Я палю у джипі "Hummer"
"Marlboro", в натурі -
Та послати маю намір
Західну культуру.

Є у мене секретарка -
Ой, яка красива!
До роботи дуже шпарка
Й без пихи, на диво.

А у Ніцці на курорті
Маю гвинтокрила:
Не люблю я ту Європу -
Терпіти несила.


06.06.2011

Я не люблю, коли ганебна злість
Хапа за руки, лізе вперто в душу,
Борюсь, допоки не відчую млість,
Бо знаю- вільно існувати мушу.

Гріхи вночі тихцем переберу,
Їх у собі ніколи не здолаю,
Із діжки сліз образи надберу,
І до сміття охайно поскладаю.

Навчу себе спокійно споглядати,
Чужі думки, що власним протирічать,
Сьогодні вкотре мушу нагадати,
Що хиже зло мене не покалічить.

Ти надзвичайно лагідна і ніжна,
В очах – свята наївність від небес,
Твоя голівка повна істин книжних,
Білявий чуб - бубновий інтерес...

Різниця в суті планів і реалій
На те й існує, що поки живеш –
Блефуєш в гурті псевдолібералів
В надії на кінцевий роял-флеш…

І ось душа в ломбарді на полиці,
А попит на уживані тіла
Давно побив рекорди всіх позицій
Добра і зла

05.05.2011

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

На рунь роняє рань росу. А рінь
Ковтає лінькувато хвилю сонну.
У час оцей серед лісного сонму
Пробуджуються тисячі створінь.

Неквапно гамом ожива окіл,
Торкається пастель рожева сходу.
Закину вудку у сутемну воду:
Линами славен лагідний Оскіл.

ПахнЕ татарським зіллям вітерець,
Промінчиком грайливо бризне в очі.
І тільки непорушний поплавець
Рибальське серце втішити не хоче...

казалось, что опасность миновала.
и я почти что бросила курить.
но снова ты. и снова я попала.
все алкоголь. заставил позвонить.

жду - не дождусь, когда меня отпустит
твоя, моя, - нет, общая - весна.
да как ты мог так откровенно струсить?
наверно, в этом и моя вина.

но все же, сколько можно издеваться
и изводить меня, сидя во мне?
мне нужно научиться отвлекаться.
тебя уже хватило, верь, вполне.

но что-то вдруг внутри возьмет заноет..
да что заноет - дико закричит.
и я себя никак не успокою -
ты снова безразлично промолчишь.

2011

Оця уся статево-описова бридня
так званих «молодих поетів»,
що називають свої тексти «верлібрами» –
хай далі називається «верлібрами»,
бо милозвучність цього слова: «веРлібР»,
насправді викликає асоціацію «тупої поверховості»,
«прокляття роду», «рАбської покори моді»;
це нагромадження – «еР»,«еР» –
язик ламає і розорює, мов череслОм,
і піднебіння, і гармонію
афро-французьким злом
і Ейфелевою зверхністю пригнічує…
Бо вільні вірші – це думки прямі, що вибухають
і римОвані кордони – руйнують: свіжістю емоцій, почуттів;
світлина вражень – дУмза: думка прозою…

Казку дитинства неначе
Розповідаєш, вітряче.
Мова скрипуче-легка
У вітряка.

В сивих туманах дороги
Босі втопилися ноги,
Іскрою думка мелька
Про вітряка.

З вирію я повернувся,
Обрію серцем торкнувся.
Щемно.І ніжність така
З крил вітряка.

Чорні натомлені крила
Часточку серця вхопили
В думах же завше блука
Скрип вітряка.

І.
...Кривавить ноги. Боже, як далеко!
Уже травинка кожна - наче цвях...
Його прозвали: "Із варяг у греки" -
Сльозами, як дощем, омитий шлях.

Палає степ. Велично і розкуто
Довкола шаленить ковильний вир.
Палає степ, але ж не палить пута
Тієї бранки, що женуть в ясир.

Й татарських коней той вогонь не палить,
Лиш зрадницьки шепоче: "Гей, скоріш!".
Вовк-людолов підгнилі ікла скалить
І в думці підраховує бакшиш

За білі перса, за тендітне тіло,
Яке взяло у матері дівча.
Воно б під серцем козака носило,
Тепер носити змусять татарча.

Те татарча, що матінці на муку
Навчиться ще тримати ятаган.
Шугне у Дике Поле, як зміюка,
І затягне ненависний аркан.


ІІ.
...Палає степ. І зовсім не велично
В степу асфальт гадюкою петля,
З п'янких небес вривається оклично
В дівоче серце клекіт журавля.

Чого це настовбурчився лелека
І голову поважно відверта?
Шлях віковічний "із варяг у греки"
Підступністю нагадує хорта.

Чом поспішаєш ти за море синє,
Напнувши груденята, наче лук?
Вже доля добровільної рабині
Вплітається в колісний перегук.

Як дико це - рабиня добровільна!
Як страшно це - підстилка для крука!
Була б праматір од могили вільна -
Скарала б - не здригнулася б рука!

Ти блукав по світу в пошуках притулку
Для думок несамовитих- позову душі.
Ти шукав кохання в таємних закутках.
Ти складав у скарб поцуплені вірші.

Всі шляхи вели тебе до перехрестя...
Визнаний пророчити володарські псалми.
Обійшов у пошуках ярове предмістя,
Вкрай відлюдженні ліси... лани... холми...

Врешт знайшов! Натхненням пролунала
Пісня в серці щирою нотою любові...
Зірка невагома з неба в руку впала,
Засіяла маревом в кожнім твоїм слові.

Погляну на право
зелені Карпати.
вліво погляну,
в зелені красі,
Україна мати.

Надомною небо
У сонячному сяйві
співи пташині
не бувають зайві.

Червоні троянди
Простягнули віти
Туляться до сонця,
Як до матір діти

серед хлібів в полі
співає дівчина,
у співах і в квітах
моя батьківщина.

Куда-то задевалось пианино,
Погасли в доме одиноком звуки.
И к клавишам, давно уж пожелтевшим
Не прикоснутся больше в ритме руки.

Куда-то задевалось пианино!
На стенах комнат надписи о боли,
Хозяин не вернётся, и не ждите -
Для счастья не хватило силы воли

"Куда-то задевалось пианино..."
Как заклинание шептал мужчина в сером,
Ведь с кровом вместе разум он утратил,
И мысли увековечивал он мелом

Куда-то задевалось пианино.
Он не как все, он совершенно иной масти!
Писал на стенах дома заклинанье,
И зазывал к себе мадам, что звалась Счастьем.

Куда-то задевалось пианино,
Отвыкли стены от привычных си-бемолей.
Хозяин не вернётся, и не ждите -
Для счастья не хватило силы воли.

Годинник природи нам гостя приводить –
вже місяць безпомічно згас...
Іде, світанковий, із сонцем ранковим...
Яким же він буде для нас?

Прокинулись квіти, щоб гостя зустріти,
із ним привітатися чемно.
Віщують негоду прогнози погоди
даремно, даремно, даремно!

Час гостя вітати – цей день зустрічати.
І буде він, люди, таким –
холодним чи теплим, легким чи нестерпним –
якими ми будемо з ним.

Хай день буде гарним, ясним і безхмарним,
найкращі звучать побажання,
даруються квіти, плекаються діти
в коханні, в коханні, в коханні!

Хай сонце надії теплом нас зігріє
і рідні обличчя людей!
Хай посмішки щирі в життєвому вирі
освятять сьогоднішній день!

Ми знову зустрілись весною,
Всміхаються квіти до нас.
Хай щастя дзвінкою струною
У серці бринить повсякчас.

Хай душу на многії літа
Весна забирає у бран,
Сп`янілу від щедрого цвіту
Огорне блакитний туман.

Хай доля, минаючи муки,
Шовками вистелює шлях.
Цілую хмільний твої руки,
І тихнуть слова на вустах.

Ми знову зустрілись весною,
Всміхаються квіти до нас.
Хай щастя вирує рікою,
І ніжно бринить юний вальс...

2011

белоголовьем одуванчьим,
пыхтением чертополошьим -
живи, душа моя, вчерашним,
живи, душа моя, возможным.

а если ты опять откажешь,
как сердце посреди печали -
живи, душа моя, бесстрашьем,
времен уже не различая.

2010.

вона
не дуже вдало
добирала черевичкам одяг
але між тим
усі сезони й кольори
слухняно пасували їй
чи мабуть перед нею
її волосся
зловживало зміною відтінків
я дратувався - "годі"
вона ж неначе вето
накладала тіні
над прірвою очей
зануривши моє "не смій"
в безхмарний погляд
з вилисками хмелю
і я тонув
хоч плив до світлого
та світла сутінковий метастаз
губив наступне із моїх життів
і поки темрява
наосліп укривала
безсоромних нас
у мене вдруге прорізався
ЗІР

вона
не кликала
своє дитинство прізвиськом
"веселе"
тому в теорії
про неї знавчих теорем
найбільше я любив
доведення до сміху
та якось
наша вірність
наша віра
всього за ніч
осунулася селем
під град ридань
що сік моє плече
що врешті стих
і профальшивив
на всепробачення мотив
а в шиби березнем
жбурляла віхола...
а далі - гул пустого міста
відстані
побачень лічених луна
симптоми втрати
і діагноз блуд
неповносправні - бо
з новим ускладненням -
не брати слухавки - вона
і я з новим - ненавидіти
СЛУХ

вона
ще звісно плакала
проте ці сльози мимовільні
без решти я зціловував
а їх солонуватість
і рясне тепло
нагадували море
ми знали теж
солодкий холод -
морозивом у перехресті губ
сплетільно
прагенетичний голод
усіх не-по-любові поколінь
нас поглинав
сплітаючи вузлом
зі спрагою
без опору й опори
ми годували з рук
здичавілі секрети
неприручених утіх
табу зірвавши розпивали страх
я відчував тоді -
життя не прісне
хай і не навік -
вона -
його терпкий правдивий
СМАК

вона
боялась вибору
відтак він падав на парфуми
в житті за звичкою
пригода - навіть
випадковий аромат
із галереї склянок
я ж пам"ятаю
запах
її приталених бажань
оголених як струни
тонку есенсію
взаємності розлук і стрітень
і пальців тонкощі
в сум"ятті простирад
і просто рай паруючого стану
вона стійка
кінцевий концентрат
її ефір не вивітрили сни
її феномен - феніксизм огню
пожежа мрій мене обвуглила
черствий
а згадку донесе мов дим -
у мене вже загострюється
НЮХ

вона
не дозволяла братись
на прогулянці за руку
тим якнайближче
я хотів стискати відчайдушно
тет-а-тет обійми
ізолювавши осуд
у резервації "Люблю-і-край"
в наметі номер Двоє
до серцестуку
притулившися щоками
ми видихали
на мороз-по-шкірі
гарячі написи "тобі"
на вдих приспавши
ненаситне досить
було...
тюльпани в ліжку
віддавали атлас пелюстків
рожеву кров
а ми - тіла
податливі на спротив
тепер ми - суто дух і дощ
у просторі
де замиканням
contra й pro
вона зійшла до мене
струмом
через
ДОТИК

Розімкну свої пальці стальні,
Відведу сумні очі в пітьму,
Заберу спраглі ночі та дні,
Тінь твою із собою візьму.

Я тебе, мов скажений кохав,
Марив вдень і вночі шаленів,
Кожну думку твою я вже знав,
Більше кисню тебе я хотів.

Невгамовною пристрасть була,
Зупинити себе я не вмів,
Крадькома ти від мене пішла,
Не сказавши і декількох слів.

Я шукав тебе лютий, мов вовк,
Нападав на сліди запашні,
А побачивши, зблідло замовк,
Бо відчув:не кохаєш вже, ні.

Я добився б тебе, якби міг,
Аби смутку мого не пізнала,
Але мозок осяло :«Гріх»!
Ти своє вже давно відкохала…

«Двічі в воду одну не ввійти, -
Переконливо вела ти мову, -
Якщо любиш мене-відпусти,
І когось покохай собі знову!»…

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Не стоит врать.(Имажинизм) (О.Д.)

И нечего на правду скалить зубы!
Коль если лжец… тогда уж постыдись!
Пусть громом разразятся Ваши губы,
Они в обман недавно чуждо повелись!!!

От’яренная лживая манера -
В глаза и в уши слышать тот же бред!
Ли я достоин лжи? Ли я во лжи изведан,
Ли я оставил Вам поэтам черный след?

Я человек! Мы все- поэты в жизни,
Кто путь придумал – тот и сделал шаг!
Кто гениален – тот народом признан!
Коль если врал – так не увидел благ!!!

Соврать не сложно, страшен седой друг,
Сложней вранью не истинно поверить…
Ведь это наш единственный недуг!!!
Вот если бы на правду всех проверить…

– Народитися;
– Рости;
– Всьому радіть;
– Полюбить;
– Дітей і внуків завести;
– Розібратись що й до чого;
– Постаріть;
– Утомитись від усього;
– Відійти.

Накопичення предметів, досвіду і знань –
це культура (наче смітник всіх отих надбань).
В тому звалищі знайти щось можна лиш тоді,
як якісь орієнтири маєш в голові.
Отоді всі ті завали може й розгребеш,
і зерно раціональне в хаосі знайдеш.

День розпочинаю свій не з кави,
Не пробіжки в парку між алей,
А десятка доторків ласкавих
До коханих рук, рамен,грудей.

Сонце заглядає в повне око
У кімнати спальної вікно:
Уставай безстидний лежебоко,
Люди на городі вже давно!

Хай чекає кляте лабузиння,
Гойно не вибучує стебла,
Туго буде цюкати ґаздиня
Їх після мого рукомесла.

із тебе і мене щодня проростатиме сонце,
а місяць до себе щоночі навсе прикує.
і зорі на вухо у снах нам повідають конче,
як тиси могутні плекають коріння своє.

пір’їна жар-птиці із нижнього неба повисне
у межах досяжності – руку лише простягни,
і нявки спокусливо стануть заводити пісню,
злетівши босоніж з Карпатських пахких полонин.

на ранній флоярі тужливо заграє чугайстер -
довкіл сон-травою блакитною світ поросте.
захоче заморська царівна тройзілля украсти,
та цур перетворить його на бадилля пусте.

Розкраєне серце на дві половини.
Одна половина - любові руїна,
А друга по світу блукає до ранку
І ночі стрічає в обіймах коханки.

І карі ще рідні, і сині кохаю.
У цих вже тонув, ну а в тих утопаю.
Роздвоєне серце вже вкотре голосить
І чарів кохання, і прощення просить.

Барвінковий поклик горить синьоко,
Той, другий, пече, наче рана глибока.
І хочеться кинуть і вже не підняти
Розчахнуте серце - розпуку прокляту!

І очі – здатні чарувать,
І стан - неначе у богині!
З таких не робляться рабині,
Над нами їм владарювать.
Тож, в унісон моєму слову,
Вона – інспектор в податковій!

Тепер, мов до кохання храму,
Спішу у цей суворий дім,
Про щастя мріючи у нім,
Надіючись на милість дами…
Відкрию їй сердечні статки
І - квітами віддам податки!

Так гірко враз, так безнадійно тоскно
Від простору схвильованих очей,
І визначений час стікає воском
В озерця плям непотребу речей.

І потерпа надія в спраглій люті,
І по стіні з-під пальців щось крихке.
І дошкребтись зневажливої суті
Крізь зойк і сміх, – бажання нелегке.

Нічев’я фраз. І почина натомість
Обридле Я у просторі очей
Шукати порятунку вічній втомі
В озерцях плям непотребу речей.

Прош`у, давай обійдемось без сліз,
Хоча струмком з очей летять додолу.
Усі « прощай» повторимо на біс,
За мить Тобі вже стану я чужою.

Благаю, жодних зайвих слів чи мрій,
Дарма, що сни залишаться між нами.
А сльози- просто подих чорних вій,
Останній раз торкаєшся устами.

Не треба сліз, достатньо наковталась,
Прости, що я бул`а Тобі не Тою,
Так необачно в мрію закохалась ,
Сьогодні… Вже стаю Тобі чужою.

Пропало щастя - загубилось,-
Пішло кудись собі з Землі...
А тільки люди залишились,
Які не знали Щастя Мить.

А тільки люди залишились,
Які отут погрузли в сон,
У світі шуму зупинились,
А в них щей щастя не було...

Шукають щастя тут у грошах,
У них, в єдиних, бачать шанс,
Та є невірним їхній пошук,-
Бо не грошами тішиться Душа....

Душа літає в ароматах-
У заспівахх пташок-весни,
Її потрібно упіймати,
Й за нею тільки вдаль іти....

Полине вна за небокраї -
У пошуках стежок-Мети,
Ати відправ за не намір,
І просто за душею йди.

Дякую:-)

04.06.2011р.

Немає куди поспішати,
не треба до чогось спішить.
Це варто давно уже знати –
Що унікальна й прекрасна
Ця Мить…

Не треба бездумно спішити,
Хай без тебе погудить реактив,
Бо йому необхідно робити,
Щоб ти рвався кудись і спішив.

Бо ця мить дивовижна й єдина …
І цю мить проживаєш лиш раз…
Ця мить одна й неповторима,
Бо не повернеш час назад.

Зупинись! Прокинься!
Навколо щастя мить!
“Хто поняв смисл жизні, -
той нікуди не спішить!”

Я зупинив думки на хвильку –
Й відчув, що я тепер живу,
Побачив щастя миті…
І мить Єдину,
Мить Одну.

17.12.2008р.

Совершенно забесплатно
Для небесных тел вдали
Очевидны и понятны
Судьбы суженых Земли.

Свыше Млечная Дорога
Будто нижет ниткой бус
Сил небесных и земного
Неразгаданный союз.

В тайных снах влюбленным ведом
Полный блеска водоем.
Под сурьмленно-звездным небом
Быть им выпадет вдвоем.

Вопреки числу коммерций,
Никому не знамо как,
Золотые тайны сердца
Прозревает Зодиак.

Все законы этой дачной
Почты сходятся. И в ней
Без купюр струится брачный
Свет и сумерки людей.

Наи эта наипочта
Снисходительная. Влет
Звезды скрашивают все, что
Кто кому еще соврет.

2010

Смяты шорты, снято платье,
Умножая всякий стыд,
С имитацией зачатья
Кто-то с кем-то мерно спит.

Стоны чаще - счастье ближе.
Ритм эпических атак
За фанерной стенкой слышит
Пятиклассник-Телемак.

Фантазирует невинно
Он о том, как в мертвый час
Одноклассницу Мальвину
Сексу лютому предаст.

В ней кило под тридцать вроде,
Но и эту полуплоть
По аллеям парка водят
Между двух фригийских теть.

Размечтался наш-то несус-
Ветный полуидиот,
Как с годами купит "лексус"
И Мальвину умыкнет.

Все сто семьдесят в аорте!..
Спи во снах, пока один!
Вскоре кровь тебе подпортят
Где-то с дюжину Мальвин.

Спи, мышонок, тихо-тихо!
Будь ты Цезарь или Брут,
Вот тогда хлебнешь ты лиха,
Как Мальвины набегут.

Затихает санаторий.
Золотой песочный храм
Равнодушно стелит море
Человеческим страстям.

2010

Розбиті ущент дороги,
В оселях живе остуда,
Стежиною однорога
Зникає бюджет внікуди.
З білбордів хриплять химери,
Обшарпані вкрай під’їзди,
Щось на посаду мера
влізло.

2010

Міряю слово болем.
Болі – словами. Радше,
мірятиму тобою
все, що у світі наше.
Все, що минуло раптом.
Звісно, жаліти марно.
Та, що з тобою, рада
і надзвичайно гарна.
Та, що з тобою нині,
ніжна і геть наївна.
Лиш не кажи дружині,
хто і кого не кинув.

...Після того що завтра буде - уже давно
розраховано вектор і час для твоєї втечі -
Кілометри стерні у вузлах незакінчених речень
попливуть... І плювати на те, що під но-

гами твоїми зупиниться куля земна,
Ти ітимеш туди, де дороги назавжди закриті,
Де між римами сонце сідає і сходить щомиті
і нікого... Нікого... Нікого крім тебе нема...

Навколо ті ж офісні стіни,
І вирвусь я звідси нескоро,
А мрію, як ранок зустріну
На острові Бора-Бора.

Подібно прекрасним фрегатам,
Розкинувши руки я стану,
І зіркою буду стояти
Під сплески долонь океану.

В лагуні – прозоро і мілко,
Пірнатиму світом забутий,
Зі мною в компанії – тільки
Акули і баракуди.

Коли ж килим ночі простелять
Й ліхтарики неба запалять,
Дивитимусь мрійно на стелю
Казкової хатки на палях.

У сні збільшу сили удвоє,
Й на гору Пахі, як по сходах,
З вершини якої бог воєн
По райдузі ще не сходив.

25 квiтня 2011

За темінню втекла гроза,
Пташки повторювали ноти,
Звичайно, був я тільки «за»,
І ти, мабуть, була не «проти».

На небі плавилась зоря,
В руці тремтіли орхідеї…
Між нами промайнув заряд,
Ще невідомий Фарадею.

День починав своє есе,
Бо для роману дня замало…
І я готовий був на все…
Надворі зрадницьки світало…

2009

Звернутись хочу до митця,
Я ж по своїй природі,
Також митець й порада ця
Ще стане у нагоді.

Йти на ганебний компроміс
Із владою - огидно,
Ти маєш, друже, як на біс,
Життя прожити в злиднях.

Стій на своєму до кінця
І як митцю годиться,
Гартуй сталевий дух борця
У затишній в’язниці.

Скажу тобі насамкінець:
Як проби не пройшов ці –
Тоді ти зовсім не митець,
А зірка, та, що в шоці.

І хай життя летить в дуду,
Зусиль митця не стерти,
Тобі ще й премію дадуть,
Посмертно.

27.03.2011 р. 1:10

Коли мені не вистачає слів
Й думки зібрати разом я не можу,
Чекаю на прозріння, наче Ошо,
(Чи є таке, від чого б я прозрів?)

Коли душа пала від почуттів -
Ці почуття не висловиш словами,
Лишаться сон, і спокій Далай-лами,
І лава слів, що кратер причаїв.

Коли усе набридло вкрай мені,
Сідаю на підлогу в позі Будди,
До біса все, хай буде те, що буде,
Думки, слова, події… Геть, дурні!!!

28.03.2011
2:20

Був людським царем бухгалтер
Ющенко не рік...
А не витримав аудита -
вигнали торік.
Заслужив - йому зневага
від народу є.
Та про царське Вітя й далі
марить житіє...
Був людським - тепер бджолиним
бачиться царем.
І, таки, на плечі бджілок
ляже тягарем:
бо новий монарх старому -
факт - благоволить.
Хай тим Ющенком у бджілок
голова болить:
хай нам ними має владу -
як в листі просив...

Не указ би - вирок бджолам
цар оголосив.
Можу я заприсягтися
й перед вівтарем:
збанкрутує вмить бджільництво
с Ющенком-царем.

Травень 2011

Був батько офіцер, для неньки – сатана,
А мати – влада, що на груди давить.
Він стільки сліз пролив, ще більше, ніж вина.
Він знав людей, і не спізнавши слави,
Порвав її струну на декілька частин:
Для юності одну, а інші – тихоплин
Нужденного буття. Мертвяк рухомий
В нім переміг поета двійника.
А той сприймав і ницість, і саркому
Належним, наче патінь мідяка.

Вивчати всесвіт остобридло юним.
Що з того, як озвуться звичні руни?
Якби ж сама та руна почала
Чудних пісень тремтливої примари.
Здавалося в небесній ямі зла
Спалахують небачені Стожари.
Добро, кохання – мова застаріла.
Світ не такий, і біле вже не біле.

Все стале – не опора. Тільки тверді
Своєї не знайшов, як не шукав.
Його надії хворі та обдерті
Торговець і невдаха катував.

Залий собі за комірець
Щоб на усе пусте забити!
Повір, бо це ще не кінець,
Буває гірше, треба жити!

Запий пігулку ту гірку,
Не ний, що вже немає сили.
Навчись радіти маяку,
Якщо шторми тебе не вбили.

2011

Він на весілля не прийшов, а гості весело чекали,
Мабуть дороги не знайшов, чи може мало його знали.
Із сукні сива білизна прокралась тінню на обличчя,
Для когось просто новина, для неї начебто узбіччя.

Село пригодами живе, жаліти стане, чи знущатись,
Та від образи на лихе не можна в собі заховатись.
Чудес на світі не бракує, життя їх має про запас,
Одне нагальне, як повітря, приберегло воно для нас.

Як дружба з дружкою стежками разом блукали уночі,
Про те нікому не сказали, несуть до хати калачі.
Проходив вулицю дивак, і паспорт був в його костюмі,
Вмовляли разом юнака, щоб врятував дівчину в сумі.

Давно весілля відгуло, підміну мало хто помітив,
Десяток місяців пройшло, річницю парубок відмітив.
Любились разом, мов птахи, жили, підібрані дивами,
А щастя світле та добро переплелися з їх роками..

Пародія

Ну й султана доля вслала.
Комунізм - от время славне,
без Майданів, все по плану,
все та Тося устигала.

Я ж до Персії, Ірану,
на Канари, світу край.
Хоч не знала слів з Корану,
партквиток – дорога в рай.

А тепер ця незалежність
кісткою поперек горла.
Не ведеться шеф на нєжність,
не встає, хоч майже гола,

і казки йому, і танці,
животом, стегном, вуаллю.
Лиш наради, збори вранці,
рейтинги і нацментальність.

Розкатала нижню гУбу,
силікон так не поможе.
Хоч пакуй торби на Кубу,
кажуть, там ще жити можна.

Може, там на падишаха
я нарию компромат.
Бо інакше хоч на плаху,
як не шах, то зразу мат.

03.06.2011.

Затихають пізно вранці
балачки Шехерезади.
Ані співи, ані танці
не зворушують посади.
Не вербується на натяк,
не розчулиться від вроди -
де ті наміри... ну... графік
чоловічої породи?
"Мушу! Треба!" Геть сказився...
За посадою й не бачить,
що свідомо напросився
на брехню він - казку, значить!

Гаснуть всі нічні краплини
і сови мисливські зорі.
У історій - море слини
і напоїв в коридорі.
Врешті, сон сіда на вуха,
посадовець він чи ні вже.
Уночі її він слуха,
отже день - для неї ніша.
На свічках лишились згадки
догорілих слів застави...
Знов якісь шука колядки
в надрах пам'яті уява.

Засиха на небі воля
як новий ранковий колір...
Третій рік ночами доля
випробовує на "говір"!
Не мовчить Шехерезада,
не втрача свого натхнення.
Він іде (чека посада),
щоб здолати сьогодення.
Монотонні дні доручень
переносить він і втому...
Задоволення не мучить
повертатися додому.

3.06.2011

Верби розплетена коса
лоскоче озера долоню,
і вирина сором'язливо
із ніжних водяних обійм.
Весна?
Чи паморозь чуття,
зігріта дотиком Любові?
Та за півмиті, на півслові
цвіт
віти світу розповив...
На диво –
учорашня крига
увінчана кущем бузку,
смакує теплий подих сонця,
і чи не вперше на віку
привітна радісна щаслива.
А у обвітренім танку
намарно кличе буревій
довкілля у глуху безодню...

...Жадають усміху уста...

...Верби розплетена коса
лоскоче озера долоню
і вирина сором'язливо
із ніжних водяних обійм.
Весна!
2011р.

Пародія

Згадав ти знову ненависне.
Забий, воно того не варте.
Стоїш, мов партизан на варті,
а раки стигнуть, пиво кисне.

Вже в ополонці повно риби,
ловити можна хоч руками.
Я спінінг витягла з колиби,
а діти марять шашликами.

Забий. Я з шефом поговорю,
мене послухається зайчик.
Як ті офшори я розорю,
зміняє джипа на трамвайчик.

Набридла вже ікра і суші,
зловлю й нафарширую щуку.
Потреш ти спинку мені в душі.
Усе мине. Давай-но руку.

Заб"ємо гола ми з пенальті,
в час додатковий у вітальні.
Химер розмажем по асфальті,
то все – пусте, а ти – реальний.

03/06/2011.

Між тепла і літа,
як солодко спала,
ніченька ласкаво
сон мій колихала,

що його сплітали
мерехтінням зорі
прядивом тендітним,
ніжно і прозоро.

...Розбудила тиша
лагідно, як мати:
"Уставай, дитино,
сонечко стрічати".

Нічка відступала,
ранком засіріло,
обізвалась пташка
сонно і несміло...

Як здіймалось сонце
із-за рогу хати -
босими ногами
бігла зустрічати.

Босими ногами,
юною росою...
Вперше милувалась
дивною красою.

Приповзла відьмою ніч,
Блискавицями огризнулася.
І дощу бойовий клич
По принишклих несеться вулицях,

Відбива барабанний дріб
І вологу в атаку кидає,
По деревах дрижак заскріб,
Захлинулась земля обидою.

Та негода для нас - пусте,
Ми в обіймах гарячих мліємо.
І запалюємо святе,
І палаємо, а не тліємо.

Заспокойся, жорстока ніч,
Замилуйся кохання чарами!
Міріади зіркових свіч
Хай отримають верх над хмарами.

В день липневий на черіні літа
Причамріли від спекоти квіти.
-Гостра в нас у дощику потреба,-
На коліна впали перед небом.

І тоді гримуча блискавиця
Вдарила по хмарах сіролицих,
Зашуміло небо,завелося,
Над лугами сріблом пролилося.

Довго-довго шаленіла злива,
Райдуга всміхнулась соромливо,
Під веселих цвіркунів цимбали
Квіти вдячно небу закивали.

Не виділяюсь вродою,
але не в тому суть.
Була з тобою гордою -
як хочеш, то забудь.

У самоті - й під ковдрою
зігрітися дарма.
Була з тобою гордою,
мов льодяна зима.

Тож не жонглюй свободою,
я жертви не прийму,
бо залишилась гордою.
І не питай чому.

За ночі прохолодою
дні сонячні прийдуть...
Якби була негордою,
була б із ким-небудь.

2007