Дроти стовпів гляділися в калюжу-
виходила гітара.
А вітер струни в ній перебирав.
І танцювала диких хмар отара,
допоки загасилася заграва,
і вечір ту гітару... тишком вкрав...

І що буде далі? Всесильна любов?
Якщо ненароком розіб’ється в кров
Знесилене тіло, в якому душа
Не рідна нікому, а просто чужа.
І що мені небо, в якому блакить
Давно почорніла у ту страшну мить,
Коли нуртували у серці думки,
Про світле майбутнє, а все навпаки…
І що буде далі? Питаю я знов,
Коли на хресті розіп’яли любов?
Коли ідеалу сьогодні нема!
І пісня велична по суті - німа…
То що ж буде далі?Ти знаєш чи ні?
Для кого палають досвітні вогні?

Різнобуквиця – це таке слово або фраза, де всі літери є різними. В цьому плані ідеальною різнобуквицею слід вважати таку змістовну фразу, в якій кожна із 33 літер українського алфавіту зустрічалася б по одному разу. Якщо такі фрази й існують, то знайти їх досить складно. Ось кілька прикладів простіших різнобуквиць (в дужках вказано сумарну кількість літер).

НЕДБАЙЛИВІСТЬ (13)

НЕДОРІКУВАТИЙ (13)

НЕЗРАДЛИВІСТЬ (13)

НЕОБАЧЛИВІСТЬ (13)

БОЯГУЗЛИВІСТЬ (13)

БЕЗПОРАДНІСТЬ (13)

ПІДЛАБУЗНИЦТВО (14)

НЕЙТРАЛІЗУЮЧИЙ (14)

ПРИГЛАДЖЕНІСТЬ (14)

ВЕЛИКОДУШНІСТЬ (14)

БЛАГОЗВУЧНІСТЬ (14)

ДЕЗІНФОРМУВАТИ (14)

БЛАГОВІЩЕНСЬКИЙ (15)

БЛАСТОДЕРМІЧНИЙ (15)

НАПІВРОЗДЯГТИСЬ (15)

КАСТРУЛЕПОДІБНИЙ (16)

КРУЖАЛЬЦЕПОДІБНИЙ (17)

По чім фунт лиха все ж? (17)

Сплюх щодня рибу їв – це ж кайф (23)

Що ж їв? Пуд крихт я маю – й не зліг (24)

Я б’юсь; зойки ж їм ще гірш ґвалту (25)

Тю, в джунглях чай п’єм без кориці (26)

Кроте, в джунглях цап чийсь б’є змію (28)

Ну жах: чорт якийсь б’є їздців плющем (29)

Ну жах: чорт якийсь б’є їздців плющем. Гра, ґешефт? (38; але літери а, р, т зустрічаються по два рази, а літера е – три рази)

Громи чуть, дзвін б’є – сплю я: це ж їх кайф (30)

Громи чуть, дзвін б’є, ще шум ґав – сплю я: це ж їх кайф (38; але літери е, а, в, у, м зустрічаються по два рази)

Що ж, напишем з люті їй ряд букв: г, ґ, є, ф, х, ц, ч, ь, ... (33)

я так давно искала тебя
вся жизнь на это ушла моя
у нас так много еще впереди
у нас
ты права
у нас
это Любовь
это судьба
2012г.

Для тебе усміхнеться морем серце
І хвилею ударить по човну.
Зеленою водою обернеться
Тепло моїх обіймів, я здійму
Навколо тебе хвилі легкокрилі,
Які очистять розум від турбот.
До них я залучу пісні стосилі,
Які піднімуть вище всіх висот –
До неба, де радіють ясні зорі,
Де разом ми тепер на самоті.
Я був колись людиною із моря,
А став душею наших двох життів.

Тиша. Ліс. Блакитне небо.
Київ. Сонце. Знов і знов,
Щось мене веде до тебе…
Тут чарівно. Тут любов…

Промінь серця твій зігріє,
Як кінцевий шлях мети.
Я живу – і значить мрію.
Київ – серце, серце – ти.

У срібних проблисках осінніх,
Горить топазовим вогнем
Пожовкле листя в павутинні,
Прим’яте вітром і дощем.

Рубіни-промені повільно
Суху пронизують траву.
Лише смарагд – ялинок гілля
Не втратить істину живу.

У кожному живе талант,
Чи то художник, чи поет,
Чи режисер,чи музикант,
Нова картина чи куплет?!

У кожному живе митець,
Чи то герой, чи то бунтар,
Хоробрий воїн чи борець,
Чи винахідник, чи казкар?!

У кожному живе дивак,
Чи мрійник диво-фантазер,
Чи добрий, лагідний хижак,
Чи архітектор-інженер?!

У кожному живе глядач,
Чи ліберал , чи демократ!?
Філософ, громадський діяч,
Чи то Платон, чи то Сократ!?

Чи Робінзон, чи Гулівер,
Чи то актор, чи то артист,
Ти переможець і призер,
Коли знайдеш свій хист!

Листя ллється листопадом,
Стелить злато по землі,
Дзвенькотить, летить над садом
Поміж снів, в густій імлі.
Пляж одеський золотавий
Літа теплий день зберіг.
Слід лишивши свій ласкавий
На піску, щоб серце грів.
Лине осінь містом владно
Між платанів на бульвар.
Злива сипле краплі ватні
З ніжно-білих, теплих хмар.

Ваше Высочество!
Мысли маются.
Я так глуп.. и
уставшим выгляжу.
Кто один, тот - один.
Птицы стаями...
Снова утро.
Ушедшее выжжено...

Вашим Высочеством.
Взгляды крошатся..
Исчезает Напарник прожитым:
Это всадник,
прилипший к лошади...
Это Юность
аккордом на финише...
-Может быть
это Лира,
Сыграна Осенью -
Бесконечный дуэт Одиночества?!

..если где-нибудь, кто-нибудь бросит вас _
Не забудьте отнять "высочество"...

именем отчества..
нитью столетий..
именем вашим - Распорядитель,
мог бы уже.. прошу, извините,
Принца
заметить..
Ваше Высочество!..

15.03.2012.

***
Я не твоя... Я нічия́, як вітер,
Що торсає за двері серед ночі.
Як пил торішній міжвесняно в очі,
Як попіл сірий непотрібних літер...

В старій печі розтерзана вогненно
Конає тінь останньої надії:
Реве, гугоче, і за мить - говіє
Димком ладанним до висот смиренно.

На крилах вітру, а в мені відбитком
Нічийності - полинної облуди.
Стискає ялівцем колючим груди.
І спогадів латунні темні злитки

По сейфах пам’яті. Я не твоя... Не змиє
Ні забуття, ні воля вітру того,
Що вік від себе рветься і від Бога.
Шматує серце зреченим: "нічи́я"...
(15.03.12)

кажуть що мовчання - золото
але є таке
одним мовчання дарує скарби
іншим золото закриває роти
2012р.

життя стражденних - на поклоні
" старцями" ті, що при законі.
в еволюції влади - корупційна грижа:
не подаси - не дамо вижити
2012р.

Приготую тебе на вечерю,
Пів на сьому (космічно, з вогнем),
І скуштую оголену фею
(Еротично-малиновий джем).

Ти намокнеш, як вранішні трави
(Кинеш поглядом через поріг),
Ти богиня кохання і кави,
Цілуватиму нижче (між ніг).

Ти принцеса ночей (асфодела),
Я грітиму щем твоїх вій,
І відкрию таємні джерела
(Нагадавши, що ти водолій).

Наш вібрато трощитиме сцену
(Вибиваючи небо у рай),
І, зустрівши спросоння Єлену,
Я почую від неї: "Кохай".


[4 листопада 2011 р.]

Бо ти сам вже не той, і усі перехожі – не ті.
Місто тихо шепоче святі заповіти Корану.
Небо – анічичирк. Місто кутає сотні життів
В повсть благеньку ранкового смоготуману.

А на вулиці – люди. Полохані пташки богів.
Чистять пір’я і чубляться за відвойовану крихту.
Бач, на землю з’явились по волі й правах владарів.
А тепер не дізнаються, хто вони. Хто? Та абихто.

Зими ходять навшпиньки і кроки відміряні лічать,
Не лишаючи сліду. І світ вже наскрізно промерз,
огорнувшись байдужістю білої ковдри утричі.

Лиш земля на сніги-діаманти багата, як Крез.
Крізь ранковий туман пильно й сумно вдивляється в вічі,
в сірі вічі мої кришталева безодня небес.

2012

В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески,
простягаються руки-гілки до старого вікна.
Ізмарагдове плаття зносила до нитки весна,
і шибки замастило патрате осіннє альфреско.

Ці брунатові лінії – абриси смутку розкошлані,
що закреслюють вперто ескізи для радісних днів.
Їм так дишеться тяжко під лезом ліхтарних вогнів,
і несила так бути, несила хилитися довше.

Страх з бессонням уміло ладнають між душами стіни.
Мов дерева, безсилі в осінній своїй наготі,
люди втомленооко гортають роки і години,

Закриваються двері до інших таємних світів,
і не підеш уже до чужих вівтарів на гостину,
бо ти сам вже не той, і усі перехожі – не ті…

2011

Місто спить горілиць, оголивши натягнуту сітку
Асфальтованих вен і вузьких капілярів-стежок.
На вишневім крилі невагомих тонких пелюсток
Відлітає удаль білосніжна тендітна лебідка.

А повітря м’яке, і безмежність вчувається в ньому.
Тільки й жив би, що пив зілля це із квітневих долонь!
Б’ються ноти-птахи в божевільній пульсації скронь
І втихають собі,як відчують отруйливу стому.

Барвну тишу розлив мідний гонг по блакиті скляній,
Що учора надзвонював пісеньку епікурейську.
Отакої пори і живи, і чаруйся, і мрій!

У сережки гіркі одяглися знайомі березки,
І, заплівши мереживо ніжне зелених надій,
В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески.

2011

Розкрилось в грудях з сотню чорних дір
і всотують блакитний душепростір.
Туди влітають фарби і папір,
тупим безсонням вишарпана постіль,
сухі троянди і старі саше...
Їм всі замки байдужі і затори,
я б їх запнула миршавим віршем,
але уже на вікнах рвуться штори.
Скрипить і гнеться жовтий фурнітур,
трюмо безсило дзеркалами грима,
і впевнено, бо вже не до бравур,
холодний відчай грюкає дверима.

Глитайте зором! Ви ж-бо, далебі,
нічого і нікому не повинні.
Не всититись повік моїй журбі,
бо справді я голодна на Людину.

2012

Мені би цього разу промовчати…
Хай сипле сніг, немов чужі слова,
І вже востаннє випало стрічати
Твою печаль самотнього вікна.

Та буде ніч ще – спрагла чарівниця!
І буде ранок кавою на двох…
Та зовсім інша у моліннях жриця!
І зовсім інший серед неба Бог…

Хай буде так: у пам’яті мовчання
І тільки очі, що не видно дна…
Сьогодні на межі моє кохання
Бере в полон розхристана зима!
(25.1.12)

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

Усе тут накипалося спокону
до повного єднання і злиття…
Її по-іншому й не зробиш, ніж іконно,
оцю Картину Українського Буття.
Її по-іншому не варто і робити,
бо як ще наживеш чуття живі,
залишившись самотнім-серед-світу?
Це – карб «Щаслива радість на крові»!
Без неї ти й забудеш – родом звідки.
Без неї втонеш в (золотих!) пісках.
Отак виболюй – квіточку до квітки,
лист до листка і колосок до колоска…
Твори цю Істину закохано і дивно,
не пожалкуй ні рим, ні кольорів,
щоб навіть той, хто вже забув родинне,
побачивши, заплакав і прозрів!
Не пожалкуй ні співу і ні крику,
втань у оце Безмежжя просто й сам,
щоб той, хто вмер, закам’янів навіки
під ним, таки здригався й воскресав!
Метнись душею ще вирами синіми
(бо ти ж і Небо вистраждав колись!) –
лиши цей Заповіт Завітний синові:
«Свій край – як рай!» І прихились… І помолись…

Прийшла весна… І бачиться уранці вам
так осягаємо квітнева невідь саг –
і первозданна даль протуберанцева,
і Вічні Двоє, що відбились в небесах.
Вони зійшлись, хоч як старались людці
їх розвести, і нині, і колись.
По романтичній та романсовій розлуці,
дивись (!), вони край обрію злились!
Як мало ми себе коханим даримо,
душі для сумнівів лишаючи, либонь…
Оце ясне космічно-віще марево,
хіба – не ти і не твоя любов?!
Візьми її – Єдину-Перед-Світом,
і поведи у сині, за село.
Таким пречистим і пресвітлим білим цвітом
плоти (мов арки тріумфальні!) замело!
Прикмет прекрасних більше й не насниться,
ніж нині проявилося з імли:
бач, на плотах – закохані жар-птиці,
що вчора просто «зозулястими» були.
Які ще сумніви?! Краса не спокусила?!
«Вчорашнє», як покинуте, мини!
Сміливо линь, за стан обнявши милу,
у безкраї бентежної весни.

2012 р.

А що, коли завтра — зима
постукає в наші вікна,
мій друже, - а Вас нема?!
До холоду я не звикла.
Летітиме білий сніг,
тремтітиме небо сіре,
згаснуть поволі дні
колишніх прямих ефірів.
Чи будуть ще сни про Вас?
Чи будуть порожньо-чорні?
В каміні вогонь погас,
мов нас не було сьогодні.
І завтра не буде, і
вчора не було.
Просто
намарились Ви мені
з любові, а чи зі злості.
А, за вікном, -
туман.
Ми нині - найкращі друзі.

Жевріють в сумних димах
осінні мої ілюзії...

А я, мамо, іншим
Ніколи не стану,
Допоки у небі
Летять журавлі,
Допоки з Іраку
Чи Афганістану
Не вернуться діти,
Вкраїно, твої!
Вже досить страждати
Й світами блукати
У пошуках істини
А чи брехні?
Пора, мабуть, рідна
Вкраїнонько-мати,
Вертатись до рідного
Дому мені?..
А вдома, а вдома
Журитись не треба.
Додому ведуть
Візерунки доріг.
Наш дім осявається
Променем неба,
Коли ти ступаєш
На рідний поріг…

- Мамо, а правда,
що діти – це квіти?
Ми ж бо не троянди,
Діток не підлити!…

- Діти для матусі –
Серця квітничок:
Доньки – маргаритки
Пролісок – синок.

Щедро виростає
Той квітковий цвіт,
Ласкою сповитий
Від найперших літ.

(поетична інтерпретація :)

Не скажу, вмираючи: була.
І не жаль, і не шукаю винних
В тім, що гинуть пристрасні тіла
Лиш в любовних подвигах невпинних.

Ти - мого натхнення поводир,
Що крилом у груди стукав зранку -
Будь! - тобі наказую, - і вір:
Нині я - твоя покірна бранка.

2012

Весна растекается пряным теплом:
Стучат каблучки по дорожкам.
И солнышко щедро смеется в окно,
Сочувствуя мартовским кошкам...

Такой романтичный чудесный денек
Тебе захотелось увидеть воочию-
Мир принял рожденье, как тонкий намек:
Природа признала тебя своей дочерью!

Красивая девушка, милая женушка,
Счастливая мама и чудная дочь!
Ты- лучик игривый от яркого солнышка!
Ты- яркая звездочка в темную ночь!

Я в сердце своем о тебе сохранила
И добрую память, и чувство заботы...
Люблю всей душою, как прежде любила-
Высокий надрыв до слезящейся ноты...

Судьбы не желаю тебе тяготящей-
Пусть радостью светятся глазки-оливки!
Пусть яркий ОГОНЬ, за собою манящий,
Подарит тебе несказанные блики!

Живу, радію я життю
Коли творю, коли працюю,
Коли одну тебе люблю
І лиш тебе цілую.
Хочу відкрити почуття
Їх серце дарувати зможе
І в цьому мабуть суть буття
І суть людини схоже.
Тому напевно саме ти
Весь час мене оберігала
І через всі наші роки
Вела, чекала і кохала.
І я без тебе тільки тінь,
Чи може ще солодкий біль,
Чи марно прожиті літа,
Чи твоя радість чи біда.
І все ж щаслива я людина,
Коли зі мною поруч ти,
Я піднімаюсь на вершини
І хочеться тепло нести.

2009 рік

- Нумо, п’ятий, на урок!
Промовляє жваво Вова
Вниз по сходинках плиг-скок.
- Зараз буде рідна мова!

- Зараз буде рідна мова! –
Пританцьовують хлоп’ята.
- Рідна мова! Рідна мова! –
Мов пташки дзинчать дівчата.

А дорогою до класу ,
Завітали до їдальні:
З’їли борщику відразу,
Пампушок, котлетки сальні.

У буфеті є смачненьке!
Шоколадок ціла тьма!
Все, що хочеш! Рідна ненько!
Колом піде голова!

- Може, нам вже час до класу?
- Ні! Погратись ми забули!
Бо перерва – це прекрасно!
А дзвінка ми ще не чули.

Відлетіла геть журба,
Бо солодощів поїли.
Ось і дзвоник, вся юрба:
- Рідна мова! Все! Побігли!

Дмитрик, Ігор, ще й Максим
Для контролю прокричали:
- Рідна мова! Чути всім?
Ми урок давно чекали!

І помчали вмить до класу
П’ятикласники веселі.
- Тут не знаємо образи!
- Школа – рідна нам оселя!

Поспішає п’ятий клас
До учителя на мову.
Тут об’єднує щораз,
Щира радість від розмови!

Ось, нарешті, й кабінет.
- Ой, нарешті, рідна мово!
І шевченківський портрет! –
На дітей погляне знову.

Ноги в руки, на місця.
Книжку, зошита дістали.
Дзвоник лине до дверцят,
Кажуть учням: «Розпочали!».

Вчитель легко в клас зайшов,
Привітався, посміхнувся,
Щоб сьогодні в класі знов
Ти незнань своїх позбувся.

Щоб в країну дивослів,
Дивообразів пірнули.
Якщо хтось не зрозумів –
Пояснить аби збагнули.

Як натхненно п’ятий клас
Найріднішу любить мову.
Дуже добре кожен з нас,
Знає силу й ціну слову.

Кожен знає: вигук, частку,
Дієслово – все й будь-що!
Мова – ненька, подих, ласка
Для синів своїх й дочок!
………………………….

Ось такий простий сюжет,
Що з життя - в основу,
Змалював дітей портрет:
Марка, Павлика - чудовий.

Змалював він: Ігоря,
Лору, Германа, Арину
І Оксанку – ці ім’я,
Не забудуться віднині!

Ще згадаємо: Мишка,
Віолетту та Євгена;
І Оленку, і Славка;
Ось Марійка – з гобілену.

Поспішатиме цей клас
На уроки разом жвавий.
Сподіваюсь, вразив вас
Цей сюжет з життя цікавий…

10.11.2010

Світає. Шелест кроків на подвір’ї
Спадає листям яблунь у траву.
Минає ніч осіннього повір’я,
Забравши всю негоду дощову.

У посмішках прозорої водиці
Відлунює теплом твоя любов.
Живильна і дзеркальна, як криниця,
Вона пісні співає з молитов.

Ще росами земля смарагдна сяє,
І вітер ледь погойдує ліси,
А серце травень тихо споглядає,
Де чутні щастя вічні голоси.

Як денді лондонський одягнений
Пройшов по сходах літній дощ.
Ланцюг ліхтариків запалених
Грайливо тягнеться до площ.

Камінні статуї схиляються,
Таємно дивлячись у ніч.
Кафе закоханим всміхаються
У барвах сотень тисяч свіч.

Хмарини, зорями осяйні,
Для нас обох зупинять час
На цій віддаленій окраїні,
Де ще не було разом нас.

Слово – сила, ніжність, міць.
Слово – єдність, слово – крила.
До мільйонів таємниць
Мова серцю шлях відкрила.

Фарби дивних почуттів
Підкорилися чорнилам,
І у сотнях срібних днів –
Стали компасом, світилом.

Пам'ять, слово – так багато
Нам дають із дня у день,
Щоб раділи ми завзято
У промінні їх пісень.

* * *
Задкувати –
Зад кувати.

* * *
Типаж:
Ти – паж.

* * *
Тиквочка:
Ти – квочка.

* * *
Іра діє
І радіє.

* * *
Іри балка
І рибалка.

* * *
Усе – страх
У сестрах.

* * *
Відправа
Від права.

* * *
Відрізок
Від різок.

* * *
Гримаса –
Грим аса.

* * *
Під голосок –
Підголосок.

* * *
Підводу –
Під воду.

* * *
Підкладку –
Під кладку.

* * *
Розім’яти
Роз і м’яти.

* * *
Гриба жало
Гри бажало.

* * *
Немало шат;
Нема – лошат.

* * *
Проповідь
Про повідь.

* * *
Промову
Про мову
Затримав:
За три мав.

* * *
Карета, манна,
Каре: там – Анна.

* * *
Пару б, кави трішки:
Парубка витрішки.

* * *
То – муляж,
Тому ляж;
То – мусон,
Тому сон.

* * *
То діва Ліза –
Тоді валіза,
То діва люта –
Тоді валюта,
То діва-люшня –
Тоді валюшня;
Й то діва рила –
Й тоді варила,
То діва била –
Тоді вабила.

* * *
Отар оса –
Ота роса;
А та коса –
Атак оса;
А то – маса –
Атом аса;
А та – каса
Атак аса;
О, та раса –
Отар аса;
О, Тараса –
Ота раса.

* * *
Тоне – волів стогнати:
То не волів сто гнати.
І стогнав,
І сто гнав.

* * *
Ще зрів бича стогній:
Щез рів би; часто – гній.
Щез рів – бича столиця;
Ще зрів би часто лиця.


* * *
Бо я - 1100
Петро Штабалюк

Диви – 1100; (дивитися часто)
То ми – 1100: (томитися часто)
Не ви – 1100, (не витися часто)
А ми – 1100. (а митися часто)

ІРО, ЗУМІЙ – І РОЗУМІЙ

І робітник, Іро, бітник;
І родовід, Іро, довід;
І рогожа, Іро, гожа;
І рогулька, Іро, гулька;
І розбіжність, Іро, збіжність;
І рогатка, Іро, гатка;
І розвідник, Іро, звідник;
І розгадка, Іро, згадка;
І роздача, Іро, здача;
І розлука, Іро, злука;
І розмова, Іро, змова,
І розрада, Іро, зрада.

ой, проспишь,
довольно спать родная...
успех - лишь понимание момента.
Бог смотрит на тебя
Здравствуй,улыбнись!
2012г.

ДЕСЬ ЗАГУБИЛАСЯ ЛЮБОВ...

Десь загубилася Любов...
Незмітно якось так, немов
Ще мить тому вона літала
В диха́нні вітру і пірнала
В сердець биття. І знову, знов
Наскрізно ду́ші обвивала
І ними тішилась Любов...
Була, мов вічність. Грала кров
У ній як море. І не знала
Ні часу, ані меж... Кохала
Вона до дна, до молитов
І вглиб небес... Опанувала
Над смертю та життям Любов.
А потім зникла... Між дібров
Неначе, між людьми, гуляла,
Грала на струнах, піснь співала
Й тендітно ніжила теплом
Та, раптом, – зчезла, заблукала,
Десь загубилася Любов...

Павло Гай-Нижник
15 березня 2012 р.

Есть суета скорбящих,
льстящих и матерящих,
только у скорби тоже
есть своя суета.

Я иногда теряюсь:
кто это вторит с края,
разве что чуть построже,
так же, и вдруг не так.

...
есть
суета ушедших...

Який прекрасний гай весняний,
Голублений він сонцем весь.
І сніг із реверансом тане
Під сяйвом ніжним піднебесь.

Воно проміниться стежками,
Цілує землю де-не-де.
Повітря найчистіше саме
Літає – свіже й молоде.

Беріз верхів`я – сміху крила…
Чи вітер веселить – хтозна?
Їх ковдрою немов укрила
Замріяна голубизна.

Лежить печаль, мов бездиханна,
Думки розвіяло сумні,
Немов на мить моя кохана
Прийшла до мене уві сні.

14.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Крапля першого дощу
злилася і змішалася
вся з краплиною сльози.

Хтось сказав: "Не відпущу!
Зі мною ти побралася
через витівки грози."

Дві краплини на льоту
злилися й обіймалися.
Так розпорядився Бог.

На солону доброту
сторонні усміхалися,
хоч не стане ось обох.

І за крок до забуття
уже не хоче плакати
зла непереплач-журба.

А згори свого життя
летіла побалакати
свідків єдності юрба...



14.03.2012

Закохалось щиро в юнака простого
Молоде дівчатко; серце – сотня свіч!
Щоби надивитись досхочу на нього
У квітневих зорях, – вибігала в ніч…

О кохання перше! Мрії заповітні!
Щоб його обняти, – хоче ж тільки це…
А юнак уперто не з’являвся в квітні,
Не світили зорі на його лице…


24.01.2012 р.

Він читав свої рядки виразно,
Ніби учень, заглядав у шпору…
Світ її уявного екстазу:
Хай говорить, Боже, хай говорить!..

Він лизне неакуратно пальці,
Аркуш на льоту перегорнувши…
…Хто придумав цю кубинську сальсу,
Яка вабить, в безнадії душить?

Хай в поета віршів більше буде:
О, які достиглі в нього тексти!
На цитати розбирайте, люди!
Вам відбиток слини – не зітерти…

…Вкраде потай, з шрифтом чотирнадцять,
Аркуші, мережані рядками…
Доторкнеться плямки, що від пальця:
Це ж він, мабуть,пахне – отак само?...

Вона знайде в неті все, що вдасться:
Тексти, біографію і фото.
Щезла плямка… тонуть стегна в сальсі…
Дишлом тиснуть модульні роботи…

14.03.2012.

Ридає серце стомлене любов’ю...
Не сльози - полохливі бриндуші,
Півкраплі жовтолистого напою,
Розлитого досвітньо на межі.

На брудершафт не випитого з небом.
Між хмарами зажурене лице.
Маленькі стебла, сонце-ніжні стебла,
Що хлипають у серденьку тихцем...
(14.03.12)

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав:
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка
Личинку тягне, наче хмиз баби.
Даю дорогу. В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».
P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Ніч. У буді спить Бровко.
Завірюха в шибку диха…
Ходить слон коло вікóн,
А за ним слониха тихо.
- Ой ти, слоню, - каже, - милий,
Всі двори ми обходили…
Затісні нам людські хати -
Де ми будем ночувати?
- Ми б навстоячки в савáні
Подрімали, моя пані:
Нам би в Африці, крім неба,
Даху іншого не треба.
Та в чужому краї цьому
Все так дивно й незнайомо…
Пада білий пух лапатий –
Холодно надворі спати…
- Любі слоню і слонихо,
Я розраджу ваше лихо:
Знайте, я зовусь Олеся,
Ну, а ви мені снитеся.
Лиш зі сну я рано встану -
Повернетеся в савáну!

Тихе щастя українця:
дома, в хаті на краю,
мити ноги милій жінці,
пестити діток в саду.

Умиватись небом синім,
пити цноту джерельця,
босоніж, в тумані сивім,
ріст почути саджанця…

Коли ж нечисть в ніч глухую
повилазить із болота…
Собі - шаблю, коню – збрую:
бо війна це теж - робота.

2012-14р.

Рівнобуквиця (інші назви: омограма, пантограма, панримія) складається як правило із двох рядків, що є однаковими наборами літер, але мають різний зміст внаслідок різної розстановки інтервалів між словами та знаків пунктуації.

* * *
Явище:
Я вище.

* * *
Я – кість:
Якість.

* * *
Який
Я кий?

* * *
Ямочка:
Я мочка.

* * *
Я, вір,
Явір.

* * *
Витрішки
Ви трішки.

* * *
Видиво:
Ви – диво.

* * *
Вилиця:
Ви – лиця.

* * *
Ви – тяжка
Витяжка.

* * *
Ви ще
Вище.

* * *
Тиранка:
Ти – ранка.

* * *
Милосердя –
Мил осердя.

* * *
Тиждень:
Ти ж день.

* * *
Тирада:
Ти рада?

* * *
Настягати –
Нас тягати.

* * *
Слідкувати –
Слід кувати.

* * *
Вандалу горе:
Ванда луг оре.

* * *
Ослаб ум:
Осла бум.

* * *
Домішка
До мішка.

* * *
Дотація
До таці я.

* * *
Девіз:
“Де віз?”

* * *
Де рев
Дерев?

* * *
Відродив
Відро див.

* * *
Від рослини –
Відро слини.

* * *
Відробити –
Відро бити.

* * *
Відра дно –
Відрадно;
Відра донька –
Відрадонька.

* * *
Тру дно –
Трудно.

* * *
Тру бочок
Трубочок.

* * *
То – мука пут,
Тому капут.

* * *
То – муза брів,
Тому забрів;
А то – муза нив,
А тому занив.

* * *
Тобі – лакриця:
То – біла криця.

* * *
Та Катя гарна
Така тягарна.

* * *
Тайна. Дніпро. Зорі. –
Та й на дні прозорі.

* * *
Стодола, рів – Сто доларів.
Олександр Ірванець

Та муха, тісто….
Там у хаті сто.
Та муха, ті стодола, рів –
Там у хаті сто доларів.

Сонце закодовано у зернах,
а зерно в натруджених руках;
йдуть Затуливітер і Єсенін
у гостини до Римарука;

як земля: то ниви, то могили,
так слова: поеми, матюки…
взяв Пегаса Маланюк за гриву
і годує дичками з руки;

вишні вийшли, збігло тіло біле,
в окулярах кола на воді;
мертву бджілку винесла допіру
течія холодна в рукаві…

Дорога помережана слідами
коліс,копит і лап,і каблуків.
Так світ умить засипало снігами,
аж він у небо скриком забілів.
Бреду сама, замислено,поволі,
у ніч,покраяну на час і честь,
на смак і несмак,на випадок й долю,-
бреду.Ще й моє в ночі місце десь.
Чуприна запорошена,мов сива.
Косинкою замотане чоло.
"Мені наснилася весняна сила?
Насправді,то весни ще не було?"
Шукаю час у ночі на колінах.
Міняє березень на плащ кожух.
Іду собі.Читаю стиха Ліну:
"Сніги-сучасники.."Знайти б межу..
"І де той час,що квітли хризантеми?"
"Коли й куди та осінь відійшла?"
"Це ти пісні складала і поеми?.."
Під"їзд.Сусідський гомін.Я прийшла.
Той день утік,бо вже давно не "нині".
Й та ніч уже в непам"ять одійшла.
..Ще казку гомоніла я дитині.
Торкався смуток стомлено чола..
Заснула..Завтра буде інший ранок.
Покришить ніч на шкалки протиріч.
А я..всміхаюсь зорям наостанок,
скидаю хустку снігову із пліч -
весна була насправді!Не приснилась.
То лиш на мить запорошило світ.
Від ночі смужечка тонка лишилась.
Примарний давній одинокий слід...

2001 - 2012

Його веде змагання із богами,
Її - бажання упокорити його,
Він – цінить затишок і хіть_нестями,
Вона – круїзи і потрохи усього.
.................................................
Вкладаючи бажання у бажання,
Які повинен здійснювати він,
Вона, насправді, - вічне запитання, -
Без нього, без Володаря причин
(Ах відповідь, печаль його сивин...)

Дякую, що пишу вірші,
Дякую, що в мене йде,
Що мене оце все тішить,-
Що це радує мене!

Що лишаюся в рядочках,
Поміж рим моїх простих,..
Наче діточки в садочках,-
Рвуть собі свої квітки!

Наче я десь повернувся,-
На свої отут шляхи,-
Від чужого відвернувся,-
І проклав свої рядки :-)

І поклав собі для себе,-
Свій чарівний водограй,-
Дякую, що Ти є в мене,-
По частіше тут Співай!!!

Дякую:-) 8.08.2011р.

дуже тонко скрипка грає
пурхає смичок
мерехтить на небокраї
тисяча свічок

коливається у світлі
їхньому жура
там учора мальви квітли
але сон зорав

надрімалися наснились
спалені хати
дідько землю брав на вила
із вогнем ходив

малювали вуглем німби
янголи в людей
і просили крихту хліба -
не було ніде

забувалося наймення
рідного села
коли Матінка у жмені
до небес несла