… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й квасоля,
Звукове мереживо серпанку
Коники приносили із поля.

А під вечір наша корівчина,
Що сама на вигоні гуляла,
Лагідними шпанськими очима
Нас на добрі сни благословляла.

Пижмо напинало шати пишні
Над землею, приховавши зайве,
І стікали кров’ю шпанські вишні
У мертвотно-місячному сяйві.


2001

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Слова смешные, влажные на вкус,
Слегка и впрямь похожие на слово,
На междометия и на союз
Не тратящие ничего такого.

В одном из них так много поздних трав,
В другом спешит на взлёт кусочек неба.
Былую роль, былую боль сыграв,
Маслятами им спрятаться в траве бы.

Прикинуться, что всё им всё равно.
Шепча себе в рукав "какого чёрта",
Бессмыслицы ещё одно звено
Добавить - и сомлеть от натюрморта.

Номинатив - их первая кровать,
В ней обстоятельств следующих груды,
И миру подошло существовать,
Каким и назовут его повсюду.

А мы, по мере рефлексии тем,
Сквозь коннотат зайдём в такие чащи:
Была ли, мол, материя морфем
И был ли их нетвёрдо говорящий?

2013

Дамоклів меч душі моєї – тіло,
щодня висить на ниточці життя
і як би тіло жити не хотіло,
та п'є усе ж із чаші забуття.
Слабке та грішне, молить не пощади –
бажає втіхи з Божого плеча.
Собі прощає хиби, примхи, вади,
бо суть його – професія меча.

Екстраполяція життя... Де ж ми
на тій кривій, що тягне світ угору?
Ми світочі, що нищать сили мли,
чи вічні бранці в підземеллях Мору?
Що нас чекає через сотні літ?
Пізнання істин чорного мовчання
у світлі негасимих зоряних софіт
чи жалюгідне з острахом страждання?
І що наш ум долучить до богів,
до кола світобачення титанів,
де розум духа вищий від чуттів,
де правда вища величі обманів?
Чи може шлях пружиною невдач
відкине нас у дрімоту терпіння,
де страх душі, її нечутний плач,
утілиться в зневірене моління?
Як мало істин в домислах буття!
Ніч таємниці яблуко ховає
і наша доля – завтрашнє життя,
на тій кривій ще значення не має.

Ми любимо часто казати, що так боїмося гріхів…
Насправді лукавимо. Все це нічого не значить.
Бо граємо ролі. В лавині сфальшивлених слів
Забули, напевне, що Бог усе чує і бачить.
До церкви йдемо, бо так модно, так роблять усі.
На людях уже «козиряємо» і молитвами…
І так себе любимо, молимось власній красі,
Що Ангели Білі криваво ридають над нами…
Уміємо справи вершити свої напоказ.
А як же інакше? Чекаєм подяки і слави…
І фото парадні у профіль і навіть в анфас,
Немов мартиролог всіх подвигів наших лукавих.
А як же добро, милосердя, а як же вони?
Чому нам так важко людину відчути душею?..
...Тоді лише вчинки не будуть такі показні,
Коли навчимося любові й пребудемо з нею.
А поки що ролі. А поки що лиш міражі.
Як прикро, як бридко, яке шумовиння і піна!
Несправжність дратує. Звиваємось, ніби вужі,
Під іменем світлим розп`ятого Божого Сина.

Собака, Собака,
посмотри-ка, нос у тебя какой:
чёрный, влажный, большой,
мягкий, словно душа
непуганного младенца!
Не рождено ещё достойного полотенца
для носа такого.
Если из всех потенций
выбрать чудесную эту,
станем ходить по свету
крепко, на всех четырёх,
вычухивать редких блох
(слышен собачий вздох).
И уж ни с кем тогда
в свете этого марева
не станем по совести разговаривать!

2013

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік щасливий
На прізвище Низовий.

Вже теше судьба потроху
Для мене соснову труну…
Я ж славлю, немов епоху,
Хвилинку життя одну!

Великим, звичайно, тяжко
Вуглинкою згаснуть в золі…
А я лиш мала комашка
На Божій оцій землі!

2003

Розворушу байдужу душу,
Примушу душу до душі
Тяжіти.
Тяжко жити мушу –
Чужа душа в товариші
Не поспіша!
Спишу на тишу,
На незворушність:
"Не тривож..."
Ну, що ж – тривожити облишу
Душевну тишу.
Лише хто ж
Душитиме душі байдужі,
Недужі залишки олжі?
Одужуй скорше!
Наші душі –
Лежачі ружі на межі...


2008

Поховали бабу Варку
Аж чотири діди,
Поминальну третю чарку
Випили – більш ніде
Взяти: лишень баба Варка
Самогон варила,
І такий – найвища марка! –
З ніг валив Кирила,
І Гаврила, і Тимоху,
І, звичайно, Марка...
Навіть сталінську епоху
З ніг звалила Варка
Самогоном.
Всі режими
З ніг вона звалила,
Доки руки їй зложила
Смерті вража сила.
Зажурилися Кирило
З Марком – аж до сварки,
І було б їх помирило
Тільки сяйво чарки.
І Гаврило із Тимошем
Карки рвуть і барки –
Все їм стало нехорошим
Без сусідки Варки.


2009

Вони жили довго й померли одного дня.
Коли їх ховали, то плакала вся рідня,
А в розпал погребу зайшовся шалений дощ
І глина з могили чіплялася до холош.
І небіж з великого міста двигнув плечем:
"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"
І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!
І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,
Чи плакали рідні, чи просто вода чоло
Змивала і капала тихо собі в траву,
І давні чорнілись вінки оддалік в рову.
І небіж з великого міста кудись дзвонив:
"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"
І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,
І змотував дядько рулоном шлею-вужа.
Просила дочка всіх лишатися на обід,
Пірнав у автобус близький і далекий рід;
І ледь закуривши, стріляли в траву бички,
І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу
Не стало, немов не було, а не просто вщух.
І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,
Мов синява впала долі – згори й навзнак.
І враз ожило між трав, між могил-хрестів
Пташок міріади і хто лиш там не свистів,
Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…
Немов новосельців стрічали отак вони.
Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,
І синява мріла впріло. Став день такий
Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.
Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,
Вже коливо з'їли й поклали ложки в миски.
Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,
І небіж з великого міста шукав бичка,
Бо геть розкурила франта сільська рідня.
Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,
Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон
Ховався забуто в куті мов зелений кіт,
І думала: що це за дивний, химерний світ?
Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –
Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4 квітня 2013

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

По життєвих дорогах,
манівцями, стежками
я все далі і далі
віддалялась від мами.

Та коли спамяталась,
зупинилась - ой, леле!
моя мама назавжди
віддалилась від мене!

З того часу дорога
все коротша між нами.
Я все ближче і ближче
наближаюсь до мами.

2013. 22.05

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
«Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом».
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Затим до станції Красне,
На залізничний вузол
Глухої ночі вів мене
Через левади бусол;
Саджав мене на потяг «Львів –
Луганськ», бажав дороги
Щасливої… Він розумів
Усі мої тривоги;
Він поділяв мої жалі,
Мої плачі в Донбасі…

Зникала станція в імлі,
В давноминулім часі.
Зникало все: моє життя
Над Полтвою і Бугом,
Яке прожив я без пуття
Й не проживу вже вдруге;
Моя понищена любов
І спроба недолуга
Долляти в неї свіжу кров
Над Полтвою і Бугом…

Мелькали станції…
І я
До міста на Лугані
Знов повертався:
Тут – сім’я,
Тут рідні і кохані…

…Дзвінки лунатимуть,
Листи
Летітимуть до Буська:
«Рости, мій сину, і прости…
Живи сто років, бузько…».

…Інакше, видно, я не зміг…
Я ж не хотів – та мусив…
– Прости, дорослий сину мій!
– Прощай навіки, бусле!


2001

В яку ж оце безвихідь я заїхав,
де ні слівця, ні промінця – нічого, –
плаксивий дощ і телефон-заїка,
і біле все перетовклось на чорне.
Відгомоніло літо – і замовкло,
відрайдужився світ і став похмурим,
стежки в село багнюкою замокли
й закрились на замки міські всі мури.
А друзі ще й подумають: зазнався,
або ж на інший бік переметнувся...
Не вірте пліткарям – відкрита навстіж
моя душа, і я ще не позбувся
ні совісті, ні вдячності, ні втіхи
від спілкування з друзями... Я знаю:
дістанеться мені ще на горіхи,
а іншого всього доволі маю.


2008

Бридко і гидко. Гонору шал.
Vip-технологія. Зради портал.
Совість – примара. Правда – брехня.
Ходять незрячі в пошуках дня.
Світло софітів. Пафос промов.
Черга до тіла. Піниться кров.
Свято для п'явок. Чистий четвер.
Хто в цій країні ще не помер?
Рідна безбожність – сила чужа.
Діти покори. Плаче душа.
Де ти, людино!? Тихне луна.
Скоро світає. Скоро війна…

Я норовил, я оседал из взвесей,
Я был непредан здешнему борщу,
Я титикакой был и сулавеси,
Что я и сам кому-нибудь прощу.

Что ж, покажи мне, уходя в бемоли,
Смирительную роль моей вины,
Которая, того гляди, позволит
Мне ложью кануть в прорву седины.

Где горний свет, там дохнут все печали
Земной изнанки лунного листа.
Призы висят морковкой и вначале,
Кому везёт, сам-так везут Христа.

И эту правду - горную, лесную,
Проточную - принять я не готов,
Пока на языке ещё танцуют
Морфемы слов, пощады городов.

2013

На розі, чи, наразі, на ребрі
Валютного кіоску, що на ринку,
Худу авоську рано на зорі
І звечора голодну ще торбинку
Моя дружина ставить – поселя
На розі, на ребрі свої надії
На птаха щастя. Видно звідсіля,
Від рогу, від ребра такі події
Ринково-обнадійливі! Авось,
Як мовлять москалі, ції неділі
Обділить доля ситого когось
І добрами голодного наділить.
Моя дружина чемно тет-а-тет
З удачею спілкується – зугарна
В торгівлі: недарма ж університет
Кінчала моя горлиця базарна!
Купують у дружини цигарки
Поштучно і дешеві сигарети
Бомжі інтелігентні й бідаки
Всім бідакам – невизнані поети.
Авоська порожніє: весь товар
По людях розійшовся, а торбина
Наїлась аж по зав’язку. Базар
Удався – ощасливлена дружина
Везе додому чесне все добро
Для нашого добробуту. По всьому
Панує оптимізм. Старе перо
По-нОвому скрипить, по-молодому.
Відроджується в серці ліроспів,
Притлумлений за довгі тижні посту:
В країні найродючіших степів
Не зродиться вже привид голокосту;
Не забреде в наш край голодомор
І не постука в наші двері лихо,
Натомість голубітиме прозор
Від обрію до обрію, і тихо,
Тихесенько, ледь чутно, при мені
Ві сні моя притомлена дружина
Зітхатиме полегшено… Ві сні
Вона така зворушливо-єдина!
Їй знов іти до рогу, до ребра
Валютного кіоску, що на ринку,
Й терпляче, для сімейного добра,
Голодну підгодовувать торбинку…

Крута епохо злетів і падінь,
Не будь жорстока до моєї Ліни.
Даруй у спекоту господню тінь
І милостиво-добрі переміни,
Щоб їй на розі, власне, на ребрі
Не довелося довго розпинатись,
Від ранньої до пізньої зорі
Заради крихти хліба торгуватись!
Вона ж – моя голубка і моя
Благословенна муза-рятівниця,
На ній, слабій, тримається сім’я,
Її словами світ благословиться
На добродії і доброділа…
О скільки в ній затаєного хисту:
Вона й саму себе перемогла,
Не визнавши поразку особисту!



2001

Над прірвою, над вирвою
ідуть на самоті
душа із плоттю винною
по чинному житті.

Позаду – сміхи стеляться
та клянчить щастя плач;
гріхи, що добре мелються,
і здобний з них калач.

Попереду – прогалини
із пустища надій.
Парують у віддалині
тумани вічних мрій.

Із прірви мудрість нечисті
нашіптує: живи
в своїй незаперечності
і раю не проси.

Кричать небесні янголи
душі: лети крізь млу!
Та думи, зла сомнамбули,
тримають за полу.

Над прірвою, над вирвою,
на холоді й вітрах,
душа із плоттю винною
блукають у віках.

Не смерть бентежить душу, ні, не смерть,
а вічність, що висить над головою.
Її зіркова чорна круговерть
людській уяві мариться святою.

Напій життя – скороминущий дар.
Його краплинам не втопити спрагу.
В кінці реалій привиди примар
зведуть тебе, безсилого, на плаху.

Небесними щаблями зійдеш вниз.
Багаття мли засліпить ярі очі.
Вже хтось зібрав сухий колючий хмиз
зігріти сон цієї злої ночі.

І запече німа журба тебе.
Печаль свічі оплаче твої строки.
Впаде миттєвість і усе мине.
У вічність увійшовши, стихнуть кроки.

Пишу...
Світлішає душа.
І день світліший.
Під серцем помисли ношу -
Зачаття віршів.
Їх живлять почуття в мені,
Неначе соки...
Чи не тому такі сумні,
Такі високі...
На фоні неба і пташки -
Крапки неначе...
Багатозначність у житті -
У римах плаче...

***
Веселками заквітчую життя,
Вплітаю музику у думу журавлину...
Зболілий вірш під серцем,
Як дитя,
Перериває вкотре пуповину...

2013

Живуть, упевнені в собі
І задоволені собою,
Не виснажені в боротьбі
І не відзначені добою.
Я так позаздрити хотів
«Хрещеникам легкої долі»,
Бо сам собі осточортів,
Чужі присвоюючи болі.
І не позаздрив...
По світах
Десь ходить щастя і сміється –
Воно прихильне до невдах
І загребущим – не дається.

Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.

Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980

В зорянім оксамиті я почекаю ранку.
Як нездійсненну мрію, стріну зорю світанку.
Біль, наче промінь світла, змусить сягнути горе.
Душу не спинить простір - всесвіт, мов чорне море.
Що там зустрів? Безмежність? Ні лиш краплинки долі.
Що там? Кінець чи початок? Лиш світло в безмежнім колі.
Панує "тубал" потворний,та все ж проросте насіння.
В ґрунті тепла й любові пустить добро коріння.

Зморившись, задрімав…
Хоч уві сні явилось
Те, що здаля і потайки любилось,
Чого я в дійсності й на хвилечку не мав!
Тріумф такий величний!
І щастя – безумовне!
Палкою вдячністю зболіле серце повне,
І настрій, як ніколи, поетичний!
Зібралася рідня
Найдальша і найближча –
Усі, чий слід змела воєнна хвища,
Чиїх могил і хрест святий не осіня.
"Іваночку, синок!".
"Та ти ж мужчина, синку…".
Зронив осінній дощ останню вже сльозинку,
Велику і важку. І нею сон промок.
"Івасику, дитя…".
"Продовжив стежку роду!..".
Зненацька я сьорбнув сльози холодну воду:
Така ж, як і завжди. Гірчила все життя…




2003

Стежка добігає до Осколу
І стрибає з кручі стрімголов
У зелену воду,
Прохололу
За коротку ніч.
Рясний улов
Зір примерхлих визбираю в рясці
Й витрушу сушитись у траві,
Щиро вдячний вигадці-будьласці
За трофеї сріберно-живі.
Та нічого не візьму додому
З щедрого ліричного добра –
Інший хтось на березі крутому
Це добро пізніше позбира…
Все мені не миле і не добре
В милому і доброму краю,
Й неухильно звужується обрій,
Душу заарканює мою,
Безборонну, зранену й безвинну…
Вже мені вертатися пора
З берега
В сумну оту хатину,
Що із райських кущів визира;
В хату,
Де вгасає мій найперший
Провідник, провісник і пророк,
Що своїх уроків не довершив,
Свій земний довершуючи строк…
Що скажу йому,
Сковтнувши сльози
Й гладячи неголену щоку,
В дусі найреальнішої прози,
Правду все ж ховаючи
Гірку?!
Вже йому життя не доточити
Ані жартом,
Ані співчуттям,
На життя молився мій учитель
І… не дорожив своїм життям.
Вже душа готується у вирій
Відлітати – жде свого лиш дня –
Від тюремних камер і Таймирів,
І десятиліть невизнання.
Тиша заніміла перед болем –
Біль згустився в крапельці сльози,
А сльоза сумує за Осколом,
За осколком блискавки-грози…
Перед ним ніскілечки не винен,
Все ж ховаю очі і слова,
Ладен вік свій переполовинить –
Хай зі мною разом дожива!


1995

І канула епоха листування.
Як мовиться, у вічність.
Телефонні
Уривчасті розмови,
Спілкування
По Інтернету –
В нинішнім бездонні
Провалля бездуховного –
Не в силі
Нам замінити миті неповторні
Конверта розкриття,
Рядочки милі,
Що їх писали пальчики моторні,
Зігрівши ручку ніжністю;
Пропахлі
Домашністю
Листочки у клітинку
І споминів оспалих дивний спалах,
Що в юність повертає на часинку!

Пишу листи у безвість безгоміння –
Ліричні вірші – хто їх прочитає?! –
У нинішнього "супер-покоління",
Здається, почуттів тонких
Немає...

І сантименти – в ступорі,
І наспіх
Кохання,
Більше схоже на інтрижки,
І все, що задушевне, –
Курям насміх,
І жодної прочитаної книжки...


2009

Забув, кого ненавидів. І добре,
Що не згадаю. Справа ж не така
Геройська. Серце маючи хоробре,
Не здіймеш руку. Й добре, що рука
Не здійметься на ницого нікчему, –
У неї і призначення, й мета
Достойніші: накласти діадему
На голову спасенного Христа –
Замість вінця колючого...
Все інше –
У небо піднімати літака,
Дитя гойдати чи писати вірші
Здобуде право праведна рука.


2005

Ховають – ще живого! – Низового
на звалищі-руйновищі Донбасу,
де ніде вже й попастися Пегасу,
де слово не вартує вже нічого,
а пісня не хвилює більш нікого
і плин часУ вривається завчАсу, –
ховають Низового – ще живого!

І хто мене живцем ховає – знаю,
бо шило у мішку не заховати:
я ж буду "похоронщиків" кусати,
допоки ще зубів хоч трохи маю,
допоки пістолетом ще тримаю
хвоста свого амбітного, – як знати,
ще, може, і здолаю хижу зграю...


2006

Твої очі як зірки для мене,
Дивляться у душу,в глибину…
Щось у них як золото червлене,
Здалеку я бачу їх й тону…
В сумі в посмішці,і знову у печалі,
Ти мені ні слова не скажи,
А я буду бачить твої далі,
Полум'я в очах наче ножі,
Наче ти мені все відкриваєш:
Своє пекло розпачу й почвар,
Рай свій під мій погляд підставляєш…
Та твій погляд всіх рідніше кар.
Кат мій,і душі моєї вбивця.
Ти пішов як зорі на зорі…
А мені б ще вік отак дивиться
В відблиски в очах як кораблі
У космічному і рівному просторі…
А мені б ще танути у них,
І горіти й тужить за тобою…
В день чи прийдеш ти серед усіх?
Чи майнеш межи людей жорстоких,
Чи майнеш серед людей в добрі…
Ти – моя печаль,в далеких кроках,
В просторі від ночі до зорі.

Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу перетворювались, – тихо
Стояли в напівтемних закутках,
І чайна чашка з чаром обліпихи
Тремтіла в алебастрових руках,
Оголених до пліч; і на канапу
Стікало плаття із плеча на грудь,
І відкривало наготу неквапом
Рожеве плаття з голубим накрапом,
Являючи на світ первинну суть
Грудей жіночих… Шерхлими губами
Я материнські вловлював соски,
Немов дитя, і ті смагляві плями
Навколо них, що пахли так різким,
Терпким жаданням плоті;
Знов первинна
Про себе заявляла жагота:
Зливалися у стогоні вуста
Й моя жива гаряча пуповина
Знов до твого жаркого живота
Немовби приростала; щире лоно
Мене приймало в себе, в таїну
Свою, у щонайглибшу глибину, –
Я повертався в лоно безборонно,
В свої начала… В матір і в жону,
В спокусницю свою найпершу – Єву:
Було все, мов уперше… Ні, не блуд,
А поклик плоті… То вже згодом древу,
І яблуку, і Змію вчинять суд
Не зовсім справедливий… Не обходить
Пізніших нас легенда ця стара –
Сама ж бо доля нас докупи зводить
І нашими чуттями хороводить
Заради обопільного добра
В майстерні цій!

Знайомий з давнім культом
Любові потаємної, для нас
Створив умови приятель мій, скульптор,
Порятувавши нас в критичний час.
Було нам тут і затишно, і втішно,
Й не холодно, хоч за вікном – зима…
Я думаю, грішили ми негрішно,
Бо в любощах гріховності нема.
Зі шлюбності ж витворюють ікону,
Без святості здебільшого,
А нам
Подарував Господь не шлюбний страм,
А щастя позашлюбного корону,
І убезпечить спокій, мабуть, сам
Призначив-наказав Пігмаліону.

Серед скульптур одна лиш ти була
Із плоті й крові. І на поклик крові
Відгукувалась щиро, і в любові,
Згораючи дотла, була, жила,
Ні блуду не підвладна, ні гріхові.
…В майстерні цій – заходив я не раз
До друга до свого, Пігмаліона –
Все так буденно! Зупинився час.
В кутку дрімає гіпсова Мадонна,
Пригасла вся, неначебто бездомна,
І постаріла в профіль, і в анфас.
Зневірився в красі Пігмаліон,
Ледь дибає, підкошений інсультом, –
Він переплутав, де ява, де сон,
Забув, у чім життя найвища сутність;
Не п’є вина й жінок не спомина,
Крім однієї – рідної, своєї, –
Він як митець утратився без неї,
Все загубив: і задуми, й ідеї,
І як їх повернути, вже не зна.
І я не знаю, чим допомогти
Адаму овдовілому – в майстерні
Садам едемським більше не рости
І яблуням спокуси не цвісти –
Зостались лиш пеньки та гострі стерні…

Я – поза раєм. Осені жура
Вже зазира в колись мажорну душу,
І не відомо: почекати мушу
До кращих днів, чи вже мені пора
У вирій відлітати?..


2003

Мої коти, мої собаки,
Я вас годую і люблю.
Мої трухляві комуняки,
До вас я сповнений жалю.

Мої поля, мої заводи,
На жаль, ви нині – не мої:
Прибрали без моєї згоди
Вас новочасні глитаї.

Мій гімн, і герб, і стяг державний,
Вас нелюд приватизував,
А люд, принижено-безславний,
Плазує, як і плазував.

Мої собори і могили,
Що силу множили мою,
Вас по-московськи “обновили”,
І я вже вас не впізнаю.

Моя дзвінка співуча мово
З чудовим “Геть!”, –
Тебе “Долой!”
Знов посилають Іванови…
А я, хахол Іван, – не той...
Не той, що треба Україні,
Перелицьованій на край
Банановий… Ще й бабуїнів
Тут заведуть… І буде – рай!

Мої хвороби і болячки,
З самим собою балачки,
Вам співчувають лиш собачки,
Мої дружочки–пухначки.

Моя несплачена квартплато, –
Ой, непосильна ж ти яка!
Боюся я,
І кошенята
Бояться: як же без кутка?!

Мої тривоги-застороги,
Вас так ніхто і не почув;
Мої дороги, що під Богом,
Я вас останні дні топчу.

Мої рукописи і книги,
Хіба ж даремно вас писав,
Що вам сьогодні не до шмиги
Добуть Пегасові вівса?!

Мої пустісінькі кишені,
Мої простісінькі думки…
Моя сльозо срібляна в жмені,
Не розколись на мідяки!


2003

З Божої Волі серце розквітло,
Квіти взялися кохати весну,
Музика плаче на місяць з-під липи,
Це мабуть солод зі світлого сну.

16.06.2012р.

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від барв…
А за ліском,
Шляхетні й поставні,
Мов генерали,
Стояли соняхи,
Шикуючись ладком.

Бриніла стежка в соняхах струною
Тонюньою, бджолиною…
Куди
Ти, стежечко, спішиш?
Візьми з собою
Манюнього мене
І поведи
За обрії дитячої уяви!

Втікала стежка –
Спробуй, здожени…
І плакав я,
Чотирирічний явір,
В ожиновім раю бережини.

А лілії, конвалії і бджоли
Сміялися:
– Оговтайся, дитя!
За соняхами свище Дике поле,
А тут, в бережині, буя життя…

Хіба я знав, що так воно і буде
В засоняховім світі?!
Цілий вік
Для мене був одним суцільним буднем,
Що в чужині, в самотині протік…

І досвідом розжився не одразу –
Лиш нині,
Після всіх розчарувань,
Я став шукати рідну ту оазу,
Де розпочав свою життєву рань.

Хіба знайдеш?!
Під натисками вітру
Не вистояла, бідна…
То ж беру
Гірку, та заспокійливу
Півлітру –
Топлю печаль в горілці
І журу.

А лілії, конвалії і бджоли –
Десь там, у потойбіччі, за бугром…
Той, хто втіка за рідні видноколи,
Ніколи не зустрінеться з добром!


2002

Асоціація
Із пам'яті життя спливає образ,
Із паралелей – вишкір кривизни.
В уяву цілить алегорій кобра,
випльовує отруту новизни.

Байдужість
З безпам’ятства черпаєш забуття
і, збудувавши свою хату скраю,
терпляче ждеш, коли святе життя
благословить твій хресний хід до раю.

Батьки
Кого ми любим, тих не має поруч.
Їх вища сутність – праведність свята,
крокує геть. За нею часу обруч
ховає слід в площинах небуття.

Брехня
Солодка патока. Не знаю,
чи правда це, але звикаю
до проголошених свобод
у колі зраджених чеснот.

Вічність
Це океан, в який щодня пірнаю.
Це шлях кільця до зоряного раю.
Що без початку – не закінчиться колись,
лиш просить смерть: за мене йди помстись.

Вибір
Роздоріжжя. Три дороги.
Ще й стежинок тридцять три.
Завагались думи-ноги.
В різні боки дмуть вітри.

Вік
До поєднання світла й тіні,
в напій пекучої жаги
я додаю солодкість ліні,
щоб спіхом не ішли роки.

Всесвіт
Дивлюсь у небо. Міріади зір
тяжіють сивиною над віками
і часу віз гуркотить з чорних гір
всесвітніми чумацькими шляхами.

Герой
Хай леза днів і темінь застороги,
хай путь слизький і втома на плечах,
та він іде, кидаючи під ноги,
спокусу жити у рожевих снах.

Горе
Немов би в осад випала душа –
так холодно і тоскно в порожнечі,
де янгол смерті дістає меча
і вщент руйнує непорушні речі.

Дорога
Іду не поспіхом, а так,
переставляю ледве ноги
і дослухаюсь: свисне рак
на тій горі, що близь дороги?

Духовність
До світла тягнуться бажання та роки,
де мудрий хтось з печальними очима
немов стоїть на відстані руки
за надважкими, як душа, дверима.

Життя
Народження. Дорога. Потім смерть.
Нема нічого. Тільки втома шляху.
Це звична для людини круговерть,
де кожний день, як сходинка на плаху.

Закатовані
Якби ту кров не випили часи,
якби життя не затягнуло рани,
нам й досі б снились мертві голоси
з надією, що судний день настане...

Минуле
Мимо проходжу. Позаду –
сіамська потвора днів.
Звично дивлюся на зраду
дитинства намріяних снів.

Надія
Коли останній з армії років
знесилений, поникне головою,
в журливім хорі мертвих голосів
почуєш ти: не бійся, я з тобою.

Осінь
Роздмухавши щоки, вітер
у кожну шпаринку дме,
натхнення багряних літер
з абетки згасання рве.

Пам'ять
Стирає час у матрицях душі
образи біль і щастя насолоди,
стирає ненаписані вірші,
мов жовтий тлін осінньої природи.

Полювання
Не яблук паперових серцевина,
а біль життя приваблює стрільців.
І смерть вовчиці – зоряна година
для них самих та їх підручних – псів.

Прірва
Стоїмо на балконі.
Мотузок під вагою білизни провис.
За спиною голосом хриплим ліфтера
янгол з неба: кому вверх, кому вниз?...

Смерть
У судний день, в останню мить розлуки
попросиш тихо: Боже, не карай...
Чиїсь холодні та байдужі руки
тебе віднесуть у такий же рай.

Сонце
Доторкнеться лиш ніжно руками,
враз загояться болі та рани.
Надихнувшись флюїдами зірки,
ми клонуємо муз із пробірки.

Совість
Заколисана, загодована,
міцно спить вона, добре схована.
Не дитя душі, не прозріння біль –
завдовжки з життя оправдання хміль.

Спокуса
Розкішне тіло. Хтивий блиск очей.
Цнота душі висить на волосині.
Сідлай скоріше трепетних коней.
Твої бажання... В чому вони винні?

Таїна
За паралелями світів
я лезом мрії краю
таємне сховище богів –
дотичні кола раю.

Щем
Солений вітер забринить
на віях, горем обважнілих.
Сльоза порве тужливу нить
із дум, у серці наболілих.

Час
Тече назад рікою мертвих митей,
у даль струмить ручаями живих.
В тій бистрині поміж бажань розлитих
нема твоїх напоїв молодих.

тече весна у вікна тче проміння
тепло цілюще в небо струменить
таврую гріх між поспіхом гоління
та днем життя що наперед спішить

торкнутись тіні мари чи натхнення
тріада щастя поетичний птах
торішній сніг на сонці сьогодення
тремтить і тане у зіркових снах

там де любов там вічна естафета
тернистий шлях від серця до вірша
тоді суддя не люди і не Лета
те пекло мрій де плавиться душа

тече весна у вікна тче проміння
тепло розлоге без холодних тез
триває бій між подихом і тлінню
тікає смерть від духа що воскрес

26 квітня 2013р.

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003

Давно від атеїзму прохмеливсь –
І слава Богу!
З Господом стосунки
Я налагОдив,
Тихо помоливсь
У храмі головному...

Ті три сумки,
Що на сумськім зображені гербі,
На три суми колись перетворились
Для мене, сироти.
Тепер собі
Кажу:
"Неправі судді помилились...".

Я не бродяга й не прохач з доріг.
Живу в Луганську.
А до Сум приїхав,
Щоб дати лад своїм життєвим віхам,
Підсумувати все, що зміг – не зміг...

Тепер, мабУть, не скоро прилечу
На Псло й Сулу. А може, що й ніколи
Не прилечу. Тож ставлю я свічу
Перед нестрогим образом Миколи –
Угодника... Хай добрий Миколай
Простить мені гріхи і перегріхи...

В Луганську не едем,
І тут – не рай:
Повсюдно дістається на горіхи.

Вселенська тиша виповнила храм.
Спасибі Спасу,
Ще й уклін мій Долі,
Подяка найщиріша всім вітрам,
Що гнули й не зламали в дикополі
Мою тополю...
Дякую тобі,
Великий Боже вічно триєдиний,
За все, що дав,
Що є в моїй судьбі,
З чим я дозрів до образу людини
І сина української землі!

Я знаю стільки, що пора вмирати...
Але ж – доволі суму і жалів! –
Ще стільки треба сіяти і жати.


2005

Тут лежать… На плитах – імена…
Кількасот. Умовно. Білі кості
По світах розкидала війна.

Я приїхав здалеку. Я в гості
Завітав до батька. Він пропав
Безвісти. Могила – символічна.
В чужині його прописка вічна,
В безвістях, неміряних степах
Забуття. Пісенні журавлі
Ностальгійно-жалібно курличуть…

Я не плачу. Сивому не личить
Виявлять дитинячі жалі.
На плиті читаю: "Низовий…"
Дату смерті безвість приховала.
Низовий Данило, рядовий
Партії, що долю обікрала
Батькову, а значить, і мою,
І моїх дітей майбутню долю…
Вже не відчуваю навіть болю –
Мовчки, кам’яніючи, стою
При могилі власного життя.
В’януть у руках жаскі тюльпани.
Журавлі, курличучи, летять…
П’ють вино останні ветерани…


1998

Як перейдемо свій життєвий лан
Крізь бурю, спеку, вітер і туман,
Попадають зірниці сподівання
У вічності безмовний океан.

Потоне в нім і юність, і краса,
Жага натхненна вигасне уся,
Утихнуть переливи солов’їні
І вип’ють душу сині небеса.

21.04.13

* * *

Печаль і вітер.
Лебеді хаток,
Що притулились до ялин і кленів.
Мене відчують через років сто
Ген золотий і генії зелені.

І зрозуміють, як сльоза сльозу,
Як іскра – іскру,
Як вітрисько – подих.
Мене, напевно, також повезуть,
На грудях склавши руки, до природи.

Моя ж бо мама –
Вже давно Земля.
Її душа мене до себе кличе.
Як з вирію Вітчизна – журавля,
Як я зі сну сумне її обличчя.

А в цім бутті в нас барство, рабство, бар...
Душевні рвані рани лиже море.
Десь там, за ним, кричать:
«Аллах акбар!»,
А тут: «Ісусе! Поможи – бо горе!»

Тут п’яні пальці не знайдуть акорд
Отой, єдиний,
Що єднає сфери,
Бо ж посеред ченців і держиморд
Не так то просто
В мезозойській ері,
Коли вона прийшла по колу знов
І динозавром в кров мою кричала.
Та розуміла все прадавня кров,
Яка не знала ще свого причалу.

А тут і перша старість на порі.
Назад погляну – Боже мій...
Аз грішний.
І вірш мій на березовій корі,
Можливо, прочита колись Всевишній.

Простить мені?..
Бо вірш – молитва теж.
У ньому славив я творіння Божі.
Усе тоді було мені святе:
І Сонце, й пташка, і колючі рожі.

Тепер – немов заснув я у човні,
Який пливе за течією, в море.
І світиться весна у глибині –
Немов сльоза Ісусова прозора.

Немов пір’їна з ангела крила,
Зоря спада у тишу вечорову.
Вечеря пахне на сільських столах.
Жене із паші хлопчичок корову.

Лелеченят голівки із гнізда
Стирчать, немов пришельці із «тарілки».
Тремтить від щастя сонячна вода,
Як позивні останньої мобілки.

Веселка звуків, запахів чудних
У нашім світі пластиковім, ріднім.
Совина совість плаче від вини.
А там десь, в церкві, гірко плачуть відьми.

Вони теж мають право покаянь.
Не нам же Божий промисел читати.
Люблю Ним світ сотворений і я.
Люблю його, не знавши мами й тата...

Були мені за них зоря і клен,
Вогонь і вітер, журавлі і леви,
В яких дзвенить земний наш спільний ген,
Ведеться Родове єдине Древо.

Природа плаче – плаче і душа.
Сміється Сонце – благодать серцева.
Мов сонячний зайчисько із ножа,
Мій вірш граційно плава по деревах,

В яких назустріч зорям сік сичить,
Доводячи єдиність всіх і всього,
Що мить – то вічність і що вічність – мить,
Бо все відносно тому, хто під Богом.

І все конкретно тому, хто такий:
Встає з Всевишнім і ляга в молитві.
У нього рай на відстані руки,
На грі він наблатикався й на битві.

У нього трудне щастя із Землі.
Летить печаль, як листячко осіннє.
Чого ви, люди, так до нього злі?
А врешті, хай вже...
В тім його спасіння.

Я читачам лапшу не вішав
На вуха – чесна прямота:
Хтось по моїх простецьких віршах
Колись, можливо, прочита,
Як ми жили – хахли кучматі –
В раю бандитському, коли
У кожній нашій крайній хаті
Ми отаманами були.

Повірить хтось – поспівчуває,
Хтось – навпаки, ще й обсміє
І скаже: "Правди в нас немає
Інакшої – є та, що є...".
Або ж: "Ми бідні, бо багаті,
І нерозумні, бо дурні...".
І ще: "Відкриті – винуваті,
Відверто ж винні – ті в тіні...".

А що в ціні – того ніколи
Не знав ніхто й не буде знать,
Хоч всі ходили ми до школи
І дехто вчився лиш на "п’ять".
Я вчився гірше, ніж годиться, –
Та доки чую плин Дніпра,
Душа не втомиться трудиться
Й рука не випустить пера!..

2007

Вибір – не вибір. Життя – роздоріжжя.
Завтра – минуле. Сьогодні – узбіччя.
Поле дикунське. Небо похмуре.
Посеред поля виросли мури.
Стіни духовні. Чорне довкілля.
Радяться гунни. Думи з похмілля.
Бранці обставин. Колесо часу
котиться вгору, мне сіру масу.
Жертви й герої. Хроніки мрії.
Гинуть пророки, вожді та надії.
Треба терпіти. Мудрі поради.
Знову збирають майдани для зради?...

Вічномандрівець

Гаряче тіло зломить вечір –
підеш навпрошки слід у слід
блакитне озеро візьмеш на плечі,
Мандрівцю вічний,
Божий чоловік.
Марна людино, чи втечеш від світу?
а світ тобі не спинить днів...
ти запізнилась народитись перед віком –
ти народилась, щоб втекти в віки.

Гаряче тіло стигне на ослоні
а він пішов шукати Аріадни нить.

Біжи, мандрівцю, світ тебе і так догонить.
Бо світ – се Божий чоловік.

03.06.2010

Ода (с)ніжних

Сніг виправдовує своє існування;
Він поводиться як статечний Мудрець:
він вибачається на кожному кроці,
він молиться на кожен Божий день.
Сніг - це забута звичка людини
чи, пак, інстинкт забуття.
Людина мирно співіснує зі снігом
як людина зі снігу
людина в снігах
або як мисливець за снігом
у сніг
по снігах
з інстинктом самокаяття

17.01.2012


Нелісова пісня

стоїть зима
мов явір
на порозі
уся така чужа
тобі –
уся
вона тебе боїться
може
і в гості не зайде
спогордою
отак
вона тебе боїться
тільки
її ж я не боюсь –
ніскільки
о зимо,
нам по дорозі із тобою
у казку ту стару
де млин і тирса шелестять
атласною габою
де яворина мертвим гіллям плаче:
засни
засни
засни
умри, Юначе!

і міріади білих вогників кричать

Не до смаку

Я перестала думати про вічне
на берегах чужих невічних рік
Мої думки – суцільна звичка
Як дроздофіла
б’ється об шибки.
Втомилась
від думок вчорашніх
а голова, мов дзбан, бринить
Мов землетрус пройшов крізь очі –
Думки струсилася
у дзбані
всі
Мов гральні кості
аж мороз по шкірі…
думки як бризги на воді
і я – мов камінець в долонях:
струсився вітер у вухах моїх …
Біжу.
Зриваю я кокоси,
вмуровані у білий шоколад.
Не те.
Не те обрала до смаку.
І смак мене сьогодні зрадив…

Мої думки кружляють наче галки:
над берегом невічної ріки
немає
Кладки

Й нема кінця ні краю бризгам цим…

25.03.2011

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008

Хоча б мені калиною вродило
на щастя, на здоров’я, на добро,
аби творило впевнено-зраділо
незрадне і незраджене перо!
Аби в реальність визоріло сниво,
що гріло мою душу в самоті,
й на покуті всміхнулися щасливо
мої справік засмучені святі!

2011

Там, де сонце сходить над землею,
де до світла тягнуться роки,
там душа вітається з душею:
розкажи про себе, розкажи...

Там ласкаві материнські руки,
затишок родинного тепла,
ще немає гіркоти розлуки
та горить, не танучи, свіча.

Там, де ніч під сивою зорею
розливає чорний небокрай,
там душа прощається з душею:
пам'ятай про мене, пам'ятай...

Там печаль зі спогадів прилине,
забринить на віях тінь сльози,
Раптом зрозумієш: у людини
вік життя, мов літній сон роси.

Осмути сивої сувій
я розмотаю знов
і прочитаю вирок свій:
скарати за любов!
А більше й ні за що карать,
повинну лити кров...
Готов я радо помирать
за першогріх – любов!

2009

Солов’ї доспівують на вишнях.
Скоро вже й зозулі закують.
Гомонить земля...
І в цім – найвища
Суть життя,
Його найглибша суть!
Сонце доціловує сивини
Над моїм чолом...
Тож я спішу
Похибки всі власні
І провини
Замолить у травні.
Не спишу
Жодного гріха на випадковість,
Чи нестачу досвіду –
Моя,
Вимита дощем травневим,
Совість
Хай вишневоцвітно засія!
Солов’ї доспівують.
Зозулі,
Може, ще й порадують мене...
Гулі, дню прийдешній!
Гулі, гулі,
Щастя нелегке моє земне!


2003

Прийшла зима, сніжок рипить,
Лапатий іній огортає верховіття,
Затихло все і ніби спить,
Мов тиші крок ми чуєм крізь століття.

У білій ковдрі села і міста,
Сади дрімають, поле, гай і річка.
Прийшла пора спокою золота,
І лиш дорога поміж них, мов стрічка.

Куди біжить, звивається і мчить?
Когось із далини додому повертає.
Когось загубить, знайде чи провчить,
А ще когось у світ випроводжає.

Вузька, терниста, звивиста й крута,
Чи, пак – простора, рівна і широка.
Та в кожного із нас вона своя,
Веде у далечінь, куди не сягнеш оком.

Та я стою посеред роздоріжжя,
Навколо тиша, а у серці сум’яття,
І душу рвуть на частки думки хижі,
Бо все в них є – й рішучість й каяття.

Куди ж іти, у бік який податись?
Уліво, вправо, чи, можливо, не туди?
Стрибнути уперед, чи, може, повертатись?
У кого б запитати, все ж куди?

Ось зараз сам сиджу я на узбіччі,
Вже й не здається, що прийшов із далини.
Хоч крізь роки дивлюсь сміливо людям в вічі,
Та погляд відвертають все вони.

І вже не сила більше тут чекати.
Несправжні друзі розійшлися хто куди.
Пора прийшла самому вже вставати,
Молитись Богу і вперед іти.

Душа поволі бурю вже тамує,
Та й досвід за плечима не носить.
А мозок знов гаряче серце чує
І знову хочеться на повні груди жить.

Зима ж пройде і потечуть струмочки,
І сонечко всміхнеться знов мені.
Розквітнуть квіти, з’являться листочки
І серце втішать знов пташок пісні.

Ми можемо усе, лиш варто захотіти.
Потрібно тільки встати і уперед іти.
Спинялись ми для того, щоб лиш перепочити
На цій складній дорозі до кожного мети.

березень 2013 року