Скажіть мені, у чім моя вина?
Що біля нього без вина хмільна?
Що дихаю ним, сню? Чи що живу,
Перетягнувши серця тятиву?

В перенапрузі тятива дзвенить,
А я так хочу зупинити мить,
Щоб леготом торкнутися чола,
Відчути знову міць його крила...

...якщо ілюзія допомагає жити -
невже її обв"язково треба ВБИТИ?


24.07.2011

Вихопити з думки
щирі поцілунки,
вискочити в тамбур
з радощів купе.
Зачепити погляд
за усі малюнки,
що мовчать на лампу
про самих себе.

Вигрібати пам'ять
із кишень слова м'ять
з виразом обличчя -
як яйце "вкруту".
Літери про спокій
вивчити напам'ять.
Християнський звичай
втілити в роду.

У холодний морок
кастингів на сорок
провести... зозулі
віщий монолог.
Не втекти від себе
вранці у вівторок...
Може, і про ґулі
вже подбає Бог...

26.07.2011

Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті.

Вони заспокоювали: не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постарів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще – подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом й афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка.
Я точно знаю, що класова рівність – найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих,
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономіки,
і сам нікого не вчив.

Я торгував усім, що має якусь ціну,
газом, лісом та боєприпасами через фірму одну.
Я завіз стільки товару через одеський порт,
що коли по п’яні тонув,
за мною тонув ескорт.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат.
Бачиш цей шрам, синок - це на мене впав банкомат.

Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви –
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман –
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчена піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних відмічених і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, ворогів –
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо, де саме вони полягли, неважливо, коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
завжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля, наче віра – вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,
розбиваючися в гівно чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки – це друзі та вороги.

І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,
караваном із трьох позашляховиків,
обійшли перевал, що лежав у густому диму
і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їх рідню,
і в морозне повітря здіймалася анаша,
і похмурі бійці грілися коло вогню,
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки – юні й старі.
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: сестро, усі шляхи,
що вели сюди, всі дороги й стежки,
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
ними тихо бредуть, допиваючи вперто пляшки.

Всі потоки, сестро, всі холодні ставки,
перестуджені, мовби горла малих дітей,
нині срібно горять, і навіть низькі зірки
загусають вгорі відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
що лише існують, він зможе назвати все,
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи й вужі,
йому стане любові, щоби завжди стерегти
перехоплені нами колони та вантажі,
контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,
доки вони ростуть на нашій землі,
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
доти є ким поповнити лави - невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять з нами сюди,
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,
хай навчається справі та поміж нас росте, -
капітан покопався у похідному мішку,
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
почали діставати ножі, амулети й прути,
хтось дістав наваху з руків’ям твердим і міцним,
і ступив назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото й килими,
порцеляна, бронза, й купа теплих речей,
і стояло за вікнами небо чорне зими,
і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
і ступали снігом, ніби не мали ваги.

Буває світ тісний. Тісний на час.
Коли події товпляться одразу.
І флюгером стає дороговказ.
Бубнявіє щось схоже на образу:
"Ну от чому усе одразу тут?!
На півжиття розтягувати можна
І розгрібати той експрес-маршрут.
А тут лиш днина, подивом заможна!
Одразу все! Як помилковий друк.
Все ліпиться на аркуші одному.
Судомний нерв просте стискання рук
Перелицює аурою брому.
Назавтра буде звичний сірий бланк
До запиту...
Вже потім, після бурі,
Оцінку дасть лише Небесний банк
Тій нерозмінній унікум-купюрі.

Пародія

Заклинюю двері, заплющую очі,
Замішую тісто з рядочків і слів.
Про секс в першу чергу. Втомилась, а хочу…
Між ніг… головою! А хто б не хотів?

“Оргазми” і “крики”! І все – “перша кляса”!
І стогін, і сльози! О, втіха для дам!
Героїв розділа – усі наголяса!
(Для твору – перфект, неодмінно продам!)

Поети цю тему мусолять віками
(Тут треба тактовно, бо викличе злість).
Чернетку би добре сховати від мами…
Хоч… Втома прийде – й все написане з’їсть!


22.07.2011

Липневий солярій. У море дерев
ховаються сонно твої бригантини.
Це місто таке старовинне,
що хочеться взяти його манускрипт
і мовчки вивчати вигадливий шрифт,
допоки асфальти остигнуть.

Блукає загублена тінь.
Симфонія сонцестояння.
І приспів любові гортанний
із вікон навпроти звучить.
Сієста. Чужий краєвид.
Таке безконечне тривання,

неначе секундно розділений день
не можеш, як пазли, зібрати в картинку,
і тиша, і спека, і люди в будинку
в повільному танго у вечір пливуть.
Повзе безнадійно в термометрі ртуть
угору.

Пора відпочинку.

голубей тяжелой сизостью
кипит мостовая.
из прохожих сети снизаны,
оберегая,
обегая птиц...
и в день такой не думать о тебе -

с гордостью кофейно-бархатной
колен, ключиц,
с сединой, вчерствевшей патиной
в глубокий бег
мысли,
в день
такой
не думать о тебе?

Пробачити те, заради чого не варто жити.
Не бачити того, як закриваються очі.
Малювати картини і комусь про них говорити.
Побажати удачі, щоб слова ті звучали пророчо.

Відчути людину. Свою… десь у колі симпатій.
Закрити ту книгу, яку вже набридло читати.
Вийти на поле, між колосся чи листя акацій.
Повертатись додому, але не себе повертати.

Розкинути карти. На трьох, та не грати у покер.
Вдягнути душу у тіло, яке не підходить.
Обмежитись ідеалом, і все це вважати за докір.
Пробачити все, бо по-іншому вже не виходить.

Я ставила свій підпис під твоєю відданістю,
Говорила про принцип самопожертви.
Помилилась за маскою своєї блідності.
Відкривала для тебе закриті від себе конверти.

Подаруй мені спокій і примусь повірити в тишу,
Відкрий пакет світла, зійшли якусь краплю надії.
І у споминах теплих я тебе уві сні не залишу,
Мої загадки стануть вмить тобі зрозумілі.

Твоє “Вибач, Іринко” здавалося часом милим.
Я дерла себе до клітинки, рвала себе без сили.
Я вперше хотіла, щоб хтось перестав мене любити.
Під пісню С.К.А.Й – “Тебе це може вбити”.


Вперше хотіла, щоб хтось перестав мене чекати
У темних провулках, де сил вже немає блукати.
Коли хочеться стерти із пам’яті вічне минуле,
Стає знов мало слів, мало днів, які проминули.

2011

Помада смазана, кривИт улыбкой рот,
В глазах слеза безликая блуждает,
И чёрным бархатом сползает небосвод,
Рассыпав звёзды, под ногами тает.

Всё б отдала за первую любовь.
Детьми б клялась стеная перед Богом,
На миг пытаясь возродиться вновь,
Прикрыв себя никчёмным эпилогом.

Увы, но это, это - всё обман,-
Уставших губ застывшая отрава.
И стелется вдоль берега туман,
И чёрный бархат покрывает травы.

-Аве, Вова, "друг мій милий",
ну, заходь, давно чекали.
Ти чого з напівмогили та й до нас?
Поприбирали..?!
Що втомився із дороги?
Пригощайся...ти не палиш?
То кидай на крісло ноги,
вип"єш чаю...може кави?
Гей! Тихіше, в нас тут гості
на оглядини липневі.
Чом не спиться на помості
всенарадному вождеві?
Прагнув ти не вбивств, а волі?
Та не грайся у святого.
Зрозуміло, нащо Колю,
а родину всю для чого???
- Милосердя то слабкому,
сильному потрібно крові.
Я був мозком легіону,
легіон був не готовий!
І було потрібно вкласти
сильний поштовх для початку...
- Тихше, мій ентузіасте,
тихше, Ленін, все в порядку.
Ти у нас "душа святая",
ти боєць на барикаді!
Що? Пора уже? Світає?
Ну, заходь....Будемо раді!


25.07.2011

Ой колише колисоньку
мама-Їжачиха:
Прикликає в нірку Сонька -
Аби було тихо.

Онде Сонько по стежині
тягне міх зі снами:
Сто із них - для Їжачатка,
Лиш один - для мами.
2011

:)

Я знову вибігла від тебе нарозхрист
В тремтячім шалі, з гуркотінням в серці.
Жбурнув ти мій слізно-понурий лист
Й потрапив ним в саме моє осердя!
І я біжу, щемлива,глузд у сплячці!
Примерзли сльози до звітрілих щік.
Ти полоснув ножем нещадно по болячці.
Болить! Пече! Не охолодить сніг!
Я озираюсь ще,хоча свідома того,
Що ти не поженеш мені услід .
До сліз сліпого і до слів глухого,
Знайшла тебе, стверділого, як лід…
Вже перші промені порозсікали млу,
І півні-психи вкотре прокричали,
Пожежа та прибралася в золу,
Допоки просто неба я стирчала.
Назад, до тебе, в сірості кімнат молюсь,
Ось ворухнувсь, під ковдру ледь встигаю.
Ти не пішов по мене – знав, що повернусь.
Жорстокий ти,бо знаєш,що кохаю…

Я не безстрашна зовсім – я боюсь!
Сховалася під маскою – смілива.
Й коли весела я до рук твоїх хилюсь,
Не вір – це плаче знов душа моя журлива.
Та я мовчу,бо слів на те нема…
Ти краще слухай,що говорить злива,
Й прости мені,що зараз я - німа,
І що тремчу,мов кошеня лякливе.
Я не боюсь,що ти колись підеш,
Мені ж бо просто страшно залишатись.
Прийдешнього з небес не відвернеш,
Тому на себе марно сподіватись.
Ні пари з уст! Ти не чекай на диво –
Про що мовчу не відпущу ніяк!
Ця німота моя іще така цнотлива –
Ще не відомий їй відвертості натЯк…
Я не безстрашна зовсім – я боюсь
Себе,неначе бестії лихої .
І зараз тут я подумки молюсь,
Щоб звір залишив душу в супокої.
Притисни до грудей мене щосили,
Хай хоч на мить відступить ця біда …
Щось мокре на сорочці залишила,
Не бійся – я сміюсь, – це лиш вода.

Сині айстри схололи, долоні замерзли. Кишень
недостатньо для серця. А зимно найбільше у ньому.
Я іще не пішла, ти нічого не знаєш іще.
Ще нічого не сталось. Нічого. Нічого… Потому,
як скажу тобі правду, ти більше мене не простиш.
Я ж прощала усе від початку і буду прощати.
Я піду у минуле, де стежка лягла у спориш.
Я піду в передліто, де верби і липи як шати…
Синім айстрам недовго лишилось до білих сивин.
Перша осінь прозріння така невимовно болюча.
Хай підозра тобі не болить, що між нами є він.
Просто холодно серцю. І холодом я тебе мучу.

Держи ее! Как воздух, как свой вдох
Единственный, что даст тебе спасенье.
Хватай ее без тени опасенья,
Что для нее теперь ты слишком плох.
Держи! Она так близко к той черте,
Где прошлое содержит твое имя.
Где для твоей любви неуязвима.
И легче жить в страшнейшей суете.
Еще чуть-чуть и сердце на замки.
И лишь представь(!), что нет такой подушки,
Где был бы запах ласковой руки.
Лишь ароматы тайдовской отдушки.
И голос ее будет не таким –
Всегда мобильной связью искаженный.
Зачем искать, когда ты так любим,
Возможность быть интригою сожженным?
Держи ее! Заставь ее понять,
Поверить, что ее ты любишь слишком,
Чтобы в безумном глупости излишке
Ее так просто взять и потерять.

25.07.2011

...Бо не той юдей, що є ним назовні,
І не то обрізання, що назовні на тілі,
Але той, що є юдей потаємно, духово,
І обрізання – серця духом, а не за буквою;
І йому похвала не від людей, а від Бога.
Послання св. апостола Павла до римлян. 2:28-29


Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Нема сп’яніння, бо лиш запах хмелю
Збентежив нас у «живопиві» сексу.
Який там шал? Який там градус, друзі?
До шлюбу йти з таким немає сенсу.
Ото була хоча б «жавогорілка»,
Не кажучи про градус самогону –
До шлюбу бігли б навіть ті, що в формі
І добровільно, і без макогону.
А так… Печаль. На міліцейську норму
Не назбирати в «живопиві» навіть
Того, чим ми гордитися повинні,
Що шлюб не стимулює - тільки давить…

2011

Як добре тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку,суть гірку.

Сховалися від шквалів та негод
Під пеленою дум, що все в порядку.
Приборканий неправдою народ
Блукає в тьмі, так й не пізнавши ранку.

Щасливі... Не надривають серця марно
В надії,що змінити можна щось.
І біль чужий для них - елементарно,
Аби самим страждать не довелось.

Ніколи з них ніхто не покидає
Будинок свій, позбавлений снаги.
Як темно з ними - світла в них немає,
А світло й тінь - назавжди вороги.

Закрито їх очам, не чують їхні вуха,
Що за вікном існує інший світ.
Не знали вітру, й їм ота задуха,
Не видається за обридлий гніт.

Як зручно тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку, суть гірку.

Ми прощаємось… Присмак суму…
І жартуємо – певна річ…
Щира дяка, гостинна Умань –
Дві доби не змикала віч!

Тут така поетична ера –
Перехоплює видих-вдих!
Тут у “Флорі” така прем’єра,
Що славетний фонтан притих!

І партнерство яке! (Не бійка!)
А красиво – кудú Ермітаж!
Цьом-цьомусик тобі, Софійко,
Модераторе творчий наш!

Слава Богу – удáлась днина!
У Софіївці під-обід
Віршувала вся Україна –
І столиця, і Захід-Схід!

Гра на дýшах чарівне слово,
А на струнах – поет-кобзар!
Щиро, ніжно і веселково…
О, прекрасної Музи дар!

І братерство витало зриме!
То реал! Не міраж, не сон!
І Король й Королева рими
Легітимно зійшли на трон!

…Став-ставочок в туман повитий,
А на березі спів – на п’ять!
То гуля королівська свита –
Поетична придворна знать!

Лине пісня, і жарт іскриться –
Позитив водопадом ливсь!
Добре, танк хоч не з’їхав з місця –
На фундáменті залишивсь…

Є столиця нова на карті!
Рідна Умань, не згадуй злом!
Ми вернемось! Ми того варті!
Ми навіки твої! Чолóм!

25.07. 2011

я тебе перепишу у нову пісню
я себе перестрою у інший стрій
в цьому просторі вічно бракує кисню
й між словами бракує дій

хочеш, будеш у мене тиха?
хочеш, сильна, ріжуча, надривна!..

він приходив, дивився і довго дихав,
притулившись скронями до вікна

заступи мене небо туманом білим
заступи мене поле у весь мій ріст
коли душі приходять єдиним цілим
то мішень на спині, а ніхто не вцілив
і не стало ні меж, ні міст

Я втомилась чекати поки Сонце вже зійде над Містом
щастя в наших очах зупинилось, мов кинутий потяг
крикнув хтось мені „Стоп” - та тепер зупинятися пізно,
бо чекання болить та пригнічує серце, мов протяг.

Я б хотіла, щоб все, мов у кадрі застигло з тобою
ти не скажеш прости за слова, що поранили душу
нехай серце моє ще не раз обливається кров'ю
а я просто піду, бо кохати тебе вже не мушу...

Тіні ходять у капцях зношених.
Там, за шибками, небо з бісеру.
Хтось збиває образи міксером.
Ще до вересня двадцять днів.

Ще танцює трава нескошена.
Ніч убралась в сорочку вишиту.
Хтось знайшов у кутку залишену
Жовту книгу – без дат і слів.

Знову тіні у дім запрошені.
Тут, на стелі, оселя поглядів.
Хтось ніколи не бачив опадів.
Дев’ятнадцять лишилось днів.
22.07.2011

Падав угору сніг,
Коли раптом тебе не стало...
Падав угору сніг,
І повітря було так мало...

Падав угору сніг,
Навіть кригою бралося сонце...
Може я сплю? Поясніть,
Що раптом сталося? Що це?

Падав угору сніг,
Вітер здіймав мої сльози...
Чувся холодний сміх...
Серце не билося зовсім...

Падав угору сніг,
Все, я більше тебе не побачу...
Падає, падає сніг,
І не може вже бути інакше...

Пройти по сонцю й не закрить очей,
Дощем пролитись - бути знов сухою,
Зламати хід звичайних всім речей,
А зупинившись, бути знов собою.

Ніщо не повернути вже назад,
І обертатись сенсу вже нема...
Не слухаючи нічиїх порад,
Іду вперед - це вибрала сама!

Я бачу світ, і в ньому все для мене,
Творити долю буди тільки я.
А шлях мій лиш туди поверне,
Куди захочу повернути я!

Та я слабка, бо я людина,
Сама себе забрала я в полон.
Собі лише багато чого винна,
Побудувавши кам'яний свій трон.

Щаслива я? Щасливий лише вітер,
Бо вільний він, ним дихає земля!
Я ж - лише лялька в цьому світі -
Керують мною і керую я...

Настане день, і я піду з життя,
Залишусь, може, в пам'яті людей...
Мене врятує темне забуття
Від ніжних слів і заздрісних очей.

Так! Я - богиня, я - цариця!
Я маю серце кам'яне!
Я - кішка чорна, я - тигриця!
Я - та, ким ви іще не є!

Сьогодні - добра і покірна,
А завтра - дика і лиха!
Одній лиш музиці я вірна,
Вона для мене - сенс життя!

Не смійте, чуєте, не смійте
Мене підносить до небес!..
Прошу лише вас - не покиньте
І не зітріть з своїх сердець...

Я вам належу, тільки вам...
Моє життя у вас в руках!
І душу всю я вам віддам,
Собі залишу тільки страх...

Залишу сни, думки і мрії,
І серця стук, і блиск зорі,
Залишу ночі золотії,
Ті, що життя дають мені.

А вже на ранок - сонце в очі,
Воно дарує забуття.
Розвіє тінь хмільної ночі,
Яка відходить в небуття...

Чого я прагну? Може, слави?
Її я маю вже давно...
А, може, волі, і назавжди!
Я вже не матиму цього...

Пройти по сонцю й не закрить очей,
На землю лагідно проміння лити!
Зламаю хід звичайних всім речей!
Інакше нащо було жити?!

2010р.

Холодний кришталь цілував мої руки,
Холодне залізо у серці пекло...
Холодні, безжальні, пронизливі звуки...
Холодне повітря у груди текло...

І вітер холодний зривав мої сльози,
З обличчя змиваючи тугу й печаль...
Холодні думки і безжальні морози...
Холодний кришталь,
холодний кришталь...

Густе, наче сніг, тягнулось повітря,
Збивало із ніг, як камінь в плече.
І гострився біль, напинав свої вістря,
Аж чулося як до серця тече.

Холодним цілунком спокутуєш зраду,
З обличчя знімаючи сніжну вуаль...
Та в серці твоєму давно вже, я знаю,
Холодний кришталь,
холодний кришталь...

Не цінуєш її та не віриш в любов її світлу
наче камінь покинув під ноги своїм ворогам
а вона своїм серцем хотіла байдужість зігріти
та прощала слова, у яких ти зневірився сам..

Відкривала щоразу тобі свою душу, мов сонце
прилітала мов птаха, коли ти один сумував,
наче дощ навесні тихо стукала в твоє віконце
за яким ти кохання й ненависть і ще розрізняв.

В її зіницях піщинки смутку,
Що зостаються на ніжній шкірі;
В її долонях зернинок грудка,
Що із любові зростуть в довірі.

Такі тепленькі і зовсім ніжні
Зібрали в світі всі сльози-роси;
В її долонях скарби чудесні,
Щоб поділитись із тим, хто просить.

Торкнувшись їх – вмить втрачаєш мову;
Рука тремтяча цей скарб ласкає…
Любов, мов пташка, злетіла знову
Щоб поділитись з тим хто чекає

Спини мене спини!! Зостанусь на хвилину і залишусь на віки,
Дарованою днем - із дна перлини що засвітила світлом уночі.
Спини мене і залишись! Тримаючи чимдужче біля себе на одинці
А іншим всім хто не байдужий до почуттів Твоїх – дозволь піти .

Я залишусь і з місяцем зійду на Небосхил - цілуючи світанок аж до ночі
Торкаючись думок Твоїх і мрій – зіллюся з променем ранковим аж до скронь,
Спини мене спини! Нехай із серця вилетять метелики Любові, віри і надії
І спокій огорне мене і забере у тихий й веселковий диво ніжний сон.

Це подих останній… І ангелів крила несуть
у небі містечка твого тепле літа зітхання, -
куди ти, куди? – чи далека доріженька-путь? -
в яку твоє серце зібрало душі подаяння?

Куди ж ти подався?.. І сосни тобою пливуть.
Куди?.. Простягають алеї твої перехрестя -
зостанься ще трохи, собою складаючи суть
господнього мужа в епоху земного безчестя.

Прощай, о там зверху, усім нам забуті слова,
які дарував, як будови свої, безкорисно,
прощай, на цій тверді, де повнила сни пахлава,
а серце гірчило, й гірчитиме нині і прісно.
….
Це бджілка злітає твоя «золота» на меди́ -
дитяча рука не сахнеться од неї капризно, -
то пам'ять вертається із-за блакиті слюди
туди, де у подиху Божому сниться Вітчизна.

23.07.2011 17-00

У вечір липневий чи в сутінках серпня,
у краплях дощу чи в ряхтінні небес
згадай, не мене хай, а любляче серце,
яке так нестримно бажало тебе.

І не нарікай на фальшиву погорду,
назад повернутися не обіцяй.
Згадай, як покару чи як нагороду,
чи хоч мимоволі - згадай!

А потім, удень, можеж просто минути,
поранити словом чи вбити - і край.
Згадай для годиться. Згадай, щоб забути.
Але, я так хочу, - згадай!

2007(2011)

Запахнеш медом і житами,
зрадливий літній вітерець.
Складеш для мене колосками
початок жнив і їх кінець.
Гарячі, нетерплячі руки -
і рветься серце із грудей.
А за два кроки - вже розлука.
Та в бік який - отой чи цей -
я маю право не ступити?
Затримаю початок жнив...
Але достигне врешті жито
і щезнеш ти серед полів.
Аж поки перезріє літо,
і ти, знесилений від зрад,
прилинеш серцем відпочити.
...А я уже - осінній сад.

2007(2011)

Гуляють опівночі тіні вогненні -
Багаття роздмухане диханням зір.
Гойдається місяць в долонях у мене,
І ластиться ночі приручений звір.

Палає у ватрі вчорашнє безглуздя
Намарних старань ошукати себе -
У танці із тінями в замкнутім крузі
Задимлено-ближча стаю до небес...

Збираю потроху розсипані іскри,
Складаючи з них потаємні слова...

І тільки пера знов загострене вістря
Відчує ту мить, як душа ожива.
2011

Напишите мне стихотворенье,
Чтоб подняться в небо захотело,
Чтоб за ним я птицей улетела,
Напишите мне в одно мгновенье.

Расскажите старые секреты,
Вспомните о глупостях и былях,
Напишите, Вы же все поэты!
Полечу на Ваших белых крыльях.

Унесите в жизнь свою чужую,
Близко подпустите без сомненья,
Рядом об утрате затоскую,
Посмотрю на Вас без умиленья.

Не ходите ночью одиноким,
Не водите грусть свою в потемках,
Не пристало быть к себе жестоким,
Вспоминать об обозленных волках.

Подарите мне свое веселье,
Отпустите смех в чужие руки,
Разлюбите серое безделье,
Позабуду с Вами я о скуке…

тіні чужі
і ракурс падіння променів,
і місто між іншим якесь провінційне.

підозри-вужі
чорнять мене наче сажа в комині,
хоч я не така й претензійна.

слова - стиглі сливи
із реготом вниз і вщент
ну що за біда, що мені за потреба
шукати у хмільних міркуваннях дзен?!

Вітер ганяє по полю веселий,
Трави голубить, у щоки цілує
Над головою посипалась стеля.

Паніка в ріках лякливих мурашок,
Ластівка, ловлячи їх,захлинається!
В спину штовхати, спішити - а нашо?

Не віддавай, земле, все своє світло,
Не задихнулося б в твоїй пітьмі
Все, що розквітне і те, що вже квітло.

Зір би не втратити в спаласі гніву,
Не загубити б себе між піщинок,
Не розмішатися б у воді;

В духа безтілого, мовчазну діву,
Не перекинутись би. Поки людина,
Поки грозою іду по житті.

2011, липень

Іду, збиваючись із курсу,
То запливаю за буйки,
Б'є джерело, воно тобою плаче,
Курсивом виливаючись в рядки.
А я іду, тепер уже без тебе,
У непотрібні ті круги,
Де дні переступають через ночі
І світлого тепер лиш береги.
Є. М. Н.
22.07.2011

*
Казкові їжачки і дикі губи,-
Схвильовані весіннім цвітом. Жах!
І я цілую знов тебе до згуби,
І тане вечір на твоїх устах!
*
Листи задовгі, повні протиріч.
Раніш століттям - смайлики не в моді.
" У чому ж річ, скажи, у чому річ?"-
Лице змивають краплі в непогоді...
*
Я виліз, я тут! Що до решти ,-
різниця яка?!Каяття?
І рветься по пОлю вершник
У прірву, без мене? буття...
*
А до пекла -
одне лиш свято.
Що, маестро?-
нічев - завзятий.
По бруківці крокую клято.
Кинь монетку!
бо де ще взяти?...
*
Ти очі закрила - химера.
По віях повзу ножем.
А ти? Ти жива чи вмерла?
Чи може зі мною, Мем?!
*
Я так і знав, що Ти- моя!
Тепер - одне,- чи в рай, чи в пекло.
Та кволить прірвою орля,-
Вже не до Ігор, завтра - смеркло...
*
О, брате,! напившись нектару під вечір,
Я знову повзу до стола і пера.
Та Муза шепоче,- що то лише втеча
Від себе і вмкнутого поспіхом бра...
*
Біля кав*ярні в сутінках тіні.
Я твоя тінь.
Руки цілую твої тендітні
В дикій жадобі німій...

Дайте мені отруту! Буду біду трощити.
Буду я посуд бити. Вити, немов койот.
З нерву тонкого зараз повністю я пошита:
Рветься та рветься низка тіла в німий бойкот –
Без голови і серця просто, авжеж, коритись!
Доле! Ти домоглася бажаного свого:
Біле кільце на палець ти надягла мені із
Посмішкою легкою, сутність чия – вогонь
Зради та божевілля, з голосом від планиди:
«Лялька ти, тільки лялька у застарілій грі».
Ніч полюбляє, певно, зоряний лак сновиди,
Доля – зі мною гратись в школу і шлюбний гріх.
І не втекти за обрій (дайте мені отруту),
Біле кільце не зняти, хай би йому вже грець:
З часом лише тьмяніє, золотом чорним бути
Наче воно жадає... й буде насамкінець.

2011 р.

Поїхала. За мною не сумуй.
Останнім часом я й собі незнана.
То осуд перетворюю в осанну,
То навпаки. Хоч став за буєм буй.

І навіть ти, досвідчений нирець,
Розгублено руками лиш розводиш.
Тож я, аби пізнати власні води,
Поїхала до себе навпростець.

Така незнана у мені ця мить!
Чужа вода та кров. А може... рідна?
Здогадуюся раптом: я – вагітна.
І музика немов мені бринить.

2011 р.

На годиннику північ і дим цигарковий.
Мовчить календар про застиглі літа.
А на стелі павук: в павутину любові
Доплітає розлуки з десятка до ста.

Замість сонця вплітає тумани й тривоги,
Замість вірності зради одвічні плете.
Там, де ліжко було, простелилась дорога.
Там вже й потяг, й прощання святе.

Прокидаюсь, змітаю гидку павутину.
За цигаркою тягнеться сонна рука.
Споглядаю, як плаче у тиші годинник
За згасанням життя павука.

23.07.2011

окрушини білого повні спокою акорди
і всяке відчуження може ставати тобою
надломи речей і пустоти сердечних покоїв
куди не підійдуть ключі схолоднілого слова

а стежка протоптана -- сріберно ранішні роси
і це уневажнює всі попередні закони
квітучу жоржину чекаєш а отже обіцяну осінь
еони дощу й відсторонено білий колодязь

і вічність збувається десь поміж серпнем і снами
і ти переселений в інші тіла і епохи
і кожна з кімнат твоїх вже володіння моргани
і кожен світанок для тебе так схожий на попіл

о, так і явлють нам боги життя і вмирання
хисткі прозерпіни із позаторішнього світу
у тебе знайдеться знайдеться! для них ще достатньо світанків
у серці твоєму, ще знаєш, достатньо і сліз і заліза

Почекай, не зникай,
Я прийду, привітай,
І ми разом піднімимось в небо.
На одному крилі,
Ми здолаєм далі,
Нам другого крила вже не треба.

Бо те друге крило,
Нас у прірву звело,
Нам одного в коханні достатньо.
Ми ж бо тіло одне,
Сила в ньому зросте,
Нам ніколи не буде самотньо !

Є в мене шкільний друзяка,
ми з ним нерозлийвода…
випробування усілякі:
вогонь, мідні труби… Та,

що казати: рідніший брата…
На весіллі дружбою був
я у нього… І викрилась правда…
мені на біду…

З пацанами вчора у лазню
зібрались, водій – Вітьок –
каже: купіть водяри,
а ми знімем дівок…

Ось, на місті вже стіл накрили,
ще Вітька не було; кабалИк
веселий стояв. «Мало пива!»
Я за пивом пішов… Коли

повернувся, то вже дівчата
в простиралах сиділи і
щебетали, сміялися… Правда,
нас – п’ятеро, а їх дві…

Не зразу второпав: у Сяви
дивлюся – сидить вона –
дружина мого друзяки
на колінах; не знав,

що казати й робити; лажа;
як повести себе? , але…
Вона встала, підходить, каже:
«Ти не знаєш мене, я – тебе», –

відчужИлась… Яка ж наруга!
Як усі, так і я чинив…
І не знаю, казати другові
про жінку його чи ні?

Хлопці, прошу, сховайте рогатки,
Бо несу я своє віршенятко.
Ось погляньте – сховалось в куточку
Під весняним, зеленим листочком.
І сидить собі тихо-тихенько,
Як горобчик, пухнасте й маленьке…

Хлопці вмить поламали рогатки,
І почули: “Це я, віршенятко!”
І стрибнуло на руки Катрусі:
“Я вже виросло, я не боюся!”
І віднині дорослі і діти
Будуть це віршенятко любити.

2011

Cценарій нашого безсмертя
Ще не написано.
Хоча...
Я у чернетках зустрічав
Знайомі прізвища.
Відверта...
Брехала сука з постамента,
Що дерся в небо.
А в очах...
У пройд захмарних світ шкварчав.
Пательня сьомого...
мольберта!

Ти одягнена в чорне клечання (не першу добу)…
Похмаринно (із дзьоба лелеки), як з вишень, на шкіру
Сонно скрапує кров, обагривши зорю голубу,
Розмиваючи вечір й ікони сумної довіри…

Ти в мені не мовчиш - вибухаєш спонтанністю лих...
Я тебе передбачила, трунок проливши на тишу…
Надихай. Заворожуй. Розгублену кидай на сніг…
Я сама тебе першою знову (для інших) залишу…

Пелюстковим причастям - лелеки (із чорних сутан)
Знову білу весну передбачать, всміхаючись хтиво…
Я тебе відчуваю. Твій подих, напружений стан,
Твої нерви оголені й збуджені губи зрадливі…

Розірви на мені всі ті чорно-прозорі стрічки…
Я не хочу іти, не відчувши спокусливе літо...
Я тебе не торкнуся. В твої не потраплю думки…
Мені б просто на тебе (іздалеку) раз подивитись…
2011 рік

Друзі повірте прийде час
Коли дзвони забют дебати,
Влада правди прийде до нас
Тирани як миші будуть тікати.

Зацвітуть сади рясною пряду,
Люди знову оживуть
Жінку з плетеною косою
На престол знову возвидуть,

Тоді наступить справедливість ,
Феміда правди заспіває.
надія є, що вся банда
з України по втікає!