Серця – хрести
розіп’ятих віршів.
Уста оцти,
якими не грішив,
прицвяшений увагою, рядок.

У слові – страсть –
живучіша із ран,
мовчання наст
над водами в Йордан
і світла пережитого ковток.

Поезія
колує у строфі –
той Божий яв,
який любов привів,
у літерах веселку воскрешав.

Очей вогонь
збирається рости,
у кузні скронь
доковується спис,
гостріє в гарті – тіла просить – шшша...

... не ви_тече душа...

26 Жовтня 2011

жага затопила по саму ватерлінію
все більше вимагає снаги для супротиву,
щоб долати гормонів хімію
і керувати думками спекотними.
хочеться розчинятись без залишку,
або випалати осадом.
хочеться домашнього затишку
серед холодної осені.
хочеться бігати босою,
щоб сніжинки малі зігрілися,
розсипатись вогнями над трасами
маяками для тих,що згубилися.
хочеться обійматися з хмарами,
а тоді падати каменем долі.
спілкуватись лише з санітарами
і керівниками світових монополій
хочеться стукатись в скроні
любов*ю та обережністю
і цілувати долоні
з турботою за гранню безмежності .

пензель променем
міст
срібною підковою
на щастя
що від Київа
до Львіва
над рікою слів
у кручах завис
міст дружби у часі
творінням уяви хист
(В) безлічі стріч
прощань розлук і самоти
пригортаюся ніжно до віч
залишитись
чи в спомин піти
важливо не те
скільки ми переживаемо
а як глибоко ми
це переживаемо...
2011р.

Прости мне милая, родная,
за боль и за отчаянье прости,
Прости, что сам того не понимая,
нанес я вред твоей душе.
Разбередил я в сердце рану,
напомнив о любви своей,
В плену желанных встреч и расставаний,
живем мы вот уж много лет и дней.
И пусть весь мир покрыт тоскою,
а жизнь печалями полна,
В моей душе и моем сердце
всегда есть только ты – одна.
И лишь с тобой познал я счастье,
пусть это был – короткий миг,
Но нипочем мне бури и ненастье,
когда я нежным, робким поцелуем
касаюсь сладких губ твоих.
И что бы не придумала судьба – злодейка,
какой бы путь не ожидал нас впереди,
Сквозь все прегради и невзгоды,
приду туда, где будешь ты.
23.06. 2010

Мы ли солнечны, мы ли мглисты –
Это сверху, небось, видней,
Но ты спрятан на самом чистом,
Незапятнанном самом дне.

Занавешен лучами мая,
Золотым октябрем укрыт...
Обвинить бы, но - обнимаю
И все так же люблю навзрыд.

Просто ты был, как взрыв сверхновой,
Шакьямуни среди ослов.
Все, что было в тебе святого,
Я любила, как богослов,

Все, что было в тебе не очень –
Не вносила в реестр помех,
Чтила пни у твоих обочин,
Даже твой идиотский смех!

Билась в Бога, ломилась в небо,
Дров таскала ему в камин,
только б ты был счастливей Феба
и во веки веков аминь

Доучилась, наверно, точно
До магистра ночных молитв,
А теперь от души до почек
Пустота по ночам болит.

Боль ли, быль ли – скорее небыль,
Заменим же ведь, повторим,
Но никто мне так дорог не был,
Так несносно неоспорим.

Да, я сердцем – как хлебный мякиш,
Но без этого мерзко жить!
Ты когда-то во мне иссякнешь?
Ты иссякнешь? Когда, скажи?

Почему все провидцы – слепы?
Почему нежность так глупа?
Извини мне мою нелепость
И желанье в тебя упасть.

да минует тебя простуда
и сердечный лихой ушиб
и спасибо за это чудо –
Промыванье моей души.

26.09 -04.10.11

Коли доступні висі, то сира земля –
клепсидра – скрапує у нікуди з нікуди.
Геть чисто зношеного подиху вахляр
складається вітрилами в завмерлих грудях.

Стихає наболіле – потойбічний штиль,
одноголосність вироку звучить зичливо
для дрейфу ледь прозорого при ломці хвиль,
у ясному човні, при повному відпливі.

У непримхливому похитуванні зір,
при перших криках і останніх тремах тіла
душа світліє, бо втрачає на вазі...
Сніжинки падають. Подвір’я неба – біле.

26 Жовтня 2011

Я відійшов.
                     Я вже не я, –
Отави латка.
Я залишив своє ім’я
Комусь на згадку.

Це вже було.
                     Ці дивні сни
Мені вже снились,
Де я – трава,
                     і в тиху рань
Мене скосили.

Та я живий,
                     ще проросту
З роси й терпіння.
І так щораз,
                     бо в цій землі –
Моє коріння.

1997

Пародія

Відкрию очі – тихо… І молю,
Щоб друг не чув – бо спíзню на роботу.
А він такий цінитель стилю “лю”!
Він має час, здоров’я і “охоту”…
А я – катмá! Голитися і душ,
Все по секундах – бутерброд і кава…
Як встати з ліжка? Дзуськи – кроком руш!
Така щоранку невесела справа…
А ти далеко. Як йому вдовблю?
Не хоче й чути бéстія проклята,
Ні совісті не має, ні жалю –
Такий невтомний, як солдат на чáтах.
Яких я тільки не знаходив слів,
І аргументів – ледь не виліз з шкіри!
Таке йому про вечір я наплів…
Та заспокоїв – схоже, що повірив.
А в мене цілий день – нелегкий труд,
Кручусь як білка – план, проблеми росту…

Прокинувсь… Шоста тридцять! Вері гуд!
І слава Богу, що не пів на шосту!


26.10.2011

Хвиля об скелю, хвиля об скелю,
мов лапою лев умивається,
в небі каміння зливно настЕляно,
в мозОльних пісках николАєць;

Хвиля об скелю, хвиля об скелю,
мов лапою лев умивається,
човен долає хвилі майстерно;
по синіх столах коровАєць –

човен пливе по морю, ніж клЕплю,
поезія їде наОхляп:
хвиля об скелю, хвиля об скелю,
об скелю б’є хвиля схвильовано…

Як пахли суницями губи й слова,
І звихрені леготом коси!
По ягоди спілі
                        осонням левад
Ми бігли закохані й босі.

Суницями зорі пахтіли вночі
І мрії цнотливі дівочі,
Суницями
                сонячні пахли дощі
І повні сподіванок очі.

1984

Розкотить ранок ворохкий туман,
Одшторить зачакловану завісу -
То не мана, то не очей обман:
Осінній бал у балагані лісу.

Вогонь дерев - і попелом трава,
Кружляє листя в безперервнім танці,
І дійство уповільнене трива
Журбописом старих інтерпретацій.

Замріть, оркестри!
Тиша грає вальс,
Елегія бере нечутні ноти.
Осінній бал на час якийсь реванш
Одягнених у золоті пишноти.

Як жаль, що шати не надовго, ні -
Спадуть, як сон їх остаточно зморе.
Пойнявся ліс в холодному вогні.
Осінній бал...
А смутку ціле море.

Дивуюся, чому буває страшно
нам заглядати за виднокругú -
ми живемо у майбутті вчорашнім,
вертаючи минулому борги.

Стараємося вилізти з безодні
буденних справ, та й почуттів, мабуть -
марнуємо теперішнє сьогодні
і віримо в його найвищу суть.

Але ніщо не вічне, навіть зорі:
за ніччю - день, за осінню - зима...
Ми, окрім всього, в завтрашньому вчора
і, може, нас давно уже нема...

осінь 2009

Смішні сніги, розсудливі морози
П’янке Різдво в передчутті кохання
І щему серця збутися не в змозі
Зоря займеться перша і остання…

Чужі думки, самотні білі ночі
Гаптують мрії взором віщий сон
Сплелись магічним тлом дива пророчі
Завія з маревом кружляє в унісон

Й осіли чари на повіки сонні
Сльоза змела минулого сум’яття
І все рекли передріздвяні дзвони
Танки вертіли з сніжного латаття

І в хвилі тій що освітить звіздою
Аж до глибин дрімотного обійстя
Повстане образ свячений любов’ю
Що так давно стромить у серці вістрям

Таячи подих вийдеш в ніч зірчасту
Там сипле сніг окутуючи в ласку
Звінчає одіж осяйним намистом
Й ця ніч різдвяна зміниться на казку!

* * *

Я маю доста образу і шику,
Бо викував талант я огнеликий.
І що мені якийсь-то гонорар,
Як є у мене премії великі!

Чого ми, хлопці, лізли у коня? —
скажи хоч ти, премудрий Одіссею.
Спалили Трою. Бачиться дурня,
бо рятували шльондру — не ідею.

Вже двадцять перше мислить бездоганно,
узявши верх над скопищем століть,
а ми не вмієм так, щоб без обману,
а далі, звісно, Господа моліть...

Воюючи і досі навмання
( душею ще немов неандертальці ),
чого ми, кляті, ліземо в коня?
Щоб спопелити Київ чи Підгайці?

Нехай там що — вип’ячуєм своє,
щасливі у сп’янінні та неславі.
Нас кінь троянський, хлопці, осміє,
або задушить в череві трухлявім.
2011р.

Знову дим як пензель в парку злотить крони.
Знов тумани річку кутають в ночах.
Інеєм на шибці вечір знов холоне.
Знову Ваші ноги... в мене на плечах
2011

Я сам собі плачу́ за свій піар:
Займаюся оплаченим піаром...
Я сам собі призначу гонорар -
І "розкручу́" себе я незабаром…


11.06.2010

Приклеює мені постійно крила
Високе небо.
Але все дарма.
Дорога
Втискує валізу вічно в руки.

А люди навкруги її не зрозуміли
(вона ж всього лише стабільності хотіла):
Він лиш на свята п’є і не димить у вічі,
Й не чуха кулаки у неї по підбіччю…
І люди навкруги дроблять думками долю:
Невдячна-бо яка в своїй сімейній ролі!
Чого їй? – не збагнуть: відпустка – на курорті…
Хіба набридло буть родзинкою у торті?
І меблі – чули? – вдвох новесенькі придбали,
І друзів, бач, разОм частенько зустрічали…
А їй-таки не так… Надумані проблеми!
А потім додадуть до заданої теми:
Ніхто за вісім літ не чув чарівне слово,
Яке – немов магніт, яке – сім’ї основа.
Те слово – не «люблю», те слово – не «кохаю»
(Хто ще які слова «сімейні» пам’ятає?..).
Того словечка суть – сильніша компліменту.
її ж так не назвуть…Немає документа!
Дружиною отак за вісім літ не стала:
Свій зрілий вік вона в «подругах» зустрічала…

14.07.2004.

Лексуси і банки,
бутіки і вілли.
Хтось лише з бляшанки
сьорбає щосили.
Латані асфальти,
… вулиці-зигзаги.
На газетних шпальтах
«беркут», автозаки.
Це ознака часу,
ноша чи покута?
Вкотре цього разу
на хресті прикута
Україна? Боже,
сліпоти чи сили
дай мені! Не можу
у багно зі схилу.

Звоюй, стринож, зігни в покору,
Зірви печать, прожаль наскрІзь!
Бо кров моя тобою хвора,
Бо тіло лук, бо тіло віск,

Між пальців плавиться медвяно –
Прийми офіру на олтар.
Болючо-яро, чадно-п’яно
Гаси вином провини дар.

Зміїні рухи смагло-хижі,
Я – крок, я – крик, я – іскра в ніч.
Мій стан тонкий безстидно лижуть
Масні маслини царських віч.

Дивись, жадай! Жадання біле
Опуклих стегон. Стогін. Блиск
Зіниць. Браслетів дзвін умілий,
Єдвабний шал кармінних кіс.

Жахнися: я – тигриця, темінь,
Цнотлива хвойда, жриця втіх.
Ти вистогнеш моє імення,
Ти мною затавруєш гріх.

А танець звіром зрів навально
У серці темряви навзріз.
Під гримом викличним печальна, –
Ніхто не вгледить бісер сліз…

Останнє – сьоме покривало
До ніг. І я стою нага.
...Тебе на таці дочекалась
Моя невтілена жага.
25.10.2011

Этот вечер с чёрным дождём заодно,
и октябрь наши нервы, как руки, гложет.
быть в себе надоело, смотрим в окно,
но в окне, как ни странно, кино всё то же.

Кошка томно зевает, и мы не прочь…
помнишь: август. лягушки. вино по кругу.
и созвездье Лебедя каждую ночь
тянет нежную шею к Южному Бугу.

* * *

Марині Є.

Цей поїзд мчить, коли його чекаєш,
Як довго ждеш і радо зустрічаєш.
Кохання є – тут вигадки нема, –
Як міцно щастя у руках тримаєш.

На вкляклих снах, заціплих ланцюгах,
на перестиглих перерізаних чорнОтах
ідуть дощі і наперебеса
несуть нові дощі й криваве злото;

безумний день у безумі подій,
зблиск: ототожнюються пасока і стебла,
дороговказом витягнувся змій
і душі праведні спрямовуються в пекло;

за пекловодом йшов я слід у слід,
троянди кров’ю вибухали так пахучо,
усе скінчилось швидко, аж присів:
ні в рай ні в пекло не пустили – мучся!

Як жити? Відокремивсь, мов кора
міцна від стовбура, любіть мене: я – ближній;
цю осінь розіп’яли, як Петра
вниз головою на хресті, на чорних вишнях…

отак живу: чарчина, галушки
у комірчині зашморг, злива б’є ковтьОби;
Римаруку полагодив дужки
на окулярах і читаю Кисельова…

О, Україно! Моя безталанна державо!,
За що ж тебе руйновано не раз?
Мабуть, за вічне прагнення до волі,
Що завше було за дороговказ.
І майоріло над степами
жадане прагнення СВОБОДИ.
Неначе сизокрилий птах,
Крізь каверзи лихої долі,
Відлунюючи гомоном в віках.

Тут чутно шаблі дзвін,
сіяє гетьмана коштовна булава!
І вічна мудрість нашого народу,
Звеличена у Слові Кобзаря.
Народе мій, стражденний, волелюбний,
Мордований катами у лісах,
Повстань! Згуртуйсь! Скарай панву продажну,
Благаючи про Помсту в Небесах!.
Бо віримо, що буде перемога близько,
Усупереч поразкам гіркоти!
Лиш не вставаймо на коліна -
НЕ ВАРТІ ЦЬОГО ПРОКЛЯТІ КАТИ!!!!!.


22.03.2011

Плакали каштани листям
бурим до води
О негадана, неждана
наша зустріч - ти

і змужнілий, і змарнілий,
аж до самоти
у багряній хвилі суму,
серця теплоти

Там де літо проминає,
ти шукав мене,
Наче те, що мало статись
восени мине.

Наче вірила у казку,
де шептала ніч
про чаклунку – златовласку,
послух - віч-на-віч.

З літа бабиного мчали
Мрії навісні,
І думки мої палали,
Танучи в тобі,

Залишаючи по собі
Ніжність і печаль,
Наче дивишся на мене
і в осінню даль.

Ніби кращого за погляд
дотику нема,
наче краще за обійми -
я тобі сама.

Та не знало літо біле
що прийшов вже час.
Що роки весни злетіли
розгубивши нас.

Це лише листва каштанів
на долонях мрій.
Оксамитних днів останніх -
ПовітрЯний змій...

Мені поштар давно листів не носить.
Згоріла пошта? Вимерли листи?
У них так є - пергаменту не досить,
або сургуч забули підвезти.

То мало симпатичного чорнила,
то штатні писарі перевелись -
я потерпів би, лиш би пояснили,
що все невдовзі буде, як колись.

Та хай би вже писали під копірку -
"листами щастя" не один живе -
було б, якщо не з медом, то й не гірко,
як самота ухопить за живе.

Я розсилав би теж листи небесні -
недавно з "Книги мертвих" почерпнув,
що за подібне всяк по смерті скресне
(два - у одному за смішну ціну!)

По тому вже не ждав би листоноші -
тоді уже ілюзій не було б,
що навіть чорт, за душу чи за гроші,
мене згадає, написати щоб.

Мене вже не було би у реєстрі,
стежки до мене встигли б зарости -
чужі брати, чужі самотні сестри
займали б черги по свої листи.

Я скриньку вже не відчиняв би майже,
лиш деколи - по пам'яті старій.
І як у сні тривожнім знову скаже
знайомий голос: "Я прийшла - відкрий" -

вже б не повірив, долу не помчався -
я був би інший навіть уві сні...
І тільки знов - у просторі і часі
відкрив би скриньки двері бляшані...

-

Там був би лист.
Без марки, без адреси,
без підпису і, навіть, без числа.
Пожовклий весь. "Тобі. Від поетеси,
котра твоєю Панною була.

Ти - знов живий, до сну читаєш Тору
і смерті просиш, наче Вічний Жид.
По стінах пишеш: "НІЧ ХИТАЄ ШТОРУ",
як сумнів їсть, чому вона дрижить.

Я теж самотня, вже давно не Панна,
та й не поетка - (знаєш тільки ти),
пішла сама, вернулася незвана
і у дорогу знову маю йти.

Прохаю, виглянь - хóчу попрощаться,
я пам'ятаю - ти мене любив.
Якби листки були "листами щастя" -
була б і я щасливою. Якби... "

...Звичайний лист, весь у прожúлках, звісно,
та знаю - ще не вижив із ума -
він - не мені, не прочиню завіски -
там - тільки ніч, завія і зима...

січень 2011

кохання щастю не панацея,
це швидше вигадка, звичка, зручність...
ба, навіть світло в кінці тунелю –
всього лиш поїзд, що мчить назустріч.

Так глибоко, так ніжно
проникнути зумів
у казку снів,
у тишу слів.

Так легко і незвично
спадала ніч.
прозора ніч.
із моїх пліч.

Здригався уві сні
чутливий рух
голодних рук.
невпинний рух.

Тремтіла ніч
твоїм теплом.
голодним сном.
гарячим сном.

Єдиний скрик
пітьму розсік.
нестримну ніч.
далеку ніч.

Щоб ти почув,
мене відчув.
Щоб ти прийшов,
мене знайшов.

щоб не просив
і не молив
мене зігрів
мене втопив
мене споїв
мене украв

і на руках
мене у снах
на 100 вітрах
у небо - птах.

тепло - теплу
рука - руці
вогонь - вогню
тобі - одна

ота
ом!
А!
од-
на
лиш
я
твоя
на
вік
і
ти
лиш
мій
твоя
по
вік
твоя
лише
до-
щем
до
рук
до
губ
до
ті
ла
тво
го
я
на
вік

теплу -
тепло
вогню -
води
ходім!
ходи!
і ти
іди

я та, що є
що є тобі
тобі як тінь
як тінь і сон
і наче сік
тобі навік
солоний мед
і молоко
яка - дурман
яка - туман
візьми мене...
до рук, за стан
без крихти сорому
без німба і без крил
іду одна.
і без фати.
іду у ніч
ходи і ти!

бо я вода
а ти вогонь
бо я - вогонь
а ти - вода
мені тебе
тебе до дна

щоб як вві сні - тоді...
як повесні - в воді...
і ти мене - вогнем...

і ніжний щем - дощем...
і снів - не-снів потік...
до твоїх щік навік...

...так глибоко, так ніжно...

вслухаюся у слово, наче п’ю
останні краплі вільги у пустелі .
а зорі жадно блимають зі стелі
щоб з ночі душу випити мою.

у цій пустелі - зорі та піски
і міражі, куди сягає око.
вітри сюди приносять рік за роком
розмови, не підслухані ніким.

і ті летять, щоб стати міражем.
до них нестерпно близько, кілька кроків.
і рік за роком...тільки світ широкий
замкнувся на зірках. і ніч, уже.

Российские цари бывают двух сортов
(за редким исключением из правил):
державотворец Петр, несущий страх и кровь,
или безвольно-либеральный Павел.

Опричнина, Чечня, Сибирь и Соловки –
таков налог на времена Астреи.
Залог расцвета – мощь тирановой руки
(реформы на крови идут скорее!).

На смену деспоту приходит либерал,
с ним – оттепель, надежды, перестройка…
Авансы чаяний людских насобирав,
он терпит крах и… платит неустойку:

Михайлов замок или Ропшинский дворец,
Ипатьевский подвал, Форос ли –
у слабой власти неторжественен конец,
с надеждой слабой, что оценят после.

Спешил преемник громогласно развенчать
могучего предшественника святость,
но получал взамен презрения печать
да подданных скептичную предвзятость.

А вот вождя многоцелованный кулак
народ и позже, вспоминая, славил,
как будто позабыв про Голод и Гулаг
(за редким исключением из правил).

2011

Буква Л
Алфавіт – широкий світ,
Все у ньому так, як слід.
Кожна буква - наче дім,
Що ж ховається у нім?

От візьмемо букву Л.
Вона грізна, наче лев,
Кисла, нібито лимон,
І велика, як той слон.

Та й у неї, мабуть,є
Щось і ніжне, й потайне.
Жовтий колір – це її.
Так здається все мені.

Ну і радісна вона,
Бо така отам одна,
Літо, ласку і любов
Буква Л приносить знов.

Люблять букву цю усі
І дорослі, і малі.
Та й без неї алфавіт
Вже не той широкий світ.

Буква С
Важку долю маю я:
Зігнута спина моя.
Отак весь час і стою,
Солодощі роздаю.
Двадцять друга у ряду -
Не остання я іду.
Алфавіт - мій рідний дім,
Заховалась я у нім.
Здогадалися, хто я?
С - оце моє ім'я.

Жовтень навшпиньки скрадається селами,
небо від птаства рябе.
Вітер-човняр над пустими оселями
медитативно гребе.

Ця пасторальна вечірня ідилія
йде по небесному шву
понад городами, де у бадиллі я
сомнамбулічно живу.

Вистигле сонце приречено котиться
вздовж архетипних небес.
День фінішує мінором, і кода ця
вічна – зі мною чи без.

Апоплексична плаксива мелодія,
напнута, ніби струна.
В себе самого вдивлятися годі – я
більше б нічого не взнав.

Ти через відстань у мене посвячена,
в силаботоніку слів.
Ми починаємо наново – наче на
вільній від людства землі.

Світ медитує і ця медитація –
світла молитва Христу.
В егоцентричному жовтому танці я
ситуативно веду.

Більше ніхто і ніколи не втрутиться
в наш перманентний двобій.
Пий мої вірші напам’ять: отрута ця –
щирий дарунок тобі.

Это священная грусть.
Я осудить не берусь
И оправдать не берусь
Этот священный союз.

Мы создадим этот рай
Сладкий, ах, сладкий, как стих.
Сложим, ах, сложим давай
Песню - одну на двоих.

Кухню да спальню средой
Провозгласим на ура.
Кто мы с тобой? Мы с тобой,
Заполонив вечера,

На ледниках простыней,
В стылой кровати, - моржи.
Солнечным лэйблом ко мне
Тело своё приложи.

Даже и пасмурным днём,
Даже на радость врагу
Этим священным огнём
Я не гореть не могу.

2011

Твои сезоны, человече, -
Неповторимая игра.
Блаженны сытые под вечер.
Блажен, кто счастлив был с утра.

Тут важно даже, чтоб не к Нюшке, -
К эпохе подходил разъём.
Блажен, кто вовремя был Пушкин
В приятном возрасте своём.

Не правдоруб звездит в Давосе,
Но благодушный индивид,
Кто даже в старости не бросил
Искать на жизнь приятный вид.

Мои ж начальные седины,
Судьбина, фатумом не бей.
До благородной середины
Прочёл я список кораблей.

Куда ж деваться в этой нише?
Засесть за комп? Пойти в спортзал?
Сосед ругался клеткой выше
И в воздух чепчики бросал.

2011

Прикмети осені примітні:
В багрянці й охрі барви літні,
А зеленець лиш на сосні.
Дощі холодні і рясні,
І затяжні, і непривітні.

Дуби насуплені столітні
На перші інеї досвітні -
Їх думи віддані весні.
Пташині зграї голосні
Зібрались в путь. Бо перелітні.

Яріє синькою вода.
Ось-ось рвоне з дерев орда:
Стриптизи осені прощальні...
І дні притишені, печальні,
Прим'яті, мов трава руда.

Якби я був медом, я б дякував квітам,
з яких позбирали цей мед,
осанну співав би акації, квітню,
квітковим духмяним цабе,

і лився б у каву так солодкопінно,
(шумить молоко? і нехай!);
якби я тобою був, я б неодмінно
такого, як я покохав…

пилком, що на лапці бджоли, наче нав’язь,
твій погляд, душі уверед:
в тобі я вмираю, в тобі захлинаюсь,
як бджілка, що впала у мед.

Святим переймається дрожем
Все тіло. В церковці стоїм,
І радість омріяно божу
Теплом зігріваю твоїм.
Лукавому – ладану в пику!
А нам долина з висоти:
Навіки єднайтесь, во-ві-ки...
Амінь. Од гріха захисти.

1991

І як би зупинитися на мить,
щоб добре роздивитися довкола -
бо пройде все, та чи переболить,
пооре чи розгладить наші чола?

Чи є ще те, що нас тримає тут
чи, може, вже пора ловити вітер?
Бо сто причин не вирушати в путь,
а раптом час узяв, та й всі їх витер...

І чи не пошкодуємо колись,
що мали шанс почати все спочатку,
а ми в бігу за марнотою лиш
поставили безрадності печатку?

…Увесь непотріб - разом у вогонь,
що не по зросту - зразу ж до сокири!
Жде далина вітрильника твого!
Ще тільки б вітру…
І краплину віри...

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

9

“Благословення Господнє – воно збагачає,
і смутку воно не приносить з собою.”

І більшої мудрості в світі немає, –
ітиму за Словом довіку рікою.

2011

Форматом А4 блукає курсор моєї свідомості
ним виводить на папері літери
і не бачить

версаче
відпочиває на лініях покрою мого задуму
стібок за стібком лягають рядки
як поле що плугом розкраяне
не врунне але з надією
що там у провесінь
щось виросте

милістю
подароване щастя опанувати себе незвіданим
світом якому не байдуже
як воно сам на сам
у – злам
у якому життя до краю сторіночки
за якою почнеться інший
розчерк-ниточка

літечко...

Світ, причетний до землі,
у пошуках мети
на грані еволюції.
Всі, дорослі і малі,
на "я" живуть і "ти"
з нагоди Конституції.

З книг на відповідь німих
пізнаєш залюбки
про тих, хто мали рацію.
Їх, великих і малих,
засмикано взнаки
під чергову формацію.

Крил обскубаних краса
лягає на столи
зворотнього обов'язку.
Чаш належних небеса
розплутують вузли
гордієвого поблиску.

Те, що істина одна, -
у скрині прабабусь
в сукні алітерації.
Як напитися вина?
Дізнаюся - нап'юсь...
Чи знов... не маю рації.

І, надумавшись, скажу...
У пошуках мети
на грані еволюції
"бурштином" я дорожу.
Втомивсь від самоти
мислителя індукції.


25.10.2011

За ніжністю, вкритою інеєм
неянголів і пісень,
іду по вишневій лінії,
де ніч сповиває день.

Ти плинна – де трави некошені –
незаймані ще жінки,
небесність птахів – ріки осені,
а голос – у синь – тонкий.

Пручлива, в’юнка, непідкована,
з вродливих – із вад моїх,
до лику нічниць – зарахована,
така неземна – аж гріх...

Даєшся – живеш другим диханням.
Під марш барабанний скронь
здаєшся – молитвою тихою
і холодом райських крон.

Мов мамина чуйність – стривожена,
не губишся у юрбі.
Я справджуюсь і ототожнююсь –
по вінця благий в тобі.

Непрошений і розпорошений
у образах і ходьбі,
той вічний в несказанім прощеник,
що серце несе тобі.

24 Жовтня 2011

І ходить юність, безжурна юність – забута мрія.
О дай ковтнути бодай ще раз хоч, свята Маріє.
Охапок квітів візьму у руки, піду життям,
І не догнати, не підкосити мене літам.

Летять-курличуть в бездоннім небі гусей ключі,
Вмостився вітер й принишк цілунком на плечі.
А нам жари було над вінця, і – не стало.
Схололо літо… Відцвіло, відквітувало.

ночь в лесу
Сиамская кошка
вышла на охоту
ответственность высокая
-жизнь младенца
Она ко всему
всегда готовая...

Пародія

Але маю натуру
(Бо мовчати несила)-
На базарі я здуру
Попугая купила.
Треба з кимсь говорити…
(Звідки родом – не знаю)
Гіві сотню – і квити,
Ще казав – з Парагваю.
І услід (для годиться) –
Називається Ара!
Що за бісова птиця –
То справжнісінька кара!
Ой, нескучно живемо –
Всяк шука “вдячне вухо”,
І базіка окремо,
І нікого не слуха!
Що вже тільки не меле,
А бува з перебором,
Вуха в’януть – ой леле!
Прямо боцман… фольклором.
А хотілось по свійськи…
Ледь зберуся з думками,
Бевкне щось по англійськи –
Знов сиди з словниками.

…Певно вийму затúчки
(З вух два корки із вати),
Дам попити водички
І… підý продавати!


24.10.2011

як тільки ніч засне,
нехай тобі
привидиться цей дім,
старий знайомий,
в якому речі - звикло -
через кому,
і та, що прийняла
твій сум та біль.

не клич її,
бо дім зайшовся сном
ще до пори,
як висохло чорнило.
вона тебе
недавно загубила.
вона тебе
пробачила давно.

нехай (в)бере
із памяті папір
усе таким,
що важко пам’ятати -
над подушками
зимний запах м’яти
і німоту,
пропалену до дір.

На віці гроба, яке згнило вже,
злягались відьми, злягались кляті,
свічки світив їм там носорОжець
і заганяв рогом рибу в ятір;

волхви казились, з вовками спали,
солоні нетрі чорніли димом,
голодні скелі жували гравій,
жували голод і гОрод гинув;

червові чвари приборкав струмінь
очей залізних, тряслись пульсари,
Господь на світ цей давно вже плюнув,
як мертву суку щенята ссали.

Вот, сынок, посмотри,
Темный дом, что напротив.
Он такой же, как наш –
Девяти этажей.
В нем свечей огоньки
Освещают заботы.
И течет теплый воск,
Согревая людей.

И за каждым окном,
Сквозь мерцание света,
Люди в пляске теней
Пьют обиды до дна.
А в посуду потом
(знаешь, верю я в это)
Наливают любовь
И цветут как весна.

Вот, сынок, посмотри,
Там, в квартире напротив,
Пишет мама стихи
И не плачет совсем.
Мы с тобой не одни,
Ждем земных оборотов -
Миллионы сердец
Ждут больших перемен!

13.04.2011 год