Класифікація політиків, яким не варто довіряти
(двома рядками)

Завбачливі

Почують носом ще завчасу
бродіння нового заквасу.

Родинолюби

Як кажуть: з диму і вогню
до влади тягнуть всю рідню.

Пройдисвіти

Дай владу – зроблять каламуть,
чуже без сорому візьмуть.

Пристосуванці

До скону вдача в них проста:
повзуть наверх і з-під хвоста.

Надгнучкі

У цих незламна є мета.
Ось тільки спина без хребта.

Лакузи

Знай: їхня мова, як цукерка,
а правда, мовби стриптезерка.


Шантажисти

Таким Іуда – рідний брат,
а хліб насущний – компромат.

Шалапутні

На диво щиру мають ваду –
партійну творять клоунаду.

Лицемірні

Не буде пакостей і зрад,
як вчасно їм дасте пїд зад.

Адвокатоподібні

Облагородять навіть зраду,
якщо отримають посаду.

Вовкоподібні

Їх зграї справа ця звичайна –
шукати цапа відбувайла.

Свиноподібні

Живуть прозоро і відкрито,
поки не влізуть у корито.

Хворі на опозиціонізм

Кричать уже впродовж століть:
куди плювати? Ціль вкажіть!


Мстиві

Коли вже їхня карта бита,
ладнають роги і копита.

Страхопуди

Завжди спішать придбати візи,
якщо в лайно зненацька влізли.

Безкультурні

Сказали б влучно і крилато,
якби дозволили б їм…матом.

Кривляки

Гримаси в них з часів Езопа:
здалеку личко, зблизька…

Кримінальні авторитети

Частіш в політиці зірки
хапають мафії батьки.

Між іншим

Стискає кулаки народ,
коли при владі політзброд.
2010р.

РУБАЇ

***
О світе! Вділив нам любові так мало,
Шкодуєш її, наче бджілонька жало.
Було: розщедрився ти раптом для мене –
І мовби од жала, враз боляче стало.
***
Заможний, хто має брильянти чудові,
Хто вміє знаходити золото в слові,
Але, безперечно, в багатства розмаї
Усіх перевершить володар любові.
***
Любов – це як човен…Мандруєш рікою.
Здається до щастя – сягнути рукою.
Зненацька – пороги. Ти падаєш гулко,
А човен, мов брила, летить за тобою.
***
Хто я без любові? Безсніжна зима,
Мандрівець, що світом пройшов надарма.
Я всюди відсутній, коли без любові.
Мене без любові на світі нема.
***
Я віри в любов не втрачаю ніде,
Хоч б’ється об кривду життя молоде.
По долі моїй, що над прірвою болю,
Любов, мов гімнаст по канату, іде.
***
Не я промовляю – говорить любов!
Не я, а вона усміхається знов.
Усе, що я зміг на просторах любові, –
За нею, немов за Мойсеєм, ішов.
***
Як кожен із смертних, боюся стихій,
Та вчора поглянув у вічі одній –
Мов смерч, невмолимій,мов повінь,нестямній,
Мов спека, жагучій – любові моїй.
***
Любов я ховав під забралом долонь.
Вона ж, не скорившись, з очей – мов огонь!
В любові згораю, прикутий до долі,
А щастя байдуже стоїть осторонь.
***
Наказав я любові, щоб геть відійшла,
Щоб розвіялась, наче на вітрі зола,
І здалося, любов поспішає скоритись –
Враз у долю, мов зірка у небо, вросла.
***
Розум ніколи не дружить з бідою.
Кожен збагне це, пройнявшись любов’ю.
Тільки в любові, мов суть, невмолимі,
Крайності сходяться не для двобою.
***
Стає бережливим, хто часто втрачав.
Палкий життєлюб, хто згасав, мов свіча.
Хто вистраждав щиро суцвіття любові,
Не буде ніколи рубати з плеча.
***
У кожного в долі любов – наче соло.
Душа без любові лихіша за голод.
Якщо злегковажиш бездумно з любов’ю,
Відразу стаєш зачарованим колом.
***
Любов з егоїзмом розлучить не кожен.
Не кожна любові вклонитися може.
Буває: Едем обіцяють коханим.
Насправді ж – ладнають Прокрустове ложе.
***
Хоч бадьориться ще, хоч дзвінка і не квола,
Одзвучала душа, наче арфа Еола.
Таємниці пильнує. Мов сторож, колує –
Тільки кола любові тікають із кола.
***
Любов не назву я дурманом, сп’янінням.
Любов – це найвище у світі уміння
Зустріти обличчям життєві торнадо
Й зібрати на серці для храму каміння.
***
Хай жарт, що ми, прості і загадкові,
У світ прийшли на конкурсній основі…
Цілком серйозно, що з життя ідемо,
Програвши конкурс мудрості й любові.
2010р.

Думки гойдаються мов віти,
Неначе в міжгір'ях вітри.
Нарешті! Повітря завмерло, сутінки - ночі заслінка,..
Знову Полярна зірка на небосхилі.
Ніч, і твій погляд - ніжний квіт,
А голос - дзвін барвистої весни,
Таємнича мрія з юних літ
У безмежності зірок краси...
Гойдаються нині думок моїх віти:
Уся жіноча рать красунь
Тебе одну
Мені не в змозі замінити.
2011р.

Весняна какофонія у лісі,
Тут кожен птах – співець і віртуоз.
І нелині до неба розрослися,
Мов лицарі, стоять супроти гроз.

І грізно так шумлять навперебивки,
Якщо у груди чорні б’ють громи.
Але стоять – і непохитно, й тривко,
І бережуть зелені тереми.

І жоден з них у бурю не злякався,
Не сили бережуть, а дружбу й честь.
А ти, немов ховрах, в норі сховався,
Повіє легіт – і шелесть, шелесть…

І, певно, хлопче, ти злякався тіні,
Такої зваги ще не мав ніхто.
Я вірю – ти послужиш Україні,
Як виграєш сто тисяч у лото.

*какофонія (муз. термін) – одночасне використання
в творі 2-3 , а то й більше розмірів…
2011

Ти і без усміху навдивовиж така красива...
Тільки цнотливість спроможна відвести од тебе погляд.
Та ось ти усміхнулась спогадам чи намірам своїм...
...Диво таке я бачив колись в горах,
Як досвіток у ранок переходив:
Десь там, аж на вершечку схилу, зарожевіло попервах,
А далі неймовірним блиском вихопилось сонце:
І ось вже веселіш потік дзвенить,
І течія форель не взмозі втримать,
І птаство на сотні голосів розлунює долину,
І холод по-пластунськи відповза в кущі.
І з «Добрим ранком» ведмедиця мене вітає...
...Отак і ти, красуне, наче сонце,
Усе довкола звеселила.
І кожному здалося, що усміх той
Призначений саме йому.

Я вітаю кожну мрію,
Що мені дарує крила,
Дме у радості вітрила
І зове на добру дію.
Поки запах ще кадила
В панахидну літургію
Не окутав мені шию,
Не лишуся цього діла.
Мрія – кличе, надихає,
Сон із ложа проганяє
І лечу, пливу, біжу...
- Гей, сміливці, всі за мною,
За зорею провідною
За незвідану межу!

23.09.11

Чорнобривці в ранковому лоні
Проводжали останній день літа.
Кличуть осінь голівками сонні
Серед тиші задумливих квітів.

Де кордони в які вона входить?
Може сутність її не така.
Може літу в цей час ще не годі,
Та в душі у цей час щось зника.

Чорнобривцями встелено долі.
Доторкалась долоня-рука.
Далі айстри цвітуть кольорові
Та виблискує чиста роса.

Стрепенулось в душі: «Це вже осінь!»
Це осіння роса на листках.
Очі бачать, не знають як потім
Шлях знайти та втекти у думках.

Чорнобривці у осені лоні
Проводжали останній день літа.
Свіжий подих в повітрі ранковім:
Й на душі стало затишно , тихо.

31.08.2011

Знов по землі блукає тихо осінь.
Знов дощ іде і небо в хмари одяглося.
Та на душі ще сонце світить досі,
Та все воно щодня їй біль приносить.

У мріях я втечу далеко десь за хмари;
Щоб біль і смуток душу не дістали.
Забути все, давно цього чекаю -
Та лиш любов твоя не відпускає.

Вже знов і знов летить опале листя,
Із вітром танець, з мрій, що не збулися.
І все в житті, насправді наче просто.
Та почуття створили свій безмежний простір.

Не вір тому, що у житті нема любові!
Не вір тому, що кожен день не світять зорі.
Та серед мрій це не остання наша осінь -
Бо ще живе кохання наше досі.

Все даремно – ні сліз, ні опору:
Викладаю рядки-штахетини.
Рвучко гримнув дверима зопалу…
Одинокими і шляхетними
помирали слова несказані
в пустотілій імлі заштореній.
Я любила тебе… й одразу я
збайдужіла. Німа. Нескорена.

Всі надії під корінь зрізані –
серед літа стою спустошена.
А листи, на життя запізнені,
надійшли мені листоношею.
Не відчула нічого дивного -
всі реакції уповільнено.
Я в цю осінь тепер задивлена
аби вижити й стати вільною.



вересень 2011 р.

Майнула у мандри
З одним із чергових коханців –
Туди, де лелеки
Здивовано зирять услід:
Вони розуміють –
Ці двоє прокинуться вранці
І скажуть стосункам
Прощально-самотнє «привіт»…

Лелеки відчули:цим двом
Їхніх послуг не треба,
Бо їм ще зарано, й чи прийде
Такий до них час взагалі?..
Лелеки злетіли з гнізда
У веселкове небо!
І раптом… вернулись –
Неспішно пройтись по ріллі.

Ті двоє не спали:
Палатка ще дихала шалом!..
Їм добре удвох,
І не скоро відпустці кінець…
Лелеки порадились тихо,
і радо до них завітали:
Дзьобами постукали
До незалежних сердець.

Лелек було двоє –
Подружня сформована пара.
Людей було двоє –
Й помножилось раптом на два…
Невдовзі весілля
Коханці таки відгуляли,
Близнят народили…
Такі от бувають дива!


22.09.2011.


 

Майже не чути гілочки хрускоту,
Квапиться в нірку їжак.
Перед смерканням тиші акустика
Не відпускає ніяк.
У ластовинні листя покручене,
Шле манускрипти землі.
Вітер злітає старими поруччями
І засинає в імлі.
Сходи зникають в кленовому мотлосі
І розумію тоді:
Осінь вечірня пахне самотністю –
Хочеться в затишний дім.
2011

В осінній раз осінній пазл
до пам'яті вража.
На чатах - враз одна із назв
Вівальді... Парк. Душа.

Дарує музика акорд.
Святковий сувенір
ляга як особливий сорт
в осінніх фарбах гір.

Осінній пазл збудив мене,
чарівно кличе жить.
В осінній раз, що не мине,
краси блискуча мить.

І я роблюсь чарівником,
і хочу, хочу ще
складати пазли зі значком
"Це осінь... Осінь вже."


23.09.2011

Пародія

Не сіпайтеся еротично, місіс…
Адоніс нині того… теше кіл.
Не ржіть – то не кіно, а «кісі-пісіс»,
Через Ніколь – всіх негрів – у відстріл!

Бо пані Сміт – одна подруга мачо
(Салун,звичайно, то не монастир)
До сексу – спец. До іншого – ледачо.
У йод його – справжнісінький упир!

Хазяїн Скал закрив аренду віри,
Кобила сіно зжерла – то КАРЕ!!!
А Шон і Рей – придурки, бузувіри,
Споїли негра – думали – помре!

Сло-Кінь утік. Зосталась Сло-Кобила.
Без сіна. Поні мусить їсти кекс.
Ніколь-Ніколь, ну що ти наробила!
Вже б ліпше на кушетці просто… секс.

18.09.2011

Маленька крапка
Стримує напір
Нахабних букв,
Що гарбають папір.

Дві крапки – це
Чітка межа,
Де слова суть,
А де його душа.

Три крапочки –
Це ейфорія слів,
Щоб за носи водити
Тисячі голів.

Тире – це поміч
Дужих рук,
Аби звільнити
Суть від мук.

А кома –
Дама всім знайома,
Усюди, наче в себе вдома,
І сяк, і так – все до пуття
Доводить словосприйняття.

2009

Терплю, терплю... А перемеле час
останній пуд терпцю - і я повстану.
Хай приміряє зі свого плеча
мені жура смиренності сутану -

падіння часто має ту ж ціну,
що й вибух парашута за плечима -
щоб ухопити нитку рятівну,
потрібен чин, а деколи - причина.

Пагінчик виноградної лози
живе в ковтку солодкого кагору,
але лише з солоної сльози
розпочнає свій політ угору.

Терпець мене шліфує, мов терпуг,
гризе рубців нашарування хворе...

А часом сам, немов сторалий плуг,
для зерен безнадії серце оре...

квітень, 2011

Сиджу, дивлюсь, як здихає кохання,
Схоже на кицю, розчавлену навпіл.
Страшні зіниці, беззвучне нявчання...
Мені цікаво, мов хитрій мавпі,

Яка поцуплене трощить завзято.
Мені цікаво. Ти чуєш, мила?!
Масні та байдужі твої оченята,
Ніби в левиці, що добре поїла.

осінь частує тебе шоколадом.
складно відмовитись –
літо позаду.
вчасний доречний довершений задум:
зрадити латані принципи.
зраду
потрактуватити, як принцип,
заради

осені.
ще б то кому частувати?-
фатум.
у драйву позичити вату
(ризик від роду на два глухуватий)
і надкусити (нарешті!) це свято.

свято повірити –
осінь багата

на шоколад.

Насолода тиха від рядків,
Мов бальзам влягається на серце
І рядок останній, як і перший,
Ти ковтаєш...подих причаїв,
В насолоді райській від цих слів.

У присмерку кімнати перший промінь
з’єднав крихку конструкцію квадрату.
Незрима рівновага так залежна
від золотої нанопавутини -
беспечна сталість щастя надто мнима,
бо навіть порух мій необережний
дозволить необачно роз’єднати -
усе. І світ впаде в мої долоні.




вересень 2011 р.

Как аукнулось тебе яблочко!
если б знала – опять сначала?
кем была ты? А стала бабочкой
у божественного причала.

Постэдемской памяти крашенки,
Ева-матушка-Несмеяна,
где-то бродит ещё твой старшенький,
неприкаянно-окаянно.

2011

Я забуду тебе, як помре почуття голосне;
Я забуду тебе, коли стишаться грому гармати;
Я забуду тебе, коли жайворон в небі засне,
А піснями на небі хмарини спроможуться стати.

Я забуду тебе, як дощі перестануть іти,
Коли сніг повесні просто тихо розтане без бруду
І на радіо зникнуть усі про кохання хіти, –
Я забуду тебе! Я ніколи тебе не забуду…

05.09.2011 р.

Повільно так плине час
Між планетами,
Я пітьмою захоплення
Виражаю сонетами.

Наче вакуум навколо-
Ані кольору, ні звуку,
Тільки чорні зорі з неба
Із вікна наберу в руку.

Зорі темні... Немов вівці
На гірському пасовищі.
Пастуха ніде не видно-
Замість нього вітер свище.

Пастуха ніде не видно.
Вже не світить сумно в ніч.
Він у космосі втопився,
Залишився віч-на-віч

Із думками та пітьмою,
І мене залишив він,
Подавши сигнал, що скоро
Нова ера нових змін.

Зовсім скоро, за годину,
Зникнуть чари темноти.
Сумно, так, та нема сили
Цю подію відтягти.

І рум'яний промінь сонця,
Немов злодій, зайде в дім.
Мовчазний, та красномовний,
Теплий і надійний мім.

Знову день. Знову ми
У полоні Галактики
Світловії роки
Заплітаємо в бантики.


22.09.2011

Сльозинка на твоїм плечі, мій білий ангеле,
Давно б замерзла вже, якби не рук моїх тепло…
Що стало із твоїм просвітленим чолом
І крилами твоїми, до польоту спраглими?
А знаєш - і вода була тоді прозоріша,
Коли між нами ще не пролітали блискавки,
Тепер ти ангел і мені до тебе високо,
Але ж ми знаємо, чим наші спогади давно грішать…
Якщо презумпція невігластва керує зграями,
То просто вір – я все одно колись літатиму,
Змирюся з тим, що вчора називала втратами,
Бо знаю: ми у цьому світі ніц не маємо.

17/08/2011

Легенды устареют, обратятся в прах
Наши вечные храмы культуры,
Забудется величие Шумера и Ура –
Останется космос, отраженный в глазах.

Затянутся когда-то раны, нами
Оставленные на коре земной,
Забудется осень со своими дарами –
Останется небо над головой.

Пересохнет когда-то океан Мировой,
Забудутся страны, в которых я не был,
Но будут вечно сиять надо мной
Космос бескрайний и синее небо.
2011

В’язала шарф. Бо сонце в листопаді,
Як жовтий сніп. У чоботах із криги
Іде зима. Від кольору індиго
Сховався час на верхній балюстраді.

А мій клубок не зменшується. Завтра
Ти не прийдеш. На віялі образи
Чужа сльоза. З оголеної фрази
Почнеться справжня виправдана правда.

Хоробрий сніг за вікнами. У танці
Кружляє сум. Бо спиці аж до неба
Плетуть цей біль. Бо знаю, замість тебе
На груди грудень тихо ляже вранці.
23.09.2011

ПЕС

Собака іздавна в Людей за соратника;
Одвіку всім Пес за кудлатого братика.

Призначив його Чоловік над отарами,
Всяк ворог однині зубами покараний.

Собака помовкує; Люди ось лаються;
Собака з Людьми і працює, і грається

(і Богові — Боже, а левові — левове),
Лиш їсть у кутку. І з тарілки сталевої.

На зраду приручена псина приречена,
І вдачу собачу не вилюдниш печивом.

Собака цінує твій спокій незайманий,
Допоки ще й сам походжає Хазяїном.

То бійся Собаки: жорсткі його звичаї,
Людської Породи знавця таємничого;

Не каже, патлатий: погано чи хороше.
Немає страшнішого ката за Сторожа!

ВОВК

Байдужі вовки до людської істоти:
Вони не кладуть абищо та до рота.

Вони убивають. Однак для годівлі,
Тому вони сірі — не чорні, не білі.

Вовки очищають від немочі пущу;
Не думають, як би очистити душу.

На серці не висить у Сірого брила,
От вовка людина за те не злюбила.

2012

Спитала у натхнення:

Де блукало? Що бачило

І що знайшло цікаве.

Заглянула у очі сині-сині –

Розтанув іній у моїй душі.



Погладила волосся кучеряве,

Й схотілося мені, де діти правду,

Дістати олівець і в захалявну

Занести пару сотень рим-віршів.



Котилося натхнення лугом долу,

Ромашками квітчало мою голову,

А я жадала в снах туди – додому,

Де маків-цвіт і липи настій-чай,



Там байдуже, коли яка погода,

Мене там приймуть, і, схиливши голову,

Тихенько шепотіла, ніби квола:

«Не полишай мене і вибачай».



Пірнала муза в теплі води озера,

Ходила мовчки хвилями я босоніж

У тих далеких і забутих, росами

Мене купала доля – дивоцвіт.



А я ловила зорі, тихо косами

Сплітались люди, дії та емоції,

Котрих стрічала і при кожнім кроці я

Любила хай жорстокий, та мій світ.

Ми - синусоїди
у протифазі!
Ось тобі доводи
в просторі й часі.

В тебе - сніданок,
в мене - вечеря.
Перекидаємось
словом у дверях.

Ти в люті пінишся,
а я сміюся -
один - у мінусі,
інший - у плюсі.

Попрошу тиші,
а ти не змінишся -
у плюсі - ти вже,
а я - у мінусі.

Все заперечуєм -
нині і прісно,
те саме речення
чуємо різно.

Збіглися погляди
в єдиній фразі:
Ми - синусоїди
у протифазі!

О, скільки є в твоїх садах байдужих!
Самі прийшли чи ти їх привела?
У їхніх душах не стихають стужі,
Бо топчуть квіт, із коренем рвуть ружі,
І рідко йдуть до твого джерела.

Чи пам’ятають стежку до криниці?
Чи люблять верб і яблунь голоси?
В осінню ніч, коли мені не спиться,
Перлистою росинкою іскриться –
Крило хвилясте русої коси.

Осяяний тобою, п’ю наснагу,
І досхочу ніколи не нап’юсь.
Любитиму довіку не за блага,
В твоїх садах черпаю силу й звагу, –
По вінця серце – переллю комусь.
2011

Ходить Ісусик ― босі ноженята.
Тай мені по спині,
тай по між лопаток,
а Мати Божа за ручку тримає,
і біль вщухає, зникає... зникає...
куди й не знати.
Господи-Ісусе,
жива твоя справа!
Господи-Ісусе,
завжди буде так!
Господи-Ісусе,
про це знає всяк:
Твоя сила, слава!
2010
художнє оформлення Ольга Кара - сторінки кн.Кольорами серця

Будинок будую і камінь ламаю,
а метал,
мов пластилін я, вигинаю.
І все мені мало...
І все мені мало...
Задумливо стану ―
далечінь, куди не гляну,
і краю немає.
А однак
морського дна руками не дістану,
і не спиню дощу...
І сумнів роздирає.
Перед високим небом трепещу
і бачу знак:
Хай буде так!
Як Господь знає!

«І в смерті є смерть –
                                 це безсмертя,
Коли вайлувате життя
Не має кінця круговерті,
Затям, –

Казав мені старець. – Ще буду
Я довго кістьми волочить,
І Богом і чортом забутий –
Нічий...»

То скільки ж віків небораку? –
Уста розімкнув – запитать.
Та зник мій предивний оракул,
Як тать.

1993

О четвертій сторóжі вночі
Він до них підійшов по морю:
«Маловірні, кажу, мовчіть, –
Чи серця ваші страх впокорив?»

Ні пташина спросоння, ні віть
Не шелесне в облозі ночі.
«Слабкодухі, прошу, не спіть:
Недалекий-бо час пророчий».

Позрікались Його мимохіть,
І провина, мов зашморг, душить.
«Поміж люди скоріше йдіть –
Випасать їхні грішні душі!»

1993


____________

Сторóжа – почергове несення міської варти.

ЗГАСАННЯ ЗОРІ

Байдужа небові зоря
Поволі в самоті згасає
Й незмітно тýскне догоря
І блиск минулого втрачає.

Позбавлена його тепла
Вона у темряві змерзає
Й поміж сузі́р’яного тла
Всіми покинута зникає

Щоб тихо вмерти. Без вогня
В ній сяйво більше не заграє,
І знов не спалахне борня
За іскру світла. Не згадає

Про нею й небо. А зоря
В останнім зойку все лунає,
Що лиш йому вона сія,
Й зчезаючи у нім, кохає.

Павло Гай-Нижник
23 вересня 2011 р.

Озирнись – наполохане літо
Лопотить молодими крильми.
Поруділо в очах
                         чи на світі
Залишився лиш крок до зими?

Розмінявши літа вже неюні,
Витрясаєш порожній гаман –
Швидкоплинне життя, швидкосунне! –
Копійчини і тої катма.

1995

Це вміють лише дерева –
Скидати на зиму одіж.
І голі в пургу лютневу
Стоять на снігу босоніж.

Понурі стоять, мов бранці,
Що вивели їх на розстріл.
Пугикне пташина вранці –
Зірветься той крик на постріл!

І – тиша...
                  Лише на коси
Впаде полохливо іній.
Дерева стоять, як досі.
Розстріляно їхні
Тіні.

1995

Звідки взялась ця мантра дивна?
Нею молюся нічно й денно...
Хто ти - жабка, а чи царівна,
таємнича моя Inverno?

Може стріну тебе за рогом,
може в хащі, порослій терном.
Хай ти послана Злом, хай - Богом,
все одно ти - моя, Inverno...

У тумані живу неначе я,
але знаю одне напевно -
ти одвічно мені призначена,
загадкова моя Inverno...

Де не була б ти – хоч за полюсом,
я до тебе колись завéрну
і розвію твій холод подихом,
довгождана моя Inverno...

2.10.2009


*INVERNO(італ.) - зима

Писати серцем легко, як навчилось,
Якщо не вміє, то його не муч,
А посади собі хоч раз на крила,
Якщо літаєш із високих круч.

Якщо боїшся, то заплющуй очі,
І серця не згуби на висоті.
Якщо у сні кричиш ти серед ночі,
То не розгублюй зорі золоті.

Уранці їх не встигнеш позбирати,
Бо тих зірок, як слів у словнику.
Якщо літаєш добре коло хати,
Не втомишся на довгому віку.

Ну, а якщо тобі це тільки сниться,
Тоді, голубко, серця не бентеж.
Той ловить журавля, а та – синицю,
І ти, мабуть, тенета маєш теж.
2011

В моє вікно постукала журба,
Осіння, тиха, жалісно-мрійлива.
Душа умить запрагла того дива,
Найбільшого понад усі дива.
Стою на перехресті ста шляхів,
Уперше, як укотре, я шукаю
Потрібних слів в життєвому розмаю,
Лебідку з-поміж безлічі птахів,
Доріжку з-поміж безлічі стежин,
Зупинку з-поміж безлічі розломів
І відпочити мрію від утомів,
Що коден з нас уже її нажив.
Я розпустити крила мрію стрімко,
Душа моя - мільйони голосів.
Кому потрібні мрії? Досить снів.
Життям простую. Небо кличе: "Гірко!"

Хе Хей,привіт всім,
Пишіть коментарі до моїх віршів,
Я хочу знати,як ви їх оціните,
Бо хочу свій збірник видати...

Насправді у віршах моїх все справді,
Нема підстав,а все правда,правда...
Я пишу що думаю,що в мене на думці,
А ви кажете,що це підставні думки

Не вірте тим,хто тако зле говоре,
Майте свою думку лиш,
І знайте,думайте,своєю головою,
Маєте питання пишіть в коментарях,приватно...

В віршах я знаю смисл,
Хто каже навпаки,той фейк чи троль,
Троллінг класна штука,
Але до голови не йде без бука!

Фейс пальм

Мій Янголе, як довго я жила,
не думаючи про твою присутність...
Чи то згоріла впевненість дотла,
чи ти, мов дзеркало, відображаєш сутність?

Мій Янголе, серед життя пригод
так важко йти, коли не знаєш броду,
занурюючись у глибини вод,
здобувши біль, як вищу нагороду…

Мій Янголе, чи ти мене ведеш,
а чи виштовхуєш лише на вірну стежку,
як між чужих гублюсь, а їх – без меж…
Гаптують повсякчас життя мережку.

Мій Янголе, вже осінь, далебі,
вона й до серця раз по раз ступає...
Скажи мені, чи тужиться й тобі,
коли пташина відлітає зграя?

«Мобілка», телевізор, комп’ютер і трамвай –
все мало нам і мало – іще щось подавай.
Он квітка розцвіта, збира нектар бджола,
у небі птах літає – подумаєш дива!
Колись Ісус – Син Божий – апостолів навчав,
бо Істини Господні і Абсолютні знав.
І лікував він хворих, і натовп накормив.
Та учні все хотіли іще якихось див.
Найближчого він учня – Іуду – попрохав,
щоб страту розіп’яттям йому улаштував.
Для того, щоб Учитель розіп’ятий воскрес,
той вкрив себе ганьбою, ще й переживши стрес.
До будь-якого чуда звикаєм швидко ми.
(Спровокувати сумнів – мистецтво Сатани.)

Червоні дуби і оранжеві клени,
жовта береза й зелена сосна,
сині хмарини в блакитному небі –
в осінньому лісі райдуга гра.


х - х - х


Облітає листя
з дуба і тополі.
Переміна місця –
переміна долі


х - х - х


З дерев повільно листя опада.
ЗолотАва і врочиста тУга.
Лавка у парку стоїть одна.
ПосидІти б на тій лавці з другом.

Це, може, від слова «свято»?
А, може, від слова «світло»?
А, може, буденне «звикати»?
А, може, тривожне «сварити»?

Нелегко свекрухою бути,
Нелегко й водночас – цікаво.
А слово придумали люди,
Ну, справді, якесь неласкаве.

Споріднене слово «світанок»?
Чи «светрик» (для свого онука)?..
З понять, що звучать у питаннях,
Складається жорстке «свекруха».

11.09.2001.

Хіба то добре – роззявляти писок,
Набивши їдлом черево своє,
Коли лукаво нам до телемисок
Напій огиди сам Люципер ллє?..

22.09.11.

А герцогиня наголоси глумить
у своїх віршах, і до чашки чаю
жує русизми, наче кара-куми,
та свита то із радістю читає.
А вас, Поете? Що? Завела школа
у певні рамки? Ну, мені пробачте
вона в рядках усміхнена і гола,
А ви їй про ідилію тлумачень.
Можливо off на хвильку мозок?
і прочитайте тільки серцем
як не Поет.... Що-що? Непросто?
А! Я й забув!!!В вас титул- герцог!!!

А герцогиня наголоси глумить!!!
А герцогиня наголоси глумить!!!

22.09.2011

Дзижчали стріли у кущах,
неначе оси.
У Купідона зброя - ах!
Смертельні дози.
От він " у снайпера" і гра...
Як цибулинка,
із-під земельки позира,
а раптом - жінка!
"Об'єкт" жагучий. Головне -
без телефона.
Шкідлива звичка... Як утне,
то - vip-персона.
На щастя, трапивсь чоловік.
Серйозні очі.
Мабуть, давно проводить звик
самотньо ночі.
Якийсь неголений, в очах -
нудьга свободи.
В жіночих він не був руках,
не був під сподом.
Стандартний план... Із-за сосни...
Здавайтесь, вила!
Таке мале, а зі спини -
убивча сила!
Гарматним джоулем струни
стріла несеться.
Летить, летить - торкнулась хни
і... не береться!

................................

Коханню й тут скориться вік!
Його ось риси -
це еротично: чоловік
зробився лисий...


22.09.2011

Бідні люди...
Що залишилось від них?
Що із ними буде?
Коли кожен зник...

Коли пропав у своїх дебрях...
Кудись-колись тут кожен з нас,
Побіг за грошами по нетрях,
І все що цінне повтрачав...

Залишив кожен власний вогник,
І десь у темряві пропав,
Пропав, за труд в чужій роботі,
А свою рідну не пізнав...

Не залишив собі для себе,
Одну-єдину власну мить,
Бо тільки грошей вічно треба,
А серце - потім.. най болить...

Нехай воно ще почекає,
А я залишусь при грошах,
А я його не помічаю,
Бо навіть тут мене нема....

Дякую. 22.09.2011р.

І хто придумав наголоси й коми?
Ці розміри, ці форми… Ну й дивак!
Хіба ж то я не господиня вдома?
Щоб я це все вивчала натощак?

Чи я не маю сили й макогона?
Чи я не шаноблива, не м’яка?
Як треба, я дійду до Пентагона,
І навіть там у мене є рука.

Поети і поетки, гей, за мною!
Я добре знаю стежку на Парнас.
І не дивуйтесь, що лечу мітлою,
Кудись учора дременув Пегас.

І це йому так просто не минеться,
Ми купимо гуртом новенький віз.
Чи кожному ідея ця до серця?
Возитимем до лісу дрова й хмиз!

Цей дивний світ лише любов тримає,
І на незримих Божих терезах
Руками світла землю обіймає
І злу перекриває чорний шлях.

Цей світ крихкий від нас лише залежить,
Від поведінки, віри та бажань.
Теплом душі ми гріємо безмежність,
Тому й не гасне всепрощення грань.

У цьому світі щось переламалось,
Бо гори й води зрушилися враз,
І хвилі зла, немов страшна навала
Тривожать Землю й кожного із нас.

Цей грішний світ… Чи нам осяє душі?
Чи прийдемо до Бога з марноти,
І вернемося у Господнє русло
Щоби любов’ю зло перемогти?