Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

В кожному Вавілоні має бути свій божевільний для повноти картини – конче хтось має бути ним, якщо навіть такого і нема насправді.
Василь Земляк «Лебедина зграя»

Зазвичай блукати там, де тільки заманеться
(Що взяти з того, в кого не всі дома?),
Зійшов Корній на гору край села
І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує.
«Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.-
А де ж обіцяні хліб-сіль?»
«Та ж хліб ми вже здали.
А сіль чомусь не завезли в сільпо».
«Жиди і комуністи є?
«У Каневі жиди. Мабуть, чули про Арона?
Той, що стриже довколишніх селян».
«А комуністи?
«Усіх на фронт забрали.
Ковалів Іван на танк змінив свій трактор...»
«А, може, хтось-таки лишився?»
«Як так вже хочете, щоб був хоча б один,
То ось він перед вами».
«Ти комуніст?»
«А чому б і ні?»
P.S.
Втрамбованого в грейдер,
Зачувши вперше стрілянину,
Знайшли Корнія грищенці.

Хтось ніби приклав долоню до серця
І поділився своїм теплом...
А мої, ті ж, незмінні емоції
Мені диктують палітру знов:
Той же вечір. Чийсь доленосний крок...
І про своє.
Про сумне.
Те ж само...
Пролунав телефонний дзвінок:
"Я тебе чую... Не сумуй!
Твій Янгол"

27.04.11 22.34

Ну от і старт вже майже на порозі,
Ще вальс - і все - На лінії стою.
І стиха віттям шелестять берези,
Вони чекають на мою Зорю.
Стрічають долю, щиру, мов світанок...
Я - вірна серцем, хоч згорю до тла!..
Я віднайду, поки настане ранок,
Свою Зорю... - Я буду не сама!..
Маленький фініш... й величезний старт.
Все, що прожито, хоч чогось-та варте!
Воно ж засяє над усім життям!
Зіб'є з дороги, що веде у смуток,
І поведе, де Щастя цілі миті...
Без ЧАСУ ПРОСТІР...
і мовчання - теж СЛОВА!

03.05.11 22.52

Спокійна ніч. Але чомусь не спиться...
Душа шукає спокою в собі,
І зв'яже знову літо час на спицях -
І знов порветься на отій добі,
За середину, по обіді літа
Здригнувся світ і відхилилась вісь.
Чого б не сталось? - Але тої миті
Було усе: від подиву - до сліз!
Я відстанями бігла по добі,
По полотні, що зв'язане на спицях
Руками Всесвіту, немов собі...
В спокійну ніч, коли душі не спиться.

01.05.11 22.24

Є ті слова, якими б лиш мовчати,
Аби сказати все достатньо чесно
Перед собою...

Є ті слова, якими лише мовчати,
Бо звуки для них не придумані -
Лише емоції...

Є ті слова, якими вчусь мовчати, -
Так, сліз й на мить не зупинить
Словами...

Є те мовчання, котре почує Рідна,
Одна душа. За кілометри звідси.
І зрозуміє...

Є та душа, котра прийме мовчання,
Яке не сплутаєш з фальшивими словами.
І помовчить з тобою...

27.04.11 22.22

Сад заколисаний спить під молитвою,
Стиха зітхає душа...
Смуток чомусь заважав навіть дихати.
Смуток її не лишав...
Мільярди секунд поселились в Галактиці -
І ні одна не впаде!
Найболючіший спосіб - перевірка на практиці,
Бо ж теорія - зовсім не те!
Ну а тут - перевірка на власному досвіді:
Колекція шрамів та ран...
Щоб врятуватись, прокидалась ще в досвіта,
Але, своїх, час - не лікував!
І знову лишалася з сотнями "завтра",
Які б розгубити вже слід!

Зупинятись завчасно не варто,
Бо ж назад - теж, по-суті, вперед...

27.04.11 22.06

Нема страху, що в молоді літа
Залишу світ я за велінням Божим.
У кожного із нас своя стезя,
А смерть - лиш крок до нашого Вельможі.

Нема страху, лиш тихий-тихий сум
За мріями, що в небо відлітають.
І я до них вже більше не сягну,
Бо час безжально, стрімко так спливає.

Але мій сум не має гіркоти,
Всміхаюсь я, як і раніше, сонцю.
Любов у серці, від весни і до весни,
Мені до віку буде охоронцем.

Нема страху, бо віра ще жива,
Що дасть Всевишній радісну годину,
І перш, ніж чашу вип'ю я до дна -
Почую ще раз пісню солов'їну.

І встигну в очі глянути тобі
Одні-єдиній... промовчавши - "Я кохаю!".
Вдихну життя востаннє я, на біс,
І, наче птах, злечу у вись безкраю...
14.08.2000р.

У зебри щезли білі смуги.
Горня додолу. Звісно, вщент.
І кран на кухні недолугий
В невчасно вибраний момент
Залив сусідів. Матір Божа!
Закрити б вікна й очі теж,
Щоб ця картина непогожа
Не довела ще й до пожеж.
Згадати варто тут про Цоя,
Його підступний бутерброд,
Надія й віра краща зброя,
Давно довів біблійський Лот
Й усі пророки. Віру в маси!
Запросим ЖЕК і страхову
І будем вірити, що каси
Достатньо буде на нову
Підлогу в кухні і на крани
І, може, трохи на спиртне
В душі омити нові рани,
Й везіння більше не мине...

На дворі осінь. Листя опадає,
Вже дні коротшають та й сонце не так с'яє,
А ми удвох збираємо зернини,
Які садили в ранішні години,
Коли весна і молодість цвіла.

Багато жнив з тобою пережили,
Безліч доріг разом переходили,
Та ми долали труднощі життя
Відкинувши бадилля і сміття
Разом збирали квіти урожаю.

Часом здавалось, довга наша нива
Та ми орали, бо любов правдива,
Давала сили все в житті бороти.
Часом спіткались, та не страшні турботи.
Серця пов’язані! Нехай іде зима!

Як ти підеш – зів’януть всі рослини,
І навіть мій кактус стояти не буде.
Слину губитиме голодний пудель…
І на ніч вікно ніхто не відчинить.

Зранку знов залишу в кухні срач,
Ну принаймні - курю на балконі.
Ввечері чекаю, телефон не дзвонить,
Пишу смс, і прошу «ти пробач!!!»

Бо як ти геть підеш, то я буду голодний,
або заб’юся тут на цій брудній підлозі.
«Нехай вона вернеться» - я помолюся Бозі.
Бо хто ми попере тії бруднющі сподні?


2011р.

Лячно, тітко, від ваших слів
І немає тому переміни:
"Льон в солдатських очах одцвів..."
"Спотикнувся синочок на мінах..."

Де блакитне цвіло зело,
Іздаля йду сюди поклониться.
Це ж колись тут було село,
Славно звалося: Шумовиця.

Тільки вітер тепер шумить
Між дзвіночків квітучих у полі.
Тихо пісня бринить-щемить
Одголосками смутку і болю.

Пташка піснею проситься "пи-и-ть".
Ох, як льон оцей солодко пахне!
Квітку-дзвоник боюсь зачепить:
Це ж те поле...
А раптом бабахне?

Співом солов’їним у калині,
Голосом струмочків навесні, -
Пісня, наче ніжність лебедина,
Душу переповнює мені.
Вистраждану в радості і горі,
Повну гніву, болю, доброти, -
Рідну пісню вічність не поборе,
Кращу неї в світі не знайти.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!
Гарній пісні споконвік властиво
Проганяти смуток із облич.
Надихай залюбленим мотивом
Нас до справ і до кохання клич!
Будь із нами поруч безустанно,
Наче хліб із сіллю на столі.
Українська пісне несказанна,
Ти одна відрада на землі.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!

22.03.11.

я иду в горе, в дальнее горе,
я веду дом за дверную ручку,
маленький дом, отрастивший дворик,
я веду в горе,
по воле случая.

я иду в горе, в дальнее горе,
не выходи за мной на крылечко.
в маленьком доме большая ссора,
я иду в горе,
а ты на речку.

я иду в горе, в дальнее горе,
только оно почему-то ближе
наших душевнейших разговоров.
я иду в горе,
а ты не пишешь.

Тут гнів війни погас,
і хрест на ній, бо час,
а листоноша попри все
розшукує тут нас.

В нових державах живемо ми,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

В руїнах ми колись
з колін разом звелись...
і на колінах стоїмо -
нарешті спромоглись.

Творим реклами і рингтони,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
калібром з якнайвдаліший абзац!

Не вмерли на війні,
і в наші, вірю, дні
звучатиме Державний Гімн,
як наші вчать пісні.

Ведуться начебто реформи,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

6.05.2011

ты не скажешь большего чем
будь осторожен
ты не умеешь видеть людей счастливыми
но бесценными почему-то можешь.

смеешься наоборот это был бы ад
где сколько ни радуйся
не станешь кому-то близким.
ты не знаешь
какого все они стоят риска.
ежедневного
неизвестного
стоят
риска.

и как счастье лежит
во всю ширь
во всю связь
меж ними
светясь.

Ти мою печаль позолотив
голосом солодким. Хай недовго.
А хіба потрібно диво з див,
щоби я щаслива стала з того?
Ти не мій. А стільки поміж нас
розквітало слів у ту хвилину.
Досі шепіт у душі не згас,
голос твій з тенет мобільних ліній.
Ти мою печаль позолотив,
ти мене від сну збудив під ранок.
Певне, голос мій – також мотив
тих, що недоснилися, коханок.

Ходім у ліс, у цей привітний дім,
Де таїна, солодка і прадавня,
Де у зеленім, жовтім і рудім -
Симфонія зарошеного травня.

В гущавині загубимось удвох,
Вчаровані, притихлі і зріднілі
За вільглою яругою, де мох
І царствених конвалій квіти білі.

Тут не віднайдем видимих стежок,
Тут шелест листя, наче звук валторни,
Тут тиша тче мереживо казок,
Знайомих і прекрасно-неповторних...

Играем в игры ну совсем как малышы,
Ты мой герой, поступки без ума пока я не замечу -
Плохие мальчики особо хорошы
И чуствам бешеным я волю не перечу.

Всем сказкам наступил конец, а ты попался
Скажи мне то, что вслух и никогда не скажеш!
Сегодня за покорностью моею гнался,
А завтра ты не в ложе, а под дверью ляжешь.

Мне проще быть ничей, чем быть твоей в кавычках.
Хотел уйти но поздно ты опомнился,
Когда мое внимание было в твоих привичках-
Тариф твой на мою любовь закончился.

Как так, ответ мой прост, обычен:
Мозгами надо шевелить, не ягодицами,
Кому какое дело что в постели ты отличен-
Смотреть надо на душу, а не вертеть лицами.

2011. ророкококо

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Ділив ти те, чого не мав усі ці дні.
Лише собі повік я вірна буду, обіцяю.
Гру виграно: ти - нуль,я – на коні,
А я не Бог, запам’ятай - я не прощаю,

Бо тільки він терпить всі промахи твої..
Поки я тут, в вогні моїх очей ти грійся,
Покірно прикладай до ніг уста свої
Й не бійся ти своїх бажань, а моїх бійся.

Тривог і болю прояви змив час немов вода,
Коли і падала далеко вниз, так і таке бувало..
Вставала, далі йшла і памятала про слова:
Минуле не шкодуй, воно ж тебе не шкодувало.


2011(с)rorocococo

місто пливе, утікає крізь ніч
як велетенська налякана риба
місто ковтає фантоми облич
різного штибу

в жерлі пітьми розчинився трамвай
блиснули леза відточених рейок
шаснула вулиця чорна крива
в чашу Морфея

тиша замшіла відлунням крихким
капле ліниво роса із надлому
місяць ховає в неоновий дим
профіль знайомий

кільцями сон набивається в дім
тільки давно там не мешкають люди
бродять по закутках тіні худі
тіні приблудні

Схилила голову калина ,
Сховала очі від людей,
Від сорому уся горіла,
Як він знімав з плечей трофей.

Немов гусак шипів на троні ,
Підтягши шию в висоту,
Помахував крильми бездільно,
Топтав калину молоду.

Йому байдужі грона крові,
Одяг вишиванку нову ,
Зробив картинку із калини,
Все більш душив її, живу.

Садив берізки де попало,
Щоби калину заглушить,
І хизувався, що у поле,
Орел двоглавий прелитить.

Забув гусак , орел не пара,
Для того хто покидьки їсть,
Поки збиратимеш помиї,
Орел господар! А ти гість.
----------------------------------------
Підуть дощі і змиють сором
І знов калина зацвіте.
Гусак забудеться народом,
Знов зійде сонце золоте.

Куплет 1

Синим туманом все улицы скованы,
Белыми взглядами руки сплелись,
Силы терзаний со временем пройдены,
Вовсе не глупый сей жизни каприз.

Пурпурным пламенем веки зажгутся,
Птица моя не свободой зовет,
Мне бы в озерах мечты окунуться,
Отдаться всем истинам в дикий полет.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.


Куплет 2

В жизни прекрасен тот мир поднебесный,
Люди без города - смыслам упрек
Я буду краешком, милым, чудесным,
Солнцем пустыни, как истин пророк.


С добром поиграю я взгляд не тая,
Ловко венчая букеты с людьми,
Я, как и вы – человек, не моя,
Ты, зеленая, чудная, верность, вернись.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.

Ще темні хмари сонце заступали,
Краплинки срібла ховалися в гілках,
Сповола криги неохоче тали,
І плакав сніг на брудних берегах.

То тут-то-там робилися тріщини,
Весняна сила бурлила навкруги,
Тепло будило заспані долини,
Цвіли підсніжки, всміхалися луги.

І вже ось-ось природа заспіває,
Про те кохання ,коли бринить струна,
В нових акордах музика заграє,
День збудить землю і зацвіте весна.

*
Проспав твій спів сьогодні.
Сон звалив
Іще тоді,
Як місяця тремтіння
Опівночі окутало мене.


*
У сні прийшла, як вчора, і лягла.
Не зовсім поруч.
І не зовсім лячно.
Ось чим заповнить відстань
Поміж нас?


*
Знайомий голос розбудив мене.
Ще вдосвіта
Від спогадів про тебе.
Чого ж ти пташкою голосиш
За вікном?


Я втретє у Львові. Востаннє місто відвідував 25 років тому. Вдячний людям за книгарні.

Ковать металл и плугом землю резать –
Твоя судьба, твой первородный дар.
Но если людям смерть грозит железом,
Ты должен грудь подставить под удар.
Но если смерть над Родиной нависла,
Есть верный выбор в случае любом.
Есть смысл борьбы, и нет прекрасней смысла:
Достичь Победы и не стать рабом.
Не все услышат голос звонкой меди,
Не всем придётся счастье испытать,
А сколько ляжет на пути к Победе,
Мы до сих пор не можем сосчитать.
Придёт пора. Война поставит точку.
Салют зарницей вспыхнет в небесах.
Но лишь одна Победа знает точно
О каждой жизни на её весах.
И павшие стоят с живыми вровень,
Не слыша залпов, музыки, речей.
Несёт в себе струю солдатской крови,
Священной нашей памяти ручей.
Садам – цвести. Пробиться к солнцу травам,
И в синем небе голубям кружить,
А нам нести по жизни скорбь и славу,
Победа с нами. Значит будем жить!

Мой странный зверь,
Мое несовершенство,
Ночей бессонных рваная дыра
И тайный страх, и мнимое блаженство,
Капризных масок лживая игра.

И всплеск ресниц, давно лишенных глаза,
Кровавых губ отчаянный надрыв,
И бессловесный дух старинной вазы,
И белых крыльев страждущий порыв.

Мой тайный зверь, мой стражник сокровенный,
Хранитель одинокого огня,
Я преклоняю пред тобой колени,–
И нет меня, и не было меня.

О, Господи, открой свои врата,
Вними душе просящей, хоть и грешной,
/Прикрывши тело, я храню надежду, на то,
Что буду Богом понята…/
Молюсь тебе, прошу, пошли мне сил,
Все выдержать, и не сползти по стенам
В бессилии…/Иже на небеси,
И на земле…пульсируешь по венам./
Я верю, не оставишь, не предашь,
Душа моя тянулась, словно к солнцу,
В молитве за…/за Твоего раба,
Хоть тот считал, что это несерьезно…/
Даруй ему и мудрость, и любовь,
И здравие крепчайшее как благо,
Да, все минует, обратится прахом,
Останется лишь радость! Или боль…

Помилуй, Боже, или успокой...

Стискаю пальці, хмурю обличчя,

І чую зойки гіркі здаля,

На сході – пробі!Із потойбіччям

Звязок ладнає cвята Земля.



Ні, то не бомба над Нагасакі,

Здригнувся вкотре наш грішний світ,

Цунамі хвилі - стихій атака,

Стирає людства погорди слід.



І зяє атом в глобальних нетрях,

Повстане привид полин-трави,

Змістились осі, і присмак терпкий,

Мов на порозі ста літ чуми.



Погорду людства дола природа,

Непереборна і мовчазна,

Стихії криком вона не згодна,

З людини тиском. Іде весна



І землетрусом ховає сотні

Невинних й винних, правих і ні,

Світ має ситих, та є голодні,

Про них забуто в глибокім сні.



Планета сногне. Вола щосили:

Прокиньтесь, люди, я лиш одна.

Нуртує лава в прадавніх жилах.

А світом грішним іде весна!



Відкрию очі, на сході – сонце,

Світанок знову віщує день.

У мирі з миром – природа просить,

В мільярдів...різних...проте людей.

Від земленьки руки,
Від сонечка очі,
Від Бога серденько,
Від Бога серденько
Твоє.
Милуєш дитину,
Милуєш дитину,
Життя подаруєш,
Їй подаруєш
Своє.
У подиху вітру
І квітів перлинках
Тобі найдорожча,
Тобі найдорожча-
Привіт.
ПРОБАЧ МЕНІ, МАМО,
ПРОБАЧ МЕНІ, МАМО,
Що я залишаю,
Тобі залишаю
Цей світ.
Як перше кохання,
Як досвітній ранок,
Як лагідна ніжність,
Як лагідна ніжність
Беріз.
І вперше, востаннє,
І вперше, востаннє
На світ ми приходим,
Усі ми приходим
Зі сліз.
За правнуків, внуків,
За радість і смуток,
За слів найщиріших,
За слів найщиріших
Завіт.
ВКЛОНЯЮСЯ, МАМО,
ВКЛОНЯЮСЯ, МАМО,
А я зачекаю,
Тебе зачекаю
Там біля воріт.
05.05.2011

Якщо любиш Україну
І її віднову,
То не будеш сперечатись
За вкраїнську мову.

Як приїхав ти в гостину
Й залишивсь тут жити,
То навчись любити мову
І з нею дружити.

І не пхай чужої мови
У нашу державу,
Не смій рушити основи,
Не нищ її славу.

Ніхто тобі не боронить
В Україні жити,
Та не дано тобі права
Ворогам служити.

Супротив проти тих,кого нема
Відсутність тих, хто б зміг все осягнути
Жила б отут хочаб чиясь душа,
котра б могла не йти, а просто бути.

Зінницями упізнаний обєкт
на дотик це ніщо, мов недосяжність..
А я це Щось? чи я німий проект
чийогось бога, крізь чиюсь полярність?

Святий маразм у святість коректур,
редактор,дозвіл..все нові вершини
Усе це бруд-фарбований в гламур,
а я ніщо, із слабкостей людини.

Люблю томний ранок опісля безсонної ночі,
цигарку не першу за добу, та першу із світлом.
люблю із під ковдри розіспані втомою очі
і спогад про вечір, що здався чомусь божевіллям.

Не люблю той ранок, коли є потреба прощатись,
ненавиджу ранок, коли завершилася кава,
та як я люблю оті вікна у небо, що навстіж
малюють на стінах всі барви що влила заграва.

Я так люблю цей тюль, що й не сказати,
цю шафу під стіною і сервіз,
Усю безглуздість не смішного жарту
і твій буденно-зіграний каприз.

Ти любиш чай, а я таки не дуже
та я люблю цю звичку у тобі,
коли мішаєш цукор і байдуже
повільно тонеш поглядом в собі.

В коробках на стриху твої секрети,
і ти не вмієш викласти думки
у тебе для розмови звичні жести
й на всьому в тебе висять ярлики.

Та я люблю цей тюль, і ти ж зі мною,
і цей сервіз, цю шафу й коробки
Спасибі за оцю смішну безглуздість
і за невміння викласти думки.

Він Вінсент, і він божевільний
і що тут такого, направду,
якщо ще в його божевілля
це сонце добавило фарбу?

А з фарбами--це геніальність
Це ваза і соняхи з небом
розписана райдужна гуща
й трава перемащена медом.

Він Вінсент, і він божевільний.
Бо він задалеко од світу...
Та в нього галактика глузду
ціни не побачити вітру.

не потрібно в снах писати небо,
і шукати бурі у затишші,
я з тобою, ти ж завжди без мене
Все направду вийшло трішки гірше.

Ні, не мучить, просто надто пусто
не торкає, просто вже добило
і втрачати нічого, крім глузду,
я уже й не знаю, чи любила.

Шаленію шаленством і надто триваю,
доки шал твій не знає межі.
Сонце в банці,доведено, швидко згорає,
як і те що у твоїй душі.

шаленію шаленством, до пів-половини,
креативлю над власним імям
шал твій буде не довго, хіба до години
пролітати моїм не буттям.

йде реклама, йдуть тіні...іде сонце в банку
я приписую все голові...
шаленію шаленством, шалію від ранку
ти дійшов до своєї межі.

Кава онлайн, а більше нічого й не треба
Просто крах світла і світу, а надто надій
Я ж так не звикла, опора-це явна потреба
Кава онлайн, йду офлайн, і об землю на зліт.

День помаранчу і рік в апельсиновій шкірці,
як прозаїчно і кволо котити квадрат...
Все заключилось глобально в земнім потеплінні
Вийшла офлайн, пост-депресія. знову тайм аут.

Цивілізації пали, наука з мистецтвами,
Може нарешті знайдеться оте, що "нема"
Кава онлайн, в білих стінах..До Біса прогресії,
Все так не вірно, навколо ж новітня весна.

Я відбудую Париж, заперечу залежності,
і від сьогодні до вечора я не курю...
пост-апокаліпсис, нуль особливості й сталості...
Кайф, все... офлайн. Перейти б хоч вчорашню межу.

Теплий подих красуні-весни
Змусить серце холодне тремтіти.
Все, що хочеш, у неї проси -
І на камені виростуть квіти.

Не ховайся у диких лісах,
Не втекти нам від долі, не вдасться!
Це ж для Тебе жагуча весна
Стелить квітами стежки до щастя.

Ніжні квіти для Тебе - дивись,
Серенади пташині - для Тебе!
І веселка, де мрії вплелись,
На прозорому вишита небі...

травень 1997р.

У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

Здійснити хадж у каталонську Мекку,
дізнатись, чи існує він насправді, –
той дивний світ, що вплив у vademecum
з тремтливих візій деміурга Ґауді:

не хмарочоси, а химерні хмари,
фортець небесних зримі бастіони;
заблуклі айсберги із крижаної пари,
нетанучі під сонцем Барселони.

Нехай нарешті відпочине око
від прямизни докучливої ліній,
поринувши полегко і глибоко
у тих будівель хвилі білопінні,

немов у спогади, про те, чого ніколи
не відбувалося ні в сні, ані насправді;
мов у знання таємні, що нікому
їх не було об’явлено. Крім Ґауді.

2003

Вже стомились оченята,
Не тупочуть ноженята,
А лягли хутенько в ліжко
Слухать казочку-потішку.
Принесла сорока вісті,
Що колись у дивнім місті,
Десь за тридев'ять земель,
У хатинці з конопель,
Жив та був один дивак,
На всі руки був мастак.
Майстер зовсім не простий,
А казковий, чарівний!
НІколи йому поспати,
Хоче ліжка змайструвати,
Для слухняних ведмежат,
Для пухнастих кошенят,
Для руденьких лисенят,
І маленьких мишенят.
Будуть ліжечка чудові,
Не прості, а кольорові!
Молоточок дзвінко - дзень!
Завтра буде новий день!
Ось і ліжечка готові,
Щоб наснились сни казкові!
Вже стомилися у кішки
Всі чотири лапки-ніжки,
Задрімала дітвора,
Мабуть, вже і нам пора!
Ось і ліжечко для нас,
На добраніч! Спати час!

Заховались у кутки
Непосиди-чобітки!
І сумують, не гасають,
По доріжці не стрибають!
Ще й вреднющий сірий кіт
Насміхався з них в обід:
- Засмутились, любі наші,
Попросили дружно каші!

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Немає тем, натхнення. Це не все -
Нема достойних навіть на заміну.
Я зрозумів це - й так сі стало зле,
Що п’ю martini, whiskey й вітаміни.

Тепер я привид, видиво, фуфло,
Тінь батька Гамлета - Офеліє, о, німфо! -
Fata Morgana, UFO, НЛО -
А мій Пегас пасеться під Олімпом.


05.05.2011

Йдуть тумани, наче старці
Попідтинню за село.
На небесній циркулярці
День стинає ночі тло.

На тополь тремкі долоні
Линуть крізь вуаль імли
Крапелини тирси сонні
З – під рожевої пили.

Майстер вправною рукою
Чоп стамескою довбе
І вимощує ясою
Арку в диво голубе.

Нею в небо дух увійде,
Як прокинуся зі сну,
Там собі натхнення рідне
Повні груди зачерпну.

05.04.11.

Що мені, веселому, робити
Поміж вас, як сироти, сумних?
Вашою зажурою повитий
Сміх, було, мій мало не затих.
Страх панує в душах українців
І зневіри влада в їх серцях,
Бо шукати звикли поодинці
Ми до щастя віднедавна шлях.
Мусимо єднатися негайно
Гордості своїй наперекір,
А не сумувати одностайно
Псуючи повітря і папір.
І волати дружно на майданах,
А не десь комусь щось із осель,
Про життя убогу і погану
Нам запропоновану модель.
02.05.11.

Война вдали, а здесь игры накал.
Но умолкала детвора босая,
Чуть женский плач внезапно возникал,
Покой провинциальный нарушая.
Была в рыданьях смертная тоска,
И нота общей скорби в них звучала.
Молчали и деревья, и река,
Молчало небо, и земля молчала.
Рыданья в душу били всё больней.
На свете горше не было печали.
Как будто виноваты перед ней,
Соседки перед женщиной стояли.
А ту, что чашу выпила до дна,
Святое горе гнуло и качало.
Казалось, что не женщина одна –
Мать-Родина в отчаяньи кричала.
Да, память дикой ягодой горчит,
Ведёт назад, в далёкую сторонку.
Мы знали: если женщина кричит,
То значит, получила похоронку.