Когда истерический дождь бьет с размаху в окна,
Рвет нервы и провода, с неба швыряет лед,
Я понимаю, что я катастрофически одинока.
... Но такие дожди не чаще, чем два раза в год.

30.07.11

Ліпше порпатись в багні, ніж перо узявши в руки
І перспіви нудні про життя шалені муки,
Про надмірно голосні величання й восхваління,
Мертвороджені пісні, що вуста зронили тлінні -
Ну, не любо це мені! Наче суміш перцю й кави.
Сльози, мов дощі рясні, лить заради крихти слави
І писати про дурні пристрасті - все гірші й гірші...
…Під вербою, у тіні, я сиджу, складаю вірші.

Згасає серпень. Холодить
Прозора ніч. Темніє плесо.
Мені б тепла на день один.
Та квітне верес.

Вже сонце сонне і бліде,
Вже загорнутись би в тумани
І ждати в затінку алей
Кленове танго.

Пора посріблити прийде
Ще кілька прядок
І навести хоч де-не-де
В думках порядок.
2010

Вже не болить. Переболіла.
Пережила, перегоріла – жар-птицею
Злетіла ввись. Лиш грішне тіло
Тобою марить. Дотла згоріло
Серденько моє. І стало - крицею.

Йому б сторицею любов віддати
Жар-птиці в небо, що полетить.
Та Ладо моє безкрилим полем,
Дощем ранковим - в чужі палати.
Забув про птаху, підбиту горем.

А їй летіти, а їй - горіти,
Чекати сотні, чи тисяч літ.
Бо все – для Тебе, моє Ти поле,
Мій дощ ранковий, моє Ти горе...
Згоріти краще – ніж роки тліти!
Без Тебе, Ладо, опав мій цвіт.

2011

Одне життя чаклує завжди нам,
Ламає мізки безперервного прозріння
І доля часто вже трапляється чужа,
А сміх у безвість пересічно лине.

Усе минається, а пустка не мина
І щастя не завжди тобі озветься,
Та не посиплеться із неба ця мана -
Потрібно в праці доленьки шукати.

30.07.2011 року Львів

Поєтові Валерію Залізному присвячую

Отче, прикро! Вкотре в цьому світі
допіка Вальпургієва ніч,
а найгірше — правди ніде діти —
москалі у душу зусібіч
пруть шалено — невгамовні духи.
Кожен лютий, спритний, мов оса.
Застережень мудрих не дослухавсь —
і один душею, ох, гаса!
Чи в гурті, чи, звісно, наодинці
прагну щиро щастя і замрій,
а москаль кричить: дави чеченців!
Малоросові на горлі стій!
Ще вклоняюсь батьківському слову,
та боюсь, зацьковане, умре,
бо москаль мою калічить мову,
мовби липку, совість він дере
і регоче, наче біс червінців, —
аж відлуння котиться за Сян:
стільки наших влізло в українців!
Хто з них глуздові сьогодні пан?
Ні, — пручаюсь, — геть гріхи без ліку!
Хай не тішить пиху чорну тля.
Отче мій, душпастирю, довіку
вижени із мене москаля!
Хай пройдисвіт більше не дурманить
і не лізе в душі, як свиня,
бо уже волає й росіянин:
москаля гонітє із меня!
2011р.

Заспівало серце чуле,
коли чув дзвінке: ку – ку!
Обмани мене, зозуле,
та не так, як лід ріку.

Одягни мою надію
в шати щирої весни.
Я кохати знов зумію
ту, що з голосом струни.

Хай для іншого той голос,
невгамовний, наче шлях,
порадіє древній Волос
за весну в моїх очах.

Та із струнним не минуле.
Може, кликне ще — пора!
Обмани мене, зозуле,
що надія не вмира.

А якщо озвуся гулом
чи завмру в обіймах дна,
обмани усіх, зозуле,
що кохання я прогнав.
2011р.

Грізно доля відштормила.
Гріє спокій, наче шаль.
Тільки місяця вітрило
ще зове мене у даль.

Ох, немило, ох, немило
після шторму ― хоч умри.
Тільки місяця вітрило
ще рятує до пори.

Гомонить: борись за крила,
за ривок душі борись.
Тільки місяця вітрило
наді мною бачить вись.

Брата брат підняв на вилах.*
Розсипає місяць гнів.
Тільки місяця вітрило
усміхається мені.

Я лечу. Немов світило,
обіймаю вічний світ.
Тільки місяця вітрило
привітає мій політ.
*З легенди, яка трактує виникнення плям на місяці.
2011р.

Густіє, наче мед, липневий вечір.
Під вишнею – вечеря на столі.
І як від остигаючої печі,
Пашіє й пахне сонцем од землі.

Ні шелесту… Лиш цвіркуни таємно
Римують звуки з тишею – в траві.
Так хороше навколо, аж богемно…
Солодка втома липне до повік…

Турботи дня і дихання задухи
У небуття вже спогадом пливуть.
Занурюються саду світлі духи
У сутінків ще теплу каламуть.

Здається світ казковим проти ночі.
…Зібрати посуд мати поспіша.
Розплющує будинок вікна-очі,
В яких родини світиться душа.

2004(2011)

Торкнусь рукою - заспокою,
Твою тривогу одведу
За гомінливою рікою
У яблуневому саду.

Схвилюю поглядом гарячим,
Прошепочу п'янкі слова...
Але душа чогось заплаче,
Чогось посивіє трава.

Хоч набігався вже досхочу
За красунями марно по світу, -
Пориваюся знову – лечу
Стрімголов за одною, як вітер.
Я не знаю, чи вдасться мені
Наздогнати хоч тінь її світлу,
Але в серці пригаслі вогні
Сподівань непомітно розквітли…

28.07.11.

Чуєш – не чуєш,
Все ж казатиму
Мовою вибачень кострубатою.

Пізно – не пізно,
Все ж чекатиму,
В золоті сонця, в сутінок платині.

Личить – не личить,
Все ж любитиму,
Хоч не моєю, хоч надпитою.

Знаєш – не знаєш,
Просто житиму
Долею з крилами перебитими.
26.05.2011

Ти тільки вчишся цінувати мить,
І, наче пісня, веснами пропахла.
А я вже схожий на старого птаха,
Що в небеса за піснею летить.

Як я на тебе гляну мимохіть,
Зринаю вище, бо не маю страху.
А ти, мабуть, жалієш бідолаху,
Що розлюбити не зумів блакить.

І я тоді беру найвищу ноту,
Як не шкодую ні часу, ні крил,
І не лякаюсь ані гроз, ні стріл.

Та інколи страх заповзає потай,
Коли я відлітаю від могил, –
Щоб крилами розвіяти журботу.

2011

В ломке
Ноги поджала
к подбородку,
руки напрягла
до дрожи.
Пальцем трогаю
осторожно
воздух
прозрачный.
Перегородка-
расстояние.
Попер-р-рек
плеткой
ударит
время.
А не больнее
чем есть,
А не лечит.
Не легче!
Бей, еще бей!!!

- Что делаешь?
- Да вот пью, кофе
- Красиво сидишь
- Стар-р-раюсь.

21 мая 2009

Безмовності моїх осінніх днів
між всесвітом відомим й невідомим
смакують каву з зерен чорних дір
та між галактик проставляють коми,
знайшлися сил пробачити весну
та полюбити стиглу зелень літа
і добре знають, що не всі "чому?"
повинні дочекатися отвіта.

:D упсь :D
(2011)

Зал порожній, у тиші нічній
Крижинкою ниє струна.
Гуси летять і кричать вдалині,
Місяць і тиха луна.
Мелодія пісні «Осінній вітер»,
Шкода, забута вона.
Жовте листя засипало двір,
Порожньо. Тиша і мла…

Примітки:
В китайській культурі осінній вітер – символ чистоти, роздумів, просвітлення. На малюнку напис – "Цюй Фен" - «Осінній вітер» (кит.)

переклад 2011 р.

В мене знову У Вей*,
Безмежно сумний весняний день.
На захід від міста гірські хребти
Душу кличуть до висоти.
Чекаю на друзів – з ним жадаю
Споглядати сонце між хмар до краю
Видноколу. І заходу тьмяний погар…
Квітів персика білий чар
Сильніше вина п’янить,
Забув я про все на мить…

Примітка:
У Вей – одне з понять даосизму – не діяння. Точніше – не діяння проти природи.

На малюнку напис – «У Вей» - не діяння. Стиль каліграфії юанський «Бу Сяо».

Заплющити очі й згоріти на сонці,
Зловити в долоні піщані думки,
Допити до дна молоко, те що в склянці
І просто по стежці внікуди піти.

Відкриєм легені- захочемо дихати
І маренням слів пробачати гріхи.
Я буду дощем, і полоном, і втіхою,
Щоб сипатись щедро на в"ялі листки.

Ми вмієм ловити невпіймані душі.
І рвемось летіти у горді світи,
Ми вбиті давно і поборені думкою,
Що ми не птахи, ми лише літаки.

Небезпека!
З неба спека
Розтеклась -
і сохне степ.
Сонце - рай.
І сонце - пекло:
Блякне зілля, не росте.

Забарились грім і злива -
Мов стерня, земля руда.
І колишеться розливом
Лиш у мареві вода.

Глухим слухом стараюся вловити німий звук.
Побачити відбиток рук у скаламученій калюжі.
Я перетерплю біль терпких посолених розлук
І витру рукавом з повік сльозу в обіймах туші.

Не вмію і не хочу забувати
Лукаві очі й погляд в нікуди.
Не буду більше п»яну совість турбувати,
А краще заховаю у шкатулку всі сліди.

Свідомо загублю свій переповнений мішок.
Я буду бігти, незашпортаюсь ні разу.
Переберу весь зайвий хлам обманутих думок,
Бо забажала лиш свою "Відразу"!

Вдягнусь у блузку з запахом любові,
Червоні туфлі, що під ними каблуки дубові.
Не був яскравим жовтий одяг від котюр,
А виділявся лиш дешевий манік»юр.

Вдихну на повні груди дар відкритго віконця,
Втоплюсь без задуму в промінні золотого сонця.
Розбити хочу навпіл дзеркало смішних образ
І сірником спалити твій нарцизово-їдкий наказ.

Не треба зайвих слів, не треба чорного мовчання,
Не треба страху аби вголос крикнути свої палкі бажання.
Не хочу дотику цілованої днем долоні,
А хочу бути немовлям у материнськім лоні.

Пакую речі і думки,
Складаю їх в картонову коробку.
Закрию дім на три замки,
І не залишу творчого доробку.

Забуду все, розвію мрії,
Протру на кухні злегка порохи.
Припудрюсь, підфарбую вії,
Залишу слід тремтячої ноги.

Ні, не заплачу. Засміюсь назло.
Закомпостую свій квиток в трамваї.
Мене аж тут на заздрість понесло:
Либонь не загублюся, я ж не в зграї.

Відійди. Тапочки залиш у кутку коридора.
Ти пропав, загубився, як корок від соку Сандора.
Навіть шибки на вікнах не схочуть заплакати,
Будуть вгору туманом на голову капати.

Скажи щось смішне, бо лиш я хочу плакати...

Навіть у погляді рудих очей
Приклеєний шматочок сірої невіри.
Поділимо на вчора цілий день,
Заварим чай і покладемо на тарілку два зефіри.

Ми оп'янієм запахом відчужених долин,
Заплачем, переглядаючи самотність сцен в чужому щасті.
А потім підемо дорогою обстрижених стеблин,
Аби відчути біле в чорному контрасті ...

Губимо те, чого не маємо.
Запитуєм те, чого не знаємо.
Йдемо вперед пустими атаками,
Кидаємо вслід дивними знаками.

Хочемо те, чого не знаємо,
Плачем за тим, чого не маємо.
Порожньо-жагуче в долоні стискаємо,
А найпотрібніше чомусь… відпускаємо

На столі без вогню догорала свічка,
Стіни дихали важко — дивились війну.
На душі покривалом вкривалася нічка,
Й навіть думка сказала: "Я завтра зайду!".

Всі поринули в силу слабкої вини,
Захопились акторською грою й піснями,
Закидали лиш ногу за ногу — стирали сліди,
Програвали у карти ночами і днями.

Подуріли, осліпли, закрили замки,
Забажали на вечір холодної ванни,
Заховали під ліжко забутки дрібної сльози,
Що ховались у віях самотньої панни.

Нас відносило вітром вправо.
Ні, ми не любили гострих відчуттів,
Ми лиш горіли й говорили вдало,
А для надії залишилось мало днів.

Переливали з повного у повне,
Шукали в вирію розгублені роки,
Там навіть ліжко було змерзло-голе,
І лиш без слів благали прощення гріхи.

Ми не карались, ми любили страх,
Ми обіймали й водночас не чули пальців.
Не вимагали сонця, а хотіли, щоб прикрив нас дах,
Як той далекий космос, що створив бувальців.

Комусь потрібно, аби ми були,
Щоб грали ролі і зривали шквал емоцій.
Та водночас ми є заручники грози
І місце нам — в калюжі без пропорцій.

Почувала себе, мов покинута всіми нездара,
Покалічена, змерзла, побита грозою трава.
У куточку стояла безструнна гітара,
А на дворі рубали на зиму дрова.

Я відкрила важкі й потемнілі повіки,
Загорнула у душу холодне Ніщо,
Я забула твій погляд та дотик навіки
Й дієслово в минулому часі — Було!

Вікно в автомобілі невпинно рахувало кроки.
Ми все сиділи і ліпили з фраз думки.
І в висоту стрибнули, та не знали доки,
Бо на підошвах лиш болото та роки.

Я мріяла побути книжкою,
Яку б писали криво, від руки,
Або сухою із ялинки шишкою,
А, може, й грамом сірої муки.

Так, звісно, легше загрібати сіно у снопи,
Не треба навіть морщити чоло навмисне,
Бо перемога — це ж не тільки прапори,
Але й взуття мале, що не питає, просто тисне.

Я поруч, на картині, ти не бійся.
Не квапся, зачекай, не йди,
В моїх легенях знов багато місця,
Щоб помістити подих юної й наївної весни!

Падіння яблук, зовсім ранніх,
в давно некошену траву…
Не Ньютон я, та маю травми,
бо накупався у ставу

і саме йшов в садок під хату
(стояла спека – справжній ад) –
хотів під віти заховатись,
а тут такий яблукопад…

На прохолоду і натхнення,
на рими сподівався я,
і на траву іще зелену,
та у саду мораль своя:

якщо прийшов – збирай ретельно
червоні, жовті, биті… От!
Наварите удвох варення
і буде досить на компот.

День насторожений, ніч нашорошена.
Разом зі мною ідуть.
Будемо, друзі, єдині запрошені
В трикутник під назвою "суть".
Чом насторожений? Ніби і рівна
Дорога та гострі кінці.
Чим нашорошена? Ніби і бачим,
Насправді у всьому сліпці.
Радість розірвана, смуток наповнений.
Вами дорога болить.
Разом ідемо вперед у неміряне,
А за плечима лиш мить.
Чом ти розірвана, радосте вітряна?
Хто режисує стоп-кадр?
Смутку наповнений, може ти виллєшся?
Іншим піднімешся з надр?
Пропасте близькая, небо піднесене,
Роздуми душу про "сущеє" рвуть.
Я на межі, балансую на лінії, -
Як не зійти із добра в каламуть?
29.07.2011

Це ж скільки літ, це ж скільки чорних зим
мені у спадок гетівське прокляття –
моя удача з костуром кривим
ніяк мене не може наздогнати.
Ще не старий, ще рицар, а не дим,
що на просторах безвісті минеться.
Моя удаче з костуром кривим,
якого біса у хвості плетешся?
Були б з тобою завше на коні,
під вікнами співали б серенади,
а так сиджу, удаче, у вікні,
одурений казками Шахразади.
Щось тут не так, бо що не крок – то клин.
Признайся чесно: звісно, постаріла.
Як воду ллєш – не попада на млин,
як пророкуєш – кпини шле Сивіла.
Скажи: гарбуз вручала багатьом,
коли бриніла, мов струна, статура?
Мовчить. Сопе. Сховалась під мостом,
яким іду, як Вертер*, у зажуру…
Що бачу серцем, те назву святим,
все інше – нице, відгомін рахуби.
Моя удаче з костуром кривим,
я вірю, шлях мій все-таки полюбиш.

*Головний герой твору Гете „Страждання молодого Вертера”.

Не гультяй і не ледащо,
та гублю надій мости.
Ох, знайти би долю кращу —
будь – коли, але знайти.

Не таку, щоб з « діда пана »,
не таку, щоб всім на зло.
Доле, що обітована,
не ховайся за селом.

Може, я шукав погано.
Може, серцем, наче Кай*.
Доле, що обітована,
геть за місто не тікай.

От якось би вранці – рано
упіймать щасливий день.
Доле, що обітована,
край мій раптом не покинь.

Доки, доки безталання
даруватиму Землі?
Доле, що обітована,
чи буваєш взагалі?
* Герой твору Г.К.Андерсена, серце якого спотворив осколок зеркала злого Троля.
2011р.

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, створився, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

І тебе, найсвітлішу зорю, привітав
зблиском гір і морів перламутром,
і в майбутнє уперто корінням вростав,
щоб висот твоїх зростом сягнути.

Урагани ламали натхнення крило
і громи розсипали погрози,
та не гинуло Леля і Лелі* зело,
що у серці своєму примножив…

Коли ж неба твого розшукав береги
( так знаходять омріяну пісню !),
враз відчули боги й не відчули боги,
як війнула ти холодом злісно.

Спохмурніли мої велемовні літа,
запитали в замрій світанкових:
ну, навіщо любові ота висота,
на якій не зустрінеш любові?

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, минувся, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

*Давньослов’янські божества, які дарували людям почуття любові І надію на краще майбутнє.

Сподіванню борги не віддав.
Геть душею змалів, здається.
О депресіє! Що вам, мадам,
до моєї душі-криниці?
Відійшли б собі тихо за тин,
а ще краще – ген за діброву.
Але ж ні! Ваші руки полин
на джерельну жбурляють знову.
Ох, не тішить мене гіркота
в джерелі, на вустах, на крилах.
Краще б я ясним місяцем став
для тієї, що розлюбила.
Хоч до іншого похапцем шлях
проклада і святістю, й тілом,
тільки б усміх її не в прах,
тільки б лихо на лоб не сіло…
Ну, а я? Я залишуся сам.
Так шляхетно недолю сную.
О депресіє! Руку, мадам,
не спіткніться об муку мою.
2010р.

Цей вечір сумує, що літо покинуло місто.
На вулицях світяться постаті наших розмов
І дихає небо покрученим з відчаю листям,
Ключами пташиними світ відкриває замок…
І хтось випускає холодність безжального вітру,
Деревам вже боязко, аж задихається біль…
Часи золотого жовтневого повного мита -
По вулицях сипляться душі, і попіл, і сіль…

Пародія

Порив, бажання, потяг, драйв (по Фрейду – вічне)
Не розберу у чому кайф – тертя статичне…
Без руху, тиску – уяви! Та де – не в силі!
Ну хто подумав би, що ви – такі цнотливі!
Перенапруження яке! В вікно завúю!
Як штурмовик піду в піке! (Аж зводить… шию)
За руки взялись, сидимо – справжніські діти!
Назло по “телику” кіно – які кульбіти!
А за вікном – такий музон! Там дискотека!
Та, видно, нині – не сезон, не мій лелека…
І так не порожньо мені, не легко – важко!
“Чого то Ви такі сумні?” – не треба, пташко!

Навіщо я сюди припер, прогнавши втому?
Одне хоч добре – не помер! Іду додому…

29.07.2011

Хоч давно я вже доросла —
Люблю ляльці плести коси.
Хоч мені уже за тридцять —
Люблю песиків і кицьок.
Хоч сама я — математик,
Люблю казочки читати.

Ще скажу вам по секрету:
Знаю я одну планету.
Ця планета промениста —
У галактиці Дитинства:
Незвичайна, чарівна,
Зветься Карусель вона.

І як тільки я захочу,
Заклинання прошепочу —
І за мить туди домчу,
Щоб кружляти досхочу.

Всі, хто хоче, — без вагання
Промовляйте заклинання:
«Справжня казка — це не сон!».
Тож крутімося разом!
2011

Садится солнце
белым мотыльком.
Прозрачной кистью –
плавно и легко –
небесный свод
вершинами расписан.
Шумит Кура.
Сокровища веков
со дна блестят,
не тронуты рукой,
лучом закатным
серебрятся сизо.

Отрадный вечер.
Песня высоко.
Густеет воздух,
льется молоком
под кронами
чинар и кипарисов.
И чуть тревожит
запах лепестков!
Нежнейших роз,
тех самых лепестков! –
Легенды дивной
старого Тифлиса…

Немного жаль,
что ты не тот Нико.
Немного жаль,
что я не та актриса.

Овва! Попався? Я й не сподівалась.
Сильце прадавнє: всі жінки – кокетки.
А ти зібравсь під спільним покривалом
Помститися моралі й етикету?
Ти охолонь. Не треба все й одразу.
Я жінка, я прихована кімната.
А ти так-сяк зронив банальні фрази,
Які завжди сприймаються як натяк?
Ну добре, гляну. Не чекай так млосно.
Я справжність роздивлюсь і крізь повіки.
Мені би тільки радість стоголосу,
Що я ще можу звабить чоловіка.
11.06.2011

Зіграти місячну сонату
На саксофоні почуттів,
Тебе знайти на фоні літа
Я мріяв так, я так хотів!
І ось ти поруч, ти зі мною –
Соната, сонце, цілий світ.
Ти переповнила собою
Моє єство і мій політ.

Спасибі, Господи, за вічність,
Що нам даруєш кожну мить.
Я відчуваю як без неї
І музика, і світ болить,
Болить душа і жаль проймає,
І серце стогне у журбі –
За те, що я страждати вмію -
Спасибі, Господи, тобі.

В моєму небі мало місця
Високо-вічним почуттям.
Щоночі світить повний місяць –
Це доля усміхнулась нам.
Як добре, люба, відчувати
Твою любов, твоє тепло.
Я лицарем стаю на чати,
Щоб не згубити, що знайшов.

Спасибі, Господи, за вічність,
Що нам даруєш кожну мить.
Я відчуваю як без неї
І музика, і світ болить,
Болить душа і жаль проймає,
І серце стогне у журбі –
За те, що я кохати вмію -
Спасибі, Господи, тобі.


2008

Вчора були чуби ще густими,
А сьогодні на скронях туман.
Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Ти – поет, а я просто Богдан.

І йдемо ми своїми стежками
Через кручі, ліси і яри.
І приходимо завжди до мами,
Де вогонь незгасимий горить.

Повертатися легше зі світу,
Бо цей шлях є коротшим в рази.
На калині не буде вже цвіту,
То всміхнуться зі стін образи.

І зійдуться знов наші дороги –
Обертається ж мати-земля.
Миті радості, миті тривоги
Кануть в небо, як крик журавля.

Давай завтра зустрінемось, друже,
До чортів всі проблеми й жалі.
Так зустрітися хочеться дуже,
Й пригадати: Ми… були… малі…

Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Нас на світ привели матері…
І для нас вони будуть святими –
Все життя вони наш оберіг!

Вчора були чуби ще густими…

2011

Літу вінець. Світу кінець.
Квітку лишіть голій душі.
Пальці і мрії хрустять, як гілки.
І відкурликують птахи й роки.

Сонце зійде. Вродиться день.
І не божись. Маю дожить.
Мудросте, годі, порад не давай.
І недоцільні ті цінні слова.

Думи мої, згубні рої.
Вибір не мій в долі німій -
Право без правил витримувать гру
В нетах надій, що останні помруть...


2011

Життя для честі, чесності і волі,
Життя із грою з долею в руках,
Постійно хочеться чужої крові -
Свою є вп...дло дати просто так.

Бомжів готові вбити за копійку,
Свою рідню продати на базар,
Готові з братом зав'язатись в бійку
І зуби скалити, лизати зад.

Такі хороші, милі і привітні,
Однак готові штрикнути ножем,
Неначе гарні, щирі і тендітні
Та можем катувати без проблем.

Життя для честі, чесності і волі
Не є прикметою сучасників й бурлак,
Не всі живуть в правдивості, любові -
Та й нащо жити: хай живеться так!

28.07.2011 року Львів

Постійно серце закипа в любові -
Усе таке рожеве, дике і п'янке
Іще не зустрічав красивої такої,
Життя в усіх коротке, тихе і терпке.

Лиш я закоханий у тебе до безтями
І сили додаються йти в новий похід,
Усе вдається впевнено ривками -
З тобою розламаю надпотужний лід.

Я вічно житиму в думках лише тобою
І хай які пройдуться люті Соловки,
Життя з коханим хмелем й добре слово
Знайдуть відродженню нові шляхи.

27.07.2011 року Львів

Навіяне віршем: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272096

Складні стосунки і складні бувають ролі,
Життя всіх меле на муку відносних правд,
Неправда ж витанцьовує в новеньких долях,
Шматує дико щастя змучений гепард.

Усе відносне... Радість і тривка неволя
Шукають виходу в заляпане життя.
Людина гіршою буває в сивім полі -
Усе відносне, мабуть, в світлих відчуттях...

26.07.2011 року Львів

У неї погляд, наче в тої квітки,
А шия лебедина кличе цілувать.
Люблю її вуста такі тендітні,
Цей запах неповторний всюди відчувать.

Її усмішка скрізь розтопить гори
Та кине душу в танець навмання.
За цю красу пройти готовий бори -
Такі потужні є до тебе відчуття!

25.07.2011 року Львів

І не одне століття прошмигнуло так,
Не раз в безсмертя ці поети завертали...
Колись придумали в спонтанності літак,
Проте не знаєм правди як й тоді не знали.

Усе відносне, прокляте у тім житті,
Когось цікавить переборність виживання,
Хтось інших у багно кидає і в л...ні
Готовий душу забруднити в невпізнанні.

Життя відносне... Каверзність повсюди їсть
І не дає людині часто розвиватись
Й неначе на Землі ти тимчасовий гість -
Тебе ж всі хочуть на частини розламати.

І не одне століття прошмигнуло так...
Поети покладались на жертовник волі,
А війни не змінили істинних бурлак -
Такі були в нас пересічно-дикі долі...

24.07.2011 року Львів

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова уже були чиїмись...
Ліна Костенко

Біда, коли вірші в тобі мовчать,
Біда, коли вони у серці причаїлись,
Лиш сльози в дикості своїй кричать -
Душа німа, а серце у висоти лине.

Невже так важко вимовить слівце,
Невже це серце швидко заскорузло?..
Життя у далечі байдужості несе
Та все у інше повертає русло.

Біда, коли збагачуєш життя -
Багатство знищить може ненароком,
А ти ідеш, вбиваючи дитя
І не засвоюєш чужі уроки...

Біда, коли вірші в тобі мовчать,
Біда, коли вони у серці причаїлись,
Лиш сльози в дикості своїй кричать -
Душа німа, а серце у висоти лине.

24.07.2011 року Львів

Голодний дух наш завжди без вірша,
Без нього вічно пересічно млієм -
Його списавши ми кайфуєм неспроста,
Слова для досконалості у вічність лиєм.

Життя без вірша - смерть, немов в вогні
Та й з ним частіш в наївності страждаєм,
Неначе все впирається в вині,
Яку так часто й вперто відчуваєм.

Голодний дух наш завжди без вірша -
У нім розраду ми знаходимо велику...
Але чому цю тяжкість нам лиша
Холодний світ такий невдячно дикий?

23.07.2011 року Львів