Зір тихе мерехтіння. Що це значить?..
Що кожна зірка у собі таїть?..
Ніч. Очі неземних цивілізацій
До болю задивилися в мої.

1981

За стіною ліжко рипить.
Наче птиця, жінка кричить.
О блаженства солодкий стогін…
Чей промчали сто раз по сто гін!
І з натхнення, з кохання з того
Неймовірно високим стогом
Проросло аж у Всесвіт щастя…
Вік кричати – не докричаться!
А кругом – така завірюха!
Цілий світ згортає у вухо.
Віддається воно стіні.
Чути з інших вимірів: “Ні…
Мій коханий… не треба… не мо’на…” –
Й розцвітає душі анемона.
…Потім довго ліжко рипить.
Вже віками жінка кричить.


1993

Я притулку шукаю у слові, а цуцик – у буді
(тільки б слово моє не садили на довгий ланцюг).
А зубаті обоє, а дикі… а ніжні – приблуди.
Ще й подібні до вітру обоє
і тих волоцюг.
Я шукаю натхнення, ти – погляду, харчу і дому.
Я шукаю руки, щоб не впасти, ти –
також руки.
Ми обоє подібні – в очах трохи суму і втоми,
і сьогодні обох непокоять сніги і круки.
Ми такі малослівні… ну, звісно, і малогавкучі.
Хочеш, будемо разом ходити попід ворітьми?
Я у слові ховаюсь, в яри, у долини, між кручі.
Цуценя заховаю у хаті – і будемо МИ…

***

Російська мова для народу – кляп,
І знов його протягує сатрап.
А ти стоїш і кліпаєш очима,
Хоч у скарбниці – однорогий цап.

В мої обійми запливеш,
Мов хвиля в пристань.
Я дам тобі любов без меж,
Тремку і чисту.

Із твого німба не впаде
Й крупинки злота.
– Куди ти, дівчино, ідеш?
– О муже, хто ти?

І буде ніжність чистоти
Й порив до щастя…
Якщо гріха захочеш ти,
То гріх додасться.

5 червня 2012 р.

Як ніхто у цілім світі
Вміли ми гопакувати,
Оковитою зігріті, –
І пишалась наша мати –
Україна козаками,
Гопакуючими в полі
Під Олешшям й на Подолі.
Довго ми гопакували
За Богдана й за Івана, –
Все, як є, попропивали
До останнього жупана.
Не помітили з похмілля,
Що за кляту оковиту
Ляхам віддано Поділля,
Запоріжжя – московіту.
Гопакуємо і нині,
Одягнувши шаровари,
А повсюдно в Україні
Бенкетують яничари.

1997

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не в тому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.


1968 – 1989

Скажеш мавпі- потанцюй,
Вона потанцює,
Скажeш мавпі поцілуй ,
Вона поцілує.

А банана, як даси,
До стелі підскоче,
Розуміє голоси,
Говорить не хоче.

То пищить ,кричить, сопе
І все по свойому,
І не скажеж – ну й тупе!
Проблема не в тому.

Свої має звуки мов,
Ними і пишається,
Чує предків своїх- зов,
У чуже не пхається.

била ти любов як могла
прямо в голову
(науково!)
а любов все одно жила
без’язика і безголова

я для тебе тільки слова
пережований перехожий
і летить моя голова
у безодню Господи Боже

я для тебе астральний міф
закарбований в небі символ
ювелірна моя Юдиф
Саломея моя спесива...

Чому ти, рідне слово, як в гостях,
Мов не у власній хаті — на постою,
Чому в духовних нетрях сухостою
Ще дотепер заплутаний твій шлях?

Чому немиле в рідній стороні?
Чому, мов сиротина, на узбіччі?
Чому у двадцять першому сторіччі
Тебе плюндрують не чужі — свої?!

Чи можуть діти зрадити батьків?
Чи може мати не любити сина?
То хто ж ти, слово, є: чия дитина?
Кому байдужий твій джерельний спів?

Хто ж має захистити твій розвій?
Від кого ждати ласки і турботи,
Коли твої «батьки» свої щедроти
Роздарюють дитині не своїй?!

Та ж схаменіться! Скиньте машкару!
Ви — не батьки, лиш мачуха і вітчим!
Упокоріться істині одвічній —
Воздайте слову славу і хвалу!

Нехай йому поклониться Парнас,
Хай кріпне слово правди — не облуди,
Бо слово завжди було, є і буде.
І буде вічно! З вами, чи без вас!

2004

Неначе слайд, змінилися стосунки.
Інакші ми. Інакше все довкіл.
Уста забули присмак поцілунку,
померкнув дотик найрідніших тіл.

Ховаємось від с е б е в закулісся,
ще до кінця не відігравши ролі.
А так шалено хочеться узлісся,
і запаху трави у полі.

Поодцвітали проліски й медунки.
Я в цій любові так не одцвіту.
На ранок замовляю поцілунки, –
у ліжко. Натще. Ще…
допоки сплю.
2012

Насунуло хмарище,
хмарище-громовище,
пихате і потворне,
від заздрощів аж чорне.

Хмарище-громовище
повзло все нижче й нижче,
від сонця і тепла
закрило пів села.

Розлючене хмарище,
хмарище-громовище
і чемних, і нечем
напудило дощем.

На те воно й хмарище,
хмарище-громовище -
нагримало на всіх
і стануло... як сніг.

Краплина щастя в неба на долоні...
Кирпате листя пнеться догори.
За рік чи два зазолотяться скроні -
Минеться грім! До часу, до пори...

Забудеш, любий, шелеставе літо,
Духм’яні трави, волошко́вий щем...
У нас обох - не-синьокі діти,
Та синьоокий спогад під плащем...

Бредуть літа в далеке перевесля,
Туди, де Божі пальці - на орган.
Душа - в політ, як ластівка воскресла,
Остання пам’ять - в зІм’ятий туман.

Не рви колосся, Янголе, не треба!
Вже висипає зе́рна у траву.
Краплини щастя з усмішкою неба,
Я в тих краплинах спомином живу...
(4.06.12)

***
Щастить тому, хто розірвав тенета,
І помінявши стилос на стилета,
Іде відважно з ворогом на прю, –
І перемігши – він стає поетом.

Здесь, куда ни сунься, всюду люди.
Где бы нам ни жить, назад ни метра.
Номерки и страсти о посуде,
Заспанный балкон, метро и ретро.

Мне сойдёт билет второго класса,
Пайка снов и задыханья птичьи.
Чем заворожить всю эту массу?
Чем обнять всё это безразличье?

В космосе колонок и коленок
На речном неладящемся плёсе,
На краю скупых недооценок
Всё ещё, быть может, рассосётся,

Где в плену напрасной доброй мины
Долгими, запутанными днями
Жёлтые, бесправные равнины
Говорят лихими тополями.

2012

Паясніченко і Кідалов,
як і належить двом вандалам,
готують нам біду страшну -
для мови нашої труну!..

4.06.2012

З’явилось запитання, породили страх і гнів,
І відповідь ту знали,був вогник, що вже тлів.
Забрязкало металом все навкруги, з рупорів,
Хотіли знову правди, розіп’явши без хрестів.

Я чую свіжий сморід, то принесли вітри,
І бачу світлі лиця над рівнями землі.
Я знаю, що не брешуть людські прості вуста,
Та знаю де сховали і правда не проста.

Та істина вбиває, бо помсти не минуть,
І поруч справедливість, хай як її клянуть.
Не стримати пожежі, жаринка дасть врожай,
І згинуть світлі лиця, не бачити їм рай.

2012

У вимірах вогню лише затвердла глина,
у вимірах води – тумани і сльота.
Я голосно кажу тобі, що я людина,
хоч, може, не твоя, хоч, певне, і не та,
якій судився ти і світ на двох, і світло.
Пробач і відпусти у виміри немір.
Нехай січе мороз і сніг із лютим вітром,
та я не пропаду ніде тепер. Повір.

Іноді ти із нетерпінням чекаєш натхнення,
А його, як на зло, немає.
Хоча он,за вікном у когось щире кохання,
Он,бабуся з онуком грає.

Іноді хочеш творити,жити повним життям,
А немає як та із ким.
І вже сумуєш за нестерпним тоді забуттям,
Коли була хоча б із ним.

Іноді хочеться взяти гітару і рвати струни,
Але в тебе немає слуху.
Мрієш тоді про 60ті,рок'н'ролл і хіппі комуни,
Жити так не стало б духу.

Іноді так хочеться обіймати хоча б когось,
Лиш би не подушку.
І рука тягнеться подзвонити йому,але ось,
Він вже має нову подружку.

Іноді потрібна самотність,та коли вона є-
Це лептоп,фільми і чай.
І немає кому сказати:"Шкода,що дощ ллє,
Але все ж прийду,знай".

Іноді так хочеться закохатися до нестями,
Немов за замовленням.
Щоб припинило існувати "я",з'явилося "ми",
Щоб змиритися з поневоленням.
04.06.12

***
Не прикував би страх вас до землі,
Якби ви духом не були малі.
Коли б із ніг не виростали крила,
Не погубили би свої шаблі.

Сумно на душі, хочеться забутись,
Не бачити всього, що стало таким звичним.
До того що було, вже не повернутись,
То ж в пам’яті воно є і буде вічним.

Немає перспектив, нічого не рятує,
І тільки силует, що вдалечінь крокує.
Видно як йому назустріч вітер дує,
Хай хоч розірве, та він не позадкує.

Яка його мета, де ж ті перспективи,
Куди його несе та сила що не гасне?
Для того щоб іти не треба тих мотивів,
Чим не до душі, що шанс дається власне?


2012

 
Dраконські зуби розквітають
у ціанідні пелюстки
на згубі сутінок одчаю
що їм зворушення хисткі
 
роки образи & відрази
всі новоспечені жалі
неповнолітній регіт блазнів
лазурні сльози fleur de lys
 
ждуть глядачі на свій сюрприз
& всяк плекає скептицизм
в тенетах мейбі чи якби
погордо вірують в пригоди
 
лиш тіні зняті в епізодах
повинні йти & йдуть собі
 
 
 
 
 
 
 
 

О любви бы стонать и плакать,
но агатливы донца маков,
и кому их еще обалгивать,
как не мне, да
и про манну земную рявкать
и давиться словесной дрянью,
безнадежно ею избардив
пол-куплета,
о любви бы, косой, терпимой,
пронесиэтучашумимо,
у других поглубже, вкусимей,
благом в руцах,
но - сокостная голь сосновья
перевстраивает сословье,
и опять никуда с любовью
не приткнуться.

а дощ іде…
містерії нема,
душа болить -
вона іще жива,
немає крику -
вже ота пора,
де розуміння
вище за плачі,
а сльози…
є багато так
причин,
та їх нема:
у сутичці
з імлою,
хтось загубив,
а хтось забрав з собою.
і тільки сум,
охрещений мольбою,
неначе спадок
і відлуння літ
нас закликає:
просто не мовчіть

так уважно я слухала хіба що...
- грім;
- гру грози, граду;
- груш падіння.

ех! а мені б ще хоч три чи 'тири рази
переслухати:
- сміх твій;
- дихання;
- шепотіння.

тінь би твою-на-свою проміняти...
ооооооо, ти б показав мені собаку,
а потім просив би цигарку,
і я б змушена була палити.
якби я могла ще й за тебе жити,
тоді б виросли в роті гриби,
а ми перестали б у ліс ходити.
та якби ти у лісі зараз був,
то які там гриби,
я б до тебе через ями й горби...

якби, якби...

так уважно я слухала хіба що...
-душ падіння.

Такий наш світ, дивись- ніби й великий,
Простір який! Непрохідні ліси!
А там в лісах, живуть ще плем'я дикі,
Дo них рукою ...ні,не подаси!

Вони не знають- десь життя вирує,
Людина в небі, в глибинах морів,
Для них щоденність- пядесталі всує,
Убити звіра, щоб рід його прожив.

А вечорами- вогнищя і танці,
Богам поклони, та ще гострий спис,
Не впустять в коло жадних забаганців,
Щоб пили ними, доєний кумис.

Ось так й живуть, десь у своєму світі,
Ні технології, ні скорих літаків,
Вони лиш знають -землю ту любити,
Де народилися- нехай і гущ лісів!

Густо пахне в заплаві м’ята.
Ніч зориста, немов слюда.
І човна, що цепком прип’ятий,
Не подужа зірвать вода.

Згуки губляться в піднебессі.
Шелепоче неба сувій.
Знов реінкарнація Лесі,
Знов не може заснуть Андрій.

Скільки це на землі було вже!
Несть ні краю, ані кінця.
Бог із чортом вийшли на лови,
Вкотре знов піймавши серця.

І люляє шалену мрію
Про кохання жагуча ніч.
Чом ти знову скромний, Андрію?
Лесю, чом колупаєш піч?

Густо пахне холодна м’ята.
Гераклітова мчить ріка.
Рветься човен, цепком прип’ятий.
Серце зранила осока.

27 червня 2011 р.

Й нині так, як дві тисячі літ,
Що спливли по Різдву Христовім.
Ти народжуєш, жінко, світ
Із любові і для любові.

Хай пала поміж нас вогонь.
Станьмо душами в обороні.
Цілий світ із твоїх долонь
Я приймаю в свої долоні.

Є у цім віща суть Різдва,
Щоб творити світи й родити.
…Після нас будуть жить слова –
У любові зачаті діти.

7 січня 2012 р.

Був би океаном я шаленим,
То була б любов моя – вода.
Ти скидала б одіж і до мене
Входила б в обійми, молода.

І була б любов моя ласкава,
Запливала в кожну б ямку й згин,
Поцілунки б літеплом стікали
Від грудей на твій острішок-клин.

Я б на хвилях рук гойдав, леліяв,
Пестив би і ніжив, мов дитя…
Ех, якби на мить здійснилась мрія!
Я б віддав за це людське життя.

Недосяжна, рідна і жадана,
Ти стоїш, а відстань є – і все…
Господи, не треба океаном,
Я б згодився навіть на басейн.

17 березня 2012 р.

На думку дружини, усе, що на думці,-
завжди під рукою у жінчиній сумці.

А ні, чоловік їй розкаже з натури,
як личить усе їй, що зніме з фігури.

Дорога до раю веде. Але юзом!
Кохання - морський (з елементами) вузол.


4.06.2012

Постріл очей — враз, наповал,
Порух плечей — пристрасть і шал,
Дотик долонь — ласки розмай,
Серця вогонь — розкошів рай,
Безуму ніч — оргія тіл,
В маєві свіч — шквал почуттів,
В кутиках вуст — подив завмер:
Як же було — все дотепер?
Як же тепер — жити без втіх?
Що на душі — прогріх чи гріх?
А почуття — наче курай,
Краще вперед — не заглядай,
Краще відчуй: може це — жарт
І умлівать — зовсім не варт?
Краще вперед — не заглядай,
Бо почуття — наче курай.
Що на душі — прогріх чи гріх?
Як же тепер — жити без втіх?
Як же було — все дотепер? -
В кутиках вуст — подив завмер…
В маєві свіч — шквал почуттів,
Безуму ніч — оргія тіл,
Серця вогонь — розкошів рай,
Дотик долонь — ласки розмай,
Порух плечей — пристрасть і шал,
Постріл очей — враз, наповал…

2007

Лунає місто дивно, стоголосо,
Юначий запал блискає в очах.
Думки порозбігалися урозтіч –
Мить серцем лиш живи, як вільний птах.
скрИплять трамваїв невгамовні гальма,
Летять у небо вічні голуби.
А Львів накриє ночі амальгама,
Красиво закінчивши час доби.
Округляться зірки від здивування.
Вони побачать: місто це живе!
А потім шепотітимуть до рання
Лише твоє ім`я, лише твоє...
Львів - гарне місто зі своїм обличчям.
О скільки вже було отих облич!
Воно пізнати таємниці кличе,
А ти його до себе в серце клич.

28.05.2012 р.

КОСТЯ
Нам казали: «Гроза!» Нам казали, що Зевс спочиває,
Чингачгук знервований люльку поспішливо курить.
Але ж ні! Він багато хорошого в серці тримає.
Він господар на славу і життя безкінечно це любить.
Тож, нехай у майбутньому будуть відкриті дороги
Та крокується легко до цілі без болю й тривоги!
ЛЮДМИЛА
У розумних очах віддзеркалює світлі думки
І надії свої покладає на силу знання.
Людям мила вона, бо Людмила її нарекли
І роками із гідністю носить почесне звання!
Кожен вчинок її – ніби приклад для інших, як слід.
У розумних очах хай лиш щастя іскриться відсвіт!
МАРІЯ
Якщо піти шукати в світ жіночність,
То не далеко треба буде йти.
Ви зазирніть у карі її очі,
Усмішкою зігрійтесь доброти!
Відповідальність, розум, гідний спокій…
Така вона, журлива й чарівна!
Хай мрії сповняться твої широкі
І доля щастям щедриться до дна!
МАРІЙКА
Тендітна й ніжна та з гарячим серцем,
Душею щедрою і голосом дзвінким,
Вкраїнка щира, як-то кажуть: «З перцем!»
Нехай твій світ завжди буде таким!
Нехай тобі щастить й надалі в долі,
Нехай не буде на шляху стіни.
Іди сміливо, набирайся волі
Та вір у щастя! Цілі досягни!
АНДРІЙ
Впевнений, спокійний і надійний,
Недаремно названий Андрієм.
Недаремно дев’ять років посміхався
І сумлінно в межах сил своїх навчався.
Гідно курс шкільних наук пройшов.
Ми бажаємо, щоб ти себе знайшов!
САШКО
Слів потік… У словах і ділах. Слів потік…
Він словами і грає, і б’ється, і в добрій розмові живе.
Безкінечним потоком його мова звичайно пливе,
Він хороший товариш і учень, що вчитися звик!
Не страшиться обставин, не спиниться серед дороги,
Тож, нехай тебе, Сашо, оминуть всі життєві тривоги!
МАРИНА
Завжди у курсі справ у вирі діла,
Управна, віддана, смілива і уміла.
Стильна й розумна, впевнена й завзята,
Відкрита й щира, в істині затята.
Бажаємо тобі Маринко, щастя без незгод,
Знайти в житті свій шлях без перешкод!
МАЙЯ
Творчий розум прихований у спокій буденних турбот,
У очах заховалась цікавість та посміх застиглий!
Хай життя твоє буде наповнене виром цікавих пригод,
А твоя добра мрія здійсниться й майбутнє відкриє!
ОКСАНА
Тихий вечір лягає на втомлену землю суцільним покровом,
Аромати навколо чарують і в поле зовуть.
Твоїм голосом-співом милуються знову і знову
Солов’ї у гаю, так закохані в ніжну весну.
Хай продовжить життя всім живим твій заманливий спів,
А щасливі хвилини несуть в радість прийдешніх днів!
КОЛЯ
І тиша, і гамір, і щирість
Поєднані разом в одне, -
Микола у світ протиріч
На раз кого схоче введе.
Навчитися йти до мети,
Крізь всі негаразди життя
Найперше важливе завдання,
Яке ти введеш в майбуття!
СЕРГІЙ
Складно, поличками все розкладе, структурує,
Розкриє таємні обставини, пояснить, спростить,
Сергій, ніби тихо й спокійно у класі сидить,
Але все він бачить, усе розуміє і чує.
Тож, хай ці уміння, життя на частки розібрати,
Тобі принесе доленосне: «Ким схочеш – тим стати!»

01.06.2012Р.

І замешкає вовк з ягнятком, і пантера лежатиме з телям,
і будуть разом телятко й левчук та теля відгодоване,
а дитина мала водитиме їх.
І корова з ведмедем пастимуться разом,
разом лежатимуть їхні діти,
і лев їстиме солому, немов та худоба
Книга пророка Ісаї, 11:6-7

...І не буде того, хто б страхав
Книга пророка Михея, 4:3-4


Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

Прийми,будь ласка, моє серце в подарунок,
Адже і так воно належить лиш тобі!
Твоїх очей живе там візерунок.
Прошу, ти назавжди залиш його собі!

Ти стала для мене Вітчизною,
Притулком і рідним домом.
Нажаль, тебе знайшов дуже пізно я,
Але так задумано Богом.

Нас Господь поєднав, як найкраще Він знає.
Так далеко ми зараз, але поряд душею.
Хай розлука нестерпна, вона нас не здолає!
Лиш міцніє любов і, я вірю, - ти будеш моєю!

Ти моя і я твій, і ми разом удвох
Жити вкупочці будем щасливі.
Очі сяють коханням палким в нас обох,
І вуста слова промовляють важливі.

Я кохаю тебе, моя доленько мила!
Лиш до тебе серце лине одної.
Я дякую Богу, що ти мене полюбила.
Прошу, рідна, будь назавжди зі мною!

16 листопада 2008,
потяг Київ-Сімферополь

Так холодно, коли один супроти ночі!
Так страшно, коли назад нема вже вороття.
І сльози, мов той дощ, залиють очі.
Життя твоє летить у небуття.

Так дивно, стало чути голос тиші.
Так одиноко у юрбі нерідних лиць.
Навколо лиш понуро ходять душі.
А в грудях, серце б`ється силоміць.

Я не можу більше так жити.
Я не можу більше ніяк.
Чому не можна просто любити?
Чому не можна просто так?..

неділя, 18 грудня 2005 р. 23:28 м. Чернігів

Жизнь трепетно напишет о любви
Прекрасных слов извилистую вязь,
Где губы пахнут мёдом, не таясь,
Где по траве гуляли босиком
Вдвоём...
Ночь трепетно напишет о любви
Прекрасных слов серебряные нити,
Связав на память узелки открытий,
Где мы с тобою в сумраке ночном
Вдвоём...
День трепетно напишет о любви
Добавит прозу встреч и расставаний,
В траве рассыпав лепестки признаний,
Жизнь трепетно напишет о любви...

Обсію поцілунками долину
І проростуть солодкі відчуття,
Що я люблю тебе одну – єдину
Не день, не два, а довше, ніж життя.
Двох гір торкнуся сонечком долоні,
Війну жагучим подихом на них .
Опісля бурунів розлук солоних
Я б тут навіки вічні , лігши, стих,
Щоб усміху твого ясний півмісяць
Мою сльозу голубив уві сні,
Від радості, що я в тобі вознісся
У раювання висі чарівні.

04.06.12

Підсолоджу брехню, щоб легше проковтнути.
І вже критична - кількість цукру в крові.
Прожити можна все, не все - забути.
А ми до перемін ще не готові.

Якось втягнулись - нікуди тягнутись.
Байдуже і цинічно дні калічимо.
От стрепенутися б - і схаменутись,
бо дні і ночі кимось вже полічено.

2012

На згарищі дотлілих почуттів
зігріє хтось холодні свої руки.
Йому в цю мить не треба теплих слів
й чиєїсь недобродженої муки.
Йому в цю мить нітрохи не до нас:
у попелі роздмухує жаринку.
Такий в стосунках невблаганний час, –
мов потяг, мчить до власної зупинки.
…Скрижалі долі випалено вщент –
немає й знаку від того кохання.
Cкрушний твій погляд болем проросте
в очах моїх, спіткнувшись об вагання.
2012

У ліс!
А в лісі про любов співають сосни,
Так прастолітньо рипають вгорі...
Чи мохом, чи надією поросле,
Хрумтить гілляччя гучно на порі -
Все про любов...

У поле!
А там воло́шками розквітлися чуття!
До ніг житами стелиться життя
І крапельки насущної живиці
Душа збирає, ніби чарзірниці...
У них - любов!

У сад,
Де яблуня поналивалась плодом,
Чупарна іноземка - статна родом,
А покохала лагідну бджолу...
І груші, й вишеньки, й смородина в саду́ -
Теж про любов...

До серця...
Ану ж бо глянути до серця!
А там... а там немає денця -
Вирує Всесвіт почуттів!
І кожне "тук" - як срібна нота,
І кожна мить - то повні соти
Того́, що вічне у житті -
Любові!
(26.05.12)

у звої мли
спекота літня
дрімає в лозах
жовтневий смуток
веселість квітня
метаморфоза

вагомість крапель
отав безсилля
безвеселкóвість
багряні барви
жура осіння
печальна повість

стерня схолола
і павутиння
прощальність неба
вуаль бентежна
поблідло - синя
на плечі вербам

дорога дальня
шлагбаум ночі
все по - старому
віщає тиша
слова пророчі
іди додому

03.06.12

Весняний вечір.
Я лежу в траві.
Плекаю безтурботність поетичну.
І згадую повій і друзів неживих,
І вгадую себе – як журавля криничного.

Як злодій, час іде – до Бога утіка.
А вітер і пісок – його молодші браття.
Сестра оно лежить – тонесенька ріка,
Он – вічно молоді їх пращури: багаття.

В невиспану печаль – душею альбінос –
Я падаю, лечу...
До дня до дна дістану.
Не знаю – я в кіно, а чи в мені кіно,
Де зорі і кургани, і цигани...

Словесний храм і хлам стоять, як завжди, поруч.
Було так, зараз є при свідку, при мені,
Який у часі цім стоїть вже й сам, як покруч,
В іскристій та ікристій глибині.

Мій переклали вірш інопланетні хлопці.
Всесвітній я піїт, міжзоряний тепер!..
Тепер я з ними друг по ритму і по стопці.
Порвав я горизонт – і тому не помер.

Я Всесвіту створив теорію печалі.
І тим цікавий всім, хто любить кров і дух.
Інопланетні пси мої пісні кричали.

Весняний вечір.
Я лежу в саду.

Плекаю поетичну безтурботність.
Міняюсь, як міняється вода...

Все.
Досить вже писати на сьогодні.
Уваги хоче Муза молода.

31 трав. 12.

Літературні "генерали"
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки заміж видаються
За відповідніших мужчин;
Синочки в бізнесі, в посольстві –
З ненашим гонором таким...
... В душі ліричній плаче Сольвейг
І не блокується ні з ким.
Недавно я, услід за Блоком,
Продав за мідні копійки
Бібліотеку – ненароком,
Невільний звершив гріх тяжкий,
Бо голодуха – не житуха...
Дарма, що влада повсякчас
Нам віша локшину на вуха,
Мовляв, піклується про нас.
Писання наші не потрібні –
Неприбуткові ж бо вони,
А ми до тих панів подібні,
В яких на трьох одні штани.
З поетів кпинять товстосуми
Й тузи пузаті неспроста –
Безсмертні "Думи мої, думи..."
Ніхто із них не прочитав.
Їм не до шмиги слово Стуса
Відчути; їм не дорости
До Калинця... Одна спокуса
В "еліти", Господи прости,
Гребти під себе, заковтнути
Все, що пооберіж Дніпра,
А всі священні атрибути
Для них лиш брязкальця, їй-пра.
Від Гончарового "Собору"
На них не впала навіть тінь,
А щоб піднятися на Гору
Чернечу – в них нема хотінь.
А до Франка чи Українки
Для них і стежка заросла;
Дістатись їм з хоромів ліньки
Й до рідного колись села...
... Пишу ці вірші не в шухляду –
Надії крихітка ще є
Достукатись, збудити владу,
Донести слово їй своє.
Сусіди й родичі сміються:
"Чого ж наївний ти такий?
Горшки в провінції лиш б’ються
Й кому потрібні черепки?!".

2005

Ось тут,
Серед оцих проваль –
Початок і кінець:
Сільська історія-печаль
Звелася нанівець.

Труди-потуги поколінь,
Вершини всіх старань
І сподівань –
Пішли у тлінь,
Шубовснули у твань.

Лишилась назва,
Та і та
Зотліє, мов зола, –
Ніхто дороги не пита
До бувшого села.

В усі кінці біжить-тече
Розбурхана рілля...
О, як мені все те пече
З минулого,
Здаля!

2007

Тут, не тут...
То зовсім поруч...
Ти, бо ти. Тебе знайшов.
Обертає Сонце обруч,
гарантуючи любов.

Не втрачай і не втрачайся!
Ти - найкраще, що в житті.
Сонце крутить - обертайся...
Навіть - станом у куті.

Божевілля мати думку
про кінець своїх принад.
Не жени себе у лунку
незалежних смерті шат.

Краще дбай про обруч Сонця,
конвертуйся в оберт сам.
Ранок, зім'ятий з віконця,
гарантує подих нам.

Муха, змучена дзижчанням, -
алкоголік на вікні.
Усміхнись мені з бажанням,
хоч портретом на стіні!

Не втікай під крила смутку,
в чорне дзеркало не зли.
Пам'ятай у стані жмутку -
ми життям колись були.


4.06.2012

Світку білий, скільки чув ти це!
Юно так зістарений мужчина
Й дівчина з усміхненим лицем.
І розмови тчеться павутина:

– Шістдесят? – здивовано звела
Дві брови, мов крила лебедині. –
От би вам нізащо не дала!
– Але ж я і не прошу, дитино.

6 листопада 2011 р.

П’янко пахне смертю від агоній
Квітів. Чуєш їх безмовний крик?
Просто простягни вузьку долоню,
Квітів не даруй – я ж чоловік.

Притулися вогкою щокою.
Слів не треба – лиш сердець биття.
Не дивись із мукою такою,
Й так воно твоє – моє життя.

Не потрібна справжньому позлітка.
Не даруй мені, кохана, смерть.
Ти моя найкраща в світі квітка.
І твоїм життям я повен вщерть.

19 травня 2012 р.

Дощі надворі, три сиві Мойри, сухі і хворі, в кріслах.
Смутна кімната підстаркувата. Тут запах вати. Тісно.

Пігулки в таці; сидять три бабці удень і вранці довго.
Немов із міфу античні діви, що чинять диво — долю.

О вбогі Мойри! Ваш дім — не зорі, зате є море. Часу.
Дім інвалідів робив їм кривду, а гірше — діти власні,

Які здали їх, жінок самітних, весь клопіт їхній сивий
У дім печалі; не діють чари, налийте в чарку — сили.

Погляну ж тричі та в їхні вічі, у погляд вічний Мойр:
Їх болі точать — надбали очі томливий вовчий колір.

То лиш у міфах плели три діви богам і людям фатум,
А бабці наші плетуть домашні шкарпетки янголятам.

2012

А між тим годувальниця дум невсипущих –
Ніч западає...
Публій Овідій Назон «Метаморфози».Книга восьма

Мені часто здається, що ніч набагато живіша
і багатша на кольори, аніж день
Вінсент ван Гог


Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?