Люби не весну, не казку,
і не цвіт, що лише п'янкий.
Подивись, ти ж у мене, сину,
на весь світ лиш один такий.

І про літо забудь, не зігріє,
як вода у ріці втече.
Відвернись, не дивись, бо сонце
все гуляє вночі одне.

Скоро осінь, не вір їй, сину,
хоч багата, але в росі.
Навесні знову буде боса,
чоловік - він завжди в ціні.

Не біда, що зима настала -
добре видно чужі сліди.
Не спіши, придивися, сину,-
не одного жінки звели...

Знову лихо весну збудило.
Сину, де ти ідеш, спинись!
Я ж в літах уже, повільніше,
серце коле. З косою, брись!

Ой хвилююсь я все сильніше
(ти у мене такий простак).
Я не здамся, кістлявій, сину,
і тебе не віддам за "так".
14.02.2012.

А як у спогади нарине самота,
не мчи до дзеркала - чи ти і нині та,
і не суди свої дороги надто строго –
бо щастю правосуддя ні до чого,
була би неосудна теплота…
Жива жагою віку золотого?
Як свято стрінь тоді, що не свята...

2012

Я... дещо маю.
Поруч! Дещо.
Себе втішаю
тим усе ще.
Себе втішаю
прямо... криво,
неначе знаю
дещо дивом.
Бо то так дещо
легше знати...
Бо маю все ще
дещо мати.


12.02.2012

Розкішно вабив спокусою
цей вишуканий Париж,
загадкові нічні ліхтарі
кожну мить загорялися нам.
І здавалось, що більше ніхто
не посміє порушити тишу,
тільки десь шепотіли вуста
солодким "cherchez la famme".
Бульваром ховалось натхнення:
художник змальовував Сену,
ніжно розгойдував вітер
бентежні, розпатлані сни.
Це вони провели назавжди,
це вони так дивились на мене –
Твої очі, сумні і красиві
посеред Champs Elissee.

І знову питатиму
(наче уперше!)-
скажи, чи настала
нарешті полегша
тепер,
як не зводиш докупи
оті
мільйони обставин:

щоб син без дзвінка не приїхав,

щоб друзі твої зоставили
тобі пильнувати хату,

спокійно
вела себе мати
(безумна і хвора)

І щоби на ТОЙ МОМЕНТ
в гараж не припхався
упертий клієнт
(вступився б ти, діду,
бо дрантя твоє ще латати
до рання,
як не до обіду)
І мусиш йому доробити
діряву машину...

І вмитися не встигаєш,
зголити колючу щетину...

А я уже їду
у ніч - як до раю!
Бентежиться
серце,
і руки
і сяйво
з очей, що навпроти...

В старому кіно
все було наївно
давно. Так давно.
У кінотеатрі
закінчились фільми,
вже крісла спустіли,
посліплено більма
екрану.
І світла
занадто
багато...

Навіщо ж питати?
Навіщо питати
тебе - як уперше:
чи краще,
чи легше,
коли - ні мене,
ні обставин
не стало?

Дурна-а-а-а.....
Бо усе ж - запитала!

почему так далеко вдруг разъехались
части сердца, а легко... вру: немыслимо...
фейерверком вспыхнет ночь странно-светлая,
запятых немой вопрос где-то слышится

у курсора не растает проталина,
ярким небом не светить мониторчику,
минус двадцать - это Яндекс сознания,
колыбельных нерешительно-творческих

а замёрзшие кварталы под сотенный
трубочистов дымоход и Kunst кители,
виртуозно прошагают по городу,
в нарисованных узорах прочитанных

вот, февраль, такой щипательно-солнечный,
проигрался в пух и прах окончательно!
абрикосовым вареньем, без косточек,
с карандашного эскиза подхваченный

без-адресна допомога – ніби нікóму
скласти подяку у відповідь начебто нíкому
тихо скресає крига – морем зникомим
тисне в серце невиліковними ліками

димарями націлене місто чуже зужите
гасне в повітрі здогадка – очі мружите
злагода передбачлива… вижене з жител
кожного другого – згасле напруження

ким вам обіцяно – ніби із вами нікóли
і нічого не станеться – ні страшнóго ні прикрого
доле де ти?! – докором чи уколом
смертний вирок ув очах її вихолов…

А у скронях тисне. Но-шпи або кави.
І пейзаж у вікні звичний, а там вона –
Кілька літ уже тиняється смітниками,
В марних прагненнях повітряного човна.

Непотрібні клапті збирає, до серця тулить,
Колекціонує тріщини від корит...
Горобці навісні й ненависні лементують,
А сусіди згори нав"язують темпоритм.

Розгубили персні роззявоньки-нібелунги,
Грошенята в море кидали – на розрив,
На повернення. В кризі свердлили ніби лунки,
Ніби нори для смішних волелюбних риб.

А вона тинялася – з першого і по п"ятий,
Обирала поверх, щоб оптимальним був
Для прицілу оптичного. Серце її – в п"ятах,
І важезний такий хрест і по фазі зсув.

І така недолуга, і рукава до ліктя,
Як на Савці свитка, скроєна уподовж…
Вже у пресі писали про ті квазіделікти,
А читати ніколи. В мене живе Любомж.

13.02.2012

За бурульками і заметами
сосон пальцями небо сколоте.
В цій вітальні - тепло поетове,
дотик променя в лютім холоді.

До дівчатка із серцем чулим
і душею, як щедре свято,
стільки друзів-поетів прибуло
у морозний Ірпінь вітати!

Ще ж такий молодий пагінчик,
а розквітнув крізь лютий холод
поетичний ясний промінчик -
Богом даний весняний голос!

А карусель,ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Произойдет? пускай однажды,
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!
Ах чудеса! Ах, Боже мой!

А карусель, ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Сейчас полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды?
Сегодня счастью мы так рады.

А карусель,ну просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!

Тобой, с зари и до темна
любуюсь восхищаясь!
чему еще ты хочешь научить?
Как дивно лепа ты, красотами нежна.
Очарована я тобою, - наша Матушка-Природа.
2012г.

Поцілунки маскувались в подарунки
Від сердець палких пашілися пакунки
Кольорові, романтичні, дуже кльові
Орхідеї вбрались в мрії паперові
Галичанки – поставні панянки
Розважались: то в смішинки, то в мовчанки
Кавалери – ніжності манери
Раз у раз звертались до Венери
Мліли від зітхань кіноекрани...
....................................................
....................................................
У кондитерській ти запивала рани
У самотньому кутку - сумна картина
Не діждавшись свого валентина...

... калини грона, мов перса України,
цілую глибоко, до кісточок, мну так...
Дніпро тече кривавий, ковилою гіркну
на сторінках Євангелія, слів гущовина

летить, мов кінська піна; виснажені трави
у дощове харчання вглибились; грушки
боками в землю б’ються, мов шукають правди,
між сторінками „Кобзаря” я слово засушив...

об твої крики позбивав коліна,
в сльозах біду, щоб не псувалась, замочив;
на вівтарі твоє ім’я нетлінне, Україно,
а поряд серце й вірші, як мог’рич…

мої суглоби світяться у темряві –
болить весна - ще довго до весни
і тільки сни неспокоєм протремлені
а чаклуни і ґобліни і ґремліни
до ранку доїдають весь часник

і знов зітхаю крізь бурульку дивлячись
як чеше ранок свій інистий чуб
і сиплеться не сніг а луска риб'яча
і світ - цей арештант - завмер над дибою
а я ж у ньому на тепло лечу

Небо виблисне синехмарно,
зарегочуть старі страхи.
Я боюся грози (ой мамо!)
дужче власних (і ні) гріхів.
Перекотиться грім по вікнах,
по дахах і прорве дощем.
Притулюся до чоловіка
(то пусте, що малий іще).
Я до ранку з дощем проплачу
і завию в таку грозу.
Ніби просто злякалась. Наче
тільки грому страхи несу.

Я не контролюю цей прекрасний світ,-
Осінь розмалює і прикрасить цвіт...

Осінь позбирає
Листячко з гіллі,-
Все пообпадає,-
Тут на Світі цім.

Все отут проходить,
Й пролітає вдаль,-
Жаль, що кожен бродить,-
Носячи печаль...

Жаль, що залишають,-
По собі лиш крам,
Листям опадають,-
Між сухим гіллям.


P.S.
Треба залишити:
Світло по собі.-
В радості прожити,-
Поки маєш цвіт!

Поки ти ще бачиш,-
Як летить життя,-
Починай шукати,-
Свій щасливий Шлях.

Дякую:-) 31.01.2011р.

Кричать і корчаться слова,
спливає дим надій і мрій,
і пам’ять вироста нова
на зміну спаленій старій.
Ти вже не той. Ти весь пропах
солодким димом забуття.
Ти був у спалених словах –
тепер нема. Вони летять…
Той лет повільний не спинить,
не повернуть вчорашній день.
Тягуче-гірко-щемна мить –
це час для сліз чи для пісень?..
Слова згоріли. Попіл зчах.
І ти забувся. Чи забув?
В губах, в очах і на плечах –
якийсь безвірний злам чи зсув…
Мій homo novus, де твій шлях
після очищення вогнем?
В яких дорогах і полях
ти знайдеш найновішу з тем?
Ідеш назустріч новизні,
не липне пил до підошов…
Але здається щось мені –
ти втратив більше, ніж знайшов.

2003

Не заглядай: в чужій душі так темно,
що моторошно стане, і тоді
боятимешся ти людей даремно:
обпікшись молоком – не віриш і воді…
Не відкривай душі своєї перед кожним,
не вір казкам про щирість і любов.
Наївність – гріх, такою буть не можна –
хай скаже той, хто це переборов.

Будь хитра, зла, та зла – лише до себе.
Недоторканна будь, а не вразлива, ні!
Себе любить і гартувати треба –
у крижаній воді і у вогні.

2003

А тому, що каблук полишає сліди – зима.
У речах дерев’яних заціплий в полі,
дім потуплений взір силоміць трима.
Що сказати за тиш вечорову долі
звільна, як спомини уночі,
про тепло твоїх – пропуск – коли заснула,
тіло миттю кидає від душі
до стіни, ніби свічки чула
опостін тінь стільця тремка,
і під неба у скатерку бганим німбом –
ген за силосну башту, терте крилом грака
не обілиш повітря колючим снігом.

сьогодні можна продати все, починаючи від цноти
і завершуючи нирками свого родича хворого.
сьогодні можна будь-шо, якщо маєш банкноти,
а ще зв'язки і бажання ходити по головах.
сьогодні долі вершить не Бог, не диявол і не атланти,
які щодня тримають всесвіт на власних плечах,
а люди, що не мають совісті, зате мають яхти і гранти
і п'ють скотч, який вдвічі старший за їхніх дівчат.
cьогодні, поки ти рахуєш лайки під несвоїми словами,
вони розривають твоє майбутнє на клапті дешевих акцій.
їх ніщо не зупинить, поки тобі не набридне жити між снами,
доки ти не візьмешся за голову, не вирвешся з їхніх локацій.
сьогодні саме той день, коли вже почати думати варто,
знайти того, хто б'ється за вас обох із останніх сил
підставити йому плече і разом творити завтра.
тож давай прокидайся і шукай підзарядку для крил.
якщо ти чекав на якийсь знак від долі - ось він.
якщо ти не віриш в долю, то просто мозок вмикай.
досить втрачати час, досить чекати на дозвіл
всі зміни цього світу залежать від тебе. вважай.
2012

У моїй голові
Темне поле битви,
Але то не
Друга Світова,
То свідома війна
Кожної людини
У мріях, у снах
Веде блокаду життя.

Для усіх вороги
Німці та фашисти,
Але ж тоді йшли
Кроваві роки.
У річці віків
Згубили поле чисте.
Ворогами собі
Сьогодні є ми...

Кожен вибирає
Свій шлях, антидорогу,
Потопивши сенс
Вічного Дня.
Совість запанує,
Сподіваюсь, згодом,
Або ж ми поринемо
У небуття...
(с)2011рік

Північ кришить метал, та прощає скло.
Учить гортань вимовити "впусти".
Холод мене напучав і уклав перо
в пальці пучкою – вберегти.

Замерзаючи, бачу, як за моря
сонце сідає, і порожню з льодком.
Чи то ковза у ній каблук, чи то сама земля
округляється під каблуком.

І в гортані моїй, де належні сміх,
мови оривки, гарячий чай,
все чіткішим тлом проступає сніг,
і чорніє, ніби Сєдов, "прощай".



* гідрограф, полярний дослідник, помер серед льодів біля острова Рудольфа.

1975 - 1976

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
І прийде той, чий образ я носила
З піснями вкупі в серденьку свому.
«Вона для тебе сей вогонь лишила»,
Його пізнавши, скажуть всі йому.
Він гордо скаже: «Ні!» – і гордо здіме чоло,
І гордо піде геть, не глянувши назад.
Як перше не приймав, так і тепер не прийме
Ласкаво-прикрих жалів і порад.
Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,
За ним услід, мов іскорки, летіть,
Побудьте з ним в його самотній хаті,
Верніться і мені про нього розкажіть.
Коли коханий мій і там у самотині
Так само гордо відречеться нас,
Тоді, мої пісні нехай у домовині
Край мого серця поховають вас.
Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами
Згадає втрачену, зневажену любов,
Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами,
Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.
28 грудня 1896 р.

Жінка, котра чекає
(щомиті - віки чи години),
в неї очі - погляньте -
дві сріблясті рибини.
Чекають води живої
зустрічного погляду,
чекає свого чоловіка,
який - поруч буде:
і не просто сусідом,
і не просто -
щоби_ йому_ готувати_обіди,
і не ПРОСТО
зайдою-гостем...
Очі
катастрофічно
гаснуть, тьмяніють
від безводності,
від безповітряного простору -
порожнечі Торічеллієвої,
від твого холодного космосу,
від байдужої
паралельності.


Риба сріблястого погляду
помирає -
надто довго чекала жінка
любові,
якої у тебе
немає...

її трусики пахнули ліліями
він чавив лимон у чашці
недофруктом і недоквіткою
потонули в апельсиновій казці...

ніби солодко, ніби яскраво
і кислинка зберігала цікавість
але подумки чекали фіналу
і, врешті-решт, дочекались.

зблід апельсиновий потяг
розчинились казкові протони...
її трусики дихають ліліями
а він усе марить лимоном.

Сигару ув операційній,
Де трепанацію робив,
Він елегантно і граційно
Тримав у кутику губи...

Палив її - і довго й смачно,
На мозок попіл – раз у раз...
Інтернам поряд стало лячно:
А чи з хірургом все гаразд?..

Але кінець таки буває:
Як happy end цього кіна -
Останні чули ми трамваї
З операційної вікна…


13.02.2012

Муку на ситі сію.
А пісок
Між пальців ллється ,
Ніби час у вічність.
Думки пересіваю. Де ти є?

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Коли повзтимеш в третю зміну на завод,
ітимеш так, як не ідуть до святих місць прочани,
щоб винести мішок фарфору – для омани,
на хліб, на сіль, на куций, пісний бутерброд,
коли перед тобою буде Jo McLane з телеекрану
( Він скаже: хай, чувак, в USA також заковують
в кайдани),

коли не в западло drop пероральних насолод,
в сім’ї з грошима буде – мінімум – погано,
не буде копійок, що ти знайшов на дні фонтану,
ти йдеш, як ніґер, до своїх простих свобод,
як на стіну збираються братва і хулігани
( Повір, що кров робочих – то є
діючі вулкани),

коли ти певен, що не уникнути невзгод,
що на вертушці можуть перти стусанами,
і пофіг те, що це in fact твої односільчани
( Таких тут валом вишкрибків, козлів, сволот,
вони живуть з приходом ночі, як таргани),
не фраєруй, коли вповзатимеш у ті
ліани,

коли ти знатимеш, що це одна з усіх нагод,
іди як дим, в'їдайся, як нектар каштанів,
пливи, як тихо дрейфлять дельтаплани,
пе твій long and lonesome road,
і, хай в житті тобі не бути Магелланом,
сьогодні це твій шлях
( Сміливих капітанів)!

2000

Струною між твоїх пальців
бриніти…
Кавою на твоїх вустах
гірчити…
Еротикою твоїх снів
будити…
Силою твоєї волі
рани латати...
Берегинею твого життя…

Берегинею
не твого
життя
стати!


2000

Як тануть крига і сніги,
по тілу потеплілої землі
тече життя. Стрімкий порив.
Буває, сльози теж - відлиги плід.

А, часом, як оснінній дощ,
блищать вони в засмучених очах
і смугами жури уздовж
вкривають щоки та про біль кричать.

Нерідко ж сльози, мов роса,
що в розкошах весни чи літа є.
Зволожують квітучий сад,
що в серці молодім горить вогнем.

(2012 р.)

Нам лютнева стелиться дорога,
Цельсій додає адреналін!
Ми живем в передчутті святого –
І за це Катрусеньці - уклін!

І нехай надворі вітер свище –
В нас теплиця – ясно все без слів:
Що нам вітер – буде Городище,
Умань, Київ, Вишгород і Львів!

Буде ніч поезій при камíні,
Жарти й сміх звучатимуть не раз!
Будуть Муз до нас злітатись тіні,
Моцно гарцюватиме Пегас!

Пісня залунає по окрузі,
Бо поети – співаки круті!
То не просто збірка – свято друзів,
Віха в поетичному житті!

Доки пишем – будем в вічнім русі,
Нас не спинить холод, сон чи лінь!
До Літфестстолиць – уклін Катрусі,
Нині додалася ще Ірпінь!


11.02.2012

ще із передвіків підмічено:
зима – це не найбільше з лих
навесну сніг –негусто лічений
і трохи втоми замість відчаю
і перші відпусти відлиг

не за горами не за ріками
зеленорунні молитви
і воскресаємо великими
з гіперпросвітленими ликами
у світ без сумніву новий

о скільки їх із луб’я-бересту
новобудов нововидінь
які не далі як у вересні
повторно зникнуть серед єресі
і тільки кола на воді...

Сиділи ми та слухали,
що гості говорили.
Новини гріли вухами
і згодом їх губили.

На стіл носилась пляшечка,
виносились тривоги.
Колінна нила чашечка
і скаржилась на ноги.

А очі посміхалися
і кліпали так часто,
що погляди кохалися,
аби на стіл не впасти.

Повітря врешті свіжого
надихалися з неба,
як гості з хати вийшли, бо
додому, кажуть, треба.

Годину десь прощалися
(барилось в душах завтра)...
А погляди питалися,
чи дійсно все це правда?


12.02.2012

Розкинула зваби тенета --
Підступні такі і міцні...
Зібралась ловити поета –
Отак і впіймалась… МЕ - НІ…

Особливі, кажуть, екземпляри ми:
То великі,то мікроскопічні…
Дивно, що розмножуємось парами.
Ми страшенно смертні. Але вічні.
Хай цькують услід міліціянтами --
Зміниться від того небагато…
Ми по світу йдем комедіантами --
В будень – завжди зайві... А на свято?..

Гора - мозг планеты...
В извилинах - миры!
Каждый из треугольников гор
рождает треугольные мысли...

В мыслях гор путишествую,-
Тибета горы, Гималайские,
Осознаю, они пропитаны Любовью!
Радость - серебрянное царство в чистоте.
2012г.

При нашім ґанку
перший синичковий «цінь»
зламав бурульку.

(2.2012)
хокку

Долі зірвана нить –
ясний засвітку спів,
голос твій не болить,
ти хотів... не посмів...

перламутрових снів
в’є доріжка тонка –
залишився клавір,
голос твій замовка…

поділили на двох
тепле літо пізнань,
м’яко стелиться мох
по стежині зітнань

перламутрові сни –
відголосся весни,
весні віри не йми...

2011

Ірій снігів чолом тобі, зéлене хлібно_озима.
Метена стежка - рук свіжоскладений вірш
проситься в хату - стопами долівка розписана.
Хліб на столі, як серцем прочитаний твір.

ТЕпло очам до очей - не вогонь зігріває у грубі,
розвеселяє морозу надуманий страх.
Руку зігріє рука, жито з-під снігу теплим підсніжником
прийде у прийми - літо зимі сестра.

Писанка шиб на вітрі - укутався інеєм сад за вікном.
Притча про митаря - сиплеться зéрно в ріллю.
Вечір.Сніп на покутті на дітей із надією зориться,
зчитує повість життя із вогню...
2012

коли завесніє, уже по-справжньому завесніє,
все як годиться: птахи, перші квіти, листочки, струмочки,
я прокинусь серед ночі від ошалілого вештання крові по жилах,
срібна жилка місячної доріжки потягне мене до вікна,
я тоді стану на підвіконня, -
і поминайте як звали, мур-няяяяяяв!
Спочатку тремтітимуть жижки
та крила зрадливі
погано триматимуть тіло
в суміші окси, нітро та ще там якихось ґенів і карбонатів,
а потім ніч лоскотатиме п'яти, я буду радіти, я буду літати
полину до милого на там-ту сторонку, в шпарину пролізу
проб'ю оболонку, що серце тримає його в холоднечі
на плечі його поцілунків накину ліану
і милий розтане і знов посміхнеться
і скаже: "ти знову, кицеле моя, прилетіла?"
і знов не побачить ні крилець, ні тіла
летючої кішки...
"я цього хотіла?" спитаю себе у стотисячний раз...

Думками я полину в синє небо –
наслухаюся зоряних казок.
Прийняти їх у серце є потреба,
у пам'яті лишити образок
про те, як пахне сонце в надвечір’я,
як солов'ї співають до небес,
де невагомі хмари - наче пір’я.
А ще - про велич світу, сім чудес…

Вклонюся вітру за таку розмову!
Я на землі згадаю ще не раз
магічних слів веселку кольорову
і сокровенних мрій жагучий джаз...

Дай руку, в імлі заблукала, - зі світу земного
вертати буває непросто, "загублена жінка
загубленого чоловіка шукає" - й нікого,
до кого торкнутися може тремка павутинка?

[Готова тому, хто підкаже, вклонитися в ноги,
де щастя шукати земного - остання зупинка,
навколо імла, за сто кроків немає нікого,
а раптом і є - то не той, кого хоче та жінка…]

І плутати далі в короткому сні - повсякденні,
в пустельній оселі очей, де довіку скоринка?
О краще вже там, де птахи і цвітіння південні,
губитися, випроменівши з імли, як росинка.

[У джунглях, де водяться мавпи з сумними очима,
сумнівно для думки про вічне знайти і шпаринку,
ліани обплутують ноги, удави - за шию
стискають заплутану і недолюблену жінку…]

Сяйнути перлиною в сивого Дева короні,
зітханням ранковим вбираючи літепло неба,
за плодом глядіти на сонній доричній колоні -
забувши не більше, ніж віддана музиці Феба.

Дай руку і сад обери, до якого не птаха -
а чари вернуться і, як відображення свіжі,
над плесами днів і ночей попливе твоя сага,
де час - тільки кола, над вічності водами брижі…

2012

Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промiнням сонця захiдним прощаючись, —
Так моє серце жалем загорiлося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синiми
В'ються, не спиняться чаєчки бiлi.
Де тебе мають шукати на безвiстi,
Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?

В себе на вежi вогонь запaлила я,
Любий, твого ворiття дожидаючись,
Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Свiте мiй! буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджiю* повитая,
I посаджу кипарисову гiлочку,
Буде щодня вона слiзьми политая.

А як повернешся, я покажу тобi
Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,
Здiйметься вiн над всiма мiнаретами
В краї сьому, на мечетi багатому.

Ялта, 5. ХI. 1897

ФЕРЕДЖІЯ, ї, ж., заст. Фередже. Буду того вороття дожидатися, В чорну смутну фереджію повитая (Леся Українка, І, 1951, 152).
Том 10, стор. 577.
Фередже. Вид плаща, яким жінки-мусульманки, виходячи з дому, закутуються з голови до ніг, залишаючи відкритими тільки очі.

Почти что допотопный свет свечи.
На дне замочной скважины ключи.
То мертвым ночь - согласно тишине,
то черным морем плещется в окне.

Пройдя в глазу расставленную сеть,
как тихий океан минует сельдь,
чернильная вода заветных слов
обычно составляет твой улов.

Они стекают в снежно-белый мрак
под кучевыми перьями бумаг,
из коих не сложилось журавля,
и реками врезаются в поля.

А истина в вине, твоей вине
тому, что мир наш, списанный вполне,
как будто сад забытый белых роз,
пародиями всех цветов оброс.

И, воду превращая как-то в спирт,
не жди, что кем-то будет он распит,
что шатких строчек винный перегар
проникнет сквозь любимый перикард.

Вода или вино - в них тот же ритм,
ведь рукопись не тонет, не горит,
а значит нам лишь только и дано -
вначале да, затем больное но.

Не все ль равно, ненужная деталь,
без трости ноль зачем так манит даль
и ожегов в ожогах страсти чьей
сыграет жар, не стоящий свечей.

Растратив бесконечность на нули,
мир пишет сам и дали, и дали,
для них, поскольку жизнь - всегда цейтнот,
не требуя ни дат, ни даже нот.

А лучшее, что можешь сделать ты -
забыть про свечи, перья и листы
и, выпалив рассвету "покажись",
ослепнуть, но увидеть эту жизнь.

*

Смотри: восходит солнце над строкой;
пускай заполнит радужный покой
твой глаз-алмаз во столько-то карат.
Смотри же, как легко слова горят.

Біле тіло твоє пружно падає в ніч,
Наче струмінь вершків, що впадає до чашки.
В ночі рухи статичні й слова мовчазні.
В ночі все є для того, щоб вже не пручатись.

Ця заварена ніч несказанно гірка.
Гіркотою відсутності вірного шляху.
Її міцність тотожна коньячним зіркам.
Ти ж не джин, ти не будеш улазити в пляшку.

Ти простий пагінець, що проб’є гіркоту,
З тебе виросте скоро палке гостре сонце.
Траєкторію шляху твого непросту
Чітко виведе промінь уздовж горизонту.

2012

Мій Боже, промінь у гіллі
Зачарував вінком прозорим,
Що на волоссі, наче горе,
Твоїм я бачив уві сні.

Я затремтів в гіркім безлунні
І відчував це осмутніло,
Як витончено шаленіла
І надихала в мене юність.

Ти запитала: ”Що?”. – Я сказав: ”Так”,
„Це забуття”, -
таке життя,
„Іди сюди, зімкнімо груди,
Безпутніх вуст відчуймо смак”.

На лаві тій, в полоні мрій,
Десь я сидів, передчував:
Той гордий ріт колись я знав,
Я тріпотів і мовчки млів.

Сказав я: ”Так”. – Ти запитала: „Що?”
„Це каяття”,
життя – ніщо!
„В житті моїм ти промайнула”, -
Я заридав, а ти зітхнула.

Лиш на лиці іскріння цят
Таїть ненависть поторочу.
Хіба не грізність ця жіноча
Твій віддаляла аромат?

Ти запитаєш: „Як?”. – Скажу: „Не знаю”
Ніхто про іншого
не дбає.
Я листя рвав і мовчки млів,
А горизонт поволі голубів.

Склепіння долі,
правда рук,
камінний
ритму хрест.
Мій час –
мов бородань-малюк
і впертий
анапест,
що ямбу
геть наперекір,
коли скарби
мовчать,
де вічність –
лагідності звір
і слова променад.
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося в небеса,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
І золота коса.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом так все буде, ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащах,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
За двадцять літ мої.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.

Твоє ім'я - то музика натхненна
Звучить органно, тішить, обійма.
Промовлю лиш - і знаю достеменно
Засяє щось між нами обома.

Твоє ім'я не голос - серце ніжить,
Співає, як осанну до небес.
У Харкові, Нью-Йорку і Парижі
Ніжнішого ім'я не назовеш.

Трима-веде, мов прапор, проти бурі.
Із ним давно розвеснено живу.
Принишкли біди. Навіть будні хмурі
Завіялись за хмару грозову.

Ім'я віншую... Та воно без тебе -
Зчужіла і холодна мішура,
Враз розгубило-розтопило трепет,
І не світає радо, не вмира,

Лише блищить...
Але з тобою - свято,
Але з тобою - зоряний політ,
Нестримно-одчайдушний, заповзятий
Із наших літ, кохана, наших літ...

11.02.2012