, гвіздками вбиті у свідомість,
Іржею взятий викривлений меч

Феміди. Флюіди б’ють у груди кажаном.
Пробудження відсутність крижана,
Непевність ненаситна на сторожі…

І страх навшпиньки звівся за вікном,
І зазирає в душу, як жона.
У вазі обіцянок в’януть рожі…

19.06.12

Добро і зло сплелися у тобі,
Виплескуєш, танцюєш у неволі.
А серце лева – ласка у прибій,
Тендітне й ніжне серце на долоні.

Ти бачив біль, знесилене мовчання,
Криваві танці били душу дико.
Буремні хвилі – болісне повчання! -
Тебе не чують, вічності Владико.

Ти кинув нам доріжку рятівну,
(Ходімо, люди, он які красоти!)
Веди ж у мить відродження святу,
Де дух краси породжує свободу!

Нам так багато треба знати «не»,
Прекрасне в нас, рятує нас святе.

03.07. 2012

Як ніч найшла, а янголи за нею
збивали подушки, змітали зорі,
зганяли кажанів зі спин коней і
зі снів і гілля струшували зворищ.

Нічниці із менадною душею
порозкрилялися ошатно в шторах,
ловили погляди палкі орфеїв –
заблудлих світляків – жагою хворих.

Щось лепетав з плеча спокуси янгол,
нічницю намагався не вколоти,
а та йому накручувала локон.

І розпустився місяць в барвах танго.
Помішані, проґавлені до йоти –
здавались зайвими слова і кроки.

26 Червня, 2012