***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

Море Чорне, що ти хочеш?
Берег хвилею лоскочеш,
Хлюпотиш і завиваєш,
Пригортаєш і ламаєш,
Щось своє землі бурмочеш.

Ти нахмурене сьогодні,
Все зовеш в свою безодню,
Розігнало стрімко, в силі
Ладні щось вхопити хвилі:
Таємничі, надприродні.

Чом ти злишся, Чорне море:
Непривітне, неозоре?
Чи з глибин, немов химери,
Озиваються галери
Козаків закутих горем?

Моє маля, народжене у муках,
Все в розчерках, замурзане дитя,
Прости мене, людину-словоблука,
Що довго так творив тобі життя.

Виточував на білому обрусі
В букети строф зав'язані слова,
Щоб ти жило, завжди було у русі,
Щоб думка в серці билася жива.

казка

ЖилА собі дівчИна
і звали її Ганна.
Служила у родині
в якій була зла панна.

Та панна вередлива
і заздрісна й ледача,
сама ж бо невродлива,
лукаву мала вдачу.

Щоб Ганна не робила
тій кралі все не йметься.
- Не так ,-каже помила
підлогу, - і сміється.

-Не так переш і шиєш
і вариш все не так,
і посуд не так миєш.
Поганий маєш смак.

Розплакалась дівчина
бо ніде правди діти-
всяк кривдить сиротину
і нІкому жаліти.

Як ляжуть спати в домі,
дівча піде до річки.
на березі крутому
розкаже все вербичкам.

Одна із них , як мати,
а інші, мов сестрички.
Сьогодні буде спати
уткнувшись в листя личком.


Тут добре.Всі вербички
Ганнусю колисали
і листячком зеленим
їй сльози утирали.

-Не плач, моя дитино,-
найстарша їй сказала.-
Поспи іди з годину,
я хочу щоб ти знала-

у тебе серце дивне.
Не плач і не журися.
Почуєш треті пІвні
до мене повернися.


Озвешся : „Вербо мила,
до мене доторкнись,
Чарівна твоя сила.
Ганнусі відчинись.”

Послухала Ганнуся-
мерщій побігла в хату
- А що, як не проснуся?
Не буду я лягати...

За думами сумними
збігає швидко час.
Згадала як малою
блукала в лісі раз...

Аж раптом треті півні
за клунею запіли-
згадать слова чарівні
дівчинонці веліли.

Схопилася й хутенько
до річечки помчала.
Прибігла і легенько
вербиченьку обняла.

Озвалась:"Вербо , мила
до мене доторкнись.
Чарівна твоя сила.
Ганнусі відчинись."


І тільки це сказала,
то диво стало враз.
Верба з дверима стала,
й промовила шість раз:
- Відкриються ці двері,
сміливо в них зайди.
Візьми все до вечері,
мерщій відтіль іди.
І ось Верба відкрила
їй двері до скарбів.
Ганнуся там уздріла
сім різблених столів.
А на столах достоту!
Аж сяє все й блищить
прикрас зі срібла й злота
лічить – не полічить.
Там сукні й покривала
І шуби й килими.
Зозуля їй кувала:
- КУ-ку! усе візьми!

Та Ганна пам’ятала:
коли відкрились двері,
Верба тоді сказала
брать те що до вечері.

Ось кухоль золотистий
і гарна срібна чаша,
на скатертині чистій
у мисці смачна каша.

І хліб свіженький білий
Вареники у кринці
лежить кавунчик стиглий
ковбаска у торбинці.

Взяла тоді Ганнуся
вареників із кринки,
білесеньку хлібину,
ковбаску із торбинки.

Тай винесла за двері
свої маленькі клунки:
- Хіба ж я заслужила,
Вербичко, ці дарунки?

Верба лиш загойдалась,
враз двері зачинила,
до Ганни обізвалась:
- Ти правильно вчинила!

Тепер коли захочеш,
до мене завітаєш,
прийму тебе охоче.
Слова чарівні знаєш.

Бери всього по - трошку,
в усьому міру знай.
Візьми й чарівну ложку –
Про бідних тільки дбай!

З тих пір Ганнуся наша
не знала вже біди.
Була у неї й каша
і одяг хоч куди.

Їй дім купить звеліла
матусенька Верба.
Жилось там любо - мило,
покинула журба.

А злую тую панну
вже заздрощі беруть.
Слідить рішила Ганну,
бо сумніви згризуть.

Не може їсти й пити,
бурчить все та бурчить.
Все ж Ганну підслідити
вдалося й аж сичить:

- Тепер слова чарівні
піду скажу Вербі,
й скарби усі ті дивні
я заберу собі.

Аж раптом треті півні
зухвало заспівали,
згадать слова чарівні
злій панні обіцяли.

Схопилася й щодуху
до річки полетіла.
Прибігла і вербу ту
руками обхопила:
- О, вербо, щоб ти згнила,
до мене доторкнись.
Чарівна твоя сила,
Я, Ганна, відчинись!
І тільки це сказала,
то диво стало враз.
Верба з дверима стала
й промовила шість раз:
- Відкриються ці двері,
сміливо в них зайди.
Візьми все до вечері
й мерщій відтіль іди.
Коли Верба відкрила
їй двері до скарбів,
то панна там уздріла
сім різблених столів.
А на столах достоту!
Аж сяє все й блищить.
Прикрас зі срібла й злота
лічить не полічить
Там сукні й покривала
і шуби й килими.
Зозуленька кувала:
- Ку - ку! Усе візьми!
Цить! – панна закричала, -
бо вкину в гаманець,
тоді вважай: пропало,
настав тобі кінець!
Так панна і вчинила,
запхала все в мішок:
і хліб свіженький білий
й золочений рожок;
та ще сріблясту чашу,
шерстяні килими,
смачну гречану кашу,
стрічки з віночками.
Старанно набивала
мішки вона собі,
та все під ніс бурчала:
-Гей, Вербо, підсоби!
Враз двері зачинились,
зненацька, як завжди:
- Недобре ти вчинила,
Лишайсь тут назавжди.-
Сказала те і впала
вербичка у ріці.
Ганнусеньку позвала
сказала так дочці:
Ганнусю, як побачиш,
сестриченьку- вербу,
коли сумуєш,плачеш-
віддай їй всю журбу.
Запам'ятай, дитино-
дерева ці зелені
землі окраса дивна,
а ще її легені.
А будеш шанувати
природу ти завжди,
то маєш, доню,знати-
не матимеш біди!


Мене ж не забувай!
Бувай, бувай, бувай...
***************
Таку оcь казку дивну
розповіла старенька,
цю казочку чарівну
я чула ще маленька.
Я в казку закохалась
із самого початку
ото ж і записала
й дарую вам на згадку.

Мама завжди запитує "Ти куди?"
Хоча, звісно, про все давно знає...
Одяг пронизує цигарковий дим,
шлунок промитий алкогольним чаєм.

Підбори ламаються об вологу бруківку,
Сухий кашель рве горлянку вперто.
Це ж так до смішного наївно
шукати собі героїнових богів серед
звичайних смертних.

Ти нестерпне більмо на моєму оці,
розфарбованому вугільно-чорним олівцем.
Серед всіх педантичних, надмірних емоцій,
що змінюють моє лице, я сьогодні обираю таку,
з якою Бродський розповсюджував істини,
наче спекулянт, під своїм сірим, розхристаним,
затертим до ниток плащем.

Я не знаю чиє ліжко власним тілом сьогодні грітиму.
Де забуду нижню білизну, розлию нові парфуми.
Проте, вкотре залишу броньовану, мов двері,
душу відкритою.
Щоб всі мої колишні музи, наче залежні,
у римовані рядки повернулись.

В котлі морського кодла
Скипала піна біла.
Вітри ламали щогли,
Вітрила мали крила.

Слід в синьокрових шквалах
Лишало птаство ткане.
Вже й той зника, мов спалах...
Чи тоне він, чи тане?

2003

Полно грезить! Пусть приходят сами
В занзибарно поэтичном Крыме
Лист бумажный накормлю словами -
Может, и не самыми крутыми.

Пусть он будет не скрижаль святая,
Не листок с забронзовевшей басней,
Но зато, как все здесь, опадая,
Равнодушной сплетней не угаснет.

Псевдодева с памятью короткой,
Не кривляйся, погляди, послушай:
Делят лавры скопом и в охотку
Жадные, оплавленные души.

А у нас гран-при в еще неспетом,
Крошечная пташка - юбер алес.
Мы и сами бавимся рассветом,
В щедрый лист бумаги превращаясь.

2010

Спокій жив, але тихцем
обколовся вістрям голки.
Циркуль - чирк, і похапцем
розлилася папірцем
площина на два осколки.

Не втекти. Уже ляга
вістря дотиком на соло...
І заноситься нога
коромислом батога,
що розгорнуто у коло.

На чавунних швидкостях
ґрати спущено на нитці.
З гіркотою на зубах
погляд нишпорить в замках...
що відсутні на решітці.


Не найкращий оптимізм.
Не найкраще й тло підвалин.
Спокій? Ні. Ідіотизм
набира все більш харизм -
мужність жить за цих обставин.

10.07.2011

Я послан сюда, как в атаку на зайцев.
Я знак им: внимание, стой.
Но есть ощущенье у зайцев-малайцев,
Что сам я немного косой.

Левей от шлагбаума, как около трапа,
Аж целый раскосый парад.
Нахально вструмляют матерые лапы,
На мыло судью - говорят...

Нелегкая заячья эта путина
Безбрежна и вместе, и врозь.
По соннику зайцы почти что невинны,
Пускай пробегают насквозь -

Пускай добегут эти зайцы, куда им
До - как им? - лесов им и рек!
А мы, дедмазайцы, прискорбно не знаем,
Где так бы и жил человек...

2010

Як тихо скрізь…Німують навіть стіни…
Хоч раз би обізвалися за ніч...
Хіба хтось прийде? Клич ачи не клич…
Ні голосу… Ні слова… Ні сльозини…

Не скрипнуть двері… Душі, мов руїни…
Знайти в них можна завалящу річ...
І сам її не бачив ти увіч…
Забуті душі стухли, мов каміни...

Де той, що носить сонячний кларнет?..
Ніхто не бачив і ніхто не знає...
Дешевий стилос... Дорогий стилет…

І все ж… Послухай… Десь душа ридає…
Нічого в цьому дивного немає,
Бо там живе якийсь дивак – поет…

2011

Все глибше й глибше в ночі й холоди
Пірнають кленів жовті субмарини,
І стелиться в алеях світлий дим,
Як мілководдя – ледве по коліна.

Був вересень на двох, але тепер
Ти вдалині. В нас навіть осінь різна.
У хмарах скинувсь місяць-срібнопер,
Мов склом автобус при відході блиснув.

Душі моєї дивний устрій
Лиш той, напевно, пізнає,
Хто в неї дивиться, як в люстро
На відображення своє.
Немає в ній ні зла, ні бруду,
Ані омани сліпоти, –
Хмільними чарами облуди
Її не вдасться обплести.
Вона не знає меж, ні впину,
І вирізняється на слух, –
Вам не здається в цю хвилину,
Що ви її відчули рух?
Що, у нічному безгомінні,
Її тепло вас обняло,
І, наче сонячне проміння,
Зігріло вас і ваше тло?
І залишилося назавше
Із вашим жаром пополам…
Душі людській тепло віддавши
Свою зігрію потім там.
09.07.11.

уламками ночі тремтіли страшні передбачення.
що з неба лягло на душу - пролилося на папір.
ми сильні були, хоч покинуті, та не втрачені.
кроїли аркуш словами, а він смиренно терпів.

кожен просив для себе: дай мені самоти,
зміни мені почерк, прочерк постав у колонці
де треба писати про те, чи палив листи,
про те, чи втрачав любов, чи молився сонцю...

тавро таємниць тягарем опускалось на плечі,
як втомлений сніг заховав під собою зелене.
колись вже тікали, нам навіть забракло втечі,
за нами ганялось тіней похмуро-сіре знамено.

можна було вагатись, "ламатися" до останнього,
і знаєш, ніхто не питав, чи воно того варте.
бо ми тоді ще не вміли прострелювати питаннями.
ми вчилися божеволіти і змінювали стандарти.

18.02.2011

Зміни плечей торкались важкими краплями,
від кожної з них лихоманило, аж трусило.
Впертим і змученим, нам давалася сили -
так вектори оберталися в інший напрямок.

Так ми ховалися, окреслювали територію:
крейдою коло, як хрестики-нулики в зошиті.
Знецінювали свободу. Не разом. Умовно поряд.
Замість істерик - "хочу" на вушко, пошепки.

Досвід приймали від долі, як даність, як аксіому.
Впивалися відчуттями мазохістично, тонко.
...не продавали душі і виглядали при цьому,
як діти із кульками ртуті на білих долоньках.

28.02.2011

ти завтра створиш світ із попелу як завше
і буде все у ньому віск і зерно буття
він буде видаватись непрошеним і зайвим
мінитись і змінятись - і галька і кришталь

він буде проминанням, само- і -всеопертям
і кожним із імен і лиш своїм імям
він буде догоряти і купина і терен
в окутті із вогню як жовтий ортоклаз

і буде все у ньому - кальварія і верес
і порожнеча слів і серця пустизна
він буде розквітатати і видаватись мертвим
колотись і кривавитиcь - трояндою в руках

От і кінчилась субота,
Я лягаю спати,
Дожую лиш бутерброда,
Нап'юся гарбати.

З'їм іще одну канапку
Із плавленим сиром,
Потім зуби пополощу
М'ятним еліксиром...

Кажуть, що після шести
Вже не можна їсти,
Бо штани на пузо вранці
Можуть не налізти.

То ж як голод перед сном
Втамувать я схочу -
Я після шести не їм,
Чекаю до півночі.

***
А янголи над цвинтарями мертві,
Вщент кам’яні.
А до поверхні трохи більше метра…
Чи то мені
Стояти над тобою дні і ночі,
Чи долілиць
Стелитися. Стулитися. Як хочеш,
Припасти ниць.
Вдихати листя тліючого сморід
Чи взагалі
Радіти з того, що з тобою поряд
На цій землі.

***
затягивающие горизонт
вплетающие нас в свои
искрящие серебристые дали
полыхающие зарницами воспоминаний
таящие в себе
неизбывность высокого чувства
уходящие
но всегда остающиеся с нами
убивающие
но всегда возрождающие нас
Печали
единственно преданные нам
и потому
только они
наполняют Вечность
унося
наши имена
наши слова
наши беспечальные сны
*

Це у твоєму гарному обличчі,
У водоспаді променистих кіс
Призначення ми бачим героїчне:
Месії шлях, що тернами поріс.

Корона, що лягає короваєм
І голос, хоч і зморений, палкий
Майбутнє українцям обіцяють,
Толочать безнадій полин гіркий.

Хоча стомились губи, серце й руки,
І потонули думи у журбі,
Це твій народ зове тебе на муки,
Вкраїнську д'Арк, побачивши в тобі.

За тебе ладен кожен помолитись
І встати проти нечисті громадь.
Тобою прагне Небо прихилитись,
Лишень благаєм: "Юленько, не зрадь!"

Не плачте за літом
Воно знову прийде:
Мине осінь, зима
Знову тепло буде .

Біля мої хати,
чи може порога;
в'ється до літа
через сніг дорога.

Ластівки до літа
Будуть прилітати,
А я своє літо
не можу догнати.

Зношені крила
Як вітряк махають
Осінні вітрила
Ніяк не злітають.

Хочеться хоч раз
Знову злітати
Весною кохання
Хоч раз цілувати.

Ще алмаз, а не діамант...
Чи з цікавості то, чи здуру,
Поспішав молодий талант
На шліфуючий суд цензури.

Зашарівся, чекати став,
Там шліфуючу знали справу.
Тож подумав: добротний сплав
Оберуть йому для оправи.

Сплав обрали... За кілька днів
Той зробився життю межею,
Діамант потускнів, змарнів
Й, не повірите, взявсь іржею.

Метушився у пастці він,
На красивого схожий звіра.
Й обпекла його навздогін
Хижа посмішка ювеліра.

Сам же долю обрав гірку,
Сокровенне зміняв на "липу"...
Але якось уздрів ріку
І, неждано, з оправи випав.

Тож тепер він природи син
І щасливий, мабуть, без міри:
Все виблискує із глибин
Недоступний для ювеліра!

Прохромлено небо жаскою хвостатою зіркою,
стривожені ночі посипано сіллю Стожар.
Подейкують, ніби з кометної гриви жаринкою
зайнявся тим літом великий подільський пожар.

Горіли хати, і дерева, й крамниці з лабазами,
горіли рибалки, музики, шевці та кравці.
Вогонь розповзався оранжевими метастазами,
жартуючи бліками світла на княжій ріці.

Не встигнув Поділ помолитись як слід, ні покаятись:
оспалим спалила його найчистіша зі страт.
Спіжевий архангел крізь дим просурмив апокаліпсис,
і, наче у Лету, в багаття пірнув магістрат.

Спливла сургучем гордовита стара магдебургія
( а гродські ключі вже давно в хазяїв на Неві... ).
Мільярдами свіч розсвітилась подільська літургія,
чи то панахида за тим, що минало навік.

За рік запалає загравою серце імперії,
задихає жаром відлуння далеких пожеж...
Історія – попіл, натомість – бундючні мізерії,
і шлях нескінченний – у ніч, до палаючих меж.
2001

Завмерла думка, серце спить,
Душа з вітром гуляє!
Чомусь не радісно мені,
Ніби чогось чекає?

Беру перо , слова мовчать,
Прикрилися туманом,
Замовкла пісня на устах,
І все це так неждано.

Чому цей сум такий тяжкий,
Чом сльози стали льодом,
На можу очі вгору знять,
На все дивлюсь «проходом».

Чекаю днями на життя,
Для розквіту додаток,
Вже напис «вихід», я стою,
А де ж отой «початок» ?

У міжзоряний політ
наш Сашко зібрався.
У новий незнаний світ
сам приготувався.

На голівку одягнув
банячок новенький,
а космічні ноги взув
в валянки старенькі.

Та вклонятись зірочкам –
не в його манері,
тож голівка з банячком
бахнулась об двері.

Засвітилось у очах,
Заглушило вуха
- Ой, який у небі жах, -
Сашко лоба чухав.

Розчаровано зітхав,
на коліна дмухав:
- Через те я з неба впав,
що маму не слухав.

Дощик, дощик накрапає,
дощик землю умиває.
Умиває поля й луки,
сипле краплі, стелить звуки.

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Дощик в гості завітає,
трави й квіти розпитає:
- Чи умились ви росою,
чи полити вас водою?

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Краплі кинулись в таночок
із квіток сплели віночок,
потім в піжмурки погрались,
а стомившись – поховались.

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Йди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи та й помудруй:
нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя.
Вона заготовляє влітку свій хліб, збирає в жнива свою поживу.
Книга приповістей Соломонових. 6:6-8

Якби хтось подивився на землю з неба,
то в чім би побачив він різницю поміж тим,
що робимо ми, й мурашки та бджоли.
Цельс «Правдиве слово»

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
Неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
Чимчикують звідусюд в Єрусалим...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
І затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
Такі ж бо схожі на міфи та казки людські.
-------------

«Воїстину, тих, хто вірив і творив добро, тих, хто праведним був у ділах своїх, Ми не зоставимо без нагороди. Їм уготовано сади Едему, де ручаї дзюркочуть попід деревами. В коштовностях із золота, в одежах зелених з єдвабу й парчі лежатимуть вони на ложах. Дивна винагорода, чудова обитель!» Коран, Сура вісімнадцята («Печера»):29-30.
«Так говорить Господь Бог: «Ось Я повідчиняю ваші гроби і позводжу вас із ваших гробів, мій народе, і введу вас до Ізраїлевої землі!» Книга пророка Єзекіїля, 37:12.

Вона збирає метеликів й кладе їх у кошик з ромашками,
Відтягує спокій до вічності й читає уголос книжкИ.
А він заперечує дійсність, відшкрябує попіл із пастками,
Вирізьблює з дерева квіти й вплітає в жорсткі мотузкИ.

Між ними мілІметри відстані на мапі чужої держави,
Лиш крок до сумного екрану і подих до висі небес.
У них все не як у закоханих, не як у чужинців й бувалих.
У них лише мрії про небо і мить Інтернет-них чудес.


04.06.2011

***
Возьми мое сердце в ладони,
В нем теплая капелька солнца.
Попробуй губами тронуть
Оно оживет, забьется.

Вдохни в меня жизнь, ответа
Ждать долго тебе не придется.
Я помню, что было лето…
В руках твоих капелька солнца…
Саки 04.07.1996г.

Дівчаточко, дівча, за хусткою обличчя…
Таку прегарну іншу, їй Богу, не знайдеш.
Таким, як ти, коса, таким коралі личать,
А ти верблюдів ген пустелею женеш.

Спекотно, аж хита. Яка отут пожива?
Хіба травинка де, колюччя, чагарник.
Скажи, від кого ти це личенько закрила?
Та ж тут верблюди й камінь, і жоден чоловік!

А тут така нудьга! Агов! – не чують люди.
Гукни – і швидше гори, ці гори оживуть.
Пустелю – хай їй грець! – не доїдять верблюди.
Жують собі й жують. А що вони жують?

Чи молодість твою? Чи сльози, чи усмішку?
А що горбатим їм? Не випростати їх!
І що до того їм, що підвернула ніжку?
Що спека й самота, що хустка і жених?..

Побачила тебе – тепер і не спочину.
Ці очі, силует… А личко покажи!
Ну що такого – ти? Я бачу Україну.
Іде собі й іде, по краю, по межі…

05.07.2011

Сухозлоття печалі.
Два листки журавлів…
Чи то вже від’ячали,
Чи то ще на Землі?

Вірші з глини й соломи,
Як молитву, пишу
Десь далеко від дому,
Від дитинства, борщу...

Від горбочків хрестатих,
Де «Павлюк» через три...

Все це не описати,
Все це вийшло із гри.

Та зосталось в легенях,
Наче кисень, ледь-ледь,
Щось по-райськи зелене,
По-пекельному зле.

З ним мені вікувати
З темним медом гріха.

– Смерте, як Тебе звати?
– Зви як хоч…
Я глуха.

8 лип. 11.

Як потороча, втік у прірву сон,
І довга ніч, як туга і чекання.
Як у минуле пізнє повертання,
Де загубив я срібний камертон.

І я гостюю тут, як автохтон,
Кудись іду без болю і вагання.
І найстрашніше – це моє блукання,
Бо я не знаю, де мій бастіон.

А, може, хочу я власкавить долю,
Тому й блукаю день і ніч по полю,
Де в юності я загубив сліди.

І душу я обколюю стернею,
Вона припала пилом та іржею, –
І довго в ній скресатимуть льоди…

2011

На ньому струмує напруга печалі,
Коли поміж нами розлуки завали.
І бачу на ньому я радощів зблиски,
Якщо біля мами знаходжуся близько.
Обпалене сонцем, обвіяне вітром
Обличчя матусі, засмагле й привітне, -
Мені полюбилося змалку навіки,
Милуюся ним я без міри і ліку.
Хоч вічний неспокій і рання утома
Над віком матусі глузують на ньому.
Вони не з’явилися раптом нізвідки,
Вони – пережитого мамою свідки.
Усі його риси, із пристрастей звиті,
Любов’ю і гнівом матусі повиті.
Торкаюсь обличчя матусі устами
І щиро радію, що схожий на маму.

08.07.11.

Я повертаюсь у майбутнє
Судилось вік котити Віз.
Відерцем бавитись у глині
Бо мокрі пелюшки від сліз

Я передбачую минуле
Високим рівчаком доби
Ви нагадали про колишнє
Якби ж зустріти вас, якби

Тепер та зараз – легка хмара
Що набухає й розтає
Тепер та зараз перестало.
Не їсть, не спить. Воно не є.

* * *
Вечір. Вітру непомітний пальчик
Мокрі струни пробує в садах,
Тихий дощ – лінивий барабанщик –
Паличками стукає об дах.

Партитура темряви знайома,
Можна грати, не відкривши віч.
Лиш один необережний помах
Сигарети – й виконають ніч.
2009

***

Утону в ночи морозной,
Хрустнет снег под каблуком…
Не достать рукой до звезд мне –
Высоко.

Нет дороги под ногами,
Нет тропинки – снег да снег…
Свищет ветер над домами –
Это мне.

Что ж, я тоже прахом стану:
Пылью, снегом – все одно…
Постучит к тебе нежданно
Снег в окно.
Уральск… 01. 1982г.

В житті все не зовсім так…
Життя - то не зовсім те,
Ціною чому мідяк -
Не має ціни святе…
Не має ціни любов,
А все ж продають за гріш…
В огонь підкидають дров
Згоріла аби скоріш.
Довірі нема ціни,
Вбивають її за так,
Не миру бо, а війни
Лукавство є вірний знак…
Здоров'ю нема ціни,
Немає ціни словам -
Ненависті, зла сини
Шуліками тут і там…
Уколи буденних фраз…
Розпука немає дна?..
На порох трухлявіє час
І скніє душа сумна…

2011

Якщо в мене не буде
Наприклад лівої руки
Я писатиму про це

Звичайно не прямо
Як ідуть топитися
А так…

Читатиме своїй дівчині
Юнак в окулярах для
Загубленого пансіонату

Вітер зламав гілля
І сонце
З’їла річка

Вона промовить
Ото бідося

Я писатиму правою
Повільно і впевнено
Немов спокій приходить
Немов холод помер назавжди

Що залишатиметься?

Розчинишся цукром
З лівою у своїй…

Палає багаття, іскриться доріжка,
Іду обережно в минувшину днів.
Шукаю тут квітку. Знайду на обміжку,
Припалене листя погасших вогнів.

Ой місяцю ясний, тобі світла шкода?
Із заздрості, мабуть ,ти сонце закрив,
Та й сам заховався, для тебе вигода ,
Бо світло даєш до наступних вітрів.

А вітер, як завжди, не десь за горою,
Під листям зчорнілим тихенько сидів,
Не витримав світла, зірвався до бою,
Нагнав густі хмари багаття згасив.

А я все блукаю, чи місяць чи сонце.
Мене чомусь манить багаття віків,
Шукатиму квітку, знайду її конче!
Іскриста доріжка веде до батьків.

Вдягаю очі у спустошені слова
І заповіді множаться у фрази,
Де кожна мить торкається чола
І ми із ним сьогодні будем разом.
Повільно поступаючи вперед,
Від пристрасних бажань в потреби босі,
Туди, де у терпінні бачиш лет,
Про тіло забуваючи назовсім.
І трепетно боготворять уста,
У полі тиші істина зерниться,

Служінням омивається душа...
Я не твоя тепер, його, бо я - черниця.
08.07.2011

Ти колись попросив, щоб навіки,
І як в казці це сталось. Раптом
Від цілунків зів»яли повіки…
Я тепер, наче доля, фатум.

Спокушаюсь безсило щоночі,
Для світанків мене нема,
Я до дна тебе випити хочу,
І як біль, хочу бути одна.

Та до ранку лишатись не хочу-
Я навіки у тебе одна,
Що приходжу, як біль, серед ночі,
І любов випиваю до дна.

2011

(казка)
На вулиці Зеленій,
в будинку номер п’ять
живе сім’я тюленів-
ви маєте їх знать:
матусю звати Тюля,
татусик зветься Лень,
а діток - Тоша, Пуля,
найменшого Люпень.
От якось Пуля й Тоша
у двір пішли гулять
і раптом листоноша:
- Де дім тут номер п’ять?
Хутенько Пуля й Тоша
побігли кликать маму:
- Матусю, листоноша
приніс нам телеграму!
В цей час матуся Тюля
білизну прасувала
співала „люлі, люлі”,
колисочку гойдала.
Татусик сповз з дивану,
газету враз відклав,
схилився над Люпенем
і Тюлечці сказав:
- Хутчій біжи, матусе,
отримуй телеграму,
та не барись, лапусе,
Чекати будем маму!
Матуся повернулась
в кімнату за хвилину,
радесенько всміхнулась,
вказала на дитину:
- Вітають з днем народження
маленького Люпеня.
Із Півночі вітання,
від дядечка Арсеня.
Привіт шлють дідо Ботик,
всі родичі тюлені,
ведмеді білі, котик
і красені - олені.
Запрошують на свято
на Північ завітати.
Нахмурив брови тато:
- Це просто лиш казати!
Далека ця дорога,
холодний край північний
та й діти ж краю того
не бачили де вічно
лежать сніги холодні
І віють сніговії.
Пробач, про це сьогодні
облиш свої ти мрії!
Матуся спохмурніла
на Леня покосилась,
з краєчку крісла сіла:
- Ой, трохи я стомилась,
І я також щось хочу
у відповідь сказати -
Північне сяйво дітям
ми мусим показати!
На вулиці Зеленій
в будинку метушня.
Збирається в дорогу
на Північ вся рідня.
Плетуться всім гарненькі
шкарпетки, рукавички
і шиються тепленькі
для діток черевички .
Нарешті все готово!
Валізи всі зібрали,
про соску для малого
лиш під кінець згадали.
Татусь по телефону
таксі вже викликає
й буквально за хвилину
сім'я в авто сідає.
Назустріч мчать тополі,
кав’ярні, магазини.
Та ось за містом в полі
аеродром , машини.
Це вперше Пулі й Тоші
отак на власні очі
явивсь літак . Він сяяв
вогнями серед ночі!
А ось і трап подали.
Ведмеді тут пілоти,
вони усім бажали
щасливого польоту.
І стюардеса Лиска
їм мило посміхалась.
Ба, навіть про колиску
вона потурбувалась.
Ще мить – літак у небі!
Зірок не полічити.
Летіть їм довго треба...
А вам вже час спочити.
Ми теж поїдем з вами
пізніше на ті святки.
Та зараз навіть мами
стомились, хочуть спатки.

Затравлений погляд спинився на вбивці,
Ці очі стражденні благають:"Не ріж!!!"
Та, сповнений древнім азартом мисливця,
В скривавлене тіло він встромлює ніж.

Зникає тварина,лиш тільки понуро
Освіжена тушка тріщить на вогні,
А в нім пригасає хижацька натура,
Звільняючи місце інстинктам свині.

Он під кущем маленьким світлофором
Червоне підосичник запалив,
За ним лисички жовторотим хором
Співають дивну пісеньку без слів.

Випурхує з суничної завіси
Ще й зграйка сироїжок-кокотух,
А мухомор нагадує гульвісу,
На очі злі нап'явши капелюх.

Дарунки обіцяючи багаті,
Пробуджуючи росяні стежки,
Луна ввірвалась під зелені шати -
На полювання вийшли грибники.

Высади меня здесь!
Гремуче-взрывная смесь.
Можешь оставить себе эту ночь на сдачу.
Будет тебе облом.
Мешаю абсент со льдом.
Плачу? О нет, это осень, как дура, плачет.

Вот я сейчас возьму,
Одна, и в ночную тьму
Прямо под дождь. И с размаха ударю дверью!
Резко и хлестко "нет"
Брошу, как горсть монет.
И не проси, ни в какую любовь не верю.

Можешь себе визжа
Сжечь об асфальт тормоза,
Можешь беситься, я даже не двину бровью.
Гравий из-под колес!
А может нам лучше врозь?
И глупый динамик стертым до дыр: "ай лооо-о-о-ов ю".

Вот, болит голова…
И я, как всегда, права,
А ты от меня еще хочешь услышать "сори"?!
Чувства твои слепы,
И розы – одни шипы…
А знаешь, любимый, я давно не была на море.

мы сами создаем себе проблемы
и даже не пытаемся решать.
грузящие без повода нас темы
наталкивают только на тетрадь,
на карандаш и на тупые сопли.
никто не заставляет слезы лить.
лишь сами в этих бы слезах утопли,
вытягивая их за нитью нить.
никто не заставляет убиваться
и повода никто не подает.
мы сами выбираем заливаться
алкоголическим "не двигаюсь вперед".

2011

Пародія

Так сіро і буденно вдома –
Звільнитись хочеться від пут…
Дістало все. Заїла втома.
За мапу! Бац – і є маршрут!

Згадав Танюшу білолицю
(Без сумнівів і каяття)
В столицю, братики, в столицю!
Ото дурний – було б знаття!

Надумав все – любов… навиліт…
А не пускá! І ніч. Хоч плач!
Ну, я наліг – я ще при силі…
Відкрилися – а там скрипач!

І, як Кличко, міцний зараза
(Танюша зовсім нежива)
Смичок у нього… з контрабаса,
Чи може більший ще бува…

Все пояснив мені… на розсуд,
Порадив не ловити гав!
Ну, значить, тиждень мив я посуд,
І прибирав, і прасував…

Тепер я в курсі… Аксіома –
То думка слушна і проста:
Наступний раз відсиджу вдома –
Куди з моїм Фелічіта!

8.07.2011

Це почуття - святе причастя -
Подарувала спільна путь.
Як вдячний я тобі за щастя
Кохати і коханим буть!

Надій наповнені вітрила -
І вже позаду буднів гать.
Огром краси любов одкрила,
Її нам разом осягать.

І з уст кохання пити вічність,
І пізнавати мудру мить...
Земна любов - сердець космічність,
Яку нічим не зупинить.

Відласкавились дні полуничні.
Відпишались малинові дні.
І вишневі – драгльовані вишні
Залишили на згадку мені.

Дні смородинові і порічкові…
Літа спілого ягідний смак.
Вже й на липня смаглявому личкові –
Благодатної осені знак.

Застигає-проміниться в слоїчках –
Бурштином – абрикосовий джем.
А в саду – папіровки, як сонечка.
Зріє яблучних днів тихий щем…

07.2010

Сонети кожен зможе написати,
Коли здолає цей великий шлях.
І по дорозі, як розгубить страх,
Усяк збагне, що це приємна втрата.

Як сильна течія прорве загати,
І понесе удалеч бідолах,
То ти не бійся – це тріумф, не крах,
І душу, й слово підготуй до свята.

Хоч ти простий поет – не корабел,
Курс каравелам – до святих джерел,
І сам одразу підіймай вітрила.

Тобі позаздрять – і король, і хан,
Бо вмієш ти обходити туман,
І дме попутний вітер повносило.

2011

Пародія

Відмучивсь ніч… От добре – ранок!
Не дихаю – заснув ланцюг.
Скоринку б з’їв… Який сніданок?
Проснеться – знов впрягайся в плуг…

Своє огляну рідне… Де там!
От стáтую би… молоду!
Не все під силу і поетам…
Зубами клáцну і… підý.

8.07.2011