Мой брат и сестра, вы помните меня.
В вас Великий Источник жизни Святого Духа -
Бело-огненная серцевина Альфы и Омеги.
В тайной обители вашего храма пылает Огонь сердца,
Это горит трехлепестковое пламя - божественная искра.
Фиолетовое пламя трех лепестков воплощают качества Бога:
Голубой лепесток с левой стороны - силу Бога.
Желтый в центре - мудрость Бога.
А розовый с правой стороны - любовь Бога.
Достигните силы, мудрости и любви Божественного Царства,
Закрепленного в вашем трехлепесковом пламени.
Вы сможете исполнить все свои желания
Во имя Свободи и Мира
Всех навек освобождая и
И радостью победы окрыляя.

я встановлюю диктатуру щастя
в межах свого проживання.
щиро вірю - мені усе вдасться
забуваю про страхи і вагання.
я в тумані турбот буденних
відшукаю місце для свята.
бо у проявах свої нескінченних
на дарунки доля багата.
нехай будуть дощі і грози
вирувати поряд зі мною.
моє щастя, попри всі прогнози,
керуватиме монаршою рукою.
2012

Встречной рябины вдруг каждая кисть
К сердцу приникнет и хочет ожить
В чувствах дерзаньем, а в мыслях строкой -
Так мы и ходим, Марина, с тобой.

Ноябрь, 1984

Долго рабыней твоих смелых уст
Буду, Марина. Обет мой не пуст.
Жаль, что при жизни отдать не могла
Море тебе твоего же тепла.
Боль, что в беде для натруженных рук
Мало нашлось настоящих подруг.
Стон, что от мира коварства и зла
Хлеба на день получить не могла.
Ах, как жестока с тобою судьба:
Дочек и сына спасти не смогла,
Нет на земле ни следа, ни креста,
Только сестра, дотянувши до ста,
Бродит среди безымянных могил...

Но поднебесье - твое навсегда...
Может быть, легче тебе, чем тогда?
Может, познала гармонию сфер
"С этой безмерностью в мире" без "мер"?
Слышишь, как в каждом российском краю
Шепчут стихи, как молитву твою?
Видишь, не спят по ночам ведь в домах,
Верность тебе, обретая в томах?
Знаешь ли, сколько достойных детей
Любят тебя все сильней и сильней?
Хочешь ответить словами? Прошу:
Ты продиктуешь, а я запишу.

1984 г.

Всі гребінці - під подушками.
Всі наречені - у дзеркалах.
Зірка пливе до віконної рами,
Щоб освітити долю у снах.

Свято - без снігу. Світло - як пляма.
Страви нудьгують у тарілках.
Глиця нещасна - вже під ногами:
В капцях чиїхось чи чобітках.

Не ворожила тільки ялинка.
Пахла, блищала, та не цвіла.
Сни роздруковував зоряний принтер.
Замість парфумів - свіжа смола.

~ 2006

Землі цибулина
в ріллі голубій
полярного сяйва
пір’їни плекає

06.01.12.

осяяна земля
батьки
царі з дарами
хліва подертий дах – в нім висота…
мовчало Немовля
летіло небесами
у світлі Зірки бачило – хреста…

...це так п-о-з-и-т-и-в-н-о:
зустрічати сніг, що падає за вікном,
із сонною посмішкою,
потягнутися кішечкою,
уявити:
всі ці візерунки на шибі, крижані сердечка, прозорі квіти –
особисто для мене, ніби ти їх вночі малював
пензлем широким –
олійна фарба густа, запашна, лискуча,
малював із тамтого боку вікна-світанку,
невагомо витав (сьомий поверх!), як Дух Різдва,
чи сучасного, чи прийдешнього –
хто ж його добере серед ночі, якого саме?

..................
... а вранці - потяг, о п'ятій.
випита кава, спаковані речі...
не до речі – валіза щоразу худіша, як вірний пес,
що ж везти?
До небес – за лімом – одна сукенка,
По колінця, в горохи червоні,
Смішна, як я...
......................
... я –
що різна-залежна
від літер, від тебе_вітру,
невагомо витаєш
із пензлем
і пишеш мене:

коли твої вуста промовляють
«мале-е-енька» - звуки ладні, круглі, згортаються у клубочки;
«золота-а-а» - опиняєшся усередині дзвону,
він тебе втягує досередини – і тобою ж калатає;
«н-і-іжна» - ти прозора билинка, ти кашка солодка, ти бабка
срібляста, нечутна, тебе вже нема ніде...

прокидаєшся –
знову о третій –
де сніг іде,
де
ти в береті з різдвяною зіркою
береш мої сни за крильцята,
і розфарбовуєш їх
маковими цілунками
світанку.

НА РІЗДВО, НА НОВИЙ РІК
ПЕРШИМ ВХОДИТЬ ЧОЛОВІК!
ХАЙ ДО ВАС ЗАЙДЕ БАГАТО,
ЩОБ ЩОДНЯ БУЛО МОВ СВЯТО!
І ДОБРОБУТ, І ЛЮБОВ -
ПРЕБАГАЦЬКО! ЗНОВ І ЗНОВ!!
06.01.2012
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР! ДОБРИЙ ВЕЧІР!

Білосніжним встелена обрусом
до сердець Господняя стежина,
з неба зірка до ясел з Ісусом
на молитву скликала родину.

Знову Він - усміхнена дитина,
із любов"ю тягне рученята,
в кожен дім, кожнісіньку родину,
де готові цю любов прийняти.

Пригорнися, серденько, до ясел,
нині вони повні благодати!
...Стихли голоси, вогні погасли -
лиш молитва, Син і Божа Мати.

2012

Пародія

Не бійтесь пацючків – не тигри й не шакали,
Не чудисько з Лохнес, що завжди на слухý.
Поети всіх віків чомусь на дні шукали,
А істина, мов спирт, гуляє наверху!
А блики нетривкі, і все густіші тіні,
Бармен не налива – все ясно і без слів.
І Ви така чудна, така прекрасна в міні…
Про що я говорив? – Не бійтесь пацюків…
Щоб чутись як в раю – в кредит замовим трунок,
Кав’ярня без вікон – чи то в очах вже глюк?
А Ви така сумна – вже бачили рахунок?
Казав же: той бармен – зажерливий пацюк!..


5.01.2012

Що є буття?
Що небуття?
Хто може чітко
Дати знати,
Якщо науку не чіпати
Це дуже складно
До пуття.
Коли ми діємо – ми є,
Коли спимо – мабуть немає,
Хтось може дещо пам’ятає
А більшість скаже маяття!
Якщо частина нас живе
Сприймаючи якісь події,
Хтось наяву як зомбі діє
Йдучи по стежці забуття.
Можливо сон наш є життя?
Життя є сном
І в цьому сенс, -
Що небуття й буття єдине,
Бо де межа?
У сні все лине як у житті.
Любов і смерть біль і страждання,
Ненависть, віра, сподівання -
Нема межі.
Є лиш незнання...

Добро і зло,
Любов й ненависть
Керують світом
День за днем…

Лиш той життя це зрозуміє -
Хто дуалізм буття відкине,
Любов й ненависть об'єднає,
Зло і добро в одне з'єднає.

Той сутність істини збагне
І шлях до неї осягне.

Ой,винесу усі смутки
до сіней
та запряжу кониченька
до саней
та почеплю на яремце
дзвіночок
та залишу на воротях
віночок
вези мене,кониченьку,
в дорогу
може,знайду свою долю
небогу
та най вдарять срібні дзвони
по церквах
та най прийду до Ісуса
у Яслах
та най складу Йому ясну
кодяду
та най вручу Йому долю
молоду...

Сховалася в душі печаль,
Відкрила очі - біль чудовий -
Побігла б я від неї вдаль,
Та ж тіло мало з нею змову.

Я рвусь крізь лати самоти,
Шукаю істину і щастя,
Та знову осінь, знов плисти
Рікою долі - Самовластя.

Все ж прийде мить. Душі буття
Підніме тіло над марноту:
Ніколи сутністю життя
Не стане хлібная турбота!

Лиш той,хто йде назустріч мрії -
Теплом навколо всіх зігріє!
06.01.2012.

пекти наполеон в Різдво аеродромне
у пелені нести свій сміх - господній гріх
в шифоні золоті вбиратись на зорі
і кращою загадкою сміятись за столом

а далі мій літак у пізню Барселону
а далі ти стоїш і мнеш якийсь папір
і вовча зграя фарб на білім полотні
як наше вчора що до серця горне

а потім понесе – о міс чи може місіс
яка різниця вам яка подвійність доль
немов двійник встає із слів лупатий троль
і аргентинське танго в шубці з рисі

і ця зима як хліб –смачнішого не їла
і це вино як кров – ти кажеш від Христа
ну що ти зробиш зріла – не проста
як біль- як сіль -як сльози в бренді Біла

і коли до ноги пригорнеться весь світ
струси свої страхи і зацілуй до ранку
повзтиме рік новий у тебе бо дракон
а ти стогни життям бо перша бо циганка

так слова впадают в речь
обласкать или обжечь
краем

так блаженное дитя
откровеньями вертя
знает

так всё ýже узкий круг
из друзей или подруг
здешних

так над морем голубым
растворятся словно дым
песни

2012

байдуже темряві спить собі втомлена
втоплена в сум передмість
сни до осель гоготять через комини
з лиць проганяючи злість.

криває вулиця, перечіпається
кидає тіні у бік
хто там сопе в нерухомості заячій
весь зацерований вік?

миша з діри подивовано дивиться
нюшачи тиші п'яту
привид з пивниці виходить на милицях
весь у фамільних тату.

дихають стіни і балки потріскують
булькає-бродить вино
ситий тарган заховався під мискою
щоб не попастися знов.

північ - годинник відкрився поламаний
маятник місяцем став
виліз на небо й висить голограмою
тихо рахує до ста.

Відкрила вікна, напустила світла.
Сховала темряву. ЇЇ як й не було !
Це ж рік новий, і вже нова політра,
В кольорах райдуги, несе тепло.

Горить любов, горить і моє серце,
Між хмарками вишукує блакить,
Полилась кров, наповнює відерце.
Наллю у келих, життя мойого мить!

То ж вип’ємо до дна і ані краплі
Не лишимо, щоб не допив ніхто!
Збудуємо легенькі дерижаблі,
Полет направим де поля квіток.

Под Новый год. Уходят поезда,
веселое кочующее племя;
вода не убегает от моста;
но водка - быстротечна, будто время.

Езжает на метро, чьей кутерьмы
хватило бы на оба ваших тома,
к пирующим во времена чумы
уснувший посреди армагеддона.

И он мечтал однажды бросить пить,
роман затеять с чистого форзаца
и снежной бабе сердце растопить...
...но к ромовой - удобней подлизаться.

Не так ли ты и я, и ты, и он -
хотели бы, но ничего не вышло -
хотели быть, но - вот, остыл перрон,
и голос, чтоб окликнуть, время выжгло.

Полюбила тебя я
начерно,
позабыла свой опыт
начисто,
твоей лирой, сраженная
намертво,
говорить начинаю вдруг
наново.

Я узнала красу
первозданную,
расписала красками
странными,
вдохновенье, тобою мне
данное,
окруженное мыслями
давними.

7 декабря 1977

1.
Спів кулі – кондаки
і тропарі,
півкулі заселяє смерть,
і радо
рятує від тілесних
упирів,
мов коконова нитка
шовкопряда.

Роздаруватися
за всіх зумій.
Набій – для друга,
янголу – відпустку,
окопу – тіло,
а Різдво – зимі,
вдові –
на покуті незносну пустку.

2.
Як біль душі до раю
пронести?
З ним не піднятися –
бо кров’ю шитий,
він важчав подихом,
свинцем застиг
і клявся смертю –
є де болю жити.

Від пальців побратима –
світ погас,
коли свої –
до зброї приростали.
Ти наче гільза,
що злягла в ногах
з пробитим капсулем –
живцем для далі.

3.
Колядки білі з вітром
для билин
святочним обрусом
війну накрили
і тим, кого Свят Вечір
обілив,
забракло пуху від землі...
і в крилах.

Не йшли, не грілися
в серцях бійців,
не додавали духу –
біль і свято,
що тануло сніжинкою
в руці.
Замість сльози
їй прикро догорати.

5 Січня, 2012

Хай все буде у нас попереду,
Синій птах ще постука в вікно,
Зовсім поруч ростуть два дерева,
Та зустрітися їм не дано.

Може, вітер прихилить крону,
Чи сплететься колись коріння,
Зовсім поруч – не значить скоро, –
Я ще маю трохи терпіння.

Хай попереду буде світання,
І надія, і радість, і сни,
Хай попереду буде кохання,
І краса, й неповторність весни…

2001

Виглядай мене із полювання по той край біди,
де годинник у дзьобі несе боривітер білусі.
І танцює крижина, немовби дівчисько - льонок.
І люстерко дає – срібне, ніби моєї бабусі…
Виглядай мене завтра, то, може, колись заживуть…
Три ножі, три тюльпани, три ночі, тритони. Три суки
лижуть руки мені, лижуть руки! Три суки твої,
білі-білі, як сонце жури, я беру на поруки...
Їх очиська лукаві, – лакизи, – сміються услід…
Гавкіт небо колишнє колише: не слухайся – слухай!
Їм несу у кишені гостинці – а хочеться … ртуть,
бо вони б одна одну терзали довіку за вуха.
Біля ніг полягали та дивляться дико. Гладкі.
Їхні пещені носики чують… І котиться слина…
Як же любить тебе наша псота! І бреше на схід,
аж із неба летить в анемії зірок половина…
Виглядай мене з ловів на лева по той край біди.
Як не стане кривава луна – заспіваю білусі,
всі годинники скинувши з неба, полину в льонок.
І люстерко візьму: це тепер, наче дотик бабусі…

Сурмач замислив Благовіст
і вирвав сурми з мли розпуки,
щоб над проталинами міст
вітри несли у даль їх звуки.
Він точно так відчув момент,
коли весна вернулась знову.
Сопілку взяв – на постамент,
пісні сопілки – за основу.
Він міражів мажорний тон
одразу визначив, як сталий.
Заграв – рвав нотами бетон.
І цілі поверхи злітли,
іще й повнісінькі «міщан»
та «обивателів», колишніх!
Він всіх прощав і всім прощав,
бо відчував себе – всевишнім.
І оживали люди ті,
і дивувалось з них багато,
бо вже й забули в темноті,
що вміють слухати й літати.
Лишивши в «комуналках» зло,
народ шугав, і попри втому!
Пісні, мов пелюстки, мело…
Весна верталася додому…

Проклинаєш мене? Проклинай!
Хай тобі допоможе Бог.
Із тобою життя – не рай,
А вулкан полохких тривог,
І підвішений стан страхів,
Що ось-ось упадуть на нас.
Ти вишукуєш сто гріхів,
Там, де жодного з них нема.
Ти ревнуєш до тіні і
Знов шукаєш уявних зрад.
У напрузі минають дні,
Але вірю, що це лиш гра –
Підійду, обійму… Заспокойся.
Ти безбожна богиня сонця!

2012

Я мог бы ночью
Показать тебе… Париж!
Но знаю точно:
Ты опять проспишь…

Ушедших дней воспоминания --
Лиш повод задержать дыхание.
Гадаю на кофейной гуще я:
Желаю вспомнить дни грядущие…

хочешь -- выстрою супермаркет
из Симфонии и Стиха?..
выпьем рюмочку с Чарли Паркером
в тайне склепа его Греха?!...
хочешь – малый кинотеатр:
зал велюровый на двоих?
но прелюдией будет, кстати,
тот же самий студенческий стих…
целый мир, если нужно, высмею…
пусть он – драма, но я -- актер!
я сыграю не устно… письменно!
улыбнешься – давай на спор!
жаль, что ветром свирель расстроена…
заклинанием изрекись!..
вот я снова похож на воина,
шлемом пьющего из реки…
это осень, но нет усталости…
видишь: сколько знакомых лиц!
я хочу, чтобы ты осталась
разукрашивать кистью птиц…

№ 1
Якщо голу правду
Одягнути у пишні шати,
Тоді солодкою брехнею
Вона може стати...

№ 2
Вибори - це такий цікавий час,
Коли все зло добром стає у раз.

№ 3
Важко бути слабким і не вірити в себе,
Але визнати правду перед собою лиш треба.
Й побачите ви, і помітять інші,
Що зникає вся слабкість і ви стали сильніші.

№ 4
Частіше гаманця совість ми втрачаємо,
Та куди менше ми за це переживаємо.

№ 5
Людина без світла у серці - це труп
Який без гниття гуляє по світу,
Й чекає її у той світ лише вступ.
Без права зірвати райського цвіту.

Не следуй мыслью за водой,
Что с неба наземь проливает небо.
Возможно это быль иль небыль,
А может танец заводной..

Дождь проливает с неба слезы счастья,
А для промокших мокрые одежды,
Скучны и тусклы проблески ненастья,
Когда на них глядят глаза невежды..

Что мило сердцу человека?
Богатство, сила, власть, вино?
Как птицы годы пролетают
Здоровья нет в глазах темно,
Маразм, естественно, крепчает..

Лишь тот, кто в жизни выбрал цель
Одну, достойную титанов,
Познать Творца!
Тому дано идти по жизни неустанно,
Искать и находить Его!

Не залишай мене у листопаді!
Тут голуби ненатлі, чорторий…
Стомлюся на крижинах малювати
Відходу шлях – євшанний і сипкий.

Як літеплом весна заллє простори –
Цей закут оживе…Мій стан – без вад.
Зросла для тебе, Вітре сіроокий!
Не залишай, бо вже – горіхопад...

Не залишай мене у спеці липня,
Коли міліють думи й ручаї,
Коли довкіл – тіла, човни і линви,
Коли в судинах – трав’яні чаї.

Ти – нетутешній. Ти на ніч захожий.
Я не люблю кульбаб і суперек.
Візьми Вербу з собою!
Вже й пороша…
Я, Вітре, приживуся між смерек.



2006-2012

І цвітом сакури висОти,
і гріє даль, як кімоно.
На півдорозі до Кіото
хлюпочуть хайку і вино.
Регоче глечик гарбузовий,
поки цілісінький іще,
і не ув'язнено любові,
і птах сідає на плече...
Ширяє бриль у піднебессі,
в душі вітри для "басьо-ан".
Тонке і в полум'ї не рветься,
а страх - поетові не пан.
Щодня ідилією мряка,
що, наче діва, обійма,
і так далеко до Ісаки,
де в Будди посмішки нема...
2012р.

Не повзу, не бреду…
По землі іду
губами,
догори ногами…
То вам не грати на дуду –
гайда з нами.
2004.

Знов наречу Ілюзію – Любов…
Геть застороги! Лет – на чорні брови,
На вигин вуст...
Улесливі розмови...
Шафранний погляд... Руки... Ніч.
– Це – сон! –
Шепчу собі. Буденщина – тривкіша.
Судилося спіткання задля вірша!

Як легко віддаватися в полон!
У рай химери плинути – повз мітли,
Летіти – одноденкою – на світло...
І гинути в зрадливості долонь.





2006-2012

Може й не видно тобі,
як риби говорять німими ротами,
може й не чути тобі
якою мовою їх голоси…
а осінь грає
гуляє міжповерховими сходами –
однаково
на якому поверсі
квадро акваріуму
життя…
І поки світ не стане іншим:
сподіватися марно –
на зміни –
без наших з тобою
слів,
що говорять їх риби німими ротами
за склом
крижаної калюжі
зими, –
де ніхто
нікого
не слухає,
не чує,
не бачить…

Тоді – нісенітниці милі,
тепер уже – донт белів,
тепер уже скепсис:
не слід було починати…
Від калію
перманганату
нудитиме,
як від слів:
Нікому-нікому, чула?
І чула. І берегла.
Ти -
моя,
але я… не можу!
Не йди… Або йди,
і забудь пароль…
А я пергідроль
дурепа, купила,
і стала на неї схожа,
аби перехожі

впізнали
яскраве пальто
на вокзалі,
де ми нісенітниці милі
казали
ін -
ког-
ні-
то.

04.01. 2012

Ніч впала тихо,
обплела земне, тривожне,
дико-тихе почуття.
Я вже давно
далеко не весна,
та ще мене
і в зиму не пуска.
У спокої
незнаних відчуттів
я проживу ще років
кільканадцять,
як Бог дозволить...
Світ мене зігрів,
я маю щастя
в путь земних
збираться,
вже знаючи ціну
- " а я живу".
І я іду,
радіючи дощу,
і спеці,
і порадам,
і тривозі.

Я не згораю
у тяжкій знемозі.
А просто йду
по вибраній
дорозі.

05.01.2012.

я - пес. наверное, почти дворняжка.
я - пес. они лишь тратятся на корм
и полчаса на выгул перед сном.
а остальное сам. конечно, тяжко.

я - плод. наверно, яблоко, не боле.
я - плод. я просто нА землю упал,
и, может, потому, что слишком мал,
никто не хочет заниматься мною.

кому я в мире нужен, как нне вам?
кому, когда и вам совсем не нужен?
ты, мам, не разогреешь даже ужин.
ты, пап, не знаешь, сколько лет мне, сам.

а что же надо, чтоб построить дом?
всего фундамент крепкий, стены, крышу.
я этого у нас совсем не вижу.
я это сам создам себе потом.

все просто: лишь заботы два мешка
и понимания на килограммов сорок,
любви цистерна, честность - три флакона,
и тепленького на ночь молока.

2012

Пародія

Мій добрий Каштане, пропýстите, може?
Годину не всилі я Вас обійти….
Чом так офіційно? Занадто…негоже?
Ну, добре – по чарці – і будем на “ти”!
Прозоряться іскри, в дротáх вітер свище.
Тобі на прощання відвішу уклін!
А де рівновага? Я падаю вище!
Уже невагомість! Прикольно так, блін!
Не впасти б на Сонце – воно он, на вишні!
Іще попектися лишилося – жах!
Заплутався щось я в маршрутах колишніх…
Кажу ж тобі, вітре, – не п’яний я птах!

4.01.2012

Великий пес по кличці Атлантичний
Пастельним і вологим язиком
З лиця Європи облизав тайком
Усю сакраментальну пудру січня.

Печаль впилася в груди багатьом,
Та вчинок його більш аніж логічний ,
Незмінний приятель - собака тітчин,
Кортить його настійливо на «цьом».

Зимовий грим похилої панянки
Іще продемонструють сиві ранки,
Ланіт сувора паморозь торкне,

Та пес тягтиме аж до африканських
Її границь, у Середземне впхне
І втопить там старенької кашне.

03.01.12.

Тихо…
Повітря, як мокра вата,
Важке і холодне. Вранці
Стоять мовчазні дівчата
Невпевнено на зупинці.

Важко
Вдихати густу вологу
Дивитися крізь тумани,
Що всілися на дорогу,
Й чекати із неба манни.

Завтра
Нарешті накриє снігом
Всі ями і бруд. По писку
Б’є вітер новітнім ігом,
Чи здертим з вітрини списком.

Сумно…
Сміються лише афіші,
Білборди, рекламні пані,
У душах порожні ніші,
У келихах лиця п’яні…

2011

Пробуждение души человека начинается в тайной обители сердца.
На стенах Храма гуру начертал: Господь - Пастырь мой;
я ни в чем не буду нуждаться.
Так, благость и милость да сопровождают меня
Во все дни моей жизни,
и я пребуду в доме Господнем многие дни.
2012г.

Путники

Приговори меня к скитанью.Надолго,на полжизни.
Чтоб ту вторую часть мы стали посохом друг другу.
А посох гнется,не цветет.И мы как моисеево вздыханье,- друг друга разыскать готовы как рабы без имени,носящие название-Иершалаим.
В песках утонут наши губы и глаза,как чайки,прокричат на незнакомом языке.
То не язык.Наречье серое,как вымытый снег,седое,как прикосновение накануне войны и белое,как пятки нераспятого разбойника.
О как нелегко нам нести те сети рыболовные.
Мы сами-без души.Все потому что часто нас ловили фарисеи и лжехристы.
Тебя я вижу,отойди от нашей стороны,Учитель.
Мы люди грешные.
Не нам тебя крестить.
Лишь сохнет ветка на лице:морщинка,как знак,что мы еще идем.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
3 января,2012 года

Как раз в канун Рождества, вне заповедей Христа,
Рукой экс-коммуниста народ распят без креста.

Какие могут слова прикрыть такие дела?
Сожженный город дотла навек запомнит Земля.

Во имя нашего дня так долго она жила,
Собой кормила землян, любой цветок берегла.

Живое чудо создав, слова вложила в уста,
Чтоб, разумом воссияв, мудрел светлейший до ста.

Зачем же вы, "чудеса", вздымаете в небеса
Дома, больницы, леса и детские голоса?

Бесспорно, ум помутнел, коль нет подостойней дел.
Зачем вам тот беспредел? В нем горы кровавых тел,

Сегодня во всех домах живет материнский страх,
Планета летит в слезах на ваших похоронах.

Клянусь: покуда жива, я буду искать слова,
Чтоб даже слова “война” не знала моя Земля!

18 декабря 1994

Погасла в небі моя зірка
і стало страшно.
Стоїть пуста моя тарілка
без бутербродів з маслом.

Чому усі мої проблеми й біди,
які я маю,
Які лишають в серці болісні сліди,
я заїдаю....

До тебе - три кроки. Мільйони - до неба.
Від серця до серця не треба іти.
Та тільки ідемо три кроки ми роки,
До неба - втрачаючи зірку мети.

Від серця до серця згубили дорогу
І терни колючі на ній проросли.
Згадаєм - заплачем, помолимось Богу,
І скажемо тихо: нарешті- прости.

Від тебе до мене - рукою подати,
Та тільки між нами роки і роки.
І сили немає спочатку почати,
А може шкода простягнути руки?!

А може то страх не дав серце розкрити,
А може то щастя розбилось об лід?
Й хоч душу зболілу нема чим прикрити,
Та тіло заклякле накрити ж бо слід.
2011

*

Сон пропав – і все.
Тарабанить дощ по склу.
Моторошний звук.

Я любила тебе, любила,
Серце рвалось моє з грудей.
Тільки будні любов убили,
Й я пішла тоді між людей.

Все здавалося: там світилась
Зірка щастя моя нова.
Проте тяжко я помилилась,
То скалками квітла... зима.
2011