В пригорщах солоних скресле сонце,
наче котика, до кошика несу;
місяць учепивсь, мов колотОвця*,
ледь зірвавсь розпечений в росу;

править синьозора Милость Божа*;
очеретяні псалми; бджолиний дзвін!
День стоїть, як у сметані ложка;
небо чисте, мов Новий Завіт…

Цвіт з дерев стікає, мов жентиця;
розпашіле божевілля надовкруг;
сонце, мов Євангелія цицька,
випало із пазухи на пруг…

______________________________
колотОвця – подмаренник цепкий (льновый) (Galium aparine);
милость Божа – незабудка болотная.

І. Г…
Це не кінець, Іване, а початок,
Отож ти не суди про довжину.
Про неї хай розказують дівчата,
Бо я кінця початкам - не збагну!..
Як, серцю, друже, весело з тобою
Було колись і буде двом не раз…
Готуються позиції для бою, -
Я жду на об’єктивний арбітраж.
Соромлюся свідоцтва поєдинку
Твого небезпідставно, завгодя.
Ще в Умані запитувала жінка -
Чи буде Гентош в Ірпені суддя?..
Я – не дурний, і добре розумію
Вагу й ціну жіночого слівця.
- Допоки тут втішаюся у мріях,
Мій Друг не знає дійсності кінця!..
15.01.12

...Настануть зміни у житті, що не роби:
поллють дощі, листком пожовклим пурхне серце,
запахнуть щастям відкриття нові гриби,
і знов насупиться, і знов засяє обрій,
і знов проклюнеться надія з-під снігів,
і знов настануть зміни, – добрі чи недобрі,
такі чи не такі, як ти собі хотів...
Хтось тяжко так прокляв цей світ веселоокий,
так по-китайськи щось сказав без зайвих дум,
що все живем в епоху змін... І доки? Доки?
Стабільний рух, стабільний гам, стабільний шум...
Стабільні зміни! Парадокс із парадоксів.
Нуртує, риє береги стрімка ріка –
тече у вічність... без керма і лоцій...
А де ж та пристань? І яка вона? Яка?



2003

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!
Стрижень часу береже
кільця ер, епох і діб –
наштрикнулися – і вже!

Кожна мить – одна у трьох;
те, що буде, – вже було:
якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –
знай: уже здійснив ти зло.

Світ іде у небуття,
вичахає, вистига;
вироста витрат стаття,
легшою стає вага.

Ентропія з ентропій:
час не вічний, як не дмись!
Відійти красиво вмій –
не в безодню, а у вись.

В шорах Всесвіту галоп
переходить у алюр:
у дірках весь хронотоп –
C’est la vie a la nature.

Fines de siecles один за одним
переламують навпіл
нескладним космічним кодом
зрівноважений довкіл.

Час скінченний? Ну й дурниця!
Парадокс, абсурд і кич!
Тільки ж Сальвадору сниться
день покривлених облич.

Циферблат тече і капа,
і цьому не скажеш “стоп!”.
Простягає Кронос лапу:
хронотоп-топ-топ –
і в лоб!


2003

всю довгу ніч мело мело мело
і біла шкіра злазила з небес
а ранок розливав тонке мерло
і спав під снігом баскервільський пес

в пахучій хвої починався час
і ялинкові ангели з фольги
просили кілька днів у Сіяча
аби простив задавнені борги

і сонно дихав сіном теплий дах
і ми дрібними рибами були
коли бриніла перша коляда
над світом для любові замалим

„Я” виросло із льолі з ієрогліфом.
Позадкувало від когорт черниць…
Ліврею голубу, розшиту золотком,
Жбурнуло під копита кобилиць.

– Вдягнуся у червону сукню з треном! –
На шмаття рве зелений сарафан...
І рветься ввись…
Блиск ретязів – над кленом…
– Хвороба росту... – мружиться бур’ян.






2007-2012



Автор картини "Червоне небо" - Алєксєй Азаров

Думок моїх незрілий виноград.
Ніч вимальовую три грона,
Черлене листя, равликів – у ряд,
Ошатну кучеряву крону...
Вже пагони
основу
обплели…
Лілові грона – стиглі… Дивина!
Зірву свій урожай.
Джмелі гули…
Сама скуштую пінного вина –
І… сяду на банкетку в листі:
Напій, що друг назвав „чудовим”, –
Терпкий,
рідкий,
брунатний,
кислий.
Рік сходить піна – з чаші мови...




2006-2012

Туманіє все навколо…
Тільки скрипка грає соло.
Та,насправді,грамафон
Мене вводить в тихий сон.

В сні усе бува чудово:
Молода тепер я знову,
Знову хочеться любить
Всіх навколо, й вічно жить!

Знову скрипку чутно дуже,
А моє серденько туже
За минулими деньками,
Де ми всі були як камінь.

Як любили – то навічно,
Як учили – то всебічно,
Як робили – то для всіх…
Але молодість, як сніг, –
Промайнула – і немає…

Та в сімнадцять, хто це знає?

Є у мене "Пломбір",
на підвіконні сир,
навіть сметани - тьма!
Ось така-бо з и м а ...

15.01.2012

*

На пероні люд.
Виглядають потяга.
Рейки аж гудуть.

Хлопці - один менший від іншого,
Як горобці, цвірінькають засівалки.
Тільки ті - клюють зерно,
А ці - засіяли всю кімнату -
Невидиме поле -
На здоров'я.

17.01.2010

Сумують повідомлення непрочитані.
Розбитися б на загони літер –
Чи по одній –
Добігти до адресата.
Переродитися б у звуки –
Почутися йому.
Наснитися.
Збунтуватся.

З місця зірвалися –
Білий простір по собі залишили:
Хай терплячіші його займають.

Цигарка за цигаркою…
„ - Юначе!
Вам скільки років?”
„ - Вже під шістдесят.”
” - Помрете ви, ніхто і не заплаче,
А ваші діти стануть рівно в ряд.”

Нема дітей, та й нащо кому плакать?
Бо ж очі ще горять, і є ще цигарки,
І плівки десь залишився ще клапоть,
І в небі ще пливуть легкі хмарки.

Я ще живий, і вільний від усього,
Життя і смерть – примарнії поняття.
Я ще живий, я ще псую дорогу,
Що встелена старої плівки шматтям.

Напевно, шмаття те – мої гріхи,
Напевно вже розплата недалеко,
І хоч я сам колись роздув міхи,
Здувати їх буває так нелегко.

Знаю слово чарівне – бабуся.
Чарівне? Ото ще дивина!
Та промовлю – й зразу усміхнуся,
Бо любов посіяла вона.

Різні види є бабусь у світі,
Різні руки, очі та думки.
А кого найбільше люблять діти?
Зараз ми розставимо крапки.

Є такі бабульки, що тримайся!
То бабухи з прізвищем «Яга».
Навіть Змій Горинич не сховався –
Всюди віднайшла стара карга.

І запаси невичерпні злості,
Знає слово гостре, наче ніж.
До такої не підеш у гості,
Тільки обминеш її скоріш.

Є такі мадами з манікюром,
Що куди там – памперс помінять!
Горда й неприступна ця натура,
Краще на шляху їх не стрічать.

Там пихи багато й самолюбства.
Те – не руш, а те - і не чіпай.
Але не таких шанує людство,
Та уже живуть собі нехай.

Є такі бабусі, як кульбабки.
Мудрості у них – на всі віки.
Спину їм зігнули вічні сапки,
Зморшки малювали їм роки.

Що ж, такі бабуні – для онуків.
В них в кишенях яблука ростуть,
І теплом налиті ніжні руки,
Колискові у серцях живуть.

Дай їм, Боже, і здоров`я, й сили
Й праонуків жвавих доганять.
Щоб любов посіяну зростили
Й дочекались вдячності збирать!
13.01.2012 р.

Світлим словом засіваю,
З Новим роком всіх вітаю !
Щоб були у цій оселі
Всі щасливі і веселі.
І здіймався літпроцес
До самісіньких небес.
Щоб вам сонечко світило,
Сподівались ми на диво.
І могли ви, як ті діти,
Ратним подвигам радіти.
Щоб давав Господь вам сили,
Щоб зростали дужі крила.
Доброзичливі рядки
Проростали у лани.
Щоб добірним цим зерном,
Коровай світив Добром.
Щоб привіт цей Василів
Теплим словом всіх зігрів.

Я вернусь к тебе наваждение
И к тебе, черноглазый мой сон
Безо всякого предупреждения
Так же тихо как звезд перезвон.

Я войду в нашу гавань бесшумно,
Храму Феба отдам поклон,
Ясной ночью шафрановой лунной,
Так же тихо как звезд перезвон.

Я не стану общаться с прохожими,
Пусть глядя на меня из окон
Обменяются фразами схожими,
Так же тихо как звезд перезвон.

Я неслышно пройду мимо мрамора
Белоснежнейших стройных колонн
И мой шаг унесет ветер за море
Так же тихо как звезд перезвон.

Я найду среди лиц знакомое,
Про тебя буду спрашивать, он
Назовет едва слышно искомое
Так же тихо как звезд перезвон.

Я увижу вверху над тобою
Как на синих шелках Орион
Теребит томной ленью прибои
Так же тихо как звезд перезвон.

Я не знаю сего языка
Пусть меня вразумит Аполлон!
Мы общаемся взглядом пока
Так же тихо как звезд перезвон.

Я коснусь твоего плеча
Мой возлюбленный, юный Ясон,
И слышна в моих песнях печаль
Так же тихо как звезд перезвон.

Я не верю твоим глазам,
Пусть увидит с небес Скорпион
Как, не веря, отдамся слезам
Так же тихо как звезд перезвон.

Звуко́пис лопавсь в піснях високих,
на криці зцíлимо кров монархам,
Веселий Цвинтар тамує кроки,
торішній сонях на сніг потрафив;

моли́лась ни́ва, коло́ла ко́ла,
весільні співи лягали стосом,
розбіглись діти (мовчав Єгова),
прийшли на свято, на славу, Йо́сипе!

Книгарня гарна з вкраїнським словом,
вкраїнську мову покрали трави…
рілля м’язиста духмяне соло
співає сонцю, цвіт розгортає;

землí зіниці чорніють кров’ю,
налився небом клинок запізно;
зійшов Святий Дух: співа’ зі мною
Ісус Христос українську пісню…

Я хочу віднайти саму себе
У надвечір’ї осені ласкавому…
І дивно, що не кличу вже тебе,
І наші полудні спекотні так віддалені…

У надвечірнім затишку життя
Не хочу вже розводити багаття,
І тільки з справжніх почуттів
Зроблю собі камін в кімнаті…

Я подумки перекладу свій кожен спомин,
Журбу й печаль нездійснених бажань
Закину ген за комин…

З полегкістю я вигляну в віконце –
Яка краса навкруг, коли сідає сонце!

Вберу всі фарби цього надвечір’я
Всю силу радості і віри,
Щоб із любов’ю поєднати!
Бо ще не вечір! Ще не спати…
2005

Як зберуться Василі –
Веселішає в селі.
Причащаються чар-зіллям,
Починається весілля:

Анекдоти, приповідки,
Хто вночі був у сусідки,
У коханки, чи на п’янці –
Все закінчується вранці.

Аферисти, музограї…
А дівчат довкола – зграї!
Всі, на поступки м’які,
Роблять висновки такі,

Що якби не Василі –
Звідки б діти на селі?!

14.01.12

* * *
Я мить чудову пам`ятаю,
Явилась ти, мов з небеси –
Як непорочний ангел* раю**,
Як геній чистої краси.

У безнадійнім умліванні,
Тривог шумливій суєті
Твій голос ніжив, мов зітхання,
І снились обриси святі***.

Минулось. Шал років бурхливий
Розвіяв чар минулих мрій –
І голосу твойого диво
І вроди риси осяйні.

У глушині, у тьмі злиденній
Минали дні без вороття,
Без божества і без натхнення,
Без сліз, любові, без життя.

І ось душа мов оживає –
Ти знов зійшла, мов з небеси,
Як непорочний ангел раю,
Як геній чистої краси.

І серце б`ється, мов шалене,
Для нього воскресають знов
І божество його й натхнення,
Й життя, і сльози, і любов.

грудень-січень 7519 р. (Від Трипілля) (2011-2012 рр.)

Мені від Вашого жалю –
аж терпнуть губи.
Я вже казала –
не люблю
до самозгуби.
А Ви до мене вкотре вже –
із співчуттями.
Облиште Ви, о, Mon Amiе,
Й на сонці – плями…

Сьогодні кішка –
й не одна –
Гострила кігті…
Нема кіна, відсутні ЗМІ
і – сніг на віхті!
Мені від вашого жалю…
Ах...! Терпнуть губи…
A, Mon Amiе, Mon Cher Amiе...
Який Ви..!
Любий..!

У мене – птахокардія.
Жодна пігулка не діє.
Птаха вільготності просить.
А понад вербами – осінь…

Ніч не зімкнулися вії.
Крила над кавою грію...
Неміч, мов юнь, – незнайома,
Кличе у юрмище з дому...

Серцем ловила сніжинки…
Боже, коли ж ті обжинки?!
Аркуші білі… Пречиста.
Падає
граду
намисто…

Гілка бузку. Тин. Лелеки…
Неміч, ти згинеш до спеки?
Так обіймав сором цноту
За дві сльози до польоту.

Літо.
Пахотнява.
Груші.
Ближні, скликати вас мушу.
Рань. До середини Ворскли
Птаха свавільна доносить…

Осінь.
Обжинки.
Радіти б!
Вжинок очима зігріти б…

Так, воріженьки: я – хвора.
Рік за грудиною – сорок.




2006-2012

Весело гасне ніч в березах
І тане в небі зір заграв,
Світанок родиться в вертепах
Й симфонії шовкових трав.

І мої дні – пісок клепсидри, –
Із неба спогадів падуть,
Коли доля теше жарти,
Що калачі у плотах ростуть.

Чекаю я кохання й смерті,
Мій сум украли явори,
Я все чекаю в круговерті
Прихід нічийої пори.

Впали роси на мовчання,
В райдугах сп’яніли кольори,
А місяць захмелів до незнання
І оглядає землю з небесної пори.

І півні кличуть зір у танок,
І в карти місяць ніч програв,
У вертепах родиться світанок
І у симфонії шовкових трав

Помого в немочі моя, моя, в немозі,
шлеї непірваній потуго в жилі,
куди побідкаємось на ярмо і
кому повідаємо, яко жúві?
Як повні поночі зі сірничиною
шукав лупатої з-за штори, палячи,
вручну висіюючи пил причинної
зі сколів жовтого оскалу в аркуші.
Як борзописання, густіші патоки,
там не розмазуймо, з ким у коліні чи
лікті ламатимемо, бодай таки,
краєць неможного, творення тишечки?



1975 - 1976

Ой ти моя доле, не сварись зі мною!
Відчепи причеп Несапун-гори.
Заблукав я, мабуть, як гуляв з тобою
ще стежками, мо', раю дітвори.

Десь не в тій я хащі заховавсь від інших,
як в дитячу всі посвятились гру.
Не почув, як кличуть, і дістався тиші -
тишею й живу. Чи, мо', то так мру?

Час від часу, доле, нерв защЕмить всує
в'їдливе "чому?" чи байдуже "ну..."
Ну хоч ти зі мною не сварись - іду я
за тобою слідом в спеку крижану.

Он висить портрет твій в золотій кімнаті
власного життя кожного із нас.
Відчепи причеп. Завжди причеп на варті,
змушуючи двох шкодувати час.


14.01.2012

Старушка-осень скоро на часах.
Её предувядательный госстрах -
За все грехи достойная расплата.
Реальность норовит слежаться в клип.
Всё к одному, на улицах гип-гип,
А речь слепа и чуть шероховата.

Вот походя какой-то мотылёк
То крылышек своих не уберёг,
То песнь орёт во всё воронье горло.
По плану, по компактному уму
Ему поползновенья ни к чему -
Он просто выражает, что напёрло.

Старушка-осень влёт по всей земле,
А у меня ренклоды на столе,
В мой бивуак заходят похмелиться
То девочка с глазами гранд капут,
То заводной духовный лилипут,
То проводник, то фермер, то царица.

2011

Однажды в чужое окно сгоряча
Хвостатый Василий проник без ключа.

Носился по дому, ломал всё на свете,
Но так никого из хозяев не встретил.

Быть может, видал его кто из ребят? -
Василий усат и слегка полосат.

Сорвал занавески и живопись в раме,
Шутя опрокинул он вазу с цветами,

И рылся он долго в хозяйском белье,
И скушал он всё, что нашёл на столе,

И много чего ещё сделал Василий,
Которого в гости совсем не просили.


2011

Пародія

Мій добрий бісику,
Як класно, що прийшов!
Ну, не мужчина, але… теж немало,
І знову в кроні літ бушує кров!
Іскрить – нехай! Я ледве дочекала…

Так еротично!
Босий… з батіжком!
А глянув як – аж затяжіло тіло!
Непевна у ногах – ну хоч повзком…
Не підганяй – колиба задиміла…

Таке невтомне,
Що спаси господь!
Ще й вдачу має хитру і лукаву…
Удень – “ні-ні”! Вночі, вночі приходь,
Моє чарівне чýркало… на каву…


14.01.2012

Чи слів його погасли звуки,
Чи звукам тим забракло слів,
Але, немов надії мука,
В мою оселю він забрів?
Присів навпомацки навпроти,
Відбитком тіні на стіні.
Його запитував я – Хто ти,
Чому з тобою ми одні, -
Такі байдужі й охололі
В житті на радощі та злість?..
Але сьогодні, як ніколи,
Ніхто на це не відповість...
13.01.12

Допоки майбутнє в уяві
Моїй неспокійно бринить, -
За крок до пошани та слави
Присяду спочити на мить.
Не в бронзу, а спокій закутий,
Самотнім побуду між вас.
Радію тому, що не чути
Ніяких прохань повсякчас.
Ніхто не канючить автограф,
Ніхто не бере інтерв’ю.
Байдуже минає фотограф
Натуру безцінну мою.
Не хоче впізнати кумира
Красуня свого у мені
Й обходить увага задири,
Звичайно, мене день при дні.
Сьогодні являється плюсом
Прихований потенціал, -
Розкрию його і примусять
Піднятися на п’єдестал.
А поки немає причини
Для втілення згаслих надій,
Дозвольте – я ще відпочину
В багатій уяві своїй.
05.01.12

русалка* забавлялася у житі
де літо синьо_води розлило
плелися замовлянням ніжно квіти
...чур, роки пройшли. оте зело

хоч розум відкидає, серце кличе
засохлі - не зітлілі пелюстки
і легіня в сорочці волошковій -
із небо_квіту, грому і води.

а пам'ять шарудить поміж сторінок
не змили сльози, не розсипав час
отой букетик спогадів із жита
без зайвих слів, обітниць і прикрас


*є народні повір'я про русалок, жито,
волошки і гарних легінів
*волошки - рос. васильки

*

Знову забуття.
Клепки в голові скриплять –
Заржавіли ж бо.

дружба міцніє між ними
два серця скоро зіллються в одне
і кожен зрозуміє тоді
що любов дорожча за все

любить тебе той хто любий тобі
життям стануть найкращі мріїї твої
пісня дзвінка хай виграє на твоїх вустах
а радість щастя бринить сріблом снігу в очах
2012р.

…корозія тіла –
молекули чорної осені
і – хмари
розбиті вітрами в абетку німу
і погляди-ножиці
навпіл розламані зопалу
на радощі
заздрощі
сльози
і сум.
…мені – не збагнуть.
Тебе не збагнути ніколи
твого божевілля, твоїх божевільних ідей
Я – спрагла в пустелі,
Я – прагнула! Прагнула… та…
Чи осінь завадила…
Осінь.
Твоя, нерозгадана.
Чи літо,
якого замало,
щоб спрагу мою
втамувать…

Їду додому – ледве землі торкаюся,
Фара погасла, колесо відвалилося...
Що на вечерю, що там, агов, на камбузі?
Змилуйся, змилуйся...
Змилуйся,
Тільки не плітку, цією рибою
Довго у світлі софітів іще смердітиме,
А он раніше ліпили людей із хліба ми -
Так і не стрітими РІздвами.
Діти ми.
Їду я ,
їду вже,
стосами, просами ситими,
Стоунхендж
чутиме стогони – блискає: близько,
Скоро вже, скоро сорочку твою носитиму.
Мізки
багріють роз"юшено – дай мені, дай ,
що там на камбузі – терції, унції, ком цу мір...
помсти? реваншу? Ай -
стронцію.

11.01.2012

Смерть ходить без свідків
Сама
забирає душі.
Тіла залишає тим
хто пестив і цілував
захоплювався і ненавидів
і зводив нанівець
у минулому житті
усе
Колись
як зима і осінь
весна і літо
початок і кінець
двоє перехожих
життя і смерть
ніколи не зустрінуться:
не глянуть у вічі
не перепросять
не співчуватимуть
не зрозуміють
подорожуючи
паралелями
пліч-о-пліч
так і ми –
не зустрінемося вже:
попрощатися…

Осінні настрої зими...
Невчасні сльози.
Померлий рік - у спогадах. І ми
вже вкотре - на новім порозі.

А скільки ще? Не знати нам.
Он - плач, скорбота,
від вітру гри сумний, похилий стан
тополі над намоклим дротом.

Та прийде час - і замете
м'яким, сріблястим...
Хоч у думках - рої печальних тем.
На диск жорсткий готові впасти...
Та знаю: буде ясно
якимсь простим зимовим днем.

(2012 р.)

б'є у бубон щедре небо
б’є щосили
відчайдушно
пританцьовують дерева -
топчуть пил поневірянь

а сніжинки чисті
гейби
щойно вибілені душі
присипляють світу мрево
у колисці ліхтаря

хто не спить -
зиму стрічайте
тепло дихайте на шибу
і заплющюйтесь блаженно
і летіть летіть летіть

в рай казковий незвичайний
де співає срібна риба
і усміхнені тюлені
розкидають конфеті




Вітаю з прийдешнім Новим роком (за старим стилем)!

Їмо, щоб мати силу працювати.
Працюємо, аби поживу мати.
А тут ще уряд не дає пропасти, -
У темпі вальсу збільшує зарплати.

13.01.12.

У світлі кохання
Квітує надія.
У світі кохання
Душища радіє.

І крила одраз
Виростають орлині,
Розгонисті, світлі,
Могучі, невпинні.

Розбурхане серце
На подвиг готове.
Заквітнуть луги,
Розростуться діброви.

До ніг миттю здатний
Ти всесвіт покласти...
Лише би об зраду, спіткнувшись,
Не впасти.

Лише б, засліпившись
І щастя роздувши,
В сльозах не втопитись,
Завчасно проснувшись.

Бо серце розбите
Життю на заваді...
Будова не встоє
На підленькій зраді.

Банальне сьогодні
Вбиває безсмертне,
Високе, прекрасне...
Без нього - все мертве.

У бруді й потопі
вмирає романтик.
А що зостається?
Дешевенький фантик.
2012

прохолода росте,
пам'ятаєш про сніг? – пам'ятаю…
це минеться… пусте,
тільки крок від зими – до розмаю,
пелюстками в золі –
сизим квітом землі
я тебе все життя облітаю,

осипаю плетінням води,
передзвоном легкої слюди, –
я тебе поміж тіней читаю…

не турбуйся за те,
що вогонь зацвіте,
у тепла – ні жалів, ні тривог,
ані вітру...

ти мій прощений бог,
келих ласки на двох,
заборони пітьма заповітна,

хай присвітить мені
чар низької землі

тятивою нахилених віт,
у стожарі проведений слід,

тихо-рунами,
тонко-струнами,

долунай, долети, дотремти –
туго-сном, сніго-розсипом … ти …

біла арфа майне
і відпустить мене...

(Пісня)

Підбираю для ноти стан,
ніби іскру з очей дитячих.
Живописні твої уста –
сьоме небо за ними плаче.

Образ Істини відтвори,
говори з Нею, наче янгол.
Затамовуй, співай, гори
серцем, подихом – вічним танго.

(Приспів)

День дощить...
падає і йде поволі.
Крик душі...
ти підкинь монетку, доле.
Веселка воскреса –
не плачте, небеса.
Так холодно,
коли
"прощай" твоє
болить...

Глянь – веселкою усміхнись,
відродися душею ліри.
Переможемо ми колись
даль безмірну і недовіру.

Ця краплинність і круговерть
відійде, як у серці трепіт.
Не ворон порахує Смерть,
не чекатиме на вертепи.


(Приспів)

День дощить...
падає і йде поволі.
Крик душі...
ти підкинь монетку, доле.
Веселка воскреса –
не плачте, небеса.
Так холодно,
коли
"прощай" твоє
болить...

13 Січня 2012

Иисус Христос
Отче наш, сущий на Небесах!
Да святится имя Твое, Я ЕСМЬ.
Я ЕСМЬ Царствие Твое пришедшее,
Я ЕСМЬ Воля Твоя исполненная,
Я ЕСМЬ на Земле, как Я ЕСМЬ на Небесах.
Я ЕСМЬ дающий сегодня хлеб насущий всем,
Я ЕСМЬ прощающий все Сущее сегодня, так же как
Я ЕСМЬ и все Сущее, прощающее меня,
Я ЕСМЬ уводящий всех людей от искушения,
Я ЕСМЬ избавляющий всех людей от всякого порочного состояния,
Я ЕСМЬ Царство,
Я ЕСМЬ Сила и
Я ЕСМЬ Слава Божья в вечном, бессмертном
проявлении -
Все это Я ЕСМЬ.
2012г.

Прочитавши від коханого листа
Ти притулилась до вікна.
Серце радісно затенькало.
Іскра в жар переросла...
Мелодія звучання ніжних слів,
Вона - багаттям почуттів любові,
що цінніше всіх скарбів...
2012р.

Его неистовой гордыне
стал тесен Музы ареал:
он сам себя на «Вы» отныне
самозабвенно величал.

Мої тебе шукають сновидіння
і, як сновида, все іду навстріч
у білий біль – зимове білопіння,
де місяць – віддзеркалення облич,
де тіні заблукали тугоплавкі,
де, мов тумани, туга струменить.
Вони тебе шукають. Роблю ставки
на те, що віднайдуть.
Мені б на мить,
лише на крапелиночку від часу,
узріти твої очі, їх глибінь…
А далі – в поміжзоряні тераси,
тебе кохати – пломінь сновидінь.
12.01.2012

РІЗДВЯНЕ
Стихає довкола. Ялинові смоли
уже відчуваю у хвіртці бажань.
Між суміш туманну ступає спроквола
дух світлого січня, різдвяних чекань.
О, місяце-друже! Вогнем срібнорогим
очисть край порогу стежки на руці.
Зоря Віфлеємська. На сході – тривоги
у діжки думок розкладуть камінці.
На вишивці неба вмикалися зорі,
гірлянди-сузір’я в Чумацькім шляху.
А мрії, мов спалах, здіймуться і д’горі
замерзнуть в сніжинку – кристально-стрімку.
Впокоєна ніч у покроях сріблястих
Зведе воєдино початки-кінці.
І тіні підуть. А сніги передчасно
у Альпах впадуть на чужі манівці.
Стихає довкола. Впокорені душі.
Колядники хором віншують Христа.
Десь трісне гілля від морозу на груші, -
А як цьогоріч? – Коляду запита.

6-12.01.2012.

Сумні думки навіює рояль
У цій кімнаті без дверей і вікон.
Ось у шпаринку зазирнуло літо,
А тут із павутиння вже вуаль.
Невчасний час, неначе той павук,
Так нудно, методично, вибірково
Веде війну: безглуздо і безкровно
Всіх позбавляє музики і мук.
А він стоїть із піднятим крилом,
Немов каліка, не летить нікуди –
Дивуються і павуки і люди,
Безсилі перед вічністю і злом.
Стають крихкими порухи душі
І зайвими стають усі букети,
Бо весь цей дім уже летить у Лету,
Бо для життя, здається, ми – чужі.
І ти, і я, і цей сумний рояль,
Що клавішами пестив пальці Музи…
А ці людці плодяться, як медузи
І обіцяють сонцесяйну даль.
І обіцяють… Шириться печаль,
Зникають Музи в нетрях павутиння.
Нема зерна – одне лише лушпиння…
Вмирає, та стоїть старий рояль.


2011

Ти той, що мандрує над Прірвою,
З чарівною срібною флейтою,
Немов намальований крейдою,
Немовби з мелодії вирваний.

На тлі захололого згарища
Моєї душі кольорової
Ти мовиш Первісною Мовою
До тіні жорстокого марища.

Життя мого скороминущого
У пеклі шматки загартовані.
Налий мені зілля Видющого,
Туманом у сни зачаровані.

Із ночі щоб вирвати частку
Давно готувала я пастку.

Крига плигАє, дубіє вода,
вишні заклякли за хатою,
мов Голіафу Давид відрубав
голову; віра – у знАдобі;

серце холоне, підступна яса́,
їхати слушна нагода в Рим;
гуркіт скажений, скажені слова:
«Сина […] Єдиноро́дного»;

бігли анцихристи; білі сніги;
ситий ступнИк – призвичАєний…
за́дувка тин заховала, логИн;
СИмон і я між причалами…

Сталось: блаженні неплідні, і ті
груди, що не́ годували ще,
лона, які не родили; затíр –
м’литва; хрести: Череп: звАлище.

стАркою тіло і далі томлю́,
сумніви ширші від повені…
Хочеш сьогодні з Христом буть в раю?
Тридцять монет – Юді, сто – мені…