А ти казала, що народиш сина,
А ти казала,- будеш назавжди.
І йшла від тебе неймовірна сила,
А вийшло – випив мертвої води.

А ти казала,- спопеліть готова,
А ти казала,- Я – Чумацький шлях.
Та я не знаю, що ховають знову
Твої слова у нетрях небуття.

А ще казала,- вірую до болю,
А ще про сни тривожні і сумні.
І я молюсь, і плачу над тобою.
І так болить, і крається мені.

Коли душа зірвалася із осі
Порвалися без догляду шнурки,
А ти стоїш розхрістаний і босий
Хапаєшся повітря , та дірки!

Ще й нарікаєш на «прокляту, долю,
А хто ж її, ту долю, тобі дав?
Ти ж сам запхав себе у ту неволю
І стала мрія - чужини удав.

Не плач і не тужи. Усе минуло!
Ти краще душу, що втікла, знайди.
Коханням невмирущим знов війнуло
До нього з вірою й любов’ю йди .

Пришло письмо. Видать, настало время
Сказать «прощай», негромкое «прости»…
Мне ждать пришлось ответа три недели,
Собраться с духом, чтобы отпустить,

Подумать, поразмыслить, подытожить,
О главном – если в целом объяснять…
Ответ ждала… во снах опять тревожно,
Предчувствие – разлука – не сбежать…

Предчувствие, что все пройдет с годами,
И я кого-то снова полюблю,
Пока что занимаюсь оригами,
Журавликов, как в сказке той, леплю…

Но у меня гораздо все счастливей,
Я верю, все не зря, и ты любим,
Мне полюбить, признаюсь, хватит силы,
Пока не время…наблюдаю мир.

Считаю дни и создаю картины,
Вино и кофе, как и прежде, пью,
Мечтаю в отпуск – далеко и длинный,
Встречать и провожать свою зарю.

Опять веду беседы на досуге,
С собой, внутри, несмело, неспеша,
Волнуюсь даже, и подводят руки,
И грудь – чего-то - тяжело дышать.

Пройдет и это. Временные титры,
Раздастся эхом память о тебе,
Жизнь обманула, и притом нехитро,
Но ты ведь был, ведь не приснилось мне.

Да, буду помнить, звать не обещаю,
Тепло твое со мною – тонкий след.
И мысленно к тебе тянусь речами:
«Привет, далекий» - эхом мне - «привет!..»

Пародія

Що для Тебе гóлову в пащу лева?
(Не екстрім то вже – просто встид!)
Не душила б аритмія серцева –
Взяв Тобі би я валютний кредит!

Відірвались ми б тоді, люба пані!
Серфінгіст і водолаз – все на раз!
І на яхті би такé… в океані…
У каюті, повній різних прикрас!

І безумно, і шляхетно, і дико!
Крик в екстазі Твій – як трофей!
Лиш скажи “Люблю”, Евридико –
Я до ранку гратиму! Я – Орфей!

Хай тремтять в страхý нові “руські” –
В Амстердам! І Ви зі мною, мадам!
Не віддам кредит банкірам! А дзýськи!
І процент валютний… теж не віддам!

20.07.2011

Ці ріки не мріють про море, а просто течуть собі в небо,
де місяць прозорим човном пірнає у шелесті хвиль,
і там, де стриножену тінь гойдають солом’яні стебла,
ще спить у ранковому світлі якийсь ясноокий Василь,
і зовсім не знає, що царський,
птахи повишивані райські
на комірі сірім сорочки,
такі голубі голубочки,
немов нерозбризкані плеса.

І ось: Киріє елейсон!

Ще сонця запечений корж веде білі хмари у даль
і соняшник мовчки-слухняно киває у такт головою,
але обирає з мільйона одного заточена сталь,
молитву свою непросту провадить рукою міцною.
І ось – наполохане птаство
не має землі, щоб упасти,
висить на тонесенькій шворці
і пише на іншому боці
зворотну чиюсь адресу,

а там – Киріє елейсон!


Ще музики повне цеберко розхлюпує хор цвіркунів,
заледве розкришує сутінь зачерствілий денний м’якуш.
І стеляться краплі роси в заглибинах теплих слідів,
щоб ніч розливала поволі цю синю міжзоряну туш
на крейдяні плечі будинків
на площі, майдани і ринки.
І ось – прояснілим ледь краєм
легесенько так ступає,
іде по воді. Воскреснув.

І хор: « Киріє елейсон!»

Королево моя, королево,
В океані пливе водолаз -
Я засуну його в пащу лева,
Як до тебе торкнеться хоч раз.

Королево моя, королево,
Попід хмари пілот летить -
Я засуну його в пащу лева,
Як погляне на тебе на мить.

Королево моя, королево,
З ким крокуєш поряд тепер?
Я засуну його в пащу лева -
Помилився він раз, як сапер.

Королево моя, королево,
Я засуну й тебе туди,
У пащеку страшенного лева -
Як мене не полюбиш ти...


20.07.2011

Мене нема - нема у твоїм світі,
Розтанула дощем серед пустель.
Тобі забракло фарби акварель
Кохання нашого красиво завершити.

Приборкати чуття поволі вчусь
І дихати повітрям - не тобою.
А я за нелюбов тобі прощу,
Усі жалі відпущу за водою.

Холодний звук дощу і твоїх слів,
Промовлених колись мені бездумно -
У веремії світу спопелів,
Лише у снах шматує душу сумом.

Мене нема, нема у твоїм світі.
А як тобі живеться в ньому, як?
Любов лишила в серці болю знак,
Лиш пам'ять знов вертає в наше літо.

Мій всесвіт, де осердям був лиш ти,
У мить одну розсипався на друзки.
Одна на двох стежина - надто вузько?...
Мабуть, не доля. Хай тобі щастить!
20.07.2011р.

Ромашничай,
гадая на рассветах,
О_решки раскололись
на монетах.
Все с чистого!
На выбеленных стенках,
рисует future
в радужных оттенках.
Укрывшись в тень
от духоты и сплина,
делилось время
долькой апельсина.
Сочилось вкусно,
с коркою отстало.
Из мини-юбок
лето вырастало

20.07.2011

Коли слова по-зрадницьки мовчать,
Мов духу знов забракло говорити, -
Схилюсь тобі до сильного плеча,
Яке мені замінює півсвіту.

Коли емоцій зважених катма,
А ті, що є – вороже непомітні,
Торкнуся скронь руками обома
І поглядом уп’юся ненаситним.

Не втримати з розпуки силоміць,
Бо ця любов перестуком двобою
Отруйними словами повз зіниць
Звела і розвела мене з тобою.

Піти-прийти – яка невинна гра!
І чорний жереб знову зрушить з місця,
Завмре слідами білого пера
І вичахне як жовте пізнє листя.

Позаливаю все у блоги,-
Залишусь в "нета" у рядках,-
Аби поближче лиш до Бога,-
Ішла кудись моя душа...

Аби ішла вона стежинов -
А Я із нею сам піду...
За вітром снів її полину,
І може ціль свою знайду...


Дякую:-) 20.06.2011р.

****
Я не смію питати в осені
Де поділося твоє кохання.
Чом слова, що із серця просяться
Без надії і сподівання

Я не смію питати у клена
Чому гордо росте один,
Чому листя ще свіже, зелене
Опадає раніше пори.

Я не смію питати у тебе
Чом до клена ідеш сповідатись,
Чому зірку шукаєш на небі,
Якщо зорям судилось згасати.

Я не смію питати у Бога,
Чом кохання буває сліпе,
Чом щоденно твоя дорога
На розраду до клена веде.

Я лиш можу собі сказати,
Що коханню потрібен вогонь.
Якщо бачиш згасаючу ватру
Не чекай, що засвітиться знов

ЖИВА ІСТОРІЯ МОЄЇ УКРАЇНИ

Жива історія моєї України
Впродовж століть вливалася в життя..
Повільно піднімалася з руїни
І гартувалася із ворогом на змаг,
Щоби дістати волю для країни
І мати вільний і широкий шлях.

Впродовж віків історію держави
Творила нація в піснях і боротьбі
І зародилась в вогняній заграві
Священна ЗУНР, як доля на крилі,
Щоби у леті подолати злами,
Щоб з горя сліз не було на щоці.

І сколихнулися серця народу
Проти свавілля, голоду й терпінь,
Знедолені, піднялись за свободу
Під сяйвом синьо-жовтих прапорів.
У сонці правди, злагоди ї злуки
Соборність України люд зустрів..

Соборна Україна – нині Незалежна,
Як квітка синьо-жовта розцвіла.
І не згубилася людська любов безмежна
До України неньки і її буття,
Що упродовж віків нам мрію дарувала
Й снагу іти до вільного життя.

Ось голуб миру! Ось свобода й воля,
Їх нам у дар сам Бог з небес віддав.
Єднаймось в дусі, щоби нашу долю
Ніхто й ніколи вже не роз’єднав.
Щоб на Соборну вільну Україну
Ніякий ворог більш не зазіхав.

Коли ж сніги впадуть навколо зимні,
А потім веснами – дощі, як кришталі..
В молитві станьмо разом всі під ними,
Із півдня на північ, із заходу на схід.
І біди вже не будуть нам страшними,
Бо Україна возз’єднається в красі.

Заросило зорями

Заросило зорями. Вечір став над містом,
Теплим ніжним дотикам місце віднайшов.
Весна стрепенулась – убрала намисто,
І над Україною ліг святий покров.
А вдосвіта сонце заглянуло в вікна,
Пташки заспівали про потік добра.
У купавах щастя земленька укріпла,
І графиня-доля до осель ввійшла.
Синьожовті стрічки вплела в коси мати
Українкам-донькам, і підняла клич:
- Виорюйте ниви, зерном засівайте,
Щоб на гниль у полі не падала дич .
Історичне щастя! Де ж його шукати?
У веснянім дусі, в глибі поколінь..
Чи у силі батька, чи у слові матері,
Чи в духовній величі людських почуттів?
Колоситься поле. Вагітніють долі,
Нація народжує правду молоду.
А минуле дихає фарбами історії,
Де культура вража нищила красу.
І вінок з барвінку, що сплітала мати,
І калини грона, й синій-синій льон.
І пахучу м’яту, й мальви біля хати,
І ставок з качками, й кладку з потічком .
Скалічена доля. Журиться Вкраїна.
Вірить, що з весною прилетить тепло.
А столітнє рабство, ниття і безсилля,
Заляжуть у землю глибоко на дно

2011 р

Ми знаходимо ріки,
а ріки знаходять нас,
Ми вступаємо в їхні
зелені стрімкі палати,
І лишається з нами
спокійний самітник-час,
І остання любов – та,
якої вже й не згадати.

Берег теплим полоном
тримає тебе, а ти
Все шукаєш ключі
до темниці свого Сезаму,
Щоб усе долюбити,
утрачене – зберегти,
А дорога назад –
озирнешся – її й не стало.

Хто придумав нам суть –
безупинно отак текти
І збирати себе
по краплинах з дощу й туману,
І скитальця поїти,
і нести його світи,
Щоб упасти колись
у безодню його океану.

Ну що за дивний компас на старості
У подорож дано мені не знати ким:
Незвіданих іще ж бо стільки див!..
Та стрілка повертає, де б я не ходив,
Тільки на Єрусалим і Київ.
Може б, отак до скону з подивом я жив,
Якби котрийсь з майстрів не поворожив
Та й не поставив на належне місце все це:
Магніт у компасі - слабкіш, аніж в твоєму серці.

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем і дитинства хмелі
Це ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

Ми всі кликати звикли тебе інтернатом,
Та з тобою в душі проживем до кінця
Поспішаєм сюди, мов до матінки й тата,
І стривожено гупають наші серця.

От зібралися знов, бо твоя ми родина
І по-своєму, певно: і сестри, й брати.
Це ж із кожного з нас ти плекав тут - людину,
Випускав нас, пташат, у життєві світи.

Доземний же уклін для твоїх коридорів,
Для крислатих каштанів і чистих кімнат.
Й хоч тут хлюпа ріка із сирітського горя,
Ти дитинством у думах проріс - інтернат!

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем, ностальгії хмелі.
Бо ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

1
Стану я ранком на зораній ниві:
Пурпуром сонце на сході горить,
Пташечки в гаю щебечуть, щасливі,
В моїм лиш серці гризота кричить.
Пане всіх творів, властивче природи,
Глянь, що в ній щастя, що в ній красоти!
Чом в твоє серце краса та не входить,
Чом так нещасний, пригноблений ти?
Поле плодюче, царина відкрита,
Трави густі по лісах і лугах -
Чом же тебе не годують досита,
Чом же ти з голоду мреш по хатах?
В гір твоїх лоні залізо чимале,
Чом же тупії твої лемеші?
Чи лиш на теє залізо те здале,
Щоб тебе в пута кували чужі?
В твоїм підгір'ю ллєсь світло жарюче
В струях хрустальних, бурлить і кипить,
Чом же ти, світло в чужі землі шлючи,
Сам мусиш темний, непросвітний жить?
Солі святої твій край також ситий
В б'ючій норі, хрусталевій скалі,
Чом же несолений хлібець їси ти?
Чом же не стався ти сіллю землі?
2
Серце моє припадає, тремтячи,
К тобі, о скибо мужицька, тверда
Дух мій в нутро твоє тоне гарячий,
Наче у море блискуча звізда.
Кожду пилинку твою проникає,
Кождий камінчик, корінчик, сучок,
В кождої часточки сквапно питає:
" Хто се з вас виссав плодючий ваш сок?
Адже ж століття замерклі, закляті
Трупом і кров'ю вас щедро гноїли -
Чом же тепер ви на хліб не багаті? -
Де ви святії ті соки поділи?"
1881

Пародія

Та удача – хитрюща акула,
Наче вже вполював – і… пробач!
Стільки років чекав – оминула…
І попробуй тепер не заплач!
Що там долю клястú – не поможе,
Навіть щастя вдягло маскхалат –
Зуби скалить:”Зірвалось, небоже?”,
Не нашкодило б (як Гіппократ)
Де би взяти паролі і кóди?
(Проти лома знайдéться прийом?)
Перешкоди, одні перешкоди!
Та чи варто іти напролом?
Поміркуємо – юність минýла…
А неспокій лишився… у снах…
Впертість далі з роками – як в мýла,
Ну і в… іншім… також, як монах.
Всі в колону – бо ми ж не трамваєм!
Чи далеко? А зна його кат!
Зразу вижену, хто заридає –
Не подúвлюсь, що друг або брат!
Ми покажем – незрячі крізь терня!
З боягузів ще будуть орли!
(Не життя, а суцільна гримерня)
Ну, зібрались усі? То пішли!


19.07.2011

Чим більше музики довкола -
Тим кращий мій для мене Світ,-
Чим більше я в віршах говорю -
Тим більше в них я бачу слів.

Тим більше в них я помічаю,
І може я в віршах живу?..
І може ними йду до Раю,
Отут, не в сні, а наяву.

19.07.2011р.
Дякую:-)

Отож, людей загнали в пастку -
їм весь сценарій прописали,
Принесли добру "ласку"
І у капкан усі попали!

Усі живуть у своїх клітках,
І кожен мучиться в собі -
Ніхто не може звідти вийти,-
Бо вже за нього прописали Світ

І кожен з болю умирає,
І при житті він не живе,-
Собі іллюзію вбирає -
"Що все як треба тут іде".

Що треба просто народитись -
А потім школа, дім, робота,
Сім'єю, парою зженитись -
І в цьому "істини" турбота.

Невже для цього я явився?
Невже і Бог мене придумав?
Хіба для цього я приснився?
Щоб просто вік оцей відбути?

Хіба Система - тільки правда?
Хіба робити я прийшов?
Хіба б вона мене здолала -
Тоді б я вірив у цей сон...

І я б заснув...
І був би сином,
Студентом і працівником,
Не був би я лише щасливим!
Бо щастя я би не знайшов.

Немає у Системі щастя!
І серця в ній нема й любові!
Вона для волі - просто пастка -
І в ній Капкан, капкан для Долі...

Вона не може відпустити,
Вона у себе поглинає...
І спутує "тебе" у ниті,
З яких і виходу немає..?

Немає виходу - на перший погляд,
І розум виходу не найде,-
Бо він системою говорить,
Системний він лише провайдер:-).

Та Він не злобний і не ворог,
І думати його "отак" навчили,
Він просто "мовою" говорить -
Не знаючи, що "букви" вшили ...

І розумом не найдеш вихід,
Йому і пошуки Система вшила,
Вона тебе повсюдно видить -
Бо для без пеки її сила.

І мозок в Неї - підневільний Робот,
Його Вна знає "мікросхеми",
І все, що розум "творить"-
То залишки Системи...

Але це тільки перший погляд!
А глянути крім Розуму Душа бажає,
Вона йому усе говорить,
Та не Її він чось питає?

Вона йому тихенько шепче,-
Про обрії укриті квітом,
Про це життя п'янке і легке,
І про Господні заповіти.

Розказує про дивні мрії,
І силу Світу нескінченну,
А він у логіці жевріє,
І "паше" , бідний, на Систему.

Вона не знає як сказати -
Бо він постійно щось говорить,
У пісні вся її загадка!
А в нього логік коридори...

Він прагматичний і "рішучий",
Вона спонтанна й непізнанна.
Він логіки затятий Учень,
Вона - раба свого Кохання...

І "жопа" повна - як вони окремо...
Їх требаразом об'єднати!
І витягти Його з Системи,
Її навчити тут літати.

І поєднарши їх у пару -
Постане нова тут "сім'я"
І виникне жаданий Намір -
Замайорить прекрасне "Я".

Себе тоді ти упізнаєш!
Побачиш у собі Отця!
Отримаєш усе що маєш!
Для тебе ж створене Життя!

І полетить безкрая пісня!
І понесеться Заповіт -
Що для Радості родився!
І радістю тут повен Світ.

Розтанеш ти у Благодаті,
Неначе крапля в Океані -
Зостанеться сама сама подяка -
За мить життя - за мить
Кохання.


Щиро Дякую:-)

Спасибі:-) 28.03.2009р.

Він увірвався в густе передгроззя,
в спеку й задуху
Зніс капелюхи, скуйовдив волосся,
думи роздмухав.

Зірване листя з ним полетіло,
віття і сміття.
Геть відлетіли посмішки милі,
роблені сміхи.

Вітер розкидав прокурене чтиво,
карти й шезлонги,
протверезивши осоловілих
бранців знемоги.

Тихе життя огірків-помідорів,
дачні турботи
вистудив вічністю, мов командорів
крок біля входу.

Викинув в зАкраї все, що набило
в мозку оскому, –
вітер, що путь розчищав шанобливо
блискавці й грому.

2011

Хоч ти не принц, а я не Попелюшка,
Та вірить в казку я не перестану,
А хочеш, я для тебе нею стану
Без маски, без карети й капелюшка ?

Та не біда, що цього я не маю,
У небі зорі – ось мої лакеї!
Про щастя я секрет напевно знаю.
У спадок він дійшов мені від феї.

Сама знайду у лісі три горішки,
Які здійснять мої таємні мрії,
Я не боюсь ні краплі, анітрішки,
З тобою йду крізь бурі і завії.

Бо серце повне музики і казки,
Горить у нім любов вогнем ясним,
І спалює усі нікчемні маски,
Я без вагань іду мерщій за ним.

Коли проб’є дванадцять, десь у серці
Ця казка не розтане, як туман,
Бо я в твоїх очах, немов в озерцях,
Чарівну казку створюю сама.

Хоч ми з тобою й не герої з казки,
Якщо любов у серці ще жива,
Без магії, відкинувши всі маски
Ми від природи здатні на дива!

Опівночі шепну тобі на вушко:
че кай мене… Цілую. Попелюшка.


2010 р.

Ці будинки зростають на битому склі
І каркаси їх стін уплітаються в шкіру.
Тут ганебно усе. Навіть душі людські,
Наче мантру, мугикають приспів „Не вірю!”

І котяча отрута стікає зі стін
Поки ті, хто двоногі, течуть на роботу.
Біганина фантомів, німий водевіль.
Хто торгується з небом – віддасться болоту.

Я не знаю, як довго триватиме шоу,
Вже стирчать кістки предків з цієї землі
Мій розбитий паралічем час не прийшов,
Викривляються долі на битому склі.


17.07.2011.

Рушником під ноги стелиться дорога,
Мчать кудись за обрій ворони тривоги,
І вітряк неначе крилами киває,
З радості ти плачеш, сина зустрічаєш.

В казку материнську між беріз ховаюсь,
Чом я завше з неї сили напиваюсь?
А думки в минуле спогадом пірнають
Й мов літа поснулі знов розпочинають.

В зелені живлющій раптом розчинюся,
На коліна стану, до землі вклонюся.
Бо ж ведуть до тебе всі мої мандрівки
Ти - як сонце й небо, матінко-Тернівко.

Хто слухав цю небесну тишину,
Той мислив про високе – не мізерне.
Бо кожне слово і чуття ядерне,
І час його в підкову не зігнув.

Кладе життя глибоку борозну,
А я сівач – іду і сію зерна.
І скрізь пильную – чи не зійде скверна,
І не покличе в сад мій сарану.

І вдосвіта, росою змивши втому,
Омолодивши очі і вуста,
Я мовчки повертаюся додому.

І справ дрібних велика марнота
Нагадує мені про аксіому, –
Плекати сад онукові малому.

2011

О. Т…
Якщо знов оминула удача –
Гнівно долю свою не кляни!
Все минеться, забудеться – наче
Неспокійної юності сни.
Якщо щастя донині не бачив –
Не воно маскувалося в грим!
Може, ти народився незрячим,
Або щастя було неземним.
Якщо серце у тебе гаряче –
Перешкоди долай напролом!
Будеш іншим взірцем, а тим паче
Поведеш боягузів слідком.
Якщо, скривджений правнук козачий,
Ти не знаєш оцих постулат
І, як жінка, в куточку десь плачеш,
То мені ти не друг і не брат.
Якщо істини ці утовкмачу
Я тобі й ти усі їх сприймеш, -
Жити стане не легше одначе
Ні тобі, ні мені, але все ж…
18.07.11

Зіграв театр,ми спалили місто!
Чи це доречно? ...власне зовсім Ні.
Я не люблю коли тримають міцно,
за те,що й так не згасне у мені.

Зіграв театр,пафосно й дешево,
і не моя вина поламаним словам,
що билися в прожектори зі сцени,
В передчутті,що це уже провал.

Пролог підкреслено,я вперше помилилась,
не там ті коми, і не те б сказать...
Чи це доречно? Власне..я людина,
А людям,впринципі, не писано літать.

Зіграв театр..і мене звільнили
Закувши в те,чого я не люблю.
Скажи лишень,наскільки ж я людина,
Що замість щирості піддалась міражу?

1. Я поїхав за границю
Жеби тяжко гарувати.
Покохав єм там дівицю,
А ту дівицю було звати...

І що би не казали ви мені-
Я не знаю кращого імені:

Раз! -Пердіта!
Два! - Пердіта!
Три! - Пердіта,
Пердіта-Хуаніта!

2. В неї гарні чорні очі,
А ще кращі чорні брови,
По-іспанськи щось бурмоче,
І не знає укрмови.

Але що би не казали ви мені-
Я не знаю кращого імені:

Раз! -Пердіта!
Два! - Пердіта!
Три! - Пердіта,
Пердіта-Хуаніта!


3. Я її повіз в відпустку,
Щоби рідним показати,
Зодягнув на неї хустку
І сказав, що буде її звати...

І щоб нам не дісталося від рідні-
Я придумав їй два нових імені:

Раз! -Галина!
Два! - Галина!
Три! - Галина,
Галина-Василина!

4. А воно ж - дурне, як двері,
Хоч за паспортом - іспанка!
Не сподобалось, холєра,
Їй ані Галка, ані Ганка!

Ходить і всім признається,
Що вона - ніяка не Галина,
І тепер з мене сміється
Найостанніша в селі скотина!

І що би не казали ви мені-
Я не знаю кращого імені:

Раз! -Пердіта!
Два! - Пердіта!
Три! - Пердіта,
Пердіта-Хуаніта!

5. Навіть вуйки сивочолі-
Й ті глузують із Пердіти!
Радять їсти нам квасолі,
Щоби гарні були діти!

Та що би не казали ви мені-
Я не знаю кращого імені:

Раз! -Пердіта!
Два! - Пердіта!
Три! - Пердіта,
Пердіта-Хуаніта!


"Не ім'я красить людину, а людина - ім'я!"

Останній акорд — рукоплески лились
так моцно мов стали затактом.
… Тоді ще в очах глядачів завмер стиск
і бачу я плин за порядком:

напруга мінору для пісні бринить,
а ось і народження звуку
наповнює барвами простір і зміст
актора чистіша спонука.

Неспокій однак все тривожить мене:
цим кадром – не міг вдовольнитись.
І бачу струни як торкнулась рука
для строф, первозданних і чистих.

…Однак і не тут вихідний піснеспів,
а в ранах, пронизаних болем
тієї людини, чий дух вже спочив,
а нам — ще зорати це поле.

2008

назывешь кошкой,
говоришь, "играй же!!"
"здесь не так немножко",
"это было раньше",
"это нужно громче",
"взгляд не опустила",
"неразборчив почерк",
"не хватило силы?!",
"паузу длиннее",
"здесь в конце поярче",
"здесь прохладой веет,
а должно быть жарче",
"резче и точнее,
четче, звонче, метче",
"здесь совсем не греет",
"здесь держи покрепче",
"в общем-то неплохо,
может получиться"..
и с глубоким вздохом -
к следующей странице....

2011

Ніхто й ніколи так її не брав...
Ніхто не був таким відвертим катом,
І зроду не палив каскад заграв,
Щоб у вогні до сказу обіймати.
Ніхто не ссав з тугих грудей життя,
Й різкі вуста не розмикав так хтиво,
І ніч не розстеляв до забуття,
І ямби не сплітав таким курсивом,
Ніякий Бог на думку так не йшов,
Щоб оргія - мов вогнецвіт молитви,
Щоб кожне слово, спалюючи кров,
Ішло по горлу, наче лезо бритви.
Ніхто не входив у ескіз душі
Отак болюче, глибоко, безлико -
Так істини маленькі ручаї
Стікаються в значиме і велике...
Цей ВІРШ єдиний - Демон і Творець -
Дав вічність, та забрав її одразу,
Лишаючи не лаври, не вінець -
Лиш апогей нелюдського екстазу.

Любов така жорстока
Жорстокістю зоветься
Вона не може порівняти
Ні радість, ні тепло.
Вона тільки сміється
із наших почутів.
І тільки має
дар влюбляти нас усіх.

Я пытаюсь пробраться к тебе
Сквозь слова и пустые намёки,
Сквозь года, их стремительный бег,
И стихов запоздалые строки.

Я пытаюсь найти в тебе то,
С чем преступно навеки расстаться
И, отважившись сделать глоток,
Невозможно затем оторваться.

Ты, сжимаясь от страха, бежишь,
Будто я тебя выпью до капли
И в ответ безучастно молчишь,
Недоверчиво думая: - Так ли?

Ты не веришь признаньям моим:
Ни словам, ни глазам, ни упрёкам.
Мир так тесен для счастья двоим.
Почему же тебе одиноко?

Я - дівчина солдата!
І цим я пишаюся!
Тебе дочекаюся, коханий,
Я всім святим клянусь!
І нехай нудьгувати я буду,
І важко буде нехай ...
Я сильна дівчисько,
Проблем я не боюся!
Твоєї любові в ім'я
Я біди всі стерплю!
Запам'ятай, дорогий мій,
Що я тебе люблю!
Зараз живу мить,
Коли тебе торкнуся ...
Я - дівчина солдата ...
І ЦИМ я пишаюся!

Вітаю!- знову Майстрові сонету
Я похвалою вуха полощу.
Немов таріль вкраїнського борщу,
Мені сонет,- скажу вам по секрету.

Знов серце в мелодійності тенета
Потрапить і захочу часнику,
До нього, ще й пампушок для смаку,
Із диво-печі земляка - поета.

Отож працюйте, друже, всеньку ніч,
Дрівцят натхнення підкидайте в піч,
Щоб вранці знов - до столу свіжа страва.

А ми серцями будем куштувать,
Й рецепта станем файного прохать
У кухаря - знавця своєї справи.

На плечі варнакАм присіли долі
І запитали в бунтарів сердито:
-Що обираєм: чи голодну волю,
Чи все ж таки, сердеги, рабство сите?

І словом рубонув один щосили
(Упала в долі голова відтята):
-З тобою разом ляжу до могили,
Не можу я себе перекувати.

А другий опустився на коліна,
Слугою став у замку на погості,
Все догоджав, дивився в очі псино
І обгризав зі столу пана кості.

Служив і пану, й пановому сину,
Терпів побої: кості ж гриз на славу,
А захирів, його, немов скотину,
Пани згнивати кинули в канаву.

Рабу ж на плечі знов присіла доля
І запитала, зовсім не сердито:
-Гей, ти, що не обрав голодну волю,
То як тобі, сердешний, рабство сите?

Веселі оранжеві карлики сонця
Колючками сміху відстрілюють тіні.
Метелик очей переверне світ сторца , -
Тремтить голубінь на тонкій павутині.

Гадаю на день по долонях листочків,
Настроюю ранок струною стежини.
Дивуюсь, як спека під сотні свисточків
Тихенько втікає у царство ожини.

Як вибухли трави, розп'яті дощами,
Як розсипом срібла вагітніє річка,
Як б'ється із вітром колосся мечами,
Як радо веселки вигойдує стрічка.

Підніме хмарину маленька комашка,
Крильми пригортатиме яблунька звично.
І небом закрутить маленька ромашка,
Та й птахою випорхне день блискавично.

Я навчилася плакати мовчки -
навіть віями не змигну.
Із ночей оберу найдовшу.
Найбезсоннішу. Неземну.

Я навчилася плакати тихо -
ані поруху, очі вниз.
Прагну миру... невже це примха?
Недолугий гіркий каприз?

Я навчилася плакати... плечі
не здригаються, не тремтять -
ти не знаєш, чому надвечір
не вмираю я від проклять.

Я навчилася плакати. Знову
тільки Богові і тобі.
О мій вірше! Оця розмова
квітне маками на журбі.

відлік проходить, як дим крізь груди
все, що колись піддавалось нам
я забуваю, що значить люди
заздрю бродячим котам

Хай будуть білими сни і стелі
так, щоб не різатись об краї
зараз період зразку Помпеї
і ми тут не лікарі

Ти станеш осторонь. станеш правим
я буду йти на вогонь і кров
Боже, як втомлюють переправи!
більше, аніж любов...

Все в передчассі - надтонко, знаково
дні, наче скельця із вітражів
я присягнусь, що мені однаково -
Ти б мене зрозумів...

К. Н…
Ледве гілочка в шибку постука,
Обриваючи сон дочиста, -
За тобою печаляться руки,
Спрагло терпнуть без тебе уста.
Коли серце од серця окремо,
Як дві зірки у сизій імлі, -
Я німію, кохана, од щему,
Наче звук у посохлім стеблі.
Без цілунків і ласки твоєї,
Почуваюся птахом без крил -
Покружляю листом над землею,
І лягаю додолу, як пил.
Все оскома самотності крає
Мою душу і серце скребе -
Задивляюся в далеч безкраю,
Та не бачу, не чую тебе.
Лиш повітря легке коливання,
Ніби жданого подиху рух, -
На холодних щоках до світання
Непокоїть і тіло, і дух…
17.07.11.

Не співати мені для нього,
і не жити мені - для двох…
І заради одного слова –
Півжиття віддала б. А Бог –

Він немов би грається нами,
І пустує. А що Йому ми?
Він літає понад горами,
І не мріє про «Мить зупини!»

Бо ж у Нього попереду - вічність,
А у нас – а богйогозна,
Але ж, Господи, нехай ми – грішні,
Без любові – самотньо. Одна.

І нехай би померти завтра,
І про сонце забуть, вочевидь,
Та у серці коханого ватру
Запали! На одну хоч би мить.

відійшов Руслан у вирій,
а за ним - Нечай.
тільки олігархи з жиру
бісяться. нехай.

трішки ще - і у народа
ввірветься терпець,
і настане олігархам
тотальний кабздець.

ще ось-ось, ледь-ледь, ще мить-
й настане гроза...
а від втрат - в серці щемить,
а з очей - сльоза...

Простив гріхи друзям собі i ворогам
кайдани сумління і всі жалі-страхи
їх спакував любязно в скриньку з Небуттям
в Щасливому Житті недосконалість непотрібу вони

Сонячна Краса - свіже дихання
приємна радість калата - зростають любові крила
без погляду в минуле вперед гайда
Щастя вільному - вільному щаслива Доля

проростають троянди кохання в серцях щомиті
радіють друзі Сонцю в небесах блакиті
Яце Ти - Ти це я - Ми Одне
еднаючі серця зливаемось в Єдине Ціле.
2011р.

Зупинитися в онімінні... Відчути, що боляче:
Душа змагається з літом лиш сам-на-сам.
Відчути до реальності... Побачити, ніби поруч.
Постаратися дати раду отим думкам.
Розібратися. Заспокоїтись... Не виходить - берусь за ручку.
Як же близько, чомусь так зайомо...
Думки і душа - найвище значення,
А ти спробуй пройти по ньому.
Без остраху, ручкою провести Долю,
Та все по лінії, без кроку фальшу,
Здмухнути пил часу, що не лягав а ньому
І так хотів прикрити собою Душу.
... У безвісті, між думками... - уже дифузія.
Відсіяти слово? - Потрібен магніт.
І знов розлетиться найреальнішою ілюзією
Ненаписаних ще віршів яблуневий цвіт...
І знову: стараюсь дать раду своїм думкам.
Відчуваю більш, ніж реальне, і бачу усе, ніби поруч.
Душа кличе Душу... Мовчить сам-на-сам...

А рідко коли хто
просто загляне в очі...
І лише один
на півжиття
Зможе відчути.
Чому тобі справді боляче...

19.06.11 22:50

Я не витру тебе зі спогадів,
Бо неможна ж так - півжиття
Тихих ранків з п’янкими заходами
Безпощадно викинути в сміття!
Забути барви всі і слова,
Проміняти єдине небо,
Щоб заспокоїлася Душа
І на мить обернулась степом...
Лиш на мить... Лише мить - цього досить,
аби стати такою, як інші.
І ніхто більше не попросить
Прочитати про себе вірші...

Але я ще молюсь ночами!..
Намагаюсь забути, хто я...

Твоє небо... мені сяє зірками
І наспівує спогади моря...

29.05.11 22:48

Про що ти думаєш, закриваючи свої очі?..
Коли перед ними - до болю знайомий момент:
Доля секунди... і ті літні ночі,
І рідний отой силует...

Про що ти думаєш, вмикаючи "літню музику"?..
Яка наново перемішує тільки осілі спогади.
Вони ж ніколи до цього не звикнуть,
Що вони з небуттям - майже порівно...

Про що ти думаєш,задивляючися на зорі?..
Коли знаєш, що десь на ці зорі дивиться Він.
Так само згадуючи "на двох" море,
Й слова, що збулись без причин...

Про що ти думаєш, наперед знаючи всі слова?..
Коли для мовчання - мільйони причин.
Зоряним шляхом прослалось життя,
І сяє над шляхом жасмин...

15.05.11 23:03

Про що ти мовчиш? - Як вперше, про вірші.
Все тільки мовчу і пишу...
І досі не вмію мовчання довершить,
Ту тонку із слів мережу.
Молюсь на грозу і сповідую літо,
Посилаю у небо листи...
Зірки читають їх непомітно.
Вітер мріями шелестить...
А я пишу вірші про Всесвіт,
Про Галактику душ, почуттів...
(Мій блокнот від безсоння марить,
Бо це ж не спокій, що він хотів).
У кожного слова - півсотні значень.
Для чиєїсь душі - якесь - та - істина...
В мене Доля не просить пробачення
За одне - на двох - розділене відстанню.
Я можу не знати, коли і від кого,
Але суть поселилась в мовчанні...
Телефонними монологами
Поєднались думки з зірками...
Суть єдина! Єдино - правильна? -
Треба дивитись в одному напрямку!
Коли з минулого - то з минулого!..
Суть промовляють подумки..!
- Аби ти знала, про що ти пишеш...
- Рівно про те ж, про що і мовчу!

Пізнати любов - сутність найвища!
А сенс має Галактика, коли її хтось почув!


23.06.11 02:16

Невимовно, сонливо, тяжко вона йшла у бій,
Фортеця кривава недолі, дарунок голодних мрій.
Прийшла з молодим, чаклунським щастям в зелених очах,
Та в щастя був переоблік, на депозиті спав страх.

Стрепенулась, злетіла в небо, розбите бляшанками хмар,
Лише на дні виднівся розбуджений світом димар.
Схопилась, постала огнево, затерла всі рани сміхом,
І стала творити диво, знущатись хотіла над лихом.

В агонії істини миті поглянула в дзеркало правди,
Брехливої, мовчазної, байдужої людської вади.
І подихом снігу тривожним створила собі новий світ,
Де вітався із кішками кожний, де збирався щастя кульбіт.

Розмалювала душу фресками янгольских спин,
Поруч роздмухала вітер - годинний повітря плин.
Змила хурделицю страху, танцюючи вільний фокстрот,
Замиготіла свавільно, включивши автопілот.

Тепер уже переможно вона крокувала у світ,
Відбудована, безтривожна, людина нових орбіт.

Є дві розради - слово і сльоза,
Обоє ненапоєні ніколи,
І разом чи по черзі до вікна,
Впадають пташенятами з крамоли.
Є дві дороги - бита і стерня,
І лиш одна стежина йде від хвіртки,
Яка потойбіч - добра чи гірка,
За обрій не заглянути нізвідки.
Є дві мети - до неба й до життя,
Обидві не осягнуті без віри,
Дорога і розрада - це мольба
Душі, що починається з офіри.
17.07.2011

Ненароджені діти від твого і мого кохання.
Лише відчай і біль оченята їх шлють голубі.
Простягаю для тебе скориночки крихти останні
І останнє "люблю" шепочу ледве чутно тобі.

Уже гупа у двері кістлява страшною косою,
Уже вічності просить розтерзане серце з грудей.
Та до уст нахилюсь, поділюся кохання росою,
Це ж бо тільки воно ще на світі тримає людей...