Провідник свободи й суму
Боротьби і волі сила
Суперечливі руни
Безвихідне знесилля.

Дивував нежданним,
Окунав в минуле,
Надумано парно
Оглушно забуле.

Ти була навіщо
Безглуздя. Забути...
Чи була ти лишня
Нещадна. Відчута.

Надривна байдужість
Твоєї забави
Таємна самотність
Забутої кари.

І втеча в розмови,
Пусті колотнечі,
Закинуте серце
В розпечені печі.

Спутані руки мотузками незаперечених слів
Застигло несказане в коротких гудках і бездія...
Між нами спливає як марево згублених снів,
Твоє несвідоме бажання і моя убита надія.

Пережиті тривоги розмов, печаль на проводі,
Ловило місто вібрації нашого тремтіння,
Обірвала дзвінок, заперечила доводам
І виріс холодний курган і з сірим камінням.....

Червоним сідає в околиці білій,

Пророче нам сонце і холод, і шал.

Пухнасті сніжинки лягають на вії -

Розтопить мій подих холодний кришталь.



Сніжинки на шиї збираю губами,

Товсте розстібнули зимове пальто,

Не скоро прийдемо з тобою до тями -

Лічили цілунки і збились на «сто».



Хай в одязі буде широка шпарина,

Бо манять на тілі низини й бугри…

Усе це для мене, а сили нестримні

Продовжують рухи любовної гри.



Заплутались руки в одежах із вовни,

Язик по – французьки… уже пересох.

Обійми і ласки, і тіла поклони:

Поділений холод січневий на двох.



Гаряча принцесо в засніженім царстві,

Твій принц біля тебе – одні навкруги.

У повнім безумстві, а може у щасті?

На метри, по колу розтали сніги.

весна зайшла веселкою у дім
розколисала гойдалку до стелі
ми летимо змальовані пастеллю
із філігранних фресок ботічеллі
невиспані щасливі й молоді

відлуння ночі гасне у кутках
отямлює зоря застиглий простір
і нам летиться сонячно і просто
бо наші лиця ранок перепостив
а потім із проміння їх зіткав

Та вибіркова сила кожної хвилини,
Чекає щастя із дощу-краплини
Води, що тихо методом розправи
Розмочує пекельний жар страшної лави.
А пар змітає смерчем дико в вись
Пронизує твій дух, а ти не злись,
Зберися силою свого життя,
І покажи всю волю мирного буття.
Плач, коли не бачать люди,
Не повтори не гідних кроків Юди,
Лети як ще ніколи не літав,
Осип свій трон букетом трав.
Дай мужній бій усій брехні,
А то згорять всі мрії у вогні.
Спостерігає сонце за юрбою,
І жертвує заради них собою –
Згасає, журиться, терпить,
Вкриває тіло, що горить,
А ти не розумієш цю війну,
Що викрала тебе з тяжкого сну.

Він, заливаючись в сльозах, сміється,
А серце від важкої дози ледь ще б’ється.
Вона вмиває руки, кров’ю вмиті,
І рахує всі серця, давно розбиті.

Він тихо мріє про підставу,
Скажену, безнадійно втрачену розправу.
Вона змирилась з психовідчуттям
І депресивно радісним життям.

Він довго дивиться у чорну тінь
І поглинається у наркохрінь.
Вона так дико рветься, слабо вже цвіте,
В душі залежність різко проросте.

Він і Вона, можливо, радісно б жили,
Та світ – це нарко-істерія без кохання.
Він і Вона ніколи б не змогли
Позбутись дози, навіть, без вагання.

Нейрон, –
Мій шлунок просить їсти,
Рецептор, –
Йду у магазин.
Нейрон, –
Кіт просить з дуба злізти,
Рецептор, –
Дзвоню 01.
Нейрон, –
Бабуся йде з торбами,
Рецептор, –
Треба помогти.
Нейрон, –
Лежить асфальт кусками,
Рецептор, –
Мушу обійти.
Нейрон, –
Упало з неба сонце,
НЕЙРОН, нейрон, нейрон …

Щастя на смак – то яблука і цинамон,
Пудра цукрова, посріблена ложка чайна.
Вдосвіта кожного вихопить дня цунамі,
Але той смак, ми його, повір, не втрачаєм.
Все, що набігав, надумав, нажив у світі, -
Хляпа, неспокій і зморщечки від утоми –
Тане миттєво у теплого дому світлі
(Вікна чужі хоч комусь, а таки знайомі).
Щастя на смак – єдиних очей цілунки,
Тепла кімната, залишена наспіх майка.
Наші бокали давно вже розбились лунко,
Як же ми досі щастя в руках тримаєм?

2012

І не сон осені,
І не леза зелені,
І не шум – змушені,
І не чум – змучені,
І не щуп – спущені,
І не лоб – зболені,
І не ром – зморені,
І не лось – солені,
І не чорт – строчені,
І не шок – скошені,
І не лов – олені,
І не мор – промені,
І не дар – крадені,
І не рапс – парені,
І не чвань – навчені,
І не рів – звірені,
І не мій – імені,
І не лет – стелені,
І не роки – корені,
І не маки – камені,
І не руки – курені,
І не лапи – палені,
І не нари – ранені,
І не руді – дурені,
І не ружі – журені,
І не мив – з вимені,
І не жав – зважені,
І не жду – буджені,
І не чвара – вчені,
І не гель – легені,
І не шик з кишені,
І не верета – теревені,
І не леп в пелені,
І не щуку, ще ні, –
І не мені.

я одягаю його футболку білого кольору
ніжна тканина гріє і грає в мені бавовною
наче гвіздки у горлі стоять зорі впокорені
ніч горностаєва зойком по тишку йде

любиш чи ні
віршем мов словом ріжешся
ярими мальвами рвуться у простір рішення
березнем пересніжено слів золотаві вишеньки
я ще питаю
звичка
де ти
коханий
де

болями голими що на весь світ пручалися
вовком голодним кров із під голки чварами
ніколи знаєш і не іду примарою
там де лишила з місячних пліч жоржет

наче білизна чорна тече по вигинах
тіла мого гримучого тіла білого
я тебе якщо зможу навіки вигоню
вичавлю наче кісточку твій силует

хриплого слова і слова із шовку китайського
нишком чекала падала кішкою кралася
але не знала що тиша зрідні бездарності
що зачаїлася скверна між хтивих жертв

десь у чужій кишені де шоколадом дихає
лунне його відлуння в містичній віхолі
коли спіткнуся то небо не стане кригою
бо в нього пахне мамаю жовтий светр

там де є віяла
віями сонце світяться
де апріорі стовпи задихнувся вірністю
де мені стане легко і півдню його сповіриться
що витягається щастя у стебла на тет- а -тет

Там, де пахне солодко аїром
І ряскою берега укіс, -
Над водою віти розчепірив
Непокірний віку верболіз.
Будь – коли приходячи до нього,
У шуканні стишених кутків,
Я вчуваю в шумі листя стогін
Напівсонних, трухлих стовбурів.
Так мене суглоби їхнім болем
Непокоять довго опісля,
Що здаються руки мимоволі
Струдженим під бурями гіллям.
Їх щоденне кволе коливання
Із думками йде у різнобій,
Як надії перші та останні
В зболеній свідомості моїй.
25.02.12.

На ганку тісто вже підкисло,
І можна замісити хліб,
А Дух ховається навмисно,
Бо вистояти мусить діб.
Корзина пахне, все сіяє,
Бо пишний хліб у ній лежить,
Покривка Бога прославляє,
А на покривці хрест блистить.
А дітвора біжить, співає…
У кожнім домі пахне хліб,
Який повсюди прославляє
Воскреслий з мертвих Божий гріб…

Уперше впіймався відлунням...
Уперше. І - золота ноша!!
Римується кожна красуня...
Аж рипа у мозку підошва:
Рип..
Рип..
Хрусь.
Рип..
Рип..
Хрусь.

Не сонце, але очі в Панни ніжні,
Корал червоний – не її уста:
Плечей овали в Панни білосніжні;
А з голови росте жорстка коса.

Троянди милі бачив я повсюди,
Та на її обличчі барви не стрічав;
Та й пахне так, як пахнуть прості люди
Й не є та Панна Панною всіх трав.

А голос Панни я не прирівняю
До музики, милішої мені:
Й ходьби Богинь собі не уявляю;
Та й Панна ходить просто по землі.

І все ж, під небом спробуйте знайти,
Такий фонтан барвистої краси.

Сів метелик на жирафу,
А жирафа – боягуз.
Заховався він у шафу,
Бо подумав – «землетрус».

Рано вранці равлик встав,
Свій будиночок прибрав.
Рівно ралив нивку равлик -
У ріллю посіяв щавлик.

Тягну скарб літ повз терен,
глід,
осот,
мигдаль...
Розшила бісером торбинки й ридикюлі.
Скеміє пучка – від розстібування клямр
Перед Великоднем… Рудіє флер із тюлі.
Перлистий досвід
налипає
на злий віх…
В пісок летять
незгоди,
глум,
листи,
вуалі…
Русалки сушать сині плетениці втіх.
Заледве янгол зупинив –
аж над проваллям!
Лікую сонцем рани, садна і синці.
Семаргл* заманює в сітки олжі, капкани...
Часи знецінення, часи зростання цін,
Позалаштункових драчів, голів, канканів…


*язичницький символ жертвоприношення,
звір із головою собаки, тілом лева,
крилами орла і хвостом змії.









2012

Женихався жук до бабки:
«- Пропоную вуса й лапки.
Одружитися охота –
З вами житиму в болоті».

Закружляла спритна бабка:
« - У болоті з’їсть нас жабка.
Бережімо вуса й лапки,
Краще жити на кульбабках!»

Порося вдягло чоботи
Й подалося до роботи.
І тепер його турботи –
Не бруднитися в болоті.
Тож про взуте порося
Знає ферма вже уся.

2012

Миша миші розказала:
- я в коморі вкрала сало.
Ну а котика зустріла –
З ним я салом поділилась.

Я б хотела махнуть рукой
На несбыточные мечты.
Одинокою стать-"сиротой".
Смело "сжечь за собой мосты".

Беззаботной прикинуться лгуньей,
Беззащитной казаться ланью...
Притвориться доброй "колдуньей",
Балансирующей за "гранью"...

Просто очень устала быть "душкой",
И "хозяюшкой" быть устала.
Надоело общаться с подушкой
И "тащить на себя одеяло".

Я способна стереть пережитую боль,
И заполнить любовью пространство.
Только верному другу я открою "пароль",
И достойного мужа впущу в свое "Царство".

В душі, як завше, вічні революції,
Сама з собою розгортаю битву,
Не маю війська, але вкотре не здаюся -
Одна із нас, напевно, буде жити.
Спинити б лік гучних похвал і критик…

Прожити б день однісінький для себе,
Розлитись відчаєм на білу сукню,
Спинити лік неділь, вівторків, серед,
Програти все, але збагнути сутність.
Спинити лік засуджених і суддей…

Розбити небо і промокнути до нитки,
Весняний дощ прийняти за осінній,
Радіти митям і сміятись швидко,
Журитись довго, плакати повільно.
Спинити лік морозів і кипіння…

Прожити б мить без думки про майбутнє,
Забутись раз чи зовсім збайдужіти.
Спинити лік і березнів і груднів,
Спинити лік листопадів і квітнів,
Спинити лік свідоцтв і заповітів.

Зітерти пам’ять, мов звичайні букви
І якось заново навчитися писати.
Щоб хтось помітив врешті решт мою відсутність,
Щоб хтось бодай згадав мене на запах…
Спинити лік святкових дат і буднів.

Та світ - не світ, і ранок вже не ранок,
Бо календар розбив об миті душу.
А що життя? Подій суцільна хмара…
Завити б вовком і померти мужньо.
Спинити б лік любовей і розлучень.

03.03.2012р.

І хоч державу маємо свою,
Хоч тягнемось до світла не зі сходу...
Живемо, браття, у своїм краю
За правилами свого родоводу.

Освіта в нас купляється за сало.
Бо сало символ праці і знання.
Заможні ті, кому ще перепала
Колгоспна спадщина - украдена свиня.

І маючи на салі смисл науки,
Будуючи на салі кар’єризм,
Ми хочем цінності з Європи в свої руки -
Замацать салом, як і комунізм...

Багато ще чого ми хочем мати!
Щоб був сусід сліпий, глухий, німий,
Беззубий, безпритульний і горбатий...
Щоб я на його фоні був крутий!

Щоб яблука у мене уродили,
А черваки у брата завелись...
Щоб вільні кури незалежно скрізь бродили
І лише у моєму курнику - неслись!

А хто не поніма про що тут йдеться,
Собою марить благородь піймать,
Пойме хто є самий, коли знесеться...
І за кордоном стане яйця торгувать...

2012р.

Гóри тута які?! Так… хіба що – горби.
А між ними – доволі проріджені хащі.
Кажуть, там, за парканом, – найкращі гриби.
Та й не завжди ж були ці гектари – пропащі…

В цю земельку будь-де вжени заступа штик –
і побачиш: у ній, наче зерна добірні, –
і нетлінні, й спроможні іще прорости,
письмена Ярославової книгозбірні.

Це урочище, ніби долоня Руси,
на собі джомолунґму Полісся тримає,
і здається: за стовбур лишень потруси –
і посиплеться глиця з соснового краю.

Не вривалася тут пуповина віків,
і тягнувся сюди шлях із Хортиці пасом,
і знаходили грішні літа козаків
тут зимівлю спокутну з Межигірським Спасом.

Тут не раз для руїни вигулькував шанс,
від набігів орди – до наказів цариці,
і служив білим негром міжгірський фаянс
у гламурних салонах чужої столиці.

А потому нахлинув червоний потоп,
і червоним чорнилом – заказані межі
хтось накреслив: щоб пам’ять закреслити й щоб
завелися тут затхлі барлоги ведмежі.

З тих часів пуповину обрізано – й сам
неприкритий пупок землю цю запечатав.
І лишається цим заповідним лісам –
біля нашої кривди стояти на чатах.

2012

Мы повстречались не случайно
На перекрестке наших дней,
Нам Бог открыл благую тайну
Расплавить лед огнем страстей.

Намерз он толстым покрывалом
На протяженье долгих зим,
Но радость мартом постучала,
В мой дом, который стал твоим.

03.03.12

Відходять мудреці із дому,
Як лебеді, що полишили став.
Жага їм наша невідома –
Побачить те, в що працю вклав.
Нічого їм не жаль на світі –
Ні босих ніг своїх, ні літ,
Путь їхня незбагненна й світла,
Як в небі лебединий слід.
***
Ти можеш яд в руках нести,
Поки колючка не поранить кості.
Спроможен той уникнуть злості,
В кому вона не взмозі прорости.
***
Про смерть не думають.
Злоба росте й росте.
То з жиру бісяться,
А то одне одного душать.
Я ж на кострищі смерть свою вже бачу.
І що мені всі чвари світу?
***

Твій син – не твій.
Твоє багатство - порох.
Ти сам – не ти,
Лише відлуння в горах.
***

Суєтною дорогою ми йшли
І ось вже в’янемо, як квіти,
Серед залишених руїн.
Брели, штовхаючись, в юрмі
І гаснемо, наче рубін
У бога мертвого на лобі.
Всі чаплі, як одна, помруть,
Коли покине риба став,
Засне в полоні річкових закрут...
Куди тоді підете ви?
Про що зітхне, зламавшись, спис?
Тремтить уламком тятиви.

***
Не кожному дано побачить
Далекий і туманний берег.
І знову, як ведеться здавна,
Біля дверей упасти чорних,
Юрмитись гамірно біля ріки,
Немов досягнуто мети...
Немає серед них отих,
Хто морок вод уже пройшов,
Крізь часті сіті хто пробивсь.
До милосердя й зла байдужі,
Вони не подолали смерть –
Вони над смертю піднялися.
***
У волосні увесь, мов як.
Закутаний в звірину шкуру.
Іде брахман
Та бевзь він,
А не святий і мудрий гуру.
В його ти очі подивись –
Не мудрість там, а джунглі.
---------
Відтворено за перекладами Є.Парнова з книжки "Боги лотоса".

1

я вирощую груші — він вирощує гори
я запалюю свічку — він підпалює зорі
я милуюся небом — він оцінює землю
він зазирає в душу; я лише бачу стелю

2

я у печері в'язень; віконце, що на стелі
дарує трохи світла, повітря, дощ і сніг
а інше домалюю (учора кусень крейди
з маленького віконця упав мені до ніг)

2012

А ось і я, і ти.. це - МИ!..
Дійти до цього треба вміти.
На спогад - безвість.. буде змив:
Вогонь і плач, і ще горіти..

У Рай чи в Пекло - зачаїсь..
Всі янголята чиїсь діти.
Тебе тобою напоїв,
А скористався, було, Вітер..

Та дощ - прозаїк, змалював
Чи то на повінь, чи на квіти..
Прошу: де МИ, щоб не блукав.
Любов, як плаче, не для світу:

Це там, де рими навпаки..
Де морок прискає угору..
Де вірші наче байструки..
Німіють губи мокрим морем..

Це там, де сльози як дощі..
І хмари січнем в сказ зболіли.
Це там, де котики - кущі
Злягли червоним в колір білий..

2012.

Причаєний, проснусь
У шкурі комаровій,
Знайду собі корову,
На неї помолюсь,
І захлинусь у крові.

А трохи полежу
У квітах, серед піль,
Подамсь до породіль,
Де менше всього ждуть,
Вчинити крики, біль.

Куди не подивись,
Кричать обличчя ці,
Що навколо мерці,
Що трупнями колись
Ми будемо в кінці!

Подамся хоч куди
На працю – до Варшави,
Де наші хлопи та шалави,
До братської орди,
Американської застави…

Можливо, пощастить,
Коли жерла гармат
Рубатимуть солдат,
І юшка буде лить
Та бубоніти град.

Ковтаймо свіжу кров!
Нам вистачить насилля,
Людської пихи і безсилля,
Та лизоблюдних молитов,
Наживи божевілля…

А далі, на полях,
Отямлюсь. Чи ж оце
Летіти вигнанцем,
На ризик і на страх,
У безвість за сонцем?

2001 р. м. Баранівка

Іуди губи заціловує світань,
кладе на груди тридцять молитов росою;
заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю;
тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!

Горілку заїдати брЕхнями налОга.
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.

Коли воскреснеш, брате, прощення проси.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?
Зараджувати ревно молитвами буду.

„Живий і прощений” – найвища із уяв!
Скажи Ісусе, що зробити маю я,
щоб Ти простив свого апостола Іуду?

Міцне коріння – це основа крони,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба вчасно підживляти,
Тоді і крона буде пишною рости.

Для річки береги її основа,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба добре укріпляти,
Тоді і річка буде правильно текти.

Основа для людини – це здоров’я,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба завжди гартувати,
Тоді здоровим будеш ти завжди.

Народ багатий – це основа для країни,
А для дітей основа – це батьки,
Основу треба завжди величати,
Тоді і мир наступить на віки.

Основа для душі – це віра в Бога,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба завжди прославляти,
Тоді ніколи не відчуєш самоти.

Основа для життя –це біосфера,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба нам оберігати,
Тоді і люди житимуть завжди.

Основа для батьків – це їхні діти,
А для дітей основа –це батьки.
Основу треба завжди шанувати,
Тоді в родині буде злагода завжди.

Була надія на життя прекрасне,
Народ відчув, що просто це завчасне.
Вже рік пройшов, обіцянки забуто,
А демократію лише в словах здобуто.

Всіх бандитів і злодіїв, що мали садити
Взяли дружно на поруки від суду відмили.
Недоторканість зробили для всіх депутатів,
Дали крісла і зарплати замість казематів.

Взятки зараз у країні знову поновили,
Кого взяли з хабарами, на волю пустили.
Де ж суди ті справедливі, що нам обіцяли,
Де ж ті гроші з закордону, що у нас украли.

Нема правди і не буде, нічого чекати,
Нам потрібно не багатих, чесних обирати,
А щоб чесних обирати, слід Закон міняти,
Нам потрібно за основу Закон Божий взяти.

Берусь я зараз за перо,
Руками я попрацював уже доволі.
Закінчив школу залишив село,
Подався в місто я шукати долі.

Прийшов я в кузню молодим,
За справу брався енергійно, сміло,
Я працював із ковалем старим,
Який мав навики і працював уміло.

Я спорт любив, любив відпочивати,
Любив і людям я допомагати,
Ходив в дружину в інститут ходив
І мріяв інженером справжнім стати.

Та злинув певний час,
Здобув освіту, досвіду чимало,
До інженера так і не доріс,
Посади все для мене не хватало.

Що би посаду інженера мати,
То біле чорним треба називати,
Як що ти хочеш свою думку мати
То будеш ти руками заробляти.

Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь ти на себе, на світ подивися.
Що роблять з тобою, народе терплячий,
Глухий із німим та не зрячій.

Один нас не чує, майдан зневажає,
А інший законом кайдани вдягає,
А третій на сході нам щастя шукає,
В Європу не хочуть, москаль не пускає.

Якщо ми сьогодні, ще можемо встати,
Та мирним горном, своє щастя кувати,
То треба брати розуміння шукати,
Для чого потрібно брат брата вбивати.


Країно прокинься, з колін піднімися
Подумай про себе і Богу молися.
За справжніх Героїв синів України,
Що тіло поклали, за волю країни.

Молімось за те, щоб хватило нам сили.
Змінити на краще життя Батьківщини.
Усім ми не в праві сьогодні чекати,
А братись за справу країну спасати.

Гарант не хай їде в Китай, Емірати,
Для себе там може підтримку шукати.
А може він хоче холопів з нас мати?
І знов під царя Україну віддати.


Країно прокинься з колін піднімися
Подбай про майбутнє, назад озернися.
Дав Бог нам свободу, самим розвиватись,
Для чого нам знов в кабалу повертатись.

Що хочемо знову республіку мати?
За старшу сестру свою кров проливати?
Державу та й волю москалям віддати,
Щоб знов на віки нам невільними стати.

Гаранта Європа як слід оцінила
То все для Росії є живляча сила,
Ми, мабуть, забули за кого нас мали,
Як наші святині з землею рівняли.

Ми вільна держава тим треба пишатись
І нічого нам до Росії вертатись,
Ми маємо їй усю правду сказати
І старшу сестру лише гостею мати.


Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь на село і низенько вклонися.
За те, що постійно нас місто, годує,
За те, що не спить, а щоденно працює.

І має від того, лиш тільки мозолі,
Не має достатку ні доброї долі.
Не має сьогодні надії в майбутнє,
Тому що у його начальство бездушне.

Не може воно все як слід оцінити
І дати народу належно пожити.
Село розучилось сьогодні співати,
Там клуби закриті,занедбані хати.

Там сіяти треба і треба орати,
А чим як там тільки серпи та лопати.
Щоб сіяти вчасно і вчасно збирати,
Потрібно гаранта надійного мати.

М.О.Головацький

Життя бурлить , мов унітаз:
закрутить, змиє в вирву враз.

І хто ти, що ти в пінні днів?
Чи на поверхні, десь на дні?

Суспільства зріз, аналіз ти
його хвороб, буття, мети.

Чи, може, доля це лайна:
в повітря сморід, все…нема.

А може ляжеш ти у ґрунт,
і зійде зелень щирих рут?

Найкращий лікар, суд це час…
Не жде, вирує унітаз.

2012р.

Цілюще повітря – замість цигаркового диму,
І хрускіт суглобів, коли задзвенить телефон…
Якусь нісенітницю голос далекий нестиме,
Грайливо-байдужо-розмовний тримаючи тон…

Він тихо загвинтить до краю свій краник терпіння,
Каністру кохання у правій руці понесе…
Сьогодні – у Києві; завтра, можливо, в Ірпіні:
Це зустрічей атлас, і це ще, можливо, не все.

Собі обіцяє, що це вже розрив остаточний!
Він вільний, мов пес, що принишк на кленовім смітті…
І візьме до рук акуратно мережаний, доньчин,
Щоденник, і оком попестить школярські оцінки оті…

За чуба смикне себе: хлопче, спустися із неба!
Чого так смакують вагонні казенні чаї?..
Й збереться поспішно до матері – так, без потреби,
І знов на шляху – непролазні лихі ручаї…

А мати чекає на сина вже добрих півроку,
Відтоді, як гичку палили, вже висохлу вщент…
А той все не їде (звичайна сімейна морока!),
І кукурудзиння під хатою мокне дощем…

Дружина наклала міських подарунків свекрусі,
Та ще й до вокзалу турботливо так провела.
-Чекай… за три дні я, скоріше за все, повернуся.
(Каністра – в правиці… А ліва ще вільна була!).

3.03.2012.

Вічність зими добігатиме кутика вісімки.
Поналітає вороння в сад… чорне-чорне.
Це не кінець неможливої нашої місії –
просто світанок прикуп до себе горне.
Гілля вербове у вікна злостиво шкрябає.
Час забиратися звідси, сушити весла…
Вже як зв’язався з такою дурною бабою,
йди по слідах – я буду тебе вEсти.
Понад провалля – житами і житлоплощами.
Майже нечутно зіпнись на чотири лапи.
Білого лева за всіх безневинних прощено.
Білого лева ніколи мені не злапати.
Все перевернеться – стануть світи навиворіт,
привиди опери прийдуть на шоу до Опри.
Хочеш, ми будемо? а плями я завтра виварю…
Попри цю зиму.
Мовчання.
Сусідів.
Попри...

Тебе я порівнюю з Небом,
І тричі поспіль-- із Вітром...
Нічним непокошеним Степом.
(Рядочки навіяні Літом..)

Тебе я порівнюю з Морем,
І тричі поспіль -- із Лісом...
І чимось таким, як і вчора.
(Сьогодні заплутана відстань..)

Тебе я порівнюю з Болем...
І тричі поспіль -- із Сонцем,
І Бджілкою дикого поля,
Що жалить невпинно й лоскоче!

Тебе порівняти зі мною?
Картина буде сумною...

2007.

Пародія

Для танго потрібні двоє
Не четверо і не троє,
На танго не ходять строєм,
Шеренгами, як кадриль.
А темп – стугонить аорта,
І одяг увесь – до чорта!
Ти чуєш – увесь до чорта!
Хоч… можеш лишити … бриль.

До Трої іще неблизько.
Альо! Обережно! Слизько!
Бо я, як дурне дівчисько,
Натерла, як лід, паркет!
Чекала тебе півроку!
Сьогодні! Ще мить… Півкроку…
А ти танцюрист… нівроку!
А може іще й поет?

Хвилююсь – тримай міцніше!
Хутчіше, іще хутчіше!
А кров стугонить гучніше –
Земна чи небесна твердь?
Діждала свого Героя –
Палає, палає Троя!
Судомно… здається зброя…
То танго – справжніська смерть!


…О добра старенька дачо!
Тепер лежимо ледачо…
Ти змучений, милий мачо?
Троянда в зубах – бабай!
Ти з дуба упав чи з клена?
Не гуля – зоря зелена!
Шепочеш мені: Єлена…
Та я пробачаю… Хай…


3.03.2012

На столі у голубім квадраті
Світ переливається, мов ртуть.
В нім ксьондзи співають бородаті
І повії в нім клієнтів ждуть.

В ньому, не виходячи із хати,
Планетарну осягають путь
Нечестивці і по духу браття,
Хто по чисте, хто по каламуть.

Бавляться без мами і без тата
Із химерними істотами дитята,
Душі призвичаюють до зла.

Невигойну цього світу рану
Ятрять протиріччя із екрану
Трутою гадючого кубла.

03.03.12

Сніги згорнути у сувій
І винести за межі сцени…
Думок обридлих жовтий рій
Пустити голками у вени,

Чи лезами вздовж ліній тих,
Що залишилися із літа.
Чи з порожнечі геть піти
Туди, де задзеркалля світить.

Повисмикати пір’я з крил,
Віддати душу у кайдани,
Бо ті слова не мають сил,
Що нас водили на майдани.

А ті, що вилізли на путь
У прірву нині нас ведуть.

02-03.03.12

Із кінохроніки блідавенька Рахіль
У Всесвіту зіниці зазирає...
Колючий дріт…
Єврейки-матері…
А Всесвіт ще опікується раєм,
І денно, й нощно зорі постача –
На зміну вицвілим...…
А я – на тиші денці –
Не бачу звізд! Оплакую дівча.
Його везли з Дитинства у Освенцім –
По циферки пекельного тавра.
Закасує дівча рукав куфайки…
Хто, Господи, за вервицею – ряд
Офірував?
Людей – у піч… мов сайки.

Кучериками схоже єврейча
На українку – Галю чи Марійку.
Такий землистий лоб, як в потерчат,
Такі ж чорнющі бровенята, війки…
Догідливо, як Ной – у Божий лик,
Дівча вдивлялося у вирла фрица…
Ти дав Рахілі путь – у світ прийти!
Чому ж дитя не вкрила плащаниця?!
На плечі не упав Чумацький Шлях,
Не вкрив той ад сяйний зірчастий гравій.

У літньому дощі – Рахілі плач...
Ось – жебоніє срібно:
А… д… о… н… а… ї…*



* звертання до Бога у євреїв




2004-2012

...І добре,
Що не відреклись ми від ілюзій.
«Літаючі верблюди»
Не заважають літакам.
А в замки на піску
Ніхто не поривається вселятись.
...І добре,
Що безнадійних нема поміж дівчат.
І що жінки не знають своїх літ,
А ми, чоловіки, навчились це не помічати.
...І добре,
Коли день зайнявся для добра.
...І добре,
Як і добром той день скінчився,
Бо ж після кожного з своїх начал
Господь щоразу говорив:
«Добре!»

Темно-синій світанок ув инеї вколо рами
нагадує вулицю з увімкненими ліхтарями,
стежку, взяту льодком, перемети, прокопи,
вовтузню в роздягальні у східнім кінці Европи.
Там звучить "ганнібал" від мощей у мішку на стулі,
міцно пахчені пахвами бруси на фізкультурі;
дошка, чорна тоді до гусиної шкіри оку,
так чорнотою й зяє. Й тамтого боку.
Деренчливий дзвінок посрібливши, иній
поробив у кристал. Щодо паралельних ліній
все доконечно склалося, скостеніло;
годі звестись, утім. І тоді не кортіло.



1975 - 1976

І не мала зала мені,
І не мало вола мені,
І не малі тіла мені,
І не мати жита мені,
І не мала сала мені.
І не мило коли мені?
І не мажа сажа мені,
І не мапа сапа мені,
І не мара кара мені,
І не м’яло доля мені,
І не маска вакса мені,
І не міра парі мені,
І не масон оса мені,
І не мішок коші мені,
І не мито коти мені,
І не мощі ніщо мені,
І не море перо мені,
І не миро гори мені,
І не маневр вена мені,
І не марена манера мені,
І не манера арена мені,
І не макраме марка мені,
І не максима миска мені,
І не манна панна мені,
І не Марія Іра мені,
І не мани рів Ірина мені,
І не міраж у жарі мені,
І нема мені.

Що вважаєш нещастям ти -
степ, в якому отар не пасти,
чи несказане добре слово,
чи війну, чи невдатні лови?
Вже й турботу про бідних часто
визначають у нас "нещастям"...
І відсутність рідні, і множинність рідні -
привід щастю сказати і "не", і "ні"...
А насправді, нещастя - відсутність житла,
і хліба, що од спеки згоріли до тла,
і озера, де птаство уже не живе,
і мюриди, що ганять старе і нове,
і краса, яка дивиться в люстро криве,
і смертельний чужинський мороз в "вирах",
і поезія міцно замкнута у "розмірах",
і вожді, що не знають - куди нас ведуть,
котрі стали на путь, та забули суть.
Чи ж підняти уже не час стяг?!
Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.

2012 р.

Мій Києве, ну ось я і з тобою,
Мов зникло, відлетіло пів життя,
І знов стою я босоніж малою,
В сріблистих хвилях рідного Дніпра.

Думки летять веселкою за море,
То знову линуть у минулу даль,
Сплелись вінком Америка й Вкраїна,
В душі моїй- і радість, і печаль.

Весняне блукало свято
і втомилося блукати.
- Є у вас які дівчата? -
в 1-Б зайшло спитати.

Ще не пролісок цвіте,
ще не сонце гріє в спину -
це дівчата в 1-Б
навесні проводять зиму!

Тягнуть хлопці подарунки
і вітають кожну з них.
Хай весняні візерунки
веселять і тішать їх...


Ернеї Ноемі-Кітті

З весняним тебе дівчачим
святом, Ноемі!
Симпатичним в класі бачим
тебе воїном.

Колодєєвій Крістіні

На уроках у Крістіни
весняні настали зміни:
нову тему не вивчаєм -
Колодєєву вітаєм!

Кун Сабіні

Ми вітаємо Сабіну
й у листівочці у цій
восьму березня частину
вже присвячуємо їй.

Пилип Наталії-Кароліні

Повідомлення Наталці:
на адресу - 1-Б!
Пишуть хлопці-папараці:
"Ми вітаємо тебе!"


Ратушняк Крістіні

На весняному листочку
є ім'я одне в рядочку...
"Ратушняк" на нім читаєм,
з весняним вітаєм драйвом!


Фодор Цінтії

Будем Цінтію вітати,
будем радо шанувати!
Як до всіх вона озветься,
то й весна їй усміхнеться...

Шербан Ніколетті-Памелі

На святковому уроці
чергові у класі хлопці.
Ніколетті чергові
вірші створюють свої...

Юр'євій Анжеліці

Анжеліко! Маєш свято?
Це весна у 1-Б.
Привітали, окрім брата,
однокласники тебе.


Янчик Євгенії

1-Б і щоб без Жені?!
Це як гроші не у жмені.
Скарбія не забуваєм -
з Восьмим березня вітаєм!


03.03.2012

шепіт чекання мені забиває дух
маятник міряє я за тобою йду
наче у танці змію заклинач веде
можеш бажати – сьогодні це твій едем

манна по маківку - млосна в'язка мана
ти мене справжню в чужинній мені минав
інтуїтивно вчуваючи як пливе
час до сполучених нами артерій-вен

чорно-червона на лінії серця кров
надто сліпуче від неї у слів тавро
татуюванням лягає на шкіру дня
наше мовчання – лукаве благе ягня

серце вело до Бога
болем лягла дорога...

тільки зрослося
по долі
знову зайшлося
від болю
і повело
стежками
де кожне слово
камінь
де кожен ляпас
гріє
запах весни
старіє
дотик грози
німіє
в пристрасті
анемії

тільки прийшлося
оку
то запалило
щоки
і привело
для нього
тінь від хреста
і вбогість
а на уста
тремтіння
а для вогню
видіння
фарбу
для днів осінніх
перше табу
на вміння
у темноті
світитись
у голові
крутитись
римою
і вином

стало
чекало
часу не стало
як остигало
воно

2 Березня 2012