Наберу повні жмені кохання
Та й засію ним твій переліг.
Далебі, я прийшов не востаннє,
Повернусь, ще й не випаде сніг.

А тим часом укинуті зерна
Почуттями в тобі проростуть.
О любове, яка ж ти химерна!
Ефемерною тільки не будь.

Дожидай мене, люба, в неділю,
Як завруниться нива густа, –
У зіницях твоїх перевтілюсь
І сльозою стечу на вуста.

1998

алгоритми жадань тілесних
колообіг світил небесних
невагомі атоми душ
ти не руш мене
ні
не руш
аритмія неспівпадінь
а любов
примарна
як тінь

Вона красива, наче янголя,
а що розумна - рівної немає.
Це не вона до мене промовля -
моє прийдешнє із-за виднокраю.

Лиш уявіть - ій жити при кінці
такого загадкового століття!
І я, присутній в цьому пагінці,
теж озовусь в його розлогім вітті.

Я у собі її вміщаю всю -
від доторку до лагідного "Татку..."
А ще, крім всього, невимовний сум,
що пізно досягнув такого статку.

Це семиліття в мене увійде
маґічним тижнем в нотах і кольóрах.
І я - найщасливіший із людей,
що пережив його із нею поряд...

А як торкнуся віковічних плес,
то ще у ній залишиться мій голос...
- Наспівуй, як бувало, "Hej, sokoły!",
я ж підспіваю, люба, із небес...

осінь 2009

*


Тополі,
що стоять на узбіччі,
сумують за козацькою славою,
а дорога, мов шабля,
виблискує.

і здичавіє тиша без людей,
і вир ідей спливатиме тихіше,
облишить душу в спокої, та де й
узять його? у мареві колишнім?
і заколише війни і вінки,
і дзвоники, і дзвони на дзвіниці…
та стій-но: лише вільний-нетривкий
торкне світанок зморені зіниці,
уклінний, встане в небі сяйний день,
учора й завтра вузликом зав’яже
і поза часом розпачу й тіней
сплете мереживо з інакших вражень.

2011р

Летіли білі лебеді,
Торкалися крильми,
Мов іскрою у трепеті
Сплелися їх думки.

Їм тепло так зробилося
Від приязні в серцях,
І клекотом котилося-
Ми друзі в манівцах!

Я сам у гаєві, я сам…
Прийди до мене, музо строга,
Щоб люльку віршів колисав
Служник поетового Бога.

Любові дай, мов дива з див,
Палких обіймів дай багато -
Аби натхненно тут родив
Найвродливіші віршенята.

О запали ясним вогнем,
Йому не дай лише чадіти.
Змахнуть щоб крилами поем
Змогли мої дорослі діти.

Хай сила Божа в них сія,
Даруй і мудрість їм од Бога,
Хай світять людству полум`ям
З мого жертовника старого.

3.01. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)
м. Хмільник на Вінниччині.

Годинник (розум на добу)
підносить перст покори
до скроні корпуса - табу!
Діагноз "Ніч надворі".

Комп'ютер жест не поміча -
висвітлює сторінку.
З його (комп'ютера) плеча
чиюсь зустріто жінку.

Жіночий твір. Не знати хто.
І "Автор..." знов "..відсутній".
Бо ніч. Бо сон. Бо сайт, де сто
коментарів в батуті.

Комп'ютер байдуже чека,
годинник так - примара.
А коментар не мав рядка,
як вмісту чиста тара.

І час, підпертий до стіни,
завмер, вину відчувши.
Робота, побут, навіть сни -
відчужені й байдужі.

Жіночий вірш коментаря
очікує сторонньо.
"Сподобалось..." До вівтаря
безодня електронна.


11.10.2011

це як відірватись від землі
це як відштовхнутися від тіла
ґудзиком картатим і несмілим
блискіткою збляклою в золі
сам-на-сам зостатися із тим
що душа визбирувала в мулі
відродитись наново зійти
відживити почуття поснулі
може ти для того і живеш –
свіжости ковток і дрібка чуда
порятунок викриття облуди
подолання звичаєвих меж

Все минеться, забудеться – знаю,
Що залишаться тільки рядки…
Обгорнули тумани безкраї
Ошалілі од стужі стежки.
Ледь блакить прозирнула із хмари,
Наче милої очі з під вій, -
Як волога пітьма незабаром
Повернула назад на постій.
Затемнила багряності зблиски
Напівсонних дерев та стеблин,
І мені побазікати ні з ким –
Я у мороці білім один.
Лиш холодні, побляклі, намоклі,
Безгомінні осінні сади
Крізь туман, як у лінзи бінокля,
Певно, бачать поета сліди.
10.10.11

Що моє життя перед тобою?
Ледь помітна блискітка на мить.
Але Ти безмежною любов'ю
Вічність зміг для мене воскресить.

Що мої чуття, мої тривоги?
Просто суєта суєт. І все.
Та в найбільш заплутаних дорогах
Ти мене турботливо несеш.

Пробачаєш вчинок необачний,
Сміх невчасний, холод у словах.
Тож прийми від мене щиру вдячність.
Кожну мить, допоки я жива.
Квітень 2010

Нове місто - нова дорога,
Нове місце мого життя,
Нова меса новому богу,
Нові досліди, відкриття.

Глянь отам і отам нові люди:
Нові місіс, нові месьє.
І по небу повзе хто зна куди
Новий місяць в блискучім кольє.

Нове місто як міст через себе,
як наказ: молодій, не старій!
Ейфорією рветься у небо
Хаотичне місиво мрій.

Я валізу кладу на пероні,
Як паркують на Марс зорехід.
Нову масть затискаю в долоні -
Це мій козир, мій віст, мій хід.

Світ минулого, рідним ти став? Ні...
Прощавай, вилучай, вибачай.
Здрастуй, місто моє стародавнє,
Здрастуй, місто нове, зустрічай!

У ліс одкотиться луна
І довго буде затихати.
Неначе скибка кавуна
Жаріє місяць коло хати.

Заосенішали лани,
Чорніють соняхи стіною.
І в Осколі соми й лини
Не ті вже, що були весною.

І ти, любов моя, не та -
Щось, певно, сталося із нами,
Бо листопадом заміта
Все, що знайшли удвох, пізнали.

Не скинуть з серця валуна,
Як не зірвати з кліті грати.
Зостався біль...
Його луна
Ніяк не хоче затихати.

Рано, як сонце лизало росу,
Взяв я шнурочка у руки тонкого,
Щемко петельку зв’язавши із нього,
Елементарно на шию вдяг псу .
- Нумо, мій друже, підемо в дорогу,
В ній я тебе від недолі спасу,
Мрії нема там про борщ, ковбасу,
Гине життя, мов погрозливий спогад.
Тихо, покірно за мною пішов
В пархах, кудлатий , примара немов.
Ліс недалеко. Гілляка грабова.
Важко здихнув я і пес мій, панове.
Слабкість свою я нараз поборов,
Хвиля маленька - і драма готова.

10.10.11.

де ти гукав – там сніг і лід,
а за туманами на дні
уривки зим, уламки літ -
одні і ті ж, і ті – одні.

де я чекала – тільки сни
плющем довкола суєти.
і до знетямлення тісний
хронічний сон, в якому – ти.

і ось ти заходиш і ось ти:
ні сліду вчорашньої злості
ні сліду ні диму ні чаду

і голос не їжиться ніби
голками натикує німби
зухвалої чорної зради

на роликах усмішка їде
ковтаючи залишки їді
і погляд привітний не коле

сховалися іскри до часу
такий ти погодься не часто
ну золото просто ну золо...

Когда ты приходишь – то это всегда безвозвратно…
гортанно и немо, немыслимо и хаотично…
Такой загорелый, обветренный, латный и ратный…

И скрип колесниц, и сердитые крики возничих
я будто бы слышу… и будто подковы и ветер…
и бедра блестят, и блестят лошадиные крупы…
и осень нагая своей невесомостью хрупкой
ложится на волны твоих киноварных рассветов.

Твой голос пытает. Окутывает власяницей.
Мурашки по коже… ничтожна, о как я ничтожна,
когда тебя нет…

Разрыдаться! Напиться! Убиться!
Когда ты уходишь – мне это всегда невозможно.

2009год. Цюрих.

лунко і порожньо.
зоряне борошно
мелеться
сіється
з решета місяця
сиплеться
віється
мряку під віями
тихо висушує
суму окрушини
сяйвом осліплює
пам’яті ліплення
спокоєм зрівнює.
з третіми півнями
шрамами зайдеться
в мушлевій ладанці.

2011 р.

Вертеп.
Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, - жарт на сцені.
І шовковистий блиск у небуття...

Сьогодні спільне свято
Деінде чую плач,
Батьків, дітей багато
Й літає в небі грач.

На святі всі спокійні
З букетами стоять
І пісні мелодійні
На площаді гудять.

Я свій букетик літа
Здарую ветерану
І за сміливість діда
Так висловлю пошану.

У кам’яному пантеоні
ломбардів, храмів і сторіч
ядучим випаром неону
несито позіхає ніч.

Центурії нічної варти
іще тримають у вузді
гортанні крики біснуватих
напівпритомних породіль.

Але уже у передвісті
твого тернового вінка
Юпітер дивиться на місто
кривавим оком різника.

весна 2010

Прощаюсь надолго,
Не плачьте, мой мальчик,
Дрожат занавески,
И руки дрожат.
Пульсируют струны,
Все тоньше, все ярче,
И хочет смычок
На край света сбежать.

Я – красная скрипка,
Агония клена,
Горячего сердца
Затерянный след,
Спасите меня
От осенних бессонниц,
Я красная скрипка,
Мне тысячу лет.

Кто пишет вам ноты
В изгнании вашем?
Не бьет ли в глаза
Ослепительный лак?
А я изнываю
Старательной фальшью,
Умелым рукам
Не хватает тепла.

Уже не уснуть
Холодеющим жилам,
Мой голос унылый
Судьбой наречен.
Вот разве заплакать:
«Ах как я любила»,
Склонясь головой
На чужое плечо.

1993год. Москва.

Добрі люди ви, вважаю
І найкращого бажаю:
Щастя, радості, любові
І добра вам в кожнім слові.

Щоб маленькі ваші дітки,
Розгорнулись наче квітки,
Щоб життя у вас кипіло
І ніколи не стемніло.

С компьютером вестимо
И горе - не беда.
Искали мы мультфильмы
На сервере, когда

Зависло всё на свете,
Меню не оживишь.
Мой папа мне ответил,
Что просто сдохла мышь.

А может быть, у мыши
Испортился разъём
И нас она не слышит?
А может, дело в том,

Что завелись в ней числа
Системы Макинтош?
Её, быть может, грызла
Компьютерная кошь?

Тряс гоблин нехороший
В компьютерном лесу?!
Нет, я её не брошу,
А в сервис отнесу.

2011

Городом что-то знакомое пронеслось.
Вот и в Салгире, что в кране, опять вода.
Вечером лунным в подлунный Великий Пост,
Тучки небесные, странные, - вы куда?

Топите вы свои крыльца в каком вине?
Видите в нас ли вы именно планетян?
Город ли этот вам сдался, не то, что мне?
Он неспокоен, как лига арабских стран.

Совесть сама по себе - разливной иприт.
В сущности я по муштре - никакой солдат.
Вот и весна. А весною сильней горит.
Город, которым хожу, всё не мною взят.

Здесь, что ни год, то с полдюжины амбразур.
Временный передел или недород.
А у меня, как всегда, - ни в одном глазу,
Что хлопотливая гордость полки ведёт.

2011

Ця требна заполоч, як вічність:
Не прозирнуть, не осягти.
Так – наче вмерти мусиш двічі,
Щоб, смерті глянувши у вічі,
Цього шитва узор магічний
У свому серці зберегти.

Ста барв затаєне сплетіння,
Немов чаклунська ворожба.
У тому герці світла з тінню –
Минущі речі і нетлінні,
Єдвабний сміх і голосіння,
Відьомські чари і божба...

Сотаєш нитку невмолимо,
Життям ошуканий боржник.
Лиш думки даність одержима
Про часу плин, який не стримать,
Яким тобі рука незрима
Гаптує долю, мов рушник.

2010


____________

Зáполоч – кольорові нитки для вишивання.

***
У шухляді стола
хаосом
нерозібрані папірці
як опале листя
“Зів’яле листя”
вже з неболючим
золотавим блиском
беру підряд і переношу
спокійно на папір
лише перший ставлю свідомо
як ключ
як камертон –
“Мої вірші мовчазні як я ...”
*

***
Мої вірші мовчазні як я
їх треба не слухати а відчувати
і тоді з’явиться зміст
просторів між словами
*

Пам'ятаю тебе руками.
Видивляюсь тебе в імлі.
Неосяжного неба камінь
на золочену Ворсклу ліг.

До безодні тяжіє зриме,
потопельники – до води,
я тяжію до слів у риму,
а до мене тяжієш ти.

Крововилив над Чорним Лісом –
небокраєм тече поріз.
Я без тебе на стіни лізу,
бо у мене твій голос вріс.

І прижився між лівих ребер,
виглядати тебе назад.
Та чекання оце без тебе –
наче босим ногам коса.

Через хату кладе покоси,
той невидимий, хто давно
бачить голим мене і босим,
і оправленим у вікно.

Де конкретно – о пів на сьому,
я чекаю щораз тебе,
вбитий цвяхом посеред дому
у чекання, як я, тупе.

Щоб у центрі цього чекання,
поза часом – на слух-сувій,
я писав-карбував-чеканив
затихаючий голос твій.

на мені сотні тисяч рубців що розпечені сіллю
і мій заклик не сип мені солі… уже «не канає»
ще півсотні із них уживаються з червами й гниллю
та з відкритих повік це не видно аби хто спитає
крізь поранене небо вичікують сірі примари
їм занадто вульгарно дивитися людям у очі
я тремтячим листком загорнулась йому ж бо до пари
але він обігріти мене все ж так само не хоче
млявий дощ повишкрябує букви на лисім віконні
що втрачало цнотливість у всякій ганебній постелі
я ж забула зашторити тюлі що вже напівсонні
а рубцями покриті повіки вдивляються в стелю


09.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

48

“Хто чинить перелюб, не має той розуму, –
він знищує душу свою.”

І лані не стріне ніде граціозної, –
Єдина вона у земному раю.

Отажаясь в зеркале времени - хмурятся дни
Листок календарный устало летит за туман
Контрасты зебрят сортируя от правды обман
Месяц вечность разрезал, и в небе искрят огни


Переписано октябрь 2011

Знов замело невидимі сліди
на золотих долонях падолисту.
Одягнуті у траур городи
віщують зиму - тиху і врочисту.

З соснових свіч шче звично точить час
аморфної смоли сльозу-сновиду .
Минає осінь… І по давніх нас
екуменічну править панахиду...

Лукавить серце, вірячи мані,
ошпарене твоїм холодним "ні"...

1992

Таке буває тільки раз...
Могутній Помисел тужавий
Розвіє порохом держави, –
Обов’язковий, мов намаз,
Всьому призначено свій час.

Пройде непевності пора –
Постане світ, покірний Слову,
І все повториться ізнову.
Таке ж буває тільки раз...
Але не з нами, не для нас.

1996


____________

Намáз (перс.) – щоденна п’ятиразова молитва мусульман.

Як Хома кликав перших півнíв,
Щоб забрали у панночки силу, –
Так і я, безпорадний, волів
Голосу твойого, мила.

Це – повір! – не дивацтва якісь
Хворобливого прояву волі:
У тобі неподатлива вісь
Оберту моєї долі.

Не притлумлюй же пристрастей бунт,
Сліпо вірячи снам недолугим.
Краще бійся манливих облуд,
Сповнених щемкої туги.

1992

***
я повертаюсь з роботи
як повертаються з тилу
за дверима роботи
починається фронт
самоти думок
*

1.Відкуси мені на пам’ять шматочок літа,
Сухий і теплий. Вічнозелений.
Це неважко – до наступної весни дожити,
Дивись на мене. Живи за мене.
Я здогадуюсь, чому таким серйозним
Малюють Бога.
Я раніше дивувалась, що за хтозна-
що у світі.
Невідомо, чи веде хоч кудись дорога,
І так тихо на столі опадають квіти.
Приспів
Душа у пелюшках
Котру добу кричить,
Не вміє розказати.
Душа у пелюшках
Прокинулась на мить,
Як злякане дитя.
І чи засне, чи треба колисати,
Ой люлі, люлі, це таке життя,
Ой люлі, люлі, ми, повір, не винні,
Ой леле, вечір теплий, вечір синій.
Коротке і змарноване життя.
2.
Відпусти мене на волю, я хочу жити,
Як квіти, жити, а потім вмерти.
Це неважко – треба тільки і того, що вміти
Тягтись до сонця. Цвісти уперто.
А чогось не вистачає, у цьому пазлі
Не всі деталі.
Я навчуся помічати невиразне
Й ніби зайве.
Проводжає день без жалю і без печалі,
Зграя, що летить за обрій в рожевім сяйві.
Приспів
3.
Колообіг урозмовах, ти хочеш вийти,
Ти хочеш далі, ти рвешся звідси.
Це неважко – треба вилити геть помиї.
Слова промити. Стягти завіси.
Я здогадуюсь, чому таким серйозним
Малюють Бога,
Він за правилами грає, знаєш, хтозна
Чи переможе.
Я несу тобі книжки і свої тривоги.
І не вірю у «не треба» і знаю, можна.
Приспів.

Все поэты - бухари, не пахари.
Потому-то мне отчасти похеру,
что за семена у сердца, паха ли,
хороши ли для посева, плохи ли.

20 лет бредовых странствий дебрями
никого не научили доброму.
И какого моисея "где, бля, мы?"
вопрошать и вскрикивать "а чтоб ему".

Вот такая, братушки, авария.
Звезды к рождеству всей белой сворою
указуют прямо на Кальварию,
не обременяя лишней форою.

Здесь, конечно, виновата облачность,
небо перекрывшая нам яблочность.
Кругозор в боках зажал, как обруч, нас,
точно в гулкой бочке, и она прочна.

В темени всемирной диогены мы,
но при свете схожи больше с гуннами.
Если плачем (так уж вышли генами) -
крокодильими слезами скудными.

Все пройдет, загадочная родинка, -
только не скури случайно ладанки:
главное поверить, дальше вроде как
ради нас прогнутся даже радуги.

Ну же, бесаме, плутовка, бестия!
Я твоей бастильи не боюсь теперь.
Горько мне с тобой - да только без тебя
ленинские лишь лобзал я бюсты бы.

Вітаю, мій друже! Пробач, що не часто пишу…
Турботи заїли, душевна тривога, що в осінь…
Та ну їх сьогодні… лишімо, бо з плином часУ
не стане й життя говорити з тобою як досі…

…Як справи у тебе, чи діти здорові, а сам?
…А як на роботі? Чи пишуться вірші? ...а проза?
…у мене..?! …легкий на тарелі лежить круасан,
і знову на очі чомусь навертаються сльози…

Пусте… із віком стаємо дитинні, сльозливі…
…Та – так… не питайся… я вже не сама – у маршрутці…
Тут люди навколо… пробач, – розмова на линві…
…не хочу, щоб чули й всміхались… а що – настурції..?

Так! Спасибі! На грядках – веселою звабою,
і квітнуть, немов на землі твоєї Америки…
…Що? …я – не чую… Якими, питаєш, барвами...?
Червоними й чорними… це ж – на вкраїнських теренах!

Чекаю дзвінка! …у скайпі ввечері! Так! …дзвони!
А ще – заходь! …Ну, які можуть бути незручності?
Ми ж люди! Ми ж друзі: друзям зАвжди, бува, болить
й чекає душа, бодай, віртуальної участі…

Так… так, я чекатиму! Як же тепер без тебе!
Питання в нуль – ти знаєш мою наднову адресу…
Чекатиму… так! І проситиму в свідки небо,
аби дочекатись.. так! Звичайно, що не для преси…

Ти був би моїм коханцем, якби блідоокі зими
Зустрілися б випадково, щоб вчасно нас народити…
Ти став би мені потрібен, якби ми були чужими,
Та в нас уже все до болю буденно й несамовито…

Холодні скляні обійми…. Якби я тебе не знала,
Можливо, спливла б водою у збудженні весняному…
Та нам крижаних сезонів й розлучень крихких замало…
У нас уже кожна прірва до болю давно знайома…

Були б мої руки ніжні – зрослися б давно з твоїми,
Із болем твоїх суглобів з’єднався б і відчай втоми…
…Лишались би ще надія, якби ми були чужими,
Що стигла цнотлива осінь нас якось та познайомить…
2011 рік

розставання ховає очі
у коридорах
темних перонах
там, де блукають мокрі повіки
нібито щиро
але відсторонено.

зміни завжди провокують тривогу
точка відліку
косинусоїда:
мінімум максимум - максимум мінімум
жити і вижити
втримати голову.

що залишається?
спробуй молитися
тихо кохатися
рідко напитися
наче тебе немає у всесвіті
рухайся далі
знай, це інерція.

бути частиною гіпергалактики
космосом
схемою
звуком у рації
вимкни радари!
їхня непевність
тягне на дно:
тиша
темно…

Лікті до блиску натруть підвіконня,
квола надія беркицне униз :
третя – то зайва, зазвичай стороння,
бачить, як двоє в дворі обнялись…

ПОдруги вчора були у театрі,
Хлопець в антракті обох пригощав…
Знаки уваги – чого вони варті? –
він же її – а не іншу!— питав:

«Ну, як вистава? Сподобалась,певно?»--
«Дякую, хочу побачити ще…»
Ах, як даремно, даремно, даремно
цей «Дон Кіхот» воював із дощем!

Він парасолю розкрив на півсвіту –
їй ті півсвіту до ніг прихилив…
Мандри бульварами, бесіди й квіти,
гуркіт коротких, по-літньому, злив…

Потім…напевно…природно (аякже!)…
Після тривалих розумних розмов,
Він, так інтимно, на вушко їй скаже:
«Люба, кохаю… нарешті, знайшов!»

Все могло бути вже завтра… чи вчора?..
Все воно й сталось… не з нею лишЕнь!
Тішаться, туляться, топчуться двором,
А в парасолі – вже інша мішень…

20.10.2009.

Вони співали госпел спірічуалз
Наче Бітлз – Лет іт бі.
Кидали землю в яму з труною
Мокру від крапель дощу і смоли.

Це був час псевдо-свободи,
Вони ж були псевдогерої.
Їм ніхто не сказав, що чиста ідея
Не повертає у рани крові.

Їхні груди горіли металом,
Їхня шкіра вкривалась червоним.
Вони швидко згоріли, мов факел
По собі залишивши попіл.

Два чоловіки стояли у темряві,
Мале кошеня притислось до ніг
одного з них.

Він усе крокував назад,
А воно сідало знову
на його праву ногу.

Грязні кеди і тепла шнурівка
Стали звіряті всім
рідним, своїм.

Чоловік отримав довіру,
Ставши малому за Бога
дійсно святого.

Осінь прийшла і сіла поруч на лаві в парку,
перебирала листя жовте. А я листки.
Поруч гуляли діти, грали у шахи, карти,
поруч палили листя, звісно, і цигарки.
Я ж бо – ну справді дивна – в парку читала вірші.
Ти, я не знаю точно, мабуть, писала їх.
Осінь – тонка поетка, певне, з усіх найліпша.
Не полишай писати. Де ще той перший сніг…

Ловили кожне слово на пів подиху
Трималися на відстані упевнено
Ми - диваки… політ нічної темряви
Зупинимо на півшляху до сполоху.

Розкажемо, що бачили й не бачили…
Що мусили почути і прослухали….
…ми розмовляли дотиками-рухами
Що станеться - вже наперед пробачили

В дарунок – ранок, таїна взаємності
Щоб бути поруч завжди – кілька поглядів…
Без обіцянок, ввічливості, чемності –
Так треба… залишатися інкогніто…

Ціную вічність, що в тобі вмістилася…
і прагну бути в серці, без умовностей,
без домальовок … рештки гриму змилися,
орієнтиром єдиний – докір совісті…

такі, як є. чи на війні, чи в спокої
ніколи вже не станем одинокими….


2011

Бабине літо ходило босе,
із трав збивало холодні роси,

із вітру кпило: розхристані груди,
сміялось безпечно (ну зовсім як люди!),

в полях зчорнілих собі на ложе
стелило тумани, на марево схожі

і от - здолала його застуда!
Тепер до весни лікуватись буде...

08.10.2011

твій монолог – дрімучий, затяжний
упертістю свинцевою налитий.
не втямити ніяк мені коли ти
скарбничку зір у серці спорожнив.

не догукатись. гірша із покар -
закреслити минуле і майбутнє
і десь колись у вимерзлому грудні
вписати блуд в реальний календар.

і вивіряти кожен день за ним -
сахатися від шерехів і станів
підшкірної своєї сторони,
де проти ранніх зим зоря, остання.

На мене з небес спадає
лапатий космічний пил
і я уже не встигаю
здувати його із крил.

Сувоєм липкої глини
мене він обволіка -
напевно вже не полину
назустріч нічним зіркам.

Не вирвуся ген за хмари,
не чиркну о небосхил -
падає шар за шаром
на мене космічний пил.

А ще би хоч раз - над полем,
з розгону - у сонця жар!..

Ще вийде із мене Ґолем,
але уже не Ікар...

осінь 2009

Утром приходит Радость
и молоко приносит,
косу плетёт Беспечность,
Боль задаёт вопросы,
после, перины в пену
Легкость, смеясь, взбивает
и убегает Вечность
Память катать в трамвае,
пьет аспирин Свобода,
после ночных хождений,
дарит Любовь Надежду
Вере на день рожденья,
Трезвость в костре сжигает
ворох идей отживших,
Жизнь говорит со Смертью,
Смерть говорит о жизни,
Ревность себя изводит
между двумя огнями,
Смелость на подвиг Трусость
(так, на авось) склоняет,
Время сдвигает сутки,
а на обед – Привычка,
в доме «убили» Голод
(ясно же, что в кавычках)
Жалость уходит плакать,
Злость начинает злиться,
но Доброта ласкает
взглядом любые лица.
Мудрость молчит, но редко
бьет аргументом Детство,
Пошлость щекочет Скромность,
той никуда не деться,
Щедрость даёт всем шансы,
Жадность, напротив, копит,
вяжет на спицах Старость,
Юность играет в покер,
Тайна укрылась пледом,
Время опять вмешалось,
небо закрыли звёзды,
вечер привел Усталость,
Счастье на ужин плюшек
гору печет творожных,
в доме уют и ( хаос ?)
Муза живёт… как может

Вже по осені, близько холод:
Завтра вранці сльоза на шовк.
Бо душевні її гастролі
Перервало попсове шоу.

На прихильність змінила душу,
І між сотень чужих облич
Загубила тебе, мій друже.
Не оплакуй її, не клич.

Крок у прірву на осінь ближчий,
А розлука - вже не печаль.
Її кроки зламала тиша,
Її погляд стирає час.

І баланс на краю безодні,
То, напевно, щасливий знак.
Не самотня вона, не самотня!
Просто всюди й завжди одна.


09.10.2011р.