Раптом… «засиропило» в повітрі,
Патока – рікою – та до рук…
А тривога – прапором на вістря!
Милостині жде брехні байстрюк…

Дозріває дзвоном без’язиким
Лоно в лузі злиднів-мідяків.
Сповіді - нестримні недоріки! –
Мало хто озвучити посмів…

Десь когось (на гріх!) поперло в гречку,
Хтось – на гріх! – ту гречку засівав…
Правди парадигма недоречна -
Там, де лицемірства повен став

Вийде з берегів очеретяних
Чи зміліє, показавши стид?..
Кат у кулаці затиснув пряник.
Жертва реготалася навзрид…

8.08.2011.

Задощило небо і земля розмокла,
І лягли тумани берегом ріки
На холодні води й комиші пожовклі,
На стерні колючі золоті голки.
Посивілі трави у сріблястих росах
Похилили стебла низько до землі,
А над головою чую стоголосе
Крумкання печальне сірих журавлів.
Полум’ям багряним пелюсток жоржини
Не зігрію руки у студений час.
Зовсім невеселу, бачите, картину
Восени малюю, друзі, я для вас.
Потекли поволі тихим падолистом
Яблуневі сльози у німих садах.
І не видно зору в далечі імлистій
До стрімкого літа спопелілий шлях

Павутинки бабиного літа
Золотіють, наче Божа кров.
Тут моя поезія без літер…
Тут мої сліди без підошов…

Тут я все душею пам’ятаю:
Від пісень бабусиних до трав.
Наче жив я сам у вовчій зграї,
Чорних коней в білім полі крав.

Пив горілку і хотів померти,
Як безсмертні помирають, ліс.
Був у віршах вітряно-відвертий,
Так останнє слово на стволі…

Біле пір’я, золоті листочки
Падають…
Бо осінь угорі.
Самогонка.
Огірочки з бочки…
Небо – риби повні ятері.

Можна жити з присмаком чи з блиском
В цих краях, в цю пору, з Богом цим.
Пуповина…
Гріб…
Млини.
Колиска…
Бабиного літа рідний дим.

Це підводне Сонечко ласкаве
Вже не літнє, не осіннє ще,
Мов гарячий чай, холодна кава...
Чи сніжинка зірки під дощем.

І в моїм житті пора ця сама.
Воскресає приспана тоска.

Осінь – це коли відходить мама,
А приходять вірші без рядка...

Нап’юся щастя. Щедро. Досхочу.
Джерельно. Буду дихати тобою.
Пестливим іменем тебе полоскочу,
Обіймами палкими заспокою.

Один лиш спогад - ти у мене є -
Примусить умлівати мою душу.
Немов світанок, що для нас встає
І свіжістю уміє так зворушить.

Знов радість сонцем заливає все.
І легко йдеться, а дрібниці - зайві.
Важливо, що життя мені несе
Твого кохання невмируще сяйво.
2009

& 1 &

Ми вийдемо на стовпову дорогу,
Попри всі негаразди і тривоги.
Щасливий і багатий той народ,
Що має в серці – істину і Бога.


& 2 &

Неси свій хрест, працюй вік для народу,
Ори і сій, муруй, теши колоду,
Люби цю землю, наймилішу в світі, –
І матимеш найбільшу нагороду.

& 3 &

Я підійшов до цвинтарних воріт,
Ось тут, мабуть, зійшовся клином світ.
Втрачаємо своїх ми найрідніших,
Як у борвій садок - весняний цвіт.

1989

Нічого нового в годинах блукання.
Розкрила очей безкордоння люстерка –
І бачиш, як родиться твоє кохання,
Велике й солодке, як торт чи цукерка.
...
Пробачила і відпустила –
Аж серце з полегкості стало,
Щоб просто узяти на крила
Любові, що не вистачало…
І як пасажирка-попутка,
Любов гостювала у серці.
Не стало іронії-смутку
За тим Не-Було-Й-Не-Вернеться…
Години зливались у стоки…
Тепер засвітились в веселці.
Кохання нового уроки
Щасливо писались на серці.

Питаючи в Бога, чому всі ідуть повз,
Ти втомишся врешті долати сходинки загадок
І вперто підеш, як і Син Його вставши йшов
До Правди, що істинно світиться в сні паводків.

І хтось ще підпише мотив невідомих змін,
Малюючи в небі веселки життя мрією.
І знову – всі поруч в країні , що без руїн,
Що повною силою бореться з зла зміями.

Коли на межі раю
Стояв самотній вікарій –
Питав він мене, чи знаю,
Які нам судились кари

За віру у безіменне,
За істину все поклонів.
Тягнув, як струну, з мене
Слова із рядків Законів.

Я знала, що тут, в раю,
Не буде йому кари.
Покарані не вмирають,
А родяться там.Зараз!

У ночі - тернові очі,
і присмак терпкий терновий,
і місяця блиск пророчий,
химерний і загадковий.

У ночі прозорий подих,
і тіней хитросплетіння,
туман понад тихі води,
і зоряне мерехтіння.

У ночі дбайливі руки -
майстерно гаптує тишу
мільйонами дивних звуків,
що сни на вітрах колише,

дзвенить, струменить пісочком
у ранок, що вже зродила
красуня-тернові очка -
ця ніч, що згортає крила.

Лід.
Птахів літ.
Світ.
Весни цвіт –
Зеніт.
Піт
по тілу орбіт.
кіт
злиже кров
знов.
Любов…
А там -
Сам.
В просторі ночі
Очі.
Чужі…
Ні, пророчі!
Казку хочу.
Лоскочу
Душу.
Мушу,
Знати не хочу!
Завтра,
Буду азартна
Завтра.
Сьогодні
Згодні
Руки летіти
До безодні.
2011

Шипіння змій
Сльозу із вій
Змий.
Не вий!
Ожини сік
Стік
З ніг.
Сніг
В обличчя.
Звичай…
Сказали –відьма.
Відчай.
Більма
На очі
Їм
Всім.
Сьогодні в них
Полювання.
Зітхання.
Моляться.
Бояться?
Кого?
Очі його…
А я?
Своя?
Чужа!
Ворожа
Їм всім.
Ночі
Не хочу…
Буде вогонь.
Натовп регоче -
Крові хоче.
Не втекти.
Куди?
Врятувати
Можеш лиш ти…
Як знати
Де ти?
Шукаю мети…
А ти?
Віриш,
Що я…
Виріш!

2011

Ситі не люблять голодних -
Не жерти зараз не модно.
Хоч перші такими стали
Якраз за рахунок останніх.

Голодні не люблять ситих,
Вони їх готові вбити
І разом з кістками з'їсти,
Щоб їхнє місце посісти

І розжиріти в достатку...
А далі - читай все спочатку:)

Мабуть се втеча,слабкостей зеніт,
а може пошук прощення крізь милі...
та всеодно,у грудях,мов магніт
болить шоссе, і притягує надії...

Веду на схід,минаючи міста,
плету думки до повного безглуздя,
крізь скло тремтить ламка-ламка краса,
мабуть се втеча від твід твого відлуння

Під вечір, в дитсадку, і тато - родич.
2008

Як Бог не дав – писатиму поему,
Дістану пародистів всіх назло!
В запасі маю “безвідкатну” тему –
“Про міжпланетний вирій НЛО”.

В частині першій трохи дав я мáху –
Про “ріжки й фарш” – зопáлу перебрав,
А “патли й зуби” - то нагнали жаху!
Свердлю глибоко – я ще той “бурав”!

І досвердливсь – осьо! – в частині другій
“На дертя дер”… підряд… “Забив на все!”
Я із народу вийшов – зразу в Люди!
І – за поему! Не якесь есе!

Змішав усе – “кущі і рукоблудство”
”Підтертись” радив (нахапався рим!)
А сотворив… справжнісіньке паскудство…
Та я вже “майже класик” – менше з тим!

В частині третій – тактику міняю:
Тут не нахрáпом – вúчавлю сльозу!
Ти за Ромео? – Не лишайся скраю!
Ще про Верону трохи наверзý…

“Нічó” з собою вдіяти не можу,
Вагітний наче – хоч роби аборт…
Мені ДАНО! Знаходжу я, знаходжу!
(Про “трахання” втулив – попутав чорт!)

На млин навчився гарно лити воду,
По вітру ніс тримати – вже давно!
“Я вийшов просто, братики, з народу!”
А той – з кущів , котрому не данó!

“Ще про Тетяну через пліт і Васю” –
Від пародистів лишиться лиш тінь!
Я вже освоїв третю “іпостасю” -
Поето-пародист-трояно-кінь…


17.08.2011

Вдягну у спеку шаровари,
утну гопак я і вірша.
Вам, пародисти-яничари,
скажу козацьке грізне "ша".
Гроза в повітрі так і пахне,
а в кулаці всі сто пудів.
Мій обрій-кратер ще не чахне,
хто там пародію хотів?

Тремтить повітря, я тремчу,
аж зуби виграють чечітку.
Вже й до коханки не лечу,
штани протер, вірша строчу,
а ви на працю, потом миту,
накинулись, мов на кобіту.
От як прокинусь, накричу.
Або й візьму у руки биту.

17.08.2011

Пародія:

А також я, од спеки сонний,
Що на стільці протер штани,
Завмер у дзеркалі віконнім
З чуттям великої вини.
Штани шикарні, супермодні!
А я, у спеці, мов огні
Ніяк допетрати не годен,
Що в спеку можна й без штанів.

2011

Відцвітає повінь літа
Гріє ніздрі запах трав,
Посивілий трохи вітер
При дорозі тихо став
Відпочити. Стиглі роси
Сиплють холод кришталю
Попід ноги. Ранок босий
Наступає на стерню
Аж у мозок коле. Полем
Миші днів біжать. Їжак
Наколов на голки кола
Ті, що по воді… Душа
Вже готова рахувати
І курчат, і сльози втрат.
Попід небом клапті вати
Сіють спокоєм. Не в такт
Витанцьовує самотньо
На порозі жовтий лист –
Пророкує ранню осінь…
І такий тужливий свист
Заповзає в пори шкіри,
Мов гадюка у нору.
Трохи щастя, трохи віри
Ще до осені нарву.


2011

Збирається на дощ - і все заметушилось.
Якихось п’ять хвилин, а встигнути би скрізь.
Та блискавка проб’є у землю гострим шилом –
З дірявого мішка бабухне морем сліз.
І б’є.
І б’є.
І б’є.
Полоще кожен рубчик
Засушених дахів,каміння і одеж.
Цей літній теплий дощ до часу невмирущий.
І всюдисущий він (до часу, правда, теж).

2011

У небі нічному поселяться
мала і велика ведмедиця.
Ще солі насипе доріжкою
мені невідомий чумак.
У небі нічному ліхтарики
вмикають оновлені карлики.
Розбудять своїми усмішками
поета півсонного смак.

Мій погляд допитливо-зморений
гулятиме там поміж зорями
можливо натрапить у лігвище,
де щойно заснув скорпіон.
А щастя шматками незримими
блукає з космічними римами
далеко-далеко, та ніби ще
в кімнаті поета під сон.

Далекий обрій, наче кратер,
У тріпотливому вогні -
Тремтить повітря й жовтуваті
Копиці сіна на стерні,
І небо вимите до глянцю
Коротким грозовим дощем, -
Клубки сріблястого туманцю
В один не зібрані іще.
Завмер у дзеркалі віконнім
Відбиток далі й вишини,
А також я, від спеки сонний,
Що край вікна протер штани...

Статистика нищить картеччю
Романтики хмарочоси:
Он, стільки отих респондентів,
Упійманих в торбу ловців,
Зізнання дають недоречні,
Нашіптують, наче доноси,
Таємні здають документи,
І цифри складаються ці.

Статистика – мічена карта,
Підстава і просто падлянка;
Вона підрахує, прибреше,
Відніме, а потім додасть…
І всі зрозуміють – не варто
Коханій нести спозаранку
Черешень улюблених решето:
Не гай на романтику час!

І що там чекати, нарешті,
Коли набубнявіють верби,
На гіллі вербовім - троянди…
Ще мить – і уже розцвітуть!
Статистики твердять: по-перше,
Трояндами квітнуть не треба
Реальній вербовій принаді…
Незгодні хай рота заткнуть!

Статистика стогне безсило:
Розлучення вже, як весілля,
Їх скоро почнуть відзначати
Урочисто – тільки почни…
Зневіри устромлені вила
В «законні» весільні застілля!
Цнотливі і чисті курчата
Пропали ще тої весни…

На сполох гамселять учені
й пересічні пенсіонери.
Всі твердять: у пристрасті дуже
Короткий приречений шлях,
Бо звичка і побут, напевно,
Розчавлять, немов «бетеери»,
Тендітні романтики ружі…
Романтик змілів на очах!

Стоять на своєму затято:
Одружуйся, юнь, прагматично!
Звільнися від пристрасті вітру,
Вдягнувши шолом аж до брів…
Вже годі псувать результати -
Ті, вимучено-статистичні!

…Присіла за цифрами пристрасть.
Вербняк... пелюстками зацвів...

17.07.2011.

Роки приходять і відходять,
А в серці ти така сама,
Усміхнена, залита щастям,
Хоч посивіла вже коса.

Тебе любив за сміх веселий,
За щиру мову золоту,
За ніжний дотик поцілунку,
Твою безмежну доброту.

Пройшли роки, ти не змінилась.
Усе лишилось, як й було
Хоч визирунки личко вкрили,
Кохання в нас не відцвіло.

То ж ще раз, мила, присягаю,
З тобою в парі назавжди!
Кохав тебе й буду кохати'
Бо ж ти зі мною на віки.

Когда ты покидаешь отчий край
И в путь уходишь по снегам и кручам,
Не говори учителю «прощай»,
С тобою он навеки неразлучен.
С тобою он плывёт стремниной рек,
С тобою делит радость и тревогу.
Учитель - это просто человек,
Который знает верную дорогу.
От прошлого отречься не спеши.
Забывчивость - недобрая примета.
Ты береги тепло своей души,
Она душой учителя согрета.
Запомни, начиная свой разбег:
Учитель за тебя всегда в ответе.
Учитель – это просто человек,
И нет его надёжнее на свете.
Над быстролётным временем скорбя,
Поймёшь и ты учителя печали.
Придет пора, и ты сравнишь себя
С самим собой, каким ты был вначале.
Учитель подарил тебе навек
Души богатой золотую россыпь.
Учитель – это просто человек,
А человеком быть совсем не просто.

Де еліта нації, скажіть?
Де уми Франкової породи?
Пересіли в дорожезний джип
Чи земля їх зовсім вже не родить?

Де великі українці ті –
Мудрі, і достойні, і сміливі?
Їх сучасних цінностей батіг
Забуттям довічним ощасливив.

Україно, де твій ідеал?
Як прямуєш без дороговказу?
Хто іще тобі не закидав
Чужородну і бридку заразу?

Ми живемо ніби навпаки:
Вільні від чужого зазіхання,
В своїм домі – рідні кріпаки,
Тягнем мовчки (т-сс!) без нарікання.

Ми байдужі і ліниві пси,
Людиноподібні, нижча проба.
Панської чекаєм ковбаси.
Жодна незалежність так не робить.

З’їли, з’їли власний ідеал!
Верещать куми й брати: « Моє!»
Між зубами аж позастрягав
І смердить далеко, бо гниє.

Де ж еліта нації, скажіть?
Щоб не осквернитися ганьбою,
Від кріпацтва вільного біжіть
І людей покличте за собою.

Лестощам повага не сестра,
Хитрощам нерідна мудрість чиста.
Пригадайте славне «Не пора!»
І не на словах любіть Вітчизну!
2010

Сумна, весела і грайлива
Дарує романтичні чари,
А часом – зовсім метушлива, -
Така вона, оця гітара.
Не скорена людьми і часом,
Із давини іще відома,
Немовби довголіття гасло
Поважна дама – пані домра.
Вони такі нарізно милі –
Одна – у джинсах, друга – в шатах,
Здавалося б – ніщо не в силі
Їх темпераменти з’єднати.
І лиш в мелодії єдиній
Вони сплітаються взаємно,
Як сплетені в одній людині
Душа і серце невід’ємно.
І все єство людське неначе
На ту мелодію озветься –
Гітарою душа заплаче,
І домрою зайдеться серце.

24.11.07 – 13.02.08

Наш бумажный кораблик давно уже сел на мель…
Я – дрянная девчонка. Мне давно показали:
Как глотать обиды и бесстыдством смущать апрель,
Как (бездушно) кровь вытирать с поржавевшей стали…

Ты – смешной мальчишка. А что у тебя за душой?
Пара рваных ран на проблемной джинсовой коже.
Бесшабашность встреч… Я могу тебе быть чужой.
После каждой ночи (мне казалось) ты ждешь того же…

Мне б тебя обидеть – да ты меня видишь насквозь…
Всю бездумность битв. Всю беспечность влюбленных взглядов…
Нам бы повзрослеть… Да одно только удалось:
Сделать вид, будто мне от тебя ничего не надо…

Ни твоих имен. Для меня они – сущий пустяк!
Как прозрачность лиц, не запомненная вначале…
Я могу придумать, будто просто случилось так,
Что давно уже наши ангелы замолчали…

И молчат (как рыбы) бесконечно глотая дым…
Беспощадность глаз постепенно их убивает…
Ты меня придумал, чтобы стать навсегда чужим.
Только, видишь ли, оказалось, что я – живая…
2011 год

Мені не вистачає щось натхнення,
Згубилась я в рутині суєти,
І лиш ночами пам’ять
Між минулим й сьогоденням
Протягує мережані мости.

Сплітаючись в дорогу сокровенну,
Мости ховають тайну не одну.
Куди вони ведуть –
Ніхто не знає достеменно,
В моє життя, чи в сиву давнину?

Не раз зринає у минулих водах
Моєї долі крихітне ессе,
А деколи життєпис
Многоликого народу
В мої пенати пам’ять принесе.

Згадаю все, які були руїни
І рік тому, і тисячі віків,
Немов столітній вітер
Дух особи і країни
Навіщусь поєднати захотів.

І знаю я – усе буде на краще
І в мене, і в країни назавжди,
Бо небо каже – наші долі
Зовсім не пропащі,
І небо нас відверне від біди.

15-16.-8.2011

Тополя вкрила жовтим листям
Траву серпневу.
Спеки вістрям
Пройшлась по руслах вен і нервах,
Що дибки стали,
Тінь посухи –
І трави вітру в ноги впали,
Бо впали духом.
Старість рання
Пішла гуляти понад степом.
Тяжкі зітхання
Гонять цепом
Ранкову свіжість геть зі шляху
Жаги вологи.
Сіра птаха
Завмерла грудкою тривоги.
А часу коло
Гострим лезом
Стриже у ніч секунди кволо
І денний безум.
Осінь нишком
Скрадається по леза краю,
І вже по трішки
Сірі зграї
Хмарин ховають літо в просинь.
А прудконогий
Дощик босий
Вертає серпню борг вологи:
- Напийся, вбогий,
У дорогу.

ІІ
Початки!
Красиві і ждані,
як літа найперші дні!
Лишив я б одні початки -
земні й неземні загадки
у їх первині́ - пелені,
що досі у згадок півсні
ви все ще несете мені.


ІІІ
О смутку добровільна браночко -
у вас і личко, і легка осаночка,
І шпильки на 16 см і мрії.
То звідки суму снігові завії?!
Вас полонив не той?
не так?
не там?
Але тепер, коли ми сам на сам,
Я виправлю усе, клянуся вам!


ІV
Колінце в руці тремке,
торкання сердець - лунке!

Чому ж не таке легке -
кохання твого саке?!

У танці ти неземна,
а потім, як та зима…

Як те, кришталеве бра,
не бачиш в мені добра...


V
Пішла, і не вернеться вже, - у «ні»
доріжка місячна зникає, тане слідом,
і наче невтамовані жалі
майнуть услід за жайворовим літом,
подібно до печальної зорі
потануть на світанні угорі,
над випаленим почуттями світом.

______
____
__

О, ця несила, слабкості краси -
на вістрі дотику, цілунку, прабажання!
Внизу земля, Господня кузня, - Я!
А Ви, - о Ви! – все там, де обіцяння,
де вина світанкової роси
і ангели сповідують братання.
І вище тільки любощів єднання -

і Ви.

111

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

ПРО СЛЬОЗИ

Чи бачив ти колись, як плачуть сльо́зи?
Як із сльози́ викрапує сльоза?
Чом сльози замерзають на морозі
І чом не замерзають на очах?

Чи знаєш ти, як кат себе катує
Всерéдині, непі́знаній самим,
І як сумління б’є його, мордує,
Коли в нім сльози плачуть мов живі?

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Пусти надію… Най летить.
Нащó тобі надія нині?
Зірвáній квітці й у воді
Вже сподівання не потрібні.

Облиш і кинься на ножа,
Щоб не тремтіти перед смертю.
Вона не кoштує й грошá,
Щоб ї’ чекати в тихім тремті.

Піди достойно на той суд
Навіть якщо ти жив ганебно,
Але спочатку не забудь,
Що перш батьків не вправі вмерти.

Їх ти до судного кінця
В теплі своїм винен довéсти.
То – твоя місія свята,
То – твоє ви́правдання в пеклі.

Павло Гай-Нижник
1 лютого 1991 р.

* * *

Я хочу вмерти так,
Щоб хтось це бачив.
Щоб хтось узрів
Як час ламає гай.

Щоб плакав дощ
І хтось відчув, що втратив
Когось того,
Від чого скрізь печаль.

Щоб знав я в цю
Хвилину нескінчeнну,
Що сум на мить
Когось заполони́ть,

Що люди скажуть:
України сина
Ховаємо ми
В України плоть.

Щоб три верби
Зажурено стояли,
І три топoлі
Тя́глись до небес,

Щоб у ногах
Дніпрові хвилі грали,
А над чолом
Щоб височився хрест.

Павло Гай-Нижник
5 січня 1991 р.

Пародія

Якось воно римується ніяко…
Пологи затяжні – в очах туман,
Сусідська тупо гавкає собака.
Не можу – хочу. Надто дивний стан…
Ще той Пегас – справжнісінька зараза!
Я ще не дописав найпершу з спроб,
А він, тварюка, з ходу в пику вмазав,
І ще копитом цілився у лоб!
І Музи теж… якраз йому до пари,
Анічичирк, мовчать – ні “бе” ні “ме”,
А я ж на ранок “заказав” фанфари,
Та товариство видалось “німе”.
Вищить “Швидка”. Уже відходять води?
Геть одурів, писать немає сил…
Римую знов (щоб перевести подих).
А як воно буває у Світил?

16.08.2011

МАТЕРІ

Я багато знаю твого плáчу,
Тихих зíтхань в вечоровій млі.
Мамо, матінко, учора я Вас бачив
У казково дивовижнім сні.

Як стyжи́вся хутко за очима,
Де самі лиш ніжність та любов,
За словами лагідними: “Сину,
Повечеряй перед мудрим сном”.

Дoрогі твоєї мови звуки,
Від яких все дихає теплом,
Клопітливі, працьовиті руки,
Щира ласка лагідних долонь.

Мій вірний друг у прoменях натхнення
І рятівник в годину найтяжку,
Тебе я бачив гарну та веселу
В ряснiм та пишнім весняні́м садку́.

Всміхалась ти у вишитій сорочці
І волошки́ збирала поміж трав.
Як мало мені зоряної ночі
І сну, в якім я матінку згадав.

А зрaння знов дивлюсь в далекий шлях,
Заплутаний в поверненні до тебе,
Даруй мені за сльози на очах,
Що викликaв колись я через себе.

Павло Гай-Нижник
25 жовтня 1990 р.

Ось і двадцятий рік пройшов,
затихнув, мов луна промов,
ненависть потайна немов
чи нерозділена любов.

Було всього у тій двадцятці,
неначе в привокзальній ятці,
неначе в славній тій коняці,
якій так тішились троянці.

Спочатку ще точився рух ,
затим прийшли роки розрух,
був «вітер змін», та скоро вщух,
лишивши прикрий посмак скрух.

По нас пройшлися канчуками,
медведчуками й кравчуками, –
а ми ж таки на щось чекали!
Чекали ранку, наче кари…

…Лунає відчайдушно Гімн,
мов лист і мертвим, і живим,
ворушить ротеням кривим
в президії вельможний мім.

Ледь чутно кроки обережні:
блукає залом привид Брежнєв,
і переходить незалежність
у цілковиту протилежність…

З реляцій про ходу реформ
тхне формалін і хлороформ,
від щедрих прожиткових норм
хто валер’яну п’є, хто – бром.

І хоч скасовано паради,
зате роздуто апарати…
Чи будуть табірні бараки
і заґратовані палати?!

Бо знов з Хрещатика всміхнувсь
диктаторів чорнявий вус,
і знов спокуса із спокус –
нехай і митний, а – Союз.

…Двадцяте з тих кілець на зрізі,
остання з тих вар’яцьких візій:
зі Сходу сунуть орди грізні
червонопрапорних дивізій…

липень 2011

Метаморфози осені –
В краплях на склі - прозою:
Лишила слід босий свій
Й тьмяне ранкове «лю».
Роси впадуть, й косами
Краплі стечуть, босоніж
Тихо краде осінь ця
З уст боязке «люблю».
Слів нечітка ритміка
Сон віджене – ввімкне нас,
Знову якась тітонька:
«На, оплати проїзд»
Хочеться десь дітися,
І на момент вислизнуть
З того ущерть повного...
Осінь жену – не лізь.
Вийду, пройдусь босоніж,
З осінню ми схожі є,
Плачу і я – прозово,
Але й сміюсь до сліз,
Вмивши лице росами,
Знову стаю серйозною...
З накипом дум дорослості,
Осінь жену – не лізь.

Прощається з матір'ю князь Святослав:
" Ой, їду я, мамо, та в Переяслав,
Щасливий, веселий Болгарії край,
І пишно там котиться срібний Дунай".
А в Ольги пустилися сльози з очий:
" Не кидай рідні, сину мій дорогий!
Не бідний, а рідний і руський наш край,
Дніпра не замінить вам срібний Дунай.
В чужині там скарби, та й зрада ж бо є!
Чужого забагнеш, а стратиш своє".
Та дарма ридає і дарма благає,
Князь буйний дружину в похід закликає,
І неньку стареньку у сльозах лишив,
За славою й сріблом в Болгари спішив.
Ой правду сказала та мать Святослава.
Де скарби, там зрада, а гіркість, де слава.
Воює в Болгарії князь Святослав,
Багато там горя і лиха зазнав.
Втім з дому доносять:
" О, княже, вертай!
Орда печенігів воює твій край".
Ой скорим походом на Русь повертав
З багатим здобутком буйним Святослав.
А хвилі Дніпра по порогах шумлять,
В густих очеретах вороги сидять.
А Свінельд, стар лицар, сказав до князя:
" О княже, не видержить сила твоя.
Як нас у степу нападуть вороги,
Не зможемо їх удержати ваги.
У Корсунь хіба на зимівлю вертай,
Весною ж у рідний повернемо край".
" Мій край нападають поганські сини,
А ми маєм ждати спокійно весни?
Ні грек не злякав нас, ні військо болгар,
А тут степовий би злякав нас дикар?"
Пливуть Дніпра води то тихо, то з шумом,
А військо князеве огорнене сумом.
А скоро ніч темна на степ налягла.
Кровава була там і люта борба,
І падали трупи, в покіс мов трава,
І кровця лилася рікою-рікою,
Заледве де сотий уйшов з того бою.
Уранці кривавеє сонце сходило,
І Русі великеє горе звістило,
Ось війська останки знесилені йдуть,
Князя безголовий труп коні несуть.
А хан печенігів в степу пирував,
На пир старшину свою всю завізвав.
Побіди він празник з ними обходив,
Із срібної чаші на пирі тім пив.
Се чаша - то череп князя Святослава!
Оправлений в срібло, - ось вся його слава!
На чаші тій напис лиш знати дає:
" Чужого забагнеш, утратиш своє".
***
Із збірки " Із літ моєї молодості".
....................

Схожі. З тобою ми цілу вічність.
Сходи відносин такі циклічні.
Важко збагнути, де я, де ти.
Пташко, життя – інтим.
Туга виводить у серці фугу.
Другом не стане ніколи другий.
Стіни прозоріші від води.
Стріну – ти лиш прийди.
Знаєш, любов – це коли прощають.
Краєм провалля дійти до раю.
Поки не вломиться «я і ти»,
Роки будуть іти.
19.07.2011

Сармати, гуни, царські скіфи!
Піняву кров бурхливих рік
Всотали щедро наші міфи,
Ще й відригнули... п'яний сік.

Хто п'є його? Царі-горохи!
Бач, степову шорстку щоку
Провидці нової епохи
Товчуть ціпами на току.

Тече ручай. Неквапним плином
Свої окраїв береги,
Припалі пилом і полином.
Сни забуттям його нудьги...

2007 р.

Торішнє листя
Бурими мазками
На полотні,
Де сповідь і причастя
Сплелись у вузол.
Вулиця, як щастя,
В якого крила
Зрізали колись.

Звелись мости
Могутніми руками
Володар міст
Розхитує колиску.
Підходить ніч, як ризик,
Зовсім близько.
Свій стелить килим
Стежкою увись.

Ще не збулись
Прогнози і погрози
Перестороги,
Вирвані з картини.
За мирний світ
І долю України
Ти помолись.
12.08.2011

Ой, напишу я вірш про Того,
Що живе в телефонній буді!
Не судіть його, люди добрі, -
Хай нащадки його осудять!

Він живе у вагоні підземки
Між Подолом і Осокорками,
Як є франк – то бере попутку,
А нема – то топче ногами…

Він живе в залізничнім вагоні
Поміж Києвом-поміж Львовом,
І на склянку вагонного чаю
Заробляє своїм лише словом.

Він живе, а не пробує жити.
Він притягує, наче магнітом,
Він ліхтар-смолоскип серед ночі,
Він бродяга, що бродить цим світом.

Однією своєю присуттю
Освятив він “Корсар” з “Полонезом”.
Він живе в телефонній буді.
Йому заздрять Рокфелери й Крези.

І коні в іконі
Вечірнього степу.
І дзони церковні
У леготі теплім.

І запахи м'яти,
І пахощі жита,
І втома прим'ята,
Що днина прожита.

Хай очі лоскоче
Твій погляд ласкавий.
А вечір охоче
Запросим до кави...

Смутно ковтаючи слину,
Всівся на лавку лялькар.
Вклав на кістляві коліна
Свій безжиттєвий товар.

Знає лялькар таємницю:
Ліпить красу зі шматків.
Вік іграшковим дівицям
Може лялькар зберегти.

Дірка у ляльки на в'язах.
Вихопив щось з-за поли,
Тріщини лаком намазав,
Бант на тім місці доплів.

Он лиш собі приладнати
Хоч би мізинець — ніяк!
Дід від роботи горбатий,
Тіло — почахлий кістяк.

Множить у тілі хвороби,
Старцю вже років зі сто!
Діду до смерті півкроку;
Діда — не склеїть ніхто.

2012

Сплети мені браслет з доріг-ниток,
Котрась-бо точно приведе за покликом.
До дідька межі! Близько, як ніхто...
"Люблю"... там знак питання чи знак оклику?

Не треба знаків. Власне, все це - гра.
Яка - всуціль азарт і провокація!
Сплети мені тіару із заграв,
Допоки час просіюю крізь пальці я.

Прозрінь нема. Мій світ - банальна фікція.
Шукай собі простих і несподіваних.
І уяви на мить: в твоєму віці я
Не буду вже ні мавкою, ні дівою...

* * *

Колись за нашими дідáми
Жінки ішли на Колимý.
Чи здатна ти піти в страждання,
Коли повторюєш: Люблю́.

Чи пронесéш теплó снігáми
І не розпро́даж у зимý,
Чи не грішиш ти між словами,
Коли повторюєш: Люблю́.

Павло Гай-Нижник
12 липня 1991 р.

* * *

Ми з тобов відкохали вже все, відгуляли,
Відбентежили нічку останню свою́,
Всі суниці в зорі́нні весни перебрали,
Перем’яли всі трави в гостиннім гаю́.

Нам зозулі у нім в надвечір’я кували
В тихих сутінках тих все сумніш і сумніш.
Солов’ї у світаночку знов зустрічали,
Та не бу́ла в тім спі́ві зоря вже ясніш.

Проминули ті дні, як ома́на чи казка,
Повертаються но́ченьки ті лише в сні,
А згадай, як не вня́ли ми серця підказкам,
Як турбота й зхвильованість жили в душі.

Ми любили і хтіли кохатися вічність,
Свято вірили в щастя рожеве своє́.
Ми молилися разом й не вірили в гіршість,
А тепер нас розлука на крилах несе.

Павло Гай-Нижник
6 липня 1991 р.

* * *

Чия́ ти? О, ніч в мене тя́мку забрала!
У кри́лах своїх ти мене обласка́ла...
Я й, пташко, забув запитати в розпа́лі,
Як мати з тату́сем тебе змалку звали.

Заслухавсь слова я твої́ чарівні́ї,
Загра́вою звав, звав – кохана і мила.
А ти все своє́: про кохання, про мрії...
І я полетів... В тебе ж – зні́жились крила.

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.