спитайте:
«осінь?»,
і: «осінь, осінь»,-
луною з раю,
дощем на діл.
і половіє
іржею в оці,
і не вертає
небес відтіль.

готуйте сани.
годуйте хлібом
тужливу пісню,
вкривайте сни
куничим хутром –
терпкі верлібри
нехай запахнуть
нутром сосни.

заколихайте
студені води,
глибокі води
в туманах рік -
біда та й годі,
зима приходить
без рим, без роду,
без кольорів.

Вірю в ірій – у рану відкриту на тілі грози,
у непевність руки, голод кулі на відстані ласій.
Я збираю тебе у відлунні жаскому коси
і травою тремчу, не вникаючи в дихання часу.

А мені не цвісти... словом – леготом звірених губ,
тих непройдених фраз – не торкатися і не минати.
Ескадрони-рядки – відчадушний загін-душегуб –
переходить убрід легеневу залеглість кімнати.

Скоро вікна навхрест. Знята осінь, неначе з хреста,
ледь припавши – засне, мов маля при вже виссаних персах.
І вороння зими – вітром збілені душі в листах,
що мороз описав, принесуть на списах Боже серце.

20 Жовтня 2011

Не той самітній, хто один в пустині,
Чи десь морями, сам човном пливе,
Чиї слова сплелись у павутинні,
Глухий до всього , пустельником живе.

А той що тут, де густо кругом люду,
Усі говорять, галас навкруги,
Не чує слів, бо в них по вуха блуду,
І він згасає з надмірної туги.

(жарт)

Чи ж Вашу суть, оголену і сущу,
Втаять замкóві щíлини очей?
Облиште, вже давно її облущив
Од машкари надуманих речей.

Ні інтелект, осяяний словами,
Ні млосний жест опущених повік, –
На жаль, це не поєднується з Вами.
До речі, як і п’яний чоловік.

1998

Збирала осінь докупи...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...
Пролилась дощем по краплі
Вона...
І минулого між нами
Стіна...
Покотилася листком
За поріг...
Там давно уже чекав
Білий сніг...
Плаче вітер за вікном...
Та дарма...
Не складеш туман докупи...
Нема...
Промайнув рудим хвостом
Падолист...
Щойно був...і вже нема...
Має хист...
Я збирала осінь зранку...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...

А ти не плач, і не гадай про щастя,
спини думки, як в домі всі поснуть,
заломлені у відчаї зап'ястя
не вичистять із мозку каламуть...

Душі метання спокій не прикличе,
з насіння страху зродить тільки страх,
лише утома вицвілим обличчям
січе штрихи у сірих кольорах.

Спини думки. Дозволь постати тиші.
Їх розведи на різні полюси,
повиснувши між них... і, може, вищі
тоді досягнуть серця голоси...

2011

Ля–
гай –
І мовчки, бо ми ж культурні.
Співучі і мудрі трудяги.
Та
знай:
У чомусь ми крупні дурні
Й не маємо самоповаги.


Ле–
жи
І вдúхуй пилюку кволо.
Про страх цей казав нам генетик.
Дри –
жи,
Немов над нами – моголи
Чи в лапах катів – пістолети.

Май–
дан
Уперше цей страх розвіяв.
Ми бачили – нас не здолати.
Та
план –
Убити спочатку надію,
Узяти на сміх «нас багато!»

За–
тим –
Пануй, розділивши простір,
Жируй, поділивши багатства,
У–
сім
Убивши у мозок просто,
Що ми – не країна, не братство!

Зі
шпальт
Ізнову тече отрута.
Плетуть перелякано сітку.
В ас–
фальт,
В асфальт – це тепер так круто,
В асфальт закатають нас швидко.

Ля–
гай.

Че–
кай.

В небо тут літається крізь стелю
І митцю безсмертя до снаги.
Там, потойбіч, Бахи і Растреллі,
Іже з ними генії й боги.

На Олімпі місця – що в пустелі,
Ввись було і впоперек. І ось
Вже новітніх бахів і растреллі,
Наче у тролейбус натовклось.

На Олімпі ж холодно і нудно –
Всяк музика, скульптор чи поет.
Все навік. Надосінь. Пополудні.
А Земля знов робить пірует.

Годі взяти пальчиком акорди.
Не торкнути пензликом краси.
Квітували в заростях народу,
В позачассі – однакові всі.

Ще, гляди, чубитися почнете,
Норов-бо гарячий, як Гольфстрім.
Та ж Олімп потрібен не безсмертним –
Ідеалів хочеться живим!

Слава, смерть – їдкі електроліти:
Все розчинять, титул де чи німб.
А збери докупи цю еліту –
Оберне в провінцію Олімп.

16.10.2011.

У чорних змучених церквах
свічки на стіни лізуть,
горять хрести на вівтарях,
пробуджується візія;

в іконах звірі скавучать,
виляють викрутаси.
В крові забите ватуйча
на скриньку золотасту

Пілат поклав (церкви дзвенять!),
сказився раптом, з риком
схопив ножа і козеня
ножем тим штрикав, штрикав,

і кров на стіни, у лице
то бризкала, то цвіркала...
текла і скрапувала, це
скаженість у люципера

ще більш розбурхувало, впав
нарешті від несили
і плакав, плакав, кров липка,
липкий ніж, одяг; з тилу

стражденно Йсус дивися як!
впритул наблизивсь: „Брате!”
З ножем Пілата руку взяв,
став руку цілувати...

О, Боже, що сталося з серцем сьогодні? –
У грудях тріпоче, підвищує тиск…
Усе ж було добре, зі спокоєм Сходу,
аж раптом біда і у приладі писк.
Розладились враз всі події і звички…
Симптоми хвороби? Бо настрою – нуль,
горю у вогні і не сплю цілу нічку,
пронизує щем, наче постріли куль.
А думка одна – все про неї, про неї…
Вже аж алергія і руки тремтять…
Тож швидше до лікаря – хай панацею
шукає мені, а то буду вмирать.
Всі скарги мої лікар вислухав пінні,
У вуса мугикнув і мовив таке:
«Цієї хвороби не знали до нині…
Призначим аналіз, рентген, ЕКГ…»
А потім, читаючи всі результати,
всміхнувся і в книгу «Діагноз» поліз.
І в мій бюлетень записав: «Лікувати?»,
«Еф шістдесят три. Крапка. Дев’ять» заніс.
А я, ледь не втративши думку й свідомість,
у жилах штовхнув занімілую кров,
й тривожно спитав: «Буду жити?».
Натомість:
«О, дурню, у тебе діагноз – ЛЮБОВ!!!»
20.10.2011

Уже несила тамувати біль -
за гріх який зустрів тебе бездушну?
Забитися б у найтемнішу мушлю
і вже не озиратися відтіль!

Наложнице добродійки Тюссо,
покрита звідусіль добірним воском,
дозволь, молю, моїм зболілим мозком
зануритися в непробудний сон!

...Надія втечі марна і пуста,
хоча й передостанньою конає -
мене невідворотно поглинає
діра - душі твоєї чорнота...

осінь 2009

Пародія

Потепління дається взнаки…
Твої стегна, облиплі нектаром,
Зайнялися здивованим жаром,
Бо колібрі із лона… Таки
Долетіли до неньки. А хміль
Так і б’є, так і б’є по обличчю.
Хоч птахам лізти в лоно не личить,
Та колібрі полізли. Не біль!
Це не біль, а така насолода…
Бо колібрі – лише уявіть:
То туди, то сюди – фіть-фіріть –
Ніжним пір"ям… Аж очі на лоба!


19.10.11

З тягарем незавершених справ,
Підкорятися долі не згодний:
Неважливо, що вчора упав,
Головне – я підвівся сьогодні!
Попри всі негаразди, – іду
На зелений вогонь світлофора.
Оминаю в дорозі біду,
Зустрічаюся вдома із горем.
І немає неправди в словах,
Не промовлених, а наболілих:
Почуваюся завше, мов птах
У котрого підрізали крила.
Загнуздавши, як вершник коня
Сьогодення нестерпного муку, -
Чимчикую між вас навманя
Недотепою і самоуком.
Та мені не забракне снаги
Дарувати тепло вам і світло,
Щоби душ кам’яні береги
Ваші нивами буйно розквітли!
20.10.11

За ці солодкі й чародійні муки,
За струни ці, улюблені ці звуки,
За миті злету, болю, і розпуки, –
Я душу віддаю, і серце, й руки.

- Что такое дар любви ?
Это вечная любовь Бога.
- Почему она вечная?
Бог создал человека из себя.
Любовь - это МИР!
Любим Его - как детей,
Храним Мир внутри себя.
2011г.

Накрапа, накрапа, накрапа,
Мов розкидана крапель копа,
Що збирав Пан Отець,наче сіно,
Щоб небесних коней напоїть.
Після праці пішов він спочить.
Янголята у ту ж таки мить
Позбігались і нумо скидати
Оберемками краплі униз:
На садочки, дерева, на хати.
А щоби замочило і ліс,
То покликали вітер в підмогу.
Буде їм прочуханка від Бога!

Наснився Львів...
Літа мої армійські,
Роки мої студентські...
Як давно
Не чувся чужаком у цьому місті,
Я пив жаждиво юності вино
В кав’ярнях,
Де з часів середньовіччя
Не вивітрився тихий супокій,
Блаженний дух
І галицьке наріччя,
Єдине в неповторності своїй.

О як давно не був я в цьому місті,
Що стало уособленням розлук:
Від сина - ні жоднісінької вісті,
Листів не шле єдиний мій онук.
Про давніх друзів не веду вже й мови -
То в юності дружилось...
А тепер
Немає з ким -
Той виїхав зі Львова,
А той спадлючивсь геть,
А той - помер...
Мені ж Луганськ немов приріс до шкіри:
Попробуй відірвати - бризне кров...
Чи це - любов,
Яка не знає міри,
Чи це - хронічна вже -
Антилюбов?..

Онук Богдан - ві сні- говорить:
"Діду,
Раз ти не їдеш,
То який ти дід..."
А я - мовчу:
Приїду - не приїду -
Злидар і доконечний інвалід.
Чи доживу до теплих днів - не знаю.
Вже й сліз нема, і не знаходжу слів...

За Львовом я нуджусь і потерпаю,
А Львову - що?..
Живе без мене Львів.

в цьому будинку вони колись і жили
бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби
лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити
в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях
дихання вітру структуру страху коли ти
дивишся на подвір’я
де військові кладуть асфальт
і саджають сосни

їх виводили серед ночі зганяючи сни
з їхніх плечей наче щурів з підвіконня
сірі сорочки на них просякали потом
і в тілах їхніх стояла жовта сеча
мов контрабанда
тим хто виводив подобався запах нічного життя
їхня сіра білизна що набрякала від збудження
їхні жінки що розмазували по обличчю
сліди переляку і макіяж

на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад
липкі фіолетові краплі сиропу зтягували шкіру
налипали на пальцях і в куточках уст
обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік
і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода
скоріше б додому зачиняючи щільно двері
на чорний замок на ланцюжок на засув
слухати як нишпорить вітер в дверних
механізмах і під вилицями
слухати як калатає сонце
у незашторених вікнах

їх виводили
швидко заганяючи з вулиці
в нутрощі чорних автомобілів
так що деякий час вони ще дихали тим киснем
киснем будинку тамуючи його в шлунку
намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи
ні краплі істерики

тоді коли ти захочеш розподілити слова
на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався
ти мусиш відчути цю тишу яка розрива
нічну серцевину -- вимучена кругова --
кожного разу скільки б сюди не вертався

тому що колись давно шматки гарячих лексем
холонули тут в ротах забиваючись страхом
і той чоловік із обважнілим лицем
з чорним записником і простим олівцем
лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом

просто існує такий різновид споруд
в яких ця остання межа особливо похмура
де надто неглибоко пекло і русла підземних руд
де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт
де починається смерть і кінчається література

1.
Переболіли віддалі
Непевних почувань.
Ми віддані, ми віддані —
Переступивши грань.

2.
І знов дзиґар відцокує
Чекання кожну мить —
Неспокоєм, неспокоєм
У грудях стугонить.

3.
Щемлива пісня осені
Подовжує мости.
Ми прошені, ми прошені
До щастя увійти.

(10.2011)

Життя сюрпризів повне.
І поразок –
І кожна з них
у серце ранить
зразу.
Ти закохалась
в ніжні мої
вірші,
Але писав я їх,
зізнаюсь,
іншій.


2011

Між світлом і тінню, для мук чи розради,
у хитросплетінні ранкових видінь
прийшло усвідомлення прикрої правди,
неначе судома у мерзлій воді.

Таки не затямив нехитру науку,
кружними путями у пекло забрів! -
даруючи милість, подав тобі руку,
а ти подивилась на мене з-під брів…

Ховається далеч за давні образи,
злітається галич на чорний бенкет.
В стрімкому падінні принцеса і блазень -
ні краплі надії на вихід з піке…

весна 2010

Н. К...
Розверзнеться небо, засяють зірниці,
Запахнуть медами осінні вітри.
У місячнім сяйві ріка заіскриться
І чайки заквилять на схилі гори.
Ще віти вологі розправлять дерева,
Ледь каплі тремтливі додолу впадуть.
Весь обрій укриє пожежа вишнева
І буде все добре на світі, мабуть…
19.10.11

Кидая корку от арбуза
под ноги безразличной публике,
он вопрошал: "О, где ты, Муза?!"
ответ простой, как дырка в бублике.

квітнули троянди піднебесно,
цукрились цукати справжньо,
кровоточив пруг в долоню десни;
в річку коні в яблуках і сажі

входили блаженно, чисто, свято;
тихо, навіть зірка не теленькне,
вулик засипав, а бджоленята
казочку просили солоденьку.

Душна ніч, а місяць, мов горщівка;
зеленисто, тяжко пахне сіно,
полунично поцілую в щічку:
сонце на язик багаттю сіло,

казка не минає, літо бродить,
ходить, нудиться, зриває горло...
вірша заспівав пісням на подив:
рими ритм тримали вправно, гордо...

і коли казки казковий пил свій
скинули і укріпились словом,
ззаду сучку пес хапав за писок
цілував, скавчав, квапливо совавсь...

я маю забути, благаю для себе тиші,
в якій не буває тебе, і в яку не пишеш.
волію не знати, коли ти ідеш на лови,
аби вполювати, аби убивати словом.

у тебе шалено красиві слова, як вірші.
у них безоглядно, бездумно, безтямно віриш.
так дихає небо над містом примарних майя -
на кожному вдиху частина його вмирає.

не хочу вмирати – по римі зникати жаско:
як тільки піддамся, хитнуся, замкнеться пастка –
розсиплеться місто і небо вдихне востаннє.
і раз і назавжди для мене тебе не стане.

Промінь – каліка. Руки – із листя,
очі із холоду – глибше, ніж чисті.
Тонко – аж світло. Світло зносили
строфи убогі – вітру красила.
Вийшли на нього і розійшлися
кроком прозорим хижої рисі.

Лунко – порожньо. Звук – подорожній
в серці – аж синій. Далі – не можна
ані на йоту. Кров барикадна
перебігає, сохне у саднах.
Колоті врази – іній і тіні.

Боже, який ти ранимо-нетлінний.

19 Жовтня 2011

***
ти мене не побачиш
у хмарі пройду
тихо сонцем ласкавим
осіннім
лише серце тобі
на радість й біду
підпалю
вечоровим промінням
*

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

Досі
осінь звикає ходити в пальто.
Дивне авто, у якому ніхто,
возить червону фарбу.
Барбі
з кошиком яблук і листям беріз
вітру із піснею напереріз
перебіжить дорогу.
Блоги
жовто-гарячими стрічками тем
гучно кричатимуть про ДТП
на переході в зИму.
Зримо
вибризне фарба на сірий асфальт
краплями фраз і повторами пальт
в кожній знайомій фразі.
Разом
осінь і барбі під руку з дощем
сядуть в авто із пап’є і маше,
буре від рим і втоми.
Кома,
пчихне мотор, і покотиться час
зношеним колесом від глядача.
Бампер причеплять потім.
___
З плоті,
звісно, і крові фантомний ніхто
на ніч усім почитає Годо.
Чи Гадамера.
Всоте.

Моя душа гостює в Музи,
Не виманю – і калачем.
Гарбуз в городі товстопузий
В росі купається гольцем.

Йому лоскоче сонце хвостик,
І він кругленький, ніби м’яч.
А по невидимому мосту
До когось мчить Пегас навскач.

Ау! Ау! Ау, поети!
Куди поділись читачі?
А гарбузи усім октетом
Співають в сонця на печі.

2011

Від Сяну до Дону -
Із дому й додому:
У Львові мій син,
А в Луганську дочка...
Вистукує поїзд:
- Нікому,
Ні-ко-му
Мостів не зірвати
На наших річках!

Луганські степи
Й галичанські підгір’я -
Між ними пульсує
Аорта Дніпра...
- Нікому,
Ні-ко-ли
Не вбити довір’я
між нами,
синами
Дніпра і Добра!

Із дому - додому...
До болю знайому
І рідну до щему
В промінні дощу
Люблю свою землю.
Й ні-ко-му
Чужому
На неї, святу
Зазіхань не прощу!

Від Сяну до Дону
Немає кордону,
Нема перепони
Думкам і пісням,
Живем по своєму
Людському закону
Й ніхто не накине
Ненашого
Нам!
1999р

Бережи їх усіх, Боже:
клени притишені, що за єдину морозяну ніч листя усе згубили,
птахів безіменних, що небо чорними нитками крил церують,
траву посивілу, що миро роси точить уранці –
бо любили вони беззавітно,
безоглядно і безголово,
чулим серцем своїм зеленим.
Навіть птахи – зеленим…

Яблука із синцями й синицями з небес падали,
очі заплющували від страху –
Гуп! –
то і лежать поснулі…
Сотні їх у садку – а зібрати уже нікому…

Підніми їх усіх, Господи –
до єдиного, до найменшого,
до останнього –
щоб не марно жили вони і вмирали не марно,
торкнися долонями шкірки тугої,
покоцаної,
серця
чулого і розчуленого
із червоточинами
осені та любові….

Не йди на допомогу моїй смерті,
Не вір її заплаканим очам.
Слова, такі нав’язливо відверті,
Віддай недорозвинутим ночам.

Прощення не проси, коли загину,
Мій гнів на дні свідомості застив.
Ти й так моє життя на половину
Зухвало й непомітно скоротив.

Ти кожної розгубленої миті
Нарощуєш на радості печаль.
І сумніви, що в совісті зариті,
В болючу закрутилися спіраль.

Не плач, коли я змучену тривогу,
Ковтатиму, мов щастя еліксир.
Любов не дожила до перемоги,
І вічності потяг її буксир.

Павутинками
в лісі листя шурхотить —
стежки ховає.

(10.2011)

В усьому сумніваюся весь час,
а у питаннях вічних – поготів:
щó цінним є, щó тлінним є для нас -
пилинок серед безміру світів?..

Чи є у тому хоч найменший сенс,
щоб цінувалось на усі віки
дорожче каменюччя Стоунхендж
твого відбитка в дзеркалі ріки?

Невже камінна велич пірамід,
що вразила фантазію людську,
вартує більше за легенький слід
ступні твоєї на морськім піску?..

В однім не завагаюся й на мить,
життя на кін поставлю без жалю -
не зможе це каміння пережить
відлуння твóго ніжного "люблю..."

осінь 2009

один и три
три на одного
ставки высоки...
и весьма-весьма
все очень просто
безпредельная игра Хаоса
ответ важно знать
достоверно
ваше Слово!
2011г.

Ти приходь не раніше вівторка
У спресовані стіни. Незмінно
Помовчати. На голі коліна
Тисне тиша під колір махорки.

Ти приходь незумисно. Під вечір.
У сорочці опаловій місто
Ще не спить. Сумніватися пізно.
Кожен порух і подих доречний.

Ти приходь не раніше… Як порох,
Буде спогад. І примха жіноча
Неодмінно і вкотре захоче
Повернути відвертий вівторок.
17.10.2011

То на сонці золотисті,
То від місяця сріблясті, -
Під вікном моїм любисток
Обіймаються із рястом.
Переплетені стеблинки,
З однорідними листками, -
Розійдуться на хвилинку
Під осінніми вітрами
І змикаються міцніше,
Непорушно, безнастанно
Біля призьби у затишші,
В час безжальний замерзання…
18.10.11

Визнай, ти зовсім не знаєш чого вона хоче,
Куди надсилає потоки густі електронних листів,
І що вона думає, дивлячись просто в очі,
Вбиваючи в землю хрести.
Кожен її монолог – досконала сповідь,
Кожен прихильник – майже коханець, і завше друг,
Вона, ніби вершник тримає тебе за повід,
Гладить по спині, годує тебе із рук.

Визнай, коли ти щораз задихався на дні кімнати,
Слав есемески друзям про біль і холодний час,
чорна примара її стояла німим прокляттям
і малювала щасливих вас.
Ти опирався, руки крутив, писав передсмертні записки,
Повій купував на смердючих вокзалах, нічних шосе.
І коли «Куда єхать?» уже не питали таксисти,
Ти собі говорив: «Хлопче, тихіше, бачиш, тебе несе».
Тоді, пам’ятаєш, ранки ножами зривали душевні рани,
Спирти кислотним дощем палили газони твоїх слизових,
А коли ти дивився в вікно очима ув’язненого тирана,
У склі відбивались білки, як міста, потоплені у крові.
Визнай, ця жінка тебе визначала, як ікс визначає ігрек,
Як лисий сержант визначає мішені своїх ракет,
Як діти, зелені від косяків і еротичних ігрищ,
Визначають майбутнє, в принципі, всіх у світі планет.

Тепер - ти один, у тебе ні шансів, ні цигарок, ні зброї,
і ніч твою сни пробивають щораз кольоровим блиском...
ніби ти йдеш з лікарні, вкотре знявши побої,
і осінь тебе закидає ЇЇ електронним листям.

В пастельних тонах поспішає мазок
упасти на тло вересневого часу
та зайво-гарячим здається листок,
що з клена упав на холодну терасу.
А небо змішало всі фарби сумні
й дощем розмиває тепліші відтінки
і в нашій картині слідами ступні
залишило хмар піднебесні стежинки.
Прозорість краплин туманіє усюди,
торує наскрізь силуети лісів,
а десь у містах налякались споруди,
бо привид дощу поміж ними засів.
Ще вдень все горіло у злато-багрянім,
яскраво-гарячім осіннім плащі
та вечір устиг запросити туманів
і з ними в танок затягнути дощі.
Пастельна жура опадає під ноги,
мазками вітрів, наче пензлем облуд…
Чутливий маестро почув монологи
і шати крилаті злетіли в етюд.
18.10.2011

Пародія

Нам техніка вилазить боком…
Щоб спекулянтам руки всохли –
Таким заправили на ОККО,
Що серед поля ми заглохли.

Воно б нічо, з ким не бувало?
Ані душі не було з нами…
Зате були осині жала –
Я знав, що треба їх губами…

А ти мені… на стегна… боса…
Ого, ніврочку важиш, мила!
В азарті тут, на полі проса,
Ти ледь мене не задушила.

І аж за місяць зачепили
Твою спідницю, як знамено!
Від литок голих – втричі сили –
Тепер я знаю достеменно…

То так шипіло на моторі?
А оси знов поперли роєм!
Аж підглядали … боком… зорі –
Одно на полі там, чи двоє?

…Віддали душам… по потребі,
І тілу теж, що хтіло тіло…
А черевик висів у небі
Так кришталево й ошаліло…

18.10.2011

Ні, іще не осінь,
Літо ще в полях,
Вітре злотокосий,
Не роздмухуй страх.
Не навіюй туги,
Не гони жури,
Порозвішуй дуги
Літньої пори.
Дай нам ще під сонцем
Трішечки помліти,
Щоб в холодну зиму
Пригадалось літо.

Повна яблук спокуси
Осінь нашого саду.
Ніч кипить почуттями
У напруженні фраз.
Хоче нас обдурити
Переддень листопаду,
Але місячне сяйво
Гріє теж. І щораз
Коли осінь попросить
Вітру скинути шати
І оголений голос
Впустить космос бажань...
Невагомим зізнанням
Буде будень благати
І жагу поцілунків,
Й поцілунки вагань.
Повен першого снігу
У квітневу столицю
Прийде сад наших весен,
Щоб себе зберегти.
В повні пригорщі листя
Ми зануримо лиця...
В порожнечі безсоння
Сонце можна знайти.


2006

Радость вяжу нитями любви,
Их мне даровал Кут Хуми.
Стену невежества рушу лишаясь оков,
Ибо тайну открыл Ангел Земли-
Путь на Олимп в Дом Богов!
2011г.

Дерева зустрічають холод голими,
лише сосна стоїть в зеленій глиці.
І височінь спливе прозорим голосом,
і - стане піснею, яка тобі насниться.

І під сталевим небом ти прокинешся,
в листо-падо-во-від-горілім світі...
Тонкою прохолодою на вилицях
гойднеться спомин - губ,
вчорашніх, літніх...

Задихнувсь, мов свіча, в кулаці коридору,
смерть зустрів у півслові, півдолі.
Бив у дзвони горбань, що душею собору*
і від горя нараз збожеволів.

З усібіч позбігалися феї, шамани
і, безсиллям спотворені, впали ниць.
Ви пробачте нам, вчителю, час безталання,
ми без вас, наче духи – без дум, без облич.

І русалки, і гноми заплакали гірко:
міф із смертю , на жаль, не вийде на герць.
Ох, немає для лиха ні бухти, ні мірки,
запливає, безглузде, углиб сердець.

Стрепенувся Роланд, Дюрандаля схопивши:
як це так, щоб хвороба була сильніш!
Ой, спізнився – учитель здіймається вище
благ земних і проблем-бездоріж.

Спохмурнів, потьм′янів раптом Крузо бувалий:
я без нього в книжках, мабуть, надарма…
Забирають найкращих, погодьтесь, шквали,
хто на власному острові не дріма.
2011


* Квазімодо – герой твору Віктора Гюго „ Собор Паризької
Богоматері ”.

***
коли мені важко
щось схиляє моє тіло
і щось жевріє
у ньому слабкому
поволі розгоряється
і непомітно потому
я міцнію
*

війна за тебе дихає і снить
і зброї не складає
хитає вітами немов остання мить…
ти справжній «дайер»
від слова «смертник» і тобі вина
немов винó чи вúно
що жилами біжать де купина
розкрилена…
і де тобі спинитися коли
ще за життя згадати
довічником чужинської хвали
німотним святом

назвуть тебе запроданцем почнуть
вицьковувать за слово свіже
отруйні випари чиясь духовна ртуть
і хто тут виживе?!

та не тобі зійти на манівці
обранцю Божий
най ліпше сльози на твоїй щоці
ніж кров ворожа

вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощами

підпис місце печатки
виводиш наче харизму
блаженні першопочатки
східного сепаратизму

коли літає померши
радіо над домами
і березень як уперше
обступає димами

я бачив твої падолисти
ту ніч що тебе огорне
там де високі під’їзди
мов застуджені горла

з полісу з небокраю
тягнеться довга вервиця
і ця панорама я знаю
вона ще тобі озветься

луною в порожній шахті
листям у водостоці
в жованому ландшафті
у пташиному оці

То до ніг
тобі стелиться,
то на вії
ледь чутно ляга...
І не пух, і не сніг
білий...
То кружля –
ні, не хурделиця...
і дрібненька
така,
як мука,–
ні, не мелеться!

А вона, мов навія,
химерна така
і хистка,
мерехтка,
мовби лилики
милі –
як нараз налетить...

Це ж метелики
білі
летять, миготять,
що аж дрож трепетка
пробігає
по тілі.

10.01.09 р.