У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

Здійснити хадж у каталонську Мекку,
дізнатись, чи існує він насправді, –
той дивний світ, що вплив у vademecum
з тремтливих візій деміурга Ґауді:

не хмарочоси, а химерні хмари,
фортець небесних зримі бастіони;
заблуклі айсберги із крижаної пари,
нетанучі під сонцем Барселони.

Нехай нарешті відпочине око
від прямизни докучливої ліній,
поринувши полегко і глибоко
у тих будівель хвилі білопінні,

немов у спогади, про те, чого ніколи
не відбувалося ні в сні, ані насправді;
мов у знання таємні, що нікому
їх не було об’явлено. Крім Ґауді.

2003

Вже стомились оченята,
Не тупочуть ноженята,
А лягли хутенько в ліжко
Слухать казочку-потішку.
Принесла сорока вісті,
Що колись у дивнім місті,
Десь за тридев'ять земель,
У хатинці з конопель,
Жив та був один дивак,
На всі руки був мастак.
Майстер зовсім не простий,
А казковий, чарівний!
НІколи йому поспати,
Хоче ліжка змайструвати,
Для слухняних ведмежат,
Для пухнастих кошенят,
Для руденьких лисенят,
І маленьких мишенят.
Будуть ліжечка чудові,
Не прості, а кольорові!
Молоточок дзвінко - дзень!
Завтра буде новий день!
Ось і ліжечка готові,
Щоб наснились сни казкові!
Вже стомилися у кішки
Всі чотири лапки-ніжки,
Задрімала дітвора,
Мабуть, вже і нам пора!
Ось і ліжечко для нас,
На добраніч! Спати час!

Заховались у кутки
Непосиди-чобітки!
І сумують, не гасають,
По доріжці не стрибають!
Ще й вреднющий сірий кіт
Насміхався з них в обід:
- Засмутились, любі наші,
Попросили дружно каші!

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Немає тем, натхнення. Це не все -
Нема достойних навіть на заміну.
Я зрозумів це - й так сі стало зле,
Що п’ю martini, whiskey й вітаміни.

Тепер я привид, видиво, фуфло,
Тінь батька Гамлета - Офеліє, о, німфо! -
Fata Morgana, UFO, НЛО -
А мій Пегас пасеться під Олімпом.


05.05.2011

Йдуть тумани, наче старці
Попідтинню за село.
На небесній циркулярці
День стинає ночі тло.

На тополь тремкі долоні
Линуть крізь вуаль імли
Крапелини тирси сонні
З – під рожевої пили.

Майстер вправною рукою
Чоп стамескою довбе
І вимощує ясою
Арку в диво голубе.

Нею в небо дух увійде,
Як прокинуся зі сну,
Там собі натхнення рідне
Повні груди зачерпну.

05.04.11.

Що мені, веселому, робити
Поміж вас, як сироти, сумних?
Вашою зажурою повитий
Сміх, було, мій мало не затих.
Страх панує в душах українців
І зневіри влада в їх серцях,
Бо шукати звикли поодинці
Ми до щастя віднедавна шлях.
Мусимо єднатися негайно
Гордості своїй наперекір,
А не сумувати одностайно
Псуючи повітря і папір.
І волати дружно на майданах,
А не десь комусь щось із осель,
Про життя убогу і погану
Нам запропоновану модель.
02.05.11.

Война вдали, а здесь игры накал.
Но умолкала детвора босая,
Чуть женский плач внезапно возникал,
Покой провинциальный нарушая.
Была в рыданьях смертная тоска,
И нота общей скорби в них звучала.
Молчали и деревья, и река,
Молчало небо, и земля молчала.
Рыданья в душу били всё больней.
На свете горше не было печали.
Как будто виноваты перед ней,
Соседки перед женщиной стояли.
А ту, что чашу выпила до дна,
Святое горе гнуло и качало.
Казалось, что не женщина одна –
Мать-Родина в отчаяньи кричала.
Да, память дикой ягодой горчит,
Ведёт назад, в далёкую сторонку.
Мы знали: если женщина кричит,
То значит, получила похоронку.

ця весна неможлива до болю
безкінечна безкрая
та що зиму в нерівнім двобої
усе важче долає

ця весна не можлива без солі
вітер витисне сльози
тихо скрикне спросоння
вовкулаками прози

цю весну не забути не стерти
от хіба пережити
ти… вона… невідомо хто жертва
переперчених митей

ця весна це усе ще весняне
живодайне повітря
ти ковтаєш його – наостанок
видихаєш молитву

ця весна наче звір – насторожі
нашорошені вуха
бережи береженого Боже
не позбав Свого Духу

Тюльпанно-абрикосово-бджолина
Рапсодія весняного тепла.
Адажіо закоханості лине
Вишневим квітом. Тиша завела
Емпатію у гості до полину.
Ноктюрни степу, наче ковила,
сЬогоднішнє колишуть без упину.

Созерцая свет, достойный вечной тишины
В нагой душе сомнений нет - нет мысли впереди
Одна любовь - две равных смерти стороны
Насмешки Бога над бессмертными людьми

Оставив путь, догнать себя - не глупо ли?
Так, словно смотришь на себя из пустоты
Как будто сердце с грязной жопой спутали
Великий символ добродетели и чистоты

Покажешь суть, корнями в снах запутаться
Покажешь тело, угодишь в огневорот страстей
Единый принцип целости сознания нарушиться
Разбив тебя на тысячи бессмысленных частей

Но звук струны, дрожащей в унисон с печалью
Взовьется в небеса всесильными раскатами
Расколет шар земной как фужер из хрусталя
Затихнет. Не осталось ничего. Не от меня.

Закохався Грім старезний
В Блискавицю молоду.
І гримить, гримить помпезно,
Як годиться, на виду.

Блискавиця блисне й зникне,
Хтиво змійкою крутне...
Ну, а Грім ніяк не звикне -
Що ж іще вона утне.

Прокотився над горами,
Десь шукав якесь чар-зілля.
Й повелів під небесами
Готуватись до весілля.

У вогненній колісниці
Поміж хмар прогуркотів.
Й чим скоріш до Блискавиці
Засилав своїх сватів.

Блискавиця ж донестями
Веселиться - не вгава
Забавляється з вітрами -
Жалю Грому завдава...

Дуже вправна, світлолиця
Наче пальчиком веде,
Мабуть гарна молодиця,
Що аж Грім по ній гуде?!..

А він - парубок "моторний",
Не зважайте - скільки літ,
Як візьме до рук й розгорне
Свій письмовий заповіт!

То збіжаться Блискавиці,
Забринять на всіх ладах...
Гучно слава розлетиться
По незвіданих світах...

Будуть файно веселиться
На весіллі в небесах!!!
Тільки швидко молодиця
Та й опиниться в сльозах...

Ну, а дідові старому
Дасть, напевно, одкоша.
Бо відомо і малому -
Не все щастя у грошах.

Дідусю ж потрібно знати-
Не шукать лиху біду.
Й не бажать за жінку мати
Блискавицю молоду.

Банановий ґвалт, зоопаркова зона,
Нині це дуже вже знана персона,
Кілька штрихів додамо до портрету,
Ну, а тоді вже на шпальта в газету
Відому персону усім в "проффесурі",
Пам'ять котрої відсутня в натурі.
Чехов - поет, а Ізраїль - в Европі,
Менша була б - заробила б по ж.. .
В неї Безсмертним стає Безпощадний,
В кожній країні курйоз безпорадний,
Львів'яни для всіх "геноцид" України.
Не так?!... То візьміть "генофонд" для заміни.
Путін ще й досі в Москві президент,
Що не ефір - то цікавий момент.
***
Ну, і про інше додам кілька слів,
Зайвих позбутися час паспортів,
А то на порядку не честь України -
Чиїсь інтереси, чиєїсь країни,
А щоб відвернути людей від думок,
Народ в них ну що, ну Іван-простачок,
Нате вам кістку й не лізьте в верхи,
Гризіть... і кидають нам ті прапори...
04.05. 2011

----------------
Працює скульптор з формами.
Він зайве видаляє.
І з брили кострубатої
видобува́ красу.
Хтось возиться із бронзою.
Хтось мармур полюбляє.
Хтось – золото багатеє.
А хтось – деревину́.
І точно гарантована
їм слава довговічна.
Зберіг творцеві ім’я
міцний матеріал.
Чи хто згада' художника
хоча б через століття,
який із криги й снігу

Гудуть рядки вірша – високовольтні лінії.
Їх струм, за кліткою звіря, тремтить під інеєм
забутого, прожитого, по буквi знятого,
такого видного нічим і перейнятого
мене.
І нерв
від рим кігтястих попадає в рай непрошений,
де літо бабине вітрами не покошено,
птахи води складами гам на дощ збираються,
вмиваються у простоті і серцем краються
на лет.
Каркле,
весна строфою золотою в сонці тріскає
у темряві лакується і сохне мискою
для місячного перекотиполе-яблука.
За ним, убогий волоцюго-хисте, я блукав
і крок,
курок
чи корок, щоб душа для істини відкрилася,
давав мені добро і випинав у вилицях
роками схожими, поношеними зливами.
Крикливими для зору, a на слух – дратливими
крильми
пройми,
поезіє, це небо, що бринить над інеєм.
Хай осипається воно, папір осинює,
переплітає несподіване із баченим,
несе мене туди, де ще не страчено
любов,
або
перебіжи – де не стікає сонце маками,
де все за так, за все, що у словах проскакує,
не дякують і не визбирують покришене.
І літо бабине летить, де світ побільшено
думкам
і вам.

4 Травня, 2011

Мучимось з дорогами своїми.
Мука ця ментальна і свята.
В кожного з нас різні кінські сили.
В кожного якась своя біда.
Хтось летить по чудо-автобану
ідеально рівному, мов скло.
І йому ніщо не тарабанить,
зовсім не трясе і не трясло.
КіломЕтри він промчить і милі,
насолоджуючись швидкістю автА.
В нього надпотужна техно-сила
наче переходить з двигуна.
Ну, а хтось трясеться на вибоях
в «Жигулях», на «Яві» чи конем.
Сам собі здається він героєм,
як обходить яму віражем.
Що за поворотом – невідомо:
схил чи нахил, ухил чи закрут.
Тріщинка з’явилась два дні тОму,
а сьогодні вже блищить баюра тут.
Чи по швидкісній нестися трасі,
чи по ДАО пОвагом іти -
деградує й той, хто довго пхався,
й хто завчасно досягнув мети.

Цій весні (як тобі) не забракло розплетених кіс…
За вологим волоссям – сліди усамітнених вишень…
Верховіттям дерев знову ранок у небо уріс,
Позмагавшись з берізкою – хто з них сьогодні стрункіший…

Хтось такий же, як ти. Розглядає розкуте гілля.
На черешні (як спогад) лишивши рубці - в нагороду…
Це не блиск на воді. Просто вечір духмяний. Й здаля
Твої очі нагадують талу стривожену воду…

Ще з тієї весни, до якої не встиг прирости…
Й прихилитись принадно, зустрівши останній світанок…
То не війни чужі – то твої вічно юні хрести,
Простягають (як руки) до сонця роз’ятрені рани…

В неба сни - підвісні. Вони пильно вдивляються (в ніч)…
Так дивились й тоді, коли квітів вмирало багато…
Ти живеш. У думках. У веснянках мінливих сторіч…
Я не знала тебе. Але буду завжди пам’ятати…
2011 рік

Провалися як сіквел із тріском,
Відійшовши від краю платформи.
Поступися, будь-ласка, місцем
Категоріям змісту і форми.

Містичне таїнство – цвітіння яблунь.
Рожеве, білопінне, чарівне.
Якби у душу дереву поглянув,
Угледів би там сум, що це мине.

Побачив би струну, якої бджоли
Торкаються, запліднюючи цвіт.
Але напоказ яблуня ніколи
Не виставля тремтіння своїх віт.

Вона кохає. Бо хіба інакше
Родила б яблука, як сонця, восени?
Відверта й щира. І без крихти фальші.
А біль ховає в глибині зернин.

2010

Ворожнеча наразі хитка.
Розсипається, гине розбіжність.
Я сьогодні напрочуд легка,
Бо в мені – нерозтрачена ніжність.

Я її подарую усім,
Хто зустрінеться, і незнайомця
Запрошу я, і недруга в дім,
Де яскрітимусь краще за сонце.

Я пробачу і зраду, і біль,
Пожалію ласкаво слабкого.
Присвячу поцілунок тобі
І розтану, не взявши нічого.

Та коли догорять почуття
І відбудеться зміна суттєва,
Ти побачиш, мій Каю, затям,
Що в мені – Снігова Королева.

2011 р.

Прошвами, прошвами вулиці –
Знову весні свадьбується,
Ніжно-рясними вишнями
Сукня весільна вишита.

Гронами, гронами китиці,
Синь крізь мереживо світиться,
В піні білішій білого
Перша краса несмілива.

Хвилями, хвилями літепло –
Щастя у душу витекло,
У вишньоцвіті вінчана
Світ закружляла дівчина.

Слушай, брат,
мы с тобою еще повоюем
и в ракетных войсках,
и в составе частей ВВС.
От границы до Минска,
дорогою смерти в июне –
это наши отцы
уходили до самых небес.
И комдив, пробираясь без связи,
в последней надежде,
чудом выживший
в памятном тридцать седьмом,
снова ночью поднимет меня
и расскажет, что прежде
был он сталинцем верным
и любящим, добрым отцом.
Слушай, брат,
мы с тобою еще повоюем,-
не в Афгане
и, к счастью, уже не в Чечне.
Может, в том сорок первом,
летящем, как пуля, июне,
все никак не прошедшей,
злопамятной этой
войне.

Буду йти невідомою стежкою,
Хай зникають за мною сліди,
Заплітусь десь у травах мережкою,
Щоб ніхто вже не міг віднайти!

Простелюсь по землі білоквітами,
Хай минає зловісна зима!
Повернусь знов інкогніто літами,
Не людина я! Тепла весна!

Місто химерне,
де міми, жонглери, черниці;
губи – солодкі чорниці і чорна жага,
фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці,
кучері, довгі спідниці, перон, пилюга…
…день, наче кіт,
на пістрявій перині засне…
Місто блаженне, в якому щасливі та не.
Місто, що місить життя,
наче тісто на булки,
місто – як вирок,
на голову_сніг,
як цидулка:
похапцем літери курячі вгору і вниз,
місто – бруківка, немов одруківка,
карниз;
голуб, що падає долу,
а тінь голубина –
вгору ширяє.
Це місто – у небо драбина,
напнута линва
між «до» та «що буде по тому»;
зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому,
не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки…
Місто – це звуки:
голубка, трамвай, каблуки,
Місто – як мітка чи родимка –
щонайрідніше…
Цоки і цоки.
Зозулька в дзиґарику.
Тиша.
Втишено, вчаєно…
Липовий чай.
Охолонь.
Місто, де руки зрослися листками долонь,
гілля сплелося, коріння клубком повелося,
сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся,
щастя притишене, як не-мовлятко, росте
пагоном сонця:
- Кохання моє золоте.

Ще сонні не шепочуться гілки,
Іще дрімає світанкова врода
І до кісток проймає прохолода,
І вулиці порожні і гулкі.

Та нищечком довкілля ожива,
Хоч непомітно, хоч ліниво, мляво:
Невидимо ворушиться галява
І хилита росинками трава.

Народ ранковий на роботу йде,
Розсовує ходою зблідлу сутінь.
Отак щодня, щодня отак по суті,
Народжує земля новий свій день.

Поет я молодий лише умовно.
Старим почав витати серед хмар.
Я знав, що рими, розміри і форми –
це лиш прийоми гіпнотичних чар.
Поезія – облуда чарівлива,
розкішних фраз дурманячий туман
і для оманливих польотів крила,
принадне ошуканство і обман.
Усе це зрозуміти я ще в змозі.
Терплю свербіж писання, зазвичАй.
Та поки-що кажу я власній Прозі:
«Ще походи де-небудь, погуляй!»

МОЇ ХОЛМИ

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.


РОБЕРТ БЕРНС

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

«Это было. Вот тому свидетель.
Он прошёл жестокую войну.»
Смотрят любознательные дети
На награды и на седину.
Юным стариков понять не просто:
Век иной, совсем иные дни.
Задавай же, молодость, вопросы,
Задавай, но только не тяни.
Что там байки, домыслы и сплетни.
Вот он, воин с метками свинца.
Здесь война прошедшего столетья
Говорит от первого лица.
Прошлое и будущее рядом,
Молодость и старость у стола.
Это важно, это очень надо,
Чтобы прочной связь времён была.
Всё припомнить – времени не хватит,
Тёплой встречи пролетает час.
«А теперь вопросы задавайте,
Их, конечно, множество у вас».
Гаснет, гаснет звёзд горячих россыпь.
Чему быть – того не миновать.
Поспешите задавать вопросы,
Пока есть кому их задавать.

К. М…

Зелена мелодія лісу
Над спокоєм синім ріки.
Росинок вилискує бісер
На стеблах струнких осоки.
Зіпріле від осені листя
Приховує стежку руду.
Побачення нашого місця
Донині ніяк не знайду.
Блукаю терпляче від ранку
У хащах колючих ожин.
Шукаю тебе безустанку
З відомих обом нам причин.
Упала під ноги довгаста
Хмаринок обшарпаних тінь,
Та сутінь прозора не властна
Від зору сховати Ірпінь.
Кування у вербах зозулі
Збентежило душу мені,
Як згадка терпка про минулі
Щасливої юності дні…

03.05.11.

Не зраджуй віри, даної батьками,
Коли модерн на душу наступає,
Бо шлях ти мостиш власними кістками
Подалі від воріт обіцяного Раю.

Будь непохитним, демони в печалі
Покажуть сяйво тисяч нагород,
Та справжня дяка ходить у вуалі,
Коли за тебе молиться народ.

Отак стає людина рідно,
А потім забравши частинку іде,
Залишивши землю довкола безплідною.
У тій пустоті полин розцвіте.

Буває полюбиш сердечно ти дівчину,
Можливо, із нею життя промине,
Та важко збагнути долю неввічливу,
Вона то пригорне, то знов прожене.

А потім приховуєш душу скалічену,
А час все іде та іде,
Хоч розум тримає в душі ще ту дівчину,
Та жаль, що вже серце німе кам'яне.

Навіщо цей любовний маскарад,
Коли у проміжках сердечного биття,
З байдужістю обнявшись, листопад
Забрав тебе із нашого життя?

Навіщо сповідь гонором обвита,
Як завтра вже не буде як колись?
Гірку ненависть гріє оковита.
Якщо вже злишся, краще не молись!

До вічності залишилось півдолі,
А ти і далі граєшся в бої.
Слова вандали тішаться на волі,
А мої очі дивляться в твої.

Не створять руки цілої епохи,
Бо усмішки замочені в брехні.
Ти не змінилась, Пані, ані трохи.
Мені і боляче і байдуже мені.

Нове життя… В тобі – нове життя!
Не віриться – таке звичайне диво.
Хто буде це? Малесеньке дитя
На світ глядітиме так щиро й незрадливо.

Яка це радість – слухати себе,
Коли собі вже точно не належиш.
Благати щастя й долі у небес
І відчувати в серці дивну легкість.

Його очиці – весь безмірний світ,
Його душа – таке щось незбагненне.
Хто зна, вона чекала скільки літ,
Щоб зародитися тепер у лоні в тебе.

Святиться слово Мама у віках.
Ти знову – Мама, знову ти – Мадонна.
Тріпоче серце, наче вільний птах,
Вслухається в життя – в тремтіння лона.
2.05.2011

колюбвина, колумбина,
голубиное перо!

нас расклювило на миму и
беспьереттного пьеро.

я шучу, шучу и плачу -
отзовись же, отзвонись.

колумбина, нам иначе
остается только ввысь.

2010.

Війна котилась, набирала обертів,
солдатські душі огортала льодом,
юнацькі душі – Паулів і Робертів,
що славились германським древнім родом.
І їх – матусі берегли молитвами.
І їм – любов загоювала рани.
Й вони – у хвилі тиші поміж битвами
складали серенади для коханих,
і всім єством – від погляду до подиху –
жадали щастя щиро та натхненно…
І кожен – доростав до предків «подвигу»**,
втопивши в горі спрагу невтоленну:
«Впиваймось не вином, а кров’ю ворога!»
Чи солодко пилась та чаша, Паулю?
За неї ти сплатив не надто дорого –
своїм життям, не проклятим коханою.
…Бадьорий тон в рядках листа солдатського
і бура пляма зліва від адреси.
Ця смерть прийшла як помста, не зненацька, бо
її не відвернула жодна меса.
Бо всі свічки, які палились Магдою,
слізьми гасились (Галі чи Людмили)…
Як ти жила, німецька жінко, з правдою:
що так по-людськи нелюда любила?

2002(2011)

По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син.
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Іванко, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Із ночі до ранку у снах любий син.
P.S.
Іванко - Ситник Іван Карпович.
Мій дядько.

Трогая этой девочки шею, груди,
Ты ведь прекрасно ведаешь все, что будет.
Все, как у нас заведено, все по смете.
На ночь ее оставить - всего на свете.

С разных сторон добраться до общей булки.
Летом шальным на море виват-прогулки.
После "еще" залетное "хватит-хватит".
Все незадачи мира решать в кровати.

Томной невесты в белом дышать скромнее,
Туфельку похищавших огреть по шее.
Походя изменить ей с ее знакомой,
С нею переговариваться у роддома.

С боем посуды кухонной с этой лапцей
Года через четыре - вовсю ругаться,
Где-то лет через восемь - делить детей;
Вот; и поэтому нету ее родней.

2009

Возвращаясь в прошлое далеко,
Кто-то там разлил на нас молоко,
Растопил потом молоко в грязи
И шерстит деревья в такой связи.

Привязалась песня, что в свой черед
Можно заблудиться среди погод,
Где-то так в панамке, в одном носке
Закопать все искреннее в песке.

Но не только в рамках влюбленных фраз
И не только в выхухленный лабаз, -
По морозцу можно и напрямик.
Этот Кто-то, право, большой шутник.

Укатал нас баюшками-баю,
Отписал на стеклах в родном краю
Нам в аренду следующий глагол -
И с размахом в будущее ушел.

2009

В твоєму Парижі сьогодні весь день дощить.
А в мене в Мадриді стоїть надокучлива спека.
Стомлений Львів загадково собі мовчить.
Напевне чекає обох із чужого далека.

Французькі костюми не личать тобі взагалі!
А я провалила екзамен з іспанської мови.
Ще вчора я подумки всі спакувала валізи,
І ти написав мені «чуєш, я хочу до Львова!»

В твоєму Парижі сьогодні так мало слів,
А в мене в Мадриді думки не дають спокою.
Чого загадково мовчить собі стомлений Львів?
Напевно таки познайомить мене з тобою…

Опівночі я вийшов в сад - а там
дерева, мов німі таємні знаки:
їх розучивсь читати ще Адам,
а нам - і поготів не розпізнати.

Опалі яблуневі пелюстки
опалово з витких стежок світились,
неначе розпорошені зірки,
злетівшись на весну, в землі відбились.

Легке тепло текло з поснулих віт,
і зорепадом облітав з них цвіт.

2001, 2011

Арфою у серденьку моєму

Ніжно голос твій дзвенить.

" До дна любов п'ємо!" -

Рима п'яная тремтить...

І ти знову тихо шепчеш

Йому про те, що не можеш так жить!

Весна буяла понад світом,
Весна буяла понад часом.
Нам так хотілося пожити,
А ми були гарматним м`ясом.
А ми були гарматним м`ясом!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Прийшов наказ: узять висотку.
Навкруг – болотиста рівнина.
То смертна надійшла година.
Прощай, прощай, життя коротке.
Прощай, прощай, життя коротке!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

У взводного на грудях – клунок,
Задача – прапор встановити,
До Першотравня подарунок.
А нам не жити, нам не жити.
А нам не жити, нам не жити!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Горілки в розпачі сьорбнули,
Все написали, як звеліли.
Йдемо ми на ворожі кулі,
А спини – в наших на прицілі.
Ми на прицілі, на прицілі!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Весна буяла понад світом,
Весна буяла понад часом.
Нам так хотілося пожити,
А ми були гарматним м`ясом,
А ми були гарматним м`ясом!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Урок. На дошці мапа:
масштаб, півкулі, план...
Чимало хто вже шарпав
Землі меридіан.
Розпоротий мовчанням,
втрача учитель хист.
Не впоравсь із завданням
маленький гімназист.
Пояснював, тлумачив!
Натомість має пшик.
Чекай... У кейсі бачив
десь зламаний часник.
Як ніс додому з ринку,
один зломивсь зубок...
- А де Карпати, синку!?
Продовжимо урок.
Підвівся, йде за двері:
- Я зараз повернусь...
А комікс Тома й Джері
в руках уже чомусь.
І конче в Кончу-Заспу
мчить виклик-клавесин:
забув навіщось паспорт
від плеєра один.

- Так де на мапі гори? -
знайомий чути тон.
І зводить очі вгору
рингтонів чемпіон.
- Квадратні Губки-Боба
негожі нам штани.
Ну що це за особа,
як нижче брать спини?
А в мене ось - півкулі,
а це - меридіан...

І тут усі відчули,
який на подих стан.


3.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Прокидається в серці неспокій,
Коли плач обертають у сміх.
Коли дивляться всі упівока
На страждання сусідів своїх.
Кількість доль нелегких край дороги
Рахувати урвався терпець.
Вже не крики лунають, а стогін
Чую я їх безвісних сердець.
Крім останньої власної гривні,
Чим зарадити можу я їм?
Скільки хворих й убогих повинен
Привести у маленький мій дім,
Щоб онука мене не питала
Соромливо святкового дня:
- Чому більше стає в нас дедалі
Тих, хто втратив людини звання?..

02.05.11.

*-*-*
Не літає і не кряче
Ночі виморений крук,
Сонце в обрії неначе
Зданий донором капшук.

Прилаштовує світанок
Сурми крапельниць у млі
До смерек – пахких горянок,
Буків - славних королів,

Гоїть дню сердечні рани,
Ллє у вени теплу кров
І прудким потоком Сяну
В тьмі зникає стрімголов.

Пародія

Тепер одне і те ж – стою на п’єдесталі…
Ніхто не ставив – дерся сам щодня!
Ото науявляв! Але що буде далі?
Он квіти вже несуть знайомі і рідня…
Вряди-годи писав – то все пішло в фундáмент,
Тут небо близько – як законний приз…
А молодь підпира: “Злізай! – кричать, – Регламент!”
Я вічності не хочу – лізу вниз!

2.05.2011

Пародія

З сусідом в свята добре пригостились:
“Ну, будьмо! – Будьмо!” Певно в сотий раз…
Зелені чоловічки обступили –
То Космос добивається до нас.
Теорія відносності – відстала:
В нас час і простір… що там – вимір свій!
Ми чоловічкам дали трішки сала,
Ну і налили, звісно, по одній!
… Спіають файно, а не знали мови…
О! Знаки посилають нам обом,
Щоб випити за… поле волошкове.
Назад із нашим полетять… гербом!

2.05.2011

Я вірю в Надію, в Любов нескінченну,
В Красу і Добро, Пильність духів недремну,
У Світло небесне і Вeсну зелену;
Та часом я вірю в потугу підземну,
Що морем отрути у світ цей зіслана,
У дотепи долі й насмішки шайтана!
В Нужду і в Убогість, у Біль і в Хворобу,
У муки для тіла і в духа жалобу,
У поділи вічні й самотні кончини!
Бо й зла світ буває також незглибинний!
Даремні вагання — пізніш чи раніше
У зойк переллються снобачень пісні ще!
Нас доля скарала на вічну рахубу
Життя, що веде через муки на Згубу!
Бо меч тому трісне і лютня теж мусить,
Кого шанування чи слава спокусить!
Бо він до одвічної трапив в*язниці,
Яку не здолають його голосниці;
У путах конатиме й в тій чорній ночі
Себе прокляне і впаде він без мочі!
Як зможе колись розірвати кайдани,
То піде блукати, убогий і гнаний,
Чужими краями, сам посеред світу,
Аж вернеться потім у рідну країну
З великої туги — й катівському гніту
Віддасть сивий волос, мов ношу невтримну.
Адже на межі мого лану й борів,
Селянських хатин і шляхетських дворів,
Річок швидкоплинних і ставів блискучих,
Чудових узгір*їв, галявин квітучих
Із черепів друзів, що впали в бою
Чи в чорних льохах погнили на скелети,
Споруджену браму у вічнім раю
Здаля освітляють блискучі багнети,
Там льотні орли повівають крилами,
В аркадах — мерців черепи над стовпами,
Вгорі ж там — кістки, що на сонці палають,
Із брами верхів краплі крові стікають.
У центрі ж — став кат, що тримає топір
І вічно чека: чи вернеться вигнанець?
І вічно пильнує: чи у поле чи в бір
За браму тікатиме будь-який бранець?
Щоб цих не пустити у рай батьківщини,
А тих відігнать од свободи країни.
Отож, як невільні біжать звідусюди,
Він їх зупиняє і сковує в пута,
Залізними кігтями рве їхні груди
І голови ріже; і кожна, зітнута,
Не йде засинать до земельного лона,
А буде скрізь верхом, де стане колона,
Чи цеглою більше для арок склепіння!
Щодень отих поверхів там прибуває,
Які виростають з живого каміння,
І кожен здаля у блакиті палає.
Колони мерців щораз вище летять,
Горішніше блиски багнетів мигтять —
І так в небеса тую браму підносять,
Що ґрунт мій братів моїх кров*ю ізросять;
На ньому з кісток пересохлих людських
Карбований напис щодень більш видніє,
Щодень він грізніше над світом чорніє
Сповіщенням світу: "Межа це турбот всіх!"
Співаче тепер, і поет не без вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Ти, зіркою духа на лобі знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!
Поглянь: яке в брамі тобі віщування?
Бо як у грудях тої думки не здушиш,
Що крил віковічних твоїх виглядає
І згуби твоєї в молінні жадає,
То голову скласти в цій брамі ти мусиш!
Коли ж зі страху перед долею втрати,
Загасиш вогонь, що в душі пломеніє.
Не смерті рука, а ухвала до страти
Хробачно зів*яле чоло твоє зриє!
У серця провалля пісні твої збиті,
З*їдять твоє серце, мов яди розлиті,
Хоч житимеш ти в світі цім поміж люди,
Нестимеш розплющені в сонці повіки,
Воістину вмер — і умер ти навіки!
Ніхто вже ім*я твого більше не збудить!
Тому ти помер, що у темряву вічну
Не смів полетіти на всю життєсилу;
Ти враз оминув цю тілесність довічну,
Бо в гріб не хотів залягти лиш на хвилю!
Й, злякавшись, тремтливий над прірви порогом,
Ти — менш, ніж людина, хоч міг бути — Богом!
Із лютнею йди ген в руках, що приспана,
Сповита в саван забуття величавий,
Понад океаном віків, полум*яна
Там лампа споминна на мoгилках слави.
А з моря того і могил, що без ліку,
Мерців глас великих встає і волає:
"Чому маєш в*ялу, нікчемную пику?
Що вроду колишню твою так долає?"
Й, почувши, впадеш, як людина бліда,
Востаннє цілуючи їхній кістяк,
А голос повторить: "Тому є біда,
Хто впав зі страху в пустирі небуття!"
Чекає на тебе ганьби тої доля,
Коли ж не бажаєш — то смерть чи неволя!
Тож лютню настрой — бо на похорон треба,
За меч ухопися на битву даремну,
Бо скоро відкриєш ти серце до неба
І виймеш із серця тут пісню таємну,
Що послана в скаргу до царствій ворожих
З могильних братів до батьків твоїх Божих.
Та глянь! Звідусіль світло сонця марніє,
Крайнебо вже блідне, а небо мертвіє,
Сто вихорів зверху, зірвавшись, шаліє,
З тіней злокриваві видіння зринають
І брязкіт кайданів тобі запевняють!
Потрапиш в таку ти завісу нічну,
Так стане довкола усюди чорнотно,
Що, хоч ти раніше співав про весну,
Що, хоч ти кохав, про любов не згадаєш,
Хоч вірив, та не зрозумієш ти віри!
Захоплений в танцю пекельнії вири,
У вроди богах навіть сумнів ти маєш!
Лиш рештки побачиш: то браття твої,
Їх сині мечі, їх крові ручаї
Пливуть, а на пагорбах світу похмура
Й самотня — поглянь! — стала ката фігура!
Сокиру піднесла у вихрів завії
І нею — поглянь! — показала на небі
Ті зорі, що гаснуть в останній надії!
Як велет, він сходить й ступає до тебе!
Не вклякнеш ти й не затремтиш в ту хвилину;
І колом усі, що з могил, хороводним
В свою кров один упадали за одним;
Як падали, що то тривога — не знали:
Пихато на ворога так поглядали!
Біль смерті минає — ця хвиля відлине;
Тепер ти назавжди, хоробрий і сущий,
З могили прийдеш — молодий, невмирущий,
Лиш прах твій в могилі колишній загине!
І в вдячність людська твого імені зримі
Поставить ознаки в небесному Римі,
Де всім, хто з чуття полягали палкого,
Для світу прославлення й блага людського,
Споруджують пам*ятники, ніби в казці,
На сходах віків — видно їх здалека,
Щоб хвиля часу — безупинна, легка,
Спинилася там, де ясніють звитяжці!
І час там стає, ніби дивиться, слуха
І дивною піснею, вічним прозрінням,
Слізьми поливає ті статуї духа,
Що зроблені не мармуровим камінням!
Співай же тепер, о поете мій вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Хоча на чолі знаком смерті знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!