Розкіш бажань передбачення –
Розкіш умовна.
Без сліз не обійдешся в жодній мові.
На мапі, у сантиметрах пригоди,
Утримання – розкіш,
І жити на волі
Теж…
Розквітає перлиною квітка,
Бліда, наречена комолого.
В лазні у дідька чарівна нитка,
Щоб притягнути голого
Людства тінь намистинами,
Сходами до безперечної величі Заходу,
До перевізника за труну.
Де ви, мої перевірені ревнощі,
Щоб запитати кому?
Я дозволила
Пити подружню обітницю,
Соком томатним, червоним, солоним.
Законсервовані у передмістях
Місяці жовті застиглі, слоновими
Вухами слухають
Джаз, переймаючись
Іспитом вражень вчорашнього денного.
Я позіхаю, я роздивляюся
Нігті сусідки в автобусі темному.

***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***
19.03.09.

Здригнулося проникнено Кастильське джерело,
щоб огорнути піфію в селенині наряди,
почути, як розплюскались розмовами наяди
про те, як Прометеєві на серці відлягло,
коли вогнями дихати почало все довкіл
та у нутро гнізда свого відніс орел печінку,
а Зевс не наказав Гефестові ліпити жінку
та аедонним плачем не заходився Ітіл.

Розмова струменилася про Пана і Ладон,
хвилила очеретами та голосом сиринги
та ядра буревієві висиджувала в рингах,
в монетах роздзвенілася, як віз її Харон.
Ах, так буршитнно вирвалась вона, як Фаетон,
натягнутий на блискавку, упав до Ерідану.
Тавроболійно падала з помосту, наче манна,
та омивала голови, ще теплою на тон.
У Нані непорочною змигдалено росла
та колисала Аттіса, а потім воскрешала.
То небом підгорталася під крилами Дедала,
то в Ею аргонавтам утікала з-під весла.

Омито стан. Тулила тиша до грудей, мов Тал.
Оракул переводив дух, прокурений дурманом.
І піфія зайшла в екстаз – наповнився гекзаметр,
спондейно танула в рядках бездонна сліпота.

18 Березня 2009

Опірена босвелія, кору обходить ладан:
– Коли вас молодитимуть, як батька – Пеліади,
а кров не поступатиме до віт по серцевині,
до вас я повертатимусь Бореєм зі святині,

зі свят мого розладання на берегах Іллісу.
Повівом очищатиму над Геєю завісу,
щоб здалеченька бачила як Геліос мандрує
та розсипає золото, неначе полиск збруї.

Як леда, з Лединих яєць міняють діоскури
палаци небожителів на підземелля мури,
в той час – виходять ламії та каркають сивіли,
а сивина розходиться волоссям Герофіли.

В той час, скорботний я, піладні обійму терени,
як все нутро своє відкриє діжка Діогену,
як Одісею шлях нарешті витче Пенелопа
і змиють гіркоту з лиця скорботного потопи

дощів, що розперіщились, мов Арес за Еріду,
зате, що фобам й деймосам у просторі Евкліда
проставлено замало дат з поміткою "до крові",
зате, що стріли, як летять – то повертають знову.

Не бійтеся – знежилені не відчувають болю,
ані Полему запаху розлитого по полю.
Ах, скільки пір`я по землі мені збирати, рідна,
щоб сріблом перелитися зі золотого в мідний?

16 Березня 2009

Всі люди зв’язані сріблястими нитками…
Всі люди – браття – вір або не вір…
Ти вже колись тут був: ходив стежками,
Пірнав у море, милувався з гір…

Твоя душа обрала біле тіло…
Ти ще раз проживеш свій повний круг…
Ти ще раз зробиш зле чи добре діло…
Чи ворог трапиться тобі, чи вірний друг…

Повір, людей немає безталанних!..
Є в кожного уміння, і талант…
В минулому житті вершив ти плани –
Верши й тепер, з розмахом, як гігант!..

Ми цінимо тоді, коли втрачаєм…
Люби себе – цінуй своє життя!..
Згадай, як ми здоров’я всім бажаєм,
А часом – пізно, і немає вороття…

Всі люди ми – і чорні, й жовті, й білі,
Багато звичаїв, культур, традицій, мов…
Але однакова прикмета є на тілі –
У всіх у нас тече червона кров…

І всі ми зв’язані сріблястими нитками…
У всіх чомусь однаково болить,
Душа і тіло – серце бо – не камінь!..
Болить – це хтось чіпає нашу нить…

05.06.2006 р.,
м. Хмельницький

Блаженні острови – волошки, Арни сльози.
Тут небо поселилося гойдати давнину.
Несе життя Еол і Кронос пише прозу,
а Ксант повзе вужем до першого морозу,
звиваючись при сутінках в Селени пелену.

А в нас – крадуть єлен у владних менелаїв,
вогню за троями кричать опальні когути.
– Немає афродіт на всіх парісів, знаєш?
– Та знаю, Зевсе, але ти вражаєш. Лаєм
нагородити піфій встиг, немов ериній ти.

І як Ураном не крути – дарма, не дбає.
Чого б собі не накрутив – то забере Аїд.
Япетно сто химер під Геєю дрімає,
бо десь у Тартарі утримується зграя
титанів і щоранку Ніксин вимирає рід.

Зима спочатку Дню укоротила віку,
а прометейний смолоскип Танатосу погас,
Ерида йшла до Старості і з пантелику
збивала яблука розбрату для Федіти,
Гіпнос подався дертися з Ефіром на Парнас.

А грішних нас – не омивали Стіксу плеса,
та часто серце в п`яти заганяли нам боги,
щоби світилися за військом ахіллесів
вони, лишаючи на пам`ять епіклесам
в слідах історії забутої одні борги.

Непричепурене те Єлісейське поле,
що плуга зачекалося та крові від меча.
Весною вічною Еол тут щастя поле,
воно ж, підкошене, паде до стіп Еолу,
єхиднами всихається на Кроносу очах.

13 Березня 2009

Я бився ввечері з шаленим диким вітром,
Впіймать його за гриву я хотів!
Він реготав і сік мене, як бритва:
«Ну, що? Злякався? Клич своїх Богів!»...

Він мчав мене Віками і Світами!..
Жбурляв за комір сніг, гасив вогонь!..
Закопував в пісок, кидав до ями!..
Висмикував мотузку з-під долонь!..

Проносилися з гуркотом епохи,
Вмирали люди, змінювався світ…
А вітер у вікно гатив горохом
І гнав мене вперед, в нічний політ!

«Ти зрозумів, Для Чого, Хто Ти, й Де Ти?!», -
Він вив мені під вухом, так як вовк!
І раптом – ніби некролог з газети –
Я пригадав свій Шлях, і Вітер – вмовк…

… Дорога, як змія, вела в долину.
Світило сонечко, гойдався тихий день.
А через житнє поле йшла дитина
І їла з жмені ягоди вишень…

(02-03.04.2006 р., м. Трускавець

(Кармен-Альфонсі-Фернанді-Естрелії-Наталені Королеві,
не українці за походженням, та справжній українці по духу, присвячую.
Написано за мотивами легенди Наталени Королеви “Опойний дим”
з циклу “Легенди старокиївські”)

...Горіло вогнище, лизав пітьму ватран,
Щербатий місяць кидав тіні з-попід гілля...
Волхв бачив лик його, в рубцях і шрамах ран,
А скит сидів і важко дихав димом зілля...
...“Волхове-старче! Чари висвітли мої...
Чому закутує мене хвороба-нуда?..
Чом душу ятрять баї-стріли, як рої,
А серце жаба тисне, ніби чорна груда?”..

...А старець мовив: “Просто дихай і вдивляйсь!..
Дим одягне твій дух у плаття нових духів...
Це ті, хто будуть після тебе, не лякайсь...
Відкрий же серце своє, синку, й просто слухай!..”
...І він вдихнув оте зело, і враз вогонь
Немовби кінь, помчав галопом, крізь століття!..
Дим закрутив у люту вихолу його,
І він побачив війни, сльози й лихоліття...

...От ява перша: ти – ще немовля,
І руки матері вкруг тебе, ніби Сонце...
З тобою міць її молитви й примовлянь,
І в спіле гроно виростає юне гронце...
...І ти вві сні ростеш, і мовби птах, летиш,
І через річку на той бік шукаєш кладку...
І сам не відаєш: це сон, чи ти не спиш?..
Бо бачиш шлях, яким підуть твої нащадки...

...От ява друга: в тебе шолом, а не шлик,
І в крицю крита рать, і степ, і січа!..
І ріки крові, й меч горить, як вовчий клик,
І Борисфен тече червоний через вічність...
...А ти, від крові п`яний, правиш межи хвиль,
А смерть сплітає ворогів в плетво й обійми...
Ця помста й ненависть – розряд твоїх зусиль,
І ти глитаєш перемогу й спиш спокійно...

...От ява третя: знову річка Борисфен...
Встає волосся! Поміж хвиль заходять люди!..
Та що ж за дим опойний в воду їх зове?!..
Що бачать очі їхні – Сонце чи полуду?!..
...Нові волхви вчать про покірність і любов,
Одначе хрест їх – наче меч твій коло паса...
Що ж принесе на Землю правнуків сей Бог?..
Чи ж буде Дух твій з ними під іконостасом?..

...Четверта ява: Нестор каже – вір, не вір:
“Хрестились люде, а князі з них глузували...”
А імена у них чудні – Аскольд і Дір...
Чиєю ж волею ті браття князювали?..
...І знову брязкіт, зойки смерті і біда,
Палання мурів, тупіт воїв, кінське ржання!..
І воля Божа – Бату-ханова орда?!..
І воля Божа – Боголюбського гуляння?!..

...Наступна ява: люди всі – такі, як він,
Спішать до бою знову – піші, і комонні!..
А понад Руссю калата набатний дзвін,
І Сонце з Місяцем горять за склом віконним...
...А дим угору йде, палахкотить вогонь,
І нові скити з кров`ю змішують руїни...
А дух колопняний розморює його,
А Борисфен крізь сон несе до України...

Кумпала Вір,
02-03.04.2007 року, м. Хмельницький

- Від чого старіють люди? – я в сивого діда спитав.
Дідуньо був схожий на Будду,
Мабуть, все на світі він знав.

Сидів дід, як крук, скраю призьби,
Й смішну самокрутку смоктав.
Закашлявся… Встав: - Ех, колись-би!...
Я б поперек свій розпростав…

Сідай коло мене, мій сину, і ось що тобі я скажу:
Є старість – знайдеться й причина…
Ти ж бачиш, який я сиджу…

Старіють люди від праці, від заздрощів, ліні, вина!
Від слави, хвороб та овацій…
Однаково – він чи вона…

Причини для кожного всякі, але є причина одна:
Всі люди старіють однаково,
Тоді – як приходить ВІЙНА!..

Враз хлопець стає чоловіком,
А дівчина – жінкою – враз!
Рахує війна своїм ліком,
Роки і людей,
Їх та Нас…

- Такі от, дитино, причини, - сказав і закашлявся дід, -
Не буде війни й горя, сину -
Не буде у тебе і літ…

15.05.2006 року,
м. Хмельницький

Ти виходиш вранці за поріг,
Навкруг тебе – тисячі доріг...
Як вгадати? Що ти обереш?
Чорний шлях чи проторовану дорогу?
Як ти через Білий Світ підеш?
Де у кров зіб”ються твої ноги?..
...Ти побачиш снігом встелений Тібет...
...Перетнеш Непал, Бангкок, та Індію...
...По стіні через Китай тебе
Перевезе рікша Сан, з народу хінді...
...Після цього спокушатиме Гонконг...
...Острови далекої Японії...
...Далі – Африка: Алжир, Єгипет, Конго...
...Але й там ти не знайдеш в душі гармонію...
...Потім буде мексиканська дика прерія...
...Водоспад у гирлі Амазонки...
...Сяйво заполярної містерії...
...Небезпечних океанів горизонти...
...Свист вітрів, жага й жара пустель...
...Вимпели підкорених вершин...
Але виявиться, що все те – пусте!
Виїдений, зламаний аршин...
Спробуй краще, розкажи своєму Богу –
Як? Чому? З яких таких причин?
Ти забув про Зоряну дорогу!
Ту, яку вві сні ти толочив...
Й серед тисячі розвіданих доріг,
Серед сотень тисяч довгих миль –
Збракло в тебе часу, духу й сил –
Повернутися на мощену дорогу!...
...Ту, що постелилась, як рушник,
Від твоєї першої весни!..
Й в люди вивела від отчого порогу...

01.12.2006 р., м. Хмельницький,
Кумпала Вір

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось заритись у шторм нашим білим вітрилам?...
Чи судилося нам диво-птаха у нетрях знайти?...
Чи судилося нам не спалити його білі крила?...
Чи судилося нам знати міць нерозімкнених рук?...
Чи судилося нам розірвати неволі вудила?...
Чи судилося нам стати з ворогом в полі на пру?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через скло!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Він до тебе мовчить, він ковтає, як дим, твоє зло...
Але ти у омані своїй палиш крил його тіло...

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось йому, як герою, на сцені померти?...
Хто з нас першим до краю дійде? До межі – я чи ти?!...
Хто навспак розверне скакунів, що летять навстріч смерті?...
Чи судилося нам перейти перевали вершин?...
Чи судилось нам випекти хліб, той, що нива вродила?...
Чи судилося нам переміряти долі аршин?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить через час, він стає у вогонь!...
Він приносить офіру – він кидає в жар свої крила...
Але води відносять тебе, ти не чуєш його...
Ти дрейфуєш, як тінь, стяг спустивши і склавши вітрила...

...Чи судилося нам пережити зневіру зими?...
Чи судилося нам у любові і мирі прожити?...
Хто нам скаже про те, як востаннє побачимо ми
Сонця схід і як зранку у полі колоситься жито?...
Чи судилось дійти до кінця нашим чайкам-човнам?...
Чи написано нам загасити запалені крила?...
Чи подивляться ще, навзаєм, в очі він та вона?...
Чи пристануть човни, чи впізнає Він наші вітрила?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через млу!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Догорає вогонь, він згортає докупи золу...
Свої крила він спалить ще раз, щоб човни наші стрілись...

Кумпала Вір,
08-09.02.2008 року, м. Хмельницький

а я таки не знаю де межа
між смертю і онтогенезом
слова летять із кінчика ножа
з дуже тонким і гострим лезом

і паралелі вже марудна річ
ту крайність нам шукати годі
знайду межу в свою останню ніч
і нею буде мій останній подих

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Храм тиші у серці своєму зведу я
Із шуму дощу і відлуння громів
Та шепотом листя склепіння згаптую,
Додавши скрипучих дерев сонний спів.

Храм без олтарів, так до жертов охочих,
Свічок, що дарують вогненний оскал;
Тут замість ікон пильно дивляться в очі
Потріскані рами розбитих дзеркал.

До нього ввійти зможуть всі подорожні,
Лишивши слова на тернистім шляху,
Утративши зміст – навіть слів найдорожчих,
Що гріли серця у годину лиху.

Коли розчахнеться в нестримному щемі
Зболіла душа і народиться крик,
Бальзамом стече по кривавім розщепі
Цілющої тиші незримий потік.

Загояться рани, і знову – дорога,
Холодні й спекотні виснажливі дні.
Тому бережіть її – часточку Бога –
Краплину безмов’я у серці на дні.

Треба бути Південним Бугом,
Щоб далеким сліпим джерельцем
Усотати до моря тугу,
Розіллятись у сліз озерце.

Може моря того й немає,
Бо ніхто його тут не бачив…
– Прощавайте джерела краю,
йду шукати…
– Лови удачу!

Полем, лісом, і знову лугом.
Нижче, вище: чи ще не видко?
Треба бути Південним Бугом,
Щоб про море питати квітку.

Морем мріються срібні хвилі,
Розростаються, берег сунуть.
Понад Бугом вже чайка квилить:
Ніби щастям, неначе сумом…

Хто не мріє – не має туги.
Там де світло – густіший морок.
Треба бути Південним Бугом,
Щоб скликати усіх до моря.

– Гой ви, браття мої і сестри,
Повноводі, гіркі й недужі,
Всі до моря! Течіть у серце.
Я подужаю, зможу, мушу…

Згар і Снивода, Соб і Дохна,
Недотека, Єланець з мулом.
З Мертвоводом якщо не здохну,
Оживу зі святим Інгулом.

Закохаюсь у Громоклію.
Гей, мала, ти ж сама хотіла
Стати морем, єднаймо мрії!
Морем будуть душа і тіло.

…Страх жене у меандри мандри,
Відчайдушність виводить з кругу.
За лиманом уже нірвана
«у» на «о» перемінить Бугу…

Перелітна весна
Виринає шумливими гніздами,
перелітна зима
їй лишила сльозу на ріллі.
Вітерець - лошеня
припадає тремтливими ніздрями
до розкоханих трав
у пашистому лоні землі.

Мерехтять у очах
весноденням розбуджені повені,
і народжує світ
все нові, і нові небеса,
де в безмежжі пливуть
сріблорунням Пегаси підковані,
прелітним зіркам -
їх підкови замісто кресал.

А розбурханий світ
вже летить і розходиться колами,
манівцями планет,
мимо чорних нелатаних дір.
Немовлята кричать,
Бо лелеки приносять їх голими,
Їм би сну і тепла,
І ніколи б не знати зневір.

Перелітні думки
повертаються стиглими віршами,
і бажання чомусь
до кохання одвічно летять.
Нам насняться птахи
в ніч, коли ми планету залишимо...
А допоки весна -
то погріймося біля багать.

Цей час – час втілення мрій,
приблизно друга година ночі.
Коли відкриваються всім охочим
двері до світу чарівних подій.

Ти маєш також у кишенях ключі –
варто лиш добре пошарудіти.
Їх носять у п’ястоках крихітки-діти,
заснувши у ліжку їх дістаючи.

Повітрям блукають сонливі дрімки.
Ти переді сном настрій маєш чудовий?
Якщо ти до мандрів у казку готовий –
по хвилях пливи чарівної ріки.

Ти бачиш, у сні відбувається те,
чого би не мав у бадьорій уяві.
Лише стережись запливати до Наві,
з якої наврядчи відпустять тебе.

Як спати ітимеш – то вже не забудь
дістати ключі та замислити мрію.
здійснивши її, серце спляче зрадіє,
то ж очі заплющ – і сміливо у путь!

Зірки далеко…
Але Місяць,
Крижаним поглядом
Чатує в щілці вікон,
Шукає сон лихий,
І наче чує,
Як нишком б’ється серце
Й кров вирує,
В глибинах тіла,
Та як вві сні
Пильнує хитре
Й підступне око Смерті…

Вона чека,

Бо вже послабла воля,
Страшними зморшками посічене обличчя,
Твій стан стрункий колись, немов тополя,
Скрутила м’язами старими міцно
Примхлива й швидкоплинна доля…

Вона чека…

А ти не спиш, хватаєш скибку,
Тремтячими руками тягнеш склянку,
Зі страху що помреш до ранку,
Беззубим ротом хапаєш хлібину…

Та сил нема вдержати!

Немита склянка, падає додолу, б’ється,
Розбите скло повітря ріже дзвоном,
І сяйво місячне в брудні осколки ллється,
Блисне очима та зникає згодом…

На ранок,
Чорний крук з’явивсь
Раптово,
Й моторошно
Кричить в гілляках,
Осоружно,
На здобич він чекає
Душу, темну,
Шукає пильно,
Як стерв’ятник
Тушу, смачну …

Хочеш гнати крука - сил нема піднятись,
І ноги відтялися - немов важкі колоди,
Дихання перехоплює, байдужа і холодна

Вона прийшла...
Охоплює,

Крижаним оком вп’ятись прагне,
Рукою волохатою вже тягне Душу,
Вхопила міцно й вириває з тіла…

Потроху…

Останній крик! І тіло розчахнулось,
Як дуб старий, знівечений в негоду,
Та в пазурах розпечених сталевих,
Свідомість зі своєю смертю погодилась…

***

Очі твої блищать зорепадом чужих сплетінь.
Губи торкаються ночі.
А він... він...
Шию лоскочеш. Цю прірву нам
Не перейти.
А ти...
В темряві хочеш.
Знову зупинка...
Час вже мені зійти.

Світло сумно сяє
Спалах свічки стежить,
Спадає сон спокійний
Секунди спливають …

Сумнів…

Сірий, стримує,
Стискає сумління,
Совість спазмом
Скалиться, скаженою
Собакою скиглить,
Схованка свербляча…

Свинцева сивина,
Скроню сповиває,
Скабка стужавіла,
Суглоби стинає,

Скрипить

Скрипка стара,
Скитальниця – свідок,
Скаржиться, стогне,
Співає,
Серця стислого
Стражданням сланцює,
Смикає сумно

Струнами…

Страждаюча страва,
Сповільнено слинить
Стрихніном скорботи
Співчуття,

Скальпує сивину,
Скорочує світу,
Стогону сирість
Співзвучну,

Стогін сновиддям,
Слідами сковзає,
Скорботними струнами
Смокче сп’яніло
Сліпоту…

***

надсадна крапля опромінить ніч
і сірка розтечеться над містами
янтарний блиск облич і потойбіч
в очах у тебе тепла мить вертання

коли в падінні забринять сади
коли пахне жасмином миродайно
коли по нас тужливу заведуть
а ми суцвіттям рук одвернем камінь
і злинемо у тихі вечори

в очах у тебе тепла мить вертання
і чистий плач і перший пагін світу
без нас не зазоріє на землі

29-30.01.09.

Блідість не прикрашає майбутніх катів
Вечорами кохання. Крізь темне скло
Попелюшки скидають залізні лахи з
Лицарів. Мерехтить вікно. Обважнілі пари
В обіймах танців Аргентини, Куби:
«- Не зупинись!»
Розвертають голови в ритмі вальсів.
Повертають гроші в кишені. Вниз
Опускають очі. В безмежжі неба,
Роздивляючись дно з глибини морів.
Аннабель кохає тебе, Жан-П’єре!
Аннабель здобута, як ти хотів.
Аннабель вкладе своє тіло в ліжко
Під блакитну ковдру. З семи тканин.
Поцілунок долі легкий, Жан-П’єре.
Мій метелик, Жане. Мій пілігрим!
Ти готовий бачити мить у миті.
У нещирості – поштовх. Зізнання в грі.
Ти сліпий у вірі в крихкі «граніти»
Обіцянок важити час в труні. У піску
Годинника руки, Жане. Зголоднілі рухи -
Ти сам, один. Аннабель кохає тебе,
Омаре. По-жіночому вперше
Вдихає дим. Полуничний цукор
Її долоні. Золотаві коси, Бліда чолом.
Аннабель прийшла на нерідній мові.
Шепотіть очима тобі: - «Шолом».
Мій хоробрий Едварде, князю, принце.
Заховай ножа під кущем. В землі.
Поділить коштовності – чесність вбивці.
Аннабель вітає тебе з війни.
О, блискучий Карле, зніми корону!
Подаруй турботливість їй одній.
Аннабель забула про заборону – доторкнутись
Спиною до країв. Річкових западин
В лісах барона. До руки примхливого крадія.
Де вона заснула стоїть корова,
У природній вогкості течія
Ароматом стегон вмиває трави. Квітнуть
Барбариси червоним сном. Аннабель
Кохає тебе, клошаре, не соромлячись запаху під
Столом. Де оливи, й маки, й духмяні страви.
На гусячій шкірі помітно хіть. Аннабель
Зітхає. Лишає драми у заглибинах
Тисяч
віків -
століть.
02.09

я рассеян крайне,
путаю себя с деревьями,
с железными банками из-под пива;
иногда с теми, другими, иногда с тобой.
узнаю себя в пробитой шине,
в сорокаметровом (почти) Шиве,
в чайном тепле холодных кружек,
в Радости Вечной Почти Живой,
в оттиске сапога, обрывке солнца в луже;
ищу себя в чужой улыбке и в ширине Пути...
но я рассеян крайне.
пока не могу найти.

І знову про слова,
Про явища – ні слова.
Нехай собі киплять,
Буяють і цвітуть
Без наших пишних назв,
Тлумачень кольорових,
І, звісно, без питань –
Хай трохи віддихнуть.

А ми собі – про нас.
Про слово, себто, наше.
Бо нижче – звірина,
А вище – слів нема…
Комусь забракло слів –
Ввійшов у серця чашу,
Хтось серце роз'ярив,
А звідти рик і тьма...

Така чудна стіна,
Вербальний мур, забрало.
Та в нього все життя
Вмуроване моє.
Сердечний діалог
Словесна цегла вкрала.
Душевне тет-а-тет
Крилом об стіни б’є.

Блажен, кому слова
Приносять насолоду,
Надію подають,
Пакуються в томи.
Та хочеться весни,
Ріки життя без льоду,
Де слово – зайвина,
Де зовсім інші ми…

Люблю твоє ім’я –
Легку вуаль, серпанок.
За нею даль ясна,
Іду – у далину…
І раптом: «Пане, Ви…
Ви помилились, пане…»
Цеглинка ще одна
Лягла в нашу стіну…

Бентежні тіні еллінського міфу
Лягли на сонцесяйну чистоту.
І ми вклонились еротичній німфі,
Спровадивши русалчину цноту.
І ми втішались плетивом химерним
Занурившись у шал перипетій:
Героїв і богів, звитяг і скверни,
Не нам властивих мислень і подій.
На полі ратоборствували дужі,
Ярило батько в небесах горів.
Та Зевс повадивсь у відсутність мужа
В опочивальні наших матерів…
Не від меча біда бува найглибша.
О, Господи, гріхи наші тяжкі!
Зневажені, такі близькі, найліпші –
Боги навшпиньки вийшли, за дужки…
А ми взяли чужий на душу камінь,
Ще й не один, замурували світ,
І розписали прийшлими богами:
Печаллю – стіни, страхом – небозвід.
Мальовані і двері, і віконця,
У цьому склепі виходу – нема.
І тільки в крові шаленіє сонце,
Коли морозом допіка зима.
Нехай пече, у день сонцевороту
Ярило вийде за тілесну гать.
І тільки в жменьці сміху, для народу,
Зостанеться Марена міцно спать.

Моя буденність – звичайна, сіра.
А Вищий Вимір – то вища міра
Чужого болю у власне серце.
І не врятує тут сліз відерце.
Не допоможе, бо треба – дія.
А я – не воїн. А я – не вмію.
Моєї сили – зернятко проса,
І доля зирить на мене скоса –
Усе не знає, жаліть чи бити,
Бо я – лиш просо. Бо я – не жито.
Мій Вищий Вимір – промінчик сонця,
Який дитина трима в долоньці.
Мій Вищий Вимір – то добре слово,
Ні, не почути – сказати знову.
Та й то – чи вдасться – не хочуть чути;
У світі надмір протиотрути,
І всі шукають, щоб їх вкусили
І в пошук зміїв вкладають сили,
Та не знаходять – і гострять зуби,
Аби довести когось до згуби.
Уявний ворог і друг уявний,
Уявний навіть діяч державний.
І кожен хоче шматочок долі,
Бо слово «ціле» - не вчив у школі;
І кожен ковдру у свій бік тягне,
Бо лиш про себе подбати прагне.
І виринають із душ почвари,
Уявні змії повзуть на хмари.
А Вищий Вимір… Кому він треба –
Уявне небо товчуть під себе.
І я у цьому болоті в’язну.
Боюсь – не вирвусь, і стану в’язнем
У світі дивних кривих дзеркал,
Де в кожнім – щелеп лихий оскал,
І всі ж бо ладні когось куснути,
Бо то ж так легко – безжальним бути.
Та я прокинусь, та я ще зможу
Свій крок зробити за огорожу
І вийти з кола, де зло примарне
Вдається справжнім так незугарно,
І лізе в мозок, як біль у скроні,
Бо чує владу, бо душі сонні
Завжди шукають простих шляхів
В життя, де повно несправжніх див.
Дзеркал не треба, сховайте скло –
Люстерка множать уявне зло.
Закрию очі й розкрию руки –
Аби відчути, де теплі звуки,
Де правда буде мені гірчити,
Де справжній ворог захоче вбити…
Мій Вищий Вимір такий звичайний,
Неначе в чашці листочок чайний:
Щоб зникли сльози гіркі й солоні,
І крапля щастя – тобі в долоні.

Гарцює кінь.
Річково плаче Тиса.
Гамую біль…
Так наче ненавмисне
У коси заплітаю струни трав.
Ти робиш вигляд, ніби і не знав
Долини,
Ночі,
Зорі,
Смуток гір…
О, вітре любий,
Нащо ти кумир?!
За віщо вкрав мене
В земного смутку?
Казав на мить…
Чи ж винна, що за грудку…
За груду цукру
Виманив коня,
А він мене з моста…
І навмання…
«Кінь вільний, вітре? Вільний…
Так
Як… я?..» –
«Ні, ти дружина.
Шкода, –
Не моя».

5.02.2009 р.Б.

Сумна ніч, втомившись спати, тихо відлітає
А веселий соловейко Сонечко вітає.
Соловейко той щебече, радісно порхає,
На Вкраїні, у садочках, любоньку шукає.

Чує співи соловейка, Сонечко, й радіє –
Бо мабуть земний народе вже не лиходіє.
На Вкраїну щиро ллється, пестить та й питає –
Чи дбайливо стара мати дітей споглядає?
Чи розумні її діти, щасливі й багаті
Сильні духом та величні, вдячні чи пихаті?

Подивилась в очі сумно Україна мати -
Нема чого, Сонечку, мені розповідати,
Не шанують мене діти та й не пам’ятають,
Всі розумні, язикаті – а душі не знають.
Сили духу теж не мають, величі не мають,
Занедбають, розкрадають, брехні потурають …

Бо прижились вражі Змії підлого й дурного,
Того Світу, що прямує до всього лихого.
Пазурами, заздрощами - серце нишком крає,
Діточок моїх дурненьких злиднями лякає.

Дітоньки не люблять правду, брехнею плекають,
А наймудріші серед люду тільки сплять й читають.
Гадають оті мудреці – які ж бо ми розумні,
Культурні та освічені, не те що інші дурні,

Що нам діло до людини – спокою не мати,
Як нам добре на Вкраїні спати й розмовляти.
Боятись нам нема чого – нас усюди чують,
Порадами цікавляться, люблять та шанують.
Сплять спокійно мудреці – не турбуй їх, мати,
Все що їм не до вподоби - не бажають знати.

Засмутилось Красне Сонце, нахмурило вічі,
Схвилювалось, засіяло яскравіше втричі:

«Отакеньки дітки стали,
Перед злом пасивні.
Розвиватись перестали,
Такі жалюгідні,
Знати Всесвіт не бажають,
Мудрість позабули,
Про кишені тільки дбають -
Які дрібні люди!»

- «Отакої, Сонечко, каже сумна мати,
Не одній моїй Вкраїні плохих дітей мати.
Розповсюдилась по Світу ця брехня погана,
Коли Істина далеко - тільки й грошам шана.

Коли позабули Мудрість, Правду позабули,
Позабули тяжку Волю, що батьки здобули.
Проростає в серцях людських це лихе насіння,
Проростає, не минає жодне покоління...»

Послухало Красне Сонце що то каже мати,
Більш нічого не спитало, зникло на ніч спати.

А на ранок сяйвом лине, величчю сіяє,
Будить матінку Вкраїну, і питає далі:

« - А чому ж ти, люба мати, оце зволікаєш,
Та дітей своїх сонливих чом не виховаєш?
Чом не вкажеш їм лінивим, як то треба дбати,
Щоб не тільки жити в світі, а ще й душу мати.

Щоб душа в людей світилась, ніби сонце сяє,
Щоби щира правда лилась немов птах співає,
Щоби думка бистрокрила розум прикрашала,
Щоби Сонячна Вкраїна гідних дітей мала?»

- Ой не можу, Сонце любе, я їх виховати,
Бо тоді потрібно людям прочухана дати,
Та й добрячого такого, щоб їм нагадати,
Те, що Сонце є їх батько, а Земля їм мати.
Їх натомість огрубіла, Голосу не чує,
Тільки побут свій будує, а Землю плюндрує…

«- Прочухана, кажеш, дати? – не складне завдання:
Бо який матеріал – таке й використання!»
Посміхнулось Сонце сяйвом, хитро засіяло,
Та на Землю й до Вкраїни променів послало:

«Летіть мої промені, діточки маленькі,
Лагідні, усміхнені, кругленькі і миленькі,
Летіть мої дітоньки, робіть свою справу –
Перетворіть повітря в витончену страву,

Тільки незвичайну, з сонячним промінням -
Нехай буде нове цим живим створінням.
Нехай собі дихають, Сонечко куштують,
А що саме робиться той недомудрують.

Нехай
Величне й світле –
Радісно засяє,
А низьке та темне –
Хай собі зникає.
Нехай серце щире –
Світлом упивається,
А грубе та підступне –
Хай від світла вдавиться!
Нехай Країна Сонячна –
В Світі сяйвом лине,
А все лихе й брехливе –
Хай від світла гине! »


***

08.02.09

притча

Це схоже на казку.
А може вона на реальність…
Калиновий міст стугонів,
І виходив з-під мосту Іван.
Та мабуть казкар задрімав,
Не нагледівши бубликів в’язку.
Бо стільки років, де там днів,
За рікою спливло в океан.

Ще перший зміїсько,
Шаркань шестиглавий, раз по раз
Давав передишку,
Бо сам припочивку просив.
Ішли, хто куди,
Повсякденні діла свої порать.
А з ранку – до бою,
І так шість годин, доки сил…

А в того Івана і справи
Не вельми чудесні…
Вже й батькова хата
По вікна у землю вросла.
Казали женися,
А він їм – про панну небесну…
Був годен Іван
До рептильного лиш ремесла.

А другий шаркань,
О дванадцяти главах, наскочив –
Якраз у хустинку
В’язав язики Побиван.
І билась зміюка за брата
Від ранку до ночі.
Дванадцять годин
З новим гадом – той самий Іван.

А дівку собі він придумав,
Та сам і повірив.
«Щоб тільки небесна,
Коли вже до пари» – казав.
Сміялися люди:
«Не той для корони одвірок…»
Іван би – привів,
Та калиновий міст не пускав.

Поклав горічерева
Другого сторожа мосту.
Відтяв язики,
Задивився в небесну блакить…
Недовго й дивився –
Пащек аж дві дюжини, просто
На нього вергають вогнем,
Де вже там відпочить!

До бою Іван –
Як ото чоловік до роботи,
якому крім бога,
нема кого звать: «поможи!»
Та клята зміюка послідня –
Вже повна турбота,
Як би не та панна
Давно кісточки би зложив.

Надумав собі,
Що вона звіддаля помагає.
Простий чоловік
Як надумає, так і стає.
Іванові сили в бою
Ніби хто підливає.
А змія не треба жаліти,
Бо в нього все є…

Під змієм останнім
Місточки усі і дороги,
І села з містами,
І люди, і долі людські…
А в того Івана –
Думки про небесні чертоги.
Та й то ще не факт,
Що колись їх побачить таки…

Я жила на вокзалі – знайома з тим, як плине час,
Мої губи пошерхлі й бліді Вас колись цілували…
Перед Вами осідланий білий кружляє Пегас,
Я вечеряю сіллю в покинутій гостями залі.
Я смакую вино після Ваших коханок в тісній
Темно-сірій кімнаті – вітальні. Під час карнавалу
Ви співаєте друзям знайомі мені пісні
Потяг в Австрію, Альпи, Алжир, Ви усюди бували.
Як писати до Вас? Як звертатись? Потреба у сні
Відійшла в забуття. Пам’ятаєте, Роз чарувала?
Мій приречений, згубний коханець, дозвольте весні,
Роз’єднати стежки. Від корсету до Божого бала.
26.01.09

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

“Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду…"
Покотилося пір’ячко
По осіннім меду.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
“Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм…"
Виноградне сузір’ячко
Опаде в лободу.
“Ти не думай, Марієчко, —
Як сказав, то прийду…"
…І зачалась із просині
Сива тінь кажана.
Стала постіль пустелею,
Заридала жона.
Домовик її змучений
Кинув хату мести.
Розметав її кучері
На зацвілі листи.
…Жовті свічі засвічені.
Тьма стійка, як вино.
Вчуй між віщої ніченьки
Легкий стук у вікно.
“Гой, Маріє, Марієчко,
Гой, Марієчко, Ма…"
А на згаслім подвір’ячку
Тільки пес та пітьма.
Ясени посходилися,
Місяченько зачах.
Пес в лице її дивиться,
В нього вогко в очах.
“Ти змінилась, Марієчко,
Я, напевно, також…"
Покотилося пір’ячко —
Тілом вітер і дрож.
Дві зірчини скотилися.
Аж у серці луна.
Пес в лице її дивиться,
І регоче вона.
…Між хатами безокими
Заблукаєш в дощах.
Йтимуть роки за роками
У собачих очах.
Гой, Маріє, Марієчко,
Розпливуться листи.
І закотиться пір’ячко
В захурдельні світи.
Будуть свічі засвічені,
І нікого ніде…
Не тремти — це лиш ніченька.
Як сказав — то прийде…

Гроза по ринвах торохтіла,
вона залилася плачем,
а під дощем – ми всі спішили,
байдужі до її проблем.

Гроза сварилась і кричала,
метала блискавки в безсиллі...
А я – стояла і мовчала,
дивившись на її зусилля,
на її марні намагання
Нас чимдошкульніше вчепити...
А я ...Стояла і мовчала,
сміючись в її обличчя.

Ось так от...ПрО Грози

Зашпортнутись за слово так просто -
слів є багато, але
ніколи -
вдосталь.
Слова лагідні, теплі, колючі і гострі,
відверті, хворі, неправильні - мандрують простором,
метушаться в кишені, я - тону у мові...
Слова лікують серця і вирішують долі...
Слово схоже на ту отруту зміїну,
Воно душу ятрить і водночас вселяє надію.

Ти заковуєш в слово емоції - чи звільняєш?
чи потрібні слова завжди з легкістю вмить відшукаєш?
Слово не скориться думці, його в лещата не взяти...
На словах, як на нервах, можливо навчитися грати.

Мов вавилонську вежу - будую словостовпіння.
Це не марудна робота, а все ж потребує терпіння.
Рими калічать строфи - відкину гірше,
Ампутую рядки недолугі - здається, дрібниця.
Я відкрию вам лікарську таємницю:
тахікардія - діагноз у моїх віршів.

Речення без крапки –
граматична помилка?
Чи думка, необтяжена
рамками і логікою?
Літо недописане
на скрижалях осені...
Зміст – у недовершенні,
зміст – у вічнім пошуку.

Богине, ви! О усмішко століть!
Я приголомшений, мені щастить,
і серцевбивча кровоносна мить,
як те колись у Дельфах, стугонить!

Чи може знову поклик це в нікуди,
і понад нами владні тільки люди?
О Ураніє! Чи до мене хіть
хоч інколи займала ваші груди?

Ні, справді, ви і я, хіба не пара?!
Хіба не нами тішиться кіфара?
Не нам належні розсипи угідь,
де й нині - музи і нектару чара?!

І ви і я – небесні, Ураніє,
чому ж так манить те, що ледь жевріє, -
ці смертні, Прометея квола віть?!
Невже і справді смерть кохання гріє?

Ми стали схожими на них... О, звісно,
життя їх – мить, і з нею нам не тісно.
Та дивно, коли серце не болить
по всіх отих, що нас любили слізно.

Що трохи грішно, так? Яка дурниця.
Життя - за ніч кохання! Та цариця
була насправді нами. Та, мовчіть,
мовчання золото, і ми його скарбниця,
о Афродіто, і навколо - кліть.

2009

Ночью не могу уснуть
Утром не могу проснуться
В 4:30 дворники убирают улицу
Соскребая снег, прочищают путь
Кто они, будущие писатели великие?
Бывшие зеки?
Где моё циничное
В 4:30
Обморок тоже
Случится попозже
Я не уснула
Как он приснился
Я не проснулась
Как же влюбилась?
Но в настоящее время
Надо верить
Эй, на улице, нужно немного
Всего-то
Чистые дороги
Короткие, долгие
Солью посыпьте, чтобы не падать
Слёзы нельзя вытирать
Вечно ты плачешь
Как же иначе?
4:30
Дворники убирают
А кто мы такие, чтобы спать?

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.

Людей нема, є лиш Прелюд.
Олесь Бердник

Тепер на цьому місці телевежа.
Довкіл – набусурманені брати.
І так, за колом коло, до безмежжя,
І в кожному занедбано «прости».

Тут, за легендою, вона стояла.
І височіла аж до Стіп Святих.
Чого тим людям ще недоставало,
Що на вершечку написали – гріх?

У чому він, яка його закваска?
Ні пари з Вуст, а я – недоберу.
І ніби квочка – з крашанками паска,
За колом коло водить дітвору…

А ми – за нею, вчені і товчені,
Нам’явши об роки собі боки...
Як важко жити з тим курчам печеним,
Обписаним знадвору, від руки…

У кожного своя рука – владика:
Не дочитаєш брата до Христа.
І котиться життя безладне й дике,
І не дається істина проста.

Мовчить Любитель Логосу – Філолог.
І я, в «майстри» пошився як на зло…
Аби стояти напряму під Словом,
Аби «майстрів» між нами не було.

Та, все одно, мовчить… А може треба
В його Святе Мовчання увійти
І дочитати тишу аж до неба,
Аби воскресли сестри і брати?

Господи, не любити Твоїх людей – то страшенний гріх,
А любити...
І коли усередині пусто, окрім кори, Ти
Береш моє тіло – старезний голем-горіх –
І на лобі Твоє ім’я шелестить івритом.


Я посиджу, Господи, очі не затулю
Ані тінню повік, ні сну золотою млою,
Доки вітер волосся вичеше до гілляк.
Не любити Твоїх людей – як ото малою
Обривати крила білому мотилю.
А любити, Господи, Ти ж бо вже знаєш як.

через густі римовані кущі
на волю знову рветься першослово,
як це не ново, як же це не ново...
які оманливі грудневі ці дощі,
як попелюшки в золотих каретах,
і вітер, що гуляє в очеретах,
ще пам’ятає запахи весни...
.................................
куди ж поділися всі кольорові сни?

Тобі б личило жити в Празі,
А мені писати картини
Про троянди в старенькій вазі
Та про сміх малої дитини.

Тобі б личило жити в Відні,
А мені лабати на флейті.
Ми б носили прикраси мідні
Та купалися б у глінтвейні.

Тобі личила би Варшава,
А мені невеличкий замок:
Вранці кава і ввечір кава
Та мільйони знимків без рамок.

Тобі б личив пошарпаний Львів,
А мені невеличка драма,
І букет антикварних слів,
Що звучать, як мінорна гама.

Тобі б личила моя мова,
А мені відчуття комфорту:
Не шукала тоді би слова
Чи жаргону низького сорту.


Осінь 2007 р.Б.
Канада, Саскачеван, Північний Бетлфорд

Не судилось нам бути вічними,
В заповітах нам не дісталось,
Та у мить крижаного відчаю
Ми знайшли вогонь і кресало.

Нам не випало, не судилося,
Подолати хвилю спокуси,
Та гріхи наші, вищою милістю,
Взяв терновий вінець Ісуса.

Нам не випало бути мудрими-
Вабить дух черепашок «ніндзя»,
Та на кшалт Великого Гудвіна,
Ми фільтруємо світ крізь лінзи.

Що здобудемо, те порушимо,
Хоч на паперті й розпростерті,
І, вагітні власними душами,
Їх виношуємо до смерті.

Движение ночного поезда
Опьянённому сродни
Плавится масло
Пытаюсь слизать мысли
Когда мир только начался
Был вкусным
Голодный
Ел что попало
Путь проложил металлический
Когда темно и глаза закрываются
Жди, скоро
Эндорфиническая
Нежно вернёт к началу
Двадцать пятого кадра
Яблоню сорвёт с корнем
Плод её созреет завтра
Но вкус молока
Ты больше не вспомнишь

Я намагаюся
Зібратися з думками
Бутони хризантем
Один за одним я зриваю
У тотем
Де білі плями, виринають
Хвилі-сни
Чорні мітки приховають
Целофанові стрічки
І спробуй мовою, що я не знаю
І спробуй діями.. Нехай зів'яне,
Я й чисте поле це кохаю
Не намагаюся, а маю

Холодний вечір випускає па́зурі,
Шматує вітер хмари нашоро́шені,
І зорі з неба підглядають на́зирці,
Такі поодинокі і непрошені.
У далечінь холодну запроторені,
І у сузір*ях назавжди прописані,
Свою стежину в небесах виорюють,
Провидиці зі списами первісними...
Хто заздрить зорям у повстині-матриці?
З бездушними лабетами- орбітами?
Холодним дивом можна милуватися
Та хто його у всесвіті любитиме?

Ми стікали струмками часу
У моря колишнього щастя,
У моря колишнього болю,
Та одвічних вір і надій.
І шарами холодних течій
Розтікалася наша втеча,
Від поцілення «карамболем»
У найвищому із судів.

Де в останньому вирі–танці
Ми, язичники, чур, «поганці»,
Воздавали хвалу Сварогу,
Найземнішому із Богів.
Та давно вже ідоли наші
Потонули в Дніпровій чаші,
Осокою звелась дорога
До поранених берегів.

Замість вогнищ димує ладан
І немає богині Лади,
Мавки кличуть у вічний ірій,
З пустки винищених дібров.
Нас не вивітрять заметілі,
Як жорству на земному тілі
українську нашу правіру
Час не витоптав, не зборов.

Осінь. Рано темніє.
В полі – привид Мамая.
Він вмирати не вміє.
Він між пеклом і раєм.

То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.
Семиструнна шаблюка.
Щось у ньому від Бога,
Щось у ньому від крука.

А кругом, на деревах,
Одноразові гнізда,
Пінопластові леви
Мерседесами їздять.

Він чужий цьому світу.
Він сильніший за нього.
Його зірка ще світить
На безсмертну дорогу.

І сміються людиська,
І кар’єру клепають.

Темно. Вітряно. Слизько.
В небі привид Мамая.

Мій ніжний Боже. Вип*ємо, достобіса усі жалі –
Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –
Я буду там привидом.
Без приводу –
Походити по риштованню –
Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.
Милий мій Боже, якою гіркою тванню
Розверзаються небеса.

Осіннє небо – виболіле, старе –
Уся ця осінь просто одне тире:
Пере-жити, -ждати.
І дні попереплавлюються на дати,
Слова перекидаються на цитати,
Повітря наїжачується-дере.
На фоні почорнілих чужих дерев
Я можу навіть приязно виглядати.

                        "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                        З тісного листопадового светра..."
                                                           Блакитна Кішка

Це справді "він", і може навіть „я” -
тонкі парфуми і батист - на людях,
але зазвичай опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо.

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки -
водойми, небеса, луги зелені,
бучні міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
і поруч інші, іншої мети,
запохмелілі надривати глотки.

Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому радісно служила ти
у храмі пристрасті, і хай невміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає Метра, - **
то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
роз'ятреного листопадом светра.

2008