У вечір липневий привітний та гожий
В низах повідає воді верболіз,
Як роси і грози змивають дні Божі,
І хилять їх мулом Землі ветху вісь.

Пари прохолоди – малята туману
Брикаються лугом, верхів’ям отав,
Полощуть у річці утіху духмяну
І котять її валунами у став.

На вербах ледь зримий пилок позолоти
Із місяцем дружню розмову веде,
Мовляв, проявити себе я не проти,
Та листя занадто іще молоде.

Іде через кладку тепленьке зітхання.
У дуплах, у хащах, у дальніх ярах
Воно ще побуде, як ласка остання,
І рушить у теплі краї, наче птах...

19.07.13

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

На небі вечірнім, високім, безкраїм,
Як сонце спекотне за обрій лягло,
Всміхнулися радісно зорі жовтаві,
Й наповнила свіжість гаряче чоло.

Живий планетарій - погляньмо на небо!
На хвильку про будні щоденних турбот
Забудьмо, спочиньмо, спитавши у себе,
Чи ми не байдужі до світу щедрот?

В житті засвітилась щаслива година,
Чи в душу запала подія сумна,
Завжди пам’ятаймо, що небо - єдине,
Як мати, як рідна оселя - одна.


1995

Я подумки пишу цього листа
З десяток років. Може, навіть більше…
Тулюся до холодного хреста,
Шукаю слів, тепла…
Відлунням – тиша.
Матусю рідна, страднице свята,
Як мало ми наговорились з Вами.
Вам доля помережила літа
Наскрізно чорно-білими нитками.
Ні, я не плачу, мамо. Більше ні.
Бо пам`ятаю – Ви про це просили…
Хоч інколи страждання неземні
Пройти без Вас таки бракує сили.
Я сильна, мамо, сильна, як і Ви…
В родині нашій це вже карма, доля…
Бо почуття – то наші корогви,
А мрії – висота…і, звісно, воля.
Матусю рідна! Втомлене крило
Я й з того світу відчуваю досі…
Без Вас воно по-різному було…
А ось уже й моя надходить осінь…
Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…
17.07.2013

яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995

Якщо є люди, то потрібна влада,
щоб з виглядом поважним і святим
на шию сісти та й за себе дбати,
народом тим керуючи німим.

Якщо є воля, то потрібен зашморг,
щоб волелюбні нищити чуття,
привіллям називати пута рабства
і підневільне славити життя.

Якщо є щастя, то потрібні сльози,
щоб розчиняти радість світлих днів,
в душі збирати болі та погрози
і спротиву ростити чорний гнів.

Якщо є гроші, то потрібні руки,
масні, нечистоплотні та цупкі,
щоб гамувати спрагу до розпусти,
плекати в серці прагнення пусті.

Якщо є совість, то потрібні злидні,
щоб спокушати міць людських чеснот,
міняти правду на лукавство сите,
возносити багатство до висот.

Якщо є розум, то потрібні блазні,
щоб викривляти мудрості слова,
у балагані, в глупстві і в маразмі
кричати посередності: хвала!

Якщо є вічність, то потрібні війни,
щоб розривати плин живих часів,
на щит здіймати божевільні тіні
та їх тримати за своїх богів.

Була би здобич – зійдуться мисливці,
щоб нацькувати кровожерних сук
й різню вчинити, вкупі й поодинці
стріляючи на порух і на звук.

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж лихо
осінньо-зимове погрожує квітам
останнім, печальним… зачаєно-тихо
душа попрощалася з літом і світом…
Не треба будити – нехай засинає,
нехай переходить свої рубікони,
у вимірах інших, за іншим Сінаєм
шукає, зневірена, інші ікони.


2006

* * *

Все що треба,
Підводячи слово до Неба,
ці світи що з Землі проросли
зберегти у душі
наче в Шатлі,
мов майбутні панети з ідей,
як комети контексту,
вірші зерно-зорі,
сонця космосу мовні
посіяні серед людей…
І за позаземною орбітою
Недовідомі, найдальші галактики
розприкрасити добротою
винайденою людиною…
З філософської фляги —
всеможливістю форми і змісту життя —
відродити —
зів’ялі часи і простори буття…
Як алхімік, з пробірок,
із формул думок —
вдосконалити Всесвіт…
Ідеального щастя дорога
Веде від людини до Бога…
Домовина ж не дім…
Всі поразки людські на Землі
Мов загублені іграшки
десь у дитинстві,
що не варті плачу ще дитячого людства.
Всесвіт все відшкодує —
людині
що диво у слові збудує…
 

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Розхристана і дика, як сова,
Спиває ніч мінорні схлипи вулиць.
У зав`язь мрій вплітаються слова,
Де ще живе мій неземний прибулець.
Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива...
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш - знать, щаслива...
І наближати космос до трави,
Аби душа ширяла поза часом,
Шепочучи високі молитви
У парі із окриленим Пегасом...
Так легко, добре. Завше б так було...
Виповідати марно. Відчуваю...
Натхнення біле ангельське крило
Відносить Душу...А куди...
Не знаю...

2013

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013

Живу -
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового "старшини"!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних -
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт -
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас -
Собаках!


2001

І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997

Сльози не мають імені,
Розпач не має слів.
Cерце лунке, веди мене
В осені золоті.

Жмені землі, прокиньтеся,
Хай розцвітуть ясени.
Небо твоє - обітниця,
Ти його борони.

Серце печаллю вишите
В китицях рік і нив.
Боже, так дай нам вижити
Снами до сивини.


[22 грудня 2012 р.]

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Змагає тиша на устах -
Її нема куди подіти.

Скорбота, сум, знемога, страх,
І рокіт сліз несамовитий.
Так починалась німота,
Тужним ячанням оповита.

Сльозиться біль, тече журба,
Тобою стільки пережито.
Ти починалася з добра,
В кружінні літепла сповита.

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Я чув, як плакала душа -
Скорботно гола - сумовито.


[29 червня 2013 р.]

Бачу в твоїх очах невідомі світи,
незнайомі планети в просторах космічних,
непрочитані мною слова почуттів,
і мовчання в них райського співу птахів,
заглядаю у їх глибину загадкову
і втрачаю в юрбі цю красу, випадково,
як в оманливім леті зозулі
вже не відшукати тебе на Землі,
випадає все з колій, і кане у лету,
лиш не впадуть вірші перехожим під ноги,
не опалі листки —
не накриють сніги,
бо в поета перо чарівне, всеможливе,
бо мені не дано все прийняти як є,
бо поет у душі переписує світ,
де вірші — це зірки, дум матерій проекти,
і будує незнані з любові планети
розмріявши Всесвіт
до щастя всецвіття…
Сотворити із слова свій космос душі,
Дарувати галактики віршів —
всім людям Землі,
це поетів — орбіти, і долі.

Запізніла любов
Підійшла і зухвало сказала:
«Я нарешті тебе
На краєчку зневіри дістала,
Захопила зненацька
Й тепер уже не пожалію –
Неподільно тобою
Одна володіти волію».
О, жорстока любове!
А я ж бо в осінню негоду,
Свою битву програвши,
Здобув довгождану свободу
Й рівновагу душі,
І можливість гріхи відмолити,
І нікого,
Крім Бога,
До смерті уже не любити.
Що ж ти робиш зі мною,
Пекельно-прекрасна чужинко,
Не моя забаганко,
Не – мамо, не – сестро, не – жінко, –
Я втрачаю себе
За межею можливої втрати,
Мимоволі радіючи
Праву востаннє втрачати?!

Чи осінь, чи старість, чи просто утома
І тіла, і духу – одна лиш задума
Іще не втомилась. Сидиться удома,
Як досі ніколи. Тягучі, мов гума,
Хвилини, години – доба за добою
Минає невічність. А вічність, відомо,
Поняття умовне… Прости мені, втомо,
Що я не опікувавсь досі тобою!
Тепер намагаюсь прогаяні миті
Осмислити заднім числом і для звіту
Підбити всі підсумки втрат сумовиті,
Віддавши належне минулому літу.
Ніхто не засудить за втрати до страти,
За згоди-догоди не дасть нагороди,
Тож тішить і гріє прихильність природи
І повна нездатність повторно втрачати.


2006

Дерева самоспалюються.
Буйний
Вогонь
Збирає дорогі пожертви.
Дерева ладні згарячу померти
На знак протесту
проти сірих буднів.
Я так вам заздрю, бунтівні дерева,
Й за вашу долю зовсім
не хвилююся:
Я знаю:
Ваші жертви не даремні –
За ними ж бо
зелена революція!
Дерева самоспалюються.
Плаче
Над ними небо
Жалісно-імлисте.
А я сміюсь
Зухвало так,
Неначе
Я – дерево
в розвогненому
листі!


1971

Вслід за дощем пройшовся по росі,
Позолотивши сонцем вуса сиві…
Це ж гріх який – в божественній красі
Задумувати вчинки некрасиві!


22.07.2008

Чого ж це я плачу?.. А душа затерпає так
До самоспалення аж, до самозречення...
І думка кожна - як запитальний знак...
І висновок кожен - багатозначне (питальне?) речення...
Чому так нестерпно важко душі моїй
У світі, де грати ролі - уже традиція,
І де розуміючий погляд (бажано твій)
Міг би мені розтлумачити, у чому міць моя...
Навіщо ці сповіді?.. Себе не люблю і за це,
Бо звикла сильною бути (та жити "як всі" не навчуся ніяк...)
Не хочу носити між люди чуже лице,
Де і мить не собою бути - для мене фатальний знак...
...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...
...Чого ж це я плачу?.. І дощ... Ох і дощ в унісон!
Душе моя, благаю, не будь на людей ображена...
Давай ми з тобою повіримо: це був сон...
Ти ж сильна у мене...
Ти сильна...
Любов`ю вражена...


26.06.2013

* * *

Майстрові слова невизнання не страшне наче пустеля,
бо посеред людської пустоти
слова лиш справжні спраглим за джерела
і дереву з ідеї прорости.
В безоднях, в безнадіях, там де мрії ¬¬—
знецінились мов висохлі моря,
лиш той не пропаде, в кого в душі — ріки поезії,
і береги добра.
Як сотворити із нічого щось живе —
заклав Творець у дивний дар поета.
З самоосмислення першооснови небуття
з’явилося, заколосилося усе.
Так літератора перо —
випише гори, і поля, і зорі…
Матеріальні сяйва міст мов міражі,
без світла мудрих слів погаснуть неживі.
А у пустелях розцвітуть сади —
невиданих літературних див.

Черствіє вітер – душить смак лугів…
Непереборне біситься в пустому.
Куди тобі, Борвію, до чеснот,
ти мінотавр, що став усім в оскому.

На пагорбах безвітряні млини
молитву перешіптують у зерна.
Не кожен вітер справді свіжовій,
як і не кожна гладь води озерна.

Світлини неба рвуться вочевидь,
чернець-пастух зібрав овець в отару
та неминуче сяятиме гріх -
руїнний присмак паленого чару.

Містерія невпійманої миті,
елегія убивчої цеглини
від імені повітря і води
гармонію патетики поглине.

2013

Блискавкою стяті, сині крила
Затулив свинцевий виднокіл,
Заридала вись, заголосила,
Зливою упала на поділ;

Пил доріг цілунком гостролезим
Вибирала і несла уплав,
Сарафани прала на березах,
Виполіскувала коци трав;

Соком живодайного причастя
Вигоїла ранню жовтизну,
Щоб красі завчасно не упасти
Золотом у зимне лоно сну…

24.06.13

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом...

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій в густій заметілі.
Ні стежок, ні доріг від села до села
(ані звуку
в наше темне підпілля
іззовні не долинало) –
тиша перед Різдвом...

Породілля,
відтерпівши муку,
під кожухом заснула.
У Всесвіті все засинало.
В білій льолі снігів
(сорок другому січню
у двадцятім столітті
в льоху не сиділось)
я кричав,
я благав
мою маму, пречисту і вічну,
щоб дала молока, –
та його не було...
десь поділось...

Не було молока найбілішого
(в білому світі –
почорніла матуся)...
Я виживу з Божої ласки.

Я з біди-лободи –
вже різдвяні зірки мені світять –
доживу до тепла,
перемігши всесвітні поразки!
Сироту не жаліли ні голод, ні мор,
ні держава –
все життя я прожив
(молока – не любив)
сиротою,
що не знає батьків,
що не має ніякого права
звати землю батьків,
що забрала їх в мене,
святою...

Святотатствую, може.
Але я інакше не можу.
Я, можливо, колись відмолю
всі гріхи наболілі
(скоро знову – Різдво)...
Що ж я знову тривожу
тіні мертвих?!

...Сніги, ніби савани, білі...


2003

червоно вишні цвітуть запаморочливо пахнуть липи
червневе сонце пече кружляють помисли як джмелі
і так беззахисно тут у цьому просторі в цьому світі
де на брудні торговища вже виставляються мрії й жалі
де топчуть рідне святе і причащаються всі привселюдно
де напоказ виставляють свого цинізму червиву суть
де залишатись собою і так важливо і надто трудно
а ще стриножити хочуть а ще кайдани міцні кують
моя ти душе ранима не зізнавайся про це нікому
ховай від світу лихого і почуття і нестримні плачі
на цій планеті є справжнім хіба що затишок рідного дому
і незрадлива молитва …над краєм космосу…при свічі
а чи почують тебе... то за життя ще не чули нікого
не обійди свою долю молися пиши волай
червневе сонце пече заблудле слово шукає Бога
червоно вишні цвітуть черлено плаче земний наш рай

Ми з мосту дерев’яного стрибали
В блакитний вир. Було це по війні.
Тепер Сули немає – поховали.
Зостались лише багнища одні.

Чого ми за життя не хоронили?!
Минуле. Власну совість. Каяття.
Ми розривали пращурів могили
І крали у нащадків майбуття.

А нині – не поховані, не вбиті –
Блукаємо по цвинтарю села,
Такі сердиті, аж несамовиті,
На долю: все дала – і відняла!


2005

Його немає. Він помер...
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони... Але ж стоїть
Постійним стражем біля тину!

В тумані тане сивий дим,
А жеврінь козячої ніжки
Відлякує, як і завжди,
Гріховні сни від її ліжка.


2007

не смотри так зеркало сурово,
да не двадцать мне уже давно,
я тебя помою, вытру пыль, чтоб снова
был я юным, впрочем, все равно,
все что пережил и было что со мною,
пусть всегда останется со мной,
никогда ж не любовался я собою,
восторгался только лишь одной…
время шло, ну а потом бежало,
а теперь летит, сумей лишь успевать,
что ни будь запомнить... молоко сбежало,
не на кого больше уповать...
главное теперь-, Аннушка, чтоб масло
не пролила под ноги сейчас,
задержись мгновенье, ты еще прекрасно,
молодость вернись хотя б на час...

я у черзі за небом
провів пів парсека
стільки треба до брами
говорила юрма
галаслива
дратлива
нудна
недалека
все питала мене
чи секунди нема
потримати надію
притримати подих
роздивитися план
забудови небес
і рипіли словами
зачовгані сходи
і плели вітругани
хмариння рябе

у такій тісноті
що ні сядеш
ні пікнеш
крок без кроку
здавався мені
небокрай
із душі видно все
у пітніючих вікнах
прокидалася синь
і займався нерай
що горів безголов’ям
варив колотнечу
вибігала гортанню
вона на уста
та шукала однак
добре вухо
для втечі
тихе серце
на дім
де немає кута

то ж ковтай не ковтай
а повітря не більше
і кричи не кричи
а відлуння нема
і кропи не кропи
чи вже сохни чи вішай
а цю осінь ховає
бездомна зима
зачекай не іди
поки кров не застигне
грає море вогню
у краплинах тепла
хай в озорену ніч
прокидаються стигми
і кохається з вітром
словесна зола

загуділи роки
мов сирени в нальотах
і ховалися душі
по п’ятах і снах
а яка не встигала
стелилася потом
нуркувала у келих
мутного вина
тільки ті
що світились
ясніше від болю
відкривались
мов храми
небесні квітки
розросталися серцем
волошками з поля
і котилися Богом земним
зі щоки

і ця черга
маліла
кишіла
міліла
подавала ознаки
що невпинно повзе
і чим вище
здавалося
меншало тіла
а чим ближче до віри
тим більше везе
найдорожчі мої
недолюблені кроки
оступалися менше
не торкали сходин
і сто сонць намело
зі сходин цих до ока
як не стало в мені
ні церков
ні води

14 Червня, 2013

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, - відчай десь пощез, -
Пригнічує хібащо незворотність
Колишніх ювілеїв та імпрез
В готельнім ресторані... Вечорами
Тут все гуло від тостів і промов,
А після всього поміж номерами
Готелю
Босоножила любов
Навшпинечки... Вслухаюсь в тишу ночі:
Ні шереху, ні пошепту - давно
Скінчилось найцікавіше кіно,
І сон склепив слізьми налляті очі.
Воно б на мить дещицю відтворити
І повторити стрічечку одну,
Але ж... часи такі: за все платити
Годиться непідйомну вже ціну.
Сюди - три кроки. І туди - три кроки.
А в молодість ворота - на замку.
Все камерне, як в камері. Мороки -
Ніякої. Самотньо козаку...


2004

Завтра усякій воді
Дощ даруватиме рими,
Адже цеберко надій
Серпик небесний не втримав,
І, нахиливши ріжок,
Вилив народну прикмету
З - поміж планет і зірок
Прямо у душу поету,
І на папір полились
Краплі наснаги рясної,
Доли змінивши на вись,
Хаос - на вічні устої.

16.06.13

Мне говорят: остынь-ка ты, звездочёт!
Твой, говорят, срок годности истечёт,
Сливки пройдут, придётся тебе, от чёрт,
Выйти в последний порт.

Там, говорят, метель на дворе. Метель
Складно, светло постелит тебе пастель,
В ночь вна дворе разверзнет твою купель -
Канешь в неё отсель.

Ты, говорят, прости-ка себя, прости.
Ты, говорят, как мы, обойди посты;
Вогкой травою, спелой землёй простыв,
Вскроешь свои пласты.

Ну а потом пытают, мол, что с тобой?
Это не мой прибой и не мой припой,
Это над нами просто, как на постой,
Месяц дождит слепой.

Времени города отстроены на беду.
С утрешней почтой мне бы мою байду.
Вечности всё играют в слюну, в слюду -
Слов на них не найду.

Время - всего лишь временная вода,
Стрижки миров несбыточные стада,
Память следа остывшего, гладь стыда,
Острая грань высокого навсегда.


2013

1
В моїй нещасній стороні
Мені судилося єдине:
Хто народився на війні,
Той на війні й загине!

2
Не хапай за хвіст лукаву славу –
Матимеш хіба що лиш пір’їну –
А роби маленьку добру справу,
Пригортай до серця Україну
В цю добу незатишно-імлаву.

3
Тобі у вірності й любові
Я не клянуся, рідний краю, –
У кожнім писаному слові
Душі частинку я лишаю…

4
Я обрав застарілу тему –
Розпинаюся на хресті…

Видно, роки мої не ті,
І не вписуюсь я в систему,
Де всі грішні тепер – святі.

5
Пишу,
Щоб не мовчати в самоті
І не забути голосу
Звучання
Й до крапельки не витекти в мовчання
В кінці своєї хресної путі.

6
Нічого вже не маю.
Тільки слово.
І те змаліло, втратило в ціні.
Мовчання золоте невипадково
Усе частіш відповіда мені.


2001

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й квасоля,
Звукове мереживо серпанку
Коники приносили із поля.

А під вечір наша корівчина,
Що сама на вигоні гуляла,
Лагідними шпанськими очима
Нас на добрі сни благословляла.

Пижмо напинало шати пишні
Над землею, приховавши зайве,
І стікали кров’ю шпанські вишні
У мертвотно-місячному сяйві.


2001

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Слова смешные, влажные на вкус,
Слегка и впрямь похожие на слово,
На междометия и на союз
Не тратящие ничего такого.

В одном из них так много поздних трав,
В другом спешит на взлёт кусочек неба.
Былую роль, былую боль сыграв,
Маслятами им спрятаться в траве бы.

Прикинуться, что всё им всё равно.
Шепча себе в рукав "какого чёрта",
Бессмыслицы ещё одно звено
Добавить - и сомлеть от натюрморта.

Номинатив - их первая кровать,
В ней обстоятельств следующих груды,
И миру подошло существовать,
Каким и назовут его повсюду.

А мы, по мере рефлексии тем,
Сквозь коннотат зайдём в такие чащи:
Была ли, мол, материя морфем
И был ли их нетвёрдо говорящий?

2013

Дамоклів меч душі моєї – тіло,
щодня висить на ниточці життя
і як би тіло жити не хотіло,
та п'є усе ж із чаші забуття.
Слабке та грішне, молить не пощади –
бажає втіхи з Божого плеча.
Собі прощає хиби, примхи, вади,
бо суть його – професія меча.

Екстраполяція життя... Де ж ми
на тій кривій, що тягне світ угору?
Ми світочі, що нищать сили мли,
чи вічні бранці в підземеллях Мору?
Що нас чекає через сотні літ?
Пізнання істин чорного мовчання
у світлі негасимих зоряних софіт
чи жалюгідне з острахом страждання?
І що наш ум долучить до богів,
до кола світобачення титанів,
де розум духа вищий від чуттів,
де правда вища величі обманів?
Чи може шлях пружиною невдач
відкине нас у дрімоту терпіння,
де страх душі, її нечутний плач,
утілиться в зневірене моління?
Як мало істин в домислах буття!
Ніч таємниці яблуко ховає
і наша доля – завтрашнє життя,
на тій кривій ще значення не має.

Ми любимо часто казати, що так боїмося гріхів…
Насправді лукавимо. Все це нічого не значить.
Бо граємо ролі. В лавині сфальшивлених слів
Забули, напевне, що Бог усе чує і бачить.
До церкви йдемо, бо так модно, так роблять усі.
На людях уже «козиряємо» і молитвами…
І так себе любимо, молимось власній красі,
Що Ангели Білі криваво ридають над нами…
Уміємо справи вершити свої напоказ.
А як же інакше? Чекаєм подяки і слави…
І фото парадні у профіль і навіть в анфас,
Немов мартиролог всіх подвигів наших лукавих.
А як же добро, милосердя, а як же вони?
Чому нам так важко людину відчути душею?..
...Тоді лише вчинки не будуть такі показні,
Коли навчимося любові й пребудемо з нею.
А поки що ролі. А поки що лиш міражі.
Як прикро, як бридко, яке шумовиння і піна!
Несправжність дратує. Звиваємось, ніби вужі,
Під іменем світлим розп`ятого Божого Сина.

Собака, Собака,
посмотри-ка, нос у тебя какой:
чёрный, влажный, большой,
мягкий, словно душа
непуганного младенца!
Не рождено ещё достойного полотенца
для носа такого.
Если из всех потенций
выбрать чудесную эту,
станем ходить по свету
крепко, на всех четырёх,
вычухивать редких блох
(слышен собачий вздох).
И уж ни с кем тогда
в свете этого марева
не станем по совести разговаривать!

2013

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік щасливий
На прізвище Низовий.

Вже теше судьба потроху
Для мене соснову труну…
Я ж славлю, немов епоху,
Хвилинку життя одну!

Великим, звичайно, тяжко
Вуглинкою згаснуть в золі…
А я лиш мала комашка
На Божій оцій землі!

2003

Розворушу байдужу душу,
Примушу душу до душі
Тяжіти.
Тяжко жити мушу –
Чужа душа в товариші
Не поспіша!
Спишу на тишу,
На незворушність:
"Не тривож..."
Ну, що ж – тривожити облишу
Душевну тишу.
Лише хто ж
Душитиме душі байдужі,
Недужі залишки олжі?
Одужуй скорше!
Наші душі –
Лежачі ружі на межі...


2008

Поховали бабу Варку
Аж чотири діди,
Поминальну третю чарку
Випили – більш ніде
Взяти: лишень баба Варка
Самогон варила,
І такий – найвища марка! –
З ніг валив Кирила,
І Гаврила, і Тимоху,
І, звичайно, Марка...
Навіть сталінську епоху
З ніг звалила Варка
Самогоном.
Всі режими
З ніг вона звалила,
Доки руки їй зложила
Смерті вража сила.
Зажурилися Кирило
З Марком – аж до сварки,
І було б їх помирило
Тільки сяйво чарки.
І Гаврило із Тимошем
Карки рвуть і барки –
Все їм стало нехорошим
Без сусідки Варки.


2009

Вони жили довго й померли одного дня.
Коли їх ховали, то плакала вся рідня,
А в розпал погребу зайшовся шалений дощ
І глина з могили чіплялася до холош.
І небіж з великого міста двигнув плечем:
"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"
І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!
І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,
Чи плакали рідні, чи просто вода чоло
Змивала і капала тихо собі в траву,
І давні чорнілись вінки оддалік в рову.
І небіж з великого міста кудись дзвонив:
"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"
І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,
І змотував дядько рулоном шлею-вужа.
Просила дочка всіх лишатися на обід,
Пірнав у автобус близький і далекий рід;
І ледь закуривши, стріляли в траву бички,
І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу
Не стало, немов не було, а не просто вщух.
І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,
Мов синява впала долі – згори й навзнак.
І враз ожило між трав, між могил-хрестів
Пташок міріади і хто лиш там не свистів,
Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…
Немов новосельців стрічали отак вони.
Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,
І синява мріла впріло. Став день такий
Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.
Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,
Вже коливо з'їли й поклали ложки в миски.
Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,
І небіж з великого міста шукав бичка,
Бо геть розкурила франта сільська рідня.
Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,
Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон
Ховався забуто в куті мов зелений кіт,
І думала: що це за дивний, химерний світ?
Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –
Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4 квітня 2013

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

По життєвих дорогах,
манівцями, стежками
я все далі і далі
віддалялась від мами.

Та коли спамяталась,
зупинилась - ой, леле!
моя мама назавжди
віддалилась від мене!

З того часу дорога
все коротша між нами.
Я все ближче і ближче
наближаюсь до мами.

2013. 22.05

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
«Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом».
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Затим до станції Красне,
На залізничний вузол
Глухої ночі вів мене
Через левади бусол;
Саджав мене на потяг «Львів –
Луганськ», бажав дороги
Щасливої… Він розумів
Усі мої тривоги;
Він поділяв мої жалі,
Мої плачі в Донбасі…

Зникала станція в імлі,
В давноминулім часі.
Зникало все: моє життя
Над Полтвою і Бугом,
Яке прожив я без пуття
Й не проживу вже вдруге;
Моя понищена любов
І спроба недолуга
Долляти в неї свіжу кров
Над Полтвою і Бугом…

Мелькали станції…
І я
До міста на Лугані
Знов повертався:
Тут – сім’я,
Тут рідні і кохані…

…Дзвінки лунатимуть,
Листи
Летітимуть до Буська:
«Рости, мій сину, і прости…
Живи сто років, бузько…».

…Інакше, видно, я не зміг…
Я ж не хотів – та мусив…
– Прости, дорослий сину мій!
– Прощай навіки, бусле!


2001

В яку ж оце безвихідь я заїхав,
де ні слівця, ні промінця – нічого, –
плаксивий дощ і телефон-заїка,
і біле все перетовклось на чорне.
Відгомоніло літо – і замовкло,
відрайдужився світ і став похмурим,
стежки в село багнюкою замокли
й закрились на замки міські всі мури.
А друзі ще й подумають: зазнався,
або ж на інший бік переметнувся...
Не вірте пліткарям – відкрита навстіж
моя душа, і я ще не позбувся
ні совісті, ні вдячності, ні втіхи
від спілкування з друзями... Я знаю:
дістанеться мені ще на горіхи,
а іншого всього доволі маю.


2008