* * *

Лягали ро́си на долоні
Сльоза́ми зи́мними весни
Ще вчора їх не було в полі,
Ще ввечір ласки в них були.

Весня́на ніч під ни́зьким небом
Твій сором вкрала у пітьмі.
Смерка́лося... так було те́пло,
Так га́ряче було́ мені.

Втомилась ніч і свічка ски́сла...
Ми спле́лись з кві́тками в траві,
Над сонцем прохолода звисла
Світанком раннім в тумані́...

Твої сльози ро́сами вкрили долоні
І палаючі кві́тки сердець у весні,
Підкоривсь я на спо́кусу теплій природі –
Стало зимно, як ранку, з тобою мені.

Павло Гай-Нижник
6 грудня 1990 р.

На зло всім законам тяжіння
До сонця, до слави летіла…
А в слави – гаряче проміння.
А в успіху – воскові крила.

Одна із примхливих теорій –
На досвіду власній скрижалі:
У злету – мільйон траєкторій,
А падати… по вертикалі.

2000

Як самоїдства витравити звичку?
Здолати як абсурду торжество?
Хтось душу виверта, мов рукавичку.
А хтось – перелицьовує єство.

Подоба казки істиною зветься.
І викривлено світ – до навпаки.
Тут сльози лити б, а юрба сміється,
Над власною ж мізерністю таки.

2000(2011)

- Жила – була ніжність, така нерозтрачена.
Для нас, надсучасних, це диво небачене.
- Ми прагнемо драйву і рвемось до гніву.
І нам не потрібне оце ваше диво.

- А ніжність подібна на квітку блакитну:
Обійме, голубить і завжди привітна.
Вона не образить, не плюне, не вдарить.
Вона, навпаки, береже від удару.

- І як же ця ніжність така нерозтрачена?
І як ми такої краси не побачили?
- Достатньо рукою до неї дістати –
І вашою може навік вона стати.

Вона несучасна і зовсім нестильна,
А тепла і щира. І все ж, вона сильна.
Коли м’ясорубка життєва нас губить,
Вона не покине, вона приголубить.

- Не хочеться драйву, не рвемось до гніву,
А прагнемо чистої ніжності дива.
2006

Я буваю різка. То й що ж?
І ножем має бути хтось.

Я буваю фатальна. Знаю.
З переляку або з одчаю.

І буваю така, як вибух.
Гідність, знаєш, непросто випить.

А буває, бентежусь сильно.
Нерви слабнуть, не семижильна.

Я складна. Ти пробач. Я знаю.
Надчутлива.
Миттєва.
Вихор.
Але ж іноді я буваю
Ніжна-ніжна
І тиха-тиха.
24.05.2011

 
(сатурнійський сейшн)



Сонце Місяць

полин бринить & віщує
у ніч настане Вище Є
& вичахне ґламур
зійдіться сяйні манії
чавіться грона тьмянії
банзай блискучий сюр

(fadeout)



Зоряна

вступає альт, за ним віолончелі
орган у три ряди готичних труб. . .
венера (в чорному) маестро ботічеллі
між свіч танцює трайбл на youtube



Сонце Місяць

подвійноликий імпозантний янус
солює на сурмі & мимохідь
балетні тролі гупають собі
поцілюючи оркестрову яму



Зоряна

дужка місяця закриє першу дію,
глядачі посунуть до буфету.
запиваючи міцним солону фету,
зафіксують точний старт нічної мрії.

спраглі погляди заядлих театралів
дію другу споглядатимуть у трансі.
дух окрилено літатиме астралом,
поки залу підкидатиме брейкдансом.

дія третя. ретроградна амнезія
поглинаючи бравісімо й поклони
сни солодкі костюмовані навіє
глядачам ледь теплим суперсонним.

епілог.

бій литаврів залишає тавра.
осінь. перемерли
динозаври. . .



Сонце Місяць

поки фейерверк і доннерветтер
& луна поновлює анкори
поки з ніг не падають актори

& на золотому басонеті
карлик із тремкої мандраґори
дивоцвітні згадує акорди

королівна пепсі & попкорнів
спалахне у pas de deux незвичнім
на своєму тихому балконі
звиклий сенс впаде у темний відчай

& не вперше, навіть не вдесяте
збити міст від оксамиту до осанни
свято гримне у куранти~склянки

ей-палай беззміст!
шкварчи безтямне!



Зоряна

шарман! батман_ піке. . . троянські коні
у білих пачках юних лебедят
цнотливо за куліси дріботять
виходить мавр, білявки муж законний



Сонце Місяць

заходить сонце в пурпурові хвилі
довічного toBE*or*notTObe

(лунає дріб!)

мурахи бігають по спині
& пасма синіють у бороді

освітлювач міняє світлофільтри
і тчуть скрипки мелодію сумну

та дон жуан, опершись на рапіру
пливе дзеркаллям стіксу

(що йому!. . .



Зоряна

. . .з’їв каченятко з лапками – зажера)

і після надто ситної вечері
поплив перекурити але дзузьки –
у ніс вкусила комарина кузька

тут – пауза
під нецензурну риму
суфлер відбув за пивом і за гримом. . .



Сонце Місяць

тихо-легко майже невловимо
вийдуть зі стіни краса & радість
в супроводі чарівному мелузіни
попелюшки, трініті & барбі

вмазаний халявним кокаїном
перевдягнений наразі самураєм
заридає кай неначе каїн

гепі-енд помадиться барвисто
жорж бізе патлатий ніби гіпстер
свій рояль трощитиме настирно

явно косоокий капельмейстер
за вікно жбурлятиме валькірій
&
покоцаний безмежністю оркестр
одлабає вступ до харакірі



Зоряна

на високій лакмусовій хвилі
затріпоче правда карнавальна
ґоблін спустить воду у вбиральні
і вкраде нове турецьке мило

і щоби ніхто його не бачив
викрутить жарівку із плафона
видре з м’ясом кабель телефонний
і прихопить віскі на удачу

видихнуть софіти стихнуть звуки
пил впаде підмосткам на поруки
скрипне крісло у глядацькій залі

тільки гном у жовтих окулярах
все блукатиме немов яка примара
доки злі мєнти не пов’язали



Сонце Місяць

катма завіси. . . човгають слони ~
індійський гість
бездахово горлає з-за штурвалу

(танцівники той час гуляють у віст)

“весна прийшла-пішла, та ми не знали etc.”
в кулісах булькає.
відрижка.

“жигулівськім”.



Зоряна

заметушилися на сполох б’ють пожежні
ніяк не вирвати нікому їм із клешнів
неперевершений гігантський вогнегасник

(слони причовгали скажу не дуже вчасно)

та ось під звуки барабана у повітрі
ввімкнувся місяць в чунга–
чангськім
вітрі



Сонце Місяць

нумо в путь, самітники поети
флібустьєри амазонки менестрелі
люди-квіти велетні валети
лунапарки диво-каруселі

мить врочисто неосяжну згодом
внесуть в кришталевім черевичку
марнота минеться мов негода
все оздобить злотосрібна вічність

сей театрик шапіто кумедний
щезне, повернуться будні тижні
важкість скронь, артрози у раменах
скрізь мармизи апокаліптичні. . .

(місяць гасять. в шибку дощ застукав)

“всім на сцену! взятися під руки!”



Зоряна

гепі енд бравіссімо & кода
(набрело небачено народу)
хор заходиться в найвищій ейфорії

запах рому, мускусу і крові
купа скла богемського у друзках
в казані скипів шалений успіх
щоб кропити ним вінки лаврові

меду мимовільним свідкам дійства!
і віват віват до хрипу ночі
балаган під партитури ліста
хай танцює скаче і регоче

я там був мед-пиво лляв на серце
і купався в казані славетнім
мушу вам зізнатися –

нівроку



*завіса)




 

Любове вічна, Україно,
Твого садка я кревний плід, -
Моє підґрунтя і коріння
Укрите мороком століть.
Минулого кривлянням ситий,
Несу безвісності тягар:
Чи пращур був із посполитих,
Чи рід іде мій од татар?
А, може, я лихої вдачі
Тому, що серцем пів-на–пів
Онуком значуся козачим
І спадкоємцем чумаків?
Одвічно серце повне туги
За землю цю іще тому,
Що предок, певно, йшов за плугом,
А я не сію і не жну?
О, Боже милий, - хто я?.. Звідки?..
Кому на світі я рідня?..
Нема подіям давнім свідків –
Є різні версії щодня.
У суміші брехні і правди,
Початків губляться сліди, -
Та українець я насправді,
Бо так люблю тебе завжди.
І звичайнісінька людина,
Не в снах чи мріях – наяву, -
Моя відрадо, Україно,
З тобою в серці я живу!
14.08.11.

О, осене,
збуди в мені
печаль ...
Торкни струну
у серці
світанкову.
О, рідна,
чуєш ?
Відхили вуаль,
Дай зазирнути
в мрію ту
казкову.
У колорит
яскравих
дивочад,
У тихий плач,
у пісню
колискову.
Я, осене,
не відступлю
назад,
Я вип’ю келих
смутку
з твого грона.
Ні, осене,
мені себе
не жаль.
Я перейшов крізь
смерть, зневіру,
втому.
Так, осене,
візьми мене
у даль.
Я непотрібен
більше тут
нікому.

Це діагноз, це одержимість,
це офіра голодній долі,
це стояння в соннім режимі,
коли пам'ять стерла паролі.

Це діагноз – і жоден лікар
не напише більше «здорова»,
це ховання за мильним ніком,
коли доля насуплює брови.

Це офіра нічним сновидам,
котрі в тінях стають невловимі,
розбивають кришталь планиди,
щоб наситити одержимість.

Белое платье в черный горошек.
Темные ночи в карих глазах.
Сжатое поле, тихие рощи,
Низкое небо в осенних слезах.

Ты – моя радость, дождями омыта,
Ты – мое детство и поздний рассвет.
Что в твоем сердце сердцу открыто?
КрУжит за речкою гибельный след...

Не для меня это платье надето,
Сшито давно и к другому венцу.
Стынут слова в захлебнувшемся лете.
Вам – голубое к лицу.

Белое платье, белое поле,
Черные птицы на белом снегу.
Жажду тебя, ни минуты покоя.
И ненавижу тебя, и люблю.

Я дякую Тобі за вічне світло,
що завжди буде жити у серцях,
Вогонь сердець не погасити вітром,
бо він живе у наших почуттях…

Я дякую Тобі за ніжні крила,
які синам Землі подарував,
Не янгол я, але душа щаслива,
що забагато радості Ти дав…

Я дякую Тобі за теплу Весну,
яка мене від смутку береже,
Я відчуваю ту любов небесну,
яка для мене мабуть понад все…

Я дякую Тобі за вічне світло,
що завжди буде жити поміж нас,
Палкі серця не погасити вітром,
поглянь у небо.. Він врятує вас…

БОРЦЯМ ОУН–УПА

Їх імена не карбували злóтом,
Їм мармурові не клали́ хрести.
Вони писали кровію і пóтом
Свої наймення в земляні листи.

Їх Бог карав за те, що вище нього
Вони тримали свій стражденний Край,
Вони й грішили лиш задля святого,
І хто ще зна, чи впа́ли вони в рай.

Не боячи́сь безславного заги́ну,
У прірву ки́дали непрóжиті роки.
Це ті, що ніжили й леліяли Вкраїну,
А доля їх кохала навпаки…

Павло Гай-Нижник
7 липня 1991 р.

Було се в Індії.
Степом безлюдним
Йшов чоловік. І враз напав на нього
Голодний лев. Побачивши звірюку
Ще здалека, почувши рик її,
Почав тікати чоловік щодуху.
Тікаючи, наскочив він нараз
На глибоченну балку. Не було
Часу вертатись, не було де скритись,
А звір вже близько. Бачить чоловік,
Що зо стіни безодні, зо стрімкого
Скального обриву худа берізка
В щілині виросла й вершок зелений
Понад безодню к сонцю піднімає.
Не довго думаючи, він чепився
За ту берізку, держачись руками
За пень її, повис над гирлом темним,
Аж поки, бовтаючи там ногами,
На щось твердого крихту не оперся.
Тоді аж відітхнув і дрож смертельна
Потрохи втихла. І почав тоді
Сірома озиратися довкола,
Де він і що з ним?
Перший зирк його
Впав на коріння деревця, що в ньому
Була його єдиная опора.
Що за притичина? Глядить дві миші,
Одна білява, друга чорна, пильно,
Запопадно, і ненастанно, й прудко
Гризуть коріння того деревця,
Лапками землю порпають, працюють,
Немов наняті, щоб його підпору
Підгризти, підкопати, повалити.
І похололо в того чоловіка
На серці, бо в тій хвилі лев розжертий
Надбіг над пропасть, і його побачив,
І лютим ревом відгомін збудив.
Не міг його дістати, але люто
Глядів згори, скакав і землю гриз,
Ждучи, аж він угору знов підлізе.
І глянув вниз у пропасть чоловік.
І бачить, що на дні тієї балки
Страшна гадюка в'ється і широко
Пащеку рознімає, жде лише,
Щоб він упав для неї на поталу,
Померкло в голові у чоловіка,
За серце стисло, і холодним потом
Все тіло облилось.
Та враз почув,
Що те, о що опер він ноги, якось
Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се
Гадюка, звита в клубок, що в щілині
Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік,
Та голос в горлі задушив переляк.
Рад був молиться, та тривога вбила
Побожну думку. Наче труп холодний,
Він висів, певний, що в найближчій хвилі
Коріння миші підгризуть, гадюка
У ногу вкусить, сил не стане,
І вниз він упаде, змії в пащеку.
А втім - о диво! На гілках берізки
Побачив той нещасний чоловік
Гніздо чмелів. У щільнику малому
Було там трохи меду, а чмелі
Всі полетіли в поле за пожитком,
І закортіло чоловіка того
Покушать меду. Він всіх сил добув,
Піднявся трохи вгору, і устами
Досяг щільник, і ссать його почав.
І враз немов рукою відняло
Йому від серця. Солодощі меду
Заставили його про все забути,
Про льва, що вив йому над головою,
Про миші, що його підпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стіп сичала.
Про все, про все забув той чоловік,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказанну, високу розкіш раю.
Готама Будда, Азії світило,
Очима духа бачив сю пригоду
І своїм вірним так про неї мовив:
"Сей чоловік, брати, - то кождий з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячі пригод і небезпек
З усіх боків усе нас окружають, Як того мужа, що там в балці висів.
Голодний лев над нами - то є смерть,
Дракон внизу - то вічне забуття,
Що кождого нагрожуєсь пожерти,
А миші, чорна й біла, - день і ніч,
Що ненастанно вік наш підгризають,
А та гадюка під ногами, браття, -
То наше власне тіло, непостійне,
Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі
Назавсігди відмовить може служби.
А та берізка, за яку вчепившись,
Міркуємо спастися від заглади, -
Се людська пам'ять - щира, та коротка
Нема нам виходу із того горя,
Нема рятунку. Та одно лиш нам
Лишилось те, чого ніяка сила,
Ніяка нам пригода взять не може:
Се чиста розкіш братньої любові,
Се той чудовий мід, якого крапля
Розширює життя людське в безмір,
Підносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу із-за діл минущих -
В простори, повні
світла і свободи.
Хапайте сквапно краплі ті, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чує,
Чим груди повні, чим душа живе,
У розкоші любові і бажання,
В братерстві, у надії, у змаганні
До вищих, чистих цілей є ваш рай".
1892

Валерiй Гребенюк
............................. I............................
Поети не з'являються нiзвiдки -
Летять вони на Землю з висоти...
Життя їх таємниче i привiтне -
Та не збагнути нам їх простоти.
............................ II............................
В нeбecниx посланцiв - печальнi очi,
Та з мрiєю, назавжди серце їх.
У вирi свiту заблукавшiй долi
Їх душi свiтло - в темрявi свiтiв.
........................... III.........................
У неосяжний всесвiт, що удалi
Призначення здiйснивши, вiдiйдуть...
Космiчна гра затьмарює печалi:
Свiти, що вищi, їх до себе звуть.
........................... IV..........................
B їх честь лунає туш - на всi простори...
Не доспiвавши пiсню вони йдуть:
Поети, музиканти i актори...
В цiлительствi душi їх вiчна путь...
............................ V..........................
Птахи їх пiсню в лiсi доспiвають,
Вiнки у полi квiти заплетуть...
У даль iдуть вони, та не вмирають -
У вiршах i пiснЯх своїх живуть.
.......................... VI-а.......................
To може бути завтра, чи сьогоднi
Пiду i я за небокрай зiрок...
Покинувши печалi вci тривожнi -
У всесвiт я зроблю останнiй крок.
.......................... VI-б...........................
То може бути завтра, чи сьогоднi -
Пiду i я: непiзнаний герой...
Занепаду печалi всi тривожнi
Покинули: Тальков i Вiктор Цой...
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Св. №21106150232
.
За мотивами пісні
«Памяти Виктора Цоя»
Татькова Ігоря Володимировича.

* * *

Веди мене, моя любо́ве,
В безóдню зо́ряної мли,
У прірву зні́женої «зо́ни»,
В тендітних пальців ланцюги.

Веди в ночéвий вічний злoчин
Через катівню де́нних дум,
Пoпри тверезість в сяйві сонця,
Де п’яну волю обіймý.

Неха́й будé вона запéрта
У стінах чотирьох й сліпа,
Я бу́ду в «камері» відвертим,
Як божевільний на словá.

Павло Гай-Нижник
24 листопада 1990 р.

* * *

Мене спору́да твого тіла ніжна
Не вабить більш у спо́кусів садо́к
Я не кохаю. Закінчилась пісня
І наш тваринний у ночі тано́к.

Я вивчив в нім, здавалось неозорім,
Усі стежки, і всі плоди зірвав.
В твої́м раю я переплутав зорі,
Вони не ті, що спершу я вбачав.

Я зрозумів, що надто вже соло́дді
У ягідках отих, що там шукав,
Що в цій красі, в твоїй рясні́й природі,
Я спершу зчарувавсь та заблукав.

Павло Гай-Нижник
15 жовтня 1990 р.

НЕ ПЛАЧ, КАЛИНО

Не плач, калино,
Скільки в нас тих сльо́зок
Їх не розгу́блюй з суму чи нудьги.
Настане час, коли засне мій мозок,
Й душа благатиме у Го́спода дощів.

Дощі, то сльози тих, що розлучились,
Я б ними з неба обіймав тебе.
Бо як ще я розче́шу коси милі,
Як обцілую ли́чко чарівне́,

Як ласкою своєю зможу вкрити
Тебе усю, із ніг до голови,
І зрозумію, що не вмів любити
І цінувати спільні вечори.

Хай стрінуться у краплях наші очі,
Коли відчути ласки не дано́,
А нині бачити їх радісними хочу,
Від тего, що в любові живемо.

Павло Гай-Нижник
9 жовтня 1990 р.

О море,море,море...
Ти таке чудове і прозоре,
Що очей не відривала б без кінця,
А сонце світить на здорове личко бідного гравця...


Гравець цей досить не простий,
А навіть дуже молодий,
І молодого грався сонце теж уразить може,через пластикове віконце,
І через товсту шибку сонце світитиме до полудня...


Цей полудень швидко минає,скоро настане новий день,
І все здається не погано,як тільки чую тихий стукіт
Це ж краплі літнього доща...
Приходить день,гравець вийти не може,бо дощ обмиє його личко,
Й може...дощ скоро завершиться.

Але стривайте,та не забувайте,яка погода б небула,
День ще триває,бажаю гарного кінця!

«ЖАННІ д’АРК»

Я не знаю чи буду, о Жанно!
Так бажáний тобі у той день,
Коли станеш ти першою дамою
За фасадами злóтих дверей.

Я вагаюсь, чи мóє кохання,
Як сьогодні, потрібне будé
Серцю твóму, коли вкриє слава
Переможницю всіх королев.

Прагну я, щоб душа бунтівлива
Знала твердо, що мóє теплó
Обігріє її, коли крига
Ледом стя́гне підбите крило.

Щоб ти знала – як станеш в Парижі
Королевою навіть страждань,
Будеш ти мені лю́ба, як нині,
Я підy на твій хрест катувань.

Павло Гай-Нижник
15 серпня 1990 р.

Я не навчилася творити.
І не навчусь таки, напевно.
Я просто буду говорити
Впевнено.

До міжрядків і до очей
Я прислухатимусь уважно.
Відверто так вони лише
Розкажуть.

Про сказане скажу по-іншому,
Як думка поведе вельможна.
Або змовчу. Та більшого
Не можна.
2011-01-28

* * *

Зігрій мене тепло́м коханих рук –
Крихки́ми й ніжними, як сни мої зорі́нні.
І оповий самотність моїх губ
Устами ніжними у чарівни́х виді́ннях.

Хай вітерець шепоче у тиші́
Твоє́ ім’я́ солодке й незрівня́нне,
І хай курли́чуть в но́чі журавлі
Свої́м журавкам про моє́ кохання.

А ти явися із своїм тепло́м,
Укрий від весняно́ї прохолоди,
І, як завжди, тендітним голоском
Скажи, що любиш, що завжди зі мною.

Павло Гай-Нижник
5 серпня 1990 р.

* * *

Припа́сти хочу до твої́х колін,
Як до води в вини́щуючу спеку,
І помолитись, мов на вівтарі...
Бажаю я знайти у тобі вте́чу.

Прими́ мене, нені́жного, у себе,
Не треба ласки, дай-но розумі́нь,
Бо так нелегко йшлось мені до тебе,
Щоб сповісти́ся у твої́х колін.

Павло Гай-Нижник
2 серпня 1990 р.

* * *

Ти здавалась мені не такою,
Як моєю іще не була́,
Не гадав, що колись буду тво́їм,
А ти будеш Дружина моя́.
Та тоді, на зорі ще любові,
Пред тобою коліна вклоняв,
Бо вважалась мені ти святою,
А в наявності ти – надсвята.

Павло Гай-Нижник
4 червня 1990 р.

ЛЮБОВ І ҐОНОР

Ну що ж, якщо вже все скінчи́лось
Най бу́де так, як спо́віш ти.
Ми вдвох не вклонимо коліна,
Ми вдвох загинем в самоті.

Нехай в вишне́вому садку́
Закряче крук, не соловейко,
Як та розлука в моєму́
Коханням сповненому серці.

Що ж, яко вко́їли, так ма́єм:
Обоє люблячи страждаєм,
Долю-жартівку проклинаєм,
А ся вклонятися не маєм.

Павло Гай-Нижник
11 травня 1990 р.

Доживає дитинство
у мені дитинне.
Крона снів розмістилась
в мені одній.
Я ковтаю повітря
напівникотинне,
Розмальоване вулицею
на стіні....
Розтерзали крила
твого Ікара.
Розтрусили пір’я
раби земні.
Стій!
Зажди!
Не тікай!
Незабаром
Смерть настане
І цій війні.

Білі люди – жорстокі люди,
чорна шкіра їм ріже око.
Вони мурують для чорних споруди,
й готують для чорного там мороку.

Лаштують чорному підлу підставу.
Шиють чорному робу на виріст.
І не відпускають ні під заставу,
Ні під
під-
писку про невиїзд.

Тримають чорного, як лева у ямі,
ламають ребра з усієї злості,
і позбавляють навіть в уяві
свободи зібрань і свободи совісті.

І чорний іде на команду пастушу,
з кулаками в кишенях роби,
і волочить свою чорношкіру душу
ринками Азії та Європи.

А вночі з усією своєю бідою,
зі співом тягучим і сміхом навмисним,
чорні, мов камені під водою,
лежать, зливаючися із киснем.

- Що нас гнало з наших кордонів
в це мерзле світло? Що і для чого?
Хто нас завів до цих коридорів? -
тихо запитує чорного чорний.

Навіщо нас споряджали в дорогу
й вирощували емігрантські мрії
наші жінки, що забули тривогу -
легкі від голоду та малярії?

Чи не краще було залишатись удома
і помирати на власних пляжах,
де кожна дюна чимось відома,
і кожна хвиля щось та й важить?

- Знаєш, ми з тобою не перші,
хто рвався на північ фурами й човнами
в темних ранах і рваній одежі, -
відповідає чорному чорний.

Всі ми йшли за піском і травою,
за сонцем, що рухалось, як медуза,
де небо так низько висить над тобою,
аж в ньому іноді видно Ісуса.

Всі ми знаходимось в цих лещатах,
і, додому вертаючись хіба що на ніч,
горбатимося, як раби у штатах,
на ліберальну білу наволоч.

Тому що білі забули сором,
і якщо вже потрапив до їх павутини,
клали вони з великим прибором
на всі конвенції з прав людини.

Їх не хвилюють наші втрати,
вони звикли тримати нас в чорному тілі.
Але пророки були сомалійські пірати -
за це їх і розпинали білі.

І Матір Божа в зимових гетрах,
курячи люльку, гріючи нерви,
палила багаття на площах гетто,
розігріваючи дешеві консерви.

І нехай позбавляють нас нашого простору,
і вогнем заливають наші повстання -
це для нас із тобою чорні апостоли
редагували свої послання.

Машини їхні – давно несправні,
і промови їхні – хитрі й противні.
І ріки на півночі течуть насправді
так само впевнено, як і ріки на півдні.

Головне – тримай при собі свою віру,
свою любов і свою упертість.
Спаситель – він не зважає на шкіру,
він зважає на солідарність і чесність.

Спаситель дбає про коріння й листя,
Спаситель рухає череди й хмари,
щоби ми з тобою не загубилися,
міняючи гостели й вуличні бари.

Він спиняє смарагдову кров у венах,
й врівноважує всі виробничі тарифи,
і тютюн йому залягає в легенях,
і росте собі, як коралові рифи.

І все є так, як повинно бути.
Все трапляється і все буває.
І серце його нас щоранку будить,
підтримує,
змучує,
убиває.

я зняв обидві шкарпетки,
пиво відкоркував,
і так свій суботній вечір почав!
увімкнув телевізор,
пульт у ліву руку взяв,-
як то добре, що цей вечір настав!

Ти поїхала в Крим, а я залишився тут,
У тебе там все добре,
І у мене все зер гут!
я сиджу на дивані,
чорне пиво дудлю,
як же я такі суботні вечори люблю!

перемикую канали,
зупиняюсь на кіні,
бо прокляті серіали
в печінках сидять мені!
попиваю добре пиво,
підгризаю сухарі,
не дістануться вам мої нирки,
чорні лікарі!

ПРИСПІВ:
я п"ю, а воно - не кінчається


як одне кіно скінчиться-
я на інше перемкну,
все одно я сам без тебе,
моя мила, не засну.
Аж до самого до ранку
Буду мучити себе,
І звідки в мене стільки пива-
Хай нікого не гребе!

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Нет обиды такой, чтобы небо затмила,
Чтобы солнце закрыла рукой.
Нужно жить, чтоб тоска в облака испарись
И пролилась дождинками в зной.

Только щедрость души нам не даст зацепиться
За бесцельную сущность порочную,
Ведь душа обязалась неотступно трудиться,
Чтобы воду в ступе не толочь.


И в утехах, и в горе, и в радости - помни:
Жизнь дана, чтобы ярко прожить.
Чтоб рука прикоснулась к любимой ладони -
Жажду жизни смогла утолить.

Чтобы цель впереди, как маяк неустанный,
Освящала твой праведный путь,
Чтобы мудрость струилась твоими устами,
Чтоб дела не давали уснуть.

Ни коварство интриг, никакие пустоты
Не столкнут тебя с твёрдой тропы!
В мире поиска, в жизни своей - помни: кто ТЫ!
Ты - кузнец своей светлой судьбы!

2011 год

Пусто...на сердце пусто,
И камнем чувства
Всё тянут вниз!
Грустно...до боли грустно
Душа танцует
Ночной стриптиз!
Пусто...в квартире пусто,
И только тени
Кричат мне - Бис!
Но камнем чувства,
Но камнем чувства,
Бросают сердце
С карниза вниз!
Грустно...до боли грустно
Душа танцует
Ночной стриптиз...

Люблю з тобою я гуляти по центрах
І лазити по Львову, на Високий Замок,
Підзамче оглядати у його казках,
Розказувать історії новий уламок.

Гуляти тихо у осяянні вогнів,
Шукати прихистку вечірньої маршрутки -
Раніше цього я не розумів,
Бо серце роз'їдала всебайдужа трутка...

13.08.2011 року Львів

Казкові їжачки
і дикі губи,-
схвильовані весіннім цвітом.
Жах!
І я цілую знов тебе
до згуби,
і тане вечір
на твоїх устах.

* * *

Приголýб мене, моя́ голýбко,
В цвіті черемшини оповий
Свóїми крилéчками при світлі
По́лум’я весня́ної зорі.

Щоб забулось хоч на мить обде́рте,
Стра́чене й злиденнеє життя,
Щоб пісе́нно заспівало в серці,
Щоб розкві́тла врóда молода.

Обласкай, обніж мене, кохана,
Не шкодуй ні сил, ані себе,
Поки в цій пахучій черемши́ні
Нам Чорнобиль крила не обдeр.

Павло Гай-Нижник
21 квітня 1990 р.

* * *

Мила, лю́ба, чом так гірко
Плачеш ти? Дивись, зорю́
Вже залля́ла. Ну ж, лебі́дко,
Зве́ло що тебе в журбу?

Лиш промов, кохана, вмить я
Кожну слізку підберу́,
Ти розплющи тільки вії, я
Криницю з них зроблю́.

Я нап’юся твого лиха,
Розділю́ з тобою біль.
Ти скажи, в чім твоя втіха –
Я прине́су хоч звідкіль.

Павло Гай-Нижник
1 лютого 1990 р.

* * *

Я, напевно, не зможу забути тебе.
І твій голос, мабу́ть, я впізнаю із тисяч.
І обличчя, так миле колись і святе
Мені довго, я знаю, іще буде снитись.

Я ім’ям твої́м бу́ду роками ще звати
По ночах і в обіймах свою дружину
І не раз силует твій у людях шукати
Буду йдучи по вулицях міст України.

Я ще, мабуть, кохатиму довго тебе,
Десь в глиби́нах душі, за минуле, за перше...
Пам’ятатиму запах русявих косей,
Твої очі, і губи, і груди, і стегна...

Павло Гай-Нижник
25 серпня 1989 р.

Її краса божественним іскриться,
Їй заздрить навіть срібний зорепад,
Її життя в бурхливості десь мчиться,
А рими цілять в душу наугад.

Ці очі... Ці такі шалені очі,
Волосся величаво вітер розвіва,
Слова твої здивовано-пророчі
Ховають музику таємних хвилювань.

Така чудова, ніжна, наче квітка,
Краса відверта, навіть неземна,
А голос піднебесні сили кличе -
Такий щасливий, що тебе пізнав!..

13.08.2011 року Львів

* * *

Затре́ться згодом ця сторінка,
Пожовкне з часом цей папір…
І ти буде́ш вже, мабуть, інша,
І буду я давно не твій.

Але коли струна заграє
У тво́му серці, як колись,
Коли у пам’яті повстане
У тебе образ мій – візьми

До своїх рук цей саркофаг
Із моїм серцем невмирущим,
Відкрий його й віддайся враз
В обі́йми спогадів, в мину́вше.

Павло Гай-Нижник
19 липня 1989 р.

Стихія розгулялася навколо,
Повсюди блиска страшно і гримить
Та вітер все шматує тут навколо,
Щоб не насмілились його хвалить.

Ще й дощ періщить і стоїть стіною,
Іониться повітря тихо у рядках...
Не видно ніц - заперло пеленою
Та тільки смаленим потягує з кутка...

І враз засяяло та черкнуло в будинок...
Волосся від напруги піднялось...
Шалений зойк природи скрізь розкинувсь...
Від смерті ухилитись удалось...

Та враз все стихло дивно в канонаді,
Лиш світить в темряві тоненький дріт...
Життя продовжує в судинах гнати,
Хоча від смерті закипає лід.

08.08.2011 року Львів

Щоденна справа - невблаганна річ,
Життя при ній тут можна розірвати
Або стихію швидко загнуздати
У міжзаконні тихих протиріч.

Загнати може піднебесний бич,
Якщо постійно славоньки чекати,
Надію у думках своїх плекати,
Обдумувати бойовий красивий клич.

Не треба так, повірте, нам робить,
Бо слава може швидко придавити
Та й воля з ніг швиденько годна збити,
Якщо без досвіду постійно хтось сидить

І курить люльку стиха кайфувато,
Бо думає, що він і так багатий...

07.08.2011 року Львів

На жаль, не бачили сьогодні того літа
І осінь свище тихо у моїх вухах
Вже ранки прохолодні у польоти линуть
Та жовтий килим вже встеляє рідний дах.

Два місяці пройшло в дощах і грізних грозах -
Знедолена природа плаче вже не рік.
Від людства тихо все одна луна погроза -
Підступно закувати у бетон і гріх.

Покараним природа все пороги миє,
Щоб не піднялася на більше ця рука,
Щоби не лити нечистоти і помиї,
Щоб ще хоч вік прожити без плювка.

07.08.2011 року Львів

* * *

Я раб кохання лиш, і тільки.
Кого кохаю – з тим дружу́.
Життя своє, усе до нитки,
Віддам тому, кого люблю́.
На вірність тим лиш присягну
У кому віру відчуваю,
А просто рабства не стерплю
І підкорятися не стану.

Павло Гай-Нижник
16 липня 1989 р.

Очікуєш постійно кращого життя
І мов дибіл ганяєшся за щастям -
Воно ж таке відносне. Якби не чекав
Та ухилявся від дурних напастей.

І ейфорія не пропишеться навік,
Вона в болото кинута десь буде,
Тому тут зловить кайф премудрий чоловік -
Тоді напевно він себе здобуде.

І як би ти від долі стрімко не втікав -
Вона тебе із легкістю обляже.
Шукав ти волі? Що ж, безумцю, відкопав?
Не завжди шлях між перлами проляже.

06.08.2011 року Львів

Щоденні апетити хтивого буття
Із спересердя крутяться в своїм екстазі,
Заполонила світ солодкая брехня -
Тошнить усе від пересічної зарази.

Суспільство - зомбі всіх переконань,
Заручник є життя в відносності нещастя
І затупилась людськості наступна грань
Втопившись в морі наджорстких напастей...

04.08.2011 року Львів

Як банально - абсолютна відносність...
Чи ж відносна постійна лялькова трусня?
Повсюди літа страшна чужоложність
І дико регоче п'яна тусня.

Навколо борделі людських знемагань,
Постійні плювки загиблого щастя,
Щоденні бійки машинних змагань,
Цілунки біди, веселих напастей.

Усе це відносність і міфи життя
Та бути немає коли на сім світі,
Бредеш десь вперед в нове майбуття,
Однак не із бронзи людина є лита.

02.08.2011 року Львів

Життя проходить тихо без любові,
Красиві німфи йдуть кудись вперед,
Усе криваве тягнеться до крові,
Не нам шукать новий велосипед.

Жорстокість всюди, розпинання, кпини,
Жевріє існування надарма
І ти думками у казки полинеш,
Щоб пригасить щоденне каяття.

Та все проходить - йде кудись до біса,
Життя - квиток лише в один кінець,
Нехай всміхаються підступні лиси -
Колись і їм прийде уже капець...

ТУГА

В моєму серці осінь...
Постійний сум. Я немов тінь.
Сонлива м'я́кість на душі...
А ще сумніш, коли дощі
Ідуть, ідуть без перестанку,
А як встаю я рано-зранку,
То думи мої всі в тобі́...
Не знаю чом - на серці біль.
Мабуть тому, що ти далеко,
Тому, що у житті нелегко
Без тебе буде йтись мені.
Туга́я ту́га за тобою
Мене висушує до болю.
І день за днем, немов роки́,
Пливуть тихе́сенько собі.
Я сам з собою розмовляю,
Про тебе, лю́бая, дума́ю
І ві́рші пишу в самоті.

Павло Гай-Нижник
11 липня 1989 р.

Бурлить ріка і всюди завертає,
За гілкою новий іде поріг
І втоми Стрий ніколи вже не знає
Й несе катамаран новий потік.

Дбайливо маневруєш між камінням,
Гребеш веслом щосили уперед,
Повсюди пречудові краєвиди
Та комарі летять, немов на мед...

Легенько повернеш в бурхливе русло,
До берега причалиш абияк
Із сумом попрощаєшся із другом
Та знову Львів вітатимеш й невдах.

31.07.2011 року с. Верхнє Синьовидне-с. Гірне-Львів

Сказати слово можна нині вже будь-як,
Часами глибина їх є така двояка,
Вони поповнили ряди брудних бурлак -
І їх озвучують підступно і ледачо.

Вони є непотрібні, наче те сміття,
Ніхто не поважає істинного слова,
Яке ж нам буде, люди, світле майбуття,
Коли ми глибини не розуміємо убогі?

30.07.2011 року Львів

СКАЖИ-НО, ГАЙ, ЧИ БЛИЗЬКО ЗВІДСИ РАЙ

Скажи-но, гай,
Чи близько звідси рай?
Як близько цвіт
Той яблуневий?
Чи є там сум
Та твій журли́вий шелест,
Чи схожий він на наш чарíвний край?

Прошелести мені, гайочок,
Чи бачив ти Госпoдніх дoчок?
Кажуть, що Місяць уночі
Малює їхні образи.
Може, стрічав між них жада́ну
Мою дружину та кохану?
Відраду серцю здавна цю,
Здається, Бог пішле з раю́.

Зморився жити в цім смітті…
Та страшно, раптом – не знайти
Мені в Нім те, що тут зросло
Колоссям дорогим, добро́м.
Боюсь, батьків більш не зустріну,
Милій до рук не прилягнý,
З тобою, гаю, не помрію
І раю, ген, не досягнý.

Павло Гай-Нижник
17 червня 1990 р.

Останній подих вітру я почую,
втечу у синю неба височінь,
Зникаю, серед вільних хмар літаю.
на згадку залишивши свою тінь...

Мені кричать, що неба не існує,
у ньому ми не бачимо богів,
Але ви знайте - ті боги відсутні,
бо є єдиний Бог він у тобі...

В твоїй душі, у твоєму він серці,
Він часто чує наміри й думки,
Які бажаєш, хочеш. маєш, знаєш,
навіщо завжди брешеш ти собі...

Давай лиш просто ти усе забудеш,
і більше не згадаєш тихих слів,
Ти пропадеш, і небо вже існує.
Для тебе. Бога чуєш у собі...