Виногрона важкі, ніби груди гріховні, і в нас
чорна кров ще нуртує, і гепає пульсом у скроні...
– Виноградаре Добрий, ми з ним ще такі безборонні,
наче глиняні люди із Саду, бо втомлений час
повертає на осінь.
Вже вина розлито густі,
закорковано міцно, як губи, заліплені воском,
ця зима з нереальним чеканням – то триптихи Босха,
де на лівій – найкращій! – частині довічно не ті...
доки соки достоять і всядеться осад на дно,
всі слова поверхневі добродять в жертовнику тіла,
доки крижмо, мов крига, мов табула раса – ще біле,
не проси Виноградаря дати солодке вино.
Тільки час і причастя, і спогад про осінь густу
перетворять чекання на вина найвищого штибу.
Пригубити, згубити весною – бо я би, бо ти би,
І повилися б лози у небо, у землю, у ту...

серпень 2010

Ом! Понад Ашрамом Сонце Сходить...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Він Любить всіх, Йому ця Ода...
Om! Mitraya Namah!..

Ом! Всіх Перемін - Одна Причина...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! За кожним Наслідком є Вчинок...
Om! Ravaye Namah!..

Ом! Без Нього Серце не радіє...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! У Ньому - Думка, Слово, Дія...
Om! Suryaya Namah!..

Ом! Його Корона - Дивне Світло...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Він часом Хрест, а часом - Квітка...
Om! Bhanave Namah!..

Ом! Він Переходить через Небо...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Він Придивляється до тебе...
Om! Khagaya Namah!..

Ом! Він все Живе навкруг Годує...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! З Ним і лінивий не бідує...
Om! Pusne Namah!

Ом! Він Поміщає Світ і Всесвіт...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Йому Потрібно Требу Нести...
Om! Hiranyagarbhaya Namah!

Ом! Він Золотий і Променистий...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! Його Овал - Живе Намисто...
Om! Marichaye Namah!

Ом! Він Уособлює ОДНОГО...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! В Його Промінні - Ймення БОГА...
Om! Adityaya Namah!

Ом! Він тільки й Робить те, що Творить...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! В Жарині Ґрунту - Вітру Море...
Om! Savitre Namah!

Ом! Єдиний, Вартий Поклоніння...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! За Ним - Епохи й Покоління..
Om! Arkaya Namah!

Ом! Причина Світу - Боже Благо...
Ом! Вклонись Йому, палкий слуга...
Ом! "Зело" і "Фіта" знов на Вагах...
Om! Bhaskaraya Namah!

Кумпала Вір, 20-21.08.2010 року,
м. Хмельницький

...Стою, ніби стовп у старому, святому ашрамі...
У ньому панує Бог Смерті по імені Яма...
Все знає старий, все, що є, все, що трапиться з нами...
П'ять ям приховав він у цьому священному храмі...

...Від впливу цих ям у йогіна важчає дхарма...
Від зменшення їх, навпаки, очищається карма...
І раз ти зібрався Дорогою Йоги пройти -
Знайди всі ці ями, засипати їх мусиш ти...

...І ось яма перша, з якої візьму та й наїмся,
Розумного, доброго, щирого: яма "АХІМСА"...
Відсутність насильства, у ньому немає потреби...
Присутність уваги: до інших, і, звісно ж, до себе...

...Частинкою Атмана стань, зосередь свою Віру,
І променем Світла-Меча розрубай в собі Звіра...
(Пізніше, у текстах Христових апостолів ранніх,
Для нас, неофітів, напишуть: "Зробив обрізання...")

...А друга з тих ям, для садху із кожної статі -
Приємна правдивість, або (по Патанджалі) "САТЬЯ"...
А в тому випадку, коли це на шкоду - мовчи...
Мовчання суть - золото, вчи, характернику, вчи...

...То ж спробуй під іншим кутом подивитись на мову..
Міняється в значенні з коренем "мов" кожне слово!..
От, скажемо, так: "перемовити" або "мовчати"...
"Намовив" чи "вимовив"?.. "Змова!"... Тож, "мовчки" вивчати...

...А третя з тих ям, у яку має втрапити ар`я,
Це яма обмежень, це яма мети - "БРАХМАЧАР`Я"...
Мета, до якої потрібно адепту дійти,
Суть золото істини - не заблукати, знайти...

...Звичайно ж, крізь терни, звичайно ж, не раз помилятись...
Однак, не спинятись, ще більше і більше старатись...
(Пардон за зрівняння), бо навіть в статевому акті,
Вважати дружину свою, ну, як мінімум, Шакті...

...Ось яма четверта, в яку можна впхати й Антея:
"Чуже - не бери!.." - на санскриті звучить як "АСТЕЙЯ"...
Адепт з Назарету, який по Йордану ходив,
Пізніше запише в Євангліях: "Не укради..."

...У слові "Астейя" є ще дещо, дуже змістовне:
Якщо тобі вірять - веди свою гру безкоштовно...
Користі і вигоди в спраглих до знань не шукай...
Чуже - не бери! І срібла за це - не чекай...

...І ось яма п'ята - яма найбільшого страху:
Сусідка "Астейї" - спокусниця "АПАРІГРАХА"...
(Коли тобі схочеться міх із добром перенести,
Візьми тільки те, що на припічку зможеш підмести...)

...Не прагни дарів, бо в дарах є велика спокуса:
Згадай про змію, що Олега з-під черепа вкусить...
Волхвам не повірив, старішим від нього утроє...
Нещирі дари, як данайці... Пригадуєш Трою?...

...От такий от вівтар п'яти ям ув ашрамі у Ями...
І кожна із них, немов би капкан, перед нами...
Читаймо Патанджалі: "Вірити, жити і йти,
До Істини Вищої, не загубивши мети..."

...А закінчення віршика цього - просте і веселе -
Садхаку, що вивчився в гуру - най дасть йому "зелень"...
А в Храмі у мудрого Ями - вуздечка й візок...
Все ж Йога - Дорога... Даршана... Єднання... Зв'язок...

Кумпала Вір,
24-25.06.2010 року, м. Хмельницький

В лабіринтах життя
є у кожного свій
Терням мощений шлях,
що веде нас до мрій.

Є у кожного з нас
пристань долі своя
І як прийде той час –
там знайдем власне Я.

Дуже часто ми тут
живемо, мов чужі,
Не збагнем власну суть,
Що лежить на межі.

Але вічний протест
проти зла та пітьми –
Найцінніший нам хрест,
що отримуєм ми.

Знаю - щезне тягар,
що на серці лежить,
Бо найбільший мій дар –
вміння серця любить!
2002р.

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Без наркозного газу й без літри
Понеси мене в далі світлі,
Най розтріпують чуба вітри
Я – черговий по світу.

В володіннях Амона чи Митри
Має ж хтось на часи заступити.
Спорядила вузлика мати -
Йди, синочку мій, вартувати.

Най плазують й задкують мов раки
Всі перевертні і вурдалаки,
Бюрократи та живоглоти!
Тітко Мотре, що вам прополоти?

Най піднімуться хворі й недужі,
Понад призьбами квітнуть ружі
І радіє на хмарці Всевишній
На мерелі стиглі і вишні.

Добра ватра лиш з друзями варта
Відбивати склянками кварту
Оглядаючи далі навколо,
Квадратури*, вписані в коло.

В полонини вглядаючись й гони,
Де мережать полтавські мадонни
Вишиванки. Неквапно й дрімотно
Десь на Ворсклі білять полотна.

Бо погожа пора настала,
Для кохання й для виплавки сталі.
В добру днину і в нічку безсонну
Дай вам секстилі* і тригони*.

В цьому Всесвіті, де поети,
Й астрофізики крутять планети,
Не приймаючи їх до уваги
Крутять радікс** астрологи й маги.

Я ж на варті стояти мушу
Зло аби не крутило душу,
На діяння добре і світле
Сина, мамо, благословіте.

Щоб з орбіти не збився Юпітер
І тріпав мого чуба вітер,
Щоби сходили нам ночами
Світлі ангели із мечами.

22.03.2010

Скажи, для чого вічна війна?
Від цього в мене доля сумна
Й не веселе життя. Краде,
Надія на спокій, чи до війни веде
Вона того, хто нею жити бажає?
Щасливим бути хто заважає?
Чи є десь інші дороги,
Де не живуть Демони і Боги?
Реальність тепер різноока.
У війні – життя кособоке.
Як зупинити ті сили, що рвуть на куски
Життя людське? У творчість шляхи вузькі,
Та й на них перешкоди щомиті
Виникають, бо потвори ще не ситі.
Та й зупинить їх хто?
Зняти б з плечей війни пальто...
Творчість грайлива, весела, щаслива.
Юність довірлива, ніжна, вродлива.
Так би до смерті в таких потоках жити…
Досить одне на одного бруд лити!

Знову вечір ліг на плечі,
Ніч - то час душі розп'ять,
Час для свіжих самозречень,
Недописаних міжрядь,
Недомовлених освідчень,
Пошматованих сердець,
Як вужем у душу відчай
Заповза в глухий кінець.
Час розвіяних ілюзій
І нав'язливих примар,
Коли друзі - вже не друзі,
Обезкрилений Ікар.
Час на пошук вічних істин
І божественних начал,
Коли думам надто тісно,
Слізно скапує свіча.
Коли Янголи іскристі
Обіймають крильми нас,
І Поет, немов провісник,
Проника крізь простір-час...
11.08.2010р.

Коли зведусь востаннє в повен зріст
І шаблі слід від рамена навкіс
Моє зболіле перекреслить тіло,
Нехай мене як дощ прийме покіс,
Зросте чабрець і гостролист-рогіз
Як птаха Алконост зімкне у тузі крила.

Але ні меч, ні чужинецький ніж
Одній душі відомих роздоріж
Не розсіче, як не розсік донині.
Спали мене, розвій мене, засніж,
Я ляжу в твердь, я твердю був раніш
На ній одвіку зводили твердині.

До Веж Небесних вищої мети
Злітай до зірки птахою – лети!
Гартує буря дух, хоч білить кості!
Підніме брат братину на курган,
Затягне плоть пекучі плеса ран
І пісня Сиріном злетить до високості.

23.07.09

На околиці лісу він виклав омріяний дім.
А за вікнами сад, а за садом виднілося море,
і вітрила леткі, і містечко у сні золотім,
і щоночі займалося небо від "Ти - Моя Зоре!".

На околиці раю вони полишили печаль.
І мінялися весни у палахкотінні розмаю,
і щоразу краси їх вкривала тілесна вуаль
закохання, якому кінця не знайти, ані краю.

На околиці часу вони загубили роки.
Зачаровані дні закружляли у колі своєму.
І коли усе інше потануло серед війни -
ця одна їхня мить залишалась росточком Едему.

Приспів:

Я домальовую ранками світ наш -
знову і знову -
обрії,
музику сонця,
тебе кольорову

...Двадцять другий Старець... Старець - перший...
Попід носом - Золото: "УКАЗ"...
Скарб моїх прозрінь, криниця звершень...
Перст... Відлуння Голосу... Рука....

...Як же просто все... Стою, як дурень...
У моїх руках - Триликий Змій...
Небо і Земля, твердиня муру,
Сонцем вигрітий в Душі притулок мій...

...Символічно: просинатись майже в сорок...
Запис: "6 серпня, 7 годин..."
"Меч двосічний вже відсік від світла морок..."
"Мисліте..." "Добро..." Аз Єсмь - ЄДИН..."

...Двадцять друга Квітка... Квітка - перша...
"Буки", "Ук", (щоб) "Відати" (про) "Аз"...
Промінь-Перст, що вперся в мене вперше -
Ключ від Брами... Золото... УкАз...

Кумпала Вір, 06.08.2010 року,
м. Хмельницький

...Сиджу, їм свого собаку...
Пече...
- Сплюнь через ліве плече!..

- Що таке Істина?
- Істина? Мабуть, це - Все...
А часом здається, Істина - це ще Нічого...
Від Одного - до Всіх...
Або так: від Усіх - до Одного...

- То що ж таке Істина?
- О! Це - ще Ніщо...
Але, ні... Істина, все таки - Щось...
Ось!...

...Сиджу, їм свого собаку...
Стираю зуби, гризу, так як ломаку...

Кумпала Вір,
05.08.2010 року, м. Хмельницький

Що є гірше - напівполюбити?
Напівправда насправді болить,
Напівмрії розвіються в мить,
Напівдобре душі не наситить.

Напівщастям не тішся даремно,
Напівзрадами серця не муч,
Напівзла не візьмеш голіруч -
НапівБога немає, напевно...

Як тебе перервуть на півслові -
Напіврадістю сум розженеш?
Не загасиш сердечних пожеж
Напівзливою напівлюбові!

Як же бути напівмилосердним?
Напівдружбою втішиться друг?
Хай гартуються тіло і дух!
Напівжити? - Ні! Краще вже вмерти...
5.08.2010р.

...Дощ перевіює вітер,
Обрій вкриває гроза...
В честь православного світу
Плаче незрячий кобзар...

- Тисячу років без Бога!
Стогне Священна Гора...
Втоплено плавні й пороги,
Грім і вода, як з відра...

...Поміж струн
Хороводить Перун...

- Де ви, мої побратими?
Вовк не піде у капкан...
Ватра обкурена димом,
Ніч і магічний аркан...

- Душ у роду двадцять двоє...
Прадід між ними - один...
Хрест у петлі - ми з тобою,
Краплі живої води...

Поміж струн
Помирає Перун...

Дощ...

Дощ...

Сльози

Внуком розгаданих рун...

Примітки (для кращого розуміння суті написаного):
- Аркан:
1. Довгий мотузок із зашморгом на кінці, за допомогою якого ловлять коней та інших тварин.
2. Найменування карти ТАРО; розділяють старші ("козирі", 22 шт.) і молодші аркани.
3. Героїчний чоловічий танець, здавна побутуючий на Гуцульщині.
- Священна Гора: Старокиївська гора у м. Києві, на якій стояв, (а з недавніх пір, стоїть) кумир Перунові.

Кумпала Вір,
20 липня - 2 серпня 2010 року, м. Хмельницький

...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
Знак тобі я шлю вві сні, та ти не чуєш:
"Я на Дереві Отця сиджу ошую...

...А одесну від Отця - мій брат Перун,
Срібно-вогнекудро-златорун...
А ще нижче за столом, увесь наш Рід...
Всі добралися: хто вплав, хто вліт, хто вбрід..."

...Вранці за вікном - Суражий кінь,
Ввечері, за піччю - довга тінь...
То, у герці, Білобог і Чорнобог,
На Калиновому мості б'ються вдвох...

...Правнуча моє, мене не бійсь...
Я - не чорт, не дідько, я - не біс...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Бачиш, коло мене сірий вовк?
У його очах - твій пращур-волхв,
Він в абетку давню вправно заховав,
Ключ, який ти у дитинстві малював...

...Ти послухай свого серця, я - не мрець...
На мені - волова шкіра, я ж - мудрець...
Подивись вночі увись - горять Стожари...
Квочка... Сім курчат... Волосожари...

...Чуєш, як дзюркоче джерело:
"Буде... Є.... Усе, що вже було..."
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...У моєму плузі - Дух-Ведмідь,
Він - Господар всіх моїх угідь...
В листі, у воді сховав я Віру...
Ти знайди її, і я тобі дам ліру...

...Ось і зібрано врожай, і ти, як дідух,
На коні у тридев'яте царство їдеш...
Я відкрию тобі Браму на підмогу,
Кінь несе тебе до нього, до Одного...

...За конем біжить собака, як вогонь,
Я поставив берегти поріг його...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Є у мене ще одне: чарівна корба -
Раз крутнув, і підставляй найбільшу торбу...
Хліб, худоба, різне збіжжя - череда,
Довжелезна, ніби в Оха, борода....

...Закопай конячий череп під поріг,
Я віддам тобі свій скарб - Достатку ріг...
Не скидай мене у річку... Не скидай...
Ти ж - онук мій... У Бояна запитай...

...Скільки літ я вже приходжу в твої сни,
Хоч на Власія мене ти замінив...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...На Святвечір, під столом, для чогось ти,
Починаєш, ніби тур чи віл, ревти...
А чому, у серця свого запитай...
Повертай, старий, додому, повертай...

...На "колядки" ти водитимеш козу...
Я ж на санках подарунків привезу...
Я - тобі так любий Дід Мороз...
Дух казок, легенд, поезій, міфів, проз...

...Пошануй мене, онуче, в місяць лютий,
Я - ті валянки, в які ти взимку взутий...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Ще таке тобі скажу: я - твоя мудрість...
Та Змія, якій варив ти з проса путрю...
Та Змія, якій давав ти молоко,
Он вона - згорнулася вінком...

...Є Надія в мене - пам'ять повернеться,
І твоя Змія у Посох розгорнеться,
І зіпрешся ти на нього і підеш,
І в Дорозі цій ти Доленьку знайдеш...

...Ось і все... Мовчи, бо в хащах, у барліг,
"Той, що відає весь мед", у сплячку ліг...
Ну, а я...
Я - Велес...
Я - велю:
Намалюй мене, онуче, намалюй!..

Кумпала Вір, 03-04.08.2010 року,
м. Хмельницький

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше, завше на півкроку.
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку -
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе - од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Господу, що жити
інакше не могла ти, бо схотіти,
коли минає все до "запитання”,
це значно більше, аніж "полюбити".


2010

Довподоби, коли пливуть зі Сходу
Кораблі невідомі,
Немов сльози.

Довподоби, коли келих червоний
Лунає як дзвони
І як голосіння.

Довподоби , коли ночі потворні
Кружляють думками
І падають листям.

8.09.2009

Безсило путь мовчить до мене,
А я штовхаю крик вітрів
У далечінь, де небо темне,
Де тонуть сни мандрівників.

Втомились трави подорожні,
Схилились тихо до землі.
Я відпускаю подих кожний
Вперед, шукати рештки слів.

Та більше сил моїх немає,
Перепочину на краю.
Хай сонце вранці розгойдає
Промінням темряву мою.

І я знайду свій дім далекий,
Коли збіжаться всі шляхи,
Розтане курява від спеки,
А всі слова склюють птахи.

Зійшла зоря. Твоя зоря, моя.
Зійшла й упала у рожеві ночі.
Дивлюсь у дзеркало струмка - не я,
А тілька та, ким я так бути хочу.

Я хочу бути краплею роси,
Щоб сонце перші промені мені віддало,
Щоб райдуга хоч часточку краси
Лишила на мені і не пропала...

Я хочу стати краплею дощу,
Щоб падати на голови прохожих,
Досебе я нікого не пущу,
Я - крапля, я на себе тільки схожа!

Я буду трошки краплею туману,
Щоб зависати в небі ненадовго,
Я буду як ілюзія омани,
Щоб бачили і пам'ятали довго...

Мені подобається бути вітром,
Таким легким безумним хуліганом.
Мені так треба, треба трошки світла,
Щоб все життя не гнити за парканом...

2009

...Як тільки я роблю крок уперед,
Моє нинішнє,
До якого я так прагну,
Відразу стає минулим...
От, наприклад, у цьому верлібрі:
Перше слово, яке ви вже прочитали,
І останнє, якого ще не усвідомили,
Бо я його ще не написав,
Відразу ж вступають у протиріччя...
Бо у ту мить,
Коли я поставлю крапку,
А ви
Дочитаєте до кінця,
Добравшись до мого минулого
У моєму ж майбутньому -
І ви, і я, і весь цей світ,
Як нам буде здаватися,
Будемо рухатися крок за кроком
До нашого майбутнього,
Надійно присипані зірковим пилом
Нашого минулого,
Який спадатиме на наші плечі
З скрипучої корби Сансари,
Що невпинно і монотонно обертається,
Намотуючи на свою вісь
Наш теперішній час...

Кумпала Вір,
17.07.2010 року, м. Хмельницький

І враз зупиниться чужий секундомір,
Термометри захлинуться у градусах від цельсія,
Історії хвороб закриють до тих пір –
Труба – довідник – похоронна процесія.
І вийде серед степу благовіст,
Чи може лиш зухвалий злочинитель,
З сільських таверн, корчмівських теплих міст
Підуть тіла в останню їх обитель.
Не вистачить повітря і легень
Як завше наплювавши на прийдешність,
Оману-ніч міняючи на день,
Без сліду у минуле, хоч не вперше.
Залишаться пустими й нерозвитими
Заручники новин й комунікацій,
І в цій долині як колись дощитиме,
Вони ж пройдуть і так й не роздупляться.
Характеристика прозорість засифонить у сприймання,
Уміститься в перелік фраз між «вмер… і …жив»,
Так ніби знов з дистрофічками баня,
Так ніби знов морозили моржів.
Хоч приступів пітьма на бідну голову
Не стане схожого чогось до милосердя,
Бо вже поснули п’яні кардіологи,
На відстані підстав до мого серця.
Манитиме безвість і слід аналогій,
І босий чекатиме знак секундант,
Без слів і підстав, без відвідувань блогів,
Затак, почитавши важкий прейскурант.
І свічку пітьма не задує з понижень,
Бо й так повертатись напевно вже влом,
Маршрут помінявши сто п’ятниць на тиждень,
Як завше – тринадцятих заднім числом.

08.07.10

Я білим птахом прагну в далечінь
Безмежжя неба, оази волі,
Щоб душу не ятрити вічно болем,
Аби забути присмак потрясінь.

Вхоплюсь за вітер, лицаря небес,
Піду увись незримими стежками,
Щоби знайти колись небесну браму,
Тягар душі залишивши увесь.

Коли і де фатальний буде постріл,
Що душу звільнить нашу від оков?
Та доки ще тече у жилах кров -
Лише у снах ми йдем до неба в гості.

Вітрила крил розправлю в широчінь,
Вдихаючи душею вільний простір.
У кожного своя ріка терпінь,
Які закінчаться на Божому помості...
4.07.2010р.

чи не вважалось тобі
що летиш без перестанку вниз?
як близ тебе світ одинокий вмирав
скреготав і тріщав,
чекаючи поки впадеш
потонеш і вмреш

чи не вважалось мені
що каменем падаю вниз?
і без сліз ковтаючи світ
вбиваю себе, я той раз
в домі смутку, відраз

Ріка Життя невпинно мчить
Крізь гір хребти й через пустелі,
Крізь наші долі невеселі
Попри ясних небес блакить.

Така мінлива ця Ріка -
То гладдю промінь відбиває,
То її хвиля з ніг збиває
Багатія і бідняка...

Тягає сонце гільйотину,
До втрат привчаючи людей,
Що вже й забули про Едем,
Свої лиш множачи провини.

Куди йдемо? Коли прилинем
На плац небесний до Творця?
В Ріки Життя нема кінця,
Тече крізь час і нас невпинно...
1.07.2010р.

...Розтисни затиснутий сірим камінням піон...
Зламай закривавлене серцем розчавленим жало...
Не жаль мене в спину, немовби палач-скорпіон...
Зніми з себе шкіру, яка у пітьмі заважала, і...

...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені Квітку...
...Подаруй мені цвіт...

...Ти в це ще не віриш, однак поміж нами є міст...
Ти в це ще не віриш, однак поміж нами є нитка...
Кажи ж мені душу свою на увесь її зріст...
У всіх її барвах, з яких Майстер Бог її виткав, і...

...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені Світло...
...Подаруй мені світ...

...Дивись, як від дотику Сонця міняється сон...
Це лізе на волю створіння, що в камені спало...
Світ в білому світлі і квітка жива між ікон...
І дощ, як стіна, і до Неба - вогонь, і Купало, і...

...І на камені Квітка...
...І на камені Квітка...
...І на камені Квітка...
...І на камені цвіт...

...І на камені Світло...
...І на камені Світло...
...І на камені Світло...
...І на камені світ...

Кумпала Вір,
29-30.06.2010 року, м. Хмельницький

...І бачив я сон, в якому закохані ріки,
Від русла до русла, від віку до віку, пливли...
Немов дві змії, перевеслами переплітались...
Немов два крила, поза межі світів розлітались...
Від повені весен, немов би Атланти, росли...
Дві дивних ріки, що в кружлянні невпиннім жили...

...І коли одна з них, зупиняючись, пересихала...
То інша водою своєю її помагала....
Або навпаки: щоб не трапилось лиха й біди,
У себе вбирала весь бруд із тієї води...
І бачило Сонце - велике, гаряче, ясне,
Як дві цих ріки, коло моря, зливались в одне...
І тішилось Сонце над морем, мов Цар або Пан -
Бо свіжої крові вливалося ув океан...

...І бачив я сон, у якому закохані руки,
Зливались в ансамбль, ніби музика звуків у лузі -
Одним тільки порухом, ні, ще не слів, не думок,
Здіймались на дибу, терпіли пекельне ярмо,
Ці руки-коханці, подружні партнери і друзі...
Ні миті розлуки - Єдине у вічнім союзі...

...І коли одна з них, ніби віть, опадала безсило,
То інша хапала її і давала їй силу...
А часом, тоді, як потрібно було, навпаки,
До себе тягнула, назад, від чужої руки...
А десь ізгори заглядало у їхнє віконце,
Японцеподібне, усміхнене, радісне Сонце...
Весна зігрівала їх дім, розквітала земля...
А в сплетених Богом руках потішалось маля...

...Чотири руки, суть ми вдвох в цих Дажбожих краях...
...Отих дві ріки - дві душі, суть твоя і моя...

Кумпала Вір,
23.06.2010 року, м. Хмельницький

Не хочу до раю,
не хочу до пекла,
Як помру - хочу бути
запеклим.

Я хочу мати крила у крові,
у крові демонів,
Мати меч
Всепросторовий,
Кулемет безперервний.

Абсолютний бронежилет,
І щоб ноги мої обросли турбінами,
Щоби хребет керував нервами
часу плином.

Хочу руками дантиста
Рвати пащеку Люциперову,
Я бажаю, щоби сьогодні
всі злодії
зробили перерву.

Я бажаю усе пронизувати, як сва і воля,
Врятувати хочу від кулі мужа,
Чабана вберегти від сонця дужого
У магнітному полі.

Аз бо янгол, тут залишений,
не чорний, не білий,
не сірий, не більший,
До раю не запрошений
І з пекла не вигнаний.

Я - нгол невидимий,
Що летить, прозорими крильми провалюючись
Крізь густину світлового моря,
Лаючись.

2010ЧЕР29

…Понад краєм Землі,
В світанковій імлі,
Витанцьовує Зірка Ранкова…
Та, що будить тебе,
Та, що будить мене,
Розбиваючи ночі окови…

…Під її сріблом жив,
То радів, то тужив,
Шаблезубим поранений ящур…
Правив плуга Сварог,
Сіяв льон і горох,
Наш, у Сонце закоханий, пращур…

...Ми дивились удвох,
Як Зоря на Різдво,
Розгорялася Світу на подив...
Ми сідали за стіл,
Коло душ, коло тіл,
Бог до кожної хати приходив...

...А у квітні - весна,
І Зоря ся ясна,
На Великдень, як Спас, понад Храмом...
На старому містку,
За млином, у ліску,
Ми з тобою, а Зірка - над нами...

…Ще тебе не було,
Ще мене не було,
А Зоря ся вже гріла оселі…
Розплітала косу,
Випускала росу,
Просиналися люди веселі…

…Але час, як стріла,
А життя, як юла –
Тож, коли нас з тобою не стане –
Наші внуки прийдуть,
Щоб пройти свою путь,
А Зоря їм станцює свій танець…

Кумпала Вір, 27.05.-22.06.2010 року,
м. Хмельницький

Кориці запах, чорні грати,
Втрата свободи – гірша втрата,
Ніж навіть смерть на самоті…
Світ на основі трьох китів
зійшов із місця. Базилік.
Мене позбавлено навік
Свободи. Я. Сира темниця.
Знов кориця…
Знов правда. Перець. Біль утрат.
Повзе по тілу чорний гад.
Слизький. У душу нагло лізе.
Може задушить? Кров. Порізи.
Болять. Сочаться. Кровоточать.
Жасмин. Цвіте з приходом ночі.
Вже не почую… Ні то Ні.
Жалізні грати на вікні.
Не стратять. Не уб’ють. Не буду!
Навколо так багато бруду…
Навколо завжди так було!!!
…
Мені то холод, то тепло...

...
Кат сипле в кров на рани сіль.
Кориця. Перець. Я. Ваніль.
Позачиняйте в каземати.
Мені нема куди тікати.

чи пишеш під зажурливим сонцем
діфирамби літу?
бо хочеться ж дружити з ним та спека - дух спирає.
це літо нічим не різниться від урки-бандита,
так само б"є у голову і враз
нутро виймає.
день задихається над прірвою життя в колоді істин,
де жадібний ліхтар думок підсліпувато смалить в очі.
бікфордів шнур запалено, готуйся попоїсти, місто -
вже скоро приготує Діоніс гулянку тамагочі!


08.06.2010 р.

Ми спалили міст,
Щоб сховати зміст
Минулого.

Ми зламали дах,
Для таких невдах,
Як були ми.

Ми змінили текст,
Щоб брудний контекст
Помітили.

Підірвали світ,
І пішли в політ
Орбітами.

Ми несли в руці
Почуття, як ціль,
До радості.

Ми не знали де,
Нас кінець знайде.
Ховалися.

Ми тікали в ліс,
І під скрип коліс,
Заплакали.

А тепер отут
Виливаєм бруд
Із запалом.

Ми самі собі
За кохання бій
Пророчили.

Час давно прийшов,
Ми не знали, в що
Ми вскочили.

А тепер німі,
Горимо в пітьмі.
Та нарізно.

Замінили текст,
А старий контекст -
Аналізом.


19.06.2010р.

…Речі, що рухають Світом, настільки прості…
Речі, що рухають Світ… Що людина,
Засліплена Зіркою величі свого невігластва,
Звикла усе чи зубами, чи пальцями міряти,
Не може, не хоче, не вміє в цю казку повірити…

- Повідай мені, повідай мені, неофіте, -
Голосить під тином старий із колісною лірою, -
Скільки релігій у цьому белімному світі,
Можна було би на Слово одне замінити,
Можна було б від корозії зла вборонити,
Слово одне, потолочене зайдами – Вірою…

…Що таке Храм?
Храм – це очищене серце…
Що таке Бог?
Бог – це Усе і Ніщо..
Що таке день?
Що таке ніч?
Що?...

…Три… Цифра три заплелась в пуповину вірша…
Три… цифра три… Дух, тіло, душа…
Сім… Цифра сім пронизала похилений стовп…
Він і вона, а між ними – дитя… Суть – любов…
Сім мудреців… Крада жертовна… Змія…
Рідна земля… Рід… Родина… Сім’я…

…Що таке Храм?
Храм – це усміхнене Сонце…
Що таке Бог?
Бог, далебі – я і ти…
Проснись…
Примирися…
Прости…

…Речі, що рухають Світом, настільки прості…
Речі, що рухають Світом… Похилений тин…
Довга Дорога… Осліплений лірник –
Один…

Примітки: Белімний (з кобзарської мови) – білий;
Крада (давньослов`янське) – жертовний вогонь, а ще – руна очищення;
Колісна ліра – інструмент кобзарів-лірників;
Похилений стовп, сім мудреців, змія (символічно) – хребет, сім чакр і енергія кундаліні;

Кумпала Вір,
17.06.2010 року, м. Хмельницький

Мегадози оман
Заподіюють ран.
Мегадозами зла
Палим душу до тла.
У відлунні пожеж
Вже не бачимо меж
Поміж злом і добром.
Спопеливши нутро,
Виповзає з нас змій -
Вбивця наших надій.
Ми ж, забувши про честь,
Наплювавши на хрест,
У світах сновидінь
Відкидаємо тінь
Від своєї душі,
Де холодні дощі
Не змивають облуд,
Де впокорившись злу,
Ми вдаєм, що живем,
Робим біль навзаЄм
Своїм ближнім щомить.
І душа не щемить,
Бо позбулась всіх вмінь,
Не сіяє - лиш тінь
Відкидає у світ.
Лиш за злом ненасить
В ній лишилась одна -
Така правда сумна!...
Мегадози зневір
Нам затьмарюють зір.
Так живем, мов сліпці.
Що нас жде у кінці???
16.06.2010р.

Пливуть століття
Крізь лихоліття
Людських емоцій.

На жаль, в цім світі
Зло ненаситне
На кожнім кроці.

Яскравих вражень
Шукаєм завжди
Поміж облуди.

Любов несправжня
І підступ вражий
По всіх усюдах.

Ховаєм сльози
У літніх грозах
На дні у неба.

В душі - морози
Від світу прози
Й зневіра в себе.

Часи невтішні
Й ми надто грішні
І безталанні.

Уже не смішно -
Бо нас Всевишній
Карати стане...

Що за порогом? -
Круті дороги,
Що йдуть в нікУди.

Чому так довго
Ідем до Бога,
Чи ж ми не люди?!

У цьому світі
Ми - наче діти
На кожнім кроці.

Пливуть століття
Крізь лихоліття
Людських емоцій...
16.06.2010р.

…Кінозал, у якому німе чорно-біле кіно…
На екрані – усе, що було, все, що є, все, що буде…
Режисер і актор – на підмостках одні і ті ж люди…
Той шукає себе, той шукає її, той - руно…

…Безкінечний потік, закільцьована Богом вервечка..
О, Німий Сценарист! Кожну Душу – на шальки терез…
Хоч би хто – лютий вовк, ну, а хоч безпорадна овечка –
Ніби миша церковна – бідак, чи багатий, мов Крез –

…Все одно мусиш йти, як сомнамбула, коло за колом…
Аж заким не проснешсь, у собі розбудивши себе…
І, нарешті, спинившись, смиренний, безмовний і голий,
Станеш часткою Бога, десь там, на підмостках Небес…

…От такий дивний фільм, от така дивна хроніка-стрічка…
Ось твій Князь на коні: «Приготуйтесь, бо йду я на ви!»
Ось підступний Харон робить бізнес, долаючи Річку…
Ось у полум’ї волхв, той що дав тобі силу трави…

…Ось твій син, але ні! У цей раз він, здається, твій батько…
От і думай, що ж було спочатку – когут чи яйце?...
Ось кумир на горбку із обличчям, як в рідного дядька…
Ось – ікона в кутку, у якої не лик, а лице…

…Ось побачив себе, ніби збоку, ще крок – і спіткнешся…
Та зробити нічого не можеш, лиш стій і дивись…
Ось – Вона, до якої, немов уві сні, доторкнешся…
Ось – подолана прірва, ось – ще не підкорена вись…

…Кадр за кадром – сюжет: крізь стерню пробивається паша…
А у тебе з-під самого серця стріляє й щемить….
Ні води, ні землі, ні небес, ні вогню… Суть акаша…
Йдеш від себе до себе, між миром і герцем… Ще – мить…


Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08.06.2010 року

Заблоковані виходи з відчаю,
І навколо печально сигналили.
Та й розлука здавалася вічною,
Доки планами мрії не стали нам.



Та на цвинтарі вкритому холодом,
Поміж книгами власної совісті.
Я вмираю, не маючи досвіду
Написання щасливої повісті.



Закупорені теплими росами,
Ми від справжнього світу ховалися.
Доки просьби не стали погрозами,
Доки всі оригамі не склалися.



Між рядками заплаканих віршиків
Вже не видно душі одинокої.
Може й правда, що стали ми гіршими,
Може, дійсно ми стали жорстокими.



І на заході сонця зрадливого
Поцілуються очі закоханих.
Щоб напитись дощу перед зливою,
Щоб ловити краплини сполохані.



Хай ця смерть увінчається розквітом,
Бо ж не вмерли, а просто заснули Ви.
Ну, а я помираю без досвіду
Забування гіркого минулого.



06.06.2010р.

***
Я вірші лиш пишу по суботах
Після цілої ночі без сну,
В звукоряди склада, мов по нотах
Знов вишкрябую риму сумну...


***
Відбиваюсь годинами часу
Просто в просторі, і на балконі
Закидаю невидиме ласо
Та на бильці скачу, мов на поні...

Слово - це не горобець:
Вилетить - спробуй, піймай!
Слово зведе нанівець
І подарує вам рай.

В думки тугу тятиву
Слова стрілу ти кладеш
І відпускаєш - в пітьму
Чи до далеких небес.

Слова стрімкого у лет
Не запускай навмання,
Пригорщі срібних монет
Не викидай у сміття.

Словом надмі́р не гріши,
Не оголи його суть,
І таємниці душі
Не відкривай кому-будь.


28.05.2010

У тиші плаче крихітне НІЩО,
І обтирає сльози, мов дитина.
Думок і спогадів своїх мішок
Нести, як хрест, тепер завжди повинна.

Весняних яблунь свіжий аромат.
Іще на мить одну примусив жити.
Сміються річка, поле,гай і сад,
А їй не можеться вже не тужити.

Маленьким хрестиком в німій душі
Вона закреслить все, що не здійснилось.
Здійметься тихо, наче голуб, в далечінь,
Щоб та печаль сторічна відпустила.

І крил сполоханих солодкий звук,
Примусить з вічністю колись зустрітись.
Щоб вже ніколи не вмирати від розлук,
Відлунням мрій ніколи вже не снити.

Зітреться пам"ять, як сухий листок,
І полетить за хмари, обрії, тумани.
Останній видих, вдих, фінал,свисток.
Вона - німа... Її вже тут не стане.

29.05.2010р.

…В млині старому, у склепіннях павутиння,
У брудно-сірих, перепріло-ржавих тінях,
Від самої долівки до склепіння,
Лунало скреготіння в сінях чорних –
Там оберталися й гули камінні жорна…

…Гули журливо, усамітнено й похмуро –
Вони були колись міцним підніжжям муру…
Єдиним, цілим, Каменем Наріжним…
На нього сів колись спочити сам Всевишній…
Була у нього думка: Храм звести…
Простий і білий, у якому Я і Ти,
У Сонця Променях, живі, могли б зігрітися…
Й на Мові Серця до Всевишнього молитися…

…Але одного дня допитлива людина,
Взяла й розбила вістрям камінь той єдиний…
І обернула тоді Віхола Блукання
Наріжний Камінь той на Камінь Спотикання…
А білий чоловік, вдягнувшись в Чорне,
Тоді поставив на Воді камінні жорна…

…Отак, на березі ріки, в оковах мли,
Постав на камені для храму Камінь-Млин…
Вода текла і шпиці-лопаті штовхала,
Вагою власною вісь жорен підпихала,
А мельник зверху засипав в діру зерно,
Яке у міх внизу стікало борошном…

…І це невпинне, монотонне обертання,
Здавалось, вимовило Камінь Спотикання…
Бо, замісивши борошно зерна на тісто,
Пік Чорний Мельник Білий Хліб… Було що їсти…

…Але одного дня у млин прийшла біда –
На річці раптом пересохла вся вода…
У літо те на полі жито не вродило…
І от тоді між жорен впало перше Тіло…
І ще вправніше завертілись сірі жорна,
Бо вже не мельник правив там, а Вершник Чорний…

…Мололи жорна з тріском й хрускотом кістки,
Зминали плоть на борошно, як черепки…
Вбирало в Душу Невмирущу річки русло,
Червону Кров людську, що вистигала й гусла…
З тих пір води стекло чимало з-під гори,
Та на Горі тій не міняють правил гри…

…Прийде весна, порозквітають білим вишні…
Новий Камінчик покладе в садку Всевишній…
Однак людина оберне в своїх блуканнях,
Наріжний Камінь знов на Камінь Спотикання…
Обмовить, зрадить, перекрутить, розіпне,
І, похмелившись на зорі, в пітьмі засне…

…В млині старому грають тіні сіро-чорні…
Вростають в землю, ніби Хрест, камінні жорна…
І Храму знов у нас нема – одні руїни…
От тільки Річка розрізає Україну…

Кумпала Вір,24.11.2008 року,
м. Хмельницький

Судьбу пустил на ветер мельнице души.
Сильней, порыв! Крепитесь, мыслей корни!
Я столько слов об стенки сердца притушил,
царапал страстью о любви на черном...

Белым-бело, мукою – пепел от стиха
приобретает свойство растворяться,
как женщины в неношеных до сель мехах
с улыбками на бис для папарацци.

Не пепел – дождь сухой, как переход на "Вы",
да скрипки скрип, что помнит спелой грушу.
Не капает – ломается волной молвы.
Во мне раним лишь свет от ветра в душу.

Сном оборвав Вселенную, как Райский Сад,
спешу списаться и проститься точкой.
Пишу... и задевают сердце небеса,
отодвигая болью гибель строчки.

26 Мая 2010

Простягаєш до мене душу? Та вона й так до мене лине -
Крізь пустелі світів облудних, крізь холодне світіння зір...
І щомиті ця рідність дужча і зростає вона невпинно,
Це подібне на справжнє чудо, хочеш вір в це, а хочеш - не вір.

Простягаєш до мене крила? Я тепло їх давно відчуваю
На розхрещенні зим і весен, у холодних обіймах снів...
Моїм крилам теж треба сили, щоб у небо літать безкрає,
Простягни мені душу - й скресне лід зневіри, що жив у мені!

Я над прірвою знов зависла, зроблю крок - і усе скінчиться,
Або, може, злечу у небо, потону в нім чи розіб'юсь...
І ти знаєш, що я ненавмисно зазирнула до віч блискавиці,
Я піти не хотіла насправді - тільки спробувать силу свою...

Простягни мені свою душу, простягни мені свої крила!...
26.05.2010р.

Вже вірші ніхто не читає,
Пиши їх швидко, немов надсилаєш
Листа у країну вже-мертвих жанрів.

Кидай, кидай у безодню шухляди,
Нехай падає, нерішучо-як-хочо,
Вночі напівсонно згадуй приємно,

Як солодко жити по той бік ока,
Там де світла нема, де
Лише анонімність очного нерва.

Віддавай увесь, що виростив, чай,
Нехай напівсонно падає, заварюється,
Там де пустка, не бійся, не буде аварії,

Нехай, нехай буде легко,
Нехай ллється в підробку діжки
Справжня вода.

Роби, що мусиш,
нехай буде, як треба,
Падай рибою

Ротом її в океан,
І не бійся, що у зуби застрягне
Ледве-ледве меридіан.

2010ТРА26

З яких джерел народжуються сльози,
коли душа задухою страждає,
з яких вітрів розгулюються грози,
як думка напівлеті застигає?

З яких глибин зростає біль пекучий,
як серце висихає помарніле,
чим ріже скроні дивний звук скрипучий,
як сліпо гляне око збайдужіле?

Де поспішає серце у тривозі,
коли свідомість топить одкровення,
звідкіль приходять сили у знемозі,
як родиться із відчаю смирення?

----------------
Лиш час крокує тихо, невагомо,
що тулить до небес серця незрячі,
і подихом таємним, невідомим,
з очей стирає краплі сліз гарячі.

- У чому сенс життя? – пита внук діда…
А дід онукові: - Мой-мой.. У боротьбі…
Як вовча зграя вперто йде по сліду –
Так двоє з них змагаються в тобі…

…Не на життя – на смерть у герці б’ються,
Переминаючи, як млин, твоє нутро…
І у невпинному двобої не здаються,
Один – суть Зло, а інший – суть Добро…

…І доки ти живеш – триває бійка…
Безкомпромісна січа, буря, вир…
І лиш коли пересихає дійка,
Душа твоя на Тому Світі має мир…

…І внук спитався: - Ну, а хто ж з них переможе,
У чоловіка, що під Сонцем ґаздував?...
І дід сказав: - А той, якого він, дай Боже,
Усе життя підігрівав і годував…

…Роки пройдуть, і ти, мій сину, ставши дідом,
Обмолотивши сніп тугий своїх років –
Не позабудь, своєму внукові повідай,
Прадавню казку про життя і двох вовків….

Кумпала Вір, 19.05.2010 року,
м. Хмельницький

.глибокі сині небеса
.торкаються твоїх долонь
.сиди під столом сиди
.сліди минулого сліди
.рви папір рви

.ти незахищена душа
.і сліпить очі той вогонь
.веди за руку веди
.біди уникнути біди
.спи сліпа спи

.світанок променів іша
.у серці терпкістю полонь
.лети подалі лети
.знайди ти істину знайди
.сни згадай сни

.

Разношерстие лет
в отражении тьмы –
новорожденный след
с предыдущим сравни.

Говорят, что похож,
как две капли вина –
похоронкой – на нож,
божьим гневом – на нас.

Коль границ четких нет –
чья моя сторона?
Изнутри стынь, свинец,
а снаружи – стена.

Вновь застенчив палач,
смотрит прорубью и
задыхается плач
в этой астме с любви,

в этом облике ран
и лишении прав.
Соткан слов караван,
краток путь, но кровав.

Замыкание, пульс
разлетелся, как ртуть.
Осязание пуль –
расцелована грудь.

Боли краски размыв,
приростаю к земле.
Отражение тьмы
на душевном стекле.

17 Мая, 2010

Стоп зневірам і сльозам,
Хай покинуть совість.
Моє серце - не вокзал,
Ну а ти - не поїзд.

Не шукай квитків, дарма,
Їх немає в касах.
Паперових їх нема,
Бо із вітром разом.

На пероні без надій,
Не чекай даремно.
Бо останній потяг твій
Не прибуде, певно.

І поплач собі тепер,
За руденьким чудом.
Ти пішов, пропав, помер,
Я тебе забуду.

17.05.2010р.

…Коли перерізають пуповину,
Тобі читають твій найперший вирок: «Винен»…
В цей мент пролито найчистішу твою кров,
Хоча причиною було одне – Любов…
Та, що дала життю твоєму першу іскру,
Та раптом, перетята гострим вістрям,
Заставила тебе пройти за Браму,
І залишити білу залу твого храму…
І ось, як тільки став ти за поріг,
Ти з першим криком увібрав свій перший гріх…
Пішло життя: чи між батьків, чи у сирітстві,
Бо Доля ще не розпалила краду слідства…
І хочеш чи не хочеш – будеш жити,
Спокутувати гріх і знов грішити…
Бо на долоні – довга лінія життя,
Накреслена Філософом Буття…

Кумпала Вір, 23.11.2009 року,
м. Хмельницький

…журба
чим заповнити пазл пустоти
юрба
отара покірних овець
між якими і ти
і ось запитання
скажи
куди тобі йти
юрба не питає
а просто хапає й несе
і все
чим заповнити пазл
що робитимеш
ти
а що якщо ти
що на пращура схожий з лиця
не вівця
не жертва
не мертвий
чи вірна гіпотеза ця
вівця
не вівця
вівця
не вівця
вівця
ти хоч би на мить уяви
що б змінилось
якби
якби ти зумів
розірвати
окови
юрби
куди б ти пішов
ким би став
що б нарешті знайшов
чи потрібно було б тобі
золото
мармур
і шовк
можливо
людина людині
наразі
не вовк
ну що ж ти
злякався
забився
сховався
замовк
затрясся
немов би осінній листок
і пожовк
а потім
згадавши
про всі попередні табу
назад
ув юрбу
а як же твоя
розворушена
голодом
мрія
невже вона вмре
невже задихнеться й зітліє
і завтра жмут вовни
зубами
здиратимеш
ти
вгризаючись в пазл
у душі
чорний
пазл
пустоти…

Кумпала Вір,
07.11.2008 року, м. Хмельницький