Я загорівся, затремтів,
В жагу жахливу полетів.
Я впав на вістря висоти
Бо і мене бажала ти.
Я пломенів, я спопеляв,
Душею тіло поглинав,
Я дихав мов скажений пес,
Я богом був, що впав з небес.
Я розбивав на друзки світ,
Стелив тобі зірок політ,
Я піднімав тебе на хрест,
Я був, мов промінь,
Був, мов прес...

Я заморився і зачах.
А в тебе чортики в очах...


2000

Упала бомба на світанні
Десь на городах край села.
Вона найперша - не остання, -
Війною душі обпекла.
Війнуло в хату жахом смути
І одкотилося в поля.
Не раз іще німчура лютий
Дітей у небі "забавляв".
Не в селах, катові пригожих,
Була у нього, ясно, ціль.
Та бомби сипались ворожі,
Свистіли кулі звідусіль.
Земля здригалася від болю
І небо з розпачу гуло.
На довгі роки в чорний колір
Моє убралося село...

22.06.09.

до дому пливу до рідноґо джерела
перлинка - лебідка там і росинка донька
Едина сім'я - кирниця любові
втамує спрагу дивоясного легінь-Місяця

завібрують гори Карпат від щастя
сонечко посміхнеться в рясному дощі
меду цілющого з пелюсток нап'юся
Любов - святе джерело бальзаму вічності

Я плюс Ти - це МИ назавжди
донька ти і я - щаслива сім'я
в горах небес ця пісня луна
вам любі родзинки мої
2011р.

Ночь задвигает шторы
Плотно,
Звезды, моргая сонно,
Гаснут.
Стихли смех, разговоры,
Стоны…
Рядом с тобой спокойно,
Милое Счастье.

Стрелка съедает время
Звонко,
Тьма за собою прячет
Правду.
Ты засыпаешь крепко,
Солнце.
Мне хорошо, а значит
Встретимся завтра.


Было. И чувства ныне
Те же.
Вновь поправляю простынь
Часто.
Ты же меня обнимешь
Нежно,
Тихо так скажешь просто:
«Милое Счастье…»
21.06.11

Час од часу в подвір’ї під грушею
Дід Іван витворяє дива:
Вип’є чарку - і вітром закушує,
Потім повну іще налива.
П’є горілку, щоб рани не мучили,
Щоб не корчить в судомах лице.
В сорок третім під нашими кручами
Нашпигований був він свинцем.
В сорок третім далекому, пам’ятнім,
Він не думав про бронзу, граніт.
Як найкращий для нас нині пам’ятник -
Дід живий непохитно стоїть.
Вип’є чарку - ви з нього не смійтеся,
Не судіть, якщо третю наллє.
І минуле забуть не надійтеся,
Поки дід у подвір’ї снує...

Осколки чувств, а может…ощущений.
за облаком судьба, смеясь, дымит...
Любовь и жизнь – совсем не паралельны,
Но иногда кончается лимит.

Но иногда, свой путь не начиная,
Уходит жизнь, не путая шаги.
А чаще мы, но только в разных стаях
Теряемся за ласками других.

2011

Всього лиш я, всього лише назавжди,
Всього лише любов без вороття…
І тільки ти всього лише несправжній.
І не моє… всього лише життя.

Життя дивне,
кроки невпевнені,
сумніви болючі,
любов недолюблена...

Кроками непевними
сумніви долаючи
любов зберегти,
щоб життя сталося дивом.

19.06.11

...її перші повернення –
з піонерського табору в червні, із моря в липні,
її збиті колінця, її мовчання, її веснянки налиплі, –
літо надворі! – а тримаються міцно на вилицях і на носі,
сни її невагомо-вагонні, що ростуть, ніби трави, досі,
у наплічнику галька – розкидати-збирати – така розрада…
…потім – місто ранкове – як крем сметанкóвий. Зрада
і собі, і дієті – наїстить донесхочу цього літа!
Барбарисно-дюшесні цілунки, Ґумберт, Лоліта –
ще у книзі...
А липи розхристані, бджоли сонні,
тепле місто – як мама на кухні. Пиріг. Осоння.
У дитячій все зменшилось раптом – стелаж і ровер,
підросли тільки квіти у горщиках. Бог говорить
з нею вранці – чи голосом горлиці, чи бабусі.
Поливальні машини усміхнені, сині буси...
І живе – як домашнє завдання у зошит пише –
перша тиша повернень. Навернень ранкова тиша...

Поцілунками вій
Геть змету хмарку прикрого суму,
На цих трепетних крильцях
Тебе вознесу до небес.
Ти настільки вродлива,
Настільки в принадах розумна,
Що в полон твій зі мною
Зохотивсь потрапити без!

Як ревную тебе
До захоплених поглядів, люба,
Вигораю дощенту,
І в серці - пустеля німа...
О висока любове,
Освячена узами шлюбу,
О гріховна любов,
Од якої рятунку нема!

Угорі, між зірок,
Де літають, воркуючи, душі,
Нам просторо й крилато
І гарно, кохана, отам.
Але ж тут, на землі,
Кожен день я люблю тебе дужче,
І нікому тебе
Не віддам,
не віддам,
не віддам...

Не проллється тривожність свічкова на жовті листи
З хворобливих долонь… Данину не віддавши спокуті,
Ти мене забувай. Я давно вже не здатна рости…
Мої рухи квапливі давно вже затишшям закуті…

Розфарбовуй сезон заярілих принадних суниць…
Непритомні суцвіття зірвавши, не кидай у воду…
І тому, хто назавжди пішов, не кажи «Зупинись!»
(на зотлілих кістках неживої чужої природи)…

На годинниках – зрада. Уривком чужого листа
Заясніли думки, безсоромно на груди пролиті…
Віддавай їм мене. Воскові мої будні й свята,
Й золотаве життя у розпещенім пам’яттю житі…
2011 рік

…Над святилищем – ангел… С глазами брутальной зари…
Ореолом прощенья - расплавились все янтари…

Умирая за грех, отчужденный распятой звездой,
Кто-то снова поверил, что мир – необъятно простой…
Что из святости лет, вытекая по капле, как блик
Чья-то кроткая кровь обагрила твой ангельский лик…

…Обожженное солнце. Преломленный луч – янтарю…
Так тепло на душе, хоть, казалось, давно не горю…
2011 год

Перші краплі дощу на віконному склі.
Каже бабця в купе: "Майський дощ золотий..."
Мокрий він, як завжди. Але ми — не такі.
Від зневіри засохло шепочем: "Налий..."

Пломеніє бурштин. Темінь пахне вином.
Потяг. Ніч. І колеса двигтять, і думки —
Вже аж там, де бували у мрії разом...
Хто любив, той нелюбий. Любив потайки.

Перші завше невгодні. Останні — свої...
Я прощаю тобі усі болі, жалі,
Бо йде дощ — мій коханець нічний. І зорі
Вже не жде пілігрим, який пише вірші.

Коли приймають рішення емоції,
Єдина фраза розриває світ,
Коли згортають крила навіть ангели –
Як лебеді закінчують політ,
Коли усе на грані, чи на лезі,
Над прірвою на ниточці висить,
Коли душа наповнена сльозами
Й образа проявляє ненасить,
Коли із слова виростає полум’я,
Пожежа гніву поглинає все –
Ти зупинися, може хвиля спокою
Тобі душевний спокій принесе.
Оглянься просто – там, на тому березі,
Де все було – невже його нема?
Не все живе у серці і на полюсі
У кригу перетворює зима.
Ти ж закриваєш все і заморожуєш…
В моєму оці гріх тебе пече.
Ти хочеш подивитися як з тіла
Душа на білу скатерть потече?…


2011

Дивилася доля ув очі людині,
Казала: Стривай, чоловіче!
Чом руки твої опустилися нині
І серце нікуди не кличе?

Чом очі твої затягнуло туманом,
У морок стрибнули надії,
А одяг останній зірвали обманом
Заброди якісь, лиходії?

Та й голий, увесь у прищах і болячках,
Забув ти про думи хороші,
А кров ту, яку ще зберіг у "заначках",
Нещадно висмоктують воші.

Все чухаєш, голосно крекчеш од муки,
Буває - уб'єш паразита.
Та врешті опустиш знесилено руки,
Бо тіло давно вже немите.

На очі дню,що погибає,
Вже сонячний мідяк лягає
І поглинає все пітьма,
А у пітьми очей нема.

Нема очей,душі немає,
Хоча й міцненько обіймає.
Бува,для когось витче долю,
І доля та-зі сліз і болю.

На світі ж,певно,кожен знає:
Незрячим щастя не буває.

Я так люблю твої сумні вуста,
Які мовчать всіма словами світу,
Тоді як я далеко не свята,
І не горю тривожним сталагмітом.

Коли ось так прикушуєш губу,
І вже долонь без закликів пітніє.
Тоді як ти ніким мені не був,
А я тобі бліда периферія.

Терпких слідів твоїх рожевих вуст
Одна лиш тінь начеркає зухвало.
Тоді як я торкнутись їх боюсь,
Щоб тишу цю ніщо не плямувало…

Перемовчиш. І ніжних ліній губ
Зведе печаль безпрограшним санскритом.
Тоді як ти – моїх відтінок згуб,
Тих самих згуб, яких замовчав вітер.

Не дивися на мене ласо,
Наче кіт на маленьку мишку,
Не облизуйсь, як пес на м'ясо,
І не пробуй тягти у ліжко.
Остогидла мені твоя харя,
Не ходи по моїй кухні -
А то ще кип'ятком ошпарю
І в істериці крикну: «Здохни!»
Що, тепер зрозумів? Чудово!
Ти - герой не мого роману.
Ще не втратив від жаху мову?
Знай, твоєю - ніколи не стану...


20.06.2011

***

Опять весна.
И снова те же гаммы.
Высоковольтово гудят мосты…
Печаль бездонна, как могила мамы,
И тихий сон – как голос из воды.

И волосом твоим моя судьба прошита,
Стекает ветер, саблю золотя.
И чайки крик, и океан, и жито,
Лишь ты и я…

Подземный гром, небесное молчанье.
Лишь райских яблонь слышен парафраз,
Мы убежали, а они отчаянно
Цвели без нас.

Полынь цветёт, зоря души поэтовой.
Луна на небе – хлеб на полотне.

Опять весна.
Целуемся добредово.
Слова, как рыбу, кутаем в реке.

И ждём плодов натурою покорною,
Весна, греша, как молодость, уйдёт.

И мы уйдём той белою дорогою…
И там уснём…

...Ще подивує містові невдячному.
В сумирну Смірну повернувсь.Додому.
Нелегко жити між людей незрячому,
Та іноді ще важче не глухому.
А він співав! І линув спів етером
Понад віки - натхненно і крилато.
Потрібно народитися Гомером,
Щоб так любити світ, і так співати!
...Божественно бриніла "Іліада".
Бездомний старець лагідно і сумно
Дивився в очі рідної Еллади,
Перебирав наосліп слова струни.
Душа Співця формінгою* звучала...
Аж вигулькнув один - Зоїл Зоїлом.
(Чи талану сутязі бракувало?
Чи ще якась там їдь його заїла?)
Це ж треба - учепитися гієною
У світлоносний хист, у пісню генія!
(Чи мстою одержимий був таємною?
Чи сам од себе вже не мав спасенія?)
Воно ж нескладно - скривдити Поета
(Ні, щоб собі щось гарне сотворити!)
Вибльовує таких і досі Лета,
Не здатна їх злобу перетравити.
Ну, що ж... Співця обов'язок і право -
Не зневажати заздрісних і ницих.
Гомера Слово - на Олімпі слави.
А злість Зоїла - притча во язицех.
...Нема Еллади. Йде новітня ера.
Лише б поети не ламали крила, -
Аби тягнулись до висот Гомера.
Аби не опускались до Зоїла.

2008

Золотіє листя на тополі,
Хоч вона душею молода.
Хай тебе завжди минають болі
І не зустрічається біда!
Золотіє листя в час осінній,
Тільки опадати не спішить.
Хай тебе терпіння і везіння
Обнімають дружно кожну мить!
Золотіє листя у безмов’ї,
Коли менше світла і тепла.
Що є сили бережи здоров’я,
Не згорай у клопотах дотла!
Золотіє листя мальовничо,
Сповнене тривоги і краси.
Я тобі любові щиро зичу,
Чистої, мов крапельки роси!
Золотіє листя несміливо,
Облягає душу гіркота.
Будь завжди усміхнена й щаслива,
І не думай зовсім про літа!
Золотіє листя, золотіє...

28.08.10.

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Ех, наливали ж і били об землю,
чАрки спустОшивши повні!
БулИ ми здорові, вільні й письменні,
та відцуралися долі.

Ось вже недоля нас і спіткала.
Лізем з генделика рАчки.
Замість дружини вдома стрічала
подруга – біла гарячка.

Лихо серйозне. Вже не сміється.
Келихи всі перебило.
Ноги не ходять. Тіло трясеться.
Ми вже за крок до могили.

Гей, наливайте повнії чари,
та не горілки, а квасу,
щоб не пропити і не прос..ти
волю й свободу нам нашу!

Нахилюсь, поцілую ніжно…
Може, ти й не помітив, любий:
Це не я біля тебе в ліжку,
Не мої шаленіють губи,
Не в моїх у словах грайливих
Така збуджена… перевтома…
Це не я вся така щаслива,
Й тіло терпне від тебе й ломить…
Може, любий, ти не помітив,
Та у ліжку з тобою – інша.
Не судилось тебе зустріти…
Нещаслива – чи щасливіша?!!

2007

Протече крізь пальці літо,
Мов ота вода…
І піде гуляти світом
Осінь молода...

Здасть кленові «бакси» драні
В золотий запас,
Щоб купити в мене дані
Про всіх нас.

Я ж не зможу заступити
За межу
І нічого їй лукавій
Не скажу.

Буду грати з нею в «жмурки»,
«Пудрити мозги»…
Буду «корчити придурка",
«Ржати»: "Ги-ги-ги!»

А вона (дурна, як курка)
«Гнутиме» своє…
Скаже з приводу «придурка»,
Що такий я й є!

Свисне Жовтня з Листопадом
(Мать їх не туди!)
І потягнуть мене садом
В страшні холоди,

В крижані зими палати,
В білі сни,
Щоб морозом катувати
До весни.

І ніхто із тих, кого я
Осені не «здав»
Навіть імені мого і
Не згадав…

Лиш Весна мене почує
Серед тяжких дум…
Пожаліє й ампутує
Біль і сум.

Я спав, бачив сон: ми на мисі,
З усіх боків - синєє море,
Захід сонця море фарбує
У жовтогарячі кольори...

Ти сиділа праворуч від мене,
Торкалась мене лівим боком,
То ж я тебе штурхнув ліктем,
Ну так, начебто ненароком.

Й ти мене теж штурхнула ліктем,-
Так і штурхались ми поволі...
А вранці нас розбудили:
Ми були геть мокрі і голі.

Востаннє, я, мабуть, засинала тверезою чотири вічності тому.

Завжди неадекватна, з гільзою поміж ключиць, наче зерна чайного дерева по Цейлону, розсіяна.

Завжди така, що не лікує свої стигмати, заповнює шлунок цигарками і кавою.

Зазвичай- міцною чорною, подвійною.

Зібрати б всі свої безсоння і задушити в обіймах.

Нехай сни, мов слайди, заповнюють порожнечу.

Я іноді справді схожа на вбивство...жорстока, багатосерійна.

Ти мене ніколи не викриєш, наврядче знайдеш...

Готуй для гарячих сліз свої мужні, м’які, затишні плечі!



Дозволь мені взяти псевдонім, одягнути перуку і довго, розпачливо плакати,

сидячи в залі очікування, а потім кинути власне минуле до камери схову
і назавжди поїхати з дому.Навіть, якщо надто сильно тремтітимуть руки, щось всередині болем різко обірветься.

Я всерівно відчуватиму хаотичний, безладний стукіт...

Бо в моєму тілі для тебе лагідно б’ється два втомлених,

безнадійно відданих серця.

Так як пахне твоє зап’ястя, свіжим сандалом і кмином,

так і я, коли дістаю з шухляди чистий аркуш, щоб написати

діагноз хворим на дистонію римам, розчиняю собою повітря.

Тоді воно не здаватиметься настільки хтивим.І я ніколи, мабуть, таки не викину

зношені днями сандалі.Залишаю тобі натомість ночі-викидні, залишаю на серці

камінь.

В мені совість прогнила персиком, мігрені дряпають скроні

наскельним розписом, наче печерні люди.Я затискаю внутрішні клапани,

і розмовляю з Господом, ніби за барною стійкою виливаю текілою душу

прямісінько йому на груди.


Моє зневоджене тіло, вкрите смарагдовим ситцем, так смачно, тихо говорить...

І якщо він мені ще досі сниться, то ми повинні прокидатися поряд.

Було затишно так, ніби з внутрішнього боку твоєї долоні....
Серце билось як скло і збиралось до купи суницями,
Волосся дотиком прилипло на скронях, відстань між нами
звужувалась зіницями.

Лиш не викидай свій старий записник,
там стільки імен, що ними можна заповнити ліжко.
Кожен подих твій розчинявся словами в кімнаті нишком,
поки остаточно не зник.

Розливаю молоко по паркетній підлозі,
хай шпарини у ній заповняться соромом.

Одягну його теплий светер з віскози,
загорнусь у обійми і ми поговоримо...

Про спільне майбутнє, про музику,
про те, як мені з ним до оргазмів чуттєво поряд.
Про те, хто мінятиме донечці вночі підгузники
і як ми поїдемо автостопом до моря.

цей дим_над_водов під водою тече,
пульсує з глибин олов'яним ключем
і гусне в слова,
про те, що на світі існує знання,
в якому не я не тебе обійняв
і поцілував.

усьому виною магічне "якби":
з-за нього не я не тебе полюбив
і палко кохав.
тому не під нами розверзлись світи,
і місяць з отої безодні світив
окрайцем гріха.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – задзеркалля води,
лишає по собі при[х]марні сліди,
вздовж неба тече.
і в центрі зіниці формує слова,
які я до строку від тебе ховав
на споді очей.

у цього знання видозмінена суть:
з тамтої печалі – у річку_сльозу
на мапі лиця.
посéред оцих поетичних забав
лишитися розуму – Божечку, збав!
і Він обіцяв.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – девальвація сліз:
дороги, міста, обертання коліс,
кохання в умі.
тому не мене [через вечір] бухим
ведуть попід руки Яким і Юхим
до себе домів.

і ми дослухаємось – як в небесах
дзижчить перманентного щему оса,
під нотою мі.
і ця мі_бемоль накриває мене,
допоки кохання [на час] не мине,
хоча би в умі.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – сублімація слів
до клекоту магми в утробі землі,
до нересту снів,
до муки етюдів на роди картин,
до вічного страху кудись не дійти,
до сказу в мені.

коли серед стелі палає звізда,
а я не для тебе не першим зі ста
римую про те,
що місяць_татарин, як жало оси,
стонадцятий тиждень край неба висить,
одною із тем.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – споглядання глибин,
за крок від дурної любові взахлин,
за вічність – від слів
про те, що на світі існують міста,
в яких я ніким не для тебе не став
у склепах голів.

і вже несуттєво – до кого і з ким
приходять щоночі Юхим і Яким,
сідають за стіл:
чекати до півнів, до крові з небес,
до першого марева – з нами, чи без –
на дим_вододіл.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!
смооок он зе воотер!

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Люди живуть в людях,мов у комунальних квартирах,
тонуть в людях,наче круїзні лайнери у тихому океані,
їдять людей,як спагетті з сиром,
ідуть одне до одного крізь людей,крізь внутрішню сирість,залишаючи
рани наскрізні,колоті,вогнепальні,рвані...нехтуючи одними,
надаючи перевагу іншим.Не таким відданим,зате красивим.

Три парковки підряд і на всіх вимикають світло.
Може,це збіг?Авто параноїдально
дивляться фарами в душу.І ти ще поряд,бо просто не встиг
вирвати з серця поламаний,дешевий навушник,що
текстами спільних оргазмів у нього нахабно та хтиво вріс.

Ми жбурляли порожні келихи у шовкову білизну,
щоб вона зберігала в собі усі спогади,запахи,до яких
так довго з тобою звикали...
А час непомітно проходив повз котячими лапами.

... запітніли
на склі м'яким алкогольни подихом ініціали.
У тебе немає душі-ти сам душа,в якої є тіло...

Пес із людей задумався:чому
Він на ЛЮДИНУ не проходить проби?
Чого дано лиш гаркати йому,
Хоч має він людинячу подобу?

Й за лоба "мисль" куснула,мов оса:
-Якщо я тільки гавкаю і злюся-
То заведу породистого пса
І в нього благородства наберуся...

Я, певно, народивсь аристократом.
Бо, бачите, поетом народивсь.
І побут був моїм щоденним катом,
І наді мною люд сліпий глумивсь.

Мені пихато руки подавали
Й мою ж, бувало, злякано трясли,
Моїм народом обрані міняли -
Оті, що чорту совість продали.

Чвалав життям, тягнув свій віз міщанський,
Під щедре улюлюкання базік.
Тож в небеса зринав мій погляд панський
І мовою все тішився язик.

Витав далеко: у раю і в пеклі.
Щоби збагнути це життя земне,
Я строфи на баталії запеклі
Відправив у приземлене турне.

І йшли вони веселою ходою,
У черстві душі прокладали шлях,
Лилися в добрі свіжою водою,
Щасливих напували і невдах.

Багатий Україною - не златом,
Й тією, що кохати не стомивсь,
Я українським був аристократом,
Тому, що я поетом народивсь.

Не можу, брате, вибрати слова,
Тому доречно гірко промовчати.
Тобі до скронь хилилася трава
Й передзвін куль божився гартувати.

Ти не просив для себе світлих днів,
Хоча весна розквітла у рамена.
І пригорщ сліз сховають матері,
Й солодких фраз не скаже наречена.

Лише пройде відгомін сих тополь,
І в тихім сні свою побачеш хату.
І скільки вас, війною вбитих доль,
Чи хтось колись насмілиться сказати?..

Почти за здорово живёте
Бывает страсть, бывает спесь.
Лишь ах, - и женщина в полёте,
Но кухня - тоже где-то здесь.

По обе стороны медали
Небесный блюз, телесный груз.
Предусмотрительность в деталях,
С невольной сумочкой союз.

В бочонке счастья ложка грусти
На полновесный миллион,
Рыбёшки снов, ужи предчувствий,
Больших желаний махаон.

Незаживающая рана,
Переходящий в миражи
Подкожный принцип океана
С густыми плавнями души.

2011

Маленька лелеча
до тата лепече:
"В чім щастя лелече?"-
питає малеча.
"В тім щастя лелеки,
що в кожній хатині
І в холод і в спеку ,
від віку й до нині
чекають лелеку.
Сміється малеча -
ось радість лелеча".

Невинний погляд із – під вій
Її всього лиш упівока,
Розвіяв хутко спокій мій
І обнадіяв ненароком.
Наповнив роєм хтивих дум
По вінця душу лежебоки.
І повернув у серце сум, -
Безмірний, тихий і глибокий…

21.10.10.

Настояне літо на липовім цвіті.
Давай пораюємо в мудрому світі!

І жайвір порадує, втішать зозулі,
Душа оживе у бджолиному гулі.

Збадьорить-дихне від ріки прохолода.
Пляж літеплом звабить, як вранішня врода.

А як смакуватиме з гаю суниця!
І все це, на щастя, не сниться, не сниться...

Я не бачу себе. Загубила у снах,
Спопеліло останнє слово,
Ти мовчиш. Прагматично відстукує
Слово - Час,
Нас - нема. Я - розіп'ята.
І зірниць твоїх дивоколо.

2000р.

Шалений погляд зречених зіниць,
Спрагненна усмішка у серці...
Твоє найкраще із усіх облич -
Воно, мов сонце, світить так відверто.

Твої уста готуються в похід
Шукати щастя в місячнім блаженстві
І я в полоні зачекався на політ,
Щоб зринуть до зірок і піднебесся...

Торкнулися вустами ніжно до небес
Злилися у обіймах дикого безсмертя,
Буремність пристрасно дарує нам бенкет
І закружляла між тілами в круговерті.

Та час майнув в шаленості нічній,
Світанок пробудився у вітаннях...
Тебе забути я навіки не зумів -
Напевно почуття оце ... кохання.

18.06.2011 року Львів

Життя сьогодні - пекло на землі,
Шматок л...на полізе перед батька...
Картопля - чотирнадцять коштує в борні -
Усе розкрали хлопці дуже хвацько.

Немає правди, святості нема,
Крадуть бабло до того божевілля,
Ресурсів в нас залишилось катма
Та рвуть частинами з людини сухожилля.

Усе пройде, запалиться скрізь гнів,
Хтось виступить з протестом і напевно
Не спиниться в потопі як би не просив -
Зруйнується село під хвилями буремно.

Є душа у картин полотні?
В фарбах змішував долі художник,
Вирували в них бурі земні
І топтали життя подорожні.
Руки вправні, проникливий зір,
Зашуміла пейзажем калина,
Ось стрибне з полотна дикий звір,
На портреті всміхнеться дитина.
Чом же постать у майстра сумна,
Не квітує вона, як картина,
Бо не хлібом єдиним живе,
В почуттях хоче жити людина.
Світом шириться вість про митця,
Очі гаснуть, як досвітком зорі,
Зміст картин проникає в серця,
Сліз не сушить художник у горі.
Пензлик грає веселкою барв,
А художник ховається в тіні,
Він приховує відблиск заграв
І обличчя спотворені лінії.
Жде на дотик кохання рубець,
Хоч дивитись боїться у воду,
Скільки в світі таких є сердець,
Що чекають любов не за вроду?!
Є душа у картин полотні,
Хай малює кохання художник!
І вирують там бурі земні,
Недаремно ж топтав подорожник.
03.12.2010

Пародія

А попрόбуй не дивись – тягне як!
Легко просто так сказати… словá…
Не кентавр звичайно ти, а маньяк –
То сама підглядує… голова.

Хто б сказав – а з виду був, як ягня!
Та не квапся так сильно – постій…
Що дракони вимерли – то брехня,
Нісенітниці сплітав твій Андрій.

Зосередився б на думці котрійсь –
Не мудруй, чи не тряси, чи не вір…
Не спиняйся і нічого не бійсь,
Бо, по Дарвіну, і кріт – тáкож звір!

Звісно, кролик у норі – не бугай…
І я пошепки тобі: “Тихо, цить!”
А прокинеться Андрій – ну і хай!
Все одно сусідський кіт так нявчить…

19.06.2011

Кохана! Сіяння волосся
я пам’ятаю твого.
Залишить тебе довелося.
Мені дуже важко було.

Осінні згадаю я ночі,
березовий шурхіт тіней.
Тоді вже були дні коротші.
Та місяць світив ще і ще.

Згадаю, як ти говорила:
«Промчаться блакитні роки,
і зовсім забудеш, мій милий,
мене, мабуть, з іншою ти».

Сьогодні ця квітнуча липа
мені нагадала все знов –
на пасма кучериків сипав
той квіт, наче власну любов.

І серце не в силах схолонуть,
кохає когось, та сумне.
Так ніби улюблену повість,
пригадує все ще тебе.

------------------------

Есенин Сергей
Я помню, любимая, помню

Я помню, любимая, помню
Сиянье твоих волос.
Не радостно и не легко мне
Покинуть тебя привелось.

Я помню осенние ночи,
Березовый шорох теней,
Пусть дни тогда были короче,
Луна нам светила длинней.

Я помню, ты мне говорила:
"Пройдут голубые года,
И ты позабудешь, мой милый,
С другою меня навсегда".

Сегодня цветущая липа
Напомнила чувствам опять,
Как нежно тогда я сыпал
Цветы на кудрявую прядь.

И сердце, остыть не готовясь,
И грустно другую любя.
Как будто любимую повесть,
С другой вспоминает тебя.

1925

Вже жайвір сонячні бемолі
Розклав на нотний стан весни.
Нуртує хліб в утробі поля,
Мов світ йому у ній тісний.

Дбайливо вітер ниву пестить, -
Грядущу матінку куті,
Здіймає з неба сонця перстень
Для наймилішої в житті.

Та ближчим часом прийдуть люди,
Полишать з милої стерню,
У скирту стягнуть звідусюди
На корм корові і коню.


Чудова лірика кохання,
А люди прозою життя
Не раз її святу поганять
Без крихти жалю й співчуття.

18.06.11.

«Alis inserviendo consumor» -
"Светя другим, сгораю сам".

Згорів він.
Згас.
Недопалком зробився.
Він відсвітив.
Віддав своє тепло.
Добро він ніс.
Та зло перемогло.
Його життя у злиднях закінчиться.

--------------
(Основна думка фрази в тому, що вдосконалення і розчинення в духовному - суть одне і те ж, а шлях до цього - у служінні людству. Як блідо на цьому тлі виглядає «Світячи іншим, згораю сам».)

************


Є обов’язок в сільського ескулапа –
соціуму віддано служить.
Не потрібна медику зарплата.
Його хворі мають прокормить.

--------------
(Ескула́п — латинська видозміна грецького імені Асклепій — бога лікування. У сучасній мові — жартівлива назва медика.
"Хорошего врача народ прокормит - плохие нам не нужны" -так відповів "батько Йосип" наркому Семашко на проект підвищення заробітної плати лікарям.)




************


«Професії «лікар» вернути б престиж!» --
проблема хвилює державні уми.
Муже мудрий, всевладний лукавство облиш.
зарплатню, для початку, хоча б підніми.


************


Ламають голови міністри «нагорі»:
«Підняти треба б медицину на селі!»
І їм здалося – віднайшлася справи суть.
Тепер накази і програми "вниз" все шлють.


************


Державна медицина хвора вся,
покрита виразками безлічі проблем.
А ми немов бинти свої літа
намотуєм на них весь час з плачем.

Люблю дощі із поцілунків малинових,
Люблю обійми ніжні навесні,
Гуляти із тобою до світаночків ранкових
І мріяти з тобою навіть увісні.

Люблю гарячий подих біля серця,
Шалений погляд бачити завжди
І щоб розмова лилася відверта
Та мучусь як лишаєш хоч на мить.

Кохаю голос мелодійний в телефоні
І щирий сміх обожнюю. Повік
Я буду тільки твій. Ніякі перепони
Не зможуть роз'єднати цей з кохання моноліт.

08.06.2011 року

Життя проходить вперто поміж нас,
А ми у метушні не бачимо природи,
Для нас немає істини, погоди -
Лиш та кар'єра точить нутрощі не раз.

І ми проходимо повз щастя та роки,
Кохання осипається безслівно,
А ми йдемо вперед провокативно,
Шукаючи грошей, багатої руки...

10.06.2011 року

У ніжності тут можна розпливтись,
Життя в коханні є таке солодке,
Неспокою без нього, прошу, бережись,
Усе проходить швидко - все коротке.

В коханні варто мріяти, співать -
Воно таке нестримне, невблаганне,
Його нещастя є в не змозі подолать -
Лише воно є унікальне, бездоганне...
10.06.2011 року