Я учора брела Ворожбою,
Бо туди мене потяг привіз.
Говорила сама із собою,
Було темно і страшно до сліз.
Білопіллям блукати - не краще,
Можна впасти й розквасити ніс,
Маніяки у паркових хащах –
Хто не вимер – ті просто спились…
Всюди швендяють тічки собачі,
Сміттєвоз одинокий гуде…
Хто бував тут і все те побачив –
Той світ зА очі звідси піде.
Я в районі своїм вечоровім
Часто думаю думку таку:
Ну й халепа, що я не у Львові,
Ну і класно , що не в Синяку!:)

25.11.2011

Не встигну до завтра змінити
очей передчасні сивини
на колір блакиті доріг
при сяйві сузір’їв удвох.
Не встигну до завтра
розгладити зморшки провини
і бути дитиною
ніжно-безгрішною, ох…

І, мабуть, не встигну за ніч,
коли я ще без тебе,
навчитись ходити,
як ходять на подіумі:
окриленні руки хапають
зірки просто з неба
(не смію зробити того
навіть подумки!..).

Усе буде завтра -
я юною стану й святою,
і заздрісні погляди
шепіт сичатимуть вслід:
ти поруч ітимеш
упевненою ходою,
плечем прориваючи
плівку печалей і бід.


2.12.1996.

Іскри-вибухи,
Зорі злякані,
Незолочені,
Неоплакані.

Ноша на плече –
Рядна зіпрані
Всіх небесних сфер.
Ватрою пече

Вишиття доріг.
Долі хрестики
Обплели поріг,
Біль означили.

Кроків-притупів
Темна курява,
Жилами напнись,
Втомо людська і
Чоловіча міць,
Шалом збурена.

Побратимчики!
Смілості огонь,
Лезом зчеркані
Мозолі долонь.

До безмежності –
Як трембіти плач,
Те, що втрачене,
Всім богам пробач

І не став на карб,
Щастя не проси,
У лампаді днів
Чоловік єси.

Шиє ватра ввись,
В’яже у вузли
Нитку вижухлу,
Зсукану колись,
Зчорнену печаль
Чорної золи.

Ніч Карпатами
Тупотить аркан,
СтрАхи страчує,
Шматтям дре туман.

До опришківських
Зазирає віч
Буйно-зоряна,
Срібночола ніч.

Тіней топірцем
Місяць розтина.
ГУцул креше світ,
Неба крик без дна.

25.11.2011

Білявий хлопчик зі сну –
Я з ним уже майже подружилася,
Так часто він мені сниться.
Дуркуємо, регочемося із ним,
Ручка манюня в моїй – капку більшій – сховалася,
Ніби Мишка у рукавичку.
І просися, Вовче, чи не просися –
дулі тобі! –
не пустимо!

Книги мені читає – і це в чотири! – прикинь!
Губи копилить смішно,
В обійми падає щиро
З розбігу!
- Лови! Не страшно!

Але страшно – не упіймати –
Як він колись скляну новорічну кульку...
Бо сніг пластиковий, різдвяний! –
Падав тоді у моторошній тиші сну –
Сповільнено та кіношно -
І розбивався-розбивався-розбивався
Об ламінат реальності
Насмерть...

Прибирала віником на шуфельку
Мрію великооку про досконалість світу:
- Не плач. Усе буде добре, малий...

Будь ласка, послухай! Мені потрібен акваріум!
( - У серці посуха? Чи ти вже приймаєш валіум?)
Та ні, не дражнися! А тільки послухай уважно:
я думала - боляче, я відчувала - страшно
поз-бу-ти-ся
спогадів-сліз-тамувань-серед-ночі...
візьму - перекреслю -
отак - рубону!!!!
Хлюпоче
стемнілою кров'ю
із ледве загоєних ран
твій усміх
і дотик,
й до біса красивий
стан...
БОЛИТЬ!
витікаю
в скривавлений океан...
..........
Послухай!
Подумай!
Змінитись-відбутися-жити!
Я хочу акваріум!!!
Риб золотистих впущу...
Мовчазно спливатимуть,
наче підводні квіти,
ті риби, як посмішки
твого далекого світла...
Я
ВСЕ
ПАМ'ЯТАТИМУ!!!
ВІЧНО.
А ти - почув?

ми за різними столиками
одного i того ж кафе
спина в спину
й змарніле осіннє лате
нам багато говорить
повчання
ми навчилися жити
споглядаючи рух за вікном
навіжених людей
навіжених авто
sоs-сигнали думок
треба лікаря
хто

на окрайцях зім'ятих серветок
засмальцьований номер
мов вихід в метро
не виходить
ніхто
не танцюють у цьому кафе
лише вітер в шпаринах
і те
що забути не може
вікно
треба лікаря
хто

подолати цю відстань
пройти через себе
коли сили в руках
навіть злості
немає
повернутись додому
коли засвітає
докрап вижати з себе
останнє лате
назавжди
давай спробуєм разом
ніколи не пити в кафе

2011р.

***
судома неба
содома і гоморра
осад і осуд

***
горло дзвіниці
шлях пригнічення ґноту
знекровлений німб

***
поезія тьми
революційні дощі
калюжі крові

***
тло перемоги
цвіте коридна квітка
провокації

***
33-й рік
дайте хреста на цвяхи
істина в оцті

***
безликість смерті
гримаси з голоднечі
уямлення мук

***
нема куди йти
смерть убогого слова
й_ти туди ж болю

***
янгол на рибі
небесна ополонка
дихайте душі

***
рай за кліткою
зважуй випростаний спів
кардіо_грами

***
голубина вись
грудна нагість повітря
опірення душ

25 Листопада 2011

Горить свіча…Не гасне вже роки.
Відкриті очі скинутих в провалля.
Худенькі плечі, стиглі колоски
За небуття раптового вуаллю.

Свіча мигне – немовби те «пробач»,
Немов потреба вічного «прощаю»,
Як скрегіт смерті, як дитини плач,
Апофеоз відвертого одчаю.

Як не злякати поглядом живим,
Як не згасить століть мінливим вітром
Її вогонь, що спогади, як дим,
Малює в нас уперто своїм світлом.

Перед очима знов усі вони,
Заручники обірваної долі,
Що їли і людей, і бур’яни,
А потім в яр котилися поволі.

Чужі вуста промовлять «геноцид».
Та ні, цей ген німий ніяк не вбити.
Під салом років він таки сидить,
Хоча про це й незручно говорити.

Цей ген, клубком у горлі він застряг.
Для нього полум’я свічі замало –
Мороз по шкірі, невимовний страх
За тих, кого це пекло поламало.

Горить свіча… Нехай собі стоїть.
Ми всі застигнем з нею у печалі.
І не дозволим в жодному з століть
Таку наругу ще комусь почати.
2010

Ведуть до щастя семеро мостів,
Але на них нема людського сліду.
За ким іде оця веселка слідом,
Даруючи ясні сім кольорів?

Якби ти навіть вельми захотів,
Куди ж тепер самотній ти поїдеш?
Іди негайно, хоч печуть обиди,
На той майдан, що людом клекотів.

Кому ти скажеш – ця дорога дальня,
І клопоту, мабуть, на десятьох.
Цей дім, як повна чаша, і вітальня,

Немов стіна китайська для епох.
Але кують плуги в новій ковальні,
І Божий корінь роду не засох.

Росте бажання бачити тебе. Чи вас? Обох
Вітати поцілунком. Нас розлучає ненавмисно Бог –
Він просто рідко робить подарунки.

Так боляче на відстані тривог і сумнівів
Стрічати кожен ранок. Сьогодні я любов свою довів,
Лишаючи на серці свіжу рану.

А завтра я приїду. Чи тоді, коли приїду. Чи коли
Розколються горіхи від плачу. За всі гріхи прикутий до скали
Від тебе… Ні! До тебе я лечу

Натхненням і словами. І теплом. Безсоння
Залишаючи на згадку. У білому халаті міжсезоння
Твоїх страждань розгадує загадку.

Готує сліз і щастя пересадку.

В твоїй душі запалює лампадку.

2011

Як Еллада захлинеться димом навзрид,
буде кашляти весело з нею.
Ми ж обоє бажаєм розкрадений світ
обійняти лункою душею.
Немає моралі, що вкрила б ввесь світ,
немає закону, що б міг вборонить,
а тільки ущільнений злістю кордон,
і любий бензин-пенопласт-ацетон.
А що, коли синьо-малиновий цвіт
подеколи в душу навік западає?
Клястися в любові до ранку не слід
-- убий поліцая, і з"їж поліцая.

Світ звуків, кольорів, брехні; стоять поштиво
один до одного обличчям вдвох; блищить,
дзвенить в повітрі, де рука його грайливо
недужа промайне; вона чимдуж мовчить,
всміхаючись, вона не помічає, війки
згорнувши, ясну кров з натертого свого
плеча; на нім лежить знайома вже злодійка
-- блискуча булава в важкій руці його,
на неї тисне все; іще не набридає
чинити оіпр? Ти впадеш. Але всякчас
всміхається, бо блиск лиш помічає,
те злото булави, сапфіри та алмаз,
їм посміхається, йому супутно з ними,
ледь видних стріл рої летять обабіч них,
щоб унизу могли розмовами палкими
просвітлюватись ми про честь, любов і гріх.

Я учора тинявся по Львову,
А сьогодні по Києву йду,
І закохуюсь, знову і знову,
В Україну мою молоду.

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хтось шукає щасливої долі
У далеких, заможних краях.
Але щастя нема без любові,
Полюбіть Україну, як я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хай зростає в любові Вкраїна –
Волелюбних народів сім’я,
Де і друзі мої, і родина...
В Україну закоханий я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

13.06.2011 р.

Настане мить, коли калюж незгасних
не поцілує Сонце в денний час,
моря і сни співатимуть прекрасно,
але для них, либонь, а не для нас.
Химерний сон зупинить нам світанок,
мости і гори кликатимуть вниз,
вогнем згорить дитинство; перший ранок
зійдеться із останнім, як колись.
Але грайлива синь очей блакитних
надієтворна, лагідне вікно
тепла і серць, але небес привітних
мрійлива даль...Міжзоряне зерно
їм подарує сонце волі й долі,
покотиться, незвідане ніким,
я ж полишаю...Знітився до болю.
Але грайлива синь...Один лиш дим.

Огненна та сумна; ніхто не дружить з нею,
розкриленою, що (пощо не дзвониш ти?)
миліше їх усіх; усмішкою своєю
зі щастям біль несе мені на самоті.
І я так не гадав...Немає сил...Буває,
на тихих плесах вод єхидної весни
із нею я один, бо ринком називаю
те, що знайомим всім все будні, барви й сни.
Тільки п"яні потуги набридлих оков
на тобі полум"яно помітні до болю.
Жаль, що хлопці й дівчата з Баадер-Майнхоф
перекроїли так неспокійно нам долю.
Не любить геть вона, коли цілують милу
їй руку чи коли похвалять шарм її.
Я сам...за ким?.. Усе, що зроду не любили
чужі й близькі мої, шукаю, де твої
блистять зіниці, я, в очей безодні синій,
огненна та сумна (чом, друже мій?..), але
як в дзеркало, дивлюсь у них, і де нетлінний
той промінь, що в одне навік злив добре й зле?

Любов ця -- чад, байкальский вітер,
пробитий райдугою ніж,
нестерпний запах горицвіту
-- за ним, вельможний, ти біжиш.
Національна й соціальна війна
розчинлися в пухлих ланітах,
нам навіки лишилась одна
-- ми одні проти всього світу.
Разом на двох спалили страх і совість
у схрещенні натхненної журби;
така химерна п"яна випадковість
-- і я навік залишився в тобі.

Помолюся на захід, і перші вітри
поцілую в обидві ланіти,
в місто тихих піду в сутінковій порі,
обніму необняті граніти.
Поки боги у дзвони шалено гудуть,
щоби ватри в серцях погасити,
я іду захмелілий в знайому вже путь,
одна думка засліплена -- вбити.
І розбились зіниці на сотні шматків,
на похміллі прокинувсь між смертних;
я один, поруч тіло посеред хрестів
волоцюги. Здається, мертвий.

Пшениця -- для вина, селітра -- для забави,
для злету в височінь дрімаючих мостів,
для щастя. Між доріг незгаданої слави,
розтоптаних зірок, фарбованих хрестів
всміхаєшся мені. Я на тобі спочину,
тобі вже все одно -- один ламкий граніт.
Бо тут стріляють кожні чверть години
й весна буває раз на десять сотень літ.
Розвиднілось на мить, під золотим портретом
з"явилися мені чотири цифри -- рік?
Так, розписав нам світ невидимим багнетом,
закон, і серед дня жахаючий вовік.
Одиниця і дев"ять і вісім і сім
-- в дикій прірві епох ненаситних,
що пробігла полозом по серцю моїм,
віддзвеніла й вляглась непомітно.
Мені -- початок дня, тобі -- кінець вистави,
мені -- час зміни бурь і смородів вождів.
Але я ще посплю. Я знаю -- нам, ласкава,
ще довго спати слід до радісних часів,
коли останній бій, примхлива перемога
салютом задзвенить, розріже небосхил,
і невідомий рік покаже нам дорогу
до щастя із безглуздих стомлених могил.

Поведи мене в безмір світами,
розтинаючи зоряну ніч,
що невпинно пильнує за нами
міріадами п"яних облич.
Ти досвідченіш будеш за мене
в цих мандрівках в усюди й в ніде.
Вниз із даху дорога шалена
до омріяних зір поведе.
В край той наші квитки не забрати
поліцаям, богам чи царям.
Револьвером проставлена дата
назвдогоду гнітючим рокам.
І за Дягілєву, Станіславівну,
я один дам чіткий тобі звіт,
як сердечна гарячка, знеславлена,
розбивається в іскри об лід.
І не знаю, чи буду прощатись
я в ту мить із п"янким тагярем,
як шалено ти будеш сміятись
біля мене палючим дощем.

Набридло прогинатись під шлагбаумом
І зирити на зорі із озер.
Лякати смерть всенощними забавами
Мене вже не прикалює тепер.

Поміж земними бідами й спокусами
Зостанусь я поетом в час оцей...
Мамоною, як мачухою, скусаний
З голодною любов’ю у лице.

Дивитимусь істотою первісною
На чистий вогник сонної зорі.
Пісні – у тайне царство перевізники –
Зоставлю, як живицю на корі.

Вождям і звірам перемию кісточку
Біля вогню із другом золотим,
Яких мені до третіх півнів вистачить,
До сьомих зим.

А другу тайну золотого ключика
Я із собою заберу у Даль,
Де виросте трояндово колючою
Моя звізда.

Той глід, ті ягоди жагучі,
Прибиті першим морозцем,
Яріють на високій кручі,
Мов знак над Сіверським Дінцем.

Вітри й дощі не пригасили,
Не спопелили жар до тла -
Таїлось в ньому стільки сили
І стільки літнього тепла,

Що відігрів самотню птаху,
Осяяв белебень оцей...
І знов без сумніву і страху
Світивсь у мороці ночей.

Всього на-всього.

Ой біда така велика.
Україна дуже дика.
То там, то тут нахабна пика.
Свавіллям владним злісно смика.
Народ мордує совісті каліка.

Щоб спинить біду велику.
Треба ту нахабну пику.
За поведінку її дику.
В свинарник доживати віку.
Спровадити без лементу і крику.

15.10.11. В.Назаренко.





Цікавість.

Літає анекдот один.
З відрядження вернувсь румин.
Прийшов додому без провин.
А в жінки інший є румин.

Цікаво знати всю новину.
Що той румин сказав румину.

31.10.11. В. Назаренко.

Цікавість. 2

Як розповів один пустун.
Вернувсь з відрядження румун.
Без попередження, хитрун.
А в жінки інший був румун.

Що сказав тоді румун румуну?
Впіймавши отаку фортуну.

1.11.11. В. Назаренко.




Н. Єфремовій.
Чергову брехню за №1351-Н-07 отримав. Ганьба неминуча.

Б. Зайчуку, Н. Єфремовій, О. Міщенко.
Світу про вас.

Мерзотники.

А злодюги з П.Ф.У.
Зробили справу ділову.
Мою діяльність трудову.
Сфабрикували наяву.

Підсунули брехню нову.
І пенсію вікову.
Фальшували в морову.
Підтримку мали дійову.
Від влади дику, тіньову.

Ганьбу родили чергову.
Злодійську, підлу, гнойову.
Конституційну, правову.
Мерзенній владі гробову.

5.11.11. В. Назаренко.


Поламати лохотрон.

Як таке робити, як таке сприймати.
Таємно, підло обирати.
Свій вибір підло приховати.
Натуру рабську проявляти.
Та свою гідність потурати.
Можливість дати фальшувати.
І результати підробляти.
Свій голос десь затушувати.
Це демократією звати.
Не гідно таке витівати.
Достойно треба поступати.
Чесно бажання записати.
Та підписом зафіксувати.
І можна це перевіряти.
Свій голос твердо відстояти.
Присікти спробу фальшувати.
Та лохотрон цей поламати.

21.11.11.

В зв"язку з профілактичними роботами на сайті, вірш тимчасово відсутній

пиши про неї вдаривши під дих
розлущиш правду з волоський горіх
й колишня тугу схожу на Мадрид -
мигдальний погляд вирваного серця
не перейти все горе вбрід повір
ти зачитав її як книгу вед до дір
на шлях слизький ступивши й поготів
усе що загуло не відіпреться

от і хитайся небом між грудей
на ланцюжкові сходжень віднайдеш
усе що леді залишила Чаттерлей
на смак солоне й тронно – недосяжне
наспіх проглянеш паспорт на айкью
попав гачок на рибу -кит – не ту
одна – на захід іншу грів Кітут
а ти мотав на мозок вутлу пряжу

і хай тобі хитнеться поміж хмар
життя тече в сніги і ребусом тіар
б’є кров в обличчя і кривавить дар
бо в дзеркалах дві краплі кардамонні
та ти завитий ними в шалик слів
смакуєш сік з омели й мітки дві
летять експресом й божі ліхтарі
сузір’я віршів пестять на долонях

одних боїшся іншим шлеш привіт
та поміж брів гніздиться горде « ні»
бо коні в яблуках гарцюють по струні
дрімучим лісом і колишнім ранком
біляві кучері лоскоче білий сніг
а ти один між пастками листів
зворушуєшся медом голосів
притрушуючи мудрість чорним маком

Я не відчую катастрофи,
Що з їла плитку шоколаду,
Слова, поскладані у строфи,
Закрию у столі в шухляду.

Я відішлю свої турботи,
Заклеєні в простім конверті,
І відпущу у небо ноти -
Такі високі і відверті.

2008 рік

Наше небо сьогодні далеко,
І на ньому чомусь ні зорі.
Пригадати всі мрії так легко,
Коли в місті вже сплять ліхтарі...

Я ловитиму бабине літо,
З нього пензлик змайструю прозорий.
А ти візьмеш фарби-самоцвіти,
І ми вдвох намалюємо зорі...

29.10.2011р.

На крихти покришені стосунки,
павутинням сновані слова…
Жінка, наче лицар в обладунках,
на шляху війни перебува.

Вона так бажає догодити:
одяг, і взуття, і макіяж…
(«Може, буде дужче він любити –
бо роблю усе для нього я ж!»)

Коли жінка має м’язи кволі –
замордує фітнесом себе.
…А самотність проситься на волю,
сумнів скроню, мов склоріз, шкребе:

«Що зігріє (скоро ж постарію!) -
діти, шлюб, обов’язок, любов?..» -
Жінка мрії про своє леліє,
і гантелі в руки – знов і знов…

Та на них надіятись не треба,
й щеплення нема від самоти…
Не для когось – а роби для себе,
знай: у світі неповторна – ти!


22.12.2008.

Згубилися у листяній межі
сліди твої і згадки про кохання,
як біль у серці, ставши покаранням
за почуття прожиті… на ножі.

В зів’ялі трави випала любов.
Твій сонник замаснілий передбачив
і знаки гороскопу. Мов собача,
гриміла наша лайка знов і знов.

Замерзли в передзим'ї відчуття,
обірвано сценарій спільних реплік.
Забути би скоріше… ніби в пеклі.
Навіщо змарнували півжиття?

Пришерхлий день осінній затихав.
Байдужістю твоєю вбиті мрії.
І ролі вже нам інші. Час, як змії,
повзе повільно з гордістю постав.

Впустило небо в розпачі дощі.
Але ми вже дороги форматнули.
Від прірви дріботіли наші мули
нав'ючені пустотами душі.

24.11.2011

***
Замету на ніч хату
щоби ти Богородице
ніжок не поколола
коли розгортатимеш
омофора
над кожним із нас

А рано-ранесенько
поки будуть всі спати
стану біля віконечка
спостерігати
як тануть зорі
сліду Твого
*

П’ять хвилин до початку розлуки
Не на тиждень чи місяць – роки.
Я тримаю в руках твої руки
І щокою торкаюсь щоки.
Зігріваю грудьми твої груди
Та тривожу вустами вуста.
Як не хочеться їхать нікуди –
Краще більше мене не питай!
Стугонять гіркотою легені
У прощальну, безрадісну мить.
Наливається світлом зеленим
Семафор і байдуже горить.
Сутеніє в душі й на пероні,
Коли ти даленієш в юрбі.
Запах шкіри твоєї в долонях
Забираю на згадку собі.
25.11.11

Поэт пародисту

Он столько крови здесь нам выпил
и стольких нас «переимел»...
Ему б подсунул, если б смел,
еще раз косточку от рыбы.

Пародист поэту

Ты что же, думал – время лечит
таких, как ты? Да никогда!
Но это – ложная беда.
Сочтёмся здесь. До скорой встречи!

Стулю повіки, наче крила, і полечу в таємні сни,
Де ти являєшся мені, і тихо кажеш: "Моя мила"...
А я ж, неначе навмання, знайшла чатинки таїни,
в долонях їх заколисала й сльозу тихесенько зронила...

Я посміхнуся уві сні, коли ти скажеш, що кохаєш,
І подарую лиш тобі всі найчарівніші світи -
Там наші мрії, наші сни, які ти добре пам*ятаєш...
Стулю повіки, наче крила. Мені наснишся тільки ти...


у співавторстві з Romantic lady

обережно і тихесенько, навшпиньках,
схиливши голову, мов до причастя.
я ховаюсь на трамвайних зупинках
з болючими назвами "чуже щастя"

мапи наших ходів,мов кардіограми,
там кожній фігурі вготована своя роль.
і нехай засипана дошка збитими пішаками-
гра триває допоки не пав король.

хто ти?... привід невідв'язний,
стиглості невідгомоння,
архітрав у лоні часу
чи диванна ніжна соня?
півмужчина, півомана,
сутність у гріху причинна,
в пирозі життя для жінки
ти не пуп землі - мачина,
взята спрагою на висів.
... а були ж часи мужчинні!
...та плече, і руки, погляд -
півпорожні вмістом нині.
2011

ми тримаємось разом,бо так спокійніше
і, добиваючи ближніх , забуваємо,
що нам ніколи не буде надійніше,
ніж коли ми за руки тримаємось.
ми цілуємо один одного з почуття відповідності,
закриваємо очі долонями, кидаємо слухавку.
боїмося втратити свободу і почуття власної гідності
більше, ніж втратити совість і здатність слухати.
всі ми маємо з життям якісь рахунки,
у кожного з нас свої хрести для розпяття.
ми вже давно не мріємо про подарунки,
а лише про можливість кинути пам'ять в багаття.
ми розмінюємо себе на лестощі і дрібниці,
намертво забули як це: вірити серцю.
я молюся на інших,їх лишилось всього одиниці
хто подолав хворобу байдужості і недовіри інфекцію.

а вночі вже зовсім по-спражньому пахне зимою.
вітер і тіні самотніх дерев розтинають навпіл
темне осіннє небо,що втомлено висне над головою
з мрією скоріше впасти і заснути на канапі.
вночі, якщо вірити пресі і сайтам
випаде сніг, а також умиватимуться дощем
запізнілі офісні клерки і гастрабайтери
аби підхопити застуду і заглушити душевний щем.
вночі водії повернуть трамваї з усіх околиць
до старих, пропахлих машинним мастилом, депо
і до самого ранку буде із їхніх віконець
виливатися по краплі щедре людське тепло.
2011

Про що писати?
То не наша воля!
Не ти один
Охопиш весь сюжет!
Ти тему моря взяв
І тему поля,
А тему гір
Інакший взяв поет!
Якщо нема
Ні радості, ні горя,
Не мар, що
Співом повниться душа,
Бо кожна тема
Поля або моря,
І тема гір –
Усе це буде лжа!

По клавішах фортепіано бігали пальці,
Сплітаючи гаму із чорних та білих слідів.
Я будитиму зорі,аби прокидалися вранці,
Долітали до мене в полоні гарячих вітрів.

Не тремтять вже від погляду руки,
І в душі потрясіння своє віджило.
Заслужила медальза відвагу та муки,
Ти мабуть був,але й ніби тебе не було.

Напиваюся щастям з смаком шоколаду.
Все сказала. Лиш ти не лякайсь, не тремти.
Моя осінь співає святкову на сцені баладу,
Навіть сором бере, що уміла тебе берегти.

гріх тужити за літом. кидаю .
кров перелита у жили осінню.
бреше золото, я – невидима,
не мироточить сльоза на розтині.

літо – латка. уста запечені
перегірчать гіркоту калинову,
як не били б на сполох речення,
не розімкнуться - слова заклинило.

тільки усміх злетить до вирію,
затріпотівши крилом розпачливо.
осінь яму для літа вирила,
але його вже давно не бачили.

Сторінки кн.Кольорами серця.Самвидав.
Худ. оформлення Ольги Карої

Я виходжу в осінній сад,
В галерею чарівних полотен.
Їх тут декілька тисяч чи сотень,
Вони мають мільйони принад.
Я рукою до них доторкаюсь,
Вони подихи ловлять мої.
Зачарована наче спиняюсь
Перед дивом своєї землі.
Ці картини не можна купити,
Вони спільні й водночас твої.
Таємницею ледь оповиті,
І здається, неначе живі.
І, можливо, це просто химера,
Яку я уявила собі.
Та ці голі осінні дерева
Чомусь дуже мені дорогі.

Важко слова дозрівають,
наче дерева влітку,
і з вуст твоїх витікають,
немов крізь відкриту хвіртку.

Повниться тишею ранок,
тхне відчуттям порожнечі,
і сірий вогкий світанок
посилює прагнення втечі.

2011

***

Бережіть молодість,
шануїти її,
хотів би догнати
роки молоді.

Не зійде на дерево,
упавший, листок,
Хотів би у юність
Зробити хоч крок.

Побіг би в ліщину
У зелений бір-
Через перелаз
До дівчини у двір,

У бабине літо
кульбаба летить,
юність, як факел,
засвітить і згорить.

24.11.201
Г. П. Слободській

Порожніють кишені в серпня – ні дощів, ні чудес… проза.
Ходять хмари – тяжкі, уперті… за пихою ховають сльози.

А в мене – повні долоні літер – пекучі, щирі, гарячі жмені.
Я маю тишу в розповні літа, де будні пряні, гіркі, скажені…
Я маю жовтий літопис кроків: утеч, наближень, блукань, мандрівок…
І світ на серці – такий широкий – вростає в вени корінням сивим.
В крові – екстракт найрідніших ранків – тепло обіймів, в очах застигле:
Воно, мов спогад в озерних збанках, на плесах диких туманом скиглить…
На фото – образ, що вицвів днями. Звисає спека, мов шмата зайва,
Тріпоче вперто, як біль, між нами… водночас тануть, неначе слайди,
Дороги, хвилі, річки, вокзали… минають люди: всерйоз, назовсім.
Мабуть, нарешті ми все сказали. Пора минати: ти чуєш – осінь.

Зриваю шмату на вістрі крику. Удари серця – в пласке склепіння.
І терпнуть сльози на Божих ликах… Проступить на шматі спіраль осіння,
Отямить ранок. А в мене – нічого, окрім долонь, до світів відкритих…
Насправді ж тихо. Ні серця, ні Бога. Лише Хтось небо від бруду витер…

21.11.11

На даху пародисти гуляють,
На даху їм зриває дах…
У моря усі ріки втікають,
А тоді витікають – ах!


24.11.2011

Глибока осінь – в маленькому місті:
Спіткаються хмари, калюжі, пожежі.
Листи непрочитані, вранішні вісті,
Відсутність Когось – і в житті, і в мережі.

Допалюють купами літо в городах.
І кришиться слух від базарних балачок.
Спокійно. Не плачем. Тримаєм породу!
Це місто – мурашник. Спокійно. Не плачем!

До ранку. Провалля. Будильник. І знову –
Холоне під зойки опалого листя
Потерта, затерпла від рук випадкових
Велика самотність в маленькому місті.

14.11.11

Усі ми, схоже, в цім двозначному житті
перетікаємо зі стану снів у стан вин, –
і Мідні Хижаки, і Жертви Золоті:
усе залежить тільки від обставин.
Гадаю, це таки – не Божий (!) «дар»:
щораз в мінливість падаєш, як в яму!
Душа пече од намірянь машкар…
І тіло меркне од постійних пере-явлень…
Не відаєш і ким підеш на Суд.
Ти наче є… А кліпнеш – десь далеко ти…
Свого єства втрачаєш мудру суть
і мудру однозначність інтелекту.
Які твої обов’язки й права
згідно Первосвященного Завіту?
Найгірше ж, що не визначиш, бува, –
кого любити, а кого убити.
Ось зараз – чий ти ворог, чий ти син?
Що тобі треба, а чого не треба?
І розумієш, вибиваючись із сил,
що часом (часто!) утікаєш сам від себе.
Куди спішиш? Що маєш на меті?
Постійно так лише погоня сниться…
Ми – Мідні Хижаки і Жертви Золоті.
Чи навпаки? А втім, нема різниці.

Ніч така схожа на тебе чимось (може очима?)...
Підсвідомо сприймаєш її, як рідню:
зрештою, ніч - це поважна причина
завтра новому відбутися дню.
Скільки ж ти їх, отаких, осилив,
скрипку обнявши, боячись "рипнутись"?
Хилиш у сутінках голову сиву...
Якби ж іще й сморід, що так вже набрид, не тис
на розримовану, зранену душу!
Гадаєш, виповзеш по смичку
знову з потоптаності у грядуще?
Мав би релігію "більш гнучку",
просто списав би свій страх на Бога
(ну, додалось би страждань Богу ще)...
Та поставатимеш знов із "нічого"
зрадником радості, зрадженим вщент
музою, думкою, домом і музикою!
Струни, як бруд, між долонь протечуть...
Здивуєшся: "Наче ж, натхнення, обузу твою
сховав в підсвідомість? Проте - чути!"
А руки манитимуть вже із розпуки,
з розлуки, з розхлюпаної біди,
у рідну "рутину" ліричні звуки
(здавалось, утрачені назавжди!)...

2009 р.