Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

Я знову тут. На мене ти чекав?
Незнані наперед путі Господні!
Немов смикнулася на обрії чека -
Відлуння прокотилося насподі.

Розверзлися в заграві небеса:
Слова почула я незвично добрі…
Розтисла пащу твердь, і вже він сам
Пустив мене поглянути на обрій.

За мною шлейфом жупел, не ваніль,
У камерах, куди впустила чорта,
Насто́яно подібний серцю хміль,*
Пульсує ним розширена аорта.

Із купелей моїх тече вода,
Освячена не в другий святий вечір.
Зіниць печальних маргарит слюда *
Обводить чорні перли порожнечі.

І я прийшла. Почула - ти гукав?
Стрічай свою богиню, ладу, паву!
Браслети стигм приховує рукав -
Слід борозен, поораних на славу.

Пригадую ту мить, як крадькома
Дивилася на тіло, що лежало…
Дивилася на себе, бо сама
Свій вирок нарізьбила гострим жалом.

Мене чомусь звільнили поміж дів
Тих тіней, що цвіли востаннє – вперше,
Смоківниць, що не матимуть плодів,
Що прагнуть теж з геєнової верші

На мить хоча б навідатись сюди,
Побачити місця любові, жалю,
До тих, хто виправдовував, судив,
Хто спокусив і став об’єктом шалу.

Прийшла звідтіль до строку тільки я,
Хоч схожі всі панянки поторочі.
Окремо путь встелилася моя,
Від світла Божого відвикли впалі очі.

«Відмолено!» - почула я луну,
Співають епілог твого роману.
Ті плечі, що несли мою труну,
Обв’язують шнурівки параману.

Спокій чорних зірок опадає на тіло під шатами
Лиш одна в ложесна не тяжіє подібно квазару
Що писала вогнем «мене текел…» царю Валтасару
Віфлеємський алмаз, не вимірний земними каратами

Вируватиму я, що край леза огнивом засвітиться
(Як колись Саломе танцювала для п'яного Ірода
На відзнаку за що, він занадто коштовну офіру дав)
Хай примерклі агати займуться в сатинових китицях!

Я терпітиму. Біль струменітиме в землю гранатами
і вбиратиме краплі страждання зміїного плоскінь. Ці
мужі конопель отруту ковтають, а довгих кіс кінці
оплітаються стеблами в пасмо. Ніхто і не знатиме …

Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

злетить паперове пелюстя
снігами зима замете
цілунком як птахом торкнуся
цвіло одлетіло
проте
печалі прогіркла докука
змаліє зотліє в снігах
печалі затаєна мука
доспіє мольбою в губах
стріпнеться гарячим осердям
жагою в життя поведе

шукаємо вічної тверді?
в стеблі? опелюсті?
проте…

Стосунки ці нагадують хмаринку
Заручницю у настрої вітрів
Хмаринка конденсується в краплинку
Віршованих чуттєво-ніжних слів

Між нами кілометри вод і тверді
Далеко ти, але в той час в мені
Є простір, де ми голі та відверті
Нам добре там, бо ми завжди одні

Існує у душі моїй чарунка
Вона для тебе, в ній хазяїн ти
Наврочила її любов-чаклунка
Відкрила таємницю, як зайти

Живемо в ній немов у чашці Петрі
Плекаємо стосунки потайні
Ніхто не бачить ці душевні нетрі
А, дійсно, є вони? Чи може ні?!

…На горі, на крутій, сивий Дух-Прометей
освітив наші руки і помисли,
бо у вимірі духа - Планета Людей
найцінніша у божому промислі.

Заспів до двотомника "Сонцетони.Тон Перший - Поетичний". - Львів:Сполом,2016.

Каньйон зумів мене зачарувати
Ріки і вітру ерозійний простір
Обрамлений хмаринками із вати
І скелями, що здалека не гострі

Здіймаюсь на його рельєфне плато
Дивлюся на ступінчастість граніту
Тріпоче вітер легковажно плаття
Безодня тягне силою магніту

Стрибаю у тенета до природи
Ширяє дофамін в мої судини
Дзеркалять силует бездонні води
А скелі необачність засудили

Тому що навмання, без парашута
Навіщо він, коли я маю крила?!
Але кренить, збиваюся з маршруту
Бовтаюсь мов вітрильник без вітрила

Де крила?! Я ж була одвіку фея
Літала під орудою у долі
Ростила їх, плекала у ідеях
Чому згубила пір’я з сили й волі?!

Допоки не торкнулись ноги грунту
На відстані від мене варти тверді
Я дихаю повітрям в повні груди
Але життя іде в обійми смерті

А може не життя це було зовсім?!
Бування в певнім просторі і часі
Тож треба жити, бо настане осінь
Зупинить хід життєвих катавасій

І вмить стає не страшно, я розкута
Похило вчусь ширяти, отже досить
Проте, де є вина, там і спокута
Безпомічність - це мій останній досвід

Зефіре, ти ж не вій на мене косо!
Заручниця твоя втрачає опір
І янгол поруч також тебе просить
Завалююсь невпинно в автооберт

Лечу в бічному збуренні потоку
У ковзанні з критичним кутом зносу
До гострих скель лишається півкроку
Не вийти з обертань навколо осі

Покликана за обрій міражами
В бажанні осягнути краєвиди
Без крил не облечу їх віражами
А штопор - шлях один - до панахиди.

На всіх мовах світу ти можеш мовчати
Мовчання різниться за суттю і змістом
Нехай для розмови лишаються чати
В словах не завжди досить місця для істин

У царині іншій завдасть квазі-мова
Тональність стосунків і межі дистанцій
Мовчання для того найкраща основа
"Homo est animal loquens" et tácitus *

Але ж кожна тиша, є тиша почасти
Порожнє запліднити можна навмисно
Складний ембріон мисленнєвий зачати
Геном закрутити в спіралі зі смислом

Тож містика погляду, пластика руху
Чуттєві утворюють в душах прилоги
І чутно їх добре, аби хто послухав
Та чують не всі мовчазні DIAлоги

Для двох діалог має власне звучати
Мовчання є слово в чуттєвому танці
Вгадаю, про що велемовно мовчав ти
Про те, що давно наші душі коханці?!

*"Людина - це тварина, що говорить" і мовчить (лат.)
© Марґо Ґейко

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

На відстані Любові, за пів кроку,
наближення Різдва, Нового року –
на відстані просвітлених облич,
крізь темряву трагічних протиріч –
пливемо за рікою, за рікою ...
Збентежені, ми прагнем супокою,
гармонії, духовності ... д а р м а ...

... Та в утворі віконних шиб Зима
нас видивом різдвяних днів чарує –
на покуті кутя хмільна парує,
медами розтікається у світ ...

... Накуй мені, зозуле, “многа літ” –
м е н і ... й о м у ... і нашому д и т я т і –
пошли лише любові й б л а г о д а т і,
примирення з земним буттям ... Утрьох
відчуєм купно: проміж нами Б о г –
нас мироносить і благословляє –


на небі з і р к а мерехтливо сяє,
провадить в ясла Божеє Дитя –

народжуються наші почуття
із попелу ... з серцебиття ... з нічого ...

Б о ж е с т в е н н і ! Ми маєм так премного
земних утіх і райських насолод,
принад, спокус, невтолених свобод,
що годі передати все у с л о в і.

... І все ж таки, н а й в и щ и й скарб Л ю б о в і
не кожен з нас зуміє розпізнать!..

... Йде світом Коляда, небесна рать
усе нечисте викропить водою ...


Я йду до т е б е в пісні, з колядою –
з надією: народжується день!

... Я йшла ... і йду ... і йтиму за літами ...
Вітай мене н е л о ж н и м и устами :
“Христос рождається, кохана ...”

... Дзень-дзелень ...

(Зі збірки "СЕМИВІДЛУННЯ". - Львів:Каменяр,2013)

Коли сумуєш, просто напиши!
Старокитайське п'ятистопне ши
Французькі альба чи японські танка
Це виклик мій, салонна забаганка.

Пограємо з тобою в буриме?!
Слова зітчемо в’яззю макраме
У техниці плетіння кавандолі
Де кожен вузлик як цілунок долі

Хоч на папері дотиком пера
Або на схилах синього Дніпра
Кристалами прозорого серпанку
Що видно над водою тільки зранку

На небі візерунками зірок
Вважай, я–правовірна, ти–пророк
Промінням сонця, розою вітрів
Пиши про те, як ти мене зустрів!

Залита медом спогадів перга
В чарунці серця ніжна, дорога
Із квітів перших зустрічей пилок
У долі не буває помилок ...

Сягай найнебезпечніших вершин
Пиши мені, що хочеш, лиш пиши!
Рядочки слів під музику думок
Станцюють наймістичніший танок.

Хтось пройшов біля дверей,
надворі пташка проспівала.
Зникала тиша безсонних ночей
Десь за стінами світало…

Вже не кричить і не волає
і голову не здавлює в тиски
Та тиша що мене чекає
Щоб безумства навести мазки.

Щоночі я вільний, щоночі я раб
Ніхто не наказує і не неволить
Зі своєю свободою я сам на сам
І лиш вона мене з розуму зводить.

Вогні сотворіння, сніги забуття,
Порядок з Хаосом змішались в екстазі
В мені безкінечна Священна війна!
Яка назавжди застигла у часі…
2017

Йдуть дощі і сто років самотність
Тут блукає глухими стежками,
Прилітають круки лише в гості,
Та й то іноді, збоєм програми.
У верхівках дерев свіжий вітер,
Відкорковує спогади древні,
Тут колись могли жити й любити,
І щасливими бути… напевне.
Горювати… і сльози солоні
Подорожником котре століття
Проростають стиха на осонні,
Ще живі, наче вчора пролиті.
Диким хмелем кохання забуте
Заплітає розпатлані вільхи,
До самотності час тут прикутий,
Вже сто років. А може ще стільки…
Йдуть дощі у забутому лісі,
Нетутешні і трохи магічні,
Йдуть дощі на моєму Поліссі,
Йдуть крізь долю мою, такі звичні…
2017р.

Коли пролунає, – пора до небес
на спокій у інші покої, –
покину сей світ недоконаний. Весь.
А свій понесу за собою.

Прозорою, легкою буде сума
земної юдолі і раю.
А що ревізує зима і пітьма,
нікому не заповідаю.

Залишу на пам'ять почуті слова,
побачені візії краю,
якими забита моя голова,
допоки по світу гуляю.

І поки ще сам добачаю, що є
у цьому – у білому – це житіє,
помічене ще до обідні,
нехай не минає видіння моє,
що небо сіяє, зозуля кує
і люди – душею не бідні.

                                      12.2017

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…

…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…

Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…

…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…

…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!

…Уста Земель нашіптують молитву.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Так, наче камінчики,
щільно один до одного,
без жодної краплі цементу:
сонце у вікна,
ясні молоді обличчя
і – діамантом на дні свідомості –
блакитні озера Твоїх очей…

Ввесь світ починає тулитися
бешкетним пухнастим котиком
до моєї голої литки.
2017р.

Під вересневим сонцем самотності
ще стигнуть слова,
важніють і повняться силою
аби прорости крізь асфальт
або трепетну душу.
А по темних закутках мозку
Ізлазяться звуки, мов змії, в клубок…

І я щось плестиму з тієї вовни.
Побачимо: светр чи кольчугу?
2017р.

Час плине швидко, мов неосяжна гірська ріка
Чи є хтось в світі, хто би на нього не нарікав?!
Лиш тільки літо було та знову прийшла зима
Ти обернувся, а вже не маєш того, що мав

Життя крізь пальці сочиться наче річний пісок
На гілках квіти з крижинок льоду, а був бузок
Що навесні нас бавив спалахом своїх натхнень
Але є віра - за ніччю знову настане день

Так буде завжди, природа tempora вже така
Час – течія є, прямує в вічність ріка з струмка
Він нами править, ми наче бранці, допоки він
Не зупинив ще життя земного недовгий плин

Час невловимий, він наче є, втім, його нема
Тож планувати чи рахувати його дарма
Для нас він простір, що йде з зачаття у небуття
Але, насправді, все це омана, час - відчуття

Не відкладаймо на післязавтра життя своє
Латинське ego перекладають як «той, що є»
Є тільки зараз, в оцю годину, лише одну
Що було й буде, не екзистує, подібно сну.

ІІ
Життя прожити вартує точно лише живим
В часу потоці пливу у шлюпці і ти пливи
Пливи поблизу, я хочу чути твій баритон
Змахни весельцем, хай занесе нас в якийсь затон

Човнів пелюстки притягне мірта, а в ній причал
Він зветься зустріч, яка розгонить мою печаль
Там Хронос протос скерує звуком, зупинить час,
Скоротить відстань, що розділяла раніше нас

Нехай зима вже, я згодна навіть на темну ніч
Є перевага бо вже не видно й не чутно ніц
Нехай не видно, нехай запізно, але ж це ти
Зі снів своїх дерзнув нарешті в мої зайти

Я хочу чути про що завгодно, лише кажи
Ловити голос твій, чоловіче, не мій, чужий
Чужий і рідний, із найдорожчих, хто тільки є
Тебе з мільйонів моя свідомість розпізнає

Скеруй у мірту хоч ненадовго ти човенце
Тебе торкатись я хочу ніжно, ти знаєш це
І цілувати, куди не видно, тож навмання
Все довідчути допоки Хронос мить не відняв.

Універсальне сито – пальці!
Чого лише не утекло
крізь їхню діри: дні-скитальці,
що розчинилися у тло;
наснага тіла, сила духу,
надії, помисли, діла;
уміння вигнати сивуху,
коли на шнапс ціна зросла…

Крізь пальці сіялись хвилини,
що гуртувались у години,
а ті у дні, у місяці…
Та мить усе була в руці.

Скороминуща, невловима,
вона крізь пальці не текла.
Немов марниця, ще й незрима,
зате від згуби берегла.
За миттю мить - вервечка часу,
і зупини хоча б одну,
живій душі не буде спасу.
Життя вселенське на кону…

Дивлюсь на пальці й наче бачу
ці миті вічної ріки.
І сподіваюсь на удачу,
щоби не меншало руки…

07.11.2017

Мене Каїн учора убив.
Та не треба, Не плачте за мною,
Я у музиці нині ожив,
Для вас піснею став весняною.

У художника серце моє,
Що чаклує всю ніч над мольбертом,
Воно віршом поета стає,
Із простим всеосяжним сюжетом.

Пілігримом я йду крізь світи,
Людям зорями душі тривожу,
Зерням в кожній із них прорости,
Навіть в брата-убивці я зможу...

Неможливо інакше мені,
Неважливо, що я був убитий,
Я на світлій живу стороні,
Я ваш Авель. Зі мною вам жити...
2017

Осінній вечір тліє-догорає.
За обріями гаснуть небеса.
Зоря упала. І по небокраю
неначе покотилася сльоза.

Дерева голі як птахи без пір'я.
Одні дуби із осінню – на ти.
Ночами перечитують подвір'я
за їхньою адресою листи.

Опало листя. Килими параду
перепирають жалібні дощі.
І як не сумувати листопаду,
коли не сяють зорі уночі?

Гадає осінь на зів'ялій гущі,
дивується на віти омели,
очікує, коли уже, коли
зима повіє хугою у пущі
і тугою у морі і на суші.
Бо листя й зорі – то не янголи
а падаючі і пропащі душі,
які ловили миті як могли.

                                      11.2017

Блукаю ночами, іду на дорогу,
де вештають снива юначі.
І наче навколо немає нікого,
а я те невидиме бачу.

І ці силуети, і видива, й тіні
живого мене обнімають,
і я не сахаюсь, бо душі не винні,
що юне минуле шукають.

Дурні і розумні, причинні й блаженні –
на прощу ідуть у пустелю.
Пороблено людям, чи ложі таємні
уже зазіхають на землю?

Ночами щезає моє покоління.
Триває очищення краю.
І я на краю, і не марно блукаю,
аж поки почую ще й третього півня.
А п'яти лоскоче тернове коріння
дитячого босого раю.

                                      10.2017

Я стомилась гоїти опіки.
Стомилась відновлювати рівновагу.
Тому
Я зійду із Твоєї орбіти.
Ти більше не будеш Сонцем, -
Ти станеш моїм Місяцем.
2017р.

Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -

Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…

Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…

І беззахисне листя опале – без тями люблю…

У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -

Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…

Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна… яскрава… мов спалах… мов зірка…

Мірка щастя людського у золоті років-одеж…

Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –

І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.

…Опадає-паде листя втишене – долі… під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…

Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…

23.10.2017

Як бадьорими залишимось: бордовими
затужили явора листки.
А кульбаби кущик між бордюрами
навпаки задумав розцвісти.

Усміхнулося ві сні весна йому,
цвіту, що препишно-золотий.
Що за тиждень буде ми не знаємо?
Що - за місяці? Що - за роки?

І яку державу - ми збудуємо?
А кульбаби кущик збудував
дім розкішно-світлий між бордюрами,
є майстерня там, є будуар!

26.09.2017

І де це я? У пеклі раю?
Ні. У едемі мук пекельних
найшов свою хатину скраю
периферії лож таємних.

Ніде немає Вельзевула.
Святі і грішні почивають.
І про Перуна тут не чули.
У висі ангели літають.

Останнє яблуко спокуси
Адам із Євою доїли.
І пера не роняють гуси.
І допили смолу зоїли.

І не один мені товариш
од щирої душі і серця.
І навіть, як себе не хвалиш,
ніщо на тебе не плюється.

Сміється батько Котляревський,
що не міняються поети.
Шевченко списує Закревській
мої елегії й сонети.

Ніхто мене не научає,
якої маю я співати.
І я нікого не чіпаю.
І навіть є кого обняти.

І це не мощі, не скелети,
а чисті і прозорі душі.
Які ми не були, поети,
але усім казати мушу:

– не бійтеся. Високу залу
я не закрию за собою.
Є ореол над головою,
але немає п'єдесталу.
Усі йдемо до ідеалу,
але дорогою одною.

                                      10.2017

І невмолимий, і незнаний,
і незворотній лине час.
Ніщо як він, коли останній,
не убиває зайвий раз.

Але ніщо і не лікує,
і не рятує як роки.
Адам і Єва одесную
віками, часу завдяки.

Його ніхто не помічає.
Та настає уроча мить
іти за обріями раю
у вічно сяючу блакить.

Тоді він нібито покаже,
які то є ми у житті...
Тоді й побачимо! Аякже!
Рішати будуть – саме ті.

Той самий, що недочуває
сурдинки арій солов'я
на белебені свого раю
і свого его, – ось то я!

Але не умирає мрія.
І хай біснується війна –
реінкарнація ще діє,
хоча стирає імена.

У пошуку своєї тіні
летять монади у світи.
Об'єднуються рідні, рівні
і уникають суєти.

І як не гірко пам'ятати,
що буде день і буде час,
коли уже не буде нас,
та буде сонечко сіяти
і десь когось народить мати
з моєю долею не раз.

                                      10.2017

одинокі галактики
в океані Буття
золоте древо практики
в синім лоні життя

в цьому космосі осмоси
концентрація дір
чумаченьками босими
шлях солений до зір

як утомою-спрагою
час наповнить уми
Бог відродиться сагою
зі сліпої пітьми

на Землі під сузір’ями
подолаємо зло
заколисані мріями
в ніч на сьоме число

ну хоча би в теорії
поміж цяток вогнів
де світи-алегорії
із містерії снів…

11.09.2017

котилось щастя по дорозі днів
та істин у житті не зустрічало
лише мару оману кривду гнів
усе це люди у бульйон кидали
і вариво варили для снаги
іти у бій за шлунок і корони
егоцентричні вирви навкруги
і безуму довічні перегони

пристало щастя зоряне як сон
присіло відпочити край дороги
а мимо йшов із брані моветон
за щастя зачепився й витер ноги
немов од бруду у полин-траву
і дорікнув сіромі розляглося
ішло би краще на святу війну
бо ворогів надміру завелося

сльозу зронила щастя у відвіт
не навчене я інших убивати
якщо уб’ю то мій загине рід
на кого будуть праведні чекати
нехай ворожа але смерть усе ж
нехай і правда на твоєму боці
а чи по крові дійдеш ти до Веж
а чи упАдеш на слизькому кроці
нехай твоя незаперечна пря
а вороги натхненні сатаною
але убий лакузу чи царя
я омину гуляння стороною
спустошення духовно чорна річ
чи ми з тобою однієї крові
коли між нами непоборна січ
і ворожда сильніша від любові

війна війною щастя в стороні
ще теплу кров налили у бокали
за перемоги що на самім дні
усі віки захмелені лежали

02.10.2017

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Я – омега у вовчій зграї.
Альфи й бети, як ті вороги.
Здоровило мене кусає.
Я гарчу на його сліди.
Я останній на святі крові,
підібгавши хвоста за крок,
і хапаю сніги багрові –
куцій вдачі з погонь оброк.
Костомаха і трохи шкіри,
рвані залишки сухожиль…
Погуляли на славу звірі,
узаконили хижий стиль.
Сил немає супроти вітру,
сніговіям і злим дощам.
Я позаду усього світу,
що шанує закони Гам!
Я – омега в бою за простір,
за найкращі шматки-куски.
Сита їжа моя – це кості,
гола правда моя – казки…

12.09.2017

Таки на осінь меркне Світовид…
(Осінній смутку мій, осінній жалю!)
Немов оса, себе у серце жалю,
Коли марніє сонця я́сний вид…

Небесний Царю, Да́ре світлих слів –
В вінчальному вінку – вінок терновий…
Корону Смерті, рівно ж як Любови,
Море́ні й Ладі міряти звелів.

Весільний вальс похмурої пори –
Химерний час Морениної вроди…
Але й на те існує Цар Природи,
Щоб рівно поділять свої дари.

Немає ради… Ладонько, змирись!
Невлад зі світом мліють чорні віти.
Десь тліє Руєвит в руїнах літа…
За дар руїни Ладу помолись.

Змарнілі ви́ди… Самоцвіти шат…
Обнови світла… Темряви окови…
Життя і Смерть – гармонія Любови –
В тім роді кревнім Ладу ревний лад.

А що нестерпний колір тих оков
Як осені й весні –зимі і літу,
Вінець терновий – доля самоцвіту –
На Смерть – Морені, Ладі – на Любов!


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997).

Засуджено в Едемі смоківницю:
Плодів не буде. Так угодно Богу.
Смачні занадто. Хай ростуть кислиці.
Для вискочнів це буде засторога.

Краса - вогонь. Пече нестерпно очі.
А Він ревнивий, заздрісний, лукавий.
Нехай черва довершеність поточить,
Покриє листя патока іржава.

Буяє дереза, чортополохи,
Бамбук у небо вистромив кинджали.
Інжиру віти обростають мохом,
Пусті суцвіття покривають галли.

Смоква усохла. Піде на багаття.
З пилою садівник крокує садом.
Від клумби чути крики і прокляття:
Божок ламає запашну троянду.

(за мотивами твору Оксани Розум)

22.08.2017р.

Давно відомо –
цей світ несправжній!
Усе - ілюзій коловорот!
Спитай у себе.
Ніхто не скаже,
що перший промінь уже от-от...
А сон глибокий –
не добудитись,
не докричатися – і нехай…
Ми один одному будем снитись!
Ти тільки серця не вимикай.
Ще зовсім трішки,
а там – світанок.
В мені вже пісня його звучить…
Цей сон розтане.
Загоїть рани любові музика.
Відболить.
А ми прокинемось, як раніше.
Як прокидалися сотні раз…
Бо є щось краще
і важливіше
того, що може вмістити час,
того, що може збагнути розум
що колупається у собі…
Цей сон розтане,
піде із грозами…

Усе – для тебе.
Усе – в тобі.

Викручує тучі росою на поле
перисте руно голубе.
Буває, що інколи – майже ніколи,
коли тарадайкою їде по колу.
– Цабе, круторогі, цабе!

Ніщо із косою її зупиняє.
У милі понурі воли.
– Куди колимага?
– У пекло...
– До раю...
А вітер у іншої хмари питає:
– коли, кучеряві, коли?

Не чути зозулі. Затих соловейко.
Ніхто обіцяє дощі.
Його канцелярія дуже далеко.
Лягають під потяги шпали і рейки
луною сирен уночі.

А день допікає такою жарою,
що краще упасти героєм до бою,
аніж полягти у бою.

Коли на війні не буває сієсти,
копають окопи сапери-поети –
останню надію свою.

                              08.2017

Літо малює лінії, пензлем наводить кути,
Ділить ціле на менше: дороги й стежки до хати.
Та чи вистачить мені досвіду й висоти
І чи стане повітря вдихати і видихати?
Небо грається в символи: пише маслом.
Все стається учасно, по волі й честі.
Та чи вистачить чисел іти за часом
І чи стане любові прожити чесно?
Світ поновлює істини. З давнини.
Вдосконалює душі, мудріє в дітях.
Та чи вистачить мені щирості й глибини
І чи стане гармонії бути для світу світлом?

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

За сім хвилин ти вийдеш на ГД,
бо так на електронному скрижалі
провіщено пророком, що веде
цей потяг і навряд чи налажає:

пророки – не поети, бо вони
за власне слово можуть відповісти,
тому пальто рукою запахни,
не озираючись на машиніста –

він вдячності твоєї не шука,
тож вір гудкові, відданому гучно,
аби була хода твоя легка
до ліхтарів, до сигарет поштучно

від вулиці, де вперше перетяв
твою зарозумілу прощу містом
(неначе доказ божого буття
для хлопчика, що виріс атеїстом)
вугільний присмерк у її очах,
котрі спочатку чорними здалися –

і до дверей станційних, що розчах-
нуті кудись в околицю столиці,
де марять безшелесні патрулі
про три попутки, про пітьму столітню
і йде у хмару місяць угорі,
немов копійка у долоні злидню.

17. 05. 2017

За пругом світла - темінь. Чорнота.
Фінал життя. Грудей останній подих.
Скінчаються відпущені літа
І скоро дух мій вийде на свободу.

Його колись сліпа впіймала плоть,
Вневолила, неначе звіра в кліті.
Вона для нього - кара, химородь,
Прокляття найпідступніше на світі.

Бо дух - це воля. Це - самі боги.
Йому смішні обмеження, кордони.
А тут огидні тіла ланцюги,
Кістки, драглисте м'ясо, кров солона.

Але найгірше - відати думки,
Читати їх, немов одкриту книгу:
Брудні бажання, заздрощі, плітки,
Пиху, жадобу, лестощі, зловтіху.

Нещасний друже, ти мене прости,
Не я тобі завдав такої шкоди.
Уже пора. Від мене геть іди...
Та він не хоче вийти на свободу.

29.06.2017р.

Іще один філософ геть пішов.
Шатро, зібгавши, кинув край дороги
В сузір'ях золотих блакитний шовк
І дерево, що коренем глибоким
Обвило серце матері-землі,
А стовбуром усе живе єднає
І гілка на тім стовбурі одна є
Про неї він казав: вона - то ми.

Час йшов нерівно, вітри молоді
Шугали світом нарвані й голодні,
Був день не довше тріпотіння вій,
А ніч тяжка, мов погляд у безодню,
Цупким покровом душу зап'яла,
Щоб поєднати пахощі і звуки,
Гонитви захват і любовні муки
Та в слово й образ врешті решт змогла.

Єднай, моя голубонько, єднай
Твори себе на образ і подобу
Все поєднай, та, прошу, не чіпай
Своєї ночі рятівні покрови.

Бо, що під ними? Годі, збережи
У таємниці все, чого немає,
Хай гілка пружно й безтурботно має
І птах співає: ти-то-ти-то-ти.

Парує травень дощовий
Крізь вий зелених грубі коси
Мереживо тремтливих вій
Нам прикру істину доносить,
Що годі пнути небуття
Шатро над ліжком пелюстковим -
Не пурханням, не каяттям
А дієсловом. Дієсловом.

2000

I
Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно...
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на кашкетах,
І місяць, немов емблема на голубім погоні;
Креслять кола орбіт металеві планети –
Супутники – запущені в космос сьогодні.
Спить мій товариш...
А в снах розцвітають маки,
Сняться суниці і схожий на сонце сонях...
...А десь далеко про сина задумалась мати,
До ранку розплутуючи сивий клубок безсоння.
Пахне в кутках у пучечки пов’язана м’ята,
А в серці – колючка злюча...
(Мати ніколи не замикає хати,
А серце для болю замкнула б...
Та де той ключик?)
Мати, як чайка...
Усі матері споконвіку
Носять у грудях палаючу рану –
Тривогу.
І лиш єдині на світі є вірні ліки:
Сина обняти живого біля порогу.
Спить мій товариш.
Бо в нього є мати,
Яка не спить, бо в неї є син...
А в моєї матері на могилі
Трава неприм’ята
Плаче важкими сльозами роси.
...Тихо в казармі.
А сни мені дмухають в очі
І ходики зовсім нечутно ходять...
Мамо!
Я тебе уві сні цілувати хочу,
Міцно цілувати,
Як маму свою Володя.


II
Мати…
Мабуть, гарно її мати…
(А мені приснилася хоча б!).
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти
(На могилі посивів полин).
А моя не буде вже сивіти.
І за неї посивіє син.
Пожовтіли довоєнні фото,
Як жовтіє жовтень за селом…
Пожовтіли довоєнні фото
(А твого немає… не було…).

Стежка на кладовищі нерівна,
І на стежку хиляться бузки.
Стали сиві люди на коліна,
Стали, щоб оплакати близьких.
Плачуть очі.
Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат.
Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат. Не вбивця окаянний,
Серце в мене, що зоря огненна.
Матері,
материки
і океани
Дивляться з надією на мене.


1963

І Бог_Творець сльозами світніх злив
за тих "господів" свідчив - "не створив!"
ні Ра, ані Йегова, ні всі інші.
Але не кожен серцем це відкрив...

                        І
Ми убогі по задуму Бога.
Та потуги людей немалі!
Убиваємо Гею потроху.
За епохою буде епоха
і не буде цієї землі.

Уявімо нечувану еру
і нові неосяжні краї.
Ліліпутія із еСеСеРу
буде «гузно лизать» Гуліверу,
аби той уподобав її.

Посуворіє ідол Перуна.
Завоює Європу Зевес.
Опанує Америка руни,
і упаде колода Фортуни
на засіяне «поле чудес».

Папа Карло розколе поліно
і натеше героїв Перро…
Шапіто обере Буратіно,
революцію – син Чіполіно,
а казну – онучата П’єро.

                        ІІ
Все минає. І на перехресті,
де куються мечі сатани,
Україна, заручником честі,
на чолі революцій, протестів
оживає у пащі війни.

Від Ісаії є – і «гонимі»,
і улюблені Бога Отця,
і предтечі Донбасу і Криму
від Содому і до Херосіми,
від Чорнобиля і до кінця.

Бо така от історія клята,
що немає добра без хули
і тер-акції без кабали…

Репетицій ми мали багато.
Необхідно одних розіп’яти,
аби інші святими були.

                              05.2017

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

Така природа або звичай:
Душа у небо, розум в твань
Нав'язлих вічних запитань,
Лиш сниться спокій, чути відчай
Між істин болісних хитань.

Чому? Коли? За що? Навіщо?
Хто винен? Що робити? - теж
Різновиди таємних меж,
А що за ними - кладовище
Чи простір інших узбереж?

Чи дійсно варто намагатись
За межі рушити, знайти
Там гулку прірву пустоти,
Пігулку звільнення чи страти
Або свої старі сліди?

Ятрять питання; невідоме
Лякає так, що хоч кричи:
Що там? Хто ти? А ну, речи,
Чого питання ті симптоми,
Що вкрали спокій уночі?!

І невідоме відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь."

Все як раніше: той же відчай
І запитань знайомий смак,
Але - лихий чи добрий знак? -
Як завжди, спокій лише сниться,
Душа, як завжди, є навзнак -

Вдивляється в малюнок хмарний,
Торує шлях не навпростець -
Тварина, засіб чи творець -
Шукає сенс буття немарний
Серед нездо́ланих фортець,

І непокоїться до рання,
І ніч марнує, не до сну,
Бо прагне відповідь ясну
Крізь горнє чути німування,
Як бачить неба глибину.

І небо часом відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь..."

2014, 2017

Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.

2017