Прошедшие по жизни раньше нас,
Мы к вам приходим в скорбный день и час,
Чтоб праху дорогому поклониться.
Стоим у рокового рубежа,
Где пролегла печальная межа –
Судьбою возведённая граница.
Колокола звучат, колокола.
Их музыка печально поплыла,
Разбуженная памятью людскою.
И все преграды на пути круша,
С душою здесь встречается душа
Над тишиной могильного покоя.
Мы помолчим в объятиях тоски,
Так далеки от вас и так близки,
Единой цепи кованные звенья.
Здесь своё слово память говорит,
Свою тропу сюда не проторит
Лишь тот, кто исповедует забвенье.
Да, смертны мы, но беспредельна жизнь.
Она ведёт живых вперёд и ввысь,
До самого последнего предела,
До самого последнего конца.
К добру и счастью тянутся сердца,
Пока нам смерть в глаза не поглядела.
Вы наши корни, наша боль и свет.
Вы на земле оставили свой след.
Пройдя через болезни, годы, войны
В земном костре мы порохом горим,
Настанет срок, мы путь ваш повторим,
И так же будем памяти достойны.

Оце вже день, в пророцтвах і у снах
Дарований мені не раз, не двічі.
Здається, сонце зазирає в вічі
І визріває у душі весна.

Дивлюсь отак за горизонт декад,
За обрій сліз, надії попелища –
Там вогневиця сходить, та все вище –
Понад Олімп духовних барикад.

Промінням вмиті тисячі облич,
Усміхнених, не займаних байдужістю,
І кожному не позичати мужності
Величну долю не впустити з пліч.

Святі імення - не для нагород,
Собі – зерно, худобині – полова.
В колисці немовля лепече МОВОЮ,
І знають діти, що вони – НАРОД,

Таке єдинство. Слово, наче клей.
Будують вежу не для Вавилону –
Своєї віри і свого закону,
В своїй країні для своїх людей.

Вінком терновим пам'ять на чолі,
Горять багаття в присмерках історії.
А віра – вічна. Час її повторює.
Хто в землю вріс, той виросте з землі.

Біля брам лікарні для душі
янголи, перебрані за вбогих,
простягають неба далечінь
поглядам затупленим під ноги,

вирокам закинутим й мутним,
виродкам зухвалим і безшиїм.
Очі наливаються лиш тим
що, коли не вб’є, до п’ят прошиє.

Сонце відмальовується знов,
тінню висихає посходинно
і сіріє на очах панно
матері навколішках й дитини.

Мамин хрестик у руці живе,
дихає крізь пальці. Серцем трусить
дзвін монет... чіпляє за живе
вулицею бавлений Ісусик.

Проминає променадно люд,
псячі очі стережуть і гоять
вірністю з добротного жалю,
мов земля присіла під плитою.

Шість очей, шість вогників надій
ділять сирість, поділяють ласку –
мідних крапель плюски золоті,
проблиски душі з-під криги маски.

Назбирали милості на хліб,
буде свято під мостом без столу...
В кузні серця світло й ковалі
ніч куватимуть для неба голос.

5 Квітня 2011

Крок від проліска, крок від крокусу – ось і примула.
Вітром залишки сну зимового всі повимело.
І питається ряст стривожено: «Хто топтатиме?»
Тихо мрії дерев збуваються квітом-шатами.
Ельфи з німфами ловлять променів теплі хвилечки.
Ніжним співом лунає світом весни сопілочка -
сЬогоденню пташа радіє з тонкої гілочки.

Життя, позбавлене надій,
життя, прожиті для екрану...
В асфальті - зірка, і на ній
п'ять літер втомлених...

Нехай глузує цілий світ:
я усміхатися не стану.
Не погляд - темно-карий лід.
Не теплий вітер, а...

Ролей - мільйон, актор - один:
робота вмить знеболить рану.
Він - Алекс, Нельсон, Константин,
він хто завгодно - не...

Самотня постать вдалині
зника за хвилями туману.
Чому все так? Скажи мені,
чому обрав цей шлях?...

Я відчуваю у душі
потужний подих океану.
Нехай залишиться в вірші
його сумне ім'я...


лютий 2010

Мій голос хрипить нікотином,
Недопалком топчу траву,
На себе давно вже все рівно,
Співаю: «I just want you»

Крематорій нервових клітин
Попелищем укриє журбу.
Хай пробачить, що надто дурний,
Медитую: «I just want you»

Не віддав би ніколи нікому,
Але знаю – собі не збрешу:
Обіцянка стара вже і гола.
І шепочу: «I just want you»

Намалюю на власній шкірі,
На граніті колись напишу
Той дотепний набір із літер,
Безсмертне «I just want you»


5.04.2011.

Виганяю усе наболіле.
Хай іде, хай існує, лиш там,
Де пекельної втоми повії
Продаються на зло ворогам.

Виганяю душевний непотріб,
Самознищення прагну його.
Бо життя на крутім повороті
На моє зазіхнуло чоло.

Виганяю вороже повітря
Із моїх нездорових грудей.
Хай його понесе диким вітром
На той світ, де немає людей.

Там існують лише їхні душі,
Виганяти вже нічого там.
І купається Смерть, ніби в душі,
В помилках, що призначені нам.

Виганяю усе, що любила,
В що так вірила…, прагнула…, йшла…
Виганяю. Бо я ще Людина…
Бо я в іншому щастя знайшла.

представьте, что между Землей, Океаном и Небом
вдруг затерялся маленький дивный город,
в нем каждый домик – где бы он не был –
на удивление близок, знаком и дорог.
массивные скалы, спускаясь почти к прибою,
город собой от мира они застилают,
и голубой Океан, и небо над ним голубое,
и даже звезда над Мадейрой яркая. Голубая.
маленький город уснул в колыбели лагуны,
море его, как младенца, тихонько качает;
ночи всегда на Мадейре теплы и лунны –
блики на стенах домов от воды мерцают…
утром проснется город – умыт и светел –
выглянет женщина через оконце,
выйдут на улицы смуглые крепкие дети,
радуясь спелому Солнцу…



апрель 2008 г.

Я - Чорногуз. Та хочу вити!..
Журба лягає на папір.
Ну не дає спокійно жити
Мені проклятий ювелір.

Очей своїх палкі смарагди
Ти до вітрини не звертай.
Всі ювеліри - просто гади!
А цей - "отпєтий нєгодяй" -

Тиця під ніс тобі рубіна.
Мені ти робиш впертий знак.
А в мене аж дрижать коліна,
І правий вже свербить кулак.

Шліфує він, той змій гримучий,
Сапфір, алмаз, гірський кришталь.
Давай, моя кохана, лучче
Читать "Як гартувалась сталь".

А як од сталі в'януть вуха,
То є "Гранатовий браслет".
... А що вона? Вона й не слуха,
Про що торочить їй поет...

Кажу: не ті у нас фінанси!
І бачу, як зникаєш ти.
Зате які пишу романси
На гордім ложі самоти.

Віддавна стали пасткою людині
склепіння зачарованих кімнат,
де золота старого аромат
навіки вкарбувався в темні скрині.

Повільно йду, ступаю по монетах,
немов торкаю струни арф сумних.
Дивлюсь у сни чудовиськ кам'яних,
що згинули безславно в цих тенетах.

Немає ні кінця, ані початку:
о, скільки зниклих безвісти імен!
Між символів гаптованих знамен
принишкли нерозгадані загадки...

Стою, згубившись в присмерку скарбниці.
Стікають з рук прикраси, наче кров...
Чи житиму, якщо погляну знов
в бездонні василіскові зіниці?


квітень 2009

І ясні зорі, і тихі води -
Князівство миле твоєї вроди.

Моя домівко, мій отчий краю,
І сню тобою, і душу краю:

Земля багата, а люди бідні,
Неначе діти твої нерідні.

І незалежна, і самостійна
Для горлохватів - корова дійна.

Невже терпець твій - гінка раїна?
Велична, славна, ти ж - Україна!

Я назву Твоїм іменем осінь:
Ти приходиш із холодом теплим.
Як вона Ти — сумний і відвертий,
Вдень німий, а вночі стоголосий.

Я назву Твоїм іменем вітер:
Він навчився літати у Тебе,
Хоч ламати і зовсім не треба,
Та ламає поривом всі квіти.

Я назву Твоїм іменем зорі:
Ти ж палаєш у небі вечірнім!
Жодна інша Тобі не співмірна.
Ти ховаєш у сутінках сором.

Я назву Твоїм іменем ранок:
Він солодкий і ніжний на дотик.
В ньому пристрасть і присмак свободи,
Він зализує свіжі ще рани.

Я назву Твоїм іменем тишу,
Хвилі радості й миті мовчання.
Сонне небо і промені ранні
Я Тобою назву і залишу.

Я Тобою назву всі дороги,
Всі країни, закони і дії.
Я назву Твоїм іменем мрію...
Не назву я Тобою лиш Бога.

05.04.2011

 
Кружляйтеся, сонмищами фантомними

Несхибно навмисні зустрічні долини снів
арабески мелодій, дикунські пісні
нестямні фари зі хрипкими клаксонами
віват Парадіз- Парад, Карнавал- Сіті

Бульвари неонові, сліпучі сапфіри
осяйні колісниці, вчені сатири
кабаре- танцівниці храмівниці хіті

За вершницею сенегальського тигра
пекельними саламандрами з-під напалма
довільні привиди, металічні більма

Татуйоване мороком явлення Звіра
на сутінковий вітраж, зимовий кришталь
стягнеться кажаняча волаюча зграя
над брутальні палі, містральні провалля

Піднесе блискавичний меч мессір Парцифаль



L'




 

Не треба нам багато розуміти
мій таємничий втомлений семіте
бо нам потрібні речі найпростіші
замислення і сум і трохи тиші
розбилася на щастя чи на жаль
законів давніх пещена скрижаль
ніщо нас не вбезпечує від спеки
найближчі нам для нас завжди далекі
і наше серце завжди безборонне
супроти тебе хижий скорпіоне
бо сумнів є в отруті твого жала
що манна з неба падать перестала
що почуття невпинно бистротічні
й лише блукання у пісках довічні
що небо подає лихі прикмети
про пошесть що прийде до нас в намети
але занадто складно зрозуміти
всі речі ці страшні й несамовиті
тож нам потрібні речі найпростіші
замислення і сум і трохи тиші
і погляд в споночілі сірі далі
й верблюди мудрі впевнені і сталі

Нам родная земля
По наследству завещана,
Через чёрные годы
По ней мы прошли.
И пока на земле
Есть Прекрасная Женщина,
Нам не надо иной,
Самой лучшей, земли.
Оглашают века
Ярославны рыдания,
А в глазах отраженье
Речной синевы.
Всё отмеряно ей:
И любовь, и страдание,
Материнское счастье,
И горе вдовы.
Не пытайтесь понять
Её душу бездонную.
Её нежность и верность
Преграды прервут.
А поэты её
Называют Мадонною,
А мужчины до гроба
Любимой зовут.
Снова ветры подуют
И тучи закружатся,
Но в душе не погаснет
Надежды свеча,
Если в сердце вливает
И силу, и мужество
Та, что рядом стоит.
У мужского плеча.

Візьми в долоньки дитинко,
Сонячних променів краплинку,
На щічку посади гратися,
Тобі потрібно гарно сміятися.
Сонечко посміхатись допомагає,
Лихо, хвороби, смуток відганяє,
Ніжкам дай погратися,
Вони теж бажають сміятися.
Від сміху дитячого Сонце радіє,
Зло в Землю тікає, горе сивіє.
Смійся дитино, рости що хвилини,
Спіють суниці, чорниці, солодка малина,
Сонечко ягідки в радість одягає,
Тепер дитя здоровим зростає.
2005р.

Цвинтар для мрій, їх багато лежить під хрестами.
Цифри на дощечках - смерті і дні, і роки.
У самоту і у братські могили лягали,
З ними прощалися мовчки і клали вінки.
Світлим надіям відкрита у темінь дорога,
Мрії померли, згоріли і дим сизий ліг.
До сатани не звертались, а тільки до Бога,
ще не почув молитви і бажання усіх.
Реквієм в тиші луною звучить по довкіллю,
Мріям розтерзаним пухом хай буде земля.
Я незабудками горбики рясно засію,
Ще і барвінок вперемішку – символ життя.

Сум і печалі розбурханий вітер розвіє,
Хмари свинцеві народять прозорі дощі,
Змиють намул і відродять нам вічне, нетлінне,
Будем боротись, у нас ще кипить у душі!
25.03.11р

Ой за двором за новеньким
Брала вдова льон дрібненький.
Вона брала, вибирала, тонкий голос подавала.
А там козак сіно косить, тонкий голос переносить.
Кинув косу в долиноньку, а сам пішов додомоньку.
Українська народна пісня


Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідлав коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Вже майже місяць як весна:
довкола пахощі розлито -
в черговий раз мені вона
рожевим намалює квіти.

Щемить краса тендітна ця,
коли іду крізь люд безлика.
Торую шлях по манівцях,
прошу, щоб ти мене покликав.

Іду, не зводячи очей.
У грудях завше бракне кисню:
не бачить серце - й не пече,
як оглядаються навмисне.

І тільки ти - не омини!
Квітчає зустріч білий цвіт...
Посеред величі весни
згадай мене, поглянь услід.

І підійди, і посміхнись
так само лагідно-привітно,
поглянь на мене як колись,
ввімкни "на повну" дивне світло.

Не бійся осуду й біди:
побач мене - легку й крилату!
Віднині буде назавжди
четверте квітня, пів на п’яту.

Щось варварське було в його руках,
Якесь свавілля у жагучих рухах.
Я говорила, він мене не слухав
І рвався вдаль, неначе дикий птах.
Він рвався із обійстя, із тепла,
Кричало серце у холодний грудень,
Пекло і розпиналося у грудях,
І погляд розтинав, немов стріла.
А ніжність захлиналася на дні
У танці поневоленого ритму,
І я впивалась в губи, як в молитву,
Аби не залишатися одній.
Він вільним був, як тисячі вітрів,
Він не чекав, не сподівався жертви...
Я знала: відпустити – це померти,
Та не шукала непотрібних слів

2003

*
Ты придёшь в затуманенном платье,
Перламутровый блеск на губах.
Улыбнёшься и скажешь некстати
О весенних тоскливых дождях.

А ещё, по мелованным стенам
Паутинку на палец собрав,
Бросишь взгляд удивлённый и пенный
Вдоль проёма простуженных рам.

И, паркет засоряя вещами,
Заметая следы за собой,
Будешь плакать в подушку ночами,
Прикрываясь чужою рукой.

Піддослідні думки побриті наголо.
Шукають вчені ознаки людини.
Вивчають душу скальпелем і лазером.
А в мене є пояснення для сина:
«Ми всі, насправді, трішечки, та ангели.
До речі,за природою ми звірі.
Не випускай в час гніву гострі пазурі,
І не показуй іншим ікла білі.»

Зрадники
Ода Ані Герман і тушам депутатам.


Ода Ані Герман ітушкам депутатам


Баба Фрося, Ану Герман
Параскою назвала,
Бо як була при радіо
То гарно співала.

Тепер продалась за мільйонне
Хвалить владу і регіони
Міняє різні парики,
Сукинки різні, шеніони.

За гроші все можна купити
З потрохами продатись теж
(від Юди зрадники повелися)
І в зраді в них немає меж.

Між депутатами повелися
зрадливі туші
Про них кажуть,вже тепер
Що у них вонючі душі.

Зів'яне зрадлива слава
І обірветься їм вінець,
Як лайну продажному
На смітнику їм кінець

4 квітня 2011

Слободський Г

прилетіли знов голуби
літній дощ іти перестав
я тебе уперше любив
очі цілував і вуста

трепетно і ніжно було
ще на крок ступити вперед
бачити спітніле чоло
і волосся липовий мед

рухалась кімната немов
субмарина в тихих морях
двічі подзвонив і пішов
листоноша стомлений птах

на подвір"ї грались коти
синім наче небо м"ячем
їздили машини а ти
дихала мені у плече

струмом від руки до руки
захмелілі ми не вином
діставав сусід цигарки
скоса поглядав на вікно

сонце залишало сліди
теплим зайченям на стегні
літо починалось і ти
вперше починалась в мені

Lacrimosa dies illa... Кожен день
пропікають наскрізь звуки вібрафону.
Не коштовні краплі - сльози: дзень-дзелень...
Не впізнаєш номер мого телефону.

Світла сукня, строга зачіска... Змогла
вийти з ряду, щоб до мрії бути ближче.
Між бровами зморшка болю пролягла:
погляд вгору, а увага - трохи нижче.

Lacrimosa... Ще невидима сльоза
dies illa... того дня сушила очі.
qua resurget... Воскресила, мов роса,
ex favilla... попелясті сни дівочі.

Що, маестро, вже не весело, мабуть?
Обіцяв же, повертаючись додому,
що й мене навчиш дивитися у суть
й розчинятись в сяйві сонця золотому.


березень 2010

Я знов позву тебе. І в тиші
Своє кохання заколишу.
Й тобі, знайомому такому,
такому ідеально – неземному,
Писатиму свої вірші.

І щось воскресне у душі.
Я щось покину в сірім дні,
Й співатиму тобі свої пісні
Допоки не прокинусь! Знову й знову!

Забуду це невтішне, невловиме слово,
І тільки поцілунком, дотиком нестримним,
Усім, чим зможу, поки не загину,
Я малюватиму тобі своє кохання!
Допоки не народиться останній
Мій подих-погляд. І зітхання
Не зрине тихо з твоїх вуст.

Й щоб ти мене ніколи не забув,
Я вітром даруватиму тобі любов,
Щоб пам’ятав мене. І знову... знов!!!
Любов мені свою, і пристрасть, і кохання –
Віддав уперше. І востаннє.
2008 р.

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву.
Щоб дорогою не билася
В пакет од відчаю,
Не хапала міського повітря
Губами спраглими,
Не дивилась на мене щоб
Очима круглими…

Ці очі надовго ще в душу втупляться,
Ці очі довго ще мене молитимуть:
На столі кухонному,
На плиті розжареній,
На тарілці,
Золотом розмальованій…

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву,
Щоб я, тріпотливу її, не клала
У холод і темряву морозильника…
Щоб не дослухалася під дверцятами,
Чи б’ється хвіст її, чи уже
Остигнув…
Щоб не таїлася ночами мерзлими:
Чи б’ється серце моє, чи уже …

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву,
Щоб довго не нудилася у цеберці, -
Сім літрів простору,
Щоб не затягувала мене у себе
Ця доля риб’яча,
Не задихалася вечорами
В німім безвиході…

Усі ми добрі. І я також.
Рука підніметься?...
Мені ось цю, що підплила -
З червоним хвостиком…
Я відвернусь. А ви - продайте…
8.03.11

Солоні дощі починались без блискавки й грому.
Удвічі важкою ставала убита печаль.
Вареничні душі спішили із дому Додому.
Одні були з вишнями, інші ржавіли, як сталь.

Коня не було у Чумацького Шляху над нами.
Чи вкрали сусіди, чи, може, свої пропили?..
Підпанками легше.
Та важче назватись панами,
Налившись сивухою, наче печаллю калин.

З чужими панами, під культом безбожності й мату,
Живемо, існуєм з глибинними мінами душ.
Все важче і важче обходитись без автомата.
Все легше і легше піснями накликать біду.

Душа ж не вмирає.
Душа засинає, як вітер,
Вином полиновим упившись
І голосом зір.

А як засинає – тоді вже не гріє, а світить.
Не гріє, а світить,
Мов шкіра, протерта до дір.

Ходит женщина по свету.
Вы не раз её встречали,
Проходили торопливо,
Бросив беглый взгляд едва.
Для неё я собираю
Вечерами и ночами
Несравненные сравненья,
Драгоценные слова.
Закричит полночный поезд,
Мне про отдых намекая,
И уснёт усталый город
В жёлтых пятнах фонарей.
Ходит женщина по свету,
Для неё я проникаю
В тайны звука и глагола,
В лабиринты словарей.
Она манит и тревожит,
Как звезда Кассиопея.
Без неё мои порывы
Безнадёжны и глухи.
До весеннего рассвета
Я надеюсь, что успею
Звонких слов собрать копилку,
А затем отлить в стихи.
Я живу большой надеждой,
И не вижу в том секрета,
Что однажды, на закате
Замечательного дня,
Сядет женщина за столик,
Развернёт она газету,
Прочитает эти строчки
И узнает про меня.

коли б’ються об щоки темні слизькі хвости,
відчуваєш: ця ніч безводна, а більш – бездонна,
відчуваєш в плавцях наспинних мости понтонні,
ті, які пережити – неначе переплисти…

коли роки задкують, неначе дрібні рачки,
а в очах запікається місяця чорне срібло,
з прибережних коряг ти минеш у нічне безриб’я,
розігнувши ці води, неначе потрійні гачки

щоб відчути: ці ріки, ці верби, усе це – ти,
щоб молитись, допоки стане тобі безсоння,
за рибалок нічних і важкі, ніби час, понтони,
доки спини сомові будуть цей світ нести

(переклад)
Ти про любов мені тихенько розкажи.
Тепло сердець і ніжний трепет збережи.
Любов прийшла…
і відійшла.
На все життя нам наші душі обпекла.
Чому таке кохання ми не зберегли?
Хто винен тут – чи я, чи ти?

В спекотний вечір ми з тобою сидимо
і п'ємо темне оксамитове вино.
Твоє життя –
моє життя!
Ту мить ми згадуєм, коли любов прийшла.
Заприсяглись, що збережемо почуття.
Клялася ти. Поклявся я…

Стоїть будинок, як поема
І в ньому сто життів у епілозі,
Спіткнулась моя пам"ять у пролозі-
Як вийшла молодою мама

03-04-11

Талант передається, як хвороба?
Чи може рОдиться він у труді?
Він спадок від батьків?
Чи дар від Бога?
Чи все залежить лиш від вчителів?
Один поет предмети оминає,
занурює у власні відчуття,
і логіки ні в чому не шукає,
абстрактностей нанизує слова.
А інший – майстром є оповідання,
фотографічно він фіксує все,
розказує захопливо й повчально
історії про те, або про це.
У кожного з митців своє уміння.
У кожного із них – своє крило.
На крилах двох тих від буденності тяжіння
ми до осяяння вершини злетимо.
Вже, кажуть, є такі комп’ютерні програми,
які поетів можуть замінить –
вони придумують поеми і романи!
Та хочеться з живим митцем пивка попить…

Хтось думку у вІрші шукає.
Хтось любить словесне повидло.
Для когось щось вперше буває.
КомУсь уже все остогидло.
Не тужся когось здивувати.
Не бійсь комусь здатись банальним.
Продовжуй собі віршувати.
Не перший ти і не останній.
Не бійся повторів, поете.
Буть оригінальним не варто.
Ну, що сказав нОвого Гете?
Чи чим вразив так уже Байрон?
Шекспір сам свогО не придумав,
лиш переспівав десь почуте.
ПопЕред і після Колумба
в Америку плавали люди.

Все продається. Чуєш, брате!
Все продається - батько й мати.
Вже найдорожче розікрали
Новонароджені вандали…
..............................................
Про що шумів старий поліський ліс?
За чим дощами плакав гірко?
Розкутим болем грози розлились.
Історії сумну писали збірку.

Де сосни щоглові сягали зір,
Впродовж століття брали сили.
Під корінь виродки стяли той бір –
Лиш чорториї-ями залишили.

Кривава не здригнулася рука,
В людину вселеному звіру.
Бо навіть вовк далеко утікав,
Коли над дубом монстр підняв сокиру...

Все продається. Чуєш, брате!
Все продається - батько й мати.
Вітчизну зможуть розпродати
Новоклоновані мутанти...

весна наступає на п’яти лютому
(не місяцю) – ворогу найщирішому
із викликом кидає «я-люблю-тебе!»
і тисне – аби він вже щось вирішував

єдину проблему – весни депресію
згадаєш – і нумо стрічати літо
жовтіюче поле уяви пресою
засіяно – сходить і все – не жито!

і що залишається – знов оратимеш
та й то самотужки без жодних радників
і вродить-таки не зерном – лапатими
листками надії – півколом райдуги!

О́браз обра́зи…
У чорному смерть.
В білому обрис пекельної муки.
Терпнуть і пальці, і руки, і дум
Дихання гасне.
Вповзає у звуки.

Ким у сценарій уписано злам
Лінії долі,
Доволі кривавий?
Знов по пустелі запечених ран
Сліз безпорадних
Ідуть каравани.

Котиться колесо схилом життя,
Відблиски лоску креше з юдолі,
Міни минаючи буднів.
А ще
Плавить на олово
Душі господні.

Хочеться вірити в світле,
Але
Світло вітрилом
За вітром
Пливе.


2011

Розлуки вітер дме на нас,
І береги покине радість,
Незчерпні згадки: рідний клас,
Душі залишуть теплу ясність.

В життя доросле "хто куди.."
З травневим дзвоном подадуться.
О,друзі, щастя ви знайдіть,
І не забудьте повернутись.

Пройшли ми з вами триста бід,
Втирали сльози і йшли далі,
Вивчали Стронцій і Хлорид,
Повірте, це ще не всі далі...

Нехай дорога тобі, друже,
Відкриє всі твої бажання,
Але борись і словом дужим,
Ввійди в цей світ - життя змагання.!

Роззирається світ, як по паводку:
Де намул, де – намитий пісок?

…Ще та музика – навіть не в зародку.
І той голос – іще голосок.
Ще не сниться Едіт рідній вуличці.
Ба, і Норберт – іще Натан.*
Не змінити вже місце їх зустрічі,
Та ще кожен із них – не там.
Поміж ними – ще долі і відстані.
Де Париж, а де – Рогатин!
Їй рости ще, як пісні - до істини.
Ще пишається Вюрцберг – не ним.
До війни ще далеко. Й до вічності.
Ще дрімає талант-Голіаф.**
Ключ його скрипковий – не магічний ще.
І вона – ще не та, не Піаф.
В небеса ще їх душі не падають,
Обійнявшись: «Падам, падам…»

А майбутнє – себе уже згадує.
І дивується власним слідам…

2011

Мій притулок – Місто Рим.
Я живу і мрію з ним.

Раз чи два, неначе в Тібрі,
я скупаюсь у верлібрі,
попірнаю у мейнстрим…
і таки вернусь до рим.

Можна – танка, можна –хоку,
мов льодяника за щоку:
посмокчу, а все ж не з’їм –
в них мені бракує рим.

Можна часом ¬– білим віршем,
можна віршем ще вільнішим.
Скільки образів у нім!
Але вірш ковзкий – без рим…

Кажуть, це – простонародно,
й так писати вже не модно,
й хто до рими наркоман,
той нездара й графоман!

Кажуть, що в англійській мові
геть пусті склади римові,
а в китайців – жодних рим
не було й не треба їм.

Тільки в нас-то все інакше!
Скільки рим у мові нашій,
ще не займаних ніким.
Як же можна нам – без рим?!

Я за свіжі слово-мислі,
за метафоричні й стислі,
і за образів нестрим…
Та чому, скажіть, без рим?..

В римах тісно, як у рамці?
Може, просто – більше праці
і (хай метод є старим)
стане вільно в рамцях рим.

Ваблять, мов міста античні,
ритми рим геометричні,
звично з ними – тож ходім:
вічне жде нас Місто Рим!

2011

Бракує пауз,
Немає слів,
Самотній дощ
Давно зітлів.
Мої світи,
Твої листи,
З тобою ми
Давно на «ти».
Нікого тут,
І ноги босі,
Із неба впала
Змокла просінь.
Самотній дощ
Давно зітлів.
Бракує пауз,
Немає слів…

Від сивої річки Тиси-
І до підмосковної річки Клязьми,
А потім – далі, ген до Японських островів по абсцисі,-
Заговорили поети про оргазми.

Раніше, як не було у нас сексу-
Про оргазми говорилося недостатньо й мало.
Хіба що, критикуючи американську жовту пресу,
Компартійні видання щось там трохи писали.

Навіть, описуючи бродвейські прем’єри
І сумнівні цінності Голлівуду,
Ніхто словом „оргазм” не зловживав на папері, в етері,
І я теж надалі не буду!!

Немов на дріжджах ерекції
Зростає оргазмокультура!!!-
Ви думали, що це вже кінець?-Ні!!!
Так само зросла й моя мініатюра!!!

А тепер кожен поет – доктор, спец оргазмології!
Чим частіш вжива слово „оргазм” – тим більш знаний!!!
І замість актуального терміну „нанотехнології”
Вживає ще більш актуальний термін – „онано”.

Оргазмують поети бурхливо-
ГЕТЬ комуністичну патетику!!!!
Відмінимо соцреалізм цнотливий,-
Даєш оргазмоестетику!!!!

Ви не подумайте, я ж не проти оргазмів у принципі,
Хай вже краще оргазм, аніж грип свинячий!
Лишень подивіться –он хлопчик малий сидить,
Він не зна, що таке „оргазм”, і гірко плаче!

01.04.2011

Другий день мої очі сумні й
Перелякані. Мій таємний психоз
Мене страхає - ніби мій, та НЕ МІЙ.
Я не дівчина мрій, не безодня натхнення.
Мої мислі - гарячі, як прірва огненна.
Я світаю вночі, на світанку темнію.
Все що можете ви, я давно вже не вмію.
Все, що хочете ви, я умить здобуваю...
Й прокидаюсь.
Згадаю.
Згасаю...

03. 04. 20011

пародія

Щодень міняю колготи, за місяць напевне всоте.
Дев’ять кілометрів нитки – всього лише сорок грам.
Твій погляд такий колючий - від нього і віндовз глючить,
На кожнім коліні стрíлки… Не віриш? Помацай сам.

Оранжеві, чорні, білі…(а погляди зрозумілі).
Тобі до вподоби “в сітку”? Мій “екс” полюбляв“ажур”…
Чи може тобі “з акрилом”? Чи я без колготок мила?
“Сі-Сі” – то не “Габріелла”. Та я і не Демі Мур.

Дрижу вся в режимі вібро (як добре, що мікрофібра).
Сезонне бажання – сила, синхронне зітхання – рай…
Ці зустрічі – як тортури. Літають навкруг Амури.
Торкаюсь руками раптом… Обручко, не заважай!

Закрили колготки, сорі, заставку на моніторі,
Люблю, зрозумій, Ван Дама, мужчина – очей не мруж!
Під ранок тобі присниться те місце, де ластовиця,
І вже неважливо навіть, чи “Омса”, чи “Мулен Руж”.

Порив, і суцільний ерос! Незручно тут принтер, ксерокс…
Комп’ютерний стіл маленький, і зимний такий, як лід…
На сповідь до шефа завтра! Та я ще і шефа варта!
Кінчається день, як треба! Уперше за стільки літ…

3.04. 2011

Ніч, місто - смолоскип.
Знов пісню хтось співа.
Як до смоли прилип,
так промовля слова.

Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже легка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

Я пішки світ пройшов,
на підприємствах був.
Не полишав розмов -
про "міні" різне чув.
Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже липка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

Сто "о т а к и х!" ночей
хай зачекають ще.
Хай зачекають ще -
ось вийду в селище...
Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже липка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

Бурштинова спідниця
коротка і струнка.
Бурштинова спідниця
занадто вже липка.
Бурштинова спідниця -
як довго ще чекать,
щоб все-таки відклеїти матерію і знять.

3.04.2011

 
Можливо не все, що тобі підкорилося
античним опівднем лункої п’ятниці

У каменях яшми, очима кентавриці
пульсуючи протуберанцями Місяця
кавалер Ланселот у чаду осяянім

Змій оракул & блискавка бестіальна
чарівниця Шалотт зачаклує прощання
білі клапті латаття, печалі вільні

На південному обрії твоєї страти
негамована пристрасть, готичні брами
коридори між викресленими світами

Леопардове хутро, циркові шмати
клеопатрові звірі, птахи фіміамні
хвилі чистого спокою золотисті

Голосами виткана вічність імлиста
у вогневій спливаючи тантаграмі



У/




 

На перехресті рук і ніг
людське єство - душа і серце:
Любов ніхто не переміг -
хоча й розбилося люстерце.

Вона одна з усіх чеснот
переосмислила минуле,
усе невігластво і зло
давно пробачила й забула.

І перемножила мене
на силу слів і досвід моці,
на біль віків, що не мине,
на власний біль у кожнім кроці.

Перенаправила "прости",
переплела всі "так" і "буде",
перечитала всі листи,
не вірить досі пересудам.

Знамена білі - в Небеса -
вона одна не має права.
Тому поглянь - яка краса:
згоряє пурпуром заграва.



квітень 2011 р.

Ну нарешті, о лагідна весно,
Ти прийшла ув обійми мої...
Аж трава усміхнулась чудесно,
Каруселі пташині в гаї

Принесли нам вітри превеселі,
Закрутились вони між гілля…
У розлогій природи оселі
Сонцесяйво співуче гуля.

Плесо озера ніжить грайливо,
Чуть веснянки дроздові сюди.
Пада звуків піднесених злива,
Підтанцьовують риби з води.

2.04.7519 р. (від Трипілля) (2011)

Чи літо бабине, чи вже тепер – сонет,
Вона ж бо й далі сипле Діє-словом,
Не Беатріче, не одна з Джульєтт,
І не Лаура – Баба, промислова.

Її ловили – хто відром, хто – гаком
Петраркові нащадки й Данта слуги,
І замовляли – горе забалакати! –
Понадсучасним віршем, недолугим.

А їй би стиха – завести весільної…
І гопака – аби гули світи всі!
Тоді б зустріла не картеччю – сіллю,
Із хлібом запашним, що аж світився б!

А їм вона – то Баба, то Нібаба вже,
Ну як тут будувать майбутнє райдужне!

В бурном омуте дня городского,
На бетонной тропе городской
Не нашёл я на счастье подкову,
Потерял я душевный покой.

Сколько лет мы о счастье мечтали
Веру в правду несли до конца.
Мы устали, устали, устали.
Жить и верить устали сердца.

Отогрейте мне душу от стужи,
Как бродягу в случайном дому.
Неужели я больше не нужен
На родимой земле никому?

У огня посижу я до срока,
Оживит мою веру тепло.
Мне на этой земле одиноко
Оттого, что размножено зло.

Я иду среди горя людского,
Окружённый холодной тоской.
Не нашёл я на счастье подкову
На бетонной тропе городской.

Пусть отчаянье в сердце мне метит,
Защищает меня пусть броня.
Никому не удастся на свете
С белым флагом увидеть меня.