Запрошую на 20-те грудня, середа, 15-00, Музей літератури, Богдана Хмельницького, 11. Презентація тритомника Ярослава Чорногуза, присвячена його 60-річчю від дня народження.
У програмі виступи письменників, артистів. Поезія музика, декламація віршів. Ведучий Голова НСПУ - М.Сидоржевський.
Беруть участь народні артисти Леонід Сандуленко, Людмила Марцевич, заслужені артисти естрадного мистецтва України Тетяна Мирошниченко, Алла Васик, Ярослав Чорногуз.
Кияни і ті, хто поблизу Києва, приходьте, запрошую.
Вхід за музейним квитком - 50 грн.

І що б, здавалось, "Київстар",
Слова та голос – більш нічого.
А як опинишся без нього,
То ґвалт здіймається до хмар.

Усе в собі зі страху спопелив,
Ввімкнув двигун, натиснув ескалатор
І виїхав із поля директив…
Майбутньому ж потрібен реставратор?
Світили зорі... і шепотів ячмінь…
( А кукурудзу най не ворохнуло... )
Не вистачало справжнього "Амінь"
А у душі щось все таки кольнуло…
18.12.2023.

Це ода пелюсткам, це ода твоїм вустам,
Розгорнутим лініям серця твого у складках
Чутливої мови, любові, твого письма,
Що в дужках приховує спраглість любовної арки.
Це контур терпкої душі, чуйний всесвіт твоїх ознак,
Ніжнотканна матерія юності, пристрасті й зваби,
Що пробує зорі і промені сонця на смак,
І спалює голос, як полум’я пух кульбаби,
Або навпаки розгорається буйним вогнем
І підноситься дух у крислатій пожежі любові,
Яку не згасити протяжним осіннім дощем,
Що в серці яріє займистим натхненням у слові.
Це ода вустам, що повторюють обрис птахів,
Що здіймаються ввись піднімаючи крила утіхи,
І торкають вони поцілунком між двох світів,
Де прозора блакить мерехтить у схвильованих ріках.

17.12.2023

Вітрила наші, мамо, у вогні ...
Чи знала ти, як тяжко буде внукам?
Молитва, що лишила ти мені
Лунає серед горя перегуків.

Та я її тримаю, ніби щит.
Тримаю так, що руки затерпають.
Ночей безсонних, мамо, не злічить,
Й непевності у днях немає краю.

А ти звідтіль сердець пильнуєш стук,
І кожне озивається стозвуко,
Долаючи щомиті млу густу.
...
Чи знала ти, як тяжко буде внукам?

Верлібром він ніколи не писав.
Увесь він був в рядках твердої форми.
Він вуха затуляв від крику горну,
У септимах він бачив міць октав.

Вона любила тільки вільний стиль:
По склу металом, крилами по небу.
Метафори складні - лише про себе...
Проміння вільне світить звідусіль.

Він - Всесвіту відвертий антипод.
Неначе всі існуючі планети
Щоночі надиктовують сонети,
Але без тих омріяних пригод,

В які вона пірнала, королева
Боїв без правил, марень без межі.
Ніколи не палало у душі
Бліде блакитне, радісне рожеве.

Йому давався важко кожний крок.
Він вигадав собі свої кайдани.
Але як чув зворушливе сопрано,
Наївно прикрашав земний свій строк.

Вона зітхала. Тільки на словах
Союзником їй був прозорий вітер.
Жила собі та не любила квіти,
Не дочитала жодну з довгих саг.

У світі, де занадто все просте,
Вони не зустрічалися ніколи.
Та очі опускаючи додолу,
Шукали щось, знаходячи не те.

В оточенні ілюзій та химер
Вона не помічає жовту осінь,
Померла. Та про те не знає й досі.
А він живе. І думає, що вмер.

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпори, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Ось і грудень закінчує рік.
І на площах ялинки високі, мов вежі,
Час веде невмолимо свій лік.

І зима не шкодує сріблястих сніжинок,
Виганяє тривогу з душі,
Бо людині у мирі так хочеться жити,
Хай для щастя знайдеться рушій.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Не згасає в серці надія,
Що розгадані будуть життєві всі квести,
Не розійдеться слово з ділом.

Прийшли уранці копачі
І швидко викопали яму,
А потім – зойки і плачі,
І голосіння до нестями.
І знову ще один горбок
Землі під скорбними вінками,
Та шурхіт траурних стрічок
Із найсумнішими словами…
18.12.23

Немає більше й сліду від бравади,
З якою в душу стукала весна.
Я п'ю ґлінтвейн, що пахне листопадом,
Дивлюсь на осінь зі свого вікна.

Самотня осінь - спогадів створіння,
Надії цукор, а на рану - сіль.
Я п'ю гіркий ґлінтвейн, напій осінній,
Червоний, наче мій застиглий біль.

Цей келих - наче осені світлина,
Там все: пожовкле листя і дощі.
Сьогодні без жалю туди порину -
Вже все одно, що буде на душі.

Там серце намальоване червоним,
За ним сховався дуже гострий ніж.
Спаде на думку ще один синонім,
І вийде сотий чи двохсотий вірш.

Цікаво, що там далі, за журою?
Кохання чи самотність? Світ чи злість?
Про що ковток гарячого напою
Увечері сьогодні розповість?

Про листопад в улюбленому парку,
З яким пройти судилося мені.
Про тліючу в руці моїй цигарку,
Про те, що "так" я виправив на "ні".

Життя іде, неначе просто сниться.
Здавався сон реальністю. На мить.
Вино червоне, запашна кориця
Нагадує про все. Душа болить.

У час, коли все стало на заваді,
Та більше недоречний діалог,
Я тихо розчинявся в листопаді...
Та пив гіркий ґлінтвейн. Напій для двох.

сонце з болем встає
міра втрат
у тротилі
де ти Боже?
ти є?
розпорошена милість

я не знаю
коли
світло
тьму обезкрилить
щоб фронти
доросли
до глибокого тилу

але певний
в собі
у плечі ріднім
поруч
у мовчанні штабів
і несхибності зору

довгожданий кінець
колихає терпінням
в теплих гніздах сердець
мандрівне туркотіння

і за клаптик землі
душ хоробрих оплата
рай
курли журавлів
віра
з пекла
солдате

у помноженім
я
сповиває молебень
перемог немовля
під покровою неба

3 Листопада, 2022

як укласти цей жаль
у нічим не стурбоване речення
що не день
то скрижаль
розлітається
від понівечення
що не мить
то паде
пекло з неба
небожою карою
і немає ніде
позбігатися янголу хмарою

як ділити цей біль
в переповнених вщент бомбосховищах
флюгер віри в собі
відчуває всі тембри становища
вибух вибуху
брат
а сестер
називають шрапнелями
є ще сили в добра
бо проблискує світ
під панелями

він тримається ще
і звучить для нескорених піснею
хоч який дикий щем
і година минає неслізною
місто страчених мрій
омивається кров'ю
у згарищах
що не ніч
упирі
забирають у тебе
товариша

та не вічне багно
що від сонця засхне
і відвалиться
та не стане злим сном
ця руїна
це спокою звалище
доки пам'ять жива
не оплакані ще упокоєні
як укласти в словах
Батьківщину
що в кожному воїні

26 Квітня, 2022

янголе
сліпий і бепорадний
не шукай притулку
поміж слів
бо вони розгублені
у саднах
їм бракує місця
на землі

в них немає
відчуття безпеки
голубиних гнізд
і воркотінь
янголе
який ж ти недалекий
з вибором багатим
у святі

зайвими
не називаєш втрати
марною
ти нарікаєш прю
і забув
як сам бував солдатом
боронив
нескорену зорю

крил не пожалій
закрити небо
білий пух посиплеться
не град
я ж молитимусь
за себе
і за тебе
і за день
без вибухів
і втрат

янголе
в повітряних тривогах
голос твій
обачний
і сухий
але день
гартує перемогу
кожна мить
оговтує
страхи

29 Березня 2022

В монархів їхніх (звали їх Луї)
були, ну, зрозуміло ж, ​​холуї.
А в нас ніколи ж не було Луїв,
але ж, дивіться, скільки холуїв!

2023

Союз заліза і бетону…
Маленька радість, меґа цінність!
У кожну ніч свою безсонну
Їх випробовуєш на міцність…
Очима в небо, тіло в клітці…
Душа калачиком в тремтінні.
І все таке… неначе в плівці
І будні дні, і дні недільні.
Свої претензії до світу…
До себе - зважені, бетонні…
Зима, весна, а там і літо -
Але ж і ми усі невтомні.
І хоч не хоч, а в цім союзі
Не звично трохи й сировато…
Так що давайте, любі друзі,
Терпимість спільну поважати…
17.12.2023.

- Татусю, чому свині верещать
По всім селі, неначе їх хтось ріже?
- А таки ріжуть, щоби з м’ясом свіжим
Усім свята Різдвяні зустрічать.
Сьогодні, синку, Спиридона день.
Уже на літо сонце повертає,
Коротша ніч, день, навпаки, зростає,
Хоча зима не ділася ніде,
А на мороз все більше поверта…
- А хто такий той Спиридон, не знаю?
Чому його у цей день відзначають?-
Допитливий хлопчина запитав.
- Про Спиридона дідуся спитай.
Розповідав колись мені малому.
Та скільки літ минуло вже по тому…
Дідусь якраз з порогу сніг змітав,
Отож , ходить далеко не прийшлось.
- Дідусю, розкажи про Спиридона!
- Чекай, онучку. Ну, куди ти гониш?
Іди до хати. Я закінчу ось
Мести поріг та і також зайду.
Чого б то нам стояти на порозі?
Ми тут і закоцюбнем на морозі.
- Так-так, дідуню. Я до хати. Жду!
Онучок під тепленьку грубу всівсь,
Замерзлі руки став відігрівати.
Тут і дідусь слідом зайшов до хати:
- Ну, що, онучку, ти уже зігрівсь?
Кожуха зняв, теж попід грубку сів
І вже тоді неспішно став казати:
- Було то літ тому назад багато.
В селі одному чоловічок жив,
Що Спиридоном звався. Смілий він
Такий був - навіть, відьом не боявся.
На тому, як боротись з ними, знався.
Хоч молодим в селі був не один
Із парубків, та ж гарний ще й який.
За ним дівчата табуном ходили.
Одна, так ледве поглядом не їла.
Горнулася до нього. Та він їй
Дав одкоша, як вже нахабно пхалась.
А вона ж, клята, відьмою була.
Як посварились, стала така зла.
Що уночі задушить, нахвалялась.
І ось настала темна-темна ніч.
Прийшла вона душити Спиридона
Та думала, що він давно вже сонний.
Він не склепив же й очі, звісна річ.
І чує – вона в кішку обернулась,
Крадеться тихо, очі аж горять.
На груди йому кинулась, він – хвать
За хвіст її. Вона і не сіпнулась,
Як він її об землю тільки хрясь.
Вона і здохла. Викинув до рову.
А вранці люди вигнали корови
Аж мертва жінка звідкись узялась.
Ну, поховали. На могилі хрест
Поставили та й справили поминки,
Бо ж думали, що то звичайна жінка.
Тим часом відьми вже зібрались десь
На раду. Бо ж дізналися вони,
Що їхня мертва. І ті відьми кляті
Рішили Спиридона розірвати
На шмаття й так розправитися з ним.
Бо ж відьми, кажуть, всі гуртом живуть,
Одна за одну мстяться. Порішили
Та виконати все то поспішили.
Лиш ніч, щоб була темна-темна ждуть.
І от настала ота темна ніч.
Зібрались відьми та і полетіли,
У хаті вбити парубка хотіли.
Та ж він не став чекати, звісна річ.
До відьми на могилу поспішив
Та на хресті усівсь на тій могилі.
А хрест, по-перше, має таку силу,
Що вмить його невидимим зробив
Для відьм. Крім того, доки він сидить
На тім хресті – не може відьма встати
З могили, Спиридона щоб дістати.
Аж ось уже і небокрай шумить.
Злетілись відьми, хату оточили,
У неї впхались, а нема його.
Тож на могилу подались бігом,
Туди-сюди круг неї походили –
Не бачать Спиридона. Коли враз
З могили відьма мертва одізвалась:
«Він на хресті! Я встати намагалась,
Але не можу!» Відьми в той же час
І здогадалися, про кого річ.
Хоч і не бачать, але радять раду,
Як би з хреста отого хлопця звадить,
Поки іще навколо глупа ніч.
Коли, нарешті мовила одна:
- А летимо до Києва скоріше,
Там відьма є відома, наймудріша.
Як його взяти, раду дасть вона.
І полетіли… Скоро вже й назад
Вернулися. І з ними відьма знана.
Вона навкруг все обійшла старанно,
Понюхала і каже: - Буде лад,
Як зберете недо́гарків свічок
Дванадцять штук. Тоді ми хрест підпалим,
На землю Спиридона того звалим
І візьмемо за тепленький бочок!»
Вмить розлетілись відьми, почали
Недогарки по всім селу збирати.
Тихенько прошмигнули по всіх хатах,
Зібрали, засвітили узяли
Та й заходились хрест палити тим.
Свічки горять і хрест потроху тліє,
Ізнизу усе тоншає, маліє.
А бідний Спиридон сидить на нім
І бачить, що хрест скоро упаде
І біда буде. Став тоді молитись,
У Господа небесного проситись,
Нехай на поміч парубку прийде:
- О, Боже, своє чудо сотвори,
Укороти хоч трохи тої ночі,
Бо ранку не побачать мої очі!..
І раптом тої самої пори
«Ку-ку-рі-ку!» почулось голосне.
Всі відьми розлетілись на всі боки -
Хто куди встиг. Адже їх сила, поки
Півні не піли перед новим днем.
Отак лишився Спиридон живий,
Адже Бог ночі вкоротив для нього,
Навіки так й зосталося від того –
Коротша ніч, як Спиридон святий.

Ніч побіліла від жмені нежданого снігу,
Мокрими клаптями кинутого навмання-
Як обірвав хто пацьорки загублених віхол,
Вулицю ледве прикрило убоге ткання.

І відступив уже звичний безмісячний морок,
Вийшли із нього дерева, тини і хати,
Димом із білих дахів потягнулися вгору
Напівпрозорі доріжки, і вітер затих.

Ніч голубим кисілем замастила гардини,
В'язко стекла на подушку, торкнула щоки.
Жменькою снігу зима пригостила, і дивно
Північ прикинулась ранком, іще не близьким.
01.2023.

Чому буття сплело коханню пастку?
Чому у серця з розумом війна?
Де полум’я бажань колись загасло,
Поміж обох негода льодяна.

Так палко випікає люта дійсність
Ті рани, що зосталися коли,
Упале небо до землі притисло,
Утримати його ми не змогли.

Зухвала правда не дає спокуті
Жаданий спокій повернути двом.
До втраченого на роки прикуті
Одним, занадто дужим, ланцюгом.

Як не втомивсь ти на роботі
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто на ринг її перетворити хоче,
Та тих, хто в захваті над мовою батьківською регоче...
...Одвічне горе України – на булаву надмір охочих.

Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.

Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
Залишилось плямисте видно тло.

Мов темні дикі хмари в інтервалі,
Мов бився шторм шалений вод морських,
Отак її чуттєвість допікала,
Здавалось чула свого серця крик.

Крутився довго світ, як в каруселі,
Опанувала потім вже себе.
Весняні чула солов*їні трелі.
Переосмислила, хоч щось шкребе.

Заледенілі дерева,
Заледеніла земля,
Крупа якась сиплеться з неба
І все під ногами встеля.

Десь хруснула гілка тополі
І льоду шматочок упав
Та забринів, наче дзвоник,
Ще й весело так заспівав.

І віялом темно-зеленим
Ялинка махала згори,
Всміхалася наче до мене.
На греблі іще явори

Шуміли-шепталися з вітром,
А як він подмухать схотів,
Все царство те заледеніле
Дзвеніло, лунав дивний спів.

2021 р.

Із Валентина Берестова (1928-1998)

Генетика
Сьогодні – ніби ще знайомство,
а завтра – вже, пардон, потомство...
Ці бідні мухи дрозофіли
науці віддали всі сили.

Геометрія
Геометр відправився в Єгипет
досліджувати па̀ралелепіпед.
Й ви тільки уявіть його огиду,
коли знайшов натомість піраміду!

Гіпнологія
Коли сон збувається,
він не забувається.

Геральдика
Ведмідь ярославський – до бою,
здається мені, почвалав,
схопивши сокиру, якою
убив його князь Ярослав.

Діловодство
«Цим стверджено, що коник – із комашок;
для кінних не придатний він упряжок,
й причетності не мав до коненят».
Строк дійсності. Печатка. Ламінат.

Діагностика
Швидкий укол стального жальця –
аналіз крові, а не жарт.
І хоч він висмоктаний з пальця,
з ним рахуватись, певне, варт.

Діалектика
Чекаючи на потяг, всі підряд
напружено вдивляються назад,
хоч кожен з цих нервових приверед,
звичайно, прагне їхати вперед.

Екологія
Дивись, щоб дальші покоління
не почали ураз квиління:
мовляв, пухнастого звірка
була планида теж гірка...

Ентомологія
Таргани не йдуть на світло,
чим врятовуються підло.

Етика
Розмірюй засоби та цілі,
і ближні залиша́ться цілі.

Етимологія
Що таке́є – «лірика постільна»?..
Колискова! – вивели ми спільно.
Хто це – «бабник»?.. Вслухайтесь хоча б:
це малюк, що ліпить сніжних баб!

Зоопсихологія
«Життя собаче...» – мимрить кішка;
і легше їй від цього трішки.

Історія архітектури
Всі на світі інтер’єри
починаються з печери.

Історія СРСР
– Нам греки прищепили віру...
– Варяги нам дали князів...
– Та час ту владу звів дошниру!
– Так він і віру показив!
...Де винен грек, а де варяг –
досперечались в таборах.

Іхтіологія
Як пізнаю́ть життя акул,
характер їхній та повадки?
А ось як: крикнуть «караул» –
й давай тікати без оглядки.

Криміналістика
Обличчя гідне, не зловісне...
Хто знав, що гаманець він свисне?

Критика абстракціонізму
Реальність - не сновиддя миші!
Вона багатше та складніше.

Літературознавство
Не все, що пишемо й читаємо,
літературою вважаємо.

Меліоративна справа
– Я не канава, я – потік!
– Занадто в тебе рівний бік.
Потік – уліво зве́рне, вправо, –
як правда в нас... А ти – канава!

Метеорологія
Вже вік нотують клімат строго.
Все кажуть – «не було такого»...

Мікробіологія
Надумав мікроорганізм
побудувати комунізм...
І знаєш, успіх мав мікроб!
Не віриш? Глянь у мікроскоп.

Музеєзнавство
Заходимо в капцях в палаци, які
із люттю колись штурмували батьки.

Орнітологія
Пе́ра в павича́ – павині:
смак тонкий та ліпота!
А прекрасній половині –
не прироблено хвоста...
Негалантно я́кось, ей!
Все не так, как у людей.

Патологоанатомія
Один патологоанатом
настільки гидко лаявсь матом,
що врешті мрець устав з полиці
та надавав йому по пиці.

Політекономія
Дорожчають гармати та ракети...
Виходить так, що мешканця планети
дорожче із лиця землі змести,
аніж нагодувати й одягти.

Психіатрія
Хто мислить не від цих до цих,
той – псих!

Психологія вікова
Дорослим бути просто:
палити маєш ти
й того, хто менше зростом,
за вуха знай тягти.

Пушкінознавство
Чого не знав великий Пушкін?
Не відав жодної частушки,
не бачив жодної матрьошки
(й не жалкував за цим нітрошки);
й ніхто не чув від нього тезу
про символ росіян березу,
яка вживалася, навсправжки,
лиш для «березової кашки».

Сексологія
Підмур в любові будь-котрій –
це виконання наших мрій:
і тих, що романтичні,
і тих, що еротичні.

Уфологія
Осідлавши помело,
відьма стала – НЛО.
Щезник знов туристів гноїть,
та тепер він – гуманоїд.
Втік із глека хитрий джин,
і літа́ в тарілці він...
З іншої галактики
пруть до нас для практики.

Юриспруденція
Він – суддя, позовни́ця я...
Це не секс, а юстиція!

(2023)

аби не знали
люті вороги
і не втішалося
вісткою лихо
ми розливаємось
за береги
наші герої
помирають
тихо

ми випромінюємо
Боже я
вкладаємо
у кожну дію
право
це наша сила
віра
і земля
у сонячних
і місячних
загравах

ми нагодуємо
всіх голубів
які здаватимуться
миром світу
а ви не бійтеся
вікрити у собі
бажання
небо від смертей
закрити

а ви
так хочете
ціною нас
притамувати
зло
мовчки ви
риби
та вже давно
за вами йде війна
вона постукає
у ваші шиби

ці крила янголів
не на опал
ці очі матерів
безмежно щирі
і світлий день
що до землі припав
нанизує на мить
політ
у вирій

25 Березня 2022

вперед
в запеклий бій
то ми
а з нами
непоборні душі
у серці
гнів
і біль
що крицю
і цю кривду
перетрушать

а з нами Бог
болить
кричить
з руїн останніх
Волновахи
в Охтирці
смерч
не спить
та
Харків наш
і Київ
стане
прахом

для сміттеєзвалищ
доль
така вона
спокута
Маріуполь
та зазнає престол
піке в безодню
в ступор

і ми
свідомі втрат
стискаємо в п'ястук
набуте
рідне
і ми
сестра
і брат
і в єдності
вся наша
сила
й гідність
Слава Україні!
Разом ми непереможні!

24 Березня 2022

горіли орки палали
їх наші хлопці птурили

їх наші хлопці птурили
і орки геть пожмурились

клятий ординцю ти не лізь
мало вам вашої землі

мало вам вашої землі
йдіть і самі себе паліть

хто із мечем до нас прийде
той від меча до пекла йде

той від меча до пекла йде
і не сховатись вам ніде

наші завзято орди б'ють
ми переможем у бою

ми переможем знаємо
бо з нами правда світ і Бог

17 Березня, 2022

Я повторити хочу знову
Те, що відомо вже давно, -
Коли відсіється полова
В комори зноситься зерно.
Тож пам'ятаймо теорему
Відому з давніх ще віків
Про те, що треба відокремить
Завжди зерно від остюків.
Коли турботливо робити
Так будем в нинішні часи, -
Тоді й почуємо ми жита
Ясні та вільні голоси.
17.12.23

Щасливі люди вірші не пишуть.
В них вдосталь і справ, і буденного ритму
Радіють подіям помірним чи пишним
Означень не треба, все й так очевидно.

Не те, щоб були прагматичні та звиклі
Щасливі люди вірші не пишуть,
Відважно боронять встановлений звичай,
Тому й обирають стриману тишу.

А може кайдани по своєму тиснуть
Й вони замовкають у вирі лихого?
Щасливі люди вірші не пишуть,
Неначе тримають в заручниках слово.

Нехай аксіомою стане цей здогад,
Від того вони ані гірші, ні ліпші…
(Хворобу частіше бояться здорові)
Щасливі люди вірші не пишуть.

16 грудня 2023р.

- Що зробиш тут? Людина я маленька!
Але, як патріот, пишу рядки.
Я закохався в Україну-неньку,
Найбільш - в її солоні огірки!

Люблю я ще з дитинства Україну,
Бо ми - хохли, сестра моя і брат.
Смакує з часником мені хлібина,
А з нею - сала величезний шмат.

Обожнюю горілку, борщ, пампушки!
(Я - поціновувач хохляцьких страв).
І ковбасу домашню, і галушки...
Щоправда, гімн ніколи не співав.

Я - патріот! І без літератури!
І до життя такого маю смак!
Люблю пісні сумненькі під бандуру,
Люблю швидкий та запальний гопак!

Вкраїна-ненька! Мила і кохана!
За тебе я і каменем жбурну!
Історія? Яка? Ми всі - слов'яни!
Та нам не треба гратись у війну!

Культура - примха темної безодні.
Пірнати глибше - це незручно! Зась!
Я - патріот землі своєї! Згодні?

- Ми нація! І в нас є мова!

-Ась?

Слизький минаю тротуар
і гніваюся всує.
Зв'язку немає — "Київстар"
віднині не працює.

Сніг на узбіччі, як не сніг,
а місиво брутальне.
Сльота чіпляється до ніг
на чоботах не тане.

Рахує копійки базар:
три бабці й кішка спільна.
До дідька здавсь їй — "Київстар"
та інтернет мобільний.

Щемливо дивиться, нявчить;
купую мойву... Чати
заполонили всю блакить,
неначе сніг лапатий.

Скрушні думки сягають хмар,
і на душі убого,
і не потрібен — "Київстар",
щоб спілкуватись з Богом.

13.12.2023р.

А день новий, немов паперу білий аркуш,
Немає зовсім слів і навіть літер...
У небі чистому лиш одинока хмарка
Мовчанням зустрічає тепле літо.

Зароджується знову мрія феєрична,
Щоби почути голос - тенор срібний,
Немов напитися води біля каплички
Цілющої, що так душі потрібна.

Бажання - чути голос того чоловіка
Джерельний у жагу спекотну літа.
Він не підозрює, що це любов велика -
Повітря струм і сонця Боже світло.

З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
Ними смачно калюжа, розлита під ноги,
причмакує.
Ніби цінності краде, і слива, насупленим
приставом,
Намагається їх відібрати рукою- гіллякою.

Красувались недовго дахи сніговими наметами.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
А то падає вниз, як рукою незграбною зметений,
Й розлітаються дзвінко по стежці льодяники
крихтами.

Доїдає відлига сніги, не судилося вистоять
Чарам білої казки, в морозі короткім застиглими.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими,
І на залишки білої ковдри летить намистинами.

Усі разом бурульки попадають долу до вечора,
І зимовий етюд розмалюється чорними кистями.
Та безжальна відталина ще не торкнулася дечого:
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.

Застуджені морозами вітри
Всю ніч гудуть хрипкими голосами
І бігають, мов коні, табунами
По вулиці до світлої пори.
Утомлені, мабуть, од біготні
Та співами замучені до краю, –
Вони уранці тихо сновигають,
Облизуючи простори земні.
Перепочивши десь до темноти,
Вітри почнуть ладнати знову ліри,
Щоб завивати тужно, наче звірі,
До проявів утоми й хрипоти.
16.12.23

з човнами
то так як із нами
добротних хвиль
не напастись
набрати
на потоп
цунамі
і осягнути
золотого дна
колись

з човнами
тонуть капітани
не залишаючи
відтак
розбите серце
океану
надаючи йому
на мить
лихих ознак

з човнами
горизонти тануть
а мрії
наближають мить
коли земля
мов на долоні
стане
і вітром порятунку
в грудях защемить

2 Грудня, 2021

Із Сергія Михалкова (1913-2009)

Був раніш Степан Степанов –
бравий міліціонер;
нині ж він – Степан Степанов,
геть прости́й пенсіонер...

Ветеран, в літах чималих,
хоч не носить бороди.
Та зі всіх людей бувалих
він – душею молодий!

Не сидить весь день у хаті,
вп’явши очі у вікно,
й не шукає, з ким зіграти
у дворі у доміно.

Що ж то робить дядя Стьопа,
наш герой в колишні дні?
Як і за́вжди, дядя Стьопа –
друг великий дітлашні.

Ось крокує чолов’яга
в бік проспекту через двір,
а навкруг – дітей ватага,
малюків веселий вир...

– В нього – ет! – не ті манери, –
бурмотять пенсіонери. –
Хоче бути повсякчас
наймолодшим серед нас!

* * *

Висоту бере піхота –
в контрнаступ йдуть війська.
Наче жабку із болота,
хтось вже тягне «язика».

Навіть дівчинці не спиться, –
медсестра тепер вона...
Це військова гра «Зірниця», –
майже справдішня війна.

Дядя Стьопа – ген на згірку:
стежить у бінокль він
зацікавлено і зірко
за маневрами сторін.

Підбіга Сашко Кислиця,
нині – взводний командир:
– Дядю Стьопо! Хоч пригніться!
Ви ж такий орієнтир!

Дядя Стьопа усміхнувся –
та послухався, пригнувся,
бо колишній старшина
бачить: тут – сливе війна!..

Оточили дядю Стьопу,
в штаб ведуть його під сміх:
– Зізнавайтесь, дядю Стьопо,
ви «боліли» – за яких?

– Я не буду повіда́ти,
маю про усе мовчати.
У полоні я чомусь,
й ні слівцем не прохоплюсь!

* * *

Шостий клас – правофланговий:
збір загону терміновий!
У тривозі колектив, –
дядя Стьопа захворів!

Дядя Стьопа застудився
і у ліжку опинився.
Друзів гомінкі гурти
стали в чергу, щоб зайти.

Хто – несе якийсь дарунок,
віршик свій або малюнок,
хто – за чайник взявсь умить:
– Дядю Стьопо! Цю малину –
їжте замість аспірину!
– Дядю Стьопо, не хандріть!..

Дуже вдячна за старання
і зворушена сповна́,
всіх вітає тьотя Маня,
дядістьопина жона.

Через кілька днів потому
вийшов дядя Стьопа з дому,
а назустріч – вір не вір –
син Єгор біжить у двір.

– Поздоров: дочка у мене! –
і такий щасливий вид...
Стьопі час зійти зі сцени:
став бо він із дяді – дід.

* * *

Ветеран Степан Степанов,
як за ним усі не стеж,
хоч не дуже і охлянув –
все ж померти має теж...

Тільки – дивовижні справи:
день за днем, за роком рік –
а живе Степанов бравий,
він – живий, як здавна звик!

Ті, хто у роки дитячі
був його зустріти рад,
нині радо й нетерпляче
з ним знайомлять онучат.

Дядя Стьопа з ними дружить,
дітлахам незмінно служить,
зі своєї висоти
ладен їм допомогти.

Читачів і досі має,
і на око будь-котре –
дядя Стьопа не вмирає
і нізащо не помре!

(2021)

чуєш
вітає шибу дощ
нанизає наосліп
всесвіт
це мої
недопиті до
і твої
для поезій весла

будьмо
знаними
краплям
тим
що вистукують
ніжність
в морзе
все складне
озвется простим
все далеке
розсипиться
в прозу

нахиляється небо
десь
і скидає
з-хмар-капелюха
я хитаюся квіткою
весь
щоби вигріти силі
духа

і погоджуюсь
на весну
і розплачуюсь
серця стуком
в кожнім
так
я бачу війну
кожне
ні
розкрадають
круки

і летить
невблаганно час
ніби місця
для коми мало
і впадає
все плинне
в нас
і виходить
лише
нестале

так
поборене
стане сном
а невизнане
крихти світом
то ваш дощ
і моє вікно
то мені
на словах
міліти

1 Грудня, 2021

відчуваєш
як я
горю
так не схожий
на ту зорю
що очима
блукала
здавна
обійшовши
Авгієві Стайні
ледь прошивши
Різдва нутро

над країною
нависає дрон
і очікує
дій дракона
люди бавляться
у закони
з часом плавляться
від нужди

освідомлені
всі ходи
розторочена
відчайдушість
хліб
лишається
вкрай насушним
а оточення
вщент нудним

образ божий
наносить грим
набуває
ознак вагомих
відчуваєш
яка тут втома
від невдалих
абзаців гри

30 Листопада 2021

кажуть
що я
вправний політ
джмеля
свіжа видма
мертвого моря
теплі стіни
про мене говорять
більше
ніж вікна
мовчать

і не печаль
на мій вірш
печать
а нанесений
сонцем ирій
я вмираю
і народжуюсь
в мирі
кожна мить
оприлюднення
стуку

час
оспівує мадри
і муку
він
окреслює нас
як фужер
оксамитість вина
а дорога
інтриги родзинки

пам'ятайте мене
за зупинку
слова світлого
на устах
за сірник
на неспалених
мостах
і причетність
до розуміння

тінь
таки не покриється тінню
а за днем
намалюєтся ніч
так і житиме
у мені
ледь осмислена
послідовність...

29 Листопада 2021

У сірій калюжі, відчуваючи сморід,
можна розгледіти гній.
А можна побачити срібні зорі,
що відбиваються в ній.

Можна в картині розгледіти фарб
лиш загрунтовані льони.
А можна побачити духовний скарб -
якщо це Шагал чи Чюрльоніс.

Можна у вірші розгледіти слів
лиш побудову строгу.
А можна - просто ридати від сліз,
наче спілкуєшся з Богом.

Можна в очах розгледіти скло -
кришталик чи круглу зіницю.
А можна там прочитати любов -
бездонну і чисту криницю.

У сірій калюжі, відчуваючи сморід,
можна розгледіти гній.
А можна побачити срібні зорі,
що відбиваються в ній.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Мій плетений фотель на самотИні
Сумує тихо. За вікном південним
Грудневі хмари, ніби павутиння,
Короткий день і непроглядна темінь.

Буває, кицька скочить випадково,
І дивним заспокоєна гойданням,
Замуркає котячу колискову,
Згадавши материнство нещодавнє.

І піде скоро в тепле. Промінь де той
Що вмоститься на плетеному боці?
Негода досі закриває вперто
І синє небо, і квапливе сонце...

Прюнелеву завісу ранній вечір
Шибками пропихне до середини.
Суха лоза обізветься старечо
Як темний покрив вляжеться на спину.

Та в довгих снах немає розмаїття:
Між полозками- перша маргаритка,
Короткі ночі на терасі літній,
І яблука, що спіють надто швидко.

До мене ти вже зовсім близько-близько,
Лиш щось тобі все ж заважає.
А осінь човгає, хоча не слизько,
І думка осами не жалить.

Все, як раніше, в ритмі серце стука.
Любов не вивітриш, не димна.
Чому ж ще досі тільки чути тупіт,
А крок зробити важко? Дивно...

Іди...В чеканні зоряної зливи
Я майже поруч, доторкнися.
Ми ж у любові вже були щасливі...
Хоч сон це, йди... і не спіткнися.

Усе в житті буває завжди вперше:
Ми немовлятами приходимо у світ
І несміливий перший крок - впадеш ти,
Пізнаємо цікавий дивосвіт.

На зуб все пробуєм, хапаємо руками,
Бо першим він з"явився в нас у роті,
Усе підряд жуємо та кусаєм.
Так перші починаються турботи.

А різнобарвні квіти у садочку
Ваблять нас кольором, смаком та ароматом.
І вперше сидимо ми на уроці,
Зароджується перше почуття - кохання.
Усе в житті буває завжди вперше.

2017 р.

Учора йшов, а нині – тане
В калюжах мутних навкруги, –
З’їдає сонце, чи тумани,
Погано злежані сніги.
Тепло з морозом дражнять трави
Й мене дратують що не день, –
Ну, як віддатись любій справі
При бистрій зміні мізансцен?
Стоять запиленими лижі
Посеред хмурої зими,
Але давно не в дивовижу
Багно місити чобітьми.
15.12.23

Ця осінь на вулицях Харкова,
Зажурена та чарівна,
Сумує алейно та парково,
Її не змінила війна.

Оплакує мрію занедбану
Центральний Шевченківський Сад.
Крокує повільно та впевнено
Сумською сумний листопад.

Тепло від минулого спогадів -
Лише тимчасовий ефект.
Все зникло під натиском опадів,
Розплакався Правди Проспект.

Ця осінь, така спостережлива,
Шепоче, що я не один.
Плете вересневе мереживо
Та сипле під ноги бурштин.

Краплинки дощу, всі однакові,
В єдиний зливаються звук.
Зустрівся я з осінню в Харкові,
Мовчить перехрестя розлук.

Відлунням кантати скорботної
Стає кожне слово рядка.
Надії людини самотньої
Відспівує осінь міська.

Обступили внуки діда та й стали прохати:
- Зроби! Зроби нам , дідусю, іграшкову хату!
Дід не довго й опирався настирній малечі.
Узяв глини, що лежала в купі біля печі.
Колись горщики в тій печі випалював. Нині
Передав ту свою справу найстаршому сину.
Руки досі пам’ятають, як посуд ліпили,
Хоч колишньої немає уже у них сили.
Вправні руки глину місять та млинці качають,
А дідусь малих, при тому, розуму навчає:
- Із млинця оцього зробим найперше підлогу.
Далі стіни з усіх боків доточим до того.
Дах, напевно що, не будем робити у хаті,
Бо вам важко буде в неї тоді зазирати.
З цього боку зробим двері, навпроти – віконце,
В яке буде зазирати щодня наше сонце.
Тепер зробим підвищення з двох боків у хаті.
Трохи зліва біля входу має піч стояти.-
Взяв дід глини, зліпив пічку, на місце поставив.-
А тут посуд поставимо, де повище справа.-
Зліпив глечики маленькі, на великі схожі,
В яких зерно зберігали у хаті у кожній. -
Ці чотири шматки глини просто розкачаєм,
Зробим стовпи, які хату на собі тримають.
Ще зосталось трохи глини. Щоб не пропадати,
А давайте зліпим маму, що порає в хаті?!
- Зробим, зробим! – закричала радісно малеча.
Дідусь виліпив із глини ноги, руки, плечі,
Голову. Усе приладив до тулуба вправно.
- А яку вона робити буде в хаті справу?
- Хай зерно тре! – А і справді! – з того, що залишив,
Дідусь зліпив зернотерку. Непогана вийшла.
Приладнав ту зернотерку у кутку хатини,
А над нею схилилася фігурка людини.
- От і все! Скінчилась глина. Тепер в піч запхаєм.
Адже іграшка міцною у нас бути має!
Скоро посуду наліпить усякого тато.
Буде його випалювати, випалить і хату.
Діти, хоч і засмутились, що треба чекати,
Доки можна уже буде з іграшкою грати,
Та послухалися діда, бо ж його любили.
Розвернулися й до батька гуртом полетіли
Поспитатися: чи довго ще йому робити –
Коли посуду наліпить й буде піч топити.
А дідусь услід дивився малим онучатам,
Хоч на мить йому хотілось також малим стати.

з миттєвостей
складається душа
його величності
дарованого кроку
не залишається
невпинне
у віршах
та переспіване
приносить спокій

крізь мене проросте
казковий ліс
і золотом наллється
серця нива
у небі
до якого не доріс
розтане синь
і розродиться злива

і падатиме голос
що блукав
між горами подій
у снах пророчих
чола торкнеться
сонячна рука
на білий світ мені
відкриє очі

на повні груди
я вдихну людей
всі їхні радості
усі печалі
питатимусь
де добрий час іде
чому нестерпний
не рушає далі

горіти дням
і рутами цвісти
давати шанс
і забирати подих
допоки є наснага
щоб іти
за відчуттям причетності
та роду

17 Лютого, 2021

може я
ще не Образ Божий
не те світло
не той мотив
що лягає
чи то ворожить
чи вином
утече з води

може я
не такий далекий
не втаємнений
не простий
а чекання
на дощ
у спеку
чи коли
вже горять мости

то злітаюся
снами вічно
на могили батьків
і мрій
то вмовкаю
мов потойбічний
після збору
думок
на рій

то до себе
іду
на прощу
то до кнайпи
від самоти
в мене
ділиться світ
на тощо
і на те
що не відпустив

в мене
все вигорає
важко
добре слово
чи прикра мить
і давно
не співає пташка
в грудях тісно
коли щемить

забуваю
себе у римах
там дракони
не сплять
та все ж
Бог зі мною
а може
з ними
Він шукає
для себе меж

і впирається
в серця стінку
словом дихає
слово жне
в кожнім подиху
щось
від жінки
що любила
колись
мене

14 Лютого, 2021

тісно
у барі
шумно
Юр
наливай
що є
музика шестиструнна
спокою
не дає

будьмо
мій друже
в чорнім
звати як
що ти п’єш
світ
феєрверк з попкорну
любиш у нім своє

лід
у обіймах віскі
з біблії
Михаїл
брат мій
літає низько
душі знімає
з вил

я тільки-но
із храму
тиша
і я
злились
зграбна вона
як дама
мана
одна із рис

полум’я душ
і свічка
йде
під іконний лик
пам’ять
дає осічку
де нас й куди
вели

з ким
не буває туго
весело
в той сам бік
можна назвати
другом
певним
немов собі

знаєш
я був завзятим
з війнами
не
на ви
у перемозі
свято
з кличем
летів на вий

і
після злив терпіння
смерті дурної
смут
раптом ставав я
тінню
неба
що гнало
тьму

миті
постійно тануть
віскі
на смак
вода
на ніч
мене не стане
ранком
вернусь
бодай

зваж
що сказав
як треба
Юр
по одній
на всіх
п’ю
за набіги
неба
в пеклі
лапатий
сніг

7 Лютого, 2020

***
А ми усі із шостої палати,
якщо не розуміємо, чому
пора вітати
і у шию гнати
і по одежі, і по розуму.

***
А наша делегація балету
явила небувалий епатаж
у білих кедах.
Ну, а попереду...
очікує новий ажіотаж.

***
А в шапіто усі наполеони,
і як один за армію взялись,
бо є мільйони
й теле-марафони,
аби в історію... уляпатись.

***
А «неутік», усе-таки, набрався –
як не ума, то духу... не лоха
і не ус...ся,
а таки, подався
у вояжі у свиті єрмака.

***
А в Україні жаба – це не птиця,
та квакає, буває, на стеблі, –
це я, дивіться –
у руці синиця!
Та дорогі у небі журавлі.

***
А нації об’явлена вендета
яси і зла на полі доброти.
Є пієтети,
та така кебета,
що є куди... нема за ким іти.

Апеляція
А фінішую на печальній ноті,
тому що на захопленій землі
є ідіоти,
що іще не проти
умов, які диктують москалі.

12.2023

Упадеш горілиць у отави із веж,
мов комашка з високого дуба,
бо давно на цім світі без Бога живеш,
і не знаєш: за що тебе любить?

Ти не звів власний дім, білу вишню в саду
не випещував світу на диво:
розважався, любаску плекав молоду,
а дружину згорьовану кривдив.

Страшно без каяття відійти в небуття—
старість вже наступила на п'яти.
Обірветься ураз жалюгідне життя,
залишилося крихт небагато.

Бач, надщерблена чашка із рук вислиза,
по борідці стікає повидло,
у туманних очах причаїлась сльоза,
а душі за сльозою не видно.

Зрозумій, врешті-решт, що насіння пусте
не породить лілею пригожу!
Чи Господь милосердний пробачить і те,
що тобі я простити не можу?

13.12.2023р.

С-оромиться зима своїх одеж,
В-еселощі під маскою сховала.
І світ увесь в очікуванні: де ж
Т-е сніжно-біле покривало?

У-ранці знову вибрики грудневі,

Т-уманне мрево в'ється на шляху.
У сизого спокійні, певне, нерви,
М-ереживо не сплетене із хуг.
А тільки котяться клубки по світу,
Н итки заплутані снує й снує.
І люд шукає, ніби в полі вітру.

Г-рудневий шарм туман лихий псує.
Р-адіти хочеться сніжинкам білим,
У-тіх зимових до душі б мерщій.
Дивитися і розправляти крила.
Н-адію мати, впевненість, рушій.
Я-кби ж зима прозрінь набрала б силу.