Гребінчиком вітру
Косички дощу
Сумно розчісує осінь
Деревами світу
У мріях лечу
За остигаючу просинь
В тенета яскраві
Бабусиних літ
Душею заплутався б радо
У сонячній славі
Залишити слід
Дневі новому на спадок
Зеленому скільки
На щастя не жди
У мідь закують клепачі
Любитиму гілки
Домівку завжди
І вмру золотим на корчі

2011

Схилила голову калина ,
Сховала очі від людей,
Від сорому уся горіла,
Як він знімав з плечей трофей.

Немов гусак шипів на троні ,
Підтягши шию в висоту,
Помахував крильми бездільно,
Топтав калину молоду.

Йому байдужі грона крові,
Одяг вишиванку нову ,
Зробив картинку із калини,
Все більш душив її, живу.

Садив берізки де попало,
Щоби калину заглушить,
І хизувався, що у поле,
Орел двоглавий прелитить.

Забув гусак , орел не пара,
Для того хто покидьки їсть,
Поки збиратимеш помиї,
Орел господар! А ти гість.

Підуть дощі, геть змиють сором,
Всміхнеться сонце золоте,
Гусак забудеться народом,
І знов калина зацвіте.

_________________

я знаю Вас давно, вітаюсь з Вами,
як наші погляди зійдуться ненароком.
Ви - віртуоз, Маестро всіма знаний.
а поруч з Вами - муза синьоока.
її ніхто не бачить - тільки Ви,
замріяно всміхаєтесь очима...
чому Ви тут? я певна, Ви б могли
концертувати у театрах Відня й Риму.
на площі серед міста - мій скрипаль:
вже сивий, а в очах горять зірки.
в футлярі скрипки - дріб’язок, на жаль, -
безсмертя музики у серці на віки...

Зато я знаю, кто мой враг,
И враг во мне не дремлет тоже,
Не дай мне Бог шагнуть в овраг,
Предав себя соблазнам дрожи.
Не дай мне Бог, переступить
Чрез кровь и жизнь, кого – не важно,
Мне надо быть! Уметь любить –
Я тоже научусь однажды.
Греховно начиная день,
Я мысленно безмолвно каюсь.
И что теперь? А что теперь?..
Нависла тучей чья-то зависть,
Мое презрение и суд,
И паполняет осужденье
Души сосуд…души сосуд –
В нем ангел, демон, неуч, гений…
Перелистала, что вчера
Мне показали силы свыше,
И у вечернего костра
Моя рука без пауз пишет.
Герой – он тоже человек
Обетованной, плодородной.
Короток век…но вечен след
Души от тьмы свободной.

Спи, моє мале дитятко,
в морі перших чистих снів.
Твоя казка - на початку:
безліч мрій і світлих днів.

Спи, моє таємне сонце...
Спи, краплиночко тепла...
Ти б вмістилась на долоньці,
моя крихітко мала!

І коли дарують квіти
під щасливий спів птахів,
І коли блукаю світом,
загубившись між шляхів, -

чи не ти мені крізь тишу
усміхаєшся здаля?
О, народжуйся скоріше,
ніжнокриле янголя!


лютий 2009

Ми ходили з кумом в бар
Пити вчора пиво,
Але в барі хтось на кума
Подивився криво.
Я не заздрю тому „хтось”,
Бо, дякувати куму,
Він не зможе весь той вечір
Згадувать без суму.

Сир-сир, пармезан,
Пармезан, сир-сир.
Сир-сир, пармезан,
Пармезан, сир.


Кум мій дуже толерантний-
Мухи не зобидить,
Але дуже кум не любить
Як хтось щось зажидить.
Куму ж треба небагато:
Пиво і до пива,
І тоді він не учудить
Ніякого дива.

Випили ми з ним по гальбі,
Випили по другій,
І до нас тут підсідають
Дві якісь подруги.
Видно, хтіли шури-мури
З нами закрутити,
Але кум не любить як
Заважають пити.

Ми тих дівок відшиваєм-
Відстаньте, корови!
Бачите, шо в нас із кумом
Серйозні розмови.
Ми рішаємо проблеми
Світових масштабів!
А ті курви підзивають
Двох якихось гадів.

Кум служив у десантурі
Ше за есесера,
То набив він писки дурам
І їх сутенерам.
Будуть тепер пам”ятати
До смерті, скотина,
Як підмішувати людям
В пиво клофеліна.

07-04-2011

Не уж то я такой уместный
Бродяга в мире этом злом?
Моя робота- вор кудесник,
Мое призвание – челом
Оббить порог сей государев.
Удар! Ударенный, поймали….
Так есть? Так ни за что! Буранил,
у княжьей клетке…но сломали.

Так ли моя душа спокойна?
Зачем так жить? Солдаты стройны
Под руки…и рутеном хлещут,
Бродяжье сердце боль поместит,
Терпеть,терпеть и тихо молвит
Сокамерник душой задорной,
Проститься из собою вновь.

Ведь завтра казни каты-тучи
Укроют солнце, серость мучит,
Приказ государев проллеться,
Народной речи шут запнется,
До точки пастью прокричавший,
И не в одном глазу прощавший,
Так приговор мне огласит.

Не уж то я так неуместный
Бродяга в мире этом злом?

Коротка просинь – світлий шарфик дня –
Щоранку тонший, легший клаптик неба
До скроні висне й, може, так, як я,
До тебе тулиться і думає про тебе.

Коротка мить – ти допиваєш чай,
Терпкий, як світло вітряне, ранкове,
Гортаєш книжку наспіх, й знову я
Від тебе не змогла відвести погляд.

До вечора! – смієшся, і мені
Коротким щемом синь і сум зійдуться...
І доня щось малює на вікні,
І крапля сонця плаває у блюдці.

...очистить бы мозги от избытка информации,
а сердце - от ненужных чувств...
...найти бы клавишу конфигурации
и все - кэш памяти Вашей пуст...
...скачать бы новой, красивой истории,
и фотографий побольше найти...
...и избежать той плохой траектории
нами пройденного пути...

2010

Тихо гасне палаюче небо,
Забирає з собою життя...
Ну а нам хвилюватись не треба -
Ми відходимо у забуття.

Леді Ніч за вікном вже панує,
Перші зорі запалює нам.
Вітер стих, він давно не лютує,
Віддав волю свою небесам.

У кімнаті ледь вогник жевріє -
Догоряє остання свіча,
Освітити закоханих мрії
Свічі Місяць ще допомага.

Срібним сяйвом омиті тіла
Віддаються в обійми сваволі,
Забирає в полон неземне почуття,
Нас коханням пов"язує доля.

Пристрасть вже розпалила вогонь,
І крім нас вже нікого нема,
І під дотиком наших гарячих долонь,
Розтають розігріті тіла.

Ніби в мареві снів
Від двох тіл наших тінь
Розпливається наче вода,

Без ніяких затій
Чи корисливих мрій
Переплелися наші тіла.

Лиш п"янкі почуття,
Їх густий аромат
Переповнює наші груди.

Лиш незвичне тертя,
Є всередині нас
Що гріхом називають це люди....

2009

Десь дівається день, в небі місяць жевріє...
Прокидається ніч по ту сторону стін...
Десь будинок той є, де збуваються мрії,
Серед вулиць вузьких, між туманних обійм...

Куди ділось те світло, що вказує шлях?
Що ми будемо далі робити
З болем в серці, що наче той встромлений цвях,
Відбиває в нас здатність любити?...

Просто прагнути чуда - для нас вже не нонсенс,
Це вже краще ніж горе з розбитих надій.
Де ж знайти той чарівний будинок під сонцем
Серед інших, холодних, небесних світил?...

По ту сторону стін ніч продовжує жити...
День скінчився давно...прокидаюсь...зоріє...
Скільки треба ще вулиць мені обходити,
Щоб знайти той будинок, де збуваються мрії?...

2009

Ти пішов...
Знову серце забилося в такт,
Очі сяють тепер яскравіше!

Ти пішов...
Я залишилась жити, це так,
Я люблю це життя ще сильніше!

Ти пішов...
Ти нарешті покинув МІЙ світ!
В тебе інша тепер, я це знаю.

Ти пішов...
Не важливо усе це мені,
Хоч недавно казав ти: "Кохаю!"

Ти пішов...
Іодненьким цим фактом я тішусь,
Хоч останні слова твої досі слух ріжуть...

Ти пішов...
Я нарешті уже не твоя!
Залікувалися спогади часом.

Ти пішов...
Та настала й без тебе весна,
Веселіша, ніж ми були разом.

2009

мені би сьогодні важкого меча і пляшку
і чорних чортів напоїти
а потім роздерти
сніги як і я відверто прямують до смерті
під радісну пісню дурної весняної пташки

розхристана ніч кидає голодний погляд -
вгризається в місяць
виє на час на простір
слова що на смак і на дотик здаються гострими
лишають у горлі тонкі як од шовку розрізи

ти віриш у втечу ти думаєш Там зустрінуть
зігріють вином загорнуть в овечі шкури...

...ретельний годинник залишившись круглим дурнем
нервово в куточку гостритиме чорні стріли

Приходь додому, в наш маленький спокій.
Я зацілую сум твій, губи, рани.
Хай не лякають нас ворожі кроки,
Не бачать мами.

Відкинь кастет, я витру кров з манжетів,
Помию коси в череді і м’яті,
Сховаю у серванті пістолета
І підем спати.

Жилаві руки, і пульсує в скронях.
Ти на часинку у своїй фортеці.
Щока – як жар, рука в твоїй долоні.
А ти - у серці.

Шалена перекупка - пристрасть підмішую в ніжність.
Торгую думками ,розгортаю стрічечки мрій.
Метеликам сумно. Вони викликають розбіжність
І вже поміж нами розлито отруйний напій.

Малі серіали у вікнах .Мені не дістати
на продаж ілюзій і радощів – тільки нудьга.
Обабіч обличчя конають комп’ютерні грати
А там , на стіні ,знавіснілий уламок Дега.

Платівкою щастя закриюсь сьогодні від світу,

Косметика «Ейвон», поличок залізні хребти.
Розсипане сонце – остання істерика літа.
Як добре ,що поруч зі мною здивований ти.

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер
Горнеться світанням до вікна,
Обійма в саду пожовкле віття,
Маревом сполоханим зника.

Голос мій – тобі далекий гомін,
Відчай мій – в тобі кривавий слід.
І кружляє віхолою в домі
Безнадія стільки сотень літ!

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер,
Давня сповідь вічних покаянь,
Та нема пекельніших на світі
Дивних слів приречених зізнань.

Як хочеться собакой стать,
Великим, злим і волохатим
Шоб всіх кицьок-котів ганять,
У парку під забором спать.

Тоді б я тих тварюк гібрідів,
гламурних педиків-сусідів
Зубами крепкими, як сталь
Перетворив на інвалідів..

Я б гордо бігав по алеях,
Сторожував вночі в музеях,
І завивав Mademoiselle Nobs,
Як в сємсят першому в помпеях

Як буду бігти в сєнтябрі
Через шулявку, весь в багні,
То зловлять мене кляті негри
І поховають в шаурмі.

А як покриюсь лишайом?
Як дядько вліпить костильом?
Як переїдуть жигульом?
А як прийдеться спать з бомжом?
Карочє шось сплошний облом.
Можливо краще стать бобром?

Ой дідусю, дідусю, сивая борідка,
Чом ти мене не любив, як була я дівка?

«Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні».
« То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?»
«Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?»
« А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...»
«Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...»
« І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...»
«То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...»
«Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?»
«Любив її головою,
А тебе – всім серцем».
«Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна».
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір’ї в «жмурки» грала
Безжурна малеча.

Не так легко – скільки взяв до голови,
а тепер – хоч бийся в груди, а лови
звірину, що топче серце кожну ніч,
залишає недотопчене мені.

Не так вітру – скільки піни з перемін,
просто з моря, що по вінця чаш колін.
Терня світла. Біль по пам’яті гребе
сіно слів – суху потраву для небес.

Не так стріхи – скільки втіхи у сльозі
від пера – чорнильного гасила зір.
Хай стікає паперова білизна,
проступає крізь безмовність чужина.

Не так плахи – скільки розмаху й біди.
Знав би де – не клав би голову туди.
Очі світу – і для круків і для ніг,
повен рот набрав дощівки… і побіг.

Як-не-як – поета видно по віршу,
але я – не він, бо римами грішу.
Не так риму – скільки скошене прогріб,
аби вам – на око, Богови – на хліб.

6 Квітня 2011

І Його розпинали, як всіх.
Хоча, ні - в Нього "важча" провина,
Він "розбійник", який прорік,
що насправді є Божим Сином.

А такого юрба не проща,
їй не треба месій-пророків.
Коли брязкає сріблом душа,
до покути - ще тисячі років.

Скільки знаків з небес було!
Почорніло сонце від болю.
Він молився, прощаючи зло
всім, що сліпо чинили сваволю.

І смиренно поніс свій хрест
за гріхи людські на Голгофу.
...А на третій день Він воскрес.
Чи прозрів хто з юрби хоч трохи?

2007

***

метелику мій
я знаю
коли блискавицею
час влучить у мене
і я
засвічуся так
що очі заплющу від жаху –
ти прилетиш
і збиватимеш
вогонь
з мого даху
*

Гуляє місяць в зорянім готелі,
гвоздикою сузір'я на тарелі.
У срібну чару наливає ніч ця
терпкі, медові пахощі по вінця.

Нічний володар дивного сопрано
клавіатурить forte і piano
на всі лади натхненно, віртуозно
своїй улюблениці аrioso.

І я закохана. Зайшлося скерцо
грайливе, щойно випещене серце.
Метеликом розніжилось у лоні
твоїх долоней, ніби на осонні.

2011 р.



Переклад з української Світлани Груздєвої

http://www.stihi.ru/2017/02/12/7428

Гуляет месяц в звёздчатом отеле,
Гвоздикою созвездье на тарели.
Вино в ларце серебряном навечно
Медовый аромат хранит по венчик.

Ночной владелец дивного сопрано
Клавиатурит forte и piano
На все лады, легко и виртуозно
Любимице единой, аrioso.

Я тоже влюблена. Изныло в скерцо
Игривое балованное сердце
И мотыльково нежится в затоке
Твоих ладоней, как на солнцепёке.

Захід
спалює минулий день,
схід
запалює минулу ніч,
а тим часом
навіть «дякую» твоє
звучить,
як прокляття...
A я – не плачу:
бачиш?–
це
після слів прекрасних
вже й слова страшні
починають втрачати
сенс.

1993

Сп’яніння - річ для ідіотів,
Так здуру «триста» і колотить,
Секунди щастя, ген, надіюсь.

Сп’яніння...нервам стало прикро,
Як тіло подалось у вихор,
Лиш серцю, сам собі жаліюсь.

Склянка...хоче ще набрати,
Душа так вирветься з-за гратів,
Та не пройде розкішна біль.

Ось так і все, десь там на плоті*,
Чи заночую у болоті,
І знов, і знов, на рану сіль...





Пліт* – житомирське – штахет, забор,огрожа,стовбці,заградка.

Я не просила в тебе слова
Мовчання ріжеш на куски
Навіщо пишеш ти це слово
І повторяєш наші дні

Не хочу знати я про тебе
А ти нагадуєш мені
Що не одна у світі цьому
Десь поряд дихаєш і ти

Прошу: замовкни, не ятри
Ту рану, що зробив не ти
Ти іншу гру собі знайди
Замовкни й замети сліди...

В моїй душі звучить дощу мелодія,
У ній тебе не чую – у тривозі я...
Й самотньо плаче серце в цьому напівсні,
І я стихаю в цім осіннім темнім дні.

В моїм саду лише зів»ялих квітів аромат,
Пожовкле листя й білі пелюстки троянд,
І тільки спогади цілунків на вустах,
Й мого кохання полонений птах...
2010 р.

finita la commedia

Отак було: улеслива й невидима
У краї римськім – давня таїна:
Ранкова мла, і мариться Давидові
Тривожних снів прозора мілина.

...І сталось так: написане – не читане,
За видноколом — Овиду слова:
Коли останній в полі не спочитиме,
Якщо хвилина вічна не спливла...

Нарядилась Осень бусами калины,
В шаль из желтых листьев кутала плечо –
Ведь еще весною так была наивна,
Только целовало Лето горячо…

Дождевые капли – слезы о любимом:
Серьги-побрякушки искрами горят –
С ним весною майской в сарафане длинном
Подолгу стояла, опуская взгляд...

На заре простились – будто бы чужие –
И цыганкой стала на исходе дня.
Рассмеялась звонко, с ветром закружилась –
Пели песню в стане, бубенцом звеня…

Плакала? Конечно. Думала? Забылось…
Ворох палых листьев бросила в костёр.
На ветру трепались кудри золотые –
Черный конь ненастья мчал во весь опор…

Осадча Катя десь знаходить
й показує столичне дно,
де з грошей, вкрадених в народу,
жирує всякеє г...о:
тут і державні казнокради,
й нуворіші усіх мастей,
і обслуговуючі їх гади –
лакуза, гей, халдєй, лакей.
Тут і худіючі обжори,
й московський франт (він же – сексот),
тут і обкурені мажори,
і інвалід гламурних мод.
Тут не жінки, а їх «моделі»
від голоду кістляві й злі,
і їх господарі дебелі –
«вори в законє» й торгаші,
тут вся пластична хірургія –
«підтягнуті» альфонс-орли
і силіконові повії,
і обезжирені курвИ,
«мистець», що присмоктавсь до фонда,
тупі спортсмени-пацани,
«блювонд», що мнить себе бомондом
і безголосі «звєздуни».
В звіринці тім нема людини.
Показуйте нам далі, Кать’,
всіх паразитів України –
кого на вила треба брать.

Колись ухОдниками звали тих,
хто від буденності тікав, від суєти
на вольнії хліба в козацькії степи
здобути славу чи свободу віднайти.
Уходники і зараз є. Це ті –
хто тягнеться всім серцем до віршІв,
тікає від духовної іржі
до образів й думок в світ свята слів.

Що, як сумно стало трішки?
Сумувати ви облиште!
Пропоную вам рецепт
як залагодити це:

Два лимони, дрібку солі,
цукру... Варимо поволі
все на вогнику слабкому:
хвильок десять - та й по всьому!

Доки вариво холоне,
цедру з двох отих лимонів,
цукру склянку, соду з оцтом
(що це - відає жіноцтво),
ще й муки півсклянки личить -
манки треба більше втричі:
добре все перемішати
(не заляпайте ж халата!)
на воді - поки не стане
як густа смачна сметана.
Ще олії грам зо двісті
замістити варто в тісто.
Хай побуде півгодини
(час у справах швидко плине).

Потім форму для тортів
(звісно, хто яку хотів)
обмастити густо-рясно
запашним рослинним маслом!
Позаяк - Великий Піст.

Далі - вже на власний хист -
Наше тісто - на частини,
начинку смачну - між ними.

Випікаємо годину
під контролем без упину.
Двісті градусів. Готово!
Настрій знову став чудовим! :)

Мені сьогодні
Хоч мур, хоч грати,
Незнана легкість
Взяла в полон.
І я долаю,
Що не здолати
Отак з усмішкою,
Напролом.

Здається, крила
Вросли в свідомість.
Маленьке серце –
Аеростат.
І бачу,
Корчиться у судомах
Нав'язник правил і форм –
Диктат.

Кому цю вдячність
За так віддати?
Кого вписати
В посвяту слів?
Звичайно,
Музу мою крилату,
Що має кращий із голосів.

З нами Світлий. Той іще блондин
(він у нас із віршами такий один)!
А усі разом ми золотий, славетний злиток.
З нами Вітер. Правда, уночі
він сидить замріяний і слухає - сичі!
І тут один із нас прокашлявся і каже:"Збиток!"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

З нами Ігор і його вогонь.
Полум'я Рубцову - пиво "Оболонь,
а кінці не в воду - в чоловічу тисне жменю.
З нами Сірий. Він телят не їсть.
Лиш на сік березовий "заробляє" гість.
І тут один із нас навідався у гості: "Зеньо?"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

З нами Гаррі. Сідоров до сліз!
Верштається там, де Андріївський узвіз
серпантинком в'ється, наче норовиста норка.
З нами Третій (здалеку хоча)
Олексій Потапов тундри поуча...
І тут один із нас довідується: "Я - з Нью-Йорка!?"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

І всі, хто з ним спілкуються, пасує йому, кажуть, каска!


5.04.2011

Это лето сошло с ума,
изменяя судьбы итог:
вот порог тебе, вот сумá,
вот развилка тебе дорог.

Хоть разламывай хлеб, хоть вой,
хоть плети макраме из рук –
улыбается синевой
только что отошедший друг.

Пусть печали идут войной –
в битве с камнем сильней вода,
это лето, где мы с тобой,
не закончится никогда.

2010

* * *
Ти станеш іншим …
І затихне смаглява музика руки.
Моїм недосконалим віршем
Впадуть на клавіші рядки .

Лиш місяць опіком багряним
Пожовкле небо заквітча.
Мої вуста залишать рану
На ріднім вигині плеча.

І вже душа – легка пір’їнка,
І вже в очах терпкий азарт ,
І ось уже я – просто жінка,
А вірші – мій торішній жарт.

У сплеск тепла дзвенять акорди,
Єдиний сплеск , нічого більш …
Ти впертий і занадто гордий ,
Та це уже наступний вірш.

2009

Прошедшие по жизни раньше нас,
Мы к вам приходим в скорбный день и час,
Чтоб праху дорогому поклониться.
Стоим у рокового рубежа,
Где пролегла печальная межа –
Судьбою возведённая граница.
Колокола звучат, колокола.
Их музыка печально поплыла,
Разбуженная памятью людскою.
И все преграды на пути круша,
С душою здесь встречается душа
Над тишиной могильного покоя.
Мы помолчим в объятиях тоски,
Так далеки от вас и так близки,
Единой цепи кованные звенья.
Здесь своё слово память говорит,
Свою тропу сюда не проторит
Лишь тот, кто исповедует забвенье.
Да, смертны мы, но беспредельна жизнь.
Она ведёт живых вперёд и ввысь,
До самого последнего предела,
До самого последнего конца.
К добру и счастью тянутся сердца,
Пока нам смерть в глаза не поглядела.
Вы наши корни, наша боль и свет.
Вы на земле оставили свой след.
Пройдя через болезни, годы, войны
В земном костре мы порохом горим,
Настанет срок, мы путь ваш повторим,
И так же будем памяти достойны.

Оце вже день, в пророцтвах і у снах
Дарований мені не раз, не двічі.
Здається, сонце зазирає в вічі
І визріває у душі весна.

Дивлюсь отак за горизонт декад,
За обрій сліз, надії попелища –
Там вогневиця сходить, та все вище –
Понад Олімп духовних барикад.

Промінням вмиті тисячі облич,
Усміхнених, не займаних байдужістю,
І кожному не позичати мужності
Величну долю не впустити з пліч.

Святі імення - не для нагород,
Собі – зерно, худобині – полова.
В колисці немовля лепече МОВОЮ,
І знають діти, що вони – НАРОД,

Таке єдинство. Слово, наче клей.
Будують вежу не для Вавилону –
Своєї віри і свого закону,
В своїй країні для своїх людей.

Вінком терновим пам'ять на чолі,
Горять багаття в присмерках історії.
А віра – вічна. Час її повторює.
Хто в землю вріс, той виросте з землі.

Біля брам лікарні для душі
янголи, перебрані за вбогих,
простягають неба далечінь
поглядам затупленим під ноги,

вирокам закинутим й мутним,
виродкам зухвалим і безшиїм.
Очі наливаються лиш тим
що, коли не вб’є, до п’ят прошиє.

Сонце відмальовується знов,
тінню висихає посходинно
і сіріє на очах панно
матері навколішках й дитини.

Мамин хрестик у руці живе,
дихає крізь пальці. Серцем трусить
дзвін монет... чіпляє за живе
вулицею бавлений Ісусик.

Проминає променадно люд,
псячі очі стережуть і гоять
вірністю з добротного жалю,
мов земля присіла під плитою.

Шість очей, шість вогників надій
ділять сирість, поділяють ласку –
мідних крапель плюски золоті,
проблиски душі з-під криги маски.

Назбирали милості на хліб,
буде свято під мостом без столу...
В кузні серця світло й ковалі
ніч куватимуть для неба голос.

5 Квітня 2011

Крок від проліска, крок від крокусу – ось і примула.
Вітром залишки сну зимового всі повимело.
І питається ряст стривожено: «Хто топтатиме?»
Тихо мрії дерев збуваються квітом-шатами.
Ельфи з німфами ловлять променів теплі хвилечки.
Ніжним співом лунає світом весни сопілочка -
сЬогоденню пташа радіє з тонкої гілочки.

Життя, позбавлене надій,
життя, прожиті для екрану...
В асфальті - зірка, і на ній
п'ять літер втомлених...

Нехай глузує цілий світ:
я усміхатися не стану.
Не погляд - темно-карий лід.
Не теплий вітер, а...

Ролей - мільйон, актор - один:
робота вмить знеболить рану.
Він - Алекс, Нельсон, Константин,
він хто завгодно - не...

Самотня постать вдалині
зника за хвилями туману.
Чому все так? Скажи мені,
чому обрав цей шлях?...

Я відчуваю у душі
потужний подих океану.
Нехай залишиться в вірші
його сумне ім'я...


лютий 2010

Мій голос хрипить нікотином,
Недопалком топчу траву,
На себе давно вже все рівно,
Співаю: «I just want you»

Крематорій нервових клітин
Попелищем укриє журбу.
Хай пробачить, що надто дурний,
Медитую: «I just want you»

Не віддав би ніколи нікому,
Але знаю – собі не збрешу:
Обіцянка стара вже і гола.
І шепочу: «I just want you»

Намалюю на власній шкірі,
На граніті колись напишу
Той дотепний набір із літер,
Безсмертне «I just want you»


5.04.2011.

Виганяю усе наболіле.
Хай іде, хай існує, лиш там,
Де пекельної втоми повії
Продаються на зло ворогам.

Виганяю душевний непотріб,
Самознищення прагну його.
Бо життя на крутім повороті
На моє зазіхнуло чоло.

Виганяю вороже повітря
Із моїх нездорових грудей.
Хай його понесе диким вітром
На той світ, де немає людей.

Там існують лише їхні душі,
Виганяти вже нічого там.
І купається Смерть, ніби в душі,
В помилках, що призначені нам.

Виганяю усе, що любила,
В що так вірила…, прагнула…, йшла…
Виганяю. Бо я ще Людина…
Бо я в іншому щастя знайшла.

представьте, что между Землей, Океаном и Небом
вдруг затерялся маленький дивный город,
в нем каждый домик – где бы он не был –
на удивление близок, знаком и дорог.
массивные скалы, спускаясь почти к прибою,
город собой от мира они застилают,
и голубой Океан, и небо над ним голубое,
и даже звезда над Мадейрой яркая. Голубая.
маленький город уснул в колыбели лагуны,
море его, как младенца, тихонько качает;
ночи всегда на Мадейре теплы и лунны –
блики на стенах домов от воды мерцают…
утром проснется город – умыт и светел –
выглянет женщина через оконце,
выйдут на улицы смуглые крепкие дети,
радуясь спелому Солнцу…



апрель 2008 г.

Я - Чорногуз. Та хочу вити!..
Журба лягає на папір.
Ну не дає спокійно жити
Мені проклятий ювелір.

Очей своїх палкі смарагди
Ти до вітрини не звертай.
Всі ювеліри - просто гади!
А цей - "отпєтий нєгодяй" -

Тиця під ніс тобі рубіна.
Мені ти робиш впертий знак.
А в мене аж дрижать коліна,
І правий вже свербить кулак.

Шліфує він, той змій гримучий,
Сапфір, алмаз, гірський кришталь.
Давай, моя кохана, лучче
Читать "Як гартувалась сталь".

А як од сталі в'януть вуха,
То є "Гранатовий браслет".
... А що вона? Вона й не слуха,
Про що торочить їй поет...

Кажу: не ті у нас фінанси!
І бачу, як зникаєш ти.
Зате які пишу романси
На гордім ложі самоти.

Віддавна стали пасткою людині
склепіння зачарованих кімнат,
де золота старого аромат
навіки вкарбувався в темні скрині.

Повільно йду, ступаю по монетах,
немов торкаю струни арф сумних.
Дивлюсь у сни чудовиськ кам'яних,
що згинули безславно в цих тенетах.

Немає ні кінця, ані початку:
о, скільки зниклих безвісти імен!
Між символів гаптованих знамен
принишкли нерозгадані загадки...

Стою, згубившись в присмерку скарбниці.
Стікають з рук прикраси, наче кров...
Чи житиму, якщо погляну знов
в бездонні василіскові зіниці?


квітень 2009

І ясні зорі, і тихі води -
Князівство миле твоєї вроди.

Моя домівко, мій отчий краю,
І сню тобою, і душу краю:

Земля багата, а люди бідні,
Неначе діти твої нерідні.

І незалежна, і самостійна
Для горлохватів - корова дійна.

Невже терпець твій - гінка раїна?
Велична, славна, ти ж - Україна!

Я назву Твоїм іменем осінь:
Ти приходиш із холодом теплим.
Як вона Ти — сумний і відвертий,
Вдень німий, а вночі стоголосий.

Я назву Твоїм іменем вітер:
Він навчився літати у Тебе,
Хоч ламати і зовсім не треба,
Та ламає поривом всі квіти.

Я назву Твоїм іменем зорі:
Ти ж палаєш у небі вечірнім!
Жодна інша Тобі не співмірна.
Ти ховаєш у сутінках сором.

Я назву Твоїм іменем ранок:
Він солодкий і ніжний на дотик.
В ньому пристрасть і присмак свободи,
Він зализує свіжі ще рани.

Я назву Твоїм іменем тишу,
Хвилі радості й миті мовчання.
Сонне небо і промені ранні
Я Тобою назву і залишу.

Я Тобою назву всі дороги,
Всі країни, закони і дії.
Я назву Твоїм іменем мрію...
Не назву я Тобою лиш Бога.

05.04.2011

 
Кружляйтеся, сонмищами фантомними

Несхибно навмисні зустрічні долини снів
арабески мелодій, дикунські пісні
нестямні фари зі хрипкими клаксонами
віват Парадіз- Парад, Карнавал- Сіті

Бульвари неонові, сліпучі сапфіри
осяйні колісниці, вчені сатири
кабаре- танцівниці храмівниці хіті

За вершницею сенегальського тигра
пекельними саламандрами з-під напалма
довільні привиди, металічні більма

Татуйоване мороком явлення Звіра
на сутінковий вітраж, зимовий кришталь
стягнеться кажаняча волаюча зграя
над брутальні палі, містральні провалля

Піднесе блискавичний меч мессір Парцифаль



L'




 

Не треба нам багато розуміти
мій таємничий втомлений семіте
бо нам потрібні речі найпростіші
замислення і сум і трохи тиші
розбилася на щастя чи на жаль
законів давніх пещена скрижаль
ніщо нас не вбезпечує від спеки
найближчі нам для нас завжди далекі
і наше серце завжди безборонне
супроти тебе хижий скорпіоне
бо сумнів є в отруті твого жала
що манна з неба падать перестала
що почуття невпинно бистротічні
й лише блукання у пісках довічні
що небо подає лихі прикмети
про пошесть що прийде до нас в намети
але занадто складно зрозуміти
всі речі ці страшні й несамовиті
тож нам потрібні речі найпростіші
замислення і сум і трохи тиші
і погляд в споночілі сірі далі
й верблюди мудрі впевнені і сталі