Душі моєї дивний устрій
Лиш той, напевно, пізнає,
Хто в неї дивиться, як в люстро
На відображення своє.
Немає в ній ні зла, ні бруду,
Ані омани сліпоти, –
Хмільними чарами облуди
Її не вдасться обплести.
Вона не знає меж, ні впину,
І вирізняється на слух, –
Вам не здається в цю хвилину,
Що ви її відчули рух?
Що, у нічному безгомінні,
Її тепло вас обняло,
І, наче сонячне проміння,
Зігріло вас і ваше тло?
І залишилося назавше
Із вашим жаром пополам…
Душі людській тепло віддавши
Свою зігрію потім там.
09.07.11.

уламками ночі тремтіли страшні передбачення.
що з неба лягло на душу - пролилося на папір.
ми сильні були, хоч покинуті, та не втрачені.
кроїли аркуш словами, а він смиренно терпів.

кожен просив для себе: дай мені самоти,
зміни мені почерк, прочерк постав у колонці
де треба писати про те, чи палив листи,
про те, чи втрачав любов, чи молився сонцю...

тавро таємниць тягарем опускалось на плечі,
як втомлений сніг заховав під собою зелене.
колись вже тікали, нам навіть забракло втечі,
за нами ганялось тіней похмуро-сіре знамено.

можна було вагатись, "ламатися" до останнього,
і знаєш, ніхто не питав, чи воно того варте.
бо ми тоді ще не вміли прострелювати питаннями.
ми вчилися божеволіти і змінювали стандарти.

18.02.2011

Зміни плечей торкались важкими краплями,
від кожної з них лихоманило, аж трусило.
Впертим і змученим, нам давалася сили -
так вектори оберталися в інший напрямок.

Так ми ховалися, окреслювали територію:
крейдою коло, як хрестики-нулики в зошиті.
Знецінювали свободу. Не разом. Умовно поряд.
Замість істерик - "хочу" на вушко, пошепки.

Досвід приймали від долі, як даність, як аксіому.
Впивалися відчуттями мазохістично, тонко.
...не продавали душі і виглядали при цьому,
як діти із кульками ртуті на білих долоньках.

28.02.2011

ти завтра створиш світ із попелу як завше
і буде все у ньому віск і зерно буття
він буде видаватись непрошеним і зайвим
мінитись і змінятись - і галька і кришталь

він буде проминанням, само- і -всеопертям
і кожним із імен і лиш своїм імям
він буде догоряти і купина і терен
в окутті із вогню як жовтий ортоклаз

і буде все у ньому - кальварія і верес
і порожнеча слів і серця пустизна
він буде розквітатати і видаватись мертвим
колотись і кривавитиcь - трояндою в руках

От і кінчилась субота,
Я лягаю спати,
Дожую лиш бутерброда,
Нап'юся гарбати.

З'їм іще одну канапку
Із плавленим сиром,
Потім зуби пополощу
М'ятним еліксиром...

Кажуть, що після шести
Вже не можна їсти,
Бо штани на пузо вранці
Можуть не налізти.

То ж як голод перед сном
Втамувать я схочу -
Я після шести не їм,
Чекаю до півночі.

***
А янголи над цвинтарями мертві,
Вщент кам’яні.
А до поверхні трохи більше метра…
Чи то мені
Стояти над тобою дні і ночі,
Чи долілиць
Стелитися. Стулитися. Як хочеш,
Припасти ниць.
Вдихати листя тліючого сморід
Чи взагалі
Радіти з того, що з тобою поряд
На цій землі.

***
затягивающие горизонт
вплетающие нас в свои
искрящие серебристые дали
полыхающие зарницами воспоминаний
таящие в себе
неизбывность высокого чувства
уходящие
но всегда остающиеся с нами
убивающие
но всегда возрождающие нас
Печали
единственно преданные нам
и потому
только они
наполняют Вечность
унося
наши имена
наши слова
наши беспечальные сны
*

Це у твоєму гарному обличчі,
У водоспаді променистих кіс
Призначення ми бачим героїчне:
Месії шлях, що тернами поріс.

Корона, що лягає короваєм
І голос, хоч і зморений, палкий
Майбутнє українцям обіцяють,
Толочать безнадій полин гіркий.

Хоча стомились губи, серце й руки,
І потонули думи у журбі,
Це твій народ зове тебе на муки,
Вкраїнську д'Арк, побачивши в тобі.

За тебе ладен кожен помолитись
І встати проти нечисті громадь.
Тобою прагне Небо прихилитись,
Лишень благаєм: "Юленько, не зрадь!"

Не плачте за літом
Воно знову прийде:
Мине осінь, зима
Знову тепло буде .

Біля мої хати,
чи може порога;
в'ється до літа
через сніг дорога.

Ластівки до літа
Будуть прилітати,
А я своє літо
не можу догнати.

Зношені крила
Як вітряк махають
Осінні вітрила
Ніяк не злітають.

Хочеться хоч раз
Знову злітати
Весною кохання
Хоч раз цілувати.

Ще алмаз, а не діамант...
Чи з цікавості то, чи здуру,
Поспішав молодий талант
На шліфуючий суд цензури.

Зашарівся, чекати став,
Там шліфуючу знали справу.
Тож подумав: добротний сплав
Оберуть йому для оправи.

Сплав обрали... За кілька днів
Той зробився життю межею,
Діамант потускнів, змарнів
Й, не повірите, взявсь іржею.

Метушився у пастці він,
На красивого схожий звіра.
Й обпекла його навздогін
Хижа посмішка ювеліра.

Сам же долю обрав гірку,
Сокровенне зміняв на "липу"...
Але якось уздрів ріку
І, неждано, з оправи випав.

Тож тепер він природи син
І щасливий, мабуть, без міри:
Все виблискує із глибин
Недоступний для ювеліра!

Прохромлено небо жаскою хвостатою зіркою,
стривожені ночі посипано сіллю Стожар.
Подейкують, ніби з кометної гриви жаринкою
зайнявся тим літом великий подільський пожар.

Горіли хати, і дерева, й крамниці з лабазами,
горіли рибалки, музики, шевці та кравці.
Вогонь розповзався оранжевими метастазами,
жартуючи бліками світла на княжій ріці.

Не встигнув Поділ помолитись як слід, ні покаятись:
оспалим спалила його найчистіша зі страт.
Спіжевий архангел крізь дим просурмив апокаліпсис,
і, наче у Лету, в багаття пірнув магістрат.

Спливла сургучем гордовита стара магдебургія
( а гродські ключі вже давно в хазяїв на Неві... ).
Мільярдами свіч розсвітилась подільська літургія,
чи то панахида за тим, що минало навік.

За рік запалає загравою серце імперії,
задихає жаром відлуння далеких пожеж...
Історія – попіл, натомість – бундючні мізерії,
і шлях нескінченний – у ніч, до палаючих меж.
2001

Завмерла думка, серце спить,
Душа з вітром гуляє!
Чомусь не радісно мені,
Ніби чогось чекає?

Беру перо , слова мовчать,
Прикрилися туманом,
Замовкла пісня на устах,
І все це так неждано.

Чому цей сум такий тяжкий,
Чом сльози стали льодом,
На можу очі вгору знять,
На все дивлюсь «проходом».

Чекаю днями на життя,
Для розквіту додаток,
Вже напис «вихід», я стою,
А де ж отой «початок» ?

У міжзоряний політ
наш Сашко зібрався.
У новий незнаний світ
сам приготувався.

На голівку одягнув
банячок новенький,
а космічні ноги взув
в валянки старенькі.

Та вклонятись зірочкам –
не в його манері,
тож голівка з банячком
бахнулась об двері.

Засвітилось у очах,
Заглушило вуха
- Ой, який у небі жах, -
Сашко лоба чухав.

Розчаровано зітхав,
на коліна дмухав:
- Через те я з неба впав,
що маму не слухав.

Дощик, дощик накрапає,
дощик землю умиває.
Умиває поля й луки,
сипле краплі, стелить звуки.

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Дощик в гості завітає,
трави й квіти розпитає:
- Чи умились ви росою,
чи полити вас водою?

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Краплі кинулись в таночок
із квіток сплели віночок,
потім в піжмурки погрались,
а стомившись – поховались.

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Йди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи та й помудруй:
нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя.
Вона заготовляє влітку свій хліб, збирає в жнива свою поживу.
Книга приповістей Соломонових. 6:6-8

Якби хтось подивився на землю з неба,
то в чім би побачив він різницю поміж тим,
що робимо ми, й мурашки та бджоли.
Цельс «Правдиве слово»

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
Неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
Чимчикують звідусюд в Єрусалим...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
І затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
Такі ж бо схожі на міфи та казки людські.
-------------

«Воїстину, тих, хто вірив і творив добро, тих, хто праведним був у ділах своїх, Ми не зоставимо без нагороди. Їм уготовано сади Едему, де ручаї дзюркочуть попід деревами. В коштовностях із золота, в одежах зелених з єдвабу й парчі лежатимуть вони на ложах. Дивна винагорода, чудова обитель!» Коран, Сура вісімнадцята («Печера»):29-30.
«Так говорить Господь Бог: «Ось Я повідчиняю ваші гроби і позводжу вас із ваших гробів, мій народе, і введу вас до Ізраїлевої землі!» Книга пророка Єзекіїля, 37:12.

Вона збирає метеликів й кладе їх у кошик з ромашками,
Відтягує спокій до вічності й читає уголос книжкИ.
А він заперечує дійсність, відшкрябує попіл із пастками,
Вирізьблює з дерева квіти й вплітає в жорсткі мотузкИ.

Між ними мілІметри відстані на мапі чужої держави,
Лиш крок до сумного екрану і подих до висі небес.
У них все не як у закоханих, не як у чужинців й бувалих.
У них лише мрії про небо і мить Інтернет-них чудес.


04.06.2011

***
Возьми мое сердце в ладони,
В нем теплая капелька солнца.
Попробуй губами тронуть
Оно оживет, забьется.

Вдохни в меня жизнь, ответа
Ждать долго тебе не придется.
Я помню, что было лето…
В руках твоих капелька солнца…
Саки 04.07.1996г.

Дівчаточко, дівча, за хусткою обличчя…
Таку прегарну іншу, їй Богу, не знайдеш.
Таким, як ти, коса, таким коралі личать,
А ти верблюдів ген пустелею женеш.

Спекотно, аж хита. Яка отут пожива?
Хіба травинка де, колюччя, чагарник.
Скажи, від кого ти це личенько закрила?
Та ж тут верблюди й камінь, і жоден чоловік!

А тут така нудьга! Агов! – не чують люди.
Гукни – і швидше гори, ці гори оживуть.
Пустелю – хай їй грець! – не доїдять верблюди.
Жують собі й жують. А що вони жують?

Чи молодість твою? Чи сльози, чи усмішку?
А що горбатим їм? Не випростати їх!
І що до того їм, що підвернула ніжку?
Що спека й самота, що хустка і жених?..

Побачила тебе – тепер і не спочину.
Ці очі, силует… А личко покажи!
Ну що такого – ти? Я бачу Україну.
Іде собі й іде, по краю, по межі…

05.07.2011

Сухозлоття печалі.
Два листки журавлів…
Чи то вже від’ячали,
Чи то ще на Землі?

Вірші з глини й соломи,
Як молитву, пишу
Десь далеко від дому,
Від дитинства, борщу...

Від горбочків хрестатих,
Де «Павлюк» через три...

Все це не описати,
Все це вийшло із гри.

Та зосталось в легенях,
Наче кисень, ледь-ледь,
Щось по-райськи зелене,
По-пекельному зле.

З ним мені вікувати
З темним медом гріха.

– Смерте, як Тебе звати?
– Зви як хоч…
Я глуха.

8 лип. 11.

Як потороча, втік у прірву сон,
І довга ніч, як туга і чекання.
Як у минуле пізнє повертання,
Де загубив я срібний камертон.

І я гостюю тут, як автохтон,
Кудись іду без болю і вагання.
І найстрашніше – це моє блукання,
Бо я не знаю, де мій бастіон.

А, може, хочу я власкавить долю,
Тому й блукаю день і ніч по полю,
Де в юності я загубив сліди.

І душу я обколюю стернею,
Вона припала пилом та іржею, –
І довго в ній скресатимуть льоди…

2011

На ньому струмує напруга печалі,
Коли поміж нами розлуки завали.
І бачу на ньому я радощів зблиски,
Якщо біля мами знаходжуся близько.
Обпалене сонцем, обвіяне вітром
Обличчя матусі, засмагле й привітне, -
Мені полюбилося змалку навіки,
Милуюся ним я без міри і ліку.
Хоч вічний неспокій і рання утома
Над віком матусі глузують на ньому.
Вони не з’явилися раптом нізвідки,
Вони – пережитого мамою свідки.
Усі його риси, із пристрастей звиті,
Любов’ю і гнівом матусі повиті.
Торкаюсь обличчя матусі устами
І щиро радію, що схожий на маму.

08.07.11.

Я повертаюсь у майбутнє
Судилось вік котити Віз.
Відерцем бавитись у глині
Бо мокрі пелюшки від сліз

Я передбачую минуле
Високим рівчаком доби
Ви нагадали про колишнє
Якби ж зустріти вас, якби

Тепер та зараз – легка хмара
Що набухає й розтає
Тепер та зараз перестало.
Не їсть, не спить. Воно не є.

* * *
Вечір. Вітру непомітний пальчик
Мокрі струни пробує в садах,
Тихий дощ – лінивий барабанщик –
Паличками стукає об дах.

Партитура темряви знайома,
Можна грати, не відкривши віч.
Лиш один необережний помах
Сигарети – й виконають ніч.
2009

***

Утону в ночи морозной,
Хрустнет снег под каблуком…
Не достать рукой до звезд мне –
Высоко.

Нет дороги под ногами,
Нет тропинки – снег да снег…
Свищет ветер над домами –
Это мне.

Что ж, я тоже прахом стану:
Пылью, снегом – все одно…
Постучит к тебе нежданно
Снег в окно.
Уральск… 01. 1982г.

В житті все не зовсім так…
Життя - то не зовсім те,
Ціною чому мідяк -
Не має ціни святе…
Не має ціни любов,
А все ж продають за гріш…
В огонь підкидають дров
Згоріла аби скоріш.
Довірі нема ціни,
Вбивають її за так,
Не миру бо, а війни
Лукавство є вірний знак…
Здоров'ю нема ціни,
Немає ціни словам -
Ненависті, зла сини
Шуліками тут і там…
Уколи буденних фраз…
Розпука немає дна?..
На порох трухлявіє час
І скніє душа сумна…

2011

Якщо в мене не буде
Наприклад лівої руки
Я писатиму про це

Звичайно не прямо
Як ідуть топитися
А так…

Читатиме своїй дівчині
Юнак в окулярах для
Загубленого пансіонату

Вітер зламав гілля
І сонце
З’їла річка

Вона промовить
Ото бідося

Я писатиму правою
Повільно і впевнено
Немов спокій приходить
Немов холод помер назавжди

Що залишатиметься?

Розчинишся цукром
З лівою у своїй…

Палає багаття, іскриться доріжка,
Іду обережно в минувшину днів.
Шукаю тут квітку. Знайду на обміжку,
Припалене листя погасших вогнів.

Ой місяцю ясний, тобі світла шкода?
Із заздрості, мабуть ,ти сонце закрив,
Та й сам заховався, для тебе вигода ,
Бо світло даєш до наступних вітрів.

А вітер, як завжди, не десь за горою,
Під листям зчорнілим тихенько сидів,
Не витримав світла, зірвався до бою,
Нагнав густі хмари багаття згасив.

А я все блукаю, чи місяць чи сонце.
Мене чомусь манить багаття віків,
Шукатиму квітку, знайду її конче!
Іскриста доріжка веде до батьків.

Вдягаю очі у спустошені слова
І заповіді множаться у фрази,
Де кожна мить торкається чола
І ми із ним сьогодні будем разом.
Повільно поступаючи вперед,
Від пристрасних бажань в потреби босі,
Туди, де у терпінні бачиш лет,
Про тіло забуваючи назовсім.
І трепетно боготворять уста,
У полі тиші істина зерниться,

Служінням омивається душа...
Я не твоя тепер, його, бо я - черниця.
08.07.2011

Ти колись попросив, щоб навіки,
І як в казці це сталось. Раптом
Від цілунків зів»яли повіки…
Я тепер, наче доля, фатум.

Спокушаюсь безсило щоночі,
Для світанків мене нема,
Я до дна тебе випити хочу,
І як біль, хочу бути одна.

Та до ранку лишатись не хочу-
Я навіки у тебе одна,
Що приходжу, як біль, серед ночі,
І любов випиваю до дна.

2011

(казка)
На вулиці Зеленій,
в будинку номер п’ять
живе сім’я тюленів-
ви маєте їх знать:
матусю звати Тюля,
татусик зветься Лень,
а діток - Тоша, Пуля,
найменшого Люпень.
От якось Пуля й Тоша
у двір пішли гулять
і раптом листоноша:
- Де дім тут номер п’ять?
Хутенько Пуля й Тоша
побігли кликать маму:
- Матусю, листоноша
приніс нам телеграму!
В цей час матуся Тюля
білизну прасувала
співала „люлі, люлі”,
колисочку гойдала.
Татусик сповз з дивану,
газету враз відклав,
схилився над Люпенем
і Тюлечці сказав:
- Хутчій біжи, матусе,
отримуй телеграму,
та не барись, лапусе,
Чекати будем маму!
Матуся повернулась
в кімнату за хвилину,
радесенько всміхнулась,
вказала на дитину:
- Вітають з днем народження
маленького Люпеня.
Із Півночі вітання,
від дядечка Арсеня.
Привіт шлють дідо Ботик,
всі родичі тюлені,
ведмеді білі, котик
і красені - олені.
Запрошують на свято
на Північ завітати.
Нахмурив брови тато:
- Це просто лиш казати!
Далека ця дорога,
холодний край північний
та й діти ж краю того
не бачили де вічно
лежать сніги холодні
І віють сніговії.
Пробач, про це сьогодні
облиш свої ти мрії!
Матуся спохмурніла
на Леня покосилась,
з краєчку крісла сіла:
- Ой, трохи я стомилась,
І я також щось хочу
у відповідь сказати -
Північне сяйво дітям
ми мусим показати!
На вулиці Зеленій
в будинку метушня.
Збирається в дорогу
на Північ вся рідня.
Плетуться всім гарненькі
шкарпетки, рукавички
і шиються тепленькі
для діток черевички .
Нарешті все готово!
Валізи всі зібрали,
про соску для малого
лиш під кінець згадали.
Татусь по телефону
таксі вже викликає
й буквально за хвилину
сім'я в авто сідає.
Назустріч мчать тополі,
кав’ярні, магазини.
Та ось за містом в полі
аеродром , машини.
Це вперше Пулі й Тоші
отак на власні очі
явивсь літак . Він сяяв
вогнями серед ночі!
А ось і трап подали.
Ведмеді тут пілоти,
вони усім бажали
щасливого польоту.
І стюардеса Лиска
їм мило посміхалась.
Ба, навіть про колиску
вона потурбувалась.
Ще мить – літак у небі!
Зірок не полічити.
Летіть їм довго треба...
А вам вже час спочити.
Ми теж поїдем з вами
пізніше на ті святки.
Та зараз навіть мами
стомились, хочуть спатки.

Затравлений погляд спинився на вбивці,
Ці очі стражденні благають:"Не ріж!!!"
Та, сповнений древнім азартом мисливця,
В скривавлене тіло він встромлює ніж.

Зникає тварина,лиш тільки понуро
Освіжена тушка тріщить на вогні,
А в нім пригасає хижацька натура,
Звільняючи місце інстинктам свині.

Он під кущем маленьким світлофором
Червоне підосичник запалив,
За ним лисички жовторотим хором
Співають дивну пісеньку без слів.

Випурхує з суничної завіси
Ще й зграйка сироїжок-кокотух,
А мухомор нагадує гульвісу,
На очі злі нап'явши капелюх.

Дарунки обіцяючи багаті,
Пробуджуючи росяні стежки,
Луна ввірвалась під зелені шати -
На полювання вийшли грибники.

Высади меня здесь!
Гремуче-взрывная смесь.
Можешь оставить себе эту ночь на сдачу.
Будет тебе облом.
Мешаю абсент со льдом.
Плачу? О нет, это осень, как дура, плачет.

Вот я сейчас возьму,
Одна, и в ночную тьму
Прямо под дождь. И с размаха ударю дверью!
Резко и хлестко "нет"
Брошу, как горсть монет.
И не проси, ни в какую любовь не верю.

Можешь себе визжа
Сжечь об асфальт тормоза,
Можешь беситься, я даже не двину бровью.
Гравий из-под колес!
А может нам лучше врозь?
И глупый динамик стертым до дыр: "ай лооо-о-о-ов ю".

Вот, болит голова…
И я, как всегда, права,
А ты от меня еще хочешь услышать "сори"?!
Чувства твои слепы,
И розы – одни шипы…
А знаешь, любимый, я давно не была на море.

мы сами создаем себе проблемы
и даже не пытаемся решать.
грузящие без повода нас темы
наталкивают только на тетрадь,
на карандаш и на тупые сопли.
никто не заставляет слезы лить.
лишь сами в этих бы слезах утопли,
вытягивая их за нитью нить.
никто не заставляет убиваться
и повода никто не подает.
мы сами выбираем заливаться
алкоголическим "не двигаюсь вперед".

2011

Пародія

Так сіро і буденно вдома –
Звільнитись хочеться від пут…
Дістало все. Заїла втома.
За мапу! Бац – і є маршрут!

Згадав Танюшу білолицю
(Без сумнівів і каяття)
В столицю, братики, в столицю!
Ото дурний – було б знаття!

Надумав все – любов… навиліт…
А не пускá! І ніч. Хоч плач!
Ну, я наліг – я ще при силі…
Відкрилися – а там скрипач!

І, як Кличко, міцний зараза
(Танюша зовсім нежива)
Смичок у нього… з контрабаса,
Чи може більший ще бува…

Все пояснив мені… на розсуд,
Порадив не ловити гав!
Ну, значить, тиждень мив я посуд,
І прибирав, і прасував…

Тепер я в курсі… Аксіома –
То думка слушна і проста:
Наступний раз відсиджу вдома –
Куди з моїм Фелічіта!

8.07.2011

Це почуття - святе причастя -
Подарувала спільна путь.
Як вдячний я тобі за щастя
Кохати і коханим буть!

Надій наповнені вітрила -
І вже позаду буднів гать.
Огром краси любов одкрила,
Її нам разом осягать.

І з уст кохання пити вічність,
І пізнавати мудру мить...
Земна любов - сердець космічність,
Яку нічим не зупинить.

Відласкавились дні полуничні.
Відпишались малинові дні.
І вишневі – драгльовані вишні
Залишили на згадку мені.

Дні смородинові і порічкові…
Літа спілого ягідний смак.
Вже й на липня смаглявому личкові –
Благодатної осені знак.

Застигає-проміниться в слоїчках –
Бурштином – абрикосовий джем.
А в саду – папіровки, як сонечка.
Зріє яблучних днів тихий щем…

07.2010

Сонети кожен зможе написати,
Коли здолає цей великий шлях.
І по дорозі, як розгубить страх,
Усяк збагне, що це приємна втрата.

Як сильна течія прорве загати,
І понесе удалеч бідолах,
То ти не бійся – це тріумф, не крах,
І душу, й слово підготуй до свята.

Хоч ти простий поет – не корабел,
Курс каравелам – до святих джерел,
І сам одразу підіймай вітрила.

Тобі позаздрять – і король, і хан,
Бо вмієш ти обходити туман,
І дме попутний вітер повносило.

2011

Пародія

Відмучивсь ніч… От добре – ранок!
Не дихаю – заснув ланцюг.
Скоринку б з’їв… Який сніданок?
Проснеться – знов впрягайся в плуг…

Своє огляну рідне… Де там!
От стáтую би… молоду!
Не все під силу і поетам…
Зубами клáцну і… підý.

8.07.2011

Зубами клацнув на світанні.
Оглянув рідний свій ланцюг.
Скоринку хліба з’їв останню.
І знов побрів до волоцюг.
Бездушних статуй хвилювання
бриніло скрізь серед доріг.
Іржавих петель глузування
вже більше витримать не міг.

У плутанині днів палання
терор жадоби залиша,
й шукаючи сліди кохання
скрипучо котиться душа.

Танго посеред цибулі
Не відбудеться

Шматки тіла
Закатають в банки

А я так хочу щоб
Над моїм трупом
Всі плакали і кричали
Звивалися в судомах
Як змії
Істерично промовляли махаючи кулаками
Блядь блядь ти куди с'їбався

Сльози стікатимуть мов жир до рота
Брудними щоками

Найгірше в даній ситуації то
Не побачити

Боляче пектиме під нігтями

В сірім небі мішають розчин,
Колір хмар – цемент і пісок.
Хто хитріший – торгує дорожчим,
Хто простак – продає дріб’язок.

Рекетирів бетонні лики.
Жебрака целофановий спів.
І знесилений дощ-каліка
Сперсь на милиці двох стовпів.
2009

Пам"ять зализує рани сердечні
Вірним і лагідним псом.
Тіло бажає у молодість втечі,
Дух - з ним не згоден цілком.
Різні з віків у них пріоритети:
Дух у майбутнє, а тіло – назад;
Неоднорідні щорічні бюджети
Й діапазони витрат.
Тіло вичерпує із портмонетки
Бувші свої гаразди,
Рідше на лоні природи й брюнетки
Звершує любі труди .
Дух же із Богом практично ровесник,
В нього нетлінні паї,
Золото й срібло у скрині небесній,
Членство в Господній сім’ї.
Чом же так часто ми нехтуєм духом,
Ніжимо плоть, догоджаємо їй,
Адже по ній пусто - голо і глухо,
Горбик землі і безкровний пирій.

07.07.11.

***
я Радість зустрів
о проминальності дні
вона вже іде од мене
і в білім диханні на полотні
зростають самотні Дерева


* за полотном Івана Марчука

Люда я плакав
Знаю це напевно
Тому прокидаюсь наче після розп’яття
Смиренним
Я плакав
І сніг розтанув
Я плакав І забув її
Люда
Передай всім вітання
Намагатимусь більше не згадувати тебе

Біля милої крутиться доста гуляк,
А її розлюбити не можу ніяк!

Парубків приворожує чимось, ачей,
Бо не сила від неї відвести очей.

Клином клин вибивають. Он - кралечок сонм...
А вона поміж них йде у яву і сон.

Не втекти, не сховатись за дальні моря,
Бо дружиною в мене кохана моя...

17 липня 2011року
16:00
(15:00-збірка в Брюховичах, зупинка маршрутки № 13 "Чебуречна")
Дорогі майстернівці!
Запрошую скрасити своєю присутністю феноменальне місце в Україні - Музей модерну і скульптури Михайла Дзиндри.
Поезія, проза, пісня, танець, театр доповнять створену майстром казку.

Адреса
Львів
смт. Брюховичі
вул.Музейна,16 (бічна Львівської)

Сорок вісім, сорок вісім...
Вже й прогалина у стрісі.
Дощ – по ній вода тече,
Спека – в голову пече.

Може це твоя кохана
Десь із вечора до рана
В миті пристрасті чудові
Вискубла її з любові.

Там тепер роки гарцюють,
Вже десяток шостий чують.
Тільки й толку, що блищить
Там би хмелю посадить…

Тож не падай духом, куме,
Наливай бальзам від суму.
Побажаємо тобі
Не тонути у журбі.

Хай кохає жінка люба,
Хай скубе в екстазі чуба,
Хай у тебе, молодця,
Він достоїть до кінця!

Вже гулькнув день у надвечір’я,
Небесну витопивши піч.
До тебе, Йванко, на подвір'я
Покваплюся на могорич.

День ангела зустріти чинно,
Усе сказати, що кортить,
І, непомітно для дружини,
У тебе серце залишить.

Нехай отут побуде трішки,
Клубком звабливих грішних дум
Тобі закотиться під ліжко,
Та тільки, щоб не бачив кум.

Підносим келихи медові
І їх осушим – жартома!
Надії, віри і любові
По вінця, любонько кума!