Можна жити – ти знаєш? – можна!
Після списку безглуздих зрад.
Небо сипало сльози – кожна
Повертала мене назад,

По краплині моїх буденщин –
У вогню_із_водою гру.
Тільки ти у душі – на денці,
Коли виплачу й це – помру.

Море смутку - моя оселя.
Ще живий завдяки плавбі.
Хвиля в серце, в голову хвиля -
не цього я бажав собі.
Ген на суші блаженства шати,
невгамовних жадань крутіж.
Хтось мамоні стає на п'яти,
хтось од Бога уже святіш.
Насолоджуючись шаленством,
в мене ціляться з-під повік:
цей, напевно, в житті без сенсу.
Звісно, втопиться чоловік.
Хвиля в серце, в голову хвиля.
Піді мною регоче дно.
Заздрю мертвим і в'язням скелі,
бо хоч небо таким дано.
А від смутку до дна близенько.
Холоднеча скує лиха.
Ну, навіщо живу я, ненько?
Тільки хвилі розколихав.
2011р

В тролейбусі місця уже не лишилось -
підніжка лиш радо мене прийняла.
А поручні ввечері геть потомились:
їх пестила грубо рука не одна…

Я знизу, мов гномик,на людство дивлюся,
задуха усіх навкруги дістає…
Приємного погляд, нарешті, торкнувся:
в салоні закохана парочка є!

На поручні -«гАльма» всі тиснуть і тиснуть…
Та дівчина вище за мене стоїть.
В тролейбусі визріло тисняви тісто...
А хлопець радіє: це ж ніжності мить!

Долоню-весло, мов рибалка завзятий,
поклав на тендітного пальців човна…
Кортить засміятись, кортить погукати:
«Агов, чоловіче, та то ж не вона!»

В тролейбусній тій тісноті й штовханині,
Він пальчики пестив… не їй, а мені!
І щось шепотів своїй юній царівні
(а спробуйте не переплутать самі!)…

Я руку з полону тихенько звільнила
(здивований погляд додолу упав!..)
А я крадькома на «Ромео» дивилась:
уважнішим будь, не лови, хлопче, гав!



30.09.1998.

Не часто знаходимо корені суті.
Не завше дано нам основу збагнути.
Та палка, що ребра ламає, не підла.
Той камінь, що в голову влучив, не лютий.
2010р.

1.
Щоранку помах рук «…Отця і Сина…»
Виходжу в цю придворну каламуть,
Слабку й поламану неначе хворостина,
Чекає, знову потай навернуть
До істини прилеглу близько путь
Злі сили зодягнувшись у скотину.

2.
Пісок у жмені сиплеться камінням
З очей, котрі набралися проваль,
Відводячи від погляду паління
Застиглих комбінацій F4 + Alt.
Невже вОнО проклáде магістраль
По наших душах зрозуміння.

3.
Кричи у тьму, що вже приходить ніч таки
Бо вікна чують як виють собаки,
То значить, напевно, чекати небіжчика –
Непотріб зітхання, примови і факти.
Лиш тупіт коней неземних переляканих –
То смерть наганяє їх впевнено віжками.

4.
Від сорому не бачити вже правд,
Душа кудись ховається в загати,
Бо тіло звичне – на столі ікра,
Вона ж черствіє хлібом чорнуватим,
І більш не зна, кому тут присягати,
За те, що совість хтось від неї вкрав.

5.
Життя – не сіль і не солодка вата.
Ми незнайомці, але всі інертні –
Ікони в церкві звикли цілувати
І бруд купюр у білому конверті.
Твій досвід – переддень твоєї ж смерті,
Але потрібно жити, потім доживати.

6.
тАм вже лунає неймовірна меса,
Прочитують з книжки чиїсь імена,
І всіх об’єднала єдина адреса,
Чи може одна і суспільна труна,
Як жаль, не востаннє цей залп пролунав.
…багато ж війна назбирала репресій.

7.
Вичерпують подих проваллями звихнуті
Від тих повсякденних і стомлених міст,
Бо хтось помилився дверима із виходом,
Бо хтось повирубував зелень і ліс.
Насправді ж ішов лиш один егоїст,
І всім не давав вже можливості дихати.

8.
Гріхами німими любов перекроєна,
В серцях вже зимує незмірна скорбота,
А рани від болю течуть незагоєні,
І погляд людський зостається жорстоким
В очах, де можливо відчути на дотик –
Тече понад міру глибоке болото.

9.
Це все нестерпне часоспоглинання
Міняє на тілах забруднену білизну.
Заходь твоя зупинка скоро вже остання,
Лиш ти цього мабуть іще не визнав,
Кімнатний рух пустелю досі стисне,
Бо кров твоя полине у вливання.

10.
І п’яний кондуктор забуде білет перевірити
В трамвайних вагонах що сунуть давно в нікуди.
Під церквою бабця з долоні проказує «Вірую…»,
А сніг починає невдячно мести,
На цвинтарі ставлять вже нові хрести,
Священики пишуть сумні панегірики.

11.
Так хотілось без стиду розплакатись,
Як ридали над храмами круки,
Мимоволі вітали нас знаками –
За дверима був чути чийсь стукіт.
«не печальтесь, що всіх не вернути –
вам самим це під силу відчути».

12.
Що скажеш про цей твір, величний маляре,
Котрий писала, потай, навмання
Твоя всеобіймаюча небесна канцелярія.
Скажи що варті фарби, скільки талярів
Потрібно викласти, забувши всі звання,
Аби ти блуд цей знову зупиняв?

СВОБОДА

Свобода! Із зашитими вуста́ми,
З брехнею у вухах й словами,
Що хтять із зовні грати нами
Та потай панувать мізка́ми.

Свобода! Закута щільно ланцюгами,
Й одружених кайданами ногами,
Що прагнуть руху, і руками
Зцілованих кривавими цвяха́ми.

Свобода! Із павутинням, що нитка́ми
Зплітає очі, щоб не йти шляхами,
До правди мертвих і живих. З думками,
В яких пульсує вже віками

Свобода! Її не викупиш гроша́ми
Й не закатуєш батогами
І не запнеш в куток кийками.
Не вбєш уже. Під небесами

Вона є вічна. Янголáми
Її на Землю Бог спустив і нами
Свобода дихає і кличе голосами
Безсмертних лицарів із вільними серцями.

Павло Гай-Нижник
12 жовтня 2011 р.

До віднаходження відпруги для судин
і неознак переплітання рим в чорнилі,
розхристаність, в рядках защемлену, сльоти
по слову відпускатиму на серця хвилі.

Проникливість очей над нею заквилить
у небі блюзу, під луну речитативу –
у наболілому, по серцекраю догорить –
золою білою приникне непримхливо.

Допалюю, але не струшую її.
Думки під ребра втягнені квітучим димом.
До міді – голосу протерлися краї,
протоки срібла задихаються між ними.

У цій загладі поетичного рядка
вбачаю виразність кордонну світлотіні,
де з Богоявлення тремтять – перо й рука
і розливається курсивом небо синє.

12 Жовтня 2011

Ще сон мій померeжаний
Закоханими кроками
І бережно-збережений,
І вії несполохані.
Та вже готовий влитися
За образ серця настроєм
Меандровими хвилями
Бариста-ранок квантовий.
Відмахуюся ковдрою,
Така стаю беззахисна,
А льоля-прозорливиця
За погляд твій хапається.
І, бог із нею, кавою...
Тобою припорошена,
Насичуюсь загравами,
Торканнями зворожена.
12.10.2011

укотре відпустити найдорожче
у літо. залишається хандра
опісля тяги до чергових драм.
це довгожданний вимріяний драйв
тебе ж адреналіном зайвим трощить.

навчитися ховатися за скло -
рожеве, синє, райдужно-яскраве,
коли тобі із зали плещуть браво.
подати кров отруєну, як страву,
бо хто тепер ти - звір чи звіролов?

у келих націдити каберне
і залпом випити - не вдався фокус-покус.
і глянути на все це ніби збоку,
про всяк сховавши тріщину глибоку
під помічною мантрою: «мине».

В конкретнім місті, вздовж і впоперек,
я вас любив - абстрактний ім'ярек.

І відлюбив. Це сталося тоді,
коли зірки кишіли у воді.

Коли земля сахалася орбіт,
бо проступав зісподу жовтий піт,

і чорним брютом пінилась вода.
А ви така безбожно молода,

що дотепер не віриться мені
у самогубство тих іржавих днів.

Я силоміць не думаю про вас,
бо віддаляюсь - я осінній вальс.

На три четвертих сам себе веду
і видивляюсь в цьому танці ту,

яку любив занадто восени.
Без цього міста. В ньому. Разом з ним.

Мій плуг обІрве струни
печалей-корінців,
у борозні залишить
предивну смужку неба...
Глянь, як сплелОся груддя
нитками павучків,
думки (не стужавілі)
іще снують до Тебе...

2011 рік

Почему воют серые волки?
В чем таком виновата луна,
Что ночами не в силах умолкнуть,
Разрывая нутро, а что толку,
Изливают ей душу без дна?

Почему каждый вечер угрюмо
Собирается стая волков?
Может быть не звериною думой
Тяжела голова этих умных,
Беспощадных и злобных «волхвов»?

Что сказали им лунные боги?
Почему заставляют чуть свет
Уходить от семьи за пороги
И нести свои тощие ноги
Вдоль опасностей прожитых лет?

Может кем-то был проклят род волчий
И в защитниках только луна?
Воют серые ей что есть мочи,
Но сомнение душу им точит,
И душа от сомнений больна…

Почему воют серые волки?
В чем таком виновата луна,
Что ночами не в силах умолкнуть,
Разрывая нутро, а что толку,
Изливают ей душу без дна?

Почему каждый вечер угрюмо
Собирается стая волков?
Может быть не звериною думой
Тяжела голова этих умных,
Беспощадных и злобных «волхвов»?

Что сказали им лунные боги?
Почему заставляют чуть свет
Уходить от семьи за пороги
И нести свои тощие ноги
Вдоль опасностей прожитых лет?

Может кем-то был проклят род волчий
И в защитниках только луна?
Воют серые ей что есть мочи,
Но сомнение душу им точит,
И душа от сомнений больна…

Усе частіше осінь золотиста
мої думки жене із міста пріч
до протиріч туманного дитинства -
Ріки й Води далеких межиріч.

А у Ріки тієї брід глибокий
і кола - вверх, усупереч воді,
в ній навіть час біжить в обидва боки -
туди й назад, немов на DVD.

Знов, як колись, в її завмерлім лоні
я бачу тінь земної кривини,
а в чорному Малевича проломі*-
незвіданого погляд крижаний.

І хай в її найближчої родини
потуга менша з давніх поколінь -
вже навіть до самої середúни
дійдеш не заволоживши колін -

та все ж тече, не визнаючи русел,
на вивертах руйнує береги...

А біля устя жаб рахує бусел -
то на обох, то часом без ноги.

І як на дні душі буває грузько,
то загірчить замулений полин -
це ж мабуть я - отой самотній бýзько,
якому вирій крила обпалив…

осінь 2010

*квадратні великі ополонки, які рибаки вирубували в льоді, і які мені малому асоціювалися зі смертю…

А
ти
чому
неначе вовк
мене пасеш
і розглядаєш пильно,
як ніби диво,
і їш очима..?
А
леж
і ти сама...
чому
така красива
сильно,
і тіло маєш наче шовк,
а губи шоколадні..?
Ні! Ні!
Облиш,
не вовк, -
я котеня маленьке
що лиш
заскочити на твої груди
хоче і потихенько
муркотіти
і облизати всюди
тебе голеньку
таку, кобіту.
2009

   спробуй читати мал. справа >

***
Заступнице
перед тобою стою
поряд притулок моєї душі
в нашаруваннях днів
ми стишені і занімілі
*

цей туман входить тихо у вікна.
серед звуків чужих пісень
дай почути мою пісню,
де є вітер та вересень

лампа гріє на всі шістдесят
і хитаючись зламує рухи
не рахую, хто перший, хто другий
всі любили мене як подрУгу

а кінчИться ця осінь, тихо вмре-захолоне
я сховаюсь під запахом одеколону.
за дверима сховаюсь, увійду в епоху
сумнозвісності та мороки.

лампа гріє на всі шістдесят,
загаси світло в домі- я каюсь-
я від тебе не йти намагаюсь.
якщо йду я, то вже не вертаюсь

а кінчИться ця осінь, тихо вмре-захолоне
я сховаюсь під запахом одеколону.

11.10.11

Я так устал от белых стен
и от холодных рук,
от голосов, и вместе с тем,
от тишины вокруг.

Я так устал от суеты,
от непоседы-дня,
и от того, что любишь ты,
наверно, не меня.

И сколько маяться виной,
что слову ночь близка,
что над рифмованной страной
больные облака.

Здесь птиц огромные глаза
полны печальных слов.
И за глаза и голоса
их любит Птицелов.

Он ходит-бродит по лесам
с бумагой и пером,
и знает птиц по голосам,
и ловит их добром.

Они слетаются к нему,
печальны и легки,
садятся – странно самому –
на краешек руки.

И так осмысленно молчат,
что половина слов
не знает как себя начать.
И никнет Птицелов.

Ему и клетки не нужны,
и ни к чему силки,
он птиц сажает в наши сны
движением руки.

И мир становится иным,
как минимум на треть,
где каждый третий – нелюбим
и хочет умереть.

На зáболонях райдуг,
на оболонях Гольфстріму
я тебе вже не знáйду,
я тебе вже не стріну.

Не прийму твого вірша
рафіноване зéрно,
не шукатиму більше
загадкову Inverno.

У завмерлому серці
не розтоплю крижинку -
не зробила ти, прецінь,
довгожданного вчинку.

І ти теж не окликнеш,
навіть десь пострічавши -
вже не буде, як звикло,
вже не буде, як завше.

Не поділишся фальшем,
не поплачеш в жилетку -
ну і грай собі дальше
у російську рулетку...

осінь 2009

Ми, хто з Ісусом... Хто йшли обіруч
до віри й обнови,
Його безмежність і серця обруч,
тісний аж до крові.
Ми, хто молилися ген вдалині
на долонях епох,
Його в'язниця й думки осяйні,
в яких відбувся Бог.
2007р.

пародія

вечір. Ночі Вітер. що йому потрібно?
золотий підсвічник? мила, а скажи,
чом ти якось тілом затремтіла дрібно?
не показуй сливи, це не для чужих.

все. пропало свято, шоколадка «Світоч»,
апельсини, ябка, ківі, ананас.
от літаєш Вітре, то й літай по світу -
по чарчині швидко і гуляй від нас.

ні, по пляшці, друже, розірве на клапті -
заїдай гранатом, чуєш як тепло
потекло, побігло, заячало раптом.
я тебе втрачаю.
- де ти?
- під столом.

забагато кави, мила, ми ж не свині.
чуєш, Вітре Ночі, нащо нам віршІ?
бачиш, он по небу апельсини клином.
заспіваймо ж тихо, так щоб для душі.

(ABaAabAB)

11.10.11

Текст видалено адміністрацією за матюки, автора на місяць відлучено від можливості публікування на ПМ. ((

Обійми мене так, наче зорі що спраглі у місяця
П’ють ранкову росу, де співають осінні птахи;
Обійми мене міцно і я тобі сонце, що світиться –
Принесу у долонях для щастя на різні шляхи.

У цих вулицях із декорацій осінніх художників
Пестить душу і тіло розчинена ніжністю кров…
Обійми мене наче у небі хмарини із дощиком
Замінила дрейфуюча світом пречиста любов.

Ні мудрий, ні дужий ніяк не поборе
Той рот, що відкрито, мов скриньку Пандори.
Ти ротові волі дозволив багато -
Я граюся в піжмурки з лихом та горем.
2010р.

Вечір, наче вітер, грається волоссям,
Золотий підсвічник свічку запалив,
Оксамит цілунків обіймає тіло,
Зігріває душу стиглий колір слив.

У думках пастельних шоколадка «Світоч»,
Скибки апельсина і гранат-рубін…
Наливай, кохана, філіжанки кави
І кавове свято зробимо собі.

Простирадло ночі розірве на клапті
Наших душ безсоння, наших рук тепло.
Серед чистих віршів я тебе шукаю,
А себе втрачаю в хаті, за столом…

Забагато кави ти мені налила,
Чи занадто сильний ночі аромат?
Котяться по небу зимні апельсини
Й на гранату схожий твій смачний гранат.


....2011

Сегодня было ясно. И вода
шла так неспешно, как церковный регент
с заутрени. Но грезил воздух снегом.
Неслась листва порывисто и бегло,
шурша, как поредевший календарь.

И нам хотелось леса и листвы…
О как же, как же нам хотелось леса!..
Мы шли, робели, путали ковыль…
и что-то тихо мне сказали Вы…
Что именно – доселе неизвестно.

Но это слово так жило во мне –
помимо губ, сознания помимо,
оно жило свободно в глубине,
с листвой играя, умирая с ней,
шелками шито, осенью томимо.

Взносил туман белесую кайму.
А Вы смотрели пристальней и чаще.
И сонный голос обмакнув во тьму,
нам ветер пел, и вторила ему
прозрачным эхом золотая чаща.

2006г. Сергиев Посад.

Три кОльори неба - букет надвечір"я.

Триколірним небо сьогодні було:

тандем ночі-дня і посмішка звіра.

Сучасність ескізи творила його.
***


Вгорі майоріло блакитно-поспішним,

і тішило погляд яскравістю дня,

та хтось невблаганно, хоча й дуже ніжно

край неба червоним ледь-ледь відтіня.



Ще промені сонця торкали кімнату,

а вись вже багряно сміялася в очі,

хоча досить тихо, проте заповзято

Сурміло у небі нічних заохочень.
***


Три кОльори неба- букет надвечір"я.

Триколірне небо над чорним женцем

розходилось оскалом лютого звіра,

і бавилось ніжно зефірним свинцем.


30.05.2011

Квітом рожевим
Світанок із ліжечка
Випурхнув, - ліг на гіллі.
Тулиться, горнеться,
Ласки шукаючи,
Личко умивши в імлі.

Хай ще поніжиться,
Хай ще належиться
В ковдрах соснових лісів,
Поки лунає
Нічим не стривожений
Пташечки радісний спів.

Потім потягнеться,
Солодко мружачись,
Всіх обдарує теплом,
Світ обійме
Золотими долоньками
Й серце наповнить добром.

Роси перлисті
Із трав повизбирує,
В хмарку пухкеньку зіб'є.
Випряде вправно
У срібнії ниточки, -
Й дощик дрібненький піде.

Час біжить невблаганно крізь мізки,
Не збагнути - де сон, а де яв?
Світло істин, здається, вже близько,
Світ втомився від протистоянь.
Хмари в небі блукають безтямно,
Обпікають жалі, як вогнем,
Залишаю всю Суть між рядками -
Чи колись її хтось осягне?...
Я у мороці білім самотньо
Знов шукатиму пристань для мрій
І слідами чиїмись усоте
Йду наосліп назустріч Зорі,
Що осяє в пітьмі цього світу
Мій тернистий, потомлений шлях,
Душу світлом по вінця наситить -
Я вже бачу це сяйво здаля.
Серцем чую - лунають увисі
Дивна музика янгольських сфер,
Світлом істин душа вже іскриться -
В цьому сяйві живу я тепер!

Стрімка ріка в шалений спокій плеса
Несе холодні спогади снігів...
На вісь хитку історії колеса
Витки століть намотують тугі.

Таки усе повторюється, справді.
Та ще не всі пророчення збулись!
Нову шукать онук захоче правду,
Яка була вже знайдена
                                     колись.

Усе життя – один суцільний спомин!
Себе згадаю: може, я – не я?..
Шумить вода, не відаючи втоми,
Щоб повернутись на круги своя.

1993

Знову душу мою зігріває
про тебе лиш думка одна,
Дуже прагну тебе пригорнути,
Найяснішая зоре моя.
Розумію, як важко в розлуці
минають години і дні,
Мрію про ту найсвітлішу хвилину,
коли знову зустрінемось ми.
Прошепочу я ніжно,
торкнувшись твоєї палкої руки:
Що б не сталося, в серці моєму -
завжди житимеш тільки ти.
21.09. 2010

І як тебе любитиму тоді,
коли нас врешті поєднає доля?
Чи буду я, неначе у суді -

в собі - вертіти вспак пекельні кола
моїх терзань уже колишніх днів,
що зараз сущі, і котрі спроквола

усе живе випалюють в мені?
Чи я забуду розпач від утрати,
як ти мене покинувши на дні,

так просто стала іншого шукати -
хай гіршого, щоб тільки не мене.
Якби комусь було потрібно ката -

йому назвав би лиш ім’я одне...
І що тоді залишиться в тобі?
Невже тебе ця чаша обмине -

ця чорна чаша в сяйві голубім
тонкого шару пам’яті нової?
Та чи забудеш ти, що там, під ним -

зола тобою спаленої Трої?..
І що за страх торкатиметься нас,
коли назовні разом із золою

почнуть спливати давні імена,
котрих мене ти так ретельно вчила
колись (тепер) - у півпритомних снах

звіряннями обламуючи крила
моїм чуттям… Що я всього лиш друг.
А друг - це довіритель і могила...


І думаю - чи вистачить потуг
сховатись від колишнього сьогодні,
чи встигнемо на час замкнути круг,

коли минуле верне із безодні?..

осінь 2009

Вітре, не чіпай мого волосся!
Сонце, не ховайся десь за хмари!
Так не хочу, щоб мені здалося,
Що життя - сама лише примара...

1997

Ти, чужинцю - не мій.
Ти, чужинцю, не смій,
Не дивися на мене
зухвало.
Не спіши із коня -
Сколе чорна стерня,
Не тебе я так довго
чекала.

Ти – як він, та не він.
Після тисячі війн
Не впізнати з лиця,
загубила.
Тільки сон, тільки тінь.
Лиш прошу, не покинь,
Прокидатись без тебе –
несила.

- Лебедику, летиш?..
- Прощай!
– Прощаю…
що ти піднявся в небо сам-один…
Либонь занудьгував за синім краєм,
Де в плесі вічнім снять краплини днин,
Перлини зір відсвічують на дні
і лебідь-Бог пливе поміж хмарин.
Так… Гарно там, у лазуровім раї.
Немає болю і нема біди…
Лебедику! Й мене нема там, знаєш?
Та не сумуй за мною. Просто жди.

2011

И вечер торопливо тучи гнал
вниз по теченью. Бабушка в гостиной
над спицами уснула. Из окна
ночной прохладой окатило спину.

И ты сидишь, усталый и хмельной.
Не прячешь глаз и глупых слов не ищешь.
Лице твое, смиренное, как нищий,
надеждой слепо, жадностью черно.

Я пожалела, я тебе дала
щепотку ласки и надежды горстку.
Другая боль рекой во мне текла,
но ты не видел моего притворства.

Как музыка, во мне играла жизнь,
но час придет и ей остановиться
в глухой канаве, где чулком лежит
судьба моя на бабушкиных спицах.

2006год. Москва.

Як над нами небо плаче, мо́кнуть тво́ї зло́ті ко́си,
мить чудову, зустріч нашу, мов осінній лист, відносить.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

Ми одні такі у світі, і кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся, лиш дивись мені у вічі.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.

Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

***

Як над нами небо плаче,
Мокне золото волосся,
Мить чудову, зустріч нашу,
Як осінній лист, відносить.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою.

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...

Ми одні такі у світі
І кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся,
Лиш дивись мені у вічі.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою...

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...


11.10.2011, 14.04.2015

Блукає стежка ранішнім туманом.
І, щоб цей ліс ніколи не хворів,
У заростях безвилазно шаманить
В’юнкий струмок між давніх яворів.

Спинюсь над ним в очікуванні дива,
Осяяний пророцтвами води, –
Воно прийде, звичайне і красиве,
В моїх очах лишаючи сліди.

Зелений храм настроює оргáни.
І, омовившись літеплом роси,
Іду, мов папа, диким Ватиканом,
Де в янголів пташині голоси.

1999

Живи в мені затаєно і світло,
Не на моє ворожачи ім’я,
Така п’янка й по-юному розквітла
Серед моїх ілюзій та сум’ять.

Твори свої миттєвості високі,
Комусь палкі даруючи слова.
Тобі одній завдячує мій спокій, –
Дзвени в душі,
                   як музика жива.

1998

Наберу повні жмені кохання
Та й засію ним твій переліг.
Далебі, я прийшов не востаннє,
Повернусь, ще й не випаде сніг.

А тим часом укинуті зерна
Почуттями в тобі проростуть.
О любове, яка ж ти химерна!
Ефемерною тільки не будь.

Дожидай мене, люба, в неділю,
Як завруниться нива густа, –
У зіницях твоїх перевтілюсь
І сльозою стечу на вуста.

1998

алгоритми жадань тілесних
колообіг світил небесних
невагомі атоми душ
ти не руш мене
ні
не руш
аритмія неспівпадінь
а любов
примарна
як тінь

Вона красива, наче янголя,
а що розумна - рівної немає.
Це не вона до мене промовля -
моє прийдешнє із-за виднокраю.

Лиш уявіть - ій жити при кінці
такого загадкового століття!
І я, присутній в цьому пагінці,
теж озовусь в його розлогім вітті.

Я у собі її вміщаю всю -
від доторку до лагідного "Татку..."
А ще, крім всього, невимовний сум,
що пізно досягнув такого статку.

Це семиліття в мене увійде
маґічним тижнем в нотах і кольóрах.
І я - найщасливіший із людей,
що пережив його із нею поряд...

А як торкнуся віковічних плес,
то ще у ній залишиться мій голос...
- Наспівуй, як бувало, "Hej, sokoły!",
я ж підспіваю, люба, із небес...

осінь 2009

*


Тополі,
що стоять на узбіччі,
сумують за козацькою славою,
а дорога, мов шабля,
виблискує.

і здичавіє тиша без людей,
і вир ідей спливатиме тихіше,
облишить душу в спокої, та де й
узять його? у мареві колишнім?
і заколише війни і вінки,
і дзвоники, і дзвони на дзвіниці…
та стій-но: лише вільний-нетривкий
торкне світанок зморені зіниці,
уклінний, встане в небі сяйний день,
учора й завтра вузликом зав’яже
і поза часом розпачу й тіней
сплете мереживо з інакших вражень.

2011р

Летіли білі лебеді,
Торкалися крильми,
Мов іскрою у трепеті
Сплелися їх думки.

Їм тепло так зробилося
Від приязні в серцях,
І клекотом котилося-
Ми друзі в манівцах!

Я сам у гаєві, я сам…
Прийди до мене, музо строга,
Щоб люльку віршів колисав
Служник поетового Бога.

Любові дай, мов дива з див,
Палких обіймів дай багато -
Аби натхненно тут родив
Найвродливіші віршенята.

О запали ясним вогнем,
Йому не дай лише чадіти.
Змахнуть щоб крилами поем
Змогли мої дорослі діти.

Хай сила Божа в них сія,
Даруй і мудрість їм од Бога,
Хай світять людству полум`ям
З мого жертовника старого.

3.01. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)
м. Хмільник на Вінниччині.

Годинник (розум на добу)
підносить перст покори
до скроні корпуса - табу!
Діагноз "Ніч надворі".

Комп'ютер жест не поміча -
висвітлює сторінку.
З його (комп'ютера) плеча
чиюсь зустріто жінку.

Жіночий твір. Не знати хто.
І "Автор..." знов "..відсутній".
Бо ніч. Бо сон. Бо сайт, де сто
коментарів в батуті.

Комп'ютер байдуже чека,
годинник так - примара.
А коментар не мав рядка,
як вмісту чиста тара.

І час, підпертий до стіни,
завмер, вину відчувши.
Робота, побут, навіть сни -
відчужені й байдужі.

Жіночий вірш коментаря
очікує сторонньо.
"Сподобалось..." До вівтаря
безодня електронна.


11.10.2011