Прошу тебе: безмежжям свого чару
Не відпускай, допоки я живий.
Спокус потуги всі минуть задарма.
Як оберіг – коханням оповий.

Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.

Але навчи не зловживать надміру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим

Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна

3.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

Легким повільним летом хитких фантасмагорій
Замінюється чиста прозора яснота.
Оторопілий всесвіт стоїть нечутно поряд,
А сонце світлотіні готує для вистав.

Для чистих душ у хмарах лишає небо проріз,
Щоб з аркуша нового наступний день постав.
Коли підступний безлад рубає нас під корінь,
Дивують час і простір величністю постав.

І розумом, і серцем не можна осягнути,
Який мінливим часом готується коктейль.
І буде в нім достатньо, і солоду, і трути,

А треба відшукати покликання святе,
Спіймати мить потрібну, яка нічим не скута,
Між тою, що минула, і тою, що гряде.

2015

Жене хмарин рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч іноді на копію бліду
Скидаються. Уява так шаліє:

І каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.

Але коли буремна непроглядь
Їх перетворює на темні тіні,
Вони – мов чорні лебеді ячать –

Краси мов крила у сумнім видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легкий у чарівливім плині.

24.12.7522 р. (ВІд Трипілля) (2014)

Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.

Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
І ніжних поцілунків урожаї
Вирощує в ласкавих небесах.

Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі й дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –

Ураз розвіє видива сумні.
Нам полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.

12.09.7523 р. (2015) Конча Озерна

Відновлюючи спалені мости
І заживляючи сердечні рани,
Ми маємо до злагоди прийти,
Відкинувши в стосунках все погане.

І більше – ні жалю, ні гіркоти,
У щастя розчинившися нірвані,
Його ми мусим в душах берегти –
Хай світло ллється в нас безперестану.

Та добрим є це тільки до пори,
Як після сварки раптом за хвилину
Покотиться у прірву із гори…

Життя прекрасне лиш наполовину –
Від радості прямує до жури,
Тонкого болю ронячи перлини.

16.01.7522 р. (2015)

Сувої дивовижної краси…
З них можна диво-килими розшити –
Відтінки: теплий, ніжний, боязкий,
Суворий, грізний, трішки сумовитий…

І радісний, щасливий… Вознеси
О Боже, шлейфи сяйва самоцвітів –
Мов настроїв поета пояси,
Укрили перевесло розмаїто.

Чого уява лиш не випліта!
Із каменів коштовних висікає
Мости-аркади і гірські міста

Що виростають у небеснім плаї.
Це – про кохання мрія золота,
Де все недобре і погане – скраю.

24.08.7523 р. (2015) Конча Озерна.

Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає і світ немилий.
Немовби щастя й доля відреклись
Й за крок ти опинився від могили.

Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, наче камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла й оживила.

Та гарні ліки є все ж од зневір –
Тут рівновага й спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.

Й поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, і життя це – всує.

31.07.7523 р. (2015)

Мені б не вискочкою бути,
а титулованою ню.
Я та поезія забута,
що у бомонду – парвеню.

Але, буває, ходжу риссю,
ну, тобто, зразу обома.
І Еверест мені корився.
У мене хвостика нема.

Ну, тобто, є, але куценький,
як у Узала борода,
коли у юрті – не їзда.

Нехай на наші посиденьки
не ходять чукчі і евенки,
а то поезії – біда.

16.08.2015

Гойдає муз на гіллі верболіз,
У такт заграли духові оркестри
І мушкетер - шляхетний Араміс -
Танцює з дамою у темпі presto*.

Аристократів стільки тут – гульвіс.
Ще й лебеді на озері чудеснім.
Над ним самозакоханий Нарцис
На власну вроду задививсь небесну.

А може це - той влюбливий поет -
Красунь перебирає з мрії дому,
Їх баламутить віршем тет-а-тет,

Насправді ж вірний лиш собі самому.
Казковий виплітається сюжет –
Літають ельфи і танцюють гноми.

11.08.7523 р. (2015)

У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно до свого повертаю,
Немов душі вікно своє протер.

У ній – росток, мов квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Як дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.

Але і крук чигає десь на гілці,
І вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…

Тож на сторожі будь, життю радій,
Як бореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.

26.07.7623 р. (2015)

11.
казатимуть не час… не час… не час
щоранку буде світ цей воскресати
і зірку зможе місяць колисати
і знову дасть митець свій майстер клас
закоханий він в жінку і у слово
все решта то щоденна суєта
ще є земелька рідна мов свята
що дасть водиці котикам вербовим
неначе зерна зрітимуть думки
сховаються під стріху ластівки
впаде роса на квіти у долині
воскресне день і розіллється світ
серед тонких серед правічних віт
зів’є гніздечко птаха на калині
12
зів’є гніздечко птаха на калині
і вигріють лелеки лелечат
народжені співать не промовчать
кру… кру… тужливе в небесах полине
земля людьми не золотом багата
одна вітчизна в кожного не дві
як гратиме у храмі вільно дзвін
дитячим сміхом звеселиться хата
ще бузьки приноситимуть малят
запахнуть липи до зелених свят
жінки на хліб замісять як і нині
і край межі знов задзвенить овес
десь жайвір відізветься із небес
і явір посміхнеться тополині
13.
і явір посміхнеться тополині
і віти обів’ють тоненький стан
лелека облетить широкий лан
високі гори і озера сині
а мисль митця пекуча наче мисль
гризуть думки його чутливу душу
він сушить квіти бузини і груші
настане ж осінь завтра не колись
як загоряться грона горобині
і випаливши глечика із глини
знов ляже сонце спатоньки …бо час
у березні втікає як у грудні
бо час подумать і про дні майбутні
тобі й мені …для тих що після нас
14.
тобі й мені і тим що після нас
прийдуть колись на цюю землю грішну
та вже снігів не лишиться торішніх
залишиться правічний «ОТЧЕ НАШ»
олексів камінь* спатиме в росі
а води чорноморські стануть чисті
і листопад насипле жовтим листом
гаї затихнуть після голосів
засяє в небі місяця озерце
проб’ється в потічок нове джерельце
розкриються йому земні долоні
порине серце в буйний вир пісень
і пробіжить землею знов час-день
на цій землі дітей народять доні
*Скала Довбуша;
15.
на цій землі дітей народять доні
і житимуть на цій землі сини
насипавши на скроні сивини
втікатимуть літа як дикі коні
іще нестимуть в ірій журавлята
свою журбу і материнський біль
і вимолять носивши у собі…
святитиметься хліб… вино… і мати
у пралісах вітри могтимуть спати
і не дозволять деревце зрубати
казатимуть не час… не час… не час
зів’є гніздечко птаха на калині
і явір посміхнеться тополині
тобі й мені і тим що після нас
2015

6.
свою журбу і материнський біль
бо матерів не може не боліти
коли в гнізді чи то делеко діти
в сумну годину чи у час весіль
хоч на стежки местиме хуртовина
у крим ми ще поїдемо по сіль
прилетимо птахами звідусіль
не литимуться сльози вже а вина
свою вину впізнаєм – не провину
не землю продаватимуть а глину
воскресне воля та що на гербі
за неї кровця лилася віками
десь грішні гріх впізнають між гріхами
і вимолять носивши у собі
7.
і вимолять носивши у собі
за гріх отих хто впав уже раптово
тут не доречне осуду і слово
одна з причин замислитись тобі
все ж мислячий не кине камінцем
у яблуню що вже багата плодом
ще віддадуть за чуйність нагороди
столітній дуб й маленьке джерельце
лишатиме літак на небі шов
за тих крізь кого час уже пройшов
знов вітер в полі сіятиме маки
зозулі спів розтане в небесах
і на житах світитиме роса
святитиметься хліб вино і мати
8.
святитиметься хліб вино і …мати
знайде дитині справжній чистотіл
обрусом з льону застеливши стіл
присипле чебрецем і листям м’яти
джмелі меди збиратимуть з кульбаб
всміхатиметься сонцю материнка
і стронцій не лякатиме сніжинки
домівкою для білок стане граб
у колір неба вишкіриться льон
потрапивши у рідний свій полон
в ліщині зяблик зможе захватитись
поцілувавши трави всіх долин
росу зібравши з молодих ялин
у пралісах вітри могтимуть спати
9.
у пралісах вітри могтимуть спати
накрившись віттям вікових смерек
закохані чекатимуть лелек
шукаючи барвіночок хрещатий
ще чаруватимуть то душі то серця
духмяно білі дзвоники конвалій
калина роздаватиме коралі
що осені глибокій до лиця
як визріє листочок на стеблі
віддаючи цілющий сік землі
берізоньки вбиратимуться в шати
бодай сльоза впаде із їхніх віт
сороки зацоркочуть на весь світ
і не дозволять деревце зрубати
10.
і не дозволять деревце зрубати
лиш побажавши сонця і дощу
щоб корінець пив воду досхочу
в обійми рідні гори зможуть взяти
вітри… які не раз приносять згубу
нестимуть зворам віковим життя
нестимуть людям і без вороття
вестимуть явориноньку до шлюбу
сніги зігріють на найвищім плаї
найменший потічок ізнов заграє
а промінець не згасне як не згас
навчившись говорити до ялинок
почуєш як проситимуть дитинно
казатимуть не час… не час… не час

2015

1.
на цій землі дітей народять доні
продовжуючи свій і предків рід
там можна річку перейти у брід
де все знайоме наче на долоні
ось тут відкриєш серце рідній пісні
коли рядок торкнеться до душі
вона не знає що таке гроші
пісні мов люди і водночас різні
життя не любить іспитів екстерном
відібрані у землю кинеш зерна
з надією з любов’ю без вини
час не стояв й не стане на припоні
і знову на землі народять доні
і житимуть на цій землі сини
2.
і житимуть на цій землі сини
вперед ітимуть берегом надії
втікатимуть роки як воронії
на пів-путі не спиняться вони
хтось на свій лад змінити схоче світ
та шлях до світла все ж таки крізь терен
подбай щоб берег твій зостався зелен
між зеленню все ж забуяє цвіт
і бігтимуть між берегами води
бо світ цей твій ти часточка народу
і корінь роду аж із давнини
а час спинити і тобі не вдасться
свої сліди залишив він на щастя
насипавши на скроні сивини
3.
насипавши на скроні сивини
покотиться вітрець услід за часом
ступивши на стежину до парнасу
збагни що час не має множини
наступна мить – дорожча за минулу
непросто там світитиметься світ
де плід дозріє замінивши цвіт
господар на землі ти – не прибулець
ти син її і сином відлети
а це маленька часточка мети
зостанься вільним і в її полоні
і як було іще до наших днів
побачиш що в найдовшім сні
втікатимуть літа як дикі коні
4.
втікатимуть літа як дикі коні
крізь чорноземи… і чумацький шлях
покаже як дійти до коваля
що викує об рученьки червоні
бо ж знає як кується щастя мить
чому у душу западає скерцо
що зігріває і тривожить серце
як слід лишить що часові не змить
не слід бездушних – мудрого сліди
дасть джерельце чистенької води
говерла зможе небо підпирати
народиться для світу другий ліст
коли пожовклий яворовий лист
іще нестимуть в ірій журавлята
5.
іще нестимуть в ірій журавлята
мої печалі і твої жалі
одне життя живемо на землі
навчімося із нею розмовляти
травинку запитати: що болить
і як їй не зів’януть – зеленіти
вона прийшла з епохи неоліту
бо воскресала поміж лихоліть
ще зронить пір’я біло-біла птаха
летітиме до сонця і без страху
і шлях її – безмежна кількість миль
як в першім віці так колись в тридцятім
вона нестиме на своїх крильцятах
свою журбу і материнський біль

Сміх – це абсурд невимовного щастя,
Радість легка заборонених жартів,
Часом його переливи сріблясті,
Раптом – дзвенить божевільним азартом.

Будні безжально сміються в обличчя,
Світ – захихоче нахабно у спину.
Доля насмішливо успіхів зичить
Сміхом Гомера, не маючи спину.

Нам би позичити мудрість Езопа,
Очі – в Рабле, саркастичність у Свіфта...
В тиху іронію – часу тайнопис –

Вічність шифрує гротескні привіти,
Кличе піднятися в духу акрополь,
Чарами посмішки дивної світить...

2015

Лише в уяві цю ношу ідею
Мов статую – із голови до ніг –
Вирізьблюю наснагою всією –
Твій поступ, жест – до рисочок малих.

Ліплю Кассандру віщу, не Цірцею.
І настрій радісний мене обліг.
Ти – ніби справжня донька Прометея,
Несеш добро для земляків своїх.

Чатує зло на тебе та ніколи
Не піддаєшся. Біс – де сів, там зліз,
Бо мужністю всі підступи зборола…

Дорогоцінний людству мій сюрприз –
Це завдяки тобі, о ясночола,
Живу у світі, де немає сліз.

3.07.7523 р. (2015)

Туманна яв покликала натхненно,
Її пильнує хоровод хвилин.
Несеться день вперед, немов скажений,
Тому завжди здається замалим.

У міжкордонні спалахів і злив
Будує час невидиму арену,
Усім нечутно скроні посріблить
І буде, ніби лікар і священик.

І хочеться натиснути стоп-кран,
Зловити кадром кожну мить щасливу...
Незіграною роллю визирав

Вчорашній день і враженням щемливим –
Із пам'яті зникала мішура
Упевнено, хоча і неквапливо.

2015

Це наслання з диявольських куліс,
Метелик мов, од сяєва осліпши,
Я полетів на чари світлих рис
Лиця твого, у світі щонайліпших.

І не почувши слова: «Стережись!»
В красиве небо линучи все глибше,
Кохання зомбі випурхнув увись,
І розсипав, як візерунки, вірші.

Та не шкодую. То були часи,
Коли душа знялася над землею
У пошуках гармонії й краси.

Хоч спогад болісний про все отеє
Стріли уламком у єстві засів,
Сотає кров із ніжності моєї.

21.06.7523 р. (2015), Конча Озерна, Дажбогів гай – дача,
20 г. 47 хв.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди - в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів -
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь - і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

Безпідставна тривога розбилась, утративши суть,
Поринали думки у захмар'я, небачене досі.
Зосереджений час, і повзе, і біжить поблизу,
А тендітні хвилини на сонці скресають, як роси.

Пересушений простір не видавить щиру сльозу,
А задивлені в небо, чекають, немов під гіпнозом, –
Заколисані хмари пливуть і надію несуть,
Що не буде байдужою вічна і лагідна просинь.

Всеочисної зливи очікує спрагла земля,
А небесні “ідеї” – розмови з фантомом Платона.
Промінь сонця, немов навмання у зеніт поціляв,

Та від спеки було унизу все живе безборонне.
Перед кроком у небо – лякає відсутність щабля...
А уперта уява від сумнівів душу заслонить.

2015

Широкі плато кам'яні й величні шпилі
У нескінченній ночі губились під зірками,
А вогнища чужі для зору відкривали
Кошлатих звірів із дзвіночками на шиях.

Рівниною донизу шлях південний вів
До темного зиґзаґу мурів дальніх -
Вони лежали, як Піфон епох прадавніх,
Що з плином часу тут завмер та скам'янів.

Здригався я в повітрі холодному й тонкому,
Дивуючись: куди і як оце потрапив я?
Від ватри ж піднялась раптом фігура в балахоні,
І підійшла, мене назвавши на ім'я.
Під капюшоном мертвий лик я вздрів,
І вмить надію втратив, бо все зрозумів.

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь - з маяка у башті кам'яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли - не взнати вже ніяк.

"Святої Жаби стережися дзвонів", - він скричав,
Коли з шаленого провулку зміг я вийти
До лабіринтів темних та розмитих
На півдні від ріки, де сонм століть дрімав.

Скрадливий, зігнутий, загорнутий в лахміття,
Він з мого поля зору вмить кудись пропав.
Я ж - далі у нічній пітьмі блукав,
До зубчастих дахів йдучі - страшних і непривітних.

Хотів би я маршрут собі знайти в путівнику!
Та знов якийсь старий мені скричав:
"Святої Жаби стережися дзвонів". Я почав
Тривожитись, та третій вже заголосив в жаху:
"Святої Жаби стережися дзвонів" - і я втік,
Дзвіниці чорній щоб не жертвувати вух своїх.

Ховається десь серед снів місцина зла:
Покинуті високі стовбичать там будівлі
Вздовж чорного канальцю зі смородом огидним,
Який вода брудна зі світу жахів принесла.

Провулки ті, де старі стіни небо затуляють,
Ведуть на вулиці: всі спогади там - марні.
І сяйво місячне, безсиле та примарне,
Похмурим мертвим рядом вікон там блукає.

Не чути кроків там - води лиш тихий звук,
М'яке лиш струменіння під мостами;
Повільна течія веде між берегами
До океану певного невпинний рух.
І не розкаже вже ніхто, коли ж до світу снів
Знедолений район цей потік смердючий змив.

Зима. І сонця західного полум'я з-за шпилів
Та з-за піднесених над світом димарів
Величну браму відкриває до років
Бажань божественних й пишнот вже постарілих.

У тому полум'ї дива не знають меж:
Пригоди звуть, і зник кудись вже страх.
Між сфінксів там проходить певний шлях -
Вздовж веж та стін йдучі, лір врешті досягнеш.

Лише сама краса цвіте у тій землі,
Де джерело своє знаходять спогади розмиті,
Де річка Часу починає струменіти
У зоряних годин порожній чорноті.
Сни наближають нас туди, та правду каже міф:
Немає для людей у світі тім шляхів.

Над селищем старим великий пагорб нависав -
Впиралася у нього головна алея.
Зелений, темний; ліс його вкривав;
Над шпилем церкви височів він величчю своєю.

Селян гнітив вже два століття страх
Від тих речей, що коїлись на схилі:
То олень там лежить потрощений, то птах,
То рідні діти там зникають без надії.

Одного дня поштар там не знайшов села:
Ані людей, ані хатин - одна лиш пустка.
Прийшла туди і з Ейлсбері юрба.
Казали всі вони: поштар той з'їхав з глузду.
Бо ж він розповідав, як в пагорба помітив
Голодні очі та широкі довгі ікла.

Завулками ми йшли, де цегла сіра
Зі стін проказу злу звільнити хоче,
Юрба ж брудна, огидна, здичавіла,
До своїх бога з чортом щось шепоче.

Мільйон вогнів на вулиці палав -
З пласких дахів лиш декілька злетіло
Пташок - їх небо зяюче манило,
А барабан далекий ритм їм задавав.

Я знав, які жахіття варились на вогні,
Й гостей розгледів потойбічних у птахах.
Та до яких планет тепер лежить їх темний шлях?
І що ж принесли з Тогу під крилами вони?
Сміялись інші, та раптом завмерли в німоті,
Побачивши, що в кігтях тримають злі птахи.

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите - там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п'яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір'я чорне поряд -
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
"Як можна було увійти в цей мороку барліг!"
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали -
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

Не радили мені йти схилом Брізьким,
Хоча й лежить там до Зоару певний шлях -
Бо ж Воткінса повісили там два століття як,
І досі монструозний слід лишився в тому місці.

Відкинув я поради, і на шляху зустрів
Котедж, плющом повитий, що під скелею стояв.
Могутні стіни в'язові я довго оглядав -
Як дім зберігся добре так, я геть не розумів.

Спинившись, щоб побачити, як сонце йде з небес,
Почув з кімнати я вгорі щось схоже на виття:
Останній промінь сонця, перш ніж щез,
Проник крізь плющ до верхнього вікна.
Я зазирнув туди - і втік в страху чимшвидше:
Там вив чотирилапий звір з людським обличчям.

В години певні сутінків вечірніх -
Частіше восени - гуляють за дверима
Зоряні вітри; алеями пустими
Між затишних будинків дмуть вони незмінно.

І листя залишки сухі тоді літають,
І білий дим пічний - у вирах фантастичних.
Так геометрія себе являє потойбічна,
А крізь південну мряку світить Фомальґаут.

В такі години дізнаються схиблені поети,
Як юґґотські ростуть гриби, і відчувають квітів
І кольори, і аромат - тих, що вкривають Нітон:
Таких на нашій не знайти планеті.
Але за кожен сон, принесений вітрами,
Розплачуватись змушені земними люди снами.

Сміялося у вічі незнане й безіменне,
Викручувало руки відсутністю прогнозів.
Бліде далеке сонце дивилося на мене,
Повітря затаїло приховану погрозу.

Уже не дивували стійкі метаморфози:
Легка покора долі і віра у знамення,
І цій містичній хвилі не опирався розум,
Думки ішли назустріч, пророчі й незбагненні.

Блакиттю розливався привітний теплий вечір
І на скептичний погляд накидував серпанок,
Моя душа хотіла надійної утечі

І не було важливим, якщо вона удана.
Утомлене сьогодні не вимагало зречень.
Ішов наступний день – з майбутнього вигнанець.

2015

Висохли оази цілини
у басейні Криму і Донбасу.
І салют поезії війни
Україна адресує Марсу.

Не минає і не омине
буква онімілого закону.
Замалюю сажею ясне
у сонеті білої ворони.

Як на наші луки і лани,
де упали дочки і сини,
руки простягає лже-месія.

Спопеляють ниви цілини
генії пороку і війни.
І немає прощення Росії.

                              06.05.2015

Кривава революція минає
на всі віки, як повелять боги.
А лицарів усе не вистачає
у цьому світі фальші і туги.

А долі – катма, а любові – дзуськи,
а волі і нема, як не було.
Не забирають перелітні бузьки
усіх у вирій на своє крило.

Де все минає тихо і привітно,
і машкари на лицях не помітно,
і не гуде нічна луна війни.

Де лаври, уготовані герою,
куди не розбишаками розбою,
а лицарями вернуться сини.

                              05.2015

Лиш раз в дитинстві бачив я колись
Старі дуби в западині дрімучій,
Де сіра мряка береже та душить
Непевні обриси, що шалом налились.

І зараз знов я тут - рослини здичавілі
Охоплюють вівтар, чий вирізьблений знак
До Безіменного взиває, самотній одинак,
Бо ж згасли вже багаття, які колись палили.

Побачив жертву я, поглянувши на камінь,
І зрозумів, що святкували тут не люди,
Та й навкруги не мій світ, але сірий Юґґот,
Захований у пустці між зірками.
Та раптом скрикнуло до мене тіло мертве:
Занадто пізно я впізнав себе у жертві!

Не відчуваю я зв'язку зі свіжим та новим
З тих пір, як бачив світло у старому місті.
Спускались від вікна мого дахи там рядом тісним
В химерний порт із безліччю видінь.

Тамтешніх вуличок яскраве сонця світло
Залляло вікна всі та їхні ставні скнілі,
Позолотило флюгери й Георгіанські шпилі -
Мої дитячі сни походять саме звідти.

Скарбів подібних залишки старі
Непевним духам надають свободу:
Ті правдами й неправдами приходять
Крізь стіни непорушні неба і землі.
І, миті відсікаючи нестерпний бич,
Вони мене із вічністю лишають віч-на-віч.

Сказав він, що воно прийде о третій, уночі -
Зійде до нас з церковного подвір'я.
Я розпалив на всеньку ніч дубове гілля,
І переконував себе, що ці слова пусті.

Я, звісно, за невіґласа його вважав-
Такого, що лише говорить марно,
Не знаючи таємний знак прадавній -
Той знак, що форми з темряви звільняв.

Та що міг знати він! - а все ж, я вогнище палив,
І ось вже Лев небесний десь сховався раптом,
І згасло полум'я, і морок охопив кімнату:
Над Сіконком годинник тричі баштовий пробив.

Тут за дверима гуркіт я почув незграбний,
І опалив мене вогонь шалений правди.

Від Аркхему пройшов з десяток миль я
Над кручами, що оточили Бойнтонівський пляж,
В надії до заходу сонця вийти на той кряж,
З якого Інсмут ніби на долоні видно.

На видноколі човен плив у простори морські;
Його вітрила древніх бурь вже вибілила праця.
Злим понад всі слова мені він здався,
Й не привітав його я помахом руки.

Він покидає Інсмут! - відголосся чути
Вже втрачених часів. Та раптом ніч зійшла,
І на вершину мене стежка привела -
Приходив часто я сюди, щоб місто озирнути.
Побачив я в пітьмі старі дахи та шпилі,
Але блукала тими вулицями темрява могили.

кінець

Воно було старим, коли ще Вавилон був юним;
Ніхто не знає скільки часу воно лежало у землі,
Коли кінці-кінців наткнулись шуфлі пошукові
на блоки із граніту та вивели його на світ.
Була там кладена підлога та основи-стіни,
й розтрощені колони та скульптури, різьблені щоб показати
вигадливих істот із давнини
що світ безлюдний бачили.

І ось тоді побачили ми кам’яні сходини, у низ крокуючі
через завалені ворота з карбованого доломіту
У темну гавань мороку нічного
Де древні знаки та одвічні таємниці хмурі.
Ми путь розчистили - та вдалися до втечі дикої
Коли почули знизу якісь вашкезні кроки.

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури -
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось - сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Вітер гасить свічки у корзинах.
Пахне паска святами і снігом.
Діти гріються димом і грою
І довкола просвітлено бігають.

Ця молитва змиває судимість
З непідсудного Божого сина.
У поклонах згинаються спини –
Віра вогник запалює тихо…

І Христос воскресає, й спокуса:
Перевірити душу на міцність.
Але вже дозріває в судинах
Те вино, що судилося пити.

Сивину розфарбовує сонце,
Наче крашанку, в золото літа.

13.04.15

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

І тихо у п"янких обіймах танем
Шепочеш, кажучи: «Коханий! Мій!»
Тону в твоїм волоссі, як у манні,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.

Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
І ось воно – вулканне вивергання –
Мій голосе, від щастя занімій.

У напівсні я це побачив диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Вертаюся в життя оце мінливе

Зазнати знов розлуки і біди?
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, не буди.
5.04.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Вербовим котикам хотілося тепла
А їх у іній квітень загортає…
Торкається до білосніжних таїн
Лякливих променів золочена вуаль.

Слизькій дорозі сняться віслюки
Й просвітлений, надихнений Месія,
Він зерна слів попри асфальту сіє,
Схиляючи думками будяки.

Безликий натовп осторонь тече
І баранців пускає за водою,
У жертву їх приносячи. Плече
Уже готове до хреста. Густою

Молитвою лягають жовті тіні.
Шукає Лазар сенс у воскресінні.

05.04.15

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає -
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.
Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах - храмові гаї...
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди - втрачено надію -
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

Птахи співають тут безперестану -
Ти вслухайся, ті звуки - наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то - поет!)

Красі природи заспіва осанну.
І вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану
Гортають вічність, як скрижалі вед.

Мовчи мені. Нехай шумлять отави,
Безмовно, як лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво...

І вже оця шляхетна глушина -
Немов зорі вечірньої заграва -
Весна іскриться сонцем запашна.

28.03.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.
Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.