Ген вже паморозь на скроні тихо осіда,
Коли вас не розуміють – це ще не біда.
Коли вам крізь зуби цідять солоду слова,
І тоді ще не болить хай ваша голова.

Коли вас розбили гірко за якісь вірші,
Значить є там таки зерня і тепло душі.
Коли вітер носить степом наклеп і хулу,-
Ворог заздрість розливає проти вас гнилу.

А коли мовчанням дише сторожко до вас
Все оточення навколо у непевний час,
Викликає насторогу хай такий розклад.
Отже маєте достатньо ви, напевно, вад.

Поспішать троянд не варто брати з рук льстеців,
Бо можливо змій там підлий десь кубельце звив
І готовий вас вжалити, – лиш сягне рука,
Хай вже краще терну гілка давня і суха.

Хай вже краще слів гіркущих спити полину,
Аніж солоду хмільного ядом у війну.
Так ось втратиш рівновагу, пильність й твердь землі,
І одраз здолають сили, – чорні сили, злі.

Зелена музика трави,
Блакитна музика небесна –
Серед зими в мені воскресла
Яскравим образом живим,

Де повні луки цвіркунів,
І в небі жайворонкам тісно...
Дзвенить мелодія первісна
У лоні висніжених днів.

Дзизкочуть мухами шибки,
Гуде хурделиця джмелино.
А я, забравшись під перину,
Милуюсь літом залюбки.

1998

І знов очей бездонна голубінь
У себе кличе, утопивши сходу.
Таких очей ще не бувало зроду, -
Не так яскріла піднебесна синь!
І знову дум, не пройдена гряда.
Здавалося б, куди поділись сили,
А потім де узятися зуміли,
Коли неждано підійшла вода!
І віддзеркалилась у них життєва суть,
Замайоріла листом пожовтілим.
А сині очі кажуть:? «Не забудь!
Минулі дні, яких зібрать не вміли!»
І бачать сині очі крізь віки,
Обрамлені у темно-сині вії.
Вони ввійшли у душі, у казки,
Символізують потаємні мрії.
А безголосі губи лиш у снах
Про їх підступну синь до нас шепочуть.
Ми їх не чуємо і бачимо в очах
Свого майбУття синьооку постать!

жовтень, 2011р.

Жовтий лист засипає дороги,
Стелить килим на землю сумну.
Йде осіння пора в природу
І займає в ній нішу свою.
І життя, і любов, і довіра
Жовтим листом під ноги лягає
І стежками незвіданих звірів
У майбутнє життя пробігає.
Осінь сиве волосся малює,
Павутиною крони вкриває,
Осінь віддано й щиро сумує
За минулим, якого немає!
Вже відкриті у зиму ворота.
Зігрівають думки про тепло.
Йде осіння пора і щороку
Стука голим гіллям у вікно!

жовтень, 2011р.

Ты знаешь, а у нас опять дожди:
Деревья плачут – листья пожелтели…
Тепло осталось где-то позади,
Глядишь, и скоро запоют метели.

Душа лишилась красок октября,
Уже не греет солнце через окна.
Мне кажется, что осень зря пришла –
И без нее достаточно все сложно…

В газетах пустота и полный бред –
Война и политические дрязги…
Я прячусь от всего под теплый плед
И снова перелистываю «Сказки»…

…мне нравится читать твои стихи,
В них мы опять полны любви и счастья!
Но я забылась… Счастье позади…
И мы с тобой – разбитые на части…

Агов! Агей! А де ви? Відгукніться.
Можливо й ви самотні, як і я.
Можливо й вам за думами не спиться,
Можливо й Вам десь мрія засія.

Можливо й ви теж прагнете розмови,
Можливо й вам є що розповісти.
Якщо, звичайно, не йдете на лови,
Й якщо, проте, не носите «хвости».

Якщо у вас порядне й щире серце
І думка не блудлива й не брудна.
Ходімо разом, друже, до озерця,
Й відступиться годинонька судна.

Ми з вами поговоримо про долю,
Про шлях життєвий й досить не легкий,
Про урожай цього річ в нашім полі,
Про золоті налиті колоски.

А може поговорим про кохання,
Про ваше і моє, і водночас
Застане за розмовою світання
І розведе у справах знову нас.

А може навіть статись – об’єднає.
А може спільне щось нас поєдна.
То Бог про те усе один лиш знає,
Та все ж душа не лишиться одна

Учора ще хилилась до плеча,
молила вберегтись у цьому злому світі,
а вже сьогодні знов, як зазвичай,
наступній жертві розставляєш сіті.

Звичайно, Київ – не якийсь «п’ємонт»,
тут зовсім інші мірки і масштаби -
«У вас - біда, а ми їмо, п’ємо,
фіксуєм штампи, видихаєм штами,

заносим дані до нових анкет -
у нас не терплять пауз і заминки…»
Чума - у Львові, в Києві – бенкет!
Чи це всього лиш по мені поминки?..

листопад 2009

Добрий день, земляче, з теплим літом.
Ми давно знайомі, та проте,
В день такий я шлю тобі привіти
Й мовлю своє слово золоте.

Добрий день, мої поля і луки,
Що дітей зростили, мов орлів,
Золоті їм виплекавши руки,
Вигранивши сотні голосів.

Земле слобожанська, рідний краю,
Де такому рівний бачив ти?
Я такого іншого не знаю,
Кращого за нього не знайти.

Тут багаті й плідні чорноземи,
Тут хліба хлюпочуть, мов моря.
Я тобі вклоняюся доземно,
Земле, годувальниця моя.

Це дідів і прадідів колиска,
Це лелечий щедрий диво край.
Цій землі вклоняюсь низько-низько
І цілую пишний коровай.

Сюжет банален до зевоты:
осенний сплин и бла-бла-бла.
и хоть его печальны ноты,
печаль, естественно, светла.

И журавлей извечных стаи
летят опять-таки на юг.
И небо цвета ржавой стали,
и меланхолии утюг.

Так всё привычно и знакомо...

Но, Боженька, скажи опять:
«Та паутинка невесома»,
а большего не дай мне знать.

2011

Сьогодні відходять від пристаней літ кораблі,
Іще одна вічність вдаряє у груди прибоєм, –
Забута тональність, де я співпаду із тобою,
Й пекуче "люблю" прозвучить на пір'їнці землі.

І, може, усоте відкритий празір океан
Впаде шумовинням на берег мазка Ботічелі,
Де кожне "люблю" – як початок світів і містерій,
Легенд і героїв, і наш нескінченний роман.

Упійманий вітер з пелюсток обтрушує сніг,
Гойдає півнеба негода вітрильна і рання,
Бо кожне "люблю" – як журавлик надії – останнє
Народження-смерть на спіралях самотніх доріг.

***
лист
поволі пада
переді мною на стежину
та не про лист я кажу
а про ніжність
*

Доречні у пору айстрових
Реверсії лісу настроїв,
Міфічність пісень дерев його,
Фантоми тепла жовтневого,
Сольфеджіо сонця променів,
Лякливість комахи втомлена,
Сіяюче листя росяне,
До німбу вплетені осені.

В стовпчики перемножені
Відблиски на вікні.
Ми розминутись зможемо
Певно що й по струні.
Нам те уже за звичкою -
І не хитнутись щоб.
Білою рукавичкою
Доля втирає лоб.
Кажуть, що листя падає -
Буде комусь зима.
Ти мені нерозрадою.
Сльози і в зорепадів є
Там, де снігів нема.

14.10.2011 Умань

Любимая, странник твой дорогой,
Он в Пути - полет Домой.
Помнит всегда о тебе
И позабыл, забыл о сне...

"Видио" тебе - осознанно,
Ошибке быть недано.
Письмо прочти и узри -
Священный союз - слияние в Единстве любви.

Пусть это очень смешно,
Но, на небесах все давно решено.
Помни о чаше Вселенной в груди,
Висока " цена " - прошу вертикаль удержи.
2011г.

УРОКИ СОЛОМОНА

66

“Праведність люд підіймає,
а беззаконня – то сором народів.”

“Де істині місця немає,
там добре живеться незгоді.”

Свіча вже догорає.
Над нею нависає
нічної темряви п’ята.
Погасне вогник - темнота,
відомо, тіні поглинає.

Свіча погасне - сумрак ночі
по край наповнить мої очі...
Тепер я знаю: темнота -
не пустота!
Перестаю боятись ночі.

Передбачаю одномірність темноти:
ні ширини, ні глибини, ні висоти...
Одна суцільна чорна маса,
що не підвладна руху, часу...

Її законів не збагнути.
Її ніяк не оминути.
Невідворотно приближаюсь, йду,
свою прискорюю ходу,
щоб на границі дня і ночі оглянутись
і кожною мізерною клітинкою відчути
абсурдність дня, й вітати вічність ночі!
До 2006

Оживуть у моєму серці
амфібрахій, хорей і ямб -
всі мої двадцять тисяч герців
завібрують твоїм ім’ям.

Сім мільярдів моїх нейронів
захвилюються в унісон,
стугонітиме знов у скронях -
ну невже це усе не сон?

Та ударить мене нежданно
струмом блискавка в сто ампер -
знову в річку, ту саму – давню,
чи ввійду я ще раз тепер?!

весна 2010

девочка ищет солнца,
молча вдыхая дым.
вот новый день начнется -
солнце начнется с ним.

девочка ищет света
с ярким разрезом глаз.
девочке вечно лето,
девочке вечно джаз.

девочка расширяет
маленький мир внутри.
девочку окружают
жаркие фонари,

низкие парапеты,
трав и цветов клочки,
солнечные сонеты,
стекла-и-сталь-зрачки.

девочка ищет солнца
с ярким разрезом глаз.
солнце в ответ смеется,
плавится контрабас.

девочка ищет света.
сказочная, смотри.
ловит твои приветы.
маленький мир внутри.

2011

Ты в заботах, как дождь неизбежных.
И грустить не ко времени – та же тоска.
Боже, как ненавистна эта рука,
Необходима как! В прикосновениях нежных.

Где-то в пустыне, прожженной солнцем,
Между барханов, кактусов и миражей
Бродит дух конкистадора, обходящий колодцы,
Убиенный, избавившийся от пажей.

Да и нужны ли тени тому, кто львам
Прикрывал пасти белой панамой?
Может, самому превратиться в тень –
галерный хлам,
Утонув здесь, в горячей ванне.

Ты не знаешь. И это печально.
Труден путь улетевшего в ночь мотылька.
И сжимается чья-то рука
То ли в ненависти, то ли случайно.

Останнє листя обриває вітер.
Раніше пестив, а тепер - сміється.
Скупу сльозу горіх самотній витер,
це ж бо зимі скоритись доведеться.

Це ж бо її такі розкішні шати
прикриють тіло і вростуть у душу.
І байдуже: терпіти чи прощати,
коли не хочеш, коли просто мусиш.

2003

вдертись до тебе непрошеною зимою,
вчасно знечуливши садна, які кровлять
після безглуздих занадто цинічних воєн,
що залишили у шкірі голки проклять.

«знаєш,- сказати, маскуючи прірву йодом, -
досить шукати дива на сухому пні -
жоден із нас не змінився ані на йоту,
треба нарешті віддати належне «ні».

вибрати дві абсолютно криві дороги,
лиш би від полюсу звички урізнобіч.
щоб не чіпляти своїх ярликів на когось
і не мовчати, байдужими, віч-на віч.

Хай до зими лише два кроки -
осінній спокій на душі.
Я не соромлюсь власних років -
і далі буду не як всі.

В волоссі іній так іскристо
сріблиться - в серце не пущу.
Поки цілує жовте листя
остання крапелька дощу.

2004

О часе, ведеш ти усіх на аркані –
Скорилися грішники та бездоганні.
В галопі пліч-о-пліч гріховність і цнота,
На просторі слави ганьба партизанить.

***
Що слава для нас? Найпримхливіша гостя.
Є друзі у неї, та відданих – горстка.
Зміцнівши та зрісши на хлібі дерзання,
Вмирає завжди на хлібах бутафорських.

***
В часоплині гендлярська гармонія є:
Хтось купує епохи, бо хтось продає.
Недоречності всі приховає каміння.
Кожен камінь натхненно мовчить про своє.

***
Життя – факір. Не встежиш за руками.
Примножуєш ілюзії з роками.
Радієш: злиток золота отримав,
А виявиться згодом – просто камінь.

***
Парадоксально: за життя зуміли
Сягнути благ усіх душею й тілом
Не ті, хто мислив, мудрував завзято –
Хто збайдужів над книгами Сивіли.
2010р.

Через сторінки польових орбіт,
Через сніги скривавлених балад,
Ти вперше почуваєш дивний світ,
Буденний дотик незвичайних свят.

Росинкою життя безсмертних дів,
Ти впав на Землю ангелом весни,
Далеким співом займаних гаїв,
Ти впав сюди народженням краси.

Твій перший доторк вуст розтав, як лід,
І розлетівся поцілунком чар,
Розбив смертельні стріли Артемід,
Засяяв як незнайдений квазар.

Твоя жага очей здіймає кров,
Розбуджує корозії комет,
Знаходить таїну забутих мов
І розриває суму злий стилет.

І перше слово, спущене з душі,
І перше свято першого життя
Тобі співало знахарські вірші
З Едему неземного каяття.

Усе для тебе вирушило в путь,
Тебе чекає вже Чумацький Шлях,
Заради тебе зорі світло п'ють,
Збивають куряву стооких клятв.

Вони тобі дарують сотні літ,
Історії незвіданий сувій,
Сплативши усмішкою тонни мит,
Ти поринаєш у космічний вир.

Лише для тебе сяє Оріон
І ніжно посміхається Земля,
Узявши міцно поміж віки сон,
Усе для тебе спить, мов немовля.

І ти засни хоч на єдину мить,
Полинь в містичний тихий унісон,
Для тебе небо снами майорить
І зве, і зве тебе мерщій в полон!

25/09/2011

УРОКИ СОЛОМОНА

62

“Безбожний посол у нещастя впаде,
а вірний посол – н е м о в лік.”

І той, хто за Господом слідом іде,
На вірність дав серця обрік.

Ця засинена в темінь імла зберігає відбитки долонь,
бурштинові ялинові сльози покотилися яблуком Євиним.
Із якої далекої далі неможливого «вірю» було
із глибокої синьої глини нас зробити такими миттєвими,
щоб крізь вушка мільйона голок…
щоб під голку тремку патефона…
у безмежність чиюсь безборонну,
мов розділене навпіл ребро.

Несходимістю ніжко-глевка, безоглядністю жовто-кленова
край Чумацького білого шляху ця болюча до крові стерня,
бо рознесене на галузки весняним нетерплячим дібровам
і подрібнене донеможливо на фотони зникомі імʼя.
А було ж знавіснілим дощем…
А було ж – наполеглива магма,
що остигнути зовсім не прагне,
а благає вулканіти ще.

Де метелика помах застиг у зіниці блакитним стоп-кадром,
там росте невагомістю снів, розростається, мов омела,
із плаского і звичного «моно» доростає катренно до «квадро»
серце серця, осердя зернини, найдрібніша пірʼїна крила,
що ще знає дорогу назад,
стати тут – і ні кроку, ні слова.
Сльози Євині – ще бурштинові –
всіх оплачуть і всіх воскресять.

З таким як у тебе обличчям не варто писати казки—
Ти власному слову не віриш, і я не повірю,
Що пів королівства в кишені, що вермут у тебе слабкий,
І колір індиго насправді є вицвіло-сірим.

А я так любила спускатись в розмови твої аж на дно,
Знаходити мушлі, крупніші, ніж соняхи в серпні.
І слухати: цю або іншу, допоки за нашим вікном
Від галасу вулиць не стане ранково-нестерпно.

На жаль, ти ніяк не навчишся прощати собі помилки:
Школярські образи і перше кохання, і зраду.
Від цього твій голос щоразу складніше назвати дзвінким,
Від цього думки, як реактор, виходять із ладу…

УРОКИ СОЛОМОНА

6

“Хто відплачує злом за добро,
не відступить лихе з його дому.”

І нестиме він чорне нутро
У вогненну пащеку Содому.

Метаморфози без духовності:
Від простоти – до просто дикості.

Складна мутація безмовності
З побічним проявом дволикості.

Роздвоєне жало двомовності,
Синдром набутої безликості.

Душа народу – в резервації.
Яка тяжка хвороба нації!

2002 (2011)

Осінньопізня, майже незнайома,
А слово мовить – наче проспіва,
І затишно стає, й вагома втома
Десь пропада – мов дощ її змива
Травневоочищальний. Що боліло,
Те перестало. Клопоти нудні
Забулися. І небо проясніло.
І мимохіть запраглося мені
Обняти жінку – розгадать загадку
Її принади й зваби. Та боюсь
Порушити усталеність порядку,
Ославитись на посміхи комусь.

Ведем коротку, незначну розмову,
Банальним оскверняємо уста.
Й розходимось.
І звідусюди знову
Зимова насуває самота.


2003

Юнацькі мрії - щирісний наїв -
Звичайно ж, не збулися. І не дивно,
Що солов’ї сміються переливно
З мого наїву нині. Солов’їв
Не винувачу. Марківських гаїв
Не обминаю, як, бува, приїду
В село. В гаях свого шукаю сліду
Й наслухую вже інших солов’їв.
Ось тут я вперше Катю цілував,
Невміло дотикаючись губами
Куточка вуст. А за тими горбами
Нам ранок роззозулисто кував
І жайвором виспівував. Якби
Все повернути й знову повторити,
О як би я зумів тоді любити,
Не ведечи рокам своїм лічби!
Юнацькі мрії в сивій голові
Призводять до найтоншого інтиму:
Заплющившись, ітиму я й ітиму -
Куди? - по нетолоченій траві...

Той віз, що був донині там,
Двигнули з місця спільні сили,
Та він упав в одну із ям,
Що рушії друг дружці рили…

15.10.11.

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

Годинник б’є дванадцять
На вулиці йде сніг,
Нас в хаті кільканадцять –
Святкуєм Новий рік.

Радіє дід із сватом
І в хаті чуйно сміх,
Ми із великим святом
Вітаємо усіх!

Не клявся Тобі у безмежнім коханні,
Що зорі всі з неба до ніг прихилю,
Та вдень і вночі, в надвечір'ї й світанні
Я знав, що Тебе щохвилини люблю.

Ти стала моєю клітиною тіла:
Я не алергії набрався прикмет,
А сила духовна із нею зміцніла -
До зради посилила імунітет.

Це все так якось дивно на душі,
І я навіть не знаю
Куди змістились різні полюси,
І хто це небо крає.

Я цілу вічність вірила у лід,
А жила з водограєм,
Веселка падала зі мною вниз,
А я й не відчувала.

Почуй мене мій сумнів навесні –
Зимою я мовчала,
Лиш той кришталь, що впав мені до ніг,
Уламками збирала.

Не ті слова, не ті сніги прийшли –
Зима все марнувала,
Я ж не чекала ранні вечори,
Та кожен зустрічала.

2011р.

Несбыточный апофеоз твоих зеркал
Стеной дождя стекающих тех слез,
Неужто этот дикий урожай –
Лишь то, что только уважать ты смог.

Ты лист кленовый, падающий вниз,
Ты боль, что пробирает до костей,
Неизлечимую тобою высь,
Забытую тобою лень.

Твой мир, и мир кривых зеркал,
Наверно, я от моды отстаю,
Как тот серьезный серый кардинал,
Как птица, что убита на лету.

2011р.

Яке ж то глупство покохать вас , пані!
Блискучу пустку почуття лоскоче.
Зручненько примостившись на дивані,
Ви загадку в свої пустили очі.
Але нема для мене таємниці
Ні в погляді, ні в дотику, ні в слові.
Байдужі ви, крижинки волошкові
Підкреслюють пронизливі зіниці.
Не вміючи зігріти промінцями,
Ви сонечко сприймаєте рослино.
Не жагу і не гордість, а людину
Я зичу вам кохати до нестями.
Я зичу вам все те, що сам відчув,
Та схоже, що таки я марне зичу,
І геть іду, і серед ночі кличу,
І уявляю, ніби вас забув.

***
сьогодні вечір належить тобі
сиджу за столом
відклавши папери
дивлюсь у вікно
і думаю про тебе
*

Пародія

Чомусь медами пахнуть грози,
Іскра, вогонь, на серці щем…
Нас в ліжку двоє - цього досить!
(Бо ми не в Швеції живем)


30.09.2011

Під небом чорним
холодних крипт
тамує горло
прощальний хрип.

В тупому лезі
прозрінь і більм
моїх поезій
вмирає біль.

В серцевих гротах
ще б’ється крик -
надривний протяг
підземних рік.

По їх коритах
несеться вчвал
назустріч бритві
кривавий вал...


лютий 2010

звичайно ж,
повірю словам
про звиклу приреченість листя,
що літо ввижалося нам.
і осінь – пора,
а не шрам.

а вигад розвіється.
там,
де хмари минають перисті.
і тільки зостанеться чиста
сторінка небес.
і на грам
полегшає пафосність
драм.

У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ОК !
Ви від заздрощів хоч лусніть,
в хлопа – біла полоса.
Його посмішку лукаву,
хтивий погляд з-під чола
випромінюють екрани,
моніторять всі ПК.
Ним розвалюють держави,
села зводять і міста.
Глянь, вінок правічний слави
його носить голова.
Ви ж – не пийте ці коктейлі,
на ці здибанки – не йдіть,
щоб в оселях Божих двері
не закрились вам навік.
У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ура !
Ну а завтра... все це лусне,
злетить з трону майстер зла.

Согрішив. І живу нерозкаяним.
Впало листя із яворин.
Повернувся, а ворони зграями
Посідали на татів тин.
Чорні всі як один. Пір’я торгають, -
Не ознака, що піде сніг.
Повернувся неначе із моргу я,
Гострим лезом немов пробіг.
От би прудко зима біле кинула
На облізлий у млі моріг,
Бо у цій чорноті так і гину я,
Мов розбитий об лід горіх.
Хоч Різдво не так скоро і виникне ,
У надію я душу впріг,
Аби в день той неначе віником
Каяттям вимітати гріх…

14.10.11.

пришел сезон замерзших пальцев,
рассветов поздних, мокрых кед
и желтых листьев, писем вкратце,
чужих вопросов на ответ.

пришла пора запоминаний,
учений и высоких фраз,
одежды теплой, ночи ранней,
невыспанных и красных глаз.

пришли те дни, когда по лужам,
забив на кашель и шнурки.
потом на батарее сушим,
и лечим сопли-ручейки.

пришло то время, что в покое
не оставляет ни на час.
меняет все твои настрои,
а метко же - не в бровь, а в глаз.

пришел сезон замерзших пальцев
и вдохновений по ночам.
и с ним не хочется прощаться.
дарю его своим стихам.

2011

Ножем у боці
Застрягла осінь,
Розбила небо
Чорнилом хмар!
Мов кров'ю, листям,
Стекла додолу,
Струмить із вени
Вогненний дар!
Не треба жалю!
Закрию очі!
Віддам я душу
Тобі свою!
Кохай до крику!
Кохай до болю!
Порви на клапті
Любов мою!
Жорстока осінь,
Холодна осінь,
Дісталась серця,
Торкнулась дна!
Застигла осінь,
Лишилась осінь,
В пустому серці
Навік одна.

Ледь замовчав...
і кроки вітру по траві
я на години перевів
ковткі, мов чай.

Себе привчав –
не опускати голови,
не відпускати – що зловив
в тенетах трав.

А там – тепло
так невибагливо стекло.
А завагітніло стебло –
то привело

воно мені
росу у сонячнім вогні.
Прозоре – висохне на ніч,
а світ – на ґніт.

Вогонь завмре
строфою – гідною цвісти.
Де крок за вітром не остиг –
шафранний трем...

ледь замовчав...

14 Жовтня 2011

Чотиривірші


Гарна дівка-молодиця
Стоїть нібито цариця.
Серце з перцем аж горить,
У роботі вся кипить.

***
Вертають сірі журавлі
Додому все, до хати,
Летять до рідної землі,
Вона їм рідна мати.


***
Десь над морем, там, далеко,
Куди чайки летять спочить,
І де кружля сумний лелека-
Маяк забутий височить.

***
Із казкового із краю
Дочекались Миколая.
На човні до нас він лине
З подарунками своїми.


***
Я Акація струнка,
Я висока, показна.
Своїм віттям вкриваю всіх
І дорослих, і малих.

вона просто любить, маскуючи сум під утому.
про це говорити не прийнято в певному колі,
в її тимчасовому...піде, зронивши «доволі» -
себе переконує завжди невдало у цьому.

нікуди не піде, воно, наче плющ, тимчасове,
давно запустило в аорту постійну отруту:
не так і кохає, не так і смертельно, по суті,
раз-два і забути, здмухнувши кришталики солі.

не сміти бездумно кохати і винятків жодних,
така її правда ( чи кривда) неписана гола.
а коло стискається навколо срібного горла,
як шанс пересилити звичку. ні-ні, не сьогодні...

мріяти - море…
міст із монет
місяць-Моне
вимельхіорив

мружитись – море…
музика мев
між млявих мрев
мерхне в мінорі

марити морем -
мушлі малі
на мілині,
муркіт моторок

мліти у морі -
мовби малюк
в мамі, до мук,
молиться в морок…

2011