Із Юза Алешковського

          На безкраїх про́сторах Вітчизни,
          стоячи́ у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Товаришу Сталін! Ви великий вчений,
у мовознавстві знаєте Ви толк,
а я – радянський каторжник злиденний,
мені товариш – сірий брянський вовк.

За що сиджу – воістину, не знаю,
та прокурори в нас завжди́ праві́.
Сиджу тепер у Туруханськім кра́ї,
де при царі були в засланні Ви.

Ми всі гріхи – своїми визнавали,
на зону йшли етапом, у ганьбі.
Ми вірили Вам так, товаришу Сталін,
як, може буть, не вірили собі.

І от сиджу я в Туруханськім кра́ї,
де конвоїри – зліше лютих псів.
Я розумію: це нас ударяє
загострення міжкласових боїв.

То дощ, то сніг, то гнус нам тьмарить мізки,
бо ми в тайзі, де – дощ, і сніг, і гнус.
Ви тут плекали полум’я із іскри, –
спасибі Вам, до вогнища горнусь.

Вам важче: Ви про людство на планеті
піклуєтесь у час непевний цей,
із люлькою в кремлівськім кабінеті
ніколи не змикаючи очей.

А ми свій хрест несем отут зада́рма
в коловерті виснажливих трудів;
ми як дере́ва валимось на нари,
не знаючи безсонниці вождів.

Учора ми ховали двох марксистів,
кумач на тру́ни постелили їм;
один із них – ухильник із троцькістів,
щоправда, другий – зовсім не при чім.

Він перед тим, як в інший світ забратись,
до Вас звертав останнії слова,
прохав нарешті в справі розібратись,
і стиха скрикнув: «Сталін – голова!»

Ви нам снитесь, коли в кашкеті сірім
та в кітелі – приймаєте парад.
Ми ліс рубаєм, вплив партійний ширим,
й летять тріски та друзки всі підряд...

Живіть хоч сто років, товаришу Сталін!
І хай сконаю зеком-бідаком,
зате в країні – чавуну та сталі
на кожну душу вистачить цілком.

(2024)

оооооооооо

Знов нагаї розжареної днини
Ударами своїми обпекли.
На синіх небесах -- ані хмарини --
Земля аж вигоряє до золи.

Трава в жнива жовтіє передчасно,
Міліють ріки, змучені ставки.
Лютує сонце й довго так не гасне,
Нехай би вже світили нам зірки.

І ти лежиш рибиною неначе,
На бЕрезі, вдихаючи сушняк,
Безмовно зябра за водою плачуть,
Проміння коле, ніби та стерня.

Вже од листочків скрученої пози
Спіраллю божевілля жебонить.
Як хочеться, щоб розридались грози
І вгамували спрагу хоч на мить.

Боги, спиніть списи ті вогневії,
Даруйте зливу цій землі святій.
Бо скоро українці почорніють,
Неначе негри в Африці оті.

9 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Якась вкрай заздрісна людина
У літні плани внесла зміни,
Щоб ти лиш бачила в уяві
Далеке море величаве.
Зростає й дужчає бажання
Скоріш здійснити викривання
Її оманливої суті
І в дружбі з підлою не бути.
Та, певно, думати не варто
Про ту, що сплутала всі карти,
А просто гоїти старанно,
Біль не показуючи, рану...
10.07.24

Уквітчані човни на якір стали,
у кожного останній, свій причал.
Із дерева і пластику чи сталі,
але у них усіх одна печаль…

І лише бриз доносить присмак солі,
кінчились мандри, море – вдалині.
Хоча у чарівному маків колі,
але, на жаль, уже на мілині…

А хочеться шугнути ще у хвилі,
відчути знову той солоний смак.
Та нині доля їх – квітучі штилі
і з місця уже зрушити – ніяк!.

Поглянь на місто, що відбивається у вітринах вулицею,
Наче більше немає для чого писати промінням
Сонця на рустах фасадів про те, що не збудеться завтра,
Про те, що минає в тобі розчиняючись геть непомітно.
Завтра — це ще одна спроба прожити вчорашній день,
Вчорашні надії просунути хоч на клітинку далі
В майбутнє, за годинником, що націлений іти не вперед,
А вдавати свій поступ бігаючи по циферблаті пам’яті.
Пам’ять, — вона тільки й чекає приходу чорнооких ночей
Втоми, сну, щоб хоч якось себе позбутись, вирвати
З безперервного маршу надії вчорашніх людей,
Вчорашнього міста з любов’ю його та сонливістю.
І збиратися далі, простувати, мов впертий віслюк,
Що з гуркотом тягне пожитки свого господаря.
Тут навіть пісок пам’ятає вчорашній каблук
Що у хмарі архівів на спогад йому приготовлений.
В окулярах твоїх відбиваються: небо, птахи,
Промальований обрій непевний вкінці перспективи,
Здається от-от, що розсиплеться весь краєвид,
Чи реальність його розпорошить на темні частини.
І тоді ти побачиш, що місто містилось в тобі
Що це ти залишала на стінах примхливе графіті
Наче все, що було — це натхнення коротких безсонь,
Між учора і завтра у без часовому світі.

26.01.2024

Безкоштовні забаганки…
Сни спішать в мікрорайон.
Під ногами скла бляшанки,
Заржавілий медальйон…

З перехресть спішать додому
Всі, хто втомлені і ні…
Небо в кольорі блідому
Як і всі минулі дні…

Дітвора якраз поснула…
Правда, де-хто верещить.
Муха зайвого хильнула,
Звідкіля хтозна дзвенить…

...Ти буваєш дуже різна --
Забаганок — відбавляй
І хоча вже й трохи пізно —
Я прошу, не відмовляй…
7.07.2024.

Він білий зовні
І жовтуватий, –
Буває повний,
Або щербатий.
То колискову
Почути зичить, –
То до діброви
Гуляти кличе.
Світило ясне
І блідувате, –
Сіяє масно
І скупувато.
І над рікою,
І понад лісом
Блищить слюдою
Одвічно місяць.
09.07.24

Дитинко, не спіши у засвіти.
Побудь ще тут із мамою і татом.
А нам, дорослим тупакам, прости.
Ти вмієш ще сердечно пробачати.

Від болю ми тебе не вберегли.
Хоча повинні були захистити.
Ми ж бо дорослі в войовничій грі,
які забули смисл слова Жити.

Дитинко, в світі повно зла та лих.
Рости і перетворюй світ на краще.
Й не слухай, не марнуй часу на тих,
хто буде в’їдливо розводитися нащо.

І тих, які роздуті від пихи,
І тих, які нещирі та байдужі,
теж оминай. Найгірші вороги
таки дволиці та двониці друзі.

Дитинко, в світі є любов й добро.
В твоєму світі буде їх багато.
Ще трішки потерпи, я витру кров
й повернемо тебе до мами й тата.

Цю ві́ршу у шухляду покладу,
уголос так не можна говорити…
Зібралася своло́та до корита
і хі́ті не дає ніяк ладу!.

Розбіглися зіниці аж за край,
бо навкруги усе таке смачненьке,
стікає кров’ю Україна-ненька,
собі ж будують горлопани рай!.

Фотографи, брати, куми, свати…
Та на́волоч убралася у ри́зи,
вчорашні горлопа́ни – горлорізи
по трупах чимчикують до мети!.

Де вихід? Що робити?! Та… скажу:
становище якщо ми не поправим,
не доб’ємося виконання правил –
уже останню перетнем межу!

Стають рутиною жорсткі тортури,
Потилицю почухав ситий світ.
Летить в повітря абревіатура
ОХМАТДИТ.

Війна кривава, чорна та чавунна
Спинила сміх дитячих зим та літ.
Гей, світе! Знов не чуєш це відлуння -
ОХМАТДИТ?

Недобитки смердючі та жорстокі
Читають сатані свій підлий звіт.
Вже вислухав стурбованість глибоку
ОХМАТДИТ.

Щоб тим падлюкам згинути в безодні!
Щоб кожне лігво цих рашистських гнид
Горіло саме так, як наш сьогодні
ОХМАТДИТ.

* * *

Я вас кохаю незбагне́нно чисто –
Перві́сніше джерел і щирої роси.
Моя любов кришта́лево-барвиста
Й цнотливо-мрійна, як дитячі сни.

Ви – всі мої блакитні ви́сі зра́ння
І променисте сяйво сподівань,
Вечірніх чарозорь замилування
І тихих дум з зажурених зітхань.

Лише із вами вічно ря́сні ве́сни,
Що сплетені у сонці і дощах –
У тій веселці дивовижно скресли
Крижини долі в смуткових снігах.

Ви – серця рай й гріхів життя спокута,
Скарби душі й від Бога привілей
І ключ від сенсів таїнств – щастя рута,
Що квітне непорочно між людей.

Павло Гай-Нижник
8 липня 2024 р.

Безцінні дні у серпні не надовго
По-розкладу неділю, може й дві
Хіба якщо домовитися з Богом
Хіба якщо вклонитися вдові
Яка учора схоронила мужа
А сина обміняли… Господи
Навіщо, де цвіла учора Ружа,
Сьогодні переважно холоди?
Навіщо на безцінні плач і морок,
Куди дівати душу від страхіть?
З усіх сторін, і з неба преться ворог…
Доколи ще вбиватиме, скажіть?
«—У єдності, мій славно-грішний сину,
Потрібно буде Світло оновить…
І збережеш не тільки Україну
Ти зрозумів? — прослухав вочевидь.
6.07.2024.

сиджу на ґанку
а біля моїх ніг — жінка
якої я більше не люблю

вона звертається до дівчинки
але спирається на мене
ніби випадково
ніби неусвідомлено

я відчуваю її хребет
сильний як стовбур соняшника
я бачу її лопатки —
ніби соняшникове листя —
під тонкою шкірою вкритою ластовинням
її золота голівка обернена до сонця
її чорні очі повсякчас дивляться на схід

вона перетворилася на сонях —
моя кохана

коли раптом встаю
вона на секунду втрачає опертя
але втримується

не озираючися йду на захід
зустрічати її натомлене сонце

08.07.24

Я б пішла- з автоматом, з гранатою, з тим,що було б.
Учепилася в горло, й давила б, давила, давила!
Ти пробач мені, Боже, з молитвою сплетене зло,
Що породжене злом , від якого сховатись несила!

З амазонкою зовсім не схожа- легка і м'яка ,
З мене сльози горохом, як тільки втрачаю надію .
Але навіть не знала, яка в мене сильна рука,
Донедавна я думала, лиш обіймати умію.

Та за муки безпомічних, за охололе маля,
За синів, хто в багнюці в окопах, в бою і в полоні,
Хто гарячою кров'ю оброшує рідні поля-
Хватить духу зімкнути на шиї сталеві долоні.
05.2023.

І знову у прицілі лікарі,
палати лікарняні, хворі діти!.
Гіркі спадають сльози матерів
за тих, що не устигли порадіти
ні сонця золотого промінцям,
ні співу пташки десь верховітті…
Народ чекає скорого кінця
війни цієї в очманілім світі!.
Летять прокльони Путіну, катам –
усім безпосереднім виконавцям…
А що у світі? Тихо усе там –
в Радбезі головує… раша.
Шквал овацій!

Барвами літечковими
Липень малює літо.
Ранками світанковими
Небо пірнає в жито.

Чом задивилась усміхнено?
Темно-червона вишня?
То пригощає літеплом
З щедрих долонь Всевишній.

Чом в оченятах, ясочка,
Сяйво у хованки грається:
То мерехтить, мов зіронька,
То, наче вечір, ховається?

Вкотре глядиш на яблуню,
Віти вже гнуться додолу.
Знову отави покошені,
Запахи літостодолу.

Яблучки та на гілоньку.
Роси та на покоси.
Радості на голівоньку.
Медосолодкі сльози.

А на днях мені вищі сили
Дали шанс появитись на світ.
Обирала батьків я щосили,
Щоб найкращі були на землі.
Я почула, що шанс єдиний.
Повторити не вийде. Ні!
Схвалили обрану родину,
Тай розказали все мені…

Ще мить літала над вектором,
Щоб краще пам’ятати цілі всі.
Бо судилось мені архітектором
Стати вправним у цьому житті.
Я повинна зробити конструкцію
В центрі світу, таку не просту…
Такзвану швидку революцію
В будівництві. Щоб всім не до сну.
Оплатити я маю дослідження
Хлопчику, що теж у світи.
Стати має він вченим відданим,
Та ліки від раку знайти.
Я батькам буду вдячна довіку,
Що привели дитину в життя.
Набудую вам замків без ліку.
Не губіть лиш! Бо нема вороття!

Тож, коли моє серце забилося,
По судинах вже кров потекла.
Мені зранку таке приснилося,
Мама каже, що я не жива…
Бо сьогодні вона у лікаря
Записалась на судний день.
Полетіла назад я квітами,
Не співатиму більше пісень…
2024р

В школі учень є Сашко Дришляк.
Всім хваливсь, що блогер він мастак.
Популярним в інтернеті став –
Постить фото й відео він там.
Але, певно, щось пішло не так,
Бо з’явивсь під оком враз синяк.
Кажуть, що чомусь якийсь дивак
Не туди йому поставив лайк.

07.07. 2024

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.
Стиснув вже душі печалі ремінь.

Хронічна втома... Віра. Зранку
Свинцеві оси, свинцеві крила.
Крізь бинт тугий сочиться рана,
Але мужніє, мужніє сила.

Обійми мене ніжно, мамо!
Колискову мені заспівай!
Бо тепла твого завжди мало,
Заколишуть ці руки нехай.
Притули мене сильно, мамо!
До тендітного свого плеча,
Щоби любо на серці стало.
Та не відалось, що є печаль.
Розкажи мені мамо казку!
Про добро, що у людях живе…
Прояви мені всю свою ласку.
І ні слова, що час так пливе…
А на завтра я стану дорослою,
Піду вдаль у шалені світи.
Будеш ти супроводжувать росами,
Щоби легше дитині іти.
Що готує мені моя доленька,
Ти не думай! Дитинство лиш мить!
І не плач, моя стомлена матінка.
Серце віддане хай не щемитть.
Колиши мене, мамо, лагідно!
Поки легко так міцно засну.
Притули мене тісно, жадібно!
Бо вже завтра доросла піду…
Побажай мені моя мамочко,
Щоб ніколи не плакала я,
На щоках посміхалися ямочки,
Я щасливою завжди була!

Чекає хижо камера-обскура
в чіпких руках художника сміття.
У об’єктиві – світова культура,
не кращі миті юного життя…

Від голоду дитина помирає,
а поряд гриф – чекає на обід…
Піймати мить у смерті колограї,
залишити на фото часу слід!

Важливо ракурс вірний підібрати
і діафрагму виставить успіть –
предсмертний подих бідного маляти
зафіксувати у останню мить…

А де думки про братню допомогу?
Де милосердя, крихта співчуття?
Та славити не забуваєм бога,
а на світлині – суть цього життя!.

У кадрі біль, байдужість і жадоба,
цинізм, позерство нице і брехня,
а від людини тут – лише подоба,
фальшивих цінностей порожня маячня!

Світлої пам’яті
Леоніда Нечипорука

Уже немає вкупі з нами
Тебе отими вечорами,
Коли від віршів і пісень
У душах більшає натхнень.
Без тебе холодно й імлисто
В затишних залах товариству,
Яке від суму й німоти
Звільняв піснями вчора ти.
Співати й далі нам охота,
Хоча серця бере скорбота,
Що ти вже дивишся згори,
Як ми проводим вечори.
Вже не позбутися печалі
Твоєму вірному роялю,
А з горя довгої пітьми
Не скоро вийдемо і ми…
08.07.24

Коли ти в сни мої приходиш поспіх,
Торкаєшся лиця мого й мовчиш,
Це наче, вибач, вимушений постріл
Твоїх думок без дозволу божищ…

Коли твій злет запрошує у небо,
Лелечим співом манить у політ
Я відчуваю, що я, насправді, демон
А ти — той самий кольор кольорів…

Коли ти з рим вертаєш неба подих
Мені у снах, а кращих — наяву…
Нам не потрібно буде більше згоди…
Коли я шепотітиму «люблю»…
7.07.2024.

Махаю, сі́паю руками,
затим ногами в унісон –
повторюю фізичні гами,
ранковий проганяю сон.
А унизу прозоре море
і хвиля котиться до ніг.
Як вічні істини говорить –
життя коротке, ніби сніг,
що упаде на полонину
погожим ранком навесні
і вже розтане за годину.
Говорить це вона… мені.
А я цього хіба не знаю?.
Було відомо те завжди!
Але зажди – до небокраю
ще не лягли мої сліди!.

Висока нота звилася до хмар
і аж на верхній лінії повисла.
Летіти вище їй немає смислу –
вона і так усіх сестер «затисла».
У неї конкурент – лише Ікар!

А унизу і подруги, й колеги,
вершки музичні, море інших нот
із опер, ораторій і елегій,
але їй не потрібні обереги
і не лякає нотний ешафот!

Сидять Максим та Одарка над річкою в гаї.
Нічка трохи прохолодна, тулиться дівчина
До парубка. А у гаї соловей співає.
Хлопець її пригортає, бо ж кохає сильно.
З неба зорі підморгують, місяць човникує.
Під ту пісню солов’їну так гарно сидіти.
Перші півні проспівали – вони, мов не чують.
Будуть матері удома лаятись сердито.
Та то не біда, одначе. Полають, полають
Та й забудуть. Самі ж були колись молодими.
Отож, справи молодечі розуміти мають.
Батько, правда, на Одарку теж може нагримать,
Як пожаліється мати. Та то вранці буде.
А поки ще зорі сяють, що про те гадати?!
Соловей співа. Серденько так і тьохка в грудях.
Хочеться із соловейком також заспівати.
- Так би і сиділа вічно! – дівчина шепоче.
Максим на те: - Соловейко літом не співає.
- А чому? – аж стрепенулась, - Невже він не хоче?
- Та ні, кажуть добрі люди, що голос втрачає.
А ти хіба приповідку ніколи не чула:
«Втратив соловейко голос через яшний колос»?
- Ні, не чула. Може й чула, правда, та забула.
- А я, бачиш, пам’ятаю. Від діда Миколи
Чув колись іще маленьким. – Розкажи, коханий.
- Добре, слухай, моя люба. Було то в ті роки,
Як жили ще перші люди. Жилось їм погано,
Бо ж давались поза раєм тяжко їм уроки.
Адам орав, Єва пряла. Хатинку зліпили.
Жили у ній, хліб у поті чола заробляли.
Адам у те його поле вкладав усі сили,
Бо ж ті зерна, що посіяв, їх і годували.
А що сіяв? Ячмінь сіяв. Ще не мав пшениці.
Хоч і сіяв не багато та їм вистачало.
Та якось злодійкувата заходилась птиця
Ячмінь з поля його красти. Адам то помітив.
Став ганяти. Отож птиця стала діять хитро.
Поки Адам десь полює і не бачить звідти,
Стала вона налітати. Накинеться вітром,
Повикльовує весь колос. А, щоб не боятись,
Соловейко на сторожі літа, виглядає.
Як помітить - починає голосно співати.
Птаство тоді кида шкоду та швидко втікає.
Наче й не було нічого. Господар приходить.
Нема птахів та колосу багато пустого.
Бідкається: так у нього нічого не вродить.
Та не знає, як позбутись йому, врешті того.
Скоро зрозумів, що птахів хтось попереджає.
А хто, окрім соловейка? Тільки його й чути.
Але ж малий – не поцілить його й не впіймає.
Щось робити слід, голодним щоб в зиму не бути.
Тож звернувся до Господа та помочі просить:
- Зроби, Господи, щоб птахи шкоди не робили!
Зроби тому соловейку, щоби не вдалося
Птахів тих попереджати. Бо ж нема вже сили.
Богу жаль Адама стало. Бо ж трудиться, справді.
Тож зробив зерно ячменю в кожушках колючих
Ще й зі смаком особливим, що птахи й не раді
Його їсти. Хіба, коли дуже голод мучить.
А уже для соловейка вигадав він кару.
Щоби з вечора до ранку той міг лиш співати.
Хоча кажуть, що тим співом він шукає пару,
Але ж міг би і днем білим він пару шукати?
Та то не все. Ледве тільки ячмінь достигає,
Вже і вночі соловейко співати не може.
Десь із липня солов’їні співи не лунають.
Що ж, по-твоєму, то буде, як не кара Божа
За те, що він своїм співом сприяв злому ділу?
Не дано йому відтоді увесь час співати.
Отож, слухай соловейка поки, моя мила,
Не візьметься ячмінь в полі колос викидати.

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обАбіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.
01.2023.

Розмай зелений землю полонив,
Верба і слива гомонять з весною.
У пана Се красуні Східних гір,
За ширмою сміються золотою.

Сьогодні день інакший, ніж учора,
За ним услід приходить новий день,
З вином зеленим сивина поспорить,
Кров розігріє пристрасність пісень.

Над тим же ставом сходить той же місяць,
Що бачив Лянський князь у келиху вина.
Давно князь Лянський з місяцем зустрівся.
Весняний вітер кличе іволга хмільна.

Коли радіють очі, втіху хміль дарує,
Не жаль, що десь під персиком засну я.

Літо розпечене землю сушить до тріску,
Мучить, в'ялить зело, ледве вечір рятує.
Сонце котиться знову за обрію риску,
А в зажурених стінах вселяється туга,
Бо тривога рахує хвилини й години,
Ніч крадеться у чорнім плащі, ніби привид,
Морок пнеться у вікна утомлені нині.
Співчуває , здається, лиш зоряне диво.
Доки спека топтатиме сльози гарячі?
Доки той попіл з руїн труситимуть зайди?
Осідають на землю страждання й печалі.
От би злива небес позмивала все зайве.

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо на неї задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Їхні пальці провітрюють сторінки книг,
Що стрекочать мов бабки над ставом, — в старій крамниці.
І цвітіння води, і повітря старих надій,
Надихає на сум і збираються серце втопити
У затхлім хвилінні застояних вод-чорнил.

Все по літерах топчуться стерті підошви твої,
Серед сотні дрібних, прописних, що торгують шляхами,
Я залишив сліди, ще підбиті з новітніх часів
Де «З любов’ю» лишається відтиск старих сандалів,
Але ти затоптала внівець перебивши сліди
І в землю втиснула античне: «іди за мною».

23.03.2024

Спекою зморені хмари,
Без усіляких оман, -
Почервоніли від жару
Душного сонячних ванн.
Зрана пухкі й білопінні,
Мають вже вигляд сумний, -
Мов піддались половінню
Після обіду вони.
Смерками вкутаний вечір
Їм на догоду з'явивсь
І від жаріння вбезпечив
Сонцем розпечену вись.
07.07.24

Ви знаєте, а я - той самий хлопчик!
Змінився тільки фон буденних справ.
Життя брудними чоботами топче
Усе, що я так щиро цінував.

У радості я був. Був у скорботі.
Простого щастя вистраждана мить
Постійно відкладається на потім,
А зараз серце ниє та болить.

Прошу, не сумнівайтесь! Я - той самий!
Але мій човен більше не пливе.
Все гіршими та гіршими часами
Вбивається в душі усе живе.

Я бачив сни зі звуками мажору,
Пробудженням я навчений сповна!
В реальності, що схожа на потвору,
Три голови - самотність, біль, війна...

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави¹
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий²,

«час ще покаже»:
«кузькіну мать»³, руїни⁴,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.

То не зелено-квітний,
поточений ізотопом⁵, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.

Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада⁶;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.

Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:

самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані⁷...

Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!

В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.

Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
становлять вас, поганці.

Ладнати петлю́ на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?

Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,

гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.

Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова⁸ – не треба.

Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.

Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом⁹.

Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.

Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.

Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози́ на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.

З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!..
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –

хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса¹⁰.

(Переклад 2016 р.)

Я у когось читав, що більше немає чого,
Що вулиці в крейді, в квадратах з потертими цифрами,
Рядки на футболках розгладжують юне чоло
І погляд — титанік, на небі з об’ємними рифами.
Заглянь у шухляду старого, як світ стола,
Знайдеться шаветка, стропа і розбите дзеркало,
І клаптик газети, і крапля чийогось життя
Обличчя епохи, що більше сюди не повернеться.
Лиш тільки почни — не завершиш свого рядка,
Усі намагання здаються пустими без дотику,
І наче гвинтівку стискає твоя рука,
І погляд шукає той дотик крізь снайперську оптику.
А бачиш лиш атом, протони, нейтрони, ядро
Електрони його орбіталей оточені хмаркою,
Записуєш дані у древній тюремний кросворд,
Що немає нікого за цифрою вертикальною.
На хмарах не так, як на білих матрацах внизу,
Скопасові пози крутити під спрощену музику,
Трасуючі ноти жагою летять до красунь
І зорі розхристують Всесвіт в поезію ґудзиків.
Слова ні про що, і мелодія слів ні про що;
Актори, актриси, блаженні з тріумфом виходять
На сцену і грають мільйонне усім квіпрокво.
Овації, оплески, браво, на біс! – на балконі.

14.04.2024

Напевно в кожного із нас
Свої причуди, забаганки...
Свої Медузи, свій Пегас,
Свої до всього балалайки…

А може й ні. А може й мо…
Це як коли, куди і звідки...
Під гору, вниз, яке кермо,
Мірилом чи своєї мірки…

Дивує нас лише одне:
Чому не в тебе, десь, там… краще?
Як тільки поруч хтось копне —
Один із васі є пропаще…
5.07.2024.

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?
Незрозумілості і жаль, й образа.

Поговорімо, лиш відверто,
Без гордості у тихе надвечір*я,
Щоб апатично мить не стерти,
Щоби душа не впала у зневір*я.

Усе життя – це сила різних митей:
спокійних і веселих чи сумних…
Плодів солодких, спілих, соковитих
і поцілунків щирих та п’янких!

Трапляються нерідко туги миті,
часини болю, суму і утрат.
Вони у долю кожного ушиті,
змінити неможливо той формат…

Але не варто опускати крила,
калейдоскоп часу́ не зупини́ть.
Поможе духу сила силі тіла
не животіти – жити кожну мить!

Глибшає бажаний спокій,
Дихає димом курінь, –
Місяць примруженим оком
Блимає мрійно вгорі.
Тліє поволі багаття,
Кахкає качка в гнізді, –
Жовті лілеї латаття,
Наче свічки на воді.
Суне туман прохололий
На щойно скошений луг, –
Добре мені, як ніколи,
Без пустодзвону навкруг.
Після важкої роботи
Лежанку ребрами мну, –
Гордість не можу збороти,
Щоби віддатися сну.
06.07.24

Чекали ми весну. Прийшла війна.
Плювала снігом у сумні обличчя.
Я бачив відчай з власного вікна,
Це був наш спільний величезний відчай.

Холодний страх від голови до ніг.
Все поспіхом - машини та валізи.
Ховав старе життя байдужий сніг,
Повітря пахло смутком та залізом.

Мій Харків став сумнішим на мільйон.
Його завдання - стримувати лихо.
І став порожнім спальний мій район,
А я стояв. Нікуди не поїхав.

Куди мені? Вперед, назад чи в бік?
Бо доля - замінована стежина.
Хіба я знав, що двадцять другий рік
Забрав з собою левову частину

Мого натхнення та простих пісень,
Моїх надій на затишне майбутнє?
А чорно-білий той лютневий день
Про незворотність награвав на лютні.

Іде війна. А мій сусід помер.
Минуле кличу словом недолугим.
Дивлюсь вперед. Та на душі тепер
Відбиток пожиттєвий: "двадцять другий".

Гаптує літо щедро покривало,
Що зеленню розвісилось по саду -
Черешень жовтих постаті огрядні
Там, на вершках, залишили принади
Для птаства, що до них поналітало
З усіх округ, і галасує радо.

Обтяжене бурштиновим намистом
Схиляється гіллЯ, та не дістати,
Лиш кубляться бешкетники дзьобаті
Вниз головами поміж ягід виснуть,
Та вмить розтануть хмарою у висі
Заплескати в долоні тільки варто.

Дощем медовим упаде на трави
Те, що з собою прихватить не встигнуть,
І лопотіння крил зухвалих стихне,
А вІття плечі зігнуті розправить,
Звільнившись від шпачиної орави.

Гаптує літо далі - вишні стигнуть.
07.2022.

Можливо з вітром краще чим без вітру…
Можлива, якщо байдуже тобі
Якщо перестаратися не вміти
Зіграти три акорди на трубі…

Можливо й переселишся в європу…
Можливо і буття перечеркнеш,
Якщо, умовно, вирядишся в копа
І все собі в дорозі відбереш…

Можливо в помилках чекають друзі…
Можливо і повернешся назад.
Не кожен доторкається ілюзій,
Якщо в акордах збочений азарт…

Можливо не від траншу все залежить…
Можливо й відвернусь від міркувань…
Передбачаю скорий власний нежить
У потязі своїх бомбардувань…
4.07.2024.

Молилася вчора щиро я
Всім на світі можливим Богам.
Щоб врешті війна закінчилася
Й повернулась в лице ворогам.
Кату, щоб у серці дрімучому
Відлунням пройшлася вина.
І совість його щоб замучила,
Від болю ламався сповна...

Сьогодні я знову молитимусь
Всім на світі можливим Богам.
Щоб пеклу буття скінчилося
І не лилася знову смола.
Наші хлопці додому вернулися
І матуся щаслива була.
В Україні щоб так зажилося,
Наче з пекла одразу в рай...

Я завтра тихенько помолюся.
Героям... титанам... Богам...
Так низько і тихо поклонюся
Життя і здоровя дарам.
Ніколи вже це не повториться.
Ви ревно свій хрест пронесли.
За віру, свободу, мову ви
В пекельних боях полягли...

Стає густішою пітьма
Та все дзвінкіше мертва тиша, –
Чомусь блищання зір нема
І вітер холодом не дише.
Ні духу в’ялої трави,
Ні живописної картини, –
Лише не йде із голови
Думок усяких плутанина.
Адже ніяк не розберу,
В пітьмі притихлої кімнати, –
Чи ніч веде зі мною гру,
Чи заохочує так спати?..
05.07.24

Я говорю не завжди те, що думаю,
і думаю не те, що говорю –
бо не дарма колись назвали Думою,
благословивши на життєву прю.

Але частенько все ж сказати хочеться
відкрито, неприємно, без прикрас,
усім лакузам і відвертим збоченцям –
минеться неподобства цього час!

Не сам, звичайно, доведеться думати,
оте зело пришвидшити аби.
Невже ніколи у житті не думав ти –
сами у роті не ростуть гриби?!.

...за першим вдихом перший крок,
за першим кроком слово,
за словом позір до зірок,
а звідти крок до мови;
ліхтарик, шибка, ніч, піїт,
до тих зірок драбина,
доки читатиме нарід,
доти живе країна...

У кожного своя примхлива вдача.
Комусь - багато, а комусь - замало.
Був день ясний. Та раптом я побачив,
Як дівчину вродливу ґвалтували.

Почув жахливі крики. Краєм ока
Помітив ніж, приставлений до скроні.
Я висловив стурбованість глибоку
Та подихом зігрів свої долоні.

А ґвалтували просто під будинком.
До злодіїв я не підходив близько.
Сміливо демонструючи підтримку,
Прошепотів: "Будь сильною, дівчисько!"

Що з дівчиною нелюди зробили!
Хоч їй допомогти я був не в змозі,
Але сказав: "Ти впораєшся, мила!"
Стурбований я так, що плачу й досі!..

...Сприйми мене таким як є!
На похвалу не претендую
Коли зустрінеш у фойє
Ти не підходь, бо зацілую…
Якщо не згодна, дай хоч знак —
Я підлаштую неповагу…
На це погодився б не всяк
Тут навіть ні, не про присягу…
Про що, зізнаюсь опісля…
Про те, прошу — не зазнавайся
Ти, дійсно… свіжа колія…
Ну ось і все… кінець, награвся…
4.07.2024.

Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію
і перше проміння пливе крізь мережену віть.

Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце струмує у небо із темної скрині
над горем...і збитим війною у друзки горням,

над полем сперіщеним кулями, житом убитим...
і другом полеглим вночі за світанок новий...
і попри усе сходить сяйво
над болем і літом -
онімблює квітку велінням своїм горовим.

Тобою, світанку, остання надія живіє,
тобою буття зарубцьовує шрамлену плоть.
Твоєю росою - з-під соняха теплої вії -
скресається з ночі обранене тьмою живло.

Сидять старі під під’їздом на лавці в неділю.
Хоч на вулиці спекотно та тут прохолода.
Ото вийшли ще із ранку, як на лавці сіли,
До квартири їх загнати задушної годі.
Сидять собі, розмовляють, згадують минуле,
Як були ще молодими і сил вдосталь мали.
У душі, напевно, мріють: «От би повернули
Ті роки, ми б час, напевно, так не марнували».
За розмовами неспішно години спливають.
Вже, здається, все на світі переговорили.
Змовкли, теми для розмови нової шукають.
А тут квітник перед ними, герань зацвітає.
І білим цвіте, і червоним і рожевим цвітом.
Насадила одна бабця та і доглядає,
Щоби було з чого очам людським порадіти.
- А ви знаєте, - колишня вчителька Марія
Одізвалась, - чом геранню квітку називають?
- Ні, не чули. – може й знають, послухать воліють,
Може, щось їм не відоме від неї узнають.
- Колись молода читала було міфи греків.
Так от, була у тих греків богиня Геройя,
Що місяцем управляла. От якось здалека
Помітила вона хлопця, що пас під горою
Чималу отару. Звався він Ендіміоном.
Помітила випадково із самого рання,
Як він із села поволі ту отару гонить.
Й загорілося у серці богині кохання.
Та біда була не в тому, що вона богиня.
Боги могли тоді легко між людей ходити.
Просто вдень ота Геройя ховатись повинна,
Адже місяць, зрозуміло, лише вночі світить.
А Геройя закохалась так, що вже навіки.
І не зна, що з тим коханням нещасній робити.
Тож лише вві сні стрічатись могла з чоловіком.
Прийде, сяде коло нього. Поки й місяць світить,
Вона сидить, милується. Та все гірко плаче,
Бо ж розлучена з коханим і надій не мала.
Ото зі сліз її й виросли оці квіти, наче.
І геранню на честь неї ті квіти й назвали.
- Тепер мені зрозуміло, - озвалась Варвара, -
Чому мені іще мама покійна казала,
Щоби хлопця привернути, листочків нарвала
І в торбинці біля серця постійно таскала.
- А я чула, що у квітки є і друга назва –
«Пеларгонія». Походить теж із мови греків.
Бо, як добре роздивитись плід квітки, одразу
Видається, що він схожий на дзьоба лелеки.-
То Горпина підпряглася, - А з грецької мови
То «лелека» й означає. Отакі то справи.
Тут старий Кіндрат, геть сивий узяв далі слово:
- То було ще при Союзі. Хрущов тоді правив.
Служив я, як всі служили. То не так, як нині.
Довелось в Узбекистані далекім служити.
Ходив часто по Ташкенту, як бував у «вільній».
Довелося із місцевим одним говорити.
Ото він мені й повідав, що в часи далекі
Герань бур’яном зростала та квітів не мала.
Якось Мухамед – пророк їх, здолав шлях нелегкий
Так, що вся його накидка геть мокрою стала.
Аби її просушити, на герань розвісив.
А та бігом до сонечка гіллям повернулась.
Мокрий одяг дуже швидко висох з того, звісно.
Мухамедом ті старання квітки не забулись.
У подяку вкрив її він усю квіточками
Із таким чудовим, ніжним, п’янким ароматом…
- А в Болгарії. Я чула, - Марія та ж сама
Знов озвалась, - оцю квітку «здравицею» звати.
Кажуть, в бідній сім’ї селян захворів синочок.
Що батьки вже не робили, чим не лікували,
Не проходила хвороба. Лежав, закрив очі,
Слабке дихання нерівне груди піднімало.
Пішли батьки до лікаря, аби подивився.
Той оглянув і порадив придбати герані,
Поставити, щоби хворий між них опинився…
Так хвороба і пропала у нього до рання.
- Воно й так, повітря квіти, кажуть, очищають...
- А на Сході, - Кіндрат впрягся, щоби не забути,-
Герань в горщиках при вході у дім виставляють.
Але білу тільки, кажуть, таке може бути,
Що герань та змій усяких відляка від дому.
Бо ж там змій у них усяких водиться багато…
- І не тільки змій, - Оксана перебила йому, -
Вона й нечисть всяку в хату не впустити здатна.
А ще й всяке зло, незгоди у дім не пускає.
Один німець розказував історію давню.
Чоботар якось додому у село вертає.
А сам, як би то сказати – в негарному стані.
Пригостили добрі люди – не смів відмовляти.
Тепер іде та й боїться, як жінка зустріне.
Почне лаяти, щоб більше не смів випивати.
Та, як люди пригощають? Хіба в тому винен?
Іде полем, журавельник над шляхом квітує.
Так у німців герань зветься. Нарвав собі квітів
Та і далі вже до хати своєї простує.
Жінка стріла, навіть рота не встигла відкрити,
А він їй букет під носа – аромат вдихнула,
Заспокоїлась, всміхнулась, про лайку забула.
Квітку вдома посадила. Із тих пір не було
Негараздів у них в хаті. На лад повернуло.
Жінка бурчать перестала, а він кинув пити.
Сад, прикрашений геранню, став іще гарніший…
Усі знову погляділи на прекрасні квіти,
Й на душі у всіх від того стало спокійніше.