це до білих човнів
підіймаються душі дерев, –
перешерхла кора
облітає
у невідь блакитну…
на прозорих долонях
нелегко тримати тебе, –
ти не знаєш життя,
бо себе у падінні
не видно.

ти співаєш як плачеш
на згарищах трой і еллад,
в поліномах облич
закотившись в розлуку –
живою,
я встаю між словами
твоїх нескінченних балад
і вмираю в плащах
і шоломах
минущих героїв.

в білій лодії часу
дитя розсипає
пісок,
усміхаючись сонцю
під кілем
довірливо-просто.
я приймаю в долоні
обірваний вітром листок,
як дарунок життя
у зеленому дзеркалі
росту.

Один из святых мужей Божиих сказал:
" ВСЕ БУДЕТ ДАНО ТОМУ,
КТО УМЕЕТ УПОВАТЬ НА БОГА,
СПОКОЙНО УЕДИНИВШИСЬ В ТИШИ ".
Познание этой мудрости просто -
Чтобы не блуждать по жизни,
Вместо нервной суеты и спешки,
Сесть у ног Господа, в тиши,
И дать возможность Ему
Поместить нас в течение Его Божественной Силы.
2012г.

(вступне хух і ааа [без 100гр не читати])

фрейд іде
під менует
каберне
під інтернет
думці
все пасує

буцім

я ласую
бітами
клавою
відбитими
кавою
розлитими
імхово
пошитими
для палати
номер шість

хтось
когось
чи
щось
комусь
як напише
з’їсть

(післяааашна дія)

з алтконтролделітами
справу на муму
завели герасими
довго в блогах квасили
мумине ну-ну
пхали попихалися
ніками збиралися
віртуально в слоїк
де закваску доять
просто з пальця
з мух
набирають
в слух
дзень-дзелень для вух

му-му-му
та й му-му-му
мукали і ми_кали
дух кадильний кликали
потім сатану
не будіть в них геніїв
летаргічні гени їх
рай для параної

а муму
а що муму
у муму гав-гав
ну-ну
хлюпс
і тссс

і добре б мати
зябра
дихати
в абракадабрі
бла-бла
румигати сленг
булькати
не_зле
і по бульці
рахувати
скільки му
наскільки стати
того му
на кум-куму
а куми
на кума
дайте римам
гуми

(викривлення під дзеркало)

щоби нитки з думки
не втрачати
алтконтролделіт
за гумку
та
не перейматись
і не мукати
герасимам тоді
і спокійніше
мумушці
і воді

2 Лютого 2012

Між нами загорілося шаленство:
зненацька, серед осені й журби
перетворився жовтень на блаженство!
Багряним листом сипали дуби,

Вуста ми смакували, мов цукерки:
уперше став солодким листопад .
Удень чекали жовтих феєрверків,
а кожну ніч – незмінно – зорепад!

Хочеш знати, чи справді було
Те, що так колись пишно цвіло,
Що на серце наводило чари,
Світ вбирало в злотисті примари,
Те, що сяло, мов чистий кришталь,
А безжалісне й гостре, як сталь.
Приторкнутись ти хочеш близенько,
Придивитись до нього пильненько,
Скинуть з нього покраси й квітки,
Одрізнити основу й нитки,-
Адже часом найкраща тканина
Під сподом просто груба ряднина.
Залиши! Се робота сумна,
Не доводить до правди вона.
Глянь, смереки зеленії коси
Повбирались у ряснії роси.
Не питай, чи то справді роса,
Самоцвітна, всесвітня краса,
Чи то, може, те сонце здурило,
В млітки дощ холодний змінило,
Або, може, то хитрий вітрець
З марних крапель сплітає вінець,
Або, може, то винна смерека,
Що показує росу здалека…

Буркут, 10.08.1901

А мені не Тані сняться й Галі,
Не лани широкі і ліси,
Бо такої, як у Сенегалі,
Я не бачив більш ніде краси.
Як згадаю, брате, зразу слабну,
Хвилі блиск і порухи весла,
Крокодили, пальми й баобаби {
І жону французького посла. { Двічі.

Хоч французької не розумію,
І вкраїнською вона - ні в зуб,
Я про стан високий її мрію
І чарівний вигин ніжних губ!
Не цікавлять жодні інші баби -
Душу бідну Африка звела:
Крокодили, пальми, баобаби {
І жона французького посла. { Двічі.

Що сказати, братчики, сестриці?
Справи, чесно, в мене просто швах -
Бо єдиний сон мені лиш сниться
Широкоформатний, в кольорах.
І у спеку, і в мороз, і завше
Вигоряє все в мені дотла, -
Як побачу постіль в ньому навстіж {
І жону французького посла. { Двічі.


02.02.2012

Здається, я за фахом -- не суміжник...
Та не біда -- усе ж - бо при мені...
Напровесні ще липнуть незаміжні,
Щоб я читав думки їх голосні...
І, може, навіть маю в тому втіху..
Куди від себе діти, бабія?!.
А що самотність? Протилежність сміху...
І проганяти шкода... Бо -- моя...

Моя мова прозора.
І свіжа, як вітер.
Не занудний сироко,
а дзвінкий трамонтан.
Вічна в ній непокора.
А рабство хтось витер –
ніби вирвали око,
згеноцидили клан.
Клан “рабів і підніжків”,
окрадених дурнів,
малоруських пройдисвітів
з диких племен.
Згеноцидили з лишком:
на стінах тортурні
засвітилися тисячі
мілірентген.
Моя мова – як вітер.
На генному рівні
в ній відвертість, і воля,
і гідність, і честь.
Між нашкрябаних літер
на стінах катівні –
слід присохлого болю,
що йому міри несть...
Моя мова співає –
хоч смішно, хоч гірко.
Кожне слово – як вибух,
енергії міт.
Їй обмежень немає –
і викиньте мірку!
І протріть свою шибу!
І гляньте на світ!
Моя мова говорить –
і гордо, і владно.
Не заткнуть мені рота,
бо мова – моя!
Я в розбурханім морі,
на вилицях – садна,
та я буду боротись,
інакше – не я.
Моя мова – це право.
І це моя карма.
Позавимірна доля
народу мого.
Моя мова – держава:
не купиш задарма,
хоч обшарпано-голі
і Ясон, і “Арго”.
Моя мова – руно?
Чи проста сірячина?
Хто без неї зачах?
Хто боїться її?
Все одно? Не одно?
Чи ти звір, чи людина?
Чи окрилений птах?..
А в кожному слові
моєї мови
співають солов’ї.

2007

Україно! Мій чудовий краю,
Ти мене красою полонив
Голубої далі виднокраю
В золоті благословенних нив.
Жайворонка співом у блакиті,
Неспокійним шепотом вітрів, -
Ти до мене вмієш говорити
Так, щоб я тебе порозумів.
І беріг у відданості щирій,
А не у байдужості глухій, -
Я в майбутнє України віру,
Повну добрих помислів і мрій!
01.02.12

За гроші, кажуть, купити можна все
Й ціле життя прожити без турбот.
Увесь тягар проблем хтось інший понесе,
А гроші витягнуть із течії скорбот.

Та пам'ятай, купивши ліжко,
Не зможеш ти придбати сон.
Снодійного хоч випий діжку
В штучний потрапиш лиш полон.

Так навіть вишукані страви,
І гори шоколадних плит -
Не принесуть для тебе радість
Коли не маєш апетит.

Купити можеш різні книги
Літературу, реферати.
Викладачів й диплом купивши -
Розуму ти не будеш мати.

Й придбавши золоті ікони -
Не вселиш віру в своїм серці.
А показові жертви і поклони,
Навряд чи в рай відкриють тобі дверці.

І на останок, купивши почуття -
Задовольниш миттєве лиш бажання.
А зруйнувати цим все своє життя,
Можеш, створивши ілюзію кохання.

Мірило цінності таланту –
Не в бухгалтерії пера.
Бо надбання, і це константа,
Із мухи видути слона.

01.02.12

ТАМ
1
-Начудовуйся останнім
тихим ранком—
Враз над вухом
хтось чужий прошепотів—
Вже у просторі
відкрилася фіранка.
В паралельний світ
Потрапити хотів?
На бруківку не звертай.
Іди за мною—
Діловито научав
мій дивний гід.
Раптом—темрява,
закутана імлою...
Вечір. Хмари. Степ...
Невже це перехід?
-Так, приїхали...
Тихіше! Хтось крадеться.
Захищайся
від раптового стрибка.
Небезпека скрізь.
Тобі вже не прийдеться
Пити пригорщами
воду зі струмка.
-Друже лагідний,
ми що, сягнули пекла?—
Жалить скроні
рій запитань і думок.—
Що тут коїться?
Від кого небезпека?
Де ми зараз,
І до чого той струмок?
-Знай, обставини
у нас тут дещо інші:
Кожен другий - злодій.
Тюрем вже нема.
За законом джунглів
правлять найхижіші.
Інколи здається,
що ввесь світ - тюрма.
А з природою
б’ємось, мов дуелянти.
Поле зла навкруг
руйнує все живе.
Непомітно почалось,
з грибів-мутантів.
А тепер потік отруйний
греблі рве.
А напровесні ж
були в нас три дороги...
Із надією
І вірою в любов
Зачинали
наші прадіди з порога
Нові села
серед пралісних дібров.
І лунав до них із неба
Глас розлогий—
Будьте!
ДОКИ НЕ ПРИМИРИТЕСЬ
ЗІ ЗЛОМ
Та сказав хтось:
Нащо ці перестороги?
І пішли ми
через правду - напролом.
Віра? Честь? Любов?..
Хіба що для забави.
Той безликий ХТОСЬ
давно зомбує нас
Напівнатяком
облесним і лукавим:
“Ти люби себе!
Живеш на світі раз!”
І все рідше
діточок несуть лелеки.
І все рідше
серце хочеться відкрить.
Хтось, обмацуючи
наші попереки,
Поцікавиться байдуже:
“де болить?”
Пащекують
надокучливі кумири.
Тужать клятвено,
на Біблії рука,
Обіцяючи роботу,
хліба, миру...
Давня пісня. Чули.
Ще з броньовика.
На етапи гнали
сірі кардинали
Дисидентів.
Нашу совість, інтелект.
Ми майбутнє, генофонд
свій розстріляли,
І потомків не тривожить
Духа злет.
Десь поділись Рафаелі
і Ван—Гоги.
Виставляєм унітаз
на вернісаж.
Споглядають,
наминаючи хот-доги,
У екстазі
не помітивши пропаж.
Пересмішника убили—
темно стало.
Відтоді і в храмі Божім
не були.
Ми нітратами
вола понапихали.
Ми ерзацом собі
душі натовкли.
А природа
б’є наосліп неврожаєм.
Від задухи
позіхає океан.
Бо планету прямо в серце
ми вражаєм
Термоядерним вогнем
випробувань.
Бачить Всесвіт неозорий
нашу неміч.
Нашу нехіть
докопатись до причин.
Ентропією
важкий космічний леміш
Все зрівняє.
Не залишить на почин.
Відчуваємо, що
близько вже, над краєм.
Зіллям душі спопеляємо
дотла.
Ниці втіхи
ми пожадливо хапаєм,
Мов недоїдки
із панського стола.
2
Ось і місто вже
снує вогненні зблиски.
Гуркотить машинним ревищем
спідвей.
-Чуєш постріли?
Бритоголові близько.
Банда підлітків
полює на людей.
-Друже, як же ви
призвели до такого?
От у нас: Добро панує,
мудрий лад...
-Не радій. Від нас
проміння поля злого
Вже несе в світи
руйнівний свій заряд.
Раптом зойкнув
і схопився він за серце.
Людську плоть таки знайшла
одна із куль.
Як же легко вмерти
в цім скаженім герці!
Геть, мерщій із цього пекла!
Ось той пульт!
3
…Я лечу кудись.
Шалено стука в скронях.
Тисну кнопки навмання:
“Надир!” “Зеніт!”
В забутті стинає думка—
Мабуть промах!
Я роздвоївся. Згубився.
Де мій світ?

Все. Скінчилось.
Височить мій дім за рогом.
До під'їзду
ноги радісно несуть.
Що це? Ліфт німий…
Запльована підлога.
Регіт, лайка... Ні!
Цього не може буть!

не бійся - тільки спробую пізнати
чи холодно душі від краплі суму
я витерплю коли вона знеструмить
односторонні смуги благодаті

не бійся - мимохідь торкнуся болю
не боляче напотемки набосу
і не проси але коли попросиш
не кам’яній у замкненому колі

не бійся - це народжується серце
пронизуючи світлом життєдайним
любов – найдивовижніша із таїн
серед найнеймовірніших із версій

світ - шкереберть
жниво
покіс
чаша - ущерть
душу
навскіс
ангел
сльоза
пустка
тупик
де та межа
світ щоб
не зник
слово - єлей
думка - кинжал
о Лорелей
спи
не співай

Мороз візерунково малює рукою,
на шибках сонних,ранкових маршруток,
оповите серце незбагненною журбою…
закутаю в’язаним шарфиком смуток.

Холод безжально виколює кінцівки,
замерзає від вітру обличчя …не відчуваю чола,
і знов ранок на заїжджених платівках…
стискає коліна холодна зима.

Засніжені ліхтарі рахують хвилини,
сипле сніг на обвітрені вуста…
дім ,між тим навчання ,роботи хвилини…
на зупинках замерзають початки ніби то нового дня.

а мені б подихом твоїм зігрітись…
давить груди,така нестерпна самота,
вдих …видих,думок вже майже не чути
мені так не_вистачає твого тепла…

Не існуєш взагалі, ніде,
Переконати незрілий розум,
Нехай хтось з памяті зітре,
Бо далі так не в змозі.

В тісному місті загубитись
Неможливо, впізнають обличчя...
Морозний морок заподіяв
Мій рідний убивця.

Не минуло неминуче,
Огорнуло німою кригою
Жалем болісно пекучим -
Холод...через раз дихаю.

Заграли бісики в очах,
Стрілу пустили.
... А чай давно уже прочах,
Потали сили.
Та очі ті усе палкіш
Голублять душу.
У сни вже не приходять біільш...
Забути мушу.
Стоїть жура і в тих очах.
Тьмяніють барви.
Я підігрію, чай прочах...
Та те вже марно.
2012
***
Закотився білий день
В стиглі сливи.
Назбирав собі пісень
І - щасливий.
Ніч узула чобітки,
Задається.
Що гармонія між них,
Лиш здається.
2012
***
Стиглим плодом падав день
Нам під ноги.
Ти шукав усе пісень,
Я - дороги.
Ти гортав все сторінки
Книг банальних.
Я шукала на латки
Слів астральних.
Полювали хто на що,
Та даремно.
Ти давно все у ніщо
Звів напевно.
Роз'їжджаються човни
В різні боки.
Не здолати глибини,
Збігли роки.
2012

Різдвяна шопка. Спогад про подію
В печері вифлеємській. Знов Дитя
Від метушні земної нас відірве
І подарує клаптичок життя.
Та шопка – в білій клітці. Для порядку,
Як римляни, замки важкі висять.
«Добродії! Дивіться через гратки,
Тут вам не безумовна благодать.»
2012

Чутливі – пам’ять у водойми,
твоє оголене плече...
Куди цілунок потече
розгублений і непристойний?

Земля Святого Ловеласа.
На мушлі вух тримаю курс.
З бавовни хвилерізний плюск
примхливий до пори до часу.

По шиї дріботіти веслам.
В убогім світлі маяків
купаються думки в’юнкі,
вільно-доступна занебесність.

І пальці – барвники. Нам барвно.
А там, де пальці – там слова.
Хай шторм береться за штурвал
і стегна омиває карма.

Полундра, чи овва...

1 Лютого 2012

І знов лунає попурі,
І ціни скачуть вище Бога...
І мав союзників у грі --
Не залишилося нікого...
Ворожки де?.. - та як на гріх...
Ти зауважуєш, на диво,
Що саме їх,що саме їх
Не вистачає особливо...

Кажуть люди, що я бідна,
Що душа моя черства.
Може щось не розумію…
Як пишу тепер вірша?

Бачу те, що всім під силу:
Біль і тугу у серцях.
Кров і рани, наче мило
Ріже очі по ночах.

Та невже така потвора
У мені сидить, жиє?
Вам розкажу у півслова,
Як мені воно то є.

Лиш забачу стару бабцю -
Серце коле і болить,
Бо вона в дірявих капцях
Ходить милостиню «бить».

А мале дитя в колясці,
Ще не бачило життя,
Вже живе у псевдо казці
І таке його буття.

Бачу крісло інваліда,
В нім сидить мале дівча,
Тягне погляд свій до діда,
Що біжить мов те курча.

І вона сльозу пустила,
Вітер б’є її лице.
У будинку , де родилась,
Скривдили мале тільце.

Глянь, оті батьки, що п’яні,
Б’ють дитину кожен раз,
Як малеча не притягне
Їм пів літа на запас.




Ви скажіть, невже усе це,
Не говорить про той біль,
Що тримаю у серденці,
А душа – вогнем горить.

Мов річки, солоні сльози
Ллються завжди із очей,
А змінити я не в змозі
Світ жорстокий та людей.

Ви самі на себе гляньте,
Зазирніть в своє нутро,
чорноту свою дістаньте,
отоді ВАМ всім добро!

Ця зима – пухнаста іліада,
кожен дотик, наче білий маг!
Блискітки прозорої помади
залишились в тебе на губах...
Ця зима - із казки про дракона:
іскрометні вогники в зіницях.
…все одно вона не заборонить
цілувати січневі ялицю.

Хто ж знав, що оця розпіарена подорож
на повний обернеться зрештою програш?
Що після фанфар у порту відбуття
так близько підступить межа небуття?!

Хто знав, що і в рубках, і в кают-компанії
були всі у стеньгу керманичі п’яні,
а на містку, в товаристві путан,
плював на весь світ сибарит-капітан?!

Ніхто наперед не займався фарватером –
довірились навіть не картам, а фарту,
сховавши свій блеф за таємності гриф.
Хто ж знав, що із спокою вирине риф?!

А публіка час свій палила на палубах –
в кіно і в басейнах, на кортах і в пабах,
віддавши у руки профанів та пройд
життя свої, мов паспорти на контроль.

Зненацька тряхнуло – й відкрилися течі.
Й щури перед тим не вдавались до втечі:
щури залишилися ще у порту…
Бо й людям затісно було на борту.

Ще вчора вони милувалися бухтами
з судна, яке вмить стало попросту брухтом.
І ось розбігаються всі навмання.
І чайки кружляють, немов вороння.

2012

Я – прохрипла ріка, моє тіло – вода,
моя кров, як розгорнута Біблія.
молитов – ще невиплаканих – чередар;
подорожник, дорогу що зцілює;

мої очі – стовпи, на яких небо спить,
мої пальці – дерева розбуджені,
мов кобила жеребна, рілля у росі;
наче серце Тичини – завгрубшки ніч;

на траву молоком плачу, сльози бузком
витираю; ніч свічкою скрапує;
Плужник віршами душу мою, наче вовк,
розірвав на малесенькі клаптики...

сонце вийшло на світ, наче з риби ікра,
розіпне дощ суницю невзадовзі
наче перше соборне послання Петра,
поцілунком любови вітайтеся...

мої сльози в копицях; в калачики б’ють
цвіркуни, наче в бубни; весні – віск ллю;
на хрещених вітрах замордований люд
між собою мовчить... українською...

в серці рибалки полум'я
багряне небо в дзеркалі льоду
самотою розкидані жидко сітки
жадає рибки золотавосріблої?
лови...

до мли вікна іржаві ліхтарі
схилили час у місяцевих німбах
безхатньо їм і вимушено німо
у немочі зимових негорінь

у філігрань мережива на склі
приречено пускаючи коріння
вони зиму як висновок не змінять
вони поснуть в засніженості слів

і світ завією летітиме у нав
хапаючи скупе північне сяйво
і щось раптово виявиться зайвим
на тлі перегорілого вікна

Облога спогадів про юні дні
Стиснула горло нападами жалю.
Були веселими - тепер сумні -
Пісень - поезій зоряні скрижалі.

Якби мені у шпарку днів отих
Заглянути, немовби за куліси,
Де я , на жаль, тоді тебе не встиг
До серця пригорнути млосно й тісно .

Яскравий сніг біліє наокруг,
Веселий іній іскри розсипає.
Печальний спомин - дивний упертюх
Гілками тями стиха хилитає.

Життєва нива сріблом узялась, -
В минуле, віршописцю, людям зась!

Стіка Йорданською водою
снігів посріблена яса.
Блакить небес – над головою,
і під ногами – небеса.

Хитнеться світ… По мокрій кризі –
непевна – дійсності хода…
Зірки втопились у відлизі
і дню – по кісточки вода.

А я од відчаю – до раю,
повз кленів стрій неговіркий.
Калюж буденність обминаю,
не наступаю на хмарки.

І віддзеркалена осанна
в зими замріяних очах.
А я, щаслива і кохана,
іду, іду по небесах…

2004(2012)

Зібрала городину
руками земними й пречистими
Гордість на груди
хусткою виклала,
Як знамено і як щит.
Їде до міста,
судовим викликом.
Сина привівши на світ,
За ним – Христом, хрестом –
Кожна жінка стає декабристкою

Відтісняє радість на узбіччя
Із душі удосвіта жура.
Зазирає пристрасно у вічі,
Неспокійна подруга стара.
Тягарем лаштується на плечі
Та торкає холодом щоку,
І на вухо щось мені лепече
Терпеливо, вперто, нашвидку.
Звідкіля узялася ти рано
Не в думках безплідних – наяву?
Безпідставний цей візит і шану
Я твою ізнов переживу.
Занотую звично у блокноті,
Що не знаю зустрічі мотив, -
Що тебе, небажану, я всоте
Негостинно в душу не пустив.
31.01.12

Цей Anno Domini, цей день і настрій,
І світ, який ніяк не може впасти
Завісою чи яблуком Ньютона,
А ти його остання оборона,
Якщо не визнати тебе баластом.

І смішно аж до лоскоту в легенях
На старість видаватися зеленим,
Але обізнаним у звабі сучим сином.
А я убити можу так невинно,
Що довго пам’ятатимеш про мене.

Тоді шукай у хроніках і звітах,
Що «закохався і без заповіту»,
І в цьому мого злочину ознаки,
А ти відбувся тільки переляком,
Та серце заживатиме до літа.

Скоріш за все, затягнеться рубцями—
Колючи дротом між чужими нами,
Хотілося б забути—не забуду
Як затяжну, ускладнену застуду
І вихід буде із цієї драми—

Як з лабіринту—нитка у клубочок,
Свята у будні і світанки в ночі.
Без тебе, бо не матиму нестачі
В твоїх історіях, бо вже не плачу—
В нового автора ніжніший почерк.

О-о-о! Гапіє – Агафіє,
краплинко раю,
серденько радіє -
завжди будь такою!

О! А як до пампушок-щік твої
великі і червоні ягоди-губи
йдуть!
О! А маленькі-пругкі груди
твої - двоє,
і широкі стегнонька-сідниці твої -
з розуму зведуть!
О! А як стане покривати
рум’янцем спокус
тіло усе!..
О! Як ти умієш загравати!
О! Жадання тобі не бракує!
О! А як твоя хіть тобі пасує!..

Напевно, ти прийшла з Трипілля, мила,
під давнім ім’ям Агафії...
Тоді ще не різнили
кохання, проституції і порнографії.
2012

Хрускіт. Позаду зірвала гілчину хурделиця.
Впала та вітка на кригу. Мов грюкнули двері.
Глибше і глибше у зиму, у білу пустелю,
де кожен подих у жорнах важких перемелеться...

В жорнах морозів, повітря, неначе скаженого.
Ночі та дні - наче сходи круті металеві.
Теплі оази спокусливо кличуть під стелі.
Там бо не мука - комфорт розливається венами.

Марно казать хуртовині цупкій, як і крові: "Стій!"
Тихе тремтіння сердець серед сніжних барханів...
Сходи, що вверх поведуть, - заповітне бажання.
Глибокозим'я... Глава із холодної повісті.

(2012 р.)

На світі жить – широким степом йти!
Життєвий шлях – найдовший шлях у світі!
Його так важко правильний знайти
І важко гідно це життя прожити!

У вир життєвий вплутана душа –
Не розірвати ниток доленосних.
Та степом йти в широке майбуття
Та, власна, доля кожного запросить!

На світі жити – рухатись вперед,
Долати перешкоди, заборони.
Топтати ряст життєвий – ніби степ
До себе умістити на долоні!

На світі жить – широким степом йти,
Якому ні кінця нема, ні краю.
Важливо стежку правильну знайти!
І провести, того, хто ще життя не знає!

01.02.2012 р.

Не спиняйся в напівдорозі,
Не лишай тих, хто вірить у тебе!
Нехай тіло лежить в знемозі,
Свою душу пусти до неба!

Йди вперед до зірок, крізь терни
І зневірі не піддавайся,
Ти потрібний – будь в тому певний!
Не сумуй і життям не грайся!

Не спиняйся, а прагни жити,
Подолати напасті всюди
І усе в цім житті зробити,
Щоб щасливими стали люди!

01.02.2012р.

Не спиняйся в напівдорозі,
Не лишай тих, хто вірить у тебе!
Нехай тіло лежить в знемозі,
Свою душу пусти до неба!

Йди вперед до зірок, крізь терни
І зневірі не піддавайся,
Ти потрібний – будь в тому певний!
Не сумуй і життям не грайся!

Не спиняйся, а прагни жити,
Подолати напасті всюди
І усе в цім житті зробити,
Щоб щасливими стали люди!

Ну вот и полночь. Дождь уже прошёл.
Почти остыли шорохи и звуки.
И темнота тревожный, влажный шёлк
вложила мне в протянутые руки.

И редкий шаг, и голос, и огонь
в соседнем доме – словно не отсюда,
когда в мою холодную ладонь
ложится сна заведомое чудо.

И я касаюсь краем бытия
и берегов, и дна реки видений,
пока моё встревоженное я
запоминает: стол, бумага, тени…

И по косой – с немыслимых высот,
по серебру, очерченному строго,
на мокрый луг, на реку мыслей-сот,
на сон ложится лунная дорога.

И на безлюдном низком берегу
сентиментальный знак воспоминаний
я отличить легко уже могу
от суеты и от грядущих знаний.

И сердце-путник шаг в моей груди
едва прибавит, движимое светом,
когда у края неба – впереди –
возникнет знак, который мне неведом.

И я ступлю на этот лунный свет,
на этот путь к последнему приюту.
И ни вопрос немыслим, ни ответ
на полувыдох-полузов оттуда.

За лаштунки
я сховаю подарунки:
не брудний на докір погляд -
просто поцілунки.

Перехожий
(на того, хто б глянув, схожий)
не помітить і на здогад
вчинок цей хороший.

Не на заздрість
я сховаю біль і старість -
знищу хруст буденних вражень!
Викличу цікавість.

Поцілую,
бо її одну ціную.
Бо життя родинне наше
вдячно коментую...


01.02.2012

Каждый прожитый нами год-
Он единственный в нашей жизни:
Это пламя любви и лед,
И смятения укоризны...

Это солнечный блеск в глазах,
Даже серость изжитых будней,
Миллион забот "на плечах",
Суета городских многолюдий.

Это поиски новых "ниш"
Для поддержки потока творчества.
Это конкурс кричащих афиш,
И издержки незрелого общества.

Сама жизнь в полноте течения,
Натыкаясь на камни и мели,
Нас несет к вершинам свершения,
Чтобы мы везде преуспели!

Так давайте с искренней радостью
И с подаренным свыше умением,
С человекоприсущей гордостью
Наслаждаться каждым мгновением!

сонце надвечірнє
день згорає плаєм неба призахІдним
потопає світло виринає нічка
розсипає ватра небозорі вічка
щеплені коханням
хай цвітуть незлічно понад краєм рідним

п'ють небес водицю
осідають в роси ранком_оберегом
де коріння діти не зітнуть Вкраїні
а дороги щасно перейдуть руїнні -
діткнені любов'ю
не впадуть у полі ріднім із Олегом...

небо призахІдне
вигорає світло - не спалить надію
у долонях_чайках долі застороги
клич лунає звідти де шумлять пороги -
не татари_турки
.....................чужі_чужаниці
споглядають очі -
.............................СВОЇ ж лиходіють

Передчуттям дивовижних октав
Десь опівдні зродивсь рядок,
Акордом схвильованим пролунав,
Слово-друге — і раптом змовк.
Марне я натхнення благав,
Марне я шаленів, як вовк,
Що у розпал мисливських забав
На червоний прямує шовк.
Тиша, котра плекає звук,
Із моїх вислизала рук.
Натомість клаксони, дзенькіт скла.
Магнітофонів буденний глум.
Прозора сльозина додолу стекла
І прочинила прихований сум.

Друзів на світі так мало-
так мало друзів.
Більшість- це просто зустрічні,
а в тій напрузі
буднів строкатих і хвиль
перемножених в злості,
Треба щоб просто хтось часом
заходив у гості.
Буде на світі теплішати
з доброго слова,
буде душа для душі,
ну така, лазурова,
бесіда тиха, горняточко чаю
та що ще...?-
горнеться серце до друга,
мов ходить на прощу.
Хай він одненький у тебе,
хто Другом зоветься.
Він і є справжній-сто інших-
це те, що здається....
Хай він не глиба , без почестей,
всяких заслуг-
Він - незамінний, він - справжній,
простесенький ДРУГ!

Я рудий поважний кіт
На ім’я Товстун-Муркіт.
Все життя моє, мов казка
Ось, послухайте, будь ласка:
Мешкаю, як миша в сирі,
В своїй затишній квартирі.
На чуже не зазіхаю,
Бо скарбів я безліч маю.
У теплі люблю дрімати,
В вільний час м’яча ганяти…
Може так воно й не личить
Та на те вона величність,
Щоб влаштовувати гру…
Я себе не підведу!
Мене люди поважають:
М’явкну – двері відчиняють,
Смачно стіл мені накриють
І доглянуть, і умиють.
Я людей не ображаю,
Бо за друзів їх вважаю.
Так й живемо собі в мирі
В моїй затишній квартирі!

1.
він терпеливий
вона терпима
тереблений трепіт
очима
заходиться
в римах
незгасимих
у кпинах

2.
у схиму
йому одягати
причину
її постригати
в огуду
чекати
на чудо
виходити
з бруду
з оточення криги
з душею відлиги
на серці

3.
прелюдія туги
життя недолуге
нема що втрачати
течуть кіловати
щокою
від пальців
спить небо
на кальці
сонетно-прозорій
і марить
озоном
а слово пташине
його облітає
і ним заростає
не чути
лиш вітер
згорає між літер

4.
агонія літа
розгублене листя
пригублене чисто
загубленим світом
відчуй мене
болю
візьмися
за спокій
тягнися
по нитці і нотці
за нерви
чіпайся
рости
в кожнім кроці
що віддаль муштрує
вона
ще не вбивча
любов’ю парує
тебе вже не вивчу
моя неслухняна
тепер вже
так тихо
що мить
океаном
розлита
розмита
і слова не видно
коридно
і зридно
тобі там
всебічно
охоплена
цвітом
нерідним

5.
по небу на віру
рядком по душі
мій сон сколесили
чумацькі вірші
шлях просто
в легені
по серце і сіль
вдихайтесь
у мене
роздамся
на всіх
що стукає
гріє
відстукаю щем
інакше не вмію
не бути
дощем

31 Січня 2012

Все генільне - то просте,
учили нас ізмалку...

Все геніальне - то складне,
побачив за шкільною партою...

Все генільне - то біда,
я побачив на екранах ...

Все генільне - то краса!
І змінилось щось в мені!

Все генільне! Але не Я!
І генієм не прагну бути!

Все генільне - то всі МИ,
але про це не знаєм...

ростити волосся довге – довго линів ловити
готувати їх потім із соєвим соусом і оливками
ще поночі твою Камбоджі примусили червоніти
ходить вночі за тобою місячна постать осикова

про перше чи про друге – яка велика різниця
вріжеться в пам’ять слово мов дитя переношене
а ти покажи пальчиком де та жінка - не грішниця
гризтимеш поглядом кожне космічне народження

я знаю як тигри вискакують голодними з кліток
розривають здобич висмоктуючи чорну печінку
а потім двірник змітає скелети ялинок на смітник
і лимонграсове серце що тигрячу взнало міміку

мені тебе накаркав дід Макар –
він пас телят і римував потроху:
коли його не діставали блохи,
пучок вітрів у каламар макав.

лишаючи неторканим папір,
виводив у повітрі дивні знаки
і посипав земну долівку маком.

от хочеш - вір. а хочеш, то й не вір...

з мачинки, що прибилася до ніг
і видала напівпритомне слово,
навіялася макова полова.
...інакше ти з’явитися не міг.

Додали знову полину
До злісно-терпкого зітхання.
Ти дві цигарки, я – одну
Спалили „за палке кохання”.

Із феєрверку почуттів
В душі занили сірі плями,
А ще... відлуння теплих слів,
Які плекались місяцями.

На тлі гарячої забави
Співаю оду я спокусі,
Тій, без вина що і без кави
Мене віддала в дужі руки.

Сказати НІ.. – немає сили!
Сказати ТАК... – не треба, може...
Ти, серце, зводиш до могили…
Чекаю… Розум переможе!

Летять незв’язані слова
У бездну місячної ночі,
Душа так прагне до тепла,
А ми миритись – не охочі.

Похмурі, тихі, мовчазні
Додолу опускали очі.
В цілому світі лиш одні
Любов вбивали опівночі...

2001

Білою пухнастою красою
кожну гілочку облив мороз.
І стоїть зима такого крою,
ніби це надовго і всерйоз.

Де акація, береза, де осика?
Ці кущі – ясмин чи бульденеж?
Тихо йди: ні шелесту, ні крику,
бо цю казку ніжну сполохнеш.

Уночі рипучими стежками
йшов дідусь у білій бороді,
ніс драбину змерзлими руками,
ставив під деревами, тоді

піднімався на щабель найвищий
і над галузками чаклував...
Хмари з неба прихилялись ближче:
нум, дивіться, не ловіте ґав!

Щось із торби дістає дідисько,
тихо так до гілочки несе...
За кристаликом кристалик блиска...
Дід будує... іній!.. От і все.

Гілочки тонесенької липи
крихтами коштовними покрив –
і пішов (ногами рипу-рипу)
до нових, іще дивніших див.

А коли зажеврів крайчик неба,
дід уже подався на спочин.
Там у нього, вдома, все як треба:
тепло, затишно, гуде камін...

А у нас – краса і захват щирий:
сонце й іній, блискітки і дзвін!
Сміх і радість. І душа у мирі.
Самоцвіти падають з ялин.

2010

Хрест є плюс.
Два доданки: дух і тіло
Поєднав Ісус
Уміло.

31.01.12.