Вітер на стьожки дрібнить
бравурний транспарант…
Ніби по колу біжить
місто порепаних п’ят,

навпіл порепаних снів,
в них – молоко з-під долонь…
Луг з чередою корів
в снах є вигнанцем-послом…

Юність – повія навік,
з примусу, і просто так:
мову міня на «язик»
(мова ж – «селянськості» знак!).

Місто порепаних п’ят,
гоєних в ріднім селі -
там, де від хат і до хат
інколи йдуть поштарі…

Діти приїдуть не раз,
ще й онучат привезуть.
Кров одна, любі, у нас,
та «городська» у вас суть!

Мова - одна на усіх,
як підростали, була…
Нині ж, зросійщених їх,
тих онучат – півсела!

… Місто прамову ковта,
цілить плювком у цебро…
Бульба балкон обгорта
духом землі - на добро!..

2-3.12.2009.

Погожої днини тобі, Україно,
і мудрості сивих віків.
Воістину радий, по-правді щасливий,
що тут тебе, нене, зустрів.
Блакитної долі і сонця любові,
і праведних дум та чинів.
Хай день цей прийдешній засяє у тобі
й усіх спопелить ворогів.

Зустрінемось, рідна, колись ще, удруге,
повір, я б так цього хотів,
Як в день особливий під дзвін перемоги
своїх позбираєш синів.
Погожої днини тобі, Україно,
терпимості в розмаху крил,
Бо світ цей лукавий, а час полохливий,
Господь хай додасть тобі сил.


11. 09. 11

музика
рветься за мури
повна терпкого прозріння
смутком налита по вінця
свічка горить поминальна
тиха
прощальна

музика
кришить на шкалки
сумну проминальність
страждає
тремтить у печалі
вічна
як справжня любов

Свіжовмиті, рум’яні, духмяні,
Лунко падають яблука з віт
У вологу траву і на ганок,
І на стежку руду до воріт.
Застелили подвір’я і грядку
Восени яблуневі плоди, -
Наче дякує ними на згадку
Мені яблуня та, що садив…

10.09.11

Не питайте про мене в Бога -
я - не Байрон і не Гомер!
А наука - тим більше вбога
на знання про життя химер.

Я - мандрівець, напівлегальний,
не для мене стежки святі -
пробираюся між прогалин
у законах буття світів.

Розглядаю небесну сутінь
у криниці сліпу трубу -
я усюди давно відсутній,
я нікуди ще не прибув.

Ані тіні земних регалій.
Як зовуть мене? Де живу?
Найреальніші із реалій -
тільки спалахи дежа ву.

Ніч зашторить земні простори -
я – болід із чужих боліт.
Коридори лісів Пандори -
там мій слід.
Він болить. Я -
в політ.

2010

Вона не може, ну, ніяк
заснути, лежачи навзнак.
Лежить сумна, прикривши очі...
Ні! Він не прийде сеї ночі.
Вона лежить і тихо плаче,
але щось скрипнуло неначе,
злетіла, мелькнула між штор --
пустий, холодний коридор.
Знову лежить, скрививши гарний ротик,
поклавши руки на плаский животик...

Вона не може, ну, ніяк
заснути, лежачи навзнак.
2009

На дні її очей
спрага всіх пустель –
піски гіркі, сипучі.
Гори її грудей,
крутіші гірських скель,
були біло-сліпучі
у темряві хмільних ночей.
Я пив з її джерел
терпко-гірку отруту,
я рвав не м’яту-руту...
Я не літав, наче орел:
тонув собі в гірких пісках,
тримаючи в руках
жагу-облуду --
диво природи...
Вона була така,
вона була слабка,
не треба було згоди,
щоби її втішати...
Це вже згодом,
коли усі упали шати,
я здогадавсь про згубу.
Я вичитав у корчах її губ,
в пожежі її щік,
в конвульсіях її слабкого тіла,
чого вона хотіла ...

Її зомліле ніжне тіло,
її безвольні слабкі руки,
коли не у моїх руках були,
моє ж стискали горло.
Її гладенькі білі зуби,
мовби перли,
покушуючи ніжно не мене за груди,
на клапті моє серце дерли!

Така весна, така чудова знову!
Метелики у небі трепетливі...
Ми мить одну були щасливі --
мить щастя відібрала мову.
.
І мерехтіло, і пливло, мов слід фантому,
й віддало гіркотою втрати...
Усе дарма, немає ради
в усьому просторі ― прозорому й дзвінкому.

Заглушений зітханням, мов гудінням літака,
розмазаний сльозою, мов зів’ялий,
світ сповнений метеликами, але
порожній щастям ― ніби торба жебрака.
2009

на завтрак остались вишни - с весны позапрошлой, грезы
и в осень больное солнце, унылое по утрам.
И снов золотых - обрывки, улыбки мои и слезы,
дождей водяные нити, ушедшие к небесам.

а что на обед? затишье, застывшая светлая память,
надежды чуток - не боле. и горсточка макарон.
И все, что когда-то будет, и все, что уже не с нами,
любовь - словно незабудка, упавшая на ладонь.

а что у меня на ужин? поплакать, поесть картошки,
глотнуть колючих снежинок и книгу твою прочесть.
немного красивых песен, мечтаний две чайных ложки,
упреков твоих, печенья... Скажи мне: как это есть?



август 2011

Він вийде з хурделиці, схопить її за рукав:
Господи, як я чекав на тебе, як зупиняв
безнадійно розкритих жінок у квадратах кімнат,
крик – у горлі, щоб не зависнув над
тою, чужою. А пелехатий сніг
я зупинити ніяким теплом не зміг.
І вона, вириваючись, гляне йому в нутро
так беззахисно байдуже, і не розкаже про
те, як міцно можна любити чужих малят
і порожні вокзали, коли назад
значно важче, ніж потягом – уперед,
коли кинутий виклик ніхто не бере.
Він струшує зиму з її волосся, просить іще
пару хвилин, підставляє життя, плече
ненадійне… а хоч би один ковток…
Єдиний, хто не здається – її квиток.
І вони попрощаються без усяких «прощай».
І у ній ворухнеться поранений горностай.
09.2011

Обмити втому у Дністрі
і посуд вимити дочиста.
Три дні (шкода, що тільки три)
я милувалась падолистом
великих і малих доріг,
які лягли на захід, в гори.
І дощ мочив од вух до ніг,
а я щаслива і не хвора.
Стрімкі потоки межи гір.
Намет промоклий знесло вітром.
Ми грілись віршами, повір,
хоча бувала і півлітра.
Шугає листя врізнобіч –
вертаюсь на думки багата.
Шкода, що цю четверту ніч
не буду мокнути в Карпатах.

наснилося – стишений дзвін
на заході сонця одвічно
в сусальному спокої стін
припалює вечора свічку,

як матір, скликає світлá
в журну плащаницю молитви,
змовкаючи, гасить до тла
відлуння далекої битви.

у сутінках схимний монах
вслухається в óдгомін воєн
і дивиться мовчки на шлях,
мене виглядаючи з бою…

Журбу осінню відкладу на завтра.
Опалі мрії встигну підмести.
Сьогодні сонце проситься у кварту,
А в руки – літом писані листи,
Ще теплі дотиком останнім...

Запахла м’ята босих вечорів
І спомин в одурманеному стані
У літнє щастя променем побрів...

2010

Изначально бесконечно
Небо надо мной.
Листья падают – не вечны,
Грустно быть листвой.

И в осенней заморочке
Неба и листвы –
Продолжение цепочки:
Вечность, я и Ты.

*
Твой домик с виноградною лозой
У старого не твоего крыльца.
И в лужах дождь под тучей грозовой,
И тень в ночи размытого лица.

Так затеряться можно невзначай
Среди ничейных капелек дождя,
И не успеешь вымолвить «прощай», -
Как нет тебя, и не было тебя.

Їй здається: життя промайнуло,
Засмокталось болотом пустушки…
А вона ж, безсумнівно, фактурна,
Їй же заздрили вчора подружки!

А вона ж, безперечно, красуня!..
І... напружують ґудзик надії:
Може, долю подалі посуне
Від незграбних вітрів-суховіїв?

Ті вітри на білизні танцюють
Пасадобль пелюшково-привітний…
Кажуть: гріх, і не згадуйте всує
Ненавмисно посіяні квіти…

А вона виглядає з балкона,
І прання – наче символ поразки.
Хоче вирватись, наче з полону,
З материнсько-самотньої казки…

Чоловічих немає шкарпеток
У квартирі, де квітне розпука.
…А маля прориває тенета:
Воно хоче до циці й на руки!

Запасися, матусю, терпінням,
Перейди за безжальні бархани.
В тебе є твоя рідна дитина,
Й за тобою – майбутнє, кохана!


9.09.2011.

В тобі – моя любов, і слава, й сила,
В тобі – моя снага і крила дум.
Нікому не віддам тебе на глум,
Ти ніжним оксамитом душу вкрила.

Пройшла ти гордо крізь усі горнила,
І вижила, та цей ворожий тлум
На тебе накликає недоум,
Щоб ти в піснях і душах не дзвеніла.

Рідніша і дорожча ти в стократ,
І знову миє руки десь Пілат,
Ніхто від нього не почує слова.

Я вірю, що любитиме онук –
І кожну букву, і твій кожен звук, –
Ти серця квіт, душі жива основа.

2009

- Чашку вітру мені, трохи диму,
Якнайменше тих сонячних променів.
Трохи холоду, як це не дивно,
І дерев, на третину оголених.

На десерт хочу порцію суму,
І повітря, що пахне жоржинами.
- Може, зраду одну? -Лиш бездумну,
Щоби вранці вже стали чужими ми.

Забирайте зі столу ці мрії!
Принесіть краще пляшку із планами.
- Вам рахунок блакитний чи сірий?
- Вчора осінь платила туманами.

10.09.2011

( Вінниця,осінь 2010)

А листки, що метелики, ─
трепеткі-багряні
пурхають весело,
мовби пані п′яні.

Тихо – печально…

А тут і білочка руда є,
з рук горіх бере вона,─
у листі кумедно ховає
коло пляшки з-під вина.

Тихо – печально…

А в лікарні, де за вікном хоробрі
ті білочки живуть руді,
кажуть, що результати добрі,
й ми тому тихенько раді.

Тихо – печально…


А в першому трамваї гойдає,
і хлопець пісню невідому
про кохання козака співає
за хто-що подасть йому.

Тихо – печально…

А тут і собача забавно
своїх по трамваю шукає,
бо загубилося недавно,
та лиш ковбаски йому перепадає.

Тихо – печально…

А вдома сліпий Маркіз, мов кріт,
теж ковбаску полюбляє,
бо він кіт…
і смішно вусами дорогу шукає…

Тихо ─ печально…

І залишається без отвіту,
чому буває тихо, печально,
коли все добре-загально,
як для цього світу.
2010р.

Ваша мысль - молния в письмах,
Слова любви открыто в числах.
Живые мысли - алтарь души,
Из лодки Света нити мудрости.

Одно мгновение,новый взгляд,
Сделай шаг,не надо ждать,
Если осознан вами выбор
Очень важно равновесие удержать.

Без слов живых и песнь мертва
Коль выкинуть из музыки слова.
Сказали метко мудрые о том,
Не скрыть любовь и благовонья под замком.
2011г.

Зачекай, не зникай,
Світанкова тишо!..
Темпераментний півню,
Зажди із початком
Наступного дня...
Любий мій, мов дитина,
Спокійно і рівно так дише,
Тихим подихом вторить
Моїм безсловесним пісням.

Темпераментний півню,
Що тобі до жіночого роду,
До проблем однолюбства,
До інших жіночих проблем,
Коли водиш стількох
По пустому (бо осінь) городу,
Коли маєш шумний
І багатоголосий «гарем».

Темпераментний півень
Мене не спитає, як бути:
Заведе свою пісню і знайде
Потрібні для неї слова.
Цього ранку – не стримать,
Цього ранку вже не повернути!..
Я чекаю на «завтра» -
Стиглим плодом
воно визріва…


2004р.

Я шепочу губами спраглими,
по Сахарі мандруючи пішки:
"Якого кольору ваші янголи,
Попелюшки і Білосніжки?..

Простите, мудрецы, но все же я
Скажу (рискуя схлопотать по роже),
Что истина у каждого своя,
А друг – один. И посему – дороже.

Життя - театр?
Життя - то гра?
Та годі...
Яка там забавка...
Чи бавимось до сліз?
Чикрижимо із себе
в данність моді
напівпаяців
з душами навскіс…
Життя - азарт?
Життя - то електричка?
Хто не промчить -
ще загодя програв?
Життя - рефлекс,
то вже затята звичка
буденних фраз,
невироблених справ…

У ній любов,
шаленим тільки блудом
вдаряє в серце -
п'яна?
Тверезить!
Злоби сліди стирає
і огуди,
і музикою
у серцях дзвенить.
Рікою теплою
вливається у вени
і топить лід
завмерлого чуття,
заблудлу душу
поверта зі сцени
в реальність дій
реального життя.

2011

* * *

Що є моє́ життя без тебе – пустка!
Що я без тебе – річка без води!
Що варта квітка без пелю́стка,
Чи без суцвіть весни сади.

Без тебе я, мов жито без зерна,
Немовби смуток без зітхання,
Провалля, що немає дна,
Дитя без сміху і ридання.

Хто я без тебе – світ без кольорів,
Шлях у нікуди, що узявсь нізвідки,
Буття без но́чей і без днів,
І Слово, що не має свідків.

Без тебе не відчув би смак життя,
Не взнав би барв офірува́ння.
Хто я без тебе – часточка буття,
Людина, що не зна кохання.

5 травня 2011 р.
Павло Гай-Нижник

Цілуватиму твої сльози , Відпускатиму серце на зліт,

коли фрази твої не повні , будудь битись об тьмяний граніт

Коли щоки обвітрені вітром , доторкнуться моєї руки

Дух недавно хворівший безвіддям , впаде в сплячку до після зими.

Цілуватиму твої руки , розбиватимусь вщент до зінниць ,

Коли ноги торкатимуть люки , А у мозку забракне полиць.

Закиплять мої зорі з просоння , доки вистачить небу води,

Цілуватиму на підвіконні твої очі , і твої думки.

Вересневе сонце охололо,
Лиш вітри вологі загули.
Полиняло плаття на тополі,
Поруділо пасмо ковили.
Виноград у свіжій позолоті,
Наче я у ранній сивині.
Наче сили із моєї плоті
Потекли у вересневі дні.
Непомітно літо промайнуло
І безповоротно йдуть літа.
Не сприймаю осінь серцем чулим –
Хай вона хоч двічі золота.
Відчуваю шкірою й душею,
Як життя ущільнює свій час,
Як відносить літо течією
Вересень од мене повсякчас.

09.09.11

І знову дощ! Який вже день підряд.
Таки не помилялися прогнози!
Та ще й періщить, наче із відра -
у нас так є - як не дощі, то грози.

Іду крізь дощ, немов крізь чорний сон,
під зонтиком шукаючи спасення,
мені ж назустріч - всі без парасоль,
і як на дурня, дивляться на мене.

І раптом - сонце, небо, мов сльоза -
знов набрехали у Гідрометцентрі! -
лише в моїй душі реве гроза
і б’ють громи, неначе дзвони в церкві.

А десь далеко із небес тече,
там по калюжах - ти, в одній суконці.
Твій дощ - в мені, це він мене пече,
в тобі ж - тепло, на жаль, не мого сонця.

2009

Сірником сховаюсь від очей
на майданчику з паперу.
Прямокутну маю сферу
сіркою охоплених ідей.

Мить свободи на квадрат життя!
Зовні - дим розчарування.
Календарне планування
контрольованого живоття.

Схочуть - витягнуть, зітруть на прах
мрії, наміри і дружбу.
Це не складно. Навіть "Ну ж бо!"
закликом не стане на вустах.

А впадеш, то матимуть за честь
докоряти ще й за сирість.
Не вогонь з'їдає щирість
сірників, приречених на жест.

Мить життя і користь від мети.
На майданчику з паперу
історичну бачу еру.
Вічність не згора до темноти.

10.09.2011

місяць сьогодні з похмілля в липкій іржі
зійде на дах із бокалом слабких надій.
тихо злітатимуть зорі з декупажів,
сумно ховаючи лиця свої худі.

лист не відправлено. помилка. серце.соm
не відчиняється. виснажена земля
вийшла на хвилю у всесвіт за молоком
для незліченних і пажерних немовлят.

знову чадітиме тиша в нічній імлі,
дзенькне світанок, розбитий на сектори.
місяць розтане, залишить на небі лінк:
http.. //(дві дробові)... усе зітри...

Веселий гамір натовпу чи шум моря.
Приємний голос співака чи плач вдови від горя.
Тихий подих вітру,чи тріск дерева, що падає
Ти чуєш, але не можеш оцінити.
Ти фіксуєш чітко і навіть можеш відтворити.
Ти брешеш чесно, а на вірності та дружбі давно вже цінники стоять.

Відсутній погляд без емоцій.
Пусті слова без змісту та мети.
Ні жестів, ні лишніх рухів, ніяких помилок ніхто не бачив досі.
Ти робиш все, як в тобі записано.
Ти робиш все, щоб до кінця програми йти.

Гори, щастя. Хоч падай на коліна, світ.
Рішення принято. Є лише ти і твій творець.
Але ти переступиш й через нього,
Якщо ще й досі віру не згубив.

Зате тепер ти зміниш все. Тепер все буде по-новому.
Ти будеш другом щирим, ти зробиш власний рай.
Ти будеш гордістю й опорою батьків.
Але не зараз... Тепер ти зголоднів і хочеш спати.
Кради, вбивай, бреши і зволікай.

09.09.2011

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах



Пролог, говорений перед ювілейною виставою «Наталки Полтавки» в пам’ять столітніх відродин української народності

Сцена зовсім темна, далеко видно зарево великої пожежі, на переді сцени направо могила.

Козак-невмирака

Старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу в темноті тільки слабо рисується його силует, він вдивляється в пожежу й декламує глухо, іронічно:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак!

На лихо вдався він проворний,

Завзятіший од всіх бурлак,

Та греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав,

Набравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав.

Він устає, випростовується, бандура бренчить.

Вона горить! Та Троя — Україна

Палає, гине, з серця точить кров.

Здається, вже остання їй година,

Здається, хитрий ворог поборов

Усе! Здається, вся лягла дружина,

Всі мури впали, навіть той покров

Останній, що ним укривають трупи,

І той загарбали хижацькі купи!

Ні, не досить! І в нашому нутрі

Пройшов пожар, сумує попелище!

Ми хробачливі в самому ядрі,

В душі погасло вічнеє вогнище

Живої віри! На страшнім кострі

Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче

Схиляються колись так горді чола!

О, Мамо! Бідна Ти, бездітна й гола!

Ми всі такі! Що в інших ганьби знак —

Це ми приймаємо, як хліб насущний!

У інших ренегат — у нас добряк;

У інших підлий — в нас старшим послушний;

У інших скажуть просто, ясно так:

Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний.

Не стало стиду в нас! Ми в супокою

Упідлимось, ще й горді підлотою.

Далекий грім, пожежа зближається, на сцені робиться видніше.

Козак

(показуючи на захід)

О, так! Он там він, той козак моторний,

Що вирвався з пожежі рідних хат;

Не заперечу, вдався він проворний!

Нехай тут гине, пропадає брат,

Нехай тут матір шарпа ворон чорний,

Нехай борців шматує й ріже кат, —

Він рад, що врятував свої пенати,

Тікає іншої шукати хати!

П’ятами накивав від тебе, Нене!

Лишив тебе у ранах, у крові!

Із грудей вирвав серце насталене,

А вткнув якесь собаче — і живи!

І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!

Не буде тут роси вже, ні трави!

Пропала Мати, ми ще цеї ночі

Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очі!

Там жде нас краща доля, там печені

Самі нам голубці влетять у рот!

Хто хоче розкошів, жий в Карфагені!

Хто хоче вивищиться над народ,

І слави, й блиску, й злота повні жмені, —

За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!

Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!

Вдасть, Рим і розкіш, Карфаген горою!»

І рушили — народам на наругу!

Пішли нової матері шукать!

В серцях згасили навіть тую тугу,

Що тягне пса у рідній буді спать.

Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу!

Не чують! Дармо кликать і гукать!

Ідіть! Несіть народам всім для виду

Жебрацьку торбу і лице без стиду!

Тим часом розвиднюється трохи, видно попалені села, поле вкрите трупом.

Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!

Злякаєшся тих згарищ і руїн!

Осліпніть очі, тут же, в тій годині,

Щоб той страшенний образ, наче шпін,

Не вбився в серці і не пік віднині

Страшніше пекла! Що це? Чути дзвін!

Це ангел дзвонить по мертвім народі,

Бо щоб живий хтось був, — подумать годі.

Чути далекий голос дзвона.

Так, ангел дзвонить. Молотом з алмазу

Він б’є о хрусталевий неба звід.

Ох! Заболіли страшно тут відразу

Всі давні рани! Цей кривавий слід —

Це Берестечко. Тут у кості сказу

З Чуднова взяв. Цей струп, від сотні літ

Незгоєний, — Андрусівська умова!

А тут — Полтава і смага Петрова.

Голос дзвону міцніє й мішається з гуркотом грому, — темніє наново. Козак паде на коліна на могилі.

О, Боже! Чи ж кінець моєї думки?

Вкраїна вмерла — дай мені спочить!

Дай ті катовані віддавна руки

Хоч у могилі без кайдан зложить!

Змажи нас з пам’яті людей, щоб внуки

Не знали, як ми мусили скінчить.

Ти сам, святий, забудь про нас в сій хвилі,

З землею наші порівняй могили!

Удар грому. Козак западається в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюється, на сході займається велике рожеве зарево — сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тільки з зеленими садами, чепурними хатками, направо далеко вежі міста з золоченими банями, довкола могили, розкішні кущі. Калина, черемха у цвіті.

Козак-невмирака

той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його рухи робляться енергійні, голос міцніє.

Здорово проспався, бачу,

По-козацьки, сотню літ.

Ну, та виграю чи втрачу,

А погляну ще на світ,

На ту рідну Україну,

Що колись, як рай, цвіла,

Що мені над все на світі

Наймилішою була.

Хто-то в ній тепер панує?

Хто-то в ній тепер живе?

Як говорить, як співає

Покоління те нове?

Боже, серце жах стискає:

Адже ж, певно, нині в ній

Вже ніхто не зна, не тямить

Нашу мову і пісні!

Десь калмики та киргизи

Топчуть степ, де ми лягли;

Чудь, мордва, чухна та фіни

Наші села заняли,

Боже, пощо з вікового

Сну мені велів ти встать?

Чи щоби з розбитим серцем

Я в могилу ляг назад?

Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню — зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов із віддалення:

Ой, гук, мати, гук,

Де козаки йдуть!

Та щасливая тая доріженька,

Та де вони йдуть.

А де вони йдуть,

Там луги гудуть,

А перед себе та вражих ляшеньків

Облавою пруть.

Козак

(із виразом найвищої радості)

Боже, наше рідне слово!

Наша пісня ще живе!

І про нас ще пам’ятає

Покоління те нове!

Ще співає про козацтво,

Про його кривавий бій!

Ах, значить, ще не в могилі

Той народ коханий мій!

Озирається по сцені.

Ах, значить, оті цвітучі

Села, ниви і садки —

Це українські оселі,

Це України вінки!

А оті могили-гори,

Де борці старії сплять,

Уквітчали любі руки,

Знать, українських дівчат!

Ще українець збирає

Із цих нив для себе хліб,

І не топче чужениця

Нашу славу і наш гріб!

Поступає ще далі наперед і озирає публіку.

Ах, а тут! Предивне диво!

Тайна поміж тайн страшних!

Це ж Енеєві потомки!

Та що стало нині з них?

Ті, що перед сто літами,

Як згорів наш рідний дім,

Накивать йому п’ятами

Не задумались зовсім, —

Ті під материні крила

Знов згорнулися в любві

І бажають в рідній хаті

Рай зготовити собі.

ї дивіть, горять їх очі

Тим самим огнем святим.

Як горіли тої ночі,

Коли друг мій, побратим,

Коли славний, безталанний

Щирий батько наш Богдан

У важкій годині скликав

Запорожців на майдан.

Тямлю ніч цю, як сьогодні!

Вколо нас реве Дніпро

І клекоче Ненаситець,

Кам’яне гризе ребро.

А в степу напроти Січі

Це не хижая сова —

А Кодацька лядська кріпость

Свої кігті висува.

У Богдана сльози в оці,

Та вогонь в душі, в словах.

«Згинем, браття, або вгору

Піднесем свободи стяг!

Згинуть — нам одна дорога,

Чи в кайданах, чи в війні;

Хто ненавидить кайдани, —

Тому війни не страшні!

Чи послабли наші сили?

Потупилися шаблі?

Чи в серцях ви погасили

Дух лицарський взагалі?»

І гучніше хвиль Дніпрових

Крик козацтва заревів:

«Або ляжем головами,

Або виб’єм ворогів!»

В жовтім світлі смолоскипів,

Що горіли серед нас,

Ув очах козацьких блисло

Десять тисяч іскор враз.

Гей, тих десять тисяч іскор —

То був, браття, той підпал,

Що підняв страшну пожежу

Аж по Буга й Сяну вал.

Гей, тих десять тисяч іскор —

То був, браття, той розмах,

Що історію Вкраїни

Повернув на інший шлях.

Бачу, бачу тії іскри!

Мовиш: «Мало їх? невже ж?

Що? На тридцять мілійонів

Десять тисяч не знайдеш?»

Мовиш: «Де нам взять Богдана?»

Тільки ти придатний будь

На святе, велике діло!

Загартуй думки і грудь!

До високого літання

Ненастанно пробуй крил,

А Богдан прийде, як сума

Ваших змагань, ваших сил.

До великого моменту

Будь готовий кожний з вас, —

Кожний може стать Богданом,

Як настане слушний час.

Мовиш: «Нині інші війни».

Ну, то іншу зброю куй,

Ум гостри, насталюй волю,

Лиш воюй, а не тоскуй!

Лиш борися, не мирися,

Радше впадь, а сил не трать,

Гордо стій і не корися,

Хоч пропадь, але не зрадь!

Кожний думай, що на тобі

Мілійонів стан стоїть,

Що за долю мілійонів

Мусиш дати ти одвіт.

Кожний думай: тут, в тім місці,

Де стою я ув огні,

Важиться тепер вся доля

Величезної війни.

Як подамся, не достою,

Захитаюся, мов тінь, —

Пропаде кривава праця

Многих, многих поколінь.

У таких думках держися

І дітей своїх ховай!

Коб лиш чистая пшениця, —

Буде паска й коровай.

«Чи побіди довго ждати?

Ждати довго!» То й не жди ж!

Нині вчися побіждати,

Завтра певно побідиш.

Та ж недаром пробудився

Український жвавий рід.

Та ж недаром іскри грають

У в очах тих молодих!

Чей нові мечі засяють

У правицях, у твердих.

Довго нас наруга жерла,

Досі нас наруга жре,

Та ми крикнім: «Ще не вмерла,

Ще не вмерла і не вмре!»

1898


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Вперше опубліковано в «Літературно-науковому віснику» (т.4, кн.2, с.129—136). Подається за виданням: Франко І. Твори. 1929. Т. 28, кн. 2, С. 5 — 54.

Еней був парубок моторний – перші рядки «Енеїди» І.Котляревського.

Берестечко – містечко у Волинській області, місце битви українського і польського війська в 1651 р.

Чуднов – районний центр Житомирської області, місце битви українського і російського війська з польським в 1660 р.

Андрусівська умова – угода Росії і Речі Посполитої 1667 року, за якою Україну було розділено по Дніпру.

Полтава – кампанія 1709 року.

батько наш Богдан – Хмельницький.

Ненаситець – назва порогу на Дніпрі.

Кодацька лядська кріпость – збудована в 1635 р. над Кодацьким порогом для контролю над козаками. Залишки її збереглися на околиці сучасного Дніпропетровська.

Де я, не втямлю, увімкнені зорі,
Злизаний місяць, пошарпана ніч,
На милицях часу щось тицяє спогад
В прокислу свідомість замурзаних днів.
Слово на денці і слово уповні,
Слово крізь мене і слово в мені,
Ще серце заклякло та пульс вже очуняв,
Убиті сигнали дають позивні.
Подих вирівнює зім'ятий мозок,
Морок обридлий йде геть крадькома,
Вихід віднайдено, підсумок зріє -
Я знову з життям, але я вже нова.
09.09.2011

Ой, складна наука!
З дідусем онука
розгляда малюнок:

– Подивись лишень!
У корови шлунок –
з чотирьох кишень!

– Ти рахуєш файно.
Правда: з чотирьох!

– А в пташок?

– Стривай-но!..
Ось малюнок. ...З двох!

– А в людей їх скільки?

– Зірочко моя!
По одненькій тільки,
маєм ти і я!

– Та-а-к, у Квітки – знаю,
і у курки Ряби…
Побіжу спитаю,
скільки їх у баби!

Дитячу пісеньку дзвінку співаючи,
я ранком сонячним у справах йду
і… зупиняюся, себе питаючи:
– Тополі милої чом не знайду?

Аж ось лежить вона… Їі розпилено,
і стільки відчаю в дуплавім пні!
…Слізьми вмивається душа знесилено,
Думки скалічено болять в мені.
Стою, розгублена, мов сіра горлиця:
весь світ поглинула жури імла.
Дитячі спогади кровлять, не гояться.
…А вчора – вчора ще! – вона була…
Та руки з пилами, на гріх, байдужими
на древо пам’яті іздійнялись.
…Ми дітьми ледь її вп’ятьох подужали -
як рідні з рідною, обійнялись…

Пішла абикуди. Слабка, засмучена.
Тополю вивезли без вороття…
Печалі ранами лягли пекучими,
та не спинилося на тім життя.
Буяють паростки новонароджені,
і вже немає пня – є справжній кущ!
Вона знайшла себе в своїм продовженні:
діток на пні отім – з півсотні душ.
Асфальт розбурхано. Росте нескорено
крізь нього пагонів стрімкий протест.
Ще б пак! Топóлині могутні корені
пройшли упевнено життєвий тест.

…Через нелюдяність я не журитимусь,
і не збиратиму лихих вістей.
А життєлюбності – в тополі вчитимусь!
Її вирубують – вона росте…

Сьогодні було відкрите вікто і вітер.
Сьогодні тремтіли пальці, кусала губи.
Лежала клубочком - час ще ніщо не витер.
Ходила, писала, шукала щось у ютубі.

Зривала черешні- і день такий монотонний.
НАмисто із ягід - червоні важкі краплини.
Її одинадцятий з мріями про Сорбону
і перший-останій із мріями про дитину.

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття.
Невже це осінь, а не крона
Гойднула на три чверті світом?..
...Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Пародія

Голубий я, друзі, голубий –
До блондинок втратив інтерес...
Вчора спокушали і любили,
Персами здіймали до небес,
А сьогодні - отаке зізнання!…
Заповіт-наживка на губі!
Білі зуби – траур для кохання.
А рулять насправді – голубі!


2011

Це я колись назвав тебе святою,
Бо тільки ти воістину свята.
Похрещений твоєю добротою,
Столжею не осквернюю вуста.

В твоїх очах я бачу постать Бога,
Він дивиться суворо навкруги.
А ти мовчиш, зібравшись у дорогу,
На душу впали думи-ланцюги.

Куди це ти? Куди ж отак зимою?
Протоптані, старенькі личаки...
За що люблю? За що зову святою,
Вклоняючись доземно залюбки?

1.
Мені так терпко на твоїх губах,
так лоскотно і так зрадливо.
Перебуваючи у стислих 'па',
я забував себе щасливим.

Твій поцілунок на руці розтав
і здмухнувся, немов сніжинка –
так, ніби слово, вирване з листа –
спадав на серце дотик жінки.

Мені так літно у твоїх очах,
так вигнано і так нехитро.
Я, розчиняючись у них, вивчав,
відчутні ледве, грані вітру.

І стало ближче до твоїх неслів,
так виразно – аж до не смію...
Так мало сили для тертя землі,
коли дослівно – тиша – мрія.

2.
Ворожкою дорогу вилито –
сльозами свічки долю вмито.
Бажаючи тебе осилити,
лягаю в пісню – розкрилитись,

втікаючи з полону вироку,
бо за плечима залишаюсь,
обійми розкриваю широко –
нехай ще раз любов карає.

В очах невинних – винних погребах
осіннє золото розлито.
Тче павутинки серця на губах
розпуста бабиного літа.

9 Вересня 2011

Пародія

“Капцí” не за горáми. В’януть вуха.
Нерадісно. Рахую кожну мить.
А що поробиш, як ота “житуха”
І не така, і швидко струменить?

Слід залишити (вчили мудрі) – ясно!
Я в цьому ділі задніх теж не пас –
Лісок росте. Не можу… передчасно…
Найменший із ліска – у перший клас.

“Як космонавт!” (а в банку – повне “зеро”) –
Сміється лікар чи бере “на понт”?
Та цур йому! А медсестричка Вєра
Вже втретє натякає на ремонт…

А як надворі північ – ні шелесне,
Натхнення мучить – ще б зробити щось!
Ні-ні! Я ще не хочу безтілесне,
По-чесному – тілесне би здалóсь.

З’явивсь рум’янець на старечих щічках,
Придумав – втну віршá! І ні шишá!
Сусідка он заглянула… Марічка…
І зразу як окрилилась… душа!

9.09.2011

Біла і пухнаста, як безе.
А солодка! Хочеш скуштувати?
Легко сукня шовкова сповзе:
Білі плечі, мов цукрова вата,
Білі перса, пінкою живіт,
Білі стегна – найніжніша згуба.
А коли внесеш у заповіт

Покажу свої біленькі… зуби. :)

Серце з полону трунку
визирне і поранить.
Спрага непоцілунку...
Тіла крихка омана...
"Пробі!!! На допомогу!" -
Крикнути доля хоче.
Любиш?
І слава Богу!
Не піддавайся ночі.

Хита-
ються дощі,
мов у кіно,
а я лечу
між ними
непромоклий -
вита
в моїй душі
уже давно
нечу-
вано-
ї зливи
дивний
поклик.

Торка-
тися б тугих
її дощин,
відчуть
би на
руках
її напругу!
Чому ж
вона
без будь-
яких
причин
чимдуж
втіка-
є, ідучи
по кругу?

Я бачу
вдалині
її фронти,
її окраєць
колеться
об мене,
і наче
в бурштині,
у зливі ти
мені
співаєш
голосом
сирени.

2009

ТИ ДАЛЕКО...

Мене не дочекався і пішов...
Ні, ледь чутно крила припідняв
І полетів... Кудись туди, за обрій,
Так далеко...

Не попрощався... Що знайшов
Ти там? Що навіть і не обійняв
Мою́ сльозу... А оповив лиш спо́кій.
Там – далеко...

Можливо ти незвідану любов
Зустрів... І злетом своїх крил узяв
З гріхів моїх пір’їнку і неспокій
Туди – далеко...

За неба край... А я тут знов і знов
Не чую більше твоїх слів. Ти їх здійняв
У мої сни. Я ж вкотре погляд кароокий
Твій прагну в небі віднайти.
Далеко...

Павло Гай-Нижник
5 травня 2011 р.

Настрій неба мені знайомий,
Зранку, мабуть, сварилось з кимось,
Почувалось, однак, на троні,
Хоч солоне в районі вилиць,
І насуплені злегка брови,
Сині очі від сліз ранкових.
Настрій втрачено, чи надовго?
Небеса обійнять готова.
Цілий день нависало небо
Над великим байдужим містом,
А йому молока б із медом,
І у крісло під плед залізти...
А йому б муркотіти тихо,
І почухати там, за вушком,
Чи мені захотілось? Видно,
Що мої то бажання - слушно.
Так завжди, у робочий будень
Тих капризів аж ціла сотня,
Квітів літа у місяць грудень,
Вікладаю на день суботній,
Як і більшість, приємні справи...
Небу, мабуть, злегка набридло,
Захотілось, мабуть, яскравих
Фарб, емоцій, по небу видно.

Моє кохання - згуслий мед,
Нуртує в нім кров бурштинова.
Мені б назад, а я вперед ,
Де замість ласки - чари слова.

А помість страсних поривань
Звичайний дотик , душ єднання,
У ніжність прибрані слова,
І кожна мить немов остання.

Осінньо щулиться душа,
Дощить і липне жовте листя,
А меду сповнена діжа -
Моя розрада урочиста.

09.09.11.

Яка ти, доле моя, вперта
І нездоланна яка ти!
Наперекір всесильній смерті
Вставати змушуєш і йти.
Терпляча, лагідна, як неня,
В душі зуміла розпалить
Жаринки світлого натхнення,
Що вже не гаснуть ні на мить.
Як скло крихка ти і прозора,
Немов забуте джерело.
Відкрита повністю у горі, -
Твоє у щасті бачу тло.
З тобою маю я дружити,
Коли мене ти бережеш
Тому, що змалку паразитом
Не зазіхаю на чуже.

По затертих слідах
історичних подій
пролітають вітри,
очищаючи пам'ять
величавих звитяг
і нікчемних падінь
од фальшивої гри
повсякденного спаму.
 
Там - луна і вина,
чин в годину лиху
і незрячий політ
поривань необачних -
то ж хіба дивина,
що по тому шляху
за Тютюнником вслід
виступає Табачник?
 
Знову – «Повний вперед!»
на облудливий клич,
знов - сигнали чужі
на крутих поворотах,
а на кручі - Поет
між лукавих облич
криводушних мужів
і матрон чорноротих.
 
Даленіє Тарас,
Україна - у ніч,
мов злощасне авто
по Бориспільській трасі.
Чужинецький «КамАЗ»
вирушає навстріч
і - повільний повтор -
у кабіні - Тарасик.

березень 2011

*Пройшло пів-року від тих березневих подій.
Офіційний шабаш на Чернечій горі, невручення ШП В.Шкляру, річниця смерті В.Чорновола

Луна - она как грустное лицо,
А звезды - это слезы той Луны,
А ночь - она как сладкое винцо,
Парим в котором как в нирване мы...

Ну що тут сказати, йдемо до кінця –
Твій Каїн розмножив усіх нас доволі,
І скніє душа на тілесних рубцях
Не в змозі вернути на праведну сповідь.
Кому ж тут потрібні книжок повні стоси,
Збагачені мудрістю тих, що нема?
На кожне твоє анімоване «досить»
Цей світ накриває гріховна пітьма.
Де повісті відчай німої не згас,
Ми всі зрозумілі – нічого святого,
І шепіт повторень «Христос серед нас»
У наших молитвах пусті монологи.
А що ж Ти хотів – залишаємось ми.
Посеред дороги розтоптана віра.
Сурми, мій блаженний, до людства сурми,
Буди стародавні у серці наспіви.

08.09.11