1.
ось знову ти
ну раз ти на хвилю прийшла
то сідай поговоримо
питаєш що в мене нового
зустрілася з вітром
хоч зустрілася гучно сказано
роздмухала серце як бульбашку
ти мене знаєш
ніколи не вміла себе зупинити
ніколи не вміла хотіти перестати у нього дмухати
дмухати усе дмухати
судинною трубкою дмухаю
навколо мене люди
мовчки
у них стислі очі
і сірі губи

ти бачиш
я прочинила всі вікна
у моєму односезонному календарі
вміщаються тільки я і кілька облич
і години немає задля очікування
це просто протяг
протяг принесений із розписаного чорнилами міста
де мене немає і буде не скоро

загалом за вікном в мене інший день
інший порядок денний та інша мова
навколо мене
інше море
інші руки
інші руки і жодних доторків
не хочу

а в мене десь на задвірках дозріло n-е бажання
щоб у якомусь сценарії
ми з ним опинилися на одній кафедрі
я була на останній лавці а він на першій
щоб мені було видно
його тонко обточену спину
і грітись від його сонячного волосся
на другій я безперечно
побоялась би
обпекти(ся)
хоча і не схоже я з деяких пір доросла
і доказ цьому
те що усі трафарети з магнітофону грають для мене мінором
ну і може
те що на мене вже десь чекає моя кандидатська

я знаю й без тебе зі мною один цирк на дроті
кажеш таке могло статися
тільки з такими як я –
коли він називає моє ім’я
воно б’ється
б’ється не розбивається
бо він його знає
і ім’я знає що він його знає
як знає він певно кожне
яке потрапляє на його покреслений рівними смугами аркуш
він знає і знатиме дуже багато

він дещо нагадує ті дерева
що мені бачились у метро й на роботі
тільки навіть з цього смішного вікна мені видно
він не зовсім
зовсім не
зовсім не схожий
занадто близько

він мені трохи вірить
шкода
я не трохи не вірю собі
а ще менше землі та небу

уявляєш
коли він розмовляє я посміхаюсь
посміхаюсь по-справжньому
занадто по-справжньому
занадто добре
від цього я знаю що від дуже світлий
для своїх

не знущайся що я прикриваюсь тобою
в нього така прозора посмішка
що коли вона напівсвітить на мене бачу себе
зі сторони

коли я йому про це розповім
засміюся перша
і буде легко
…
але знаєш про що я шкодую
що не знаю слова
яке могло б наказати ряду його доріг
і доріг біля нього
стати струнко
а може

нумо спробуємо
разом

три

два

один

абракадабра





2.

ну що тобі знову від мене треба
не бачиш я зайнята
завітай може пізніше
років через п’ять через десять
чесно можеш узагалі не приходити
ти така страшна
зійшла зі сторінок середньовічних гротесків
що смішно
так сірник захотів врешті вилізти з коробка
як побачив теплий вогник
дуже
невже ти забула
ми ж разом погодилися на це
смієшся
що я навіть не зважилась хоча б раз з ним на “т–”
адже так зрозуміло що тут не може бути ніякого “т–”
не будь як дитина
ти мені геть не підходиш

та все ж
годі й казати як хочу
щоби уздовж його волосся збиралися тільки з мирними намірами
щоб якщо в його молоко потрапить хоч крапля темряви
хтось обережно від нього її надпивав
щоб коли ніч серця своїх мешканців хоче розребрити
хтось заховав його глибоко під водою й не віддавав небу
якщо сам не захоче
щоб від нього ніхто не спромігся забрати книги
щоб до нього приходили зморшки з запізненням
і щоб зморшки приходили
щоб він обирав
й обирав лише правильні й несамотні дороги
щоб дитинство завжди було недалеко
ось за тим поворотом за тими кущами
аби можна було з нього взяти монетку
і щоб білі птахи на його підвіконня щорічно сідали
не до семи разів
а до семидесяти разів по сім
і щоб стіни у нього були тихі але не німі
щоб сонце торкаючись його було настільки ж серпневим
як і його ім’я
щоб у цьому наступному й позанаступному поза-n-у житті
в нього це неодмінно сталось а значить сталась не я
щоб вони читаючи це в один голос обидва могли сказати
що бл* за ****я і засміятись
амінь.




3.
я знаю
коли ранок його прокидає
він взуває свої білі кеди
й ступає ними на чорний асфальт
октави його обличчя низькі
і небо так само низьке над його головою
небо дихає
тягнеться залишити сині подихи на волоссі

він не говорить багато
про кам’яний ліс за його спиною
не говорить багато про найвидиміше
коли щось стається
він не говорить
не дозволяє торкатись
кам’яного лісу
кам’яний ліс належить тільки йому
я сподіваюсь
він не належить і не належатиме кам’яному лісу

коли прийде час
він заховає під подушку світло в кімнаті
і неважливо якого кольору його кеди
чи скільки їм буде років
вони будуть білі
він відчинить двері
безпитально
вийде і не обернеться
не обернеться
до себе

про його чітко відбиті білою фарбою кроки
асфальти би шепотом заговорили
і коли їм захочеться розв’язати в нього шнурки
щоб дістатися підгорілими пальцями його ніг
він їх вихопить
швидко зав’яже
зашнуровуючи туго крила
ось так просто
ви нічого не бачили і нічого не сталось
лише тут
поки ви себе прокидаєте і засинаєте власну тривогу
поки ваші думки обертаються вслід за сонцем
в мене за вікном виріс клен
виріс занадто швидко
став на декілька кіл вищий за мене
дивіться які у нього міцні тонкостінні гілки
ви не вірите
але подивіться який він
дивіться





4. Requiem, або ще один цирк на дроті

ця бабця ніяк не хотіла йти з цього світу
все казала шо ось вже жбираєччя
прощщщщщавайте вона шепотіла і на добранічщщщщ малята
а малята потім не спали всю ніч…
а я прокидався в білій гарячці
і бачив шо йой той на небі вже так розлінився
котрий сезон не виносить зі свого порепаного будинку мішок із кістками
а мішок бляха муха всміхається
хоч нема бляха чим

я за два кілометри міг упізнати її неоминну ауру
авжеж в неї весь дім був напічканий кішками
і в кожної з них було по дев’ять життів
як ви уявляєте
довго розстрілювати
щоразу коли вона їх та себе виводила прогулятись
вона чомусь промовляла якісь відомі лиш їй потойбічні слова
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

і як на неї чхало власне пожовкле життя
то вона зачинала співати пісеньки
такі поморочені що їх жодними словами не перекажеш
але десь приблизно так

май бразерс ар протонс
май сістерc ар нюронс
ай стір іт твааайс
ітс інстант фемелі

я їй сьогодні цукерки на цвинтар поніс
бо крейдяне коло тут хрін допоможе я пробував
вона на старості років згадала власне коріння
вкладалася спати біля гробків і тирила по могилах солодке
після того як всі шістнадцятирічні хлопчики
що вона обернувшись на фею запрошувала до себе
щось таки зрозуміли побачивши кісточки за дверима
вона завжди собі вибирала лише шоколадні цукерки
і викидала усі несмачні бджілки й іриски

на її надгробку було написано
в лотереї генів й облич вона звісно більше програла ніж виграла
тарганів у своєму диспетчерському центрі любила лише вона
зате серце ОООО
серце у неї було велике!
серце серцище !!!
таке велике що
могло би зжерти
хап!
гииии
її улюбленою звичкою було ламати від нього щедрий шматок
і казати
на во
але обережно
не подавись

Стільки народ мій мудрості втілив у прислів’я,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість у потилиці».
«Вовком дивимось на сусіда, а вовкулака сприймаєм, як ягня»…
Тільки Перемога над сусідом-супостатом спростує ці та десятки інших премудростей.

Я ніби зріднився
із цією жінкою,
яку зовсім не знаю.
Вона стала моєю
астральною дружиною
чи коханкою.
Вона турбується про мене,
хоча я для неї - ніхто.
Цей незримий роман
утворений на небесах.
Ми кохаємося
на небесному ложі любові.
Ми - коханці
невизнаних стосунків.
Ми - бранці
ненаписаних обов'язків.
Наш союз
підписаний кров'ю.
Її не зітреш нічим.
Ми напророчені
один одному
невідомими жерцями,
невизнаними магами.
І тепер ми не можемо
розбігтися, розлучитися.
Відлуння наших стосунків
буде наздоганяти скрізь.
Тавро від розпеченого заліза
не зітреш нічим.

9 квітня 2025

бог поклав в мене серце
я спочатку його не помічала
мовчки носила червоний камінчик в оправі ребер
а як побачила стала тицяти в нього пальцями
воно мені говорило невдячна
серце мене карало серце мене не засинало
запитувало
навіщо я мені
бог нічого нікому ніколи не відповів
часами воно занадто велике для мене часами занадто тісне
а що найгірше то завжди погнуте
я інколи думаю його повернути
але таки вирішила поки шукатиму правильну відповідь
примірятиму варіанти
такі тут усюди шоуруми
шукаю шукаю
коли думаю що натрапила на підказку й от-от тримаю в руках
подивишся раптом
відповідь – бублик який закотився під позначку ділення
натягну його кілечком на палець та буду зубами кришити
і буду казати що серце потрібне принаймні для того
аби випікати ним бублики з власного тіста для себе та інших
раз один раптом дістанеш з кишені раз другий
підкладаєш усім кого бачиш свої крихкі малосолодкі бублики
але знаю ти все одно
їх любиш