Ничего, ничего не воротится -
Даже чего не было.
Дни глядят пересортицей,
Сирень отцветает мылом.

Млечной, желанной улицей
Светится путь попятный,
Но кто-то ещё сутулится
Жить нелицеприятно.

Спросить всё равно и не с кого
Даже. Подкравшись странно,
Воскресение Лобачевского
Портит иные планы.

Потёртые, в звёздах олухи.
А жертвы такого пошиба,
Что и на колючей проволоке
Баюкают: "о, майн либе".

Глядеть высыпают жители на
Руна золотые кудри.
А истина вседержительна
И вечна, как Хепберн Одри.


2013

Це яку вже осінь зустрічаю
Стримано, неначе й не свою…
Заварю калинового чаю –
Гіркотою відчай переб’ю.
Сумно тчеться саван павутини.
Все минеться з часом. А проте –
Не мої на часі іменини
В день, коли калина зацвіте.

1996

Занепадаю. Пропадаю. Та припадаю
до твого тіла, ріднокраю, бо добре знаю,
що не відторгнеш, не відштовхнеш і не оскверниш
моїх останків - до свого праху мій прах повернеш.
В твоїх чорноземах, мій ріднокраю, я розчинюся
і буйноцвітом в живу природу я повернуся,
й відчую поряд блакитнооку сестру-фіялку,
таку знайому мені, старому, здавен, ізмалку...


2010

Стисну губи та довго мовчатиму-
Бездоганно втішатиму нашу любов.
У долонях вогнище триматиму-
Намагатимусь вразити милого знов.

Я у місяця щойно благатиму
Сяйва срібного- сердця скрижаль.
В щасті маємо бути багатими,
Так навіщо висловлювать жаль?

Очі сині захмарені тугою,
Заполошені смутою дійсності,
Визрівають сльозою-наругою,
Виливаючі струмені пристрасті.

Мелодійно-скорботна надія моя,
Ти мене не посмієш покинути!
Обрій знову палає- вирує зоря!
Не повинно кохання загинути...

Сиджу на покуті святім, умиротворений,
під осіянними іконами, під омофором,
і, мов дітвак,
молюсь на трійцю соняхів,
які прийшли в мій дім з полів Луганщини,
з петлюринсько-сосюринської волі,
із вольниці булавінсько-махновської,
прорвавши рубежі оледеніння,
блокадні рубікони регіону,
і світять, мов затеплені свічки...
Це - мій автопортрет на тлі надії.

2009

Відходять у вічність поети –
Титани
Народного духу –
На плечі нащадків
Лягає тягар заповітів і спадків,
І сіллю на рани – нездійснені плани.


2003

Ненаписана реквієм-повість
про осінню жагу почуттів,
про гординю по імені «гордість»,
не останню у списку гріхів.

В полі сивому думи-дороги
поведуть в неоплаканий жаль
і небесного виру пороги
рознесуть світом тоскну печаль.

Хтось в полоні тієї печалі
поведе свою правду на бій
у минулі розтрачені далі,
де могильники вічних надій.

Хтось наївно згадає про вічне,
невмируще, прекрасне й святе,
тож закреслить своє пересічне,
і у вірі спасіння знайде.

Хтось заплаче з безсилля й зневіри,
прокляне цей божественний світ,
надихнувшись безумством без міри,
піднебесся опустить на спід.

Човен долі під срібним вітрилом.
Ідол смерті над полем життя.
Станьте в чергу: єдиним мірилом
всього сущого є забуття.

Той ланцюг із безпам'ятства й болю
обіймає живих залюбки
і, натхненний, впивається роллю
деміурга усі ці віки.

Дні такі неповторно гарні
і шипшина під вікнами зацвіла.
Завтра знову оглянуть мене в лікарні
і, можливо, дозволять на день до села
(чи на тиждень) поїхати, перепочити
від міського незатишку і недуг,
до луганських квітучих лугів долучити
найквітучіший марківський луг...

... Походжу по стежках споришевих,
на барвінках полежу в кленовім ліску,
розпечалюся, сил наберуся душевних,
покладу на могилу матусі букет із бузку.
Попрощаюся з друзями на кладовищі,
за гріхи непрощенні пробачення попрошу
(там, за краєм, всі рівні – і нижчі, і вищі),
і, прощенний всіма, свій останній рядок допишу...

2011

Перше вересня, весняно саду, серцю:
барви осені листка не вбили жодного!
А на сотці, де доспіли перці,
репетиція червоного і жовтого.

2012-2013

Солодкий сон – солоний просин
Сльози,
Що, наче ртуть, жива,
З весни – у літо,
З літа – в осінь
Перебіга-переплива…
Ізнов наснились батько й мати –
І відтіснилися. Нема…
А ти хотів насправді мати
Усе, що снилось,
Задарма?!

1996

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті...
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах полів. Глибокі карби
Лишає плуг на стомленій землі.
А журавлі на пружному крилі
Несуть у далеч спогади блакитні
Про гнізда, звиті в сонячному квітні.

2
Пора не суму – підсумків пора.
Спокійна осінь. Прочитай ізнову
Усе, що вийшло з-під твого пера.
Зверни увагу не лише на мову –
На стиль і форму. Пильно подивись
В сліди свої, у вчинки. Ще не пізно
Внести суттєву правку. На колись
Не залишай, щоб не жаліти слізно.
Що влітку не довершив – доверши.
Погідна днина стане при нагоді,
А прикладом – довершення в природі,
Яка одвіку прагне до вершин.

3
Вітри осінні погасили
Сліпуче полум’я квіток,
Та ще тримається щосили
За гілку вогничок-листок.
І відчайдушно так тріпоче,
І щиро так палахкотить
В холодній млі,
Немовби хоче
Зігріть весь парк
І освітить.

1982

Некопіювальні,оригінальні поети
пишуть твори наче проекти,
вириваються з епохи примітивної культури,
віршують,
віщують,вершать,
а рукописи їхні виходять за межі часу і простору...
І перед кабінетів дверима закритими ,
знаходять двері в собі,цв"яхами долі не забитими,
як вихід , як відкриття
ще незнаного буття...
Та надсилають тексти малозрозумілого
як листи із майбутнього,
до людства, що оділо тимчасові етичні цінності
матерій далеких провінцій
периферії життя Земної цивілізації.
Ці поети -
мають слова за мечети
що прорубують шлях
в світоглядних хащах мов в джунглях,
пробиваючись до блага,
до Бога,
до джерела,
до ідеала...
Співставляють тисячі слів улабораторії свого життя
як добра багатоваріантне розмаїття,
пробують -
винаходити проби -
матерій майбутнього щастя.
Тільки такі, дивакуваті,
що без віршів нікроку
що записують їх,на усьому ,що попаде під руку,
навіть на сірникових коробках,
у своїх доробках -
проникають у сутність ідеї у слові
у дивній своїй поетичній промові,
із мовної глини
як з першоцеглини
змоделюють в душі - невідоме,нове,всеможливе...

Час збирати каміння
чи копати картоплю?
Хто цю душу бідацьку
зрозуміє нараз?
Час іти на майдани
чи курити коноплі?
Час приходить наосліп,
вибираючи нас.

Хату скраю збудую,
де би сісти й спочити
і зібратися з духом,
бо немає ніде
того краю-безкраю,
де би силу зростити
і сховати від крука
своє серце святе.

Але звикну до хати,
до вишневого саду,
до приватного щастя
усім бідам на зло
і збирати каміння
чи садити розсаду
не постане як вибір –
рідним стане зело.

Біла, чи бордова

Ні, не дадуть пожити, як людина!

Як пісня, серпень, серце, як орля.
Так жити років сто, а, може, двісті.
Але зима метеликом кружля,
а осінь гусінню ховається у листі


Біла, або фіолетова

Одна окраса і на небесах!

Нас і дерева серпень обідня:
старіють груди груші без намиста.
Та, ні, брешу: блищить-горить одна,
окраса найгарніша і найвища!

2009-2013

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

Я відірвав од ґрунту деревій,
Мов козачка від матері татарин.
Та корінь його білий і кривий
у душу, наче блискавкою вдарив!

2011

Тільки сонячну помаду
витре вечора ганчірка,
як для вікон серенаду
вже співає перша зірка!

2003

Встаю удосвіта – бриню,
мов жайвір піднебесний:
о, скільки ж простору коню
і безкрай пречудесний!
Це – рай земний: чи сад, чи гай,
чи бір, а чи діброва…
Літай собі, часу не гай,
поки душа здорова!
Вітай світило світове
в блакитній неба рамі,
все перспективне та нове,
намріяне зарані,
сприймай. Реальністю стає
підчас і нереальне,
якщо уявлення твоє
в основі геніальне.
Тримайся міцно на крилі,
вітрам не піддавайся,
та від магічності землі,
пильнуй, не відривайся!


22.07.2009

* * *
Нестале все.
Гадання чи прогноз
Надії додають.
Але... є сумнів...
Надворі спекота,
В душі – мороз,
У підрахунку "так",
В кінцевій сумі –
Категоричне "ні"...
Прогнозував
І я твою
Можливу
Поведінку
І – помилявся завше –
Визнаю
Свою поразку
В цьому поєдинку
З несталістю.
Стабільності нема
В твоїй душі смутній,
Як і в погоді:
То зв’язуєш – обірване – сама,
То рвеш категорично знову:
"Годі!"


* * *
Стежку загубивши,
Розгубився,
Зупинився в подиві
Й стою...
Може, я на світ не народився
Вдруге
Й по-другому не свою
Долю празникую
І горюю?
Може, я не був і не бував,
І зорю з тобою не зорюю,
І тебе всю ніч не цілував,
І не плакав, може, не сміявся
Потай над собою, при тобі,
І в твоїх очах не відбивався
Образ мій – химерний, далебі?..
Вихолоне, вистудиться ложе,
На якім ледь жевріло тепло,
І ніхто довідатись не зможе,
Що було,
Якщо воно – було...


* * *
А нам з тобою вже пора
Іти на поступки моралі,
Бо почуттів смертельна гра
Виносить вгору, по спіралі,
До небезпечного кінця
Й катастрофічного падіння…
Кому вона потрібна,
Ця
Запрограмована подія?!
Люби нелюбого свого,
Терпи нестерпні свої болі,
А я – свої.
На дві недолі
Розділим долю…


* * *
Я поразку свою визнаю,
Полишаю арену змагання –
Ти була у моєму житті, на краю
Безнадії – надія остання.
І тепер я, розбитий ущент,
В маячні з дурману і туману,
Наче пес під колючим терновим кущем,
Невигойну зализую рану.


* * *
І знов не стало піснею пісень
Кохання однобічне,
Невзаємне:
Минуле – ніч,
І сьогодення – темне,
І завтрашній
Не проясніє
День...


* * *
Прощаймось без надії,
Що колись
Зустрінемось бодай хоч випадково,
Бодай на хвильку, на єдине слово, –
Шляхи і долі наші розійшлись.
Прощаймось без печалі,
Що для нас
Вже не заграють весело троїсті…
В Луганську – тихо.
А в твоєму місті
Іще тихіше – зупинився час…

..............................

* * *
Від цього яблука –
Не бійся! –
Шматочок ласий
Відкуси,
Пусти з очей зелених
Бісики
І в дідька щастя попроси.
Можливо дідько – добрий дядько,
До щастя долю ще додасть...
Не бійся! –
Сміло й без оглядки
Кусай –
Заради доль і щасть.
Гріха – немає:
Образ Єви
І приклад Єви – ще живі...
Яке ж бо диво яблуневе
Жовтіє стиглістю
В траві!


* * *
Чого тобі не спиться, чоловіче,
В тумані опівнічної зажури?
Змирись – не буде в тебе Беатріче,
Не буде тобі вістки від Лаури.
Задовольнися тим, що маєш нині
Від Бога, від людей і від самого
Диявола. Якого ще людині
Жадати щастя й талану якого?!
Втішайся тим, що гріється під боком
Холодна, мов змія, колишня мила.
Пильнуй і уві сні,
Щоб ненароком
Вона у тебе жало не встромила.


* * *
Побудь зі мною. Перебудь
Зі мною разом – це ж востаннє! –
Поразку пізнього кохання
Мого, а про своє – забудь.
Воно лиш епізод малий
В житті барвистому твоєму
Й не пізно ще змінити тему
Одну на другу – лиш звели
Змінити.. В цю ж болючу мить
Побудь зі мною, будь зі мною
Терплячішою і земною,
Якій, як і мені, болить!
Тебе – не бійся! – відпущу
Я після того, як минеться
Сьогоднішня біда, й проллється
Мій біль у вигляді дощу
На трави осені…


* * *
Любити – треба вміти
Розуміти,
Душею чути,
Бачити чуттям
І знати:
За найкращі в світі
Квіти
Сповна платить –
Готівкою –
Життям!

Так швидко я промчався коло соняхів.
Так, що не встиг пізнати їхню суть:
чи Сонце є для соняшників конюхом,
а чи вони весь день його пасуть?

08.2009

Місяць покотився гарбузом,
хмари потяглися гарбузинням.
Місяць таємничий, як масон,
став на мить привітним і поживним.

Блискіт загадковості погас,
щоб холодним вечором осіннім
зорі посміхнулися до нас
гарбузовим смаженим насінням.

08.2009

Нехай бояться вороги, а ти не бійся!
Нехай жебрачать бідаки, ти не проси.
А ще не вір, коли усі кричать: довірся!
і слово лжі до інших теж сам не носи.

Чого боятися? Що час прийде умерти?
Ти – мить, що з тіні переходить знов у тінь
і право вічності – усе минуще стерти,
щоби самій не перегнити в чорну тлінь.

І бідність – не порок. Її ти не цурайся,
не уважай на дурнів, що кричать: дурнІ!
Живеш по честі, там і залишайся,
бо правди не пізнаєш в ситі дні.

А ще не довіряй тим маскам і личинам,
що так натхненно грають у театрі слів.
Дивись душею, серцем, не лишень очима,
тоді і щире відрізниш від фальші днів.

Не вір, не бійся, не проси – як кодекс честі
в країні, де поети, люди і царі,
де все зі скрипом, абияк і проти шерсті,
де злидні ниці і маєтність угорі.

Не вір, не бійся, не проси –
наснились хтиві голоси.
А може, то дуркують пси,
пещені суки, ситі пси,
що переїли ковбаси?
А може, інші, злючі пси,
що стережуть блошині сни
без повідків і ковбаси?
А може, то такі часи,
де люди-пси і голоси...

Пітьма і тиша. Сад про сонце мріє,
про музику і світлу, і дзвінку.
Рушник новими нотами біліє,
сопілку сонечку виточує цвіркун.

08.2009

Служив для Сонця Місяць маяком,
і хлібом, і водою був питною,
у день вікном і золотим биком,
що, ніч усю, змагаючись з пітьмою:

спиняв плечима, боронив грудьми,
штовхав рогами... А тепер повинен,
проміння Сонця витягши з пітьми,
сам розчинитись в сонячнім промінні!

1.08.2003

У чому сила, брате?
У голій правді, цій страшній потворі;
у совісті, останньому із сховів слабаків?
Нехай у небі не засвітять зорі,
якщо був час із праведних років.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Свята ідея не збудує світ
і подорожній не здолає втому,
як у душі безсилля зріє плід.
Якщо ж до сили ще й ума додати,
а Божого страху на мідний гріш,
тоді й мораль вартує розіп’яти
і правду підвести під гострий ніж.
Коли ж на силу інша міць знайдеться,
змагання їх нашле на землю млу
і кров невинних ріками проллється
на славу силі, на утіху злу.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Прийми цю вічну, брате, аксіому…

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

Білогруді хмари
раптом посіріли,
мов поклали радість
світлу під замок.
Заніміли струни
сонячної ліри,
але сонця голос
в серці не замовк.

Натягнули хмари
сірі шаровари,
а блакитні шорти
кинули в смітник.
Захопили сонце
і замурували,
але світлий настрій
в темряві не зник.

Та й нема причини
настрою зникати,
бо гроза вечірня
то моя доба.
Я веселий дятел,
впертий і завзятий,
що і скелю смутку
стрімко продовба.


08.2009

Горою суне хмара грозова
"Спокійні будьте!" - сонце призива.
З гори нехай і блиска, і гримить,
грози то розбивається граніт.

08.2009

Меліса осам до смаку,
мурашки моляться на пижмо,
а я - на землю цю святу,
на цвинтар, що розквітнув пишно.

Напевно, душі всі в раю,
бо цвинтар - копія з едему.
Полю бур`ян, в могил ріллю
доріжку втоптую життєву.

08.2009

Простити зло, немов себе простити,
чи зуб за зуб, до третіх поколінь?
Хіба це легко – ворога любити,
хіба це важко – вбити його тінь?

Хіба ми рівні тілом і душею
і Божа милість падає на всіх?
Хоча усі ми ходимо під нею
і яро домагаємось утіх.

Як подолати его, свого Змія,
що відхідну нашіптує у сні:
- Людське життя – спокуслива повія,
бери усе, що любо в ній тобі.

Простити зло? А як себе простити,
коли заплачуть янголи ясні,
що міг би помсту раз лише убити,
а не щоразу, на святкові дні.

Не бійся осені. Вона
приходить вчасно.
Налий собі блаженного вина
і пий непоспіхом - до дна,
до істини: все буде ясно
і зрозуміло...
Прийде Покрова -
і зачитає всі твої права.


2006

Ріка тече. О скільки їх текло,
отих потоків, ручаїв безликих ,
але вода, наситивши зело,
завжди впадала до водойм великих.

Тамуєш із ріки жагу, а смерть
уже таїться у живій краплині.
Її не бійся – це лиш круговерть:
усі ми у житті, як на гостині.

Ріка тече, та мудреці віків
безсилі осягнути вічність часу,
бо спрагу утішали з потічків,
а з океану – жодного ще разу.

* * *
Нікого... Один на один
Зі своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою...
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.



1970

Цей мертвий штиль...
А як добутись берега,
обсохнути від сліз, почиститись від слизі,
аби явить себе у повній первозданності
зраділим друзям
і позлити недругів
живучістю своєю українською,
і вихилити чашу тріумфальну
за себе - Афродіти полюбовника,
що викупався в піні від шампанського?!

Гребу, допоки ще не затайфунилось,
всіма плавзасобами:
ложкою підручною
і ручкою неложною,
й рукописом,
довершеним до крапочки останньої,
до висновку, дозрілого до істини,
до знаку галілеївського оклику -
все ближче берег,
де земля і море
символізують всетерплячості козацькі!


2006

Мамо,
Я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі,
З дивовижного Кам’янця і неповторного Львова,
Із Луганська й Москви… Ви чекали мене,
Виглядали з хрещатих барвінків,
Запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза:
Переводився сад; перероджувавсь диво-лісок;
Витікали ставки; криниці заростали травою;
Зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні.
Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець.
Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки
Заплели ту галяву, де годі й могилку знайти!
Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій;
Я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву:
«Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню –
Я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…»

Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором!
Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив.
Я не став бур’яном – непокірний і щирий надміру,
Я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув,
Що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки,
Материнської ніжності… Мамо, я ненависть ніс
До Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір,
Розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію,
Помираю повільно в чужому для мене краю,
І не маю копійки – купити квиток і приїхать –
Вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов.
Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив,
Не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей…
Привезли вас, матусю, казали мені односельці,
Молоду і вродливу, із глинища – вже неживу.
Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте,
Притулила сиріток до ваших натруджених рук…
Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали?
Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!



2001

Можна упасти нижче
найбільших морських глибин.
Можна піднятися вище
найбільших гірських вершин.
А можна залишити мрії
на рівні суєтного дня,
не осідлавши в дорогу
трепетного коня.
І тільки коли стемніє,
у серці оселиться жаль:
не справдилися надії
і ближче не стала даль.

«Не дай Бог осліпнути!
Краще померти,
Чим жити у темряві», -
Мудру пораду
Підказує серце…
Все"дно ж не Гомер ти,
І ти не напишеш свою «Іліаду».

Не дай Бог не бачити більше цієї
Країни могил і надій споконвічних!
…Й сильніші за мене впадали у відчай,
Позбавлені змоги творить «Одіссею»…
Не бачити ворога дії – це ж мука
Пекельна! Не бачити виходу з ночі –
Це ж пекло подвійне! Не бачити крука,
Що виклює хижо незрячі вже очі?!


2003

Поезія - то не манірна жінка
У біжутерії зі штучних слів, метафор,
Що серед звалища думок - порожніх звуків -
Волочить шлейф епітетів, анафор.
Обвішана отим фальшивим злотом -
Верлібрів образи чужі, близнята - вірші...
Це не поезія, це тінь її під плотом,
Де вхід до Храму за Говерлу вищий.
Туди душею треба підніматись,
А щирістю освітлювать дорогу.
Словам важливо з почуттям зрівнятись,
Вклонятись тільки Істині та Богу.

2012

Де мало сонця, там правлять тіні,
де мало праці, там царство ліні.
Зайти за щастям у храм безбожний
захоче грішник, мало не кожний.
У молитвах тих немає правди –
приходять хвойди, заходять зайди.
Заплаче рабство в обіймах волі.
Йому миліше життя в неволі.
Дорога млиста, дорога сива.
Вітри колючі, холодна злива.
І гнуть додолу тягар і ноша,
але найбільше немилість Божа.
Смеркає рано. У час світання
нема наснаги, нема бажання.
А ще ж далеко, ще обрис ночі
не скраяв серце, не виїв очі.
Та чути голос крізь біль і втому:
не ставте крапку, залиште кому…

Ти сколихнула душу всю до дна.
Та що там сколихнула –
Землетрусом
Пройшлась по ній!
Регоче Сатана –
Не вперше – над розіп’ятим Ісусом.
Посміймося ж крізь сльози: дивина,
Йому вже до причастя – і в землицю,
А він до животворного стегна,
Крутого, мов окріп, свою десницю
Простягує!
Не смішно, далебі…
Ніхто тобі не вивершить корони
І трону не згромадить –
На вербі
Пліткують,
Замість плакати,
Ворони.


2007

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007

Наверное, это куда как нормально -
Под тяжестью лет оказаться в зените
Культурных миров и миров социальных,
Да я проверял уже это, простите:

Мне ахово в урбанистической груде,
Где трэшно светлы и богемны туземки,
В далёких краях, где суровые люди
От Леты ведут лабиринты подземки.

Сплошным комиссаром не выйду на площадь,
Ни дня не подамся ни в блоги, ни в боги.
Хочу подобрать себе что-то попроще,
Чем мясо кусками иных антологий.

Куда бы вестимей вдоль солнечной нити
Принять перорально, впустить внутривенно
Чего-то такое в условном транслите,
Чему не присудят ни важность, ни цену.

Бывая всё чаще, вдыхая акаций,
Случаясь виньетками счастья влюблённых,
По ходу мерцаний одним оказаться
Из лотов, забытых на аукционах.

С экранов радаров - из полупропавших.
Но, может быть, всё же ко мне обернутся
Колонные стебли подсолнухов ваших,
Коленные чашечки ваших настурций.

2013

Стискаю душу у кулак,
А з-поміж пальців – жмут проміння…
О ця мелодія осіння!
Не напрощається ніяк
І позолоти не нап’ється…
В глибокім сховку мого серця
Ще образу твого печать,
Відлуння випалених кроків,
Зарубинки щасливих років
І світла Божа благодать,
Що іменована любов’ю…
Мій простір дихає тобою,
І я не вивільнюсь ніяк
З обіймів тих… яких немає…
Скажіть, хіба таке буває?
Любов наївна… долі знак…
Жорстокий привид чи омана…
Від спогадів безмежно п’яна
Блукаю в часі… Позаяк
Ти – мій загублений маяк.

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

Тебя нектаром любви напою,
Мой Ангел Белый - чистая Любовь !
Цветами для Тебя дорогу устелю,
И пусть Твоё тепло останется со мной.
Победу , радость и добро - с друзьями разделю ...
Мой Ангел на пороге - черный жизненный урок !
Щедра на испытания Судьба ...
По жизни рядом Ты идёшь дружок .
Была несовершенна и грешна моя душа,
Мне без Тебя ни день , ни ночь .
И как разлуку превозмочь ...
О глоток Любви, глоток лучезарного Огня !
Мой Бог ! Мой Свет, Ты внутри Меня !

Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось... Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без упину
Підштовхує мене – чи до гріха,
О Господи, прости, – чи до загину...

Нікого в тому поїзді нема,
Заприсягнуся, хто мене не любить,
Хто ні за що, знічев’я, задарма
Невинну душу збурить і погубить.
А може, в тому поїзді є ті,
Хто любить, але я про це не знаю,
Хто переверне все в моїм житті
На кращий зачин – без кінця і краю?

В тім поїзді, можливо, я сиджу?
А може, того поїзда – немає?
Втікаючи від привида, біжу
Йому навстріч...
А він – наздоганяє!

це б камінь скинути з душі
на путівці розгрузлім
аби ходили по соші
хоч тіні давніх друзів
і не топилися в багні
юначих літ надії:
мож по дорозі кам’яній
вість благосна надійде
бодай в оцю останню мить
зневіри та одчаю
душа якій не відщемить
до радості причалить
з душевних каменів мощу
крізь багнища дорогу
чужі провини сам прощу
свої – несу до Бога

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу,
І ти про це, будь ласка, не проси –
В усі часи шукав я правду, Божу
І ласку Божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


2000

У вечір липневий привітний та гожий
В низах повідає воді верболіз,
Як роси і грози змивають дні Божі,
І хилять їх мулом Землі ветху вісь.

Пари прохолоди – малята туману
Брикаються лугом, верхів’ям отав,
Полощуть у річці утіху духмяну
І котять її валунами у став.

На вербах ледь зримий пилок позолоти
Із місяцем дружню розмову веде,
Мовляв, проявити себе я не проти,
Та листя занадто іще молоде.

Іде через кладку тепленьке зітхання.
У дуплах, у хащах, у дальніх ярах
Воно ще побуде, як ласка остання,
І рушить у теплі краї, наче птах...

19.07.13