Ніхто мене,
поставивши в куток,
не застеріг
від повної залежності,
що, як зросту,
то котрійсь із жінок
дістанусь весь
у ролі протилежності.
Казали: "Хай
машина, гроші, дім
в твоїх руках -
не привід для міліції."
А ти прийшла,
мене назвала "злим",
додавши вперте:
"Вірю інтуїції..."


Я за дружину
тебе не беру.
Де, покажіть, той пергамент
зі штампом?
Так, я такий...
я шалений на гру...
Ну і тебе у сідло
не беру.


Мої слова -
чужі для слова "шлюб".
Неначе меч
у ката перед стратою,
воно ляка
від кіпчика до губ,
бо все життя
із ним стає розтратою...
Машина - що?
А гроші? А ремонт?
В очах жінок
дрібні все це амбіції.
Бо ти прийшла,
сказала "Ти - не Бонд!",
додавши вперте:
"Вірю інтуїції..."



24.12.2011

Змоклі тумани гуляють посивілим містом,
в серце вповзають підступно, неначе змія.
Барв загубився букет... Десь позаду зів'яв.
Тільки у згадці на мить ожива, променистий...

Холод і мряка достигли на гілці похилій,
бо доглядає її часоплин-садівник...
Звичною стала волога на схилах повік.
Зваблює серце, що змерзло, рубіновий вирій.

Вітром розкидано містом плоди гірко-кислі,
грізно панує їх смак неминучий у нім.
Стогне у хащах колючих душа-пілігрим
серед зими, у промінні веснЯного смислу.

(2011 р.)

Я тебе шукав не для розлуки,
Я тобою марив стільки літ!
Ухопив просвітлену за руки,
А любов твоя крихка, як лід.

Котиться по небу сонця жолудь,
Молиться на літо мокрий світ.
Хочеться не рухатись по колу –
Вирватись у зоряний політ.

Але крила зв’язані канатом,
На ногах кайдани, ланцюги…
Не навчився лаятися матом -

Було б легше… Долі-вороги
Поєднали, прирекли на втрату,
І кохання в муку одягли.


2011

Мені нагадуєш ти кремінь,
А часом - глину у руках,
Бо розганяєш словом темінь,
Злітаєш в мріях, наче птах,
Вхопити прагнеш промінь сонця
Чи відігнати навіть смерть,
Торкнутись крильми горизонту
І зазирнути в Книгу Сфер.
Ні перед ким не хилиш спину
І не скидаєш хрест із пліч,
Спиваєш світло з небо-сині,
Торкаєш Вічності до віч...
Ти йдеш самотнім подорожнім,
Твої супутники - вітри,
А у твоєму вірші кожнім -
Душі бентежної порив,
Яка ніколи не байдужа
До горя ближнього і сліз,
Вона щодня сіяє дужче
І в Небо свій будує міст...
Здається, все тобі під силу
І неможливого нема.
То ж розправляй, мій Друже, крила
І хай нічого не трима!

Якщо в квартирі завелися миші,
Не поспішай звертатись до кота.
Є засоби гуманніші й простіші –
Наприклад, безоглядна доброта.

Ти нагодуй незваних квартирантів,
Надай свободу, затишок, тепло –
І статус шкідників та іммігрантів
Невдовзі зникне, як і не було!

Вони самі почнуть хазяйнувати,
І незабаром зайвим станеш – ти!
Коти на них не будуть полювати,
Бо нині ж корумповані коти!

І навіть атипова пневмонія
Не зможе шкідників перемогти,
«Свинячий грип» – це їх блакитна мрія,
Бо звалишся від нього радше ти!

Тому й глузую: завелися миші –
Не поспішай звертатись до кота.
Є засоби гуманніші й простіші,
Найперший з них – безжурна доброта!

2010

Високий простір сірий – не увесь,
Там світле пасмо ласкою ясніє…
Наснилась ти, немов розквітла мрія,
Немов сліпуча усмішка небес.

І не казала слів мені гучних,
Не "плакала в жилетку", не молилась,
Лише тихцем довірливо тулилась
Волоссячком сяйним до уст моїх.

Кудись поділися усі слова,
Із неба кольори зникали сірі.
Я світлі коси мовчки цілував
І плакав, і очам своїм не вірив.

24.12. 7519 р. (Від Трипілля)

У Бабусі-віхоли боліли суглоби,

І вона всю ніч не склепила очей –

Бурчала,кричала, на долю нарікала:

«Старість не радість!»

А ми теж не спали,

Дивились, як сиплеться пух із чорного неба

в глибокий погріб нашого львівського дворика...

Милувалися як в світлі жовтого ліхтаря він творить диво:

вишня-нещасниця, скривджена дощами листопадогрудневими,

вдягала кожушка білого, ставала повногрудою ґаздинею;

сусіда-художника, що повертався з кнайпи, також не проминула чаша сія-

його чорний берет та пальто по п'яти стали янгольськими шатами -

аби ж тільки не струсив їх на порозі...

Ріс пуховичок на нашому підвіконні,

горів нічник, димок від паличок іланґ-ілінґа-берґамота п'янив та кликав нас

під пухову перину, в яку поринули ми до самісінького ранку...

чи ніч була чи й не було її...

Твій потяг приїде вночі на замерзлий вокзал,

І зали порожні не зустрінуть тебе

ані гімном, ані квітами –

все трапиться тихо й буденно.

Можливо,

пес-безхатько тицьнеться носом до твого черевика,

можливо, його товариш, бомж Петро попросить на оковиту,

та їх важко назвати свідками

у звичному сенсі цього слова...

Можливо...усе можливо...

Я прокинуся ніби не спала, тверезо огляну мій дім,

який вже не мій ой-ой-ой скільки років,

сяду на підвіконня, ніби на перелаз, випалю неіснуючу сиґарету,

вип'ю філіжанку реальної задубілої з вечора чорної кави

і враз зрозумію, що мене не тримає тут більше ніхто і ніщо,

бо чужа я для них, а вони для мене...

я не стрибну в сірі присмерки двору, я не хвора,

мій розум сьогодні, як ніколи ясний, я вдягаюсь неквапно та гідно...
-------
Ти приїхав до мене, мій лицарю рідний, я лишаю позаду черговий поріг

я взяла висоту, на яку ти покликав...

он вже палають два ґалоґенних ока,

я готова сісти в твоє таксі без жодних валіз,

я хочу отак - ЛЕГКО...

Скільки морів в Ізраїлі?
Хай ви географ чи мандрівник завзятий,
Тільки й назвете:
Середземне, Червоне, Мертве.
Навіть Кінерет – озеро для вас.
Аби уникнути в переліку помилки,
Замало буть географом чи мандрівником,
Юдеєм треба буть, щоб безпомильно
Назвать найбільше море,
Що з океаном суперничать готове,-
Море Талмуду.
В івриті так воно і зветься –
Ям Гаталмуд.

Камінь, ножиці, папір – усе, як в дитячій грі.

Ножицями з паперу вирізаю сніжинки

І приклеюю до шибки.

А камінь лежить на дні

у криниці серця – і нічирик і ні чичирк.

Черкаю знічев'я на аркуші щоденника каракульки,

заповнюю розум повітряними кульками нових ілюзій,

приміряю нові маски, а чи яка пасує?

пасьянси розкладаю, торигаю ящичка запертого судничка

іч який! не відчиняється без ключика...

а ключика ніц не видко... швидко стемніло швидко...

а криниця холодна-холодна, а камінчик глибоко-глибоко

страшно самій пірнати...

і немає ні Івана-дурня, ні Котигорошка-мудрого

щоб Князівоньку порятувати...

Я була пізньою та єдиною дитиною:

Мамі за сорок, татові – вже половина віку.

Із найперших спогадів – свято,

Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,

Морозиво і сніг надворі – такі рідні...

Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –

Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,

Серденько пальчиком малювала,

Тебе чекала...

Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося

Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися

Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,

а ти не приходив...

Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,

не отримавши жодної відповіді.

В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,

кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"

Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі

заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...

Ти пах океаном, не Льодовим, ти пах любистком і житом

я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків

Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам

з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,

зліпили свою дорогу Снігуроньку...

Не міряєш, не ціниш, лиш живеш.
Вповзають будні через рани в душу.
Довкола сотні, тисячі пожеж,
І б'ють усі, немов боксерську грушу.

Немає сил змінити те, що є,
Себе в собі перекроїть по моді.
Пливе каналом у труні моє
Вже мертве "нині", вбране по погоді.
2011.
***
Коли проблеми напирають зусібіч,
Сховатися у мушлю прагне тіло,
І не торкнешся до натертих пліч,
Та не дає спинитись враже "діло".

Біжить крива, лама хребти, мов хмиз,
І лупає у душу безнадія.
Вам весело? щасливі? То ж бо -"пліз!"
Щасливий той, хто серцем не хворіє.
2011

Майбутнє наше на долоні.
Злетить, мов ніч, - не здоженеш.
Кружала чайних церемоній,
розмови – відблиски пожеж.
Ми вже такі, як ікебана –
в останнім подиху краси.
Лялькове свято на світанні
у серце щиро запроси.
Я в гості коропів покличу,
що покорилися вітрам...
Розкрилиш усмішку: не личить!
Відкину сумніви: пора!
Бо світлі обриси оселі
давно продовжили удвох,
і Бог зійшов до нас зі скелі,
і не покинув, наче Бог,
речам дозволивши творити
світи закоханих сердець.
... мовчить над чаєм недопитим
відлуння наших таємниць.
2011р.

Простелена серцю мандрівному
дорога з невидимим фінішем.
Всміхувся один зі шляхів йому.
Яке ж із узбіч гостинніше?

Чи, може, оте, бо та прихисток
тінистий зелений розкинувся?
Можливо ж, оте, бо там - тихий крок
струмку, де вода аж синя вся?

А серце замучене спрагою
та спекою вражене хижою, -
Його й чар потоку притягує,
і тінь звіддаля розніжує.

І де ж те, єдине, що мріями
невтомними нам намальоване?
Дорога ж хвиляста - неміряна,
мов лють квітневої повені...

(2011 р.)

Тягну скарб літ
повз терен, глід, мигдаль...
Розшила бісером торбинки й ридикюлі.

Скеміють пучки від розстібування клямбр
Перед Великоднем.
Рудіє флер із тюлі.
Перлистий досвід
налипа на дрік...
В пісок летять
незгоди,
глум,
розладдя...
Русалки сушать плетениці втіх.
Заледве зупиняюсь над проваллям!
Лікую рани, садна і синці.
Семаргл* заманює у сітки і капкани...

Часи знецінення, зростання цін,
Позалаштункових драчів, канканів.



* язичницький символ жертвоприношення, звір із головою собаки,
тілом лева, крилами орла, хвостом змії




2006-2011

***

Йде Персефона в темінь – до Аїда...
Деметри сльози зріють в небесах,
А вирлооке невтомиме Літо
Блукає із верейками в лісах...

В яру збирається туман імлистий.
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті…
Летять зозулі першими – у далі...

Прибляклі пелюстки – сухі й опуклі –
Борвій покликав танго танцювати…
Аїд цілує Персефоні руки –
І гірко
плаче
безутішна
мати...

Не витирає буре листя сльози.
Мо’, їх осушать мох і павутина?
Аїд радіє… Чорні вірші - в стоси.
Мине півроку –
Персефона злине.



2002-2011

вередлива кішко йдеш по сходах віршів
у сміливий ранок марних забуванок
на вустах твоїх - самоти печать

промовчиш – не скажеш про сльозину вражу
про печалі грим а в грудях білих грім
розітнув тебе – на «все» і «ще почать»

хай було багато принців і курантів
франтів –обіцянок – дурникам цяцянок
мандаринна ніч з поглядом вовчиць

ти тепер доросла – крізь пожежу боса
усмішка - це маска – не зірвати власно
по крижині йдеш –лебедем пливеш

доля що від лева – сніжна королева
роздавала фарби – світ виною шарпав
як він лише смів – слух забрать зорі

ти тепер не лялька - на віки заклякла
чорна туш стікає а любов чекає
на червленім дні – мальвами війни

Приземленная, монотонная жизнь...
Но безликой ее не назвать.
Мы ее познавали- и ты согласиcь
Нас с тобою теперь не узнать!
Взгляд под тенью ресниц...
А улыбка струится фривольно.
Среди множества лиц,
Лицезрея твое-мне становится больно.
Эта боль- не беда...
Это тайна, покрытая мраком.
Я хочу никогда
Эту тайну не путать со страхом!
Эта боль- не беда...
Это просто душевная рана.
Я тебя никогда
С прошлым путать не стану!
Ты- мое существо!
На тебя возлагаю надежды.
Ты-само божество,
Изменившее жизнь мою прежде!
Я глотнула вина-
"За тебя, моя дикая радость!"
А теперь-ка:"До дна!",
Чтобы дна у любви не осталось!

Я измучена тоскою беспредела,
Вся пронизанная холодом стальным.
Я отсчитываю дни,потом недели,
Я устала ждать и верить в сны.

Холод пронизал меня "до нитки".
Я замерзла...кажется,мертва...
Я не вынесу зловещей этой пытки!-
Опустились даже "рукава"...

Состоянье перешло в оскому,
Дрожь в коленках и шумок в висках.
Вспоминаю с нежностью истому...
Твое тело в маленьких руках.

Захлебнись опять безумной страстью-
Отведи сомненья за черту!
Не препятствуй чувственному счастью,
Счастью женщины, поверившей в мечту!

Был ли ты виноват,
Или я неправа...
Только все невпопад-
Все иные слова...

Просто жизнь поспешила
Наши судьбы устроить.
Раз судьба так решила,
Кто же с ней будет спорить?

Я б,пожалуй,поспорила,
Коль "игра стоит свеч"-
Оказалось, не стоило
Ждать последущих встреч.

Так решили за нас
Обстоятельства наши:
Ты в непрошенный час
Отрекся от Наташи...

Соперница моя не стоит
Моих тревог и слез моих.
Ее мой стимул не устроит,
И не захватит счастья миг!
Ей жизнь размеренная ближе,
Когда протоптанной тропой
Она идет сама с собой
И только свой лишь голос слышит.
Ей не понять моих деяний,
Размаха, трепета души...
Она-раба своих желаний:
Остаться в пустоте, в глуши.
Я принимаю жизнь "в натуре".
Она- по выдержанной теме.
Ей нравится "в тигрячей шкуре".
Но,разве можно жить по схеме?
Нева закована в гранит,
И ощущенье,будто спит...
А горная река бурлит,
Как-будто море победит!
Но, кто стучит-тому откроют!
А, кто заснул-тому покой...

падають білі сніжинки лапатими патами
партію в шахи задумала хитра зима
ми під її переконливо теплими латами
знов почуваємось дітьми брудними патлатими
давніми тільки а декого більше нема

щемну мелодію грає захрипла гармоніка
добре забуті мотиви мотають сльозу
нашої спільної рідно-безрідної хроніки
ми засвітились як свеми і кодаки-коніки
їде смітярка - це нас у майбутнє везуть

Я отдаю себя тебе:
Твоя и телом, и душою...
Мы,кажется,сродни с тобою.
И ты застрял в моей судьбе.

Как тяжело тебя любить-
Проститься мне с тобой труднее,
И оттого люблю сильнее,
Что не могу иначе жить.

Ты мне помог в себя поверить,
Помог подняться над собой-
За то довольна я тобой,
Так, что блаженства не измерить!

Вона вивертала навиворіт душу,
Неначе сорочку, на ранок потрібну.
Цю дивну білизну на вітрі просушить,
Сльозами гаптовану - гладдю і дрібно.

Захоплення в неї: збирати по крихті
Сімейні стосунки в єдину хлібину.
У всіх – різномастні «собаки зариті»,
І різні «скелети» за дверцями стигнуть…

Її пригощали пахким короваєм,
І вражень узвар – ніби щастя лекало!..
Вона всім бажала любові навзаєм,
І щастя своє собі мо-де-лю-ва-ла.

Вона сторонилась самотніх подружок,
Бо заздрість і загнаність душу роз’ятрять…
Самотність в квадраті – така осоружна!
Отож, спілкуватися з сім’ями – варто.

Ось жінка, родинно жоржиною квітне:
Всім дітям – по слову, і вже – ціла байка!
Вона часом втомлена і непривітна –
Буває, клопоче до самого ранку…

А та, що старанно стосунки збирає,
Шепне їй при зустрічі: «Щастя, та й годі!
У гості до вас – то неначе до раю,
Бо - затишно при найдощішій погоді…».


Ось інша – в своїй «зачарованій зоні»:
Душа не навернеться на чоловіка.
Рожевим фламінго стоїть на пероні,
Чекає на когось… хвилини без ліку…

А та, що взаємини ліпить, мов марки,
«Тактовно» зачепить словесним домкратом -
Нервово-принишклу заміжню товарку,
Вкарбує їй в мозок старі постулати:

Що ця поведінка – така недоцільна:
До болю, до реву, до тріску в суглобах…
Що шлюб – то єдине, що є в неї цінне:
Число без вагань дріб’язкового дробу…

А потяг розкремсав у темряві тишу,
І жінка – уже не фламінго, а… гуска:
Ніхто на пероні до неї не вийшов,
Ніхто в її капці рожеві не взувся…

А та, що сімейні легенди збирає,
Її поведе від перону подалі:
Сорочка навиворіт хай просихає,
І сприйме душа постулати банальні…

У різноманітних сімейних стосунках
Снувалась колекція ця принагідно.
Збирала комфорт,ніби зілля - віщунка,
Якій віщувати любов не набридне…

23.12.2011.

Городить хату у городах в нас Зима.
Їй ближче так до ковзанки, здається.
І вітру вже на вулиці нема,
І вже мороз не дуже задається.

Пташки полишать сховки і мерщій
Летять до годівничок на гостину.
Та їх порозганяє Сніговій,
Що завітав до Січня на родини.

Малює Січень на полях п'янкий пейзаж.
Дерева задрімали і не бачать.
А Сніговій додасть свій антураж
І хмари від розчулення заплачуть.
2011

Квилить у лузі ображений Вітер,
Б'ється крильми поміж верб.
Не оцінила Зима його витвір,
Знову взяла таки верх.

Хоче у шахи зіграти ще Вітер,
Може програє Зима.
Лиш за собою лиша вона вибір,
В планах же шахів - нема.

Може у карти із нею пограти?
Згодиться, певно, на це.
Тільки Зимі нема часу сідати,
Білить в салоні лице.

Він же забув - королевського роду
Є гордовита Зима.
Із простолюдом не гратиме зроду,
Всядеться мовчки сама

В пишнім палаці на троні сріблястім.
Має ж закони вивчать.
З Вітром невтішним жирової масті
Їй не престижно ж бо грать.

Хай погукає у полі він рівні,
Втішить образу і злість.
А для цариці, а хоч королівни,
Він тут непроханий гість.
2011.

СНІГ-СНІЖОК

А надворі сніг-сніжок
Весело кружляє,
Він дорослих і дітОк
М'яко огортає.

Білий пес, і білий кіт,
І садок, і школа,
Білий-білий-білий світ,
Біле все довкола.


ЗИМОВІ ГОСТИНЦІ

Ми радієм, бо зима
Завітала не сама,
Ще й на возі у торбинці
В неї є для нас гостинці:
Є дзвінкий, веселий сміх,
Є холодний, білий сніг,
Кришталево-срібний лід,
Від санчат, на гірці, слід.
Наче справжній віртуоз
Возом править Дід Мороз,
А його штовхає в бік
Зовсім юний Новий рік.


НОВИЙ РІК

За вікном хурделиця
Стелиться-метелиться,
Та не страшно дітворі,
Новий рік-бо на порі!
Гарно й весело гуртом,
Гамір, галас за столом!
Ось надходить дива час,
Дід Мороз іде до нас!
Вже закінчується лік,
Здрастуй-здрастуй,
Новий рік!


КОЛОБОК

Закотився у куток
Сніжно-білий колобок!
Не знав куди подітися,
Хотів собі погрітися!
Зробив один лиш крок,
І геть до нитки змок!
Був сніжний колобок -
Зостався лиш струмок!

Знов гуркоче мотор, перекреслює хмари,
Рветься вгору, несеться до самих небес,
А у грудях так тяжко, кружляють примари.
Лине думка вперед, в край, де рід мій увесь.

Ллється пісня землею, Україні салют!
Виблискують бані. Рідний Київ, я тут!


І так кожного року душа оживає,
Бо летить у далеке дитинство просте,
Тут любов материнська мене огріває,
І під спів колисковий у мріях цвіте.

П’ю тут соки живучі. Тебе земле люблю!
Завжди ставлю свій біль з чужиною на прю!

Білою пухнастою красою
кожну гілочку облив мороз.
І стоїть зима такого крою,
ніби це надовго і всерйоз.

Де акація, береза, де осика?
Ці кущі – ясмин чи бульденеж?
Тихо йди: ні шелесту, ні крику,
бо цю казку ніжну сполохнеш.

Уночі рипучими стежками
йшов дідусь у білій бороді,
ніс драбину змерзлими руками,
ставив під деревами, тоді

піднімався на щабель найвищий
і над галузками чаклував...
Хмари з неба прихилялись ближче:
нум, дивіться, не ловіте ґав!

Щось із торби дістає дідисько,
тихо так до гілочки несе...
За кристаликом кристалик блиска...
Дід будує... іній!.. От і все.

Гілочки тонесенької липи
крихтами коштовними покрив –
і пішов (ногами рипу-рипу)
до нових, іще дивніших див.

А коли зажеврів крайчик неба,
дід уже подався на спочин.
Там у нього, вдома, все як треба:
тепло, затишно, гуде камін...

А у нас – краса і захват щирий:
сонце й іній, блискітки і дзвін!
Сміх і радість. І душа у мирі.
Самоцвіти падають з ялин.

2010

Боги не вічні. І нема безсмертя.
Вони живі, лиш поки люди є.
Мов прохачі під церквою обдерті,
пантрують усеможество своє.

Такі самотні і такі байдужі –
ідуть, зникають… Шелестить пісок.
Навіщо їм оті молитви, душі?
Доволі пережованих казок.

Високе небо? – чистота сумнівна.
Який завгодно – найясніший! – бог
любить по-справжньому ніколи не зуміє.
Бо щоб любити – треба… бути вдвох.

Богам не пахне фіміам чи ладан.
Величні храми, служби – не для них.
Та кожен бог життя віддати ладен
за дотик… поцілунок… ніжний вдих…

2011

Зів’яли, розмилися тіні в траві.
На хмари пухляві лягли акварельно
червоні мазки напівстертого пензля…
Прорізався холодно погляд зорі.

Сріблиться дрібненька мозаїка хвиль.
Дзвенять гостролезо листки очерету.
Покрапують звільна вербові сережки…
Гойдається маятник-човен пустий.

Шерхоче у лузі торішній будяк.
Свіжіють долоньки щавлю червонясті.
Ясні небеса переповнені щастям…
І не дотягтися до нього ніяк.

2011

Дивлюсь крізь прозорість вікна...
В повітрі грудневім зрина
холодних ударів зими
пробуджена сила.

А вулиця, щемно бліда,
бо впала стверділа вода
на землю, тримає грудьми
з ножів гострих килим.

Холоне, біліє життя,
в снодійний загорнене стяг.
Мов птах, що додолу спустив
поламані крила.

(2011 р.)

Утомлений простір упав
в обійми нічного спочинку,
ковтнувши іскринку
вечірніх заграв.

Мереживо вулиць міських,
розніжене тишею ночі,
смакує охоче
коктейль із утіх.

Посіяна в ньому легка
знемога від пестощів штилю
зростає щохвилі,
солодка ріка...

(2011 р.)

Можливостей у всіх багато,
на все потрібен тільки час,
щоб вміло їх опанувати,
та скаже це не кожен з нас.

Дивитись можна, та не бачить
і слухать можна, та не чуть...
сміючись можна гірко плакать,
а памятаючи забуть.

Людей не можна в мить судити,
хай собі кожен скаже з нас,
і першим враженням лиш жити,
та робим це ми повсякчас.


2005 рік

Владик вчора мамі пожалівся:
-Щось животик в мене розболівся.
Мама каже: - Може, з’їв щось, сину?
Треба швидко нам знайти причину.
Зараз я попрошу нашу Юльку,
Щоб знайшла тобі якусь пігулку.
- Це недобрі ліки, треба ліпші,
Он в бабусі Галі є добріші.
- Що ж за добрі ліки треба, Владку?
- Бабця вчора дала шоколадку.

вітер приносить хмари,
хмари приносять зливу,
весна помирає у травні
зовсім не_галасливо.
процесія йде зі Сходу,
гомункули різних націй
не в змозі вгадати природу
природних ре_інкарнацій.
складається днів намисто,
я_ти споглядаємо просто,
коли серед альфа_міста
зростає наш бета_острів.
і винні у тому хмари,
а також, можливо, злива.
ти швидко прямуєш у травень,
а я … підкрадаюсь зліва.

я - твоя дівчинка у скляній кулі,
загерметизована у почуттях і снах,
стою на пуантах,
на одній ніжці під музику кручуся,
щойно ти повернеш срібного ключика.
грай, музико, грай,
танцюй, дівчинко, танцюй,
у цей снігопад,
що довіку сипле тобі на голову...
я - твоя дівчинка, зваба твоя солодка,
що прийшла з казочок та дитячих снів,
ти не хотів дарів юності моєї,
любощів моїх невмілих, цнотою стриножених
ти просто бажав мене малювати
і малював...
а я знемагала в коконі кохання до Ґумберта,
який впритул не бачив Лоліти та все малював...
я знаю ти творив жіночий портрет Доріана Ґрея
у якій кімнаті ти його заховав?
я хочу побачити, якою могла би бути,
якби не залишилася дівчинкою твоєю...

Твоє тату - у вигляді змії,

моє тату - у вигляді віночка,

А уночі, коли на груди ляже

Зимова Ніч,

твоя ручна змія

з руки стікає,

і повзе до мене…

І розплітає мій вінок,

і обвиває стан дівочий (який же ще!?),

лоскоче, прагне, хоче, вабить...

І хай та ніч ніколи не мине

як не минають дні,

коли тату ти карбував чарівними словами,

яких з моєї Матриці ніщо вже не зітре...

Якби я уміла зменшуватися і збільшуватися,

Як, наприклад, Аліса,

скуштувавши печивко чи випивши краплю чогось-там,

це було би чарівно!

Я жила би у твоїй кишеньці, на рівні серця,

Як дівчисько-мізинчик, Великий малий Секрет,

Ти катав би мене на собі від самого ранку,

Годував би по крихточці – цукром, вином, ікрою,

І як пташку, садив би мене на своє плече…

І я би далеко не відлітала би,

боячись загубитися в П'ятому Океані.

А в п'ятницю, коли приміські потяги, сонні та п'яні,

звільняють місто від трударів та імітаторів праці,

Ми би з тобою злітали на Лису Гору радіти Сонцю,

що заходить і Місяцю, що повновидо сходить...

Ми би були з тобою одні, як Адам і Єва.

Я би тебе не ревнувала, до жінок, які чомусь такі напомажені та жіночні,

охочі до слів твоїх та посмішок-поцілунків.

А ти не носив би на собі клунки обов'язків та зобов'язань

А лише мене, легку, як ота пір'їнка, на листівці,

яку підписав Дональд Шимода своєму співавторові,

Річарду Баху...

Де дуби докупки хилять голови ясні,
де співає сивий вітер полю «Ясени»,
де ворожить ніч на зорях сорок сім сторіч,
ти мене поклич в дорогу, у життя поклич.
Не хили до мене небо і зірок ряди –
ти мене за теплу руку в хату заведи.
Заяснися морем синім, сонцем засіяй,
забери з людського пекла у маленький рай.
Зацілуй, залюль назавжди, залюби навік,
як залюблює дружину вперше чоловік.

Подаруй мені, мила, кохання мотив,
Заплети у мелодію ласку дівочу.
Я у пісні твоїй народитися хочу,
Умирати - у ній поготів.

Дай мені кілька нот, слів - хоча би рядочок.
Все життя я б дарунком оцим дорожив,
І до коди ішов, як оратай до жнив,
У обіймах синочків і дочок.

Без пісень і хлібів обезлюдніє світ,
Душі людські спресуються в чорний граніт
І окутають землю темнóти…

Я слухач, я глядач, я голодний прохач.
Хоч діезом мене в нотнім стані зазнач,
Тільки десь притули… біля… ноти.

23.12.11

А на нашій та вулиці насипано жита.
От як вийде челядь гулять – так як перемита.
Із пісні


Хто вперше у долоню ширку вклав –
Чан у готелі „Пекло” вмить замовив.
Свій кус-хосен безжалісно урвав.
Чимало лез в „хлібинці”, людські жовна...

Плач, жертво, що помчала з пункту Д у А!
Мелькають ломки – придорожні станції...
У челяді пахке слівце „трава”
Вимарює смалкі асоціації.
Ти ж упадеш – на тріщини платформи!
Застрягнеш, наче муха у меду.
Аїд лиш знає колір уніформи,
В яку обмундирують – у аду.
Наркозалежний, саме там угледиш
Усіх сп’янілих від прибутків слуг,
І під чортів шорсткі аплодисменти
Вас ескортують в Закут Вічних Мук.
Мо’, пощастить того в колоні стріти,
Хто шприц простяг – жетон до наркоям.
Ти вже забув, як пахне сосон віття,
Для тебе рівні Бекхем і Хайям...
Ти не помстишся в тартарі лакузі,
За чорноту вигинистих доріг!

Завжди твереза, сумно шепче муза:
– Їм присуд – кайфувати у смолі...


2003-2011

І ходи ти дорогами серця свого й видінням очей своїх…
Із книги Екклезіаста


Він має два відсотки зору, а вона –
Аж три... Гуцикають онуків,
Хлібець – із маслом, у оселі – лад…

Заплющу очі.
Хай працюють руки.
Непросто зелень кинути у суп.
Так неможливо ґудзика пришити!
Навпомацки – у ванну...
Мило... Гуп!
А ще ж отак мені салат кришити,
Складати аркуші у течку, кекс пекти,
Полити фікус, примулу, крассулу…
Із берега – у човен... і пливти...
Про те сімейство з радіо почула.
Муж малозрячий бігає давно.
Він – марафонець, має міх медалей!

І зір, і сліпоту дарує Бог.
Ти моделюєш серця магістралі.


2007-2011

Я не буду з тобою сьогодні
Ділити хвилини навпіл…
Вип’ю кави в старенькій кнайпі,
Погортаю журнали модні

Й повернуся знов на роботу,
В кабінет, що просяк морозом,
У настільну нудоти дозу
Пірнати. Таки достоту

Я не буду з тобою нині,
Бо між нами шляхи розриті
Ще і двері на ключ закриті…
Та хіба в цьому двері винні?

Причина мені лиш відома:
Я забув телефон удома…


2011

На те же грабли судьбы
Под барабанную дробь
Сквозь черно-белые
Дней полосы…

Но даже светлы умы
Прошли сквозь слезы и боль,
Кусая локти, и рвя
волосы…

Да, настроение сплин
Сводило многих с ума,
Так появился раздел
Статистики.

Синдромом Вертера в быль
Переболела страна,
Статьи, заметки –
вал беллетристики.

Когда, казалось, застыл
В своих стремлениях и,
Уже спешить, побеждать
не хочется,

Тогда подумай о тех,
О них, да, черт побери,
Кто догоняет.
А одиночества

Тебе не хочется, нет!
Не время близких терять,
Тебя же им - потому
ВЫСТОЯТЬ.

Не стоит жизнь на гроши
Моментов сплина менять,
«To be continied» - как?
Не-За-Ви-Си-Мо!

Посміхніться і вам неодмінно всміхнеться життя!
Я не прагну здійснити усі ваші віддані мрії,
Я лиш хочу щоб ви для себе усе ж зрозуміли
Всю суть таємничу свого не просто буття!
Посміхніться і вам, неодмінно всміхнеться життя!!!

Не журіться, бо лише журбою нещастя живе!
Чіпляється ніг, не пускає ступати вперед,
Посміхніться журі і на світло ідіть попри все.
Лиш упевнених в успіх ніяка напасть не бере.
Не журіться, бо лише журбою нещастя живе!!!

Не баріться в дорозі до ваших таємних бажань.
Не так вони довго живуть поміж наших думок,
Так швидко вдягає життя заборони замок
На кращі надії, пориви летких сподівань.
Не баріться в дорозі до ваших таємних бажань.

Посміхніться! Усмішка продовжить життя,
Внесе в його хід добра і надії краплину,
Закрутить у вир безкінечного ходу неспинний
І враз проведе на світлі стежки майбуття.
Посміхніться, хай ваша усмішка продовжить життя!!!

19.12.2011Р.

"Привіт! Це Микола Луценко, і ось вам мій оптимістичний прогноз. Скрізь в Україні очікується мінлива (через феєрверки та салюти) новорічна темрява. Місцями зі снігом, місцями без... Але позитиву усім нам додасть відома новорічна пісенька, яку особисто я наспівую, коли ніхто не чує..."


У лісі... Лісі? В Києві
ялинонька "зросла".
Здавалося масивові -
зеленою була.
Здавалося масивові -
зеленою була.

Ні лисеняти хитрого,
побігло й зайченя.
Наїхало там - іго-го -
три власники коня.
Наїхало там - іго-го -
три власники коня.

Один із них із мерії,
соліст для всіх бабусь.
Багато біжутерії...
Сказати б, та боюсь.
Багато біжутерії...
Сказати б, та боюсь.

А інший - з податкової,
у солов'їній - ас.
Освіти виняткової
з питань ціни на газ.
Освіти виняткової
з питань ціни на газ.

А третій дещо скаржиться
й прощає водночас.
Чекає, доки вляжеться
економічно час.
Чекає, доки вляжеться
економічно час.

У лісі ж і зустрілися,
де досі зайчик ріс.
Податки припинилися
і зник десь хитрий лис...
Податки припинилися
і зник десь хитрий лис...

Ялинка, що на пенсії,
зосталася одна.
Продовження каденції
чи інші імена?
Продовження каденції
чи інші імена?


А налий хто Миколі Луценку...

"У лісі, лісі темному,
де ходить хитрий лис,
росла собі ялинонька
і зайчик з нею ріс..."


23.12.2011

к пальцам трепетно холод ластится,
непогодой морозно пасмурной,
за снегами в разделах кластерных,
под ногами, по стеклам плавленым.

и разливисто семиструнными
не словами, а так - шептаньями,
многострочными, полнолунными,
где-то точными, где-то странными.

песней звучною, резвой, звонкою,
да летящей походкой праздности,
вновь кокетливой незнакомкою
улыбаясь глазами-стразами.

песней звучною, резвой, звонкою,
вдохновенно манящей скоростью,
в звездопады ночные, осколки,
к мириадам огней, тихим спорам.
2010

найдовша ніч у році плаче гіркими, як вчорашній чай, думками.
підбирає тебе сонного та безпам'ятного на плече
і несе спочатку вулицями, а потім уже полями
до свободи, яку персонально тобі колись обіцяв Че.

найдовша ніч у році одягає на тебе панчохи й благеньку сукенку
і замовляє таксі, щоб до ранку гуляла з хмарами.
от лише не пояснює що робити з густими сутінками,
які випадають під ноги обпаленими Ікарами.

найдовша ніч у році ховає свою совість у долоньку
спершу дозволяє відчути всі страхи (минулі й майбутні).
а потім цілує на щастя усіх синів і кожнісіньку доньку
і дарує їм зорі з небес, немов би це кульки ртутні.

Не даруйте квітів їй, не її коханий.
Не несіть замордованих
Далеким перельотом
Із Голландії до її дому
Німих троянд.
Не засяють вони у пітьмі,
І не вам заспівають «осанну»,
І вже не принесуть насолоди
Від минулих і нинішніх свят.

Коли змушена буде
До рук їх усе-таки взяти,
Й пелюстки нерухомі
Її полоснуть по щоці,
Пригадає: колись,
Без якоїсь знаменної дати,
Один хлопець прийшов
Із бузковим букетом в руці…

О невдячність жіноча!
Зрозумійте її, не кохані.
І добробут, і злагода:
Ваших чеснот – ціла рать…
Та згадає вона, як колись,
На бузковім світанні,
Її юний знайомий
Не наважився поцілувать…

10.09. 2001.