Оніміло плече,
бо у серці – роз’ятрена рана.
Перед моїх очей
чорних хмар пошматовані плями.
Ось тремтить рука в ката,
вже втомилась чекати на жертву.
Надто пізно втікати.
Чую подих холодної смерті.

Знавісніла юрба
вимагає видовищ кривавих.
Я давно не раба!
На спочинок душа має право.
Перед зором моїм
все життя, наче кадри, спливає.
Завершились бої,
спокушає мене небо раєм.

Так незвично мені –
моє серце надривно не б’ється.
Бачу Янгола тінь,
він незримо до мене сміється.
На аренах життя
усі битви за правду скінчила.
Магдалена пішла…
Вільний дух Вам у спадок лишила!...
2010-2011рр.

Тече ріка. Як мовлять, протікає…
Та це ж вона світ за очі тече!
Немов сама од себе вже тікає,
але ніяк, нещасна, не втече.
Однак, ще не пропаща, не безсила,
ще повінню взиває до людей:
бо ж сміття, гнане вітром, – не вітрила,
і нечистоти, звісно, – не єлей.
Нове тисячоліття. Що поробиш...
Хода цивілізації – стрімка.
Все людство на порозі катастрофи.
Що там якась отруєна ріка?
Тече собі й тече між берегами,
несе, мов кару, мертву каламуть.
...Була колись так схожа з небесами
ріки прозора і глибока суть!
Їй досі сняться лебеді й русалки,
вінки купальські й хрещення обряд,
і риби сплеск, і вудочка рибалки...
Якби ж то повернути час назад!
Якби переінакшити, змінити
і вчинки недолугі, і слова...
Тече ріка. Й така в ній спрага жити,
що і вода, здається, ожива!

2009

пропади воно все пропадом
я не хочу бути з тобою різким
я не керую своїм до тебе голодом.
солодкість твою не замінять іриски.
і янголи танцюють на голці
відьмочки варять зіллячко
цей світ розведений на молоці
з медом. пий гарячим дівчинко.

Відпустіть мене, відпустіть…
Я виходжу із гри живою.
Прорахунки мої прості –
Я у ролі була собою.
Драмам вашим нема кінця
У комічних сюжетах буднів.
Мені маска не до лиця…
Тож пустіть мене і забудьмо,
Що сценарій писав не час,
Що обставини били кригу,
Що не було мети й меча
В цій чиновницькій парадигмі…
Що немає мистецтву місць,
Де в партерах сидять бездушні
Ви без мене якось самі
У безглузді своїм подушитесь…
Відпустіть мене, відпустіть…
Лицедійство не варте бою
Прорахунки мої прості –
Я у ролі була собою.


2011

І я чекаю вік свою Лауру,
Та серце не стомилось – молоде.
Своїх надій не розгублю ніде,
І ненароком не впаду в зажуру.

О ні, я старість не чекаю хмуру,
Нехай сама похнюплено бреде.
Не скоро в сад мій осінь увійде,
Хоч я й не звів навколо нього муру.

Тому й літають найманці-вітри,
І блискавиці падають згори,
Й гудуть громи, як нелюди, сердито.

А я стою, мов нелинь, що віки
Чатує на поляні залюбки,
Де ходить босоноге, щедре літо…

2011

Так повелося із часів Дажбога:
Спочатку- бій, таланить - перемога!
Народе, що робити нам з тобою,
Здається, відбирають право бою?!..

...В ярмо одвічне знову запряглось,
На шию посадивши фарисеїв.
Невже колись Богданові здалось,
Що ти- Народ, збіговисько лакеїв?!

Буває, серед безлічі томів
Знайдеш її- у товстому, забуту,
Без звичних золотистих атрибутів
І пишного сплетіння кольорів.

Тай вже ту непомітність- не забуть,
Вона назавше щирим другом стане,
Бо там слова, мов зіллячко на рани,-
Поважна мудрість, витончена суть.

На світі мало класиків живих,
Нерідко визнають посмертно їх
Невдячні люди. Хай же йому грець!

А десь у нетрях кожного єства
Лишають слід нев'янучий слова.
То- незабутнє: класика сердець!

Літо...літо...падає під ноги, променями сонця до землі,
Нам дарує щедро, не жалкує, радощі великі і малі.
Літо...літо...росами умите, і спекотне, й тепло-дощове,
Ти, дитинство нам даруєш, літо, бо щораз казкове і нове.
Заплітає літо вербам коси і волошкам в очі зазира,
І на вушко липі прошепоче, що прийшла, прийшла його пора!
Літо...літо...падає під ноги, травами, неначе уві сні,
Нам дарує щедро, не жалкує, кольорово-сонячні пісні!
Назбирає вишень у долоні, і черешень стиглих зорепад,
Ще й до верху кошики наповнить яблук соковитий аромат!
Літо...літо...світло-променисте, в пісні народилось солов'я,
І злетіло в небо чисте-чисте, і мабУть, десь поряд з ним, і я.

26,06,11

О, вбережи нас, небо, від страждань,
Мініатюр пекельних мук лише для вічності, на жаль,
Закутих в статую Пігмаліона,
У вічний пошук віддзеркалення себе,
Де верх беруть то Афродіта, то Юнона.
Повстань, о, з глибини Тарталу
Начало, - гармонія у протиборстві він-вона,
Безумств відкинь Елісія примару,
Умри... й ковтни повітря знову,
Як Діоніс, шукай-знайди початок слову.
І..., підкинь в жертовник Трисмегіста
Вогню, - егіди величі у полум'ї зневірства
Остережись..., краси із рук Гефеста
Не прийми..., й плодів Паріса,
Що збере... та одержима ними верства.
2011

Горить огонь, то стихне, то клекоче.
І день, і ніч – невидимий огонь…
Здається, б’є те полум’я з долонь,
Від нього дременули поторочі.

Горить огонь блакитний і урочий,
Іде на нього сніг сріблястих скронь.
За ним летять мої літа вдогонь,
Хоч мусили б тікати світ за очі…

Горить огонь, дивуючи усіх,
І дехто навіть кривить губи – хобі…
Горить огонь небесний, а не гріх!

На цьому слові є найвища проба.
Як був мені не по зубах горіх, –
Несла душа пахкий огонь у дзьобі…

2011

Карточный домик. Куклы и руки.
Ты ли подвластна рукам?
Эти ли ночи? Эти ли муки
Брошу к твоим ногам?

Мыслей заблудших серые тени,
Грустный седой арлекин.
Черные окна, черные стены.
Сказочный пилигрим.

Странных видений странные звуки, –
Бредни забытых рам.
Эти ли ночи, эти ли муки
Бросишь к моим ногам?

Я зірву тобі маку, полину, деревію,
Сині в житі волошки та Петровий батіг.
І коли принесу, пригорну та зігрію,
Свіжим запахом літа припаду я до ніг.

1993

Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.

Душа забилась у куток,
трусила тіло лихоманка.
Гули рої чужих думок
і слів чужих:
- Диви, коханка…
Коханка. Господи, прости
і сили дай минути море
образ людських:
- Шановна, ти
хоч би соромилась. Бо горе…
Слова-плювки. А ноги йдуть
провести тіло ув останнє.
Коханий мій, чого у путь
не взяв мене?..
Сніжинки тануть…
На перехрестях вже весна.
В кімнатці нібито тепліше…
Чи відав ти колись, чи знав
що у раю зависне тиша?
Ти в ніч пішов останній раз:
- Я вранці повернусь навічно…
Хто знав, що послизнеться час
і ти навіки стулиш вічі?...

Забилась у куток душа.
І тільки тінь і хрест могили…
І поховали, і спішать
в авто…
Одна вона на схилі.

Она хотела сына от Христа.
Судьбу красиво называла бренной.
Была чиста, смешлива и проста.
И, словно жизнь, слегка несовершенна.

Её хотел я.
И таил свой грех.
Встречал любовь в салонах и на пьянках,
Но маяком всех сладостных утех
Была её звенящая осанка.

Французский шарм.
Голландская метель.
Китайский чай с причудами морскими.
Не целовал, но помню этот хмель
Я, словно дымом, пропитался ими.

Слова мелели.
Пост великий был.
Распятию молились в каждом храме.
Вином церковным напоённый пыл
Ерошил чуть танцующее пламя.

Кто в этой жизни жизнь понять готов?
Кто заплатил последний долг калине?
Любви воистину не надо слов,
А только шрам и подвиг лебединый.

Она хотела сына от Христа.
В деньгах искала мудрость отчего-то.
Она была небесна и проста.
И над моим смеялась анекдотом.

Як надійде пора осіння
І сік землі доп’є коріння,
Я позолотою злечу
У непроглядне безгоміння.

Приляжу в трепетні отави
Без сповідання і відправи,
Під гриб зарошений землі
У сни закутаюсь ласкаві.

І білий сипатиме хміль,
Щоб одурити рідним біль
І гіркоту вини покрити,
Що призбиралась нізвідкіль.

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
Як уміють зростатися корінь, кора.

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
А кругом – ні душі.
Тільки біси і боси... і бізнес.
Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.
Тінь сльози.
Чути постріли дальні.
В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
Чути пісню ненашу...
І нібито клацнув капкан.
За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро осінь.
Туман.
Сиве щастя.
І вирій, і вирій...
Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.
Ловитва червоного звіра
У прозорих тунелях,
Які в нас до світла ростуть.

25 черв. 11.

Темні окуляри,
Втому через сито,
Думкою за хмари
Хочу полетіти.

Ніжно телефони
Об підлогу варто?
Хто від гри боронить
З долею у карти?

Ноутбук втопити?
Поплювати в стелю?
Під Rammstein попити
Музику веселу?

Сон вночі пророчий?
Ритуали вуду?
Треба та не хочу,
Можу та не буду.

Прошу сили в Бога:
Духу, волі, тіла...
В темнім склі тривога,
Начебто, зітліла.

2011

буяла нестямно папороть
ярівся слід
я стала твоєю звабою
на кілька діб
...
коли розпадеться марево
і згасне німб
я стану твоєю згубою
на решту літ.

...ці рухи навзаєм, ці лозоплетіння тіл,
ця подорож чиста, сліпа, обережна, повільна,
здається, що ніч ураз спопеліла на тлін
як тільки-но закипіла…
І шепіт дерев і тумани розкажуть про
сон, який і донині триває дивний-предивний,
про те, як зорі тремтять і остигають знов
у простирадлах невинних...
це диво самотніх бажань і стискання рук,
ці рухи правічні: сліпі, обережні, тривожні…
послухай і ти, як падають роси, і в слух
говорять до подорожніх…

"Твої очі - озера бездонні!",
"Наше кохання - вічне!"...
Ти ж мені з неба зорі,
Ти ж мені в церкві свічку,
Ти ж мені серенади,
Ти ж мені два тюльпани,
А на свята троянди,
І на свята - банани...
Тільки одне, коханий,
Дивом не врахував ти!
Те, що мій батько Маккартні -
Це звичайнісінькі жарти.

Люблю тебе, як літо любить зливу,
Раптову, ненаситну і грайливу…

Люблю тебе, як зорі люблять роси,
Як ніч купає в них шовкові коси…

Люблю цю тінь, цю витончену грань,
Коли майнеш у серці, ніби лань…

Коли сяйнеш, як промінь золотий,
І не збагну – це диво, а чи ти?!.

Хіба свою любов я переллю,
Як до небес душі не прихилю?..

І вже вона довіку не зміліє,
Бо ця любов – моє життя й месія…

Коли в душі розкрилюються мрії,
То не страшні пекельні їм стихії…

І я, здається, світ би перейшов,
Здолав би, вірю, тисячі оков!

Люблю тебе й шукаю, ніби риму , –
Легку, сяйливу, любу й невловиму…

2011

Невже
Етюди в запалі вохри,
Прозорий щем цитринового спліну,
І тиха світломузика згори
На наші дві містично-довгі тіні
Самотні, рідні.
По бруківці снів,
Барвистою мозаїкою раю.
І диво срібнокриле з рукавів
У небо.
Я тебе кохаю…
І ти. Мене.
У теплих ріках сліз.
Цей блюз –
Імпровізацій білі ноти.

Осінній мій гіркий алкоголізм…

(Невже?!...
Ти кажеш, що ми так і не зустрілись.)

Нудота.

Коли життя справлятиме обжинки,
Впаде на застигаюче чоло
Сльоза немолодої жінки,
Дорожчої якої не було.

І на душі підніметься повстання,
Аж затремтить холодний смерті грець,
Як серце захлинеться від кохання,
Забувши, що хазяїн - мрець.

***
Вдарило слово, неначе батіг,
Свіжий рубець залишивши на серці:
Чом ти кохання моє не вберіг,
Лише спалив у безглуздому герці?

Чом ти, коханий, мов злий чарівник,
Мрії посіяв і зник з виднокола?
На перевозі до щастя візник
Нас не чекатиме більше ніколи.

Але ж кохання й тобі на поріг
Може не ступить, твій спокій укравши?
Вдарило ж слово, неначе батіг,
Клятий рубець залишився назавше...


***
...От знову вирито печеру
У чорне черево землі,
Вже не людина, а химера
Зникає у могильній млі.

Дружина б'ється, наче птаха,
Та пруття смерті не зламать.
Уже немає бідолахи,
Лиш свічі пам'яті горять.

Уже нема... Жона і діти,
І всі знайомі розійшлись.
Тепер на ньому мертві квіти
Та холодніюче... колись.

А з холодніючого того
Враз жінка - вогником з пітьми.
-Чого прийшла сюди, небого?
Це ж вік не бачилися ми!

Букетик ліг на постіль чорну,
Він у могилі сам не свій.
Здалось, як в юності пригорне
І защебече: "Любий мій!"

Сльозина бірюзою впала
І, у скорботній самоті,
Кохання перше зашептало:
-Ув іншім стрінемось житті...

і кава як символ кохання до тебе
не спати писати і знову delete
і тупо римую до неба не треба
і зрідка з вікна поглядаю на світ

і стукає літери серце трикляте
чекає щемить і пригадує мить
на тім боці світу ти мусила знати
що кава гаряча і лампа горить

озирнися: ці дні – закоркований в пляшці бриз,
кораблі, що пливуть у небо, з очей пролите
в нім губитися, мов коліщата старих валіз,
в нім по яблучнім сліду котитися закрайсвіту

це населене літо: солона вода доріг,
живоплети будинків, настояна хмарна вовна
це слова, що віддав, хоч так довго зимі беріг,
хоч так довго боявся, що час віддавати сповна

ти все чуєш: дроти й октави високих вольт
до залізних судом у завішаних сном вагонах
і горбатий ліхтар запрацює від сі-бемоль,
залізничник зганятиме з прерій залізних коней

щоб зірвались галопом: лиш курява – на перон,
лиш затиснений у віконцях на згадку місяць…
лиш розтоплені дні, що спливуть із соснових крон,
і вростатимуть в сни, і проситимуть: озирнися

Вона приходить тихо, як печаль.
Сідає біля ніг на сонне ліжко,
Знімає снів фантазію-вуаль,
Аж холодом огорне тіло трішки.
Вона торкнеться пальцями бажань
І розлетяться ті у різні боки.
І втомлено, без криків і страждань
Погасне світ просвітлено-високий.
І переляк затріпотить в очах,
І дихання зупиниться... Прощай.
Вона така, як пауза в словах.
А ти гадав – вона прийде на чай.
У чорному, вона завжди за нами:
Слідкує за маршрутами, бреде
Полями, переправами, стежками…
Вона живе всередині. Ніде
Їй не буває добре так. Вона
У кожного із нас таки одна.


2011

X

Вросли слова в чорноземи глибоко,
Але душа не чує їх, мовчить.
Буває, хилить росянисту віть,
Сама на себе поглядає збоку.

І хоч вона сьогодні ще нівроку,
Та в глибині коріння заболить.
О зцілення благословенна мить,
У рідний край повернуться пророки!

І радісно я кожному скажу,
Всю потоптавши заздрощів межу,
Що є пророки у моїй Вітчизні.

Завжди ціную думку я чужу,
З дитинства ненавидячи олжу, –
Душа всмоктала правду сонцебризну.

2001

Немає слів. Буває - бракне їх.
Що я скажу тобі, смішна і тиха,
Як стомлена щаслива солов'їха,
По вильоті з гнізда пташат дзвінких?

У тишу цю вростає мото-рик,
І їй не шкодить. Змовкну на півслові.
Я просто той далекий материк,
Де, певно, і погости веселкові.

Залізний кінь гарячий і чудний.
Він довго мчав тебе заради миті
Цієї тиші. Білий Посильний
На двох одну світлину нам залишить.


Умань 2011

Утро красит. Вечер моет.
Ночь придет, всех успокоит.
Вытрет досуха, в халаты
Завернет, уложит в хаты,
Разрисует лунной вязью…
До утра, оно закрасит.
2011

Він у тобі – під тобою – і над – і…
вітер? намріяний ирій? – Господь!
годі торочити про принади
не еротичного мармеладу
прагну – Любові… крізь душу і плоть
вісь проштрикнула – на світло білеє
ніжно-ніжно – а неминуче
припадає вустами болючими
не виціловує – зцілює

Пародія

Закóханий в кáмбуз – у ньому ночую,
Ікру “обожаю” – до неї вже звик!
Робота прекрасна – відріжу, скуштýю,
Що грубше лишилось – собі на язик!

Усе добровільно – без тиску й наруги,
Без лінощів, рáдо – моє ремесло!
Щось порція менша (попробував вдруге),
От хоч би на ранок якось пронесло…

Горілки не можна – ну, максимум, пиво,
Хоча грамів сто не завадить “під плов”…
Ні-ні, тільки раз! Бо наріжеться криво.
А врешті… пельмені… Ну… трішечки знов!

О! Руки не ріжуть, і ноги, як з вати,
Балик почекає , ще встигну – дарма!
Вже й камбуз маленький, якийсь тіснуватий…
Начальник тут – Я! Бо нікого нема…

24.06.2011

Розстебнув я ґудзик перший -
Руки дрібно затряслись,
Але справу ту довершив -
І рука спускалась вниз

Відшукати другий, третій
І наступний (скільки їх?) –
Добре як, що ти не вперта
На дорозі до утіх.

Я і досі пам’ятаю
Про гарячу нашу хіть -
Як без ґудзиків до раю
Прямували ми за мить…


24.06.2011

Вже не час розкидати каміння,
Ще не час, щоб поволі збирати його.
Небажання, несмілість,невміння
Не спасе від утрат чи життєвих негод.

Все по - іншому бути повинно,
Чи занадто високий бар'єр беремо...
Недосказанно так, половинно
Чи живем, чи існуєм, чи, може, спимо.

Півжиття пролетить, як півроку,
І не знаєш чи жив, чи на краще чекав.
На плаву все ж тримаюсь потроху
В океані байдужості, болю й гріха.

Розбудити у собі лиш звіра,
Вигризати, боротись і вперто іти.
Лиш терпіння, надія і віра
Допоможуть в житті хоч чогось досягти

Походив я по майстерні,
Задаю загадку…
Де ростуть думки мізерні?
Де нема порядку?

Та цього ніхто не знає,
І не буде знати.
Слово-зерня засихає,
Ніде засівати…

24.06.2011

Грім розбуркав мене, просинаюся.
Дощ заляпав у вікно:"- поглянь яка краса".
Пристрасті киплять на небесах, гуде.
Шугають в колісницях блискавки,
Посміхаюсь теплорадо у віконце.
На все свій час у плині днів -
Світить сонечко у віконечко,
Дощі ідуть, для них є ненька-Земля.
Серденько радістю бринить в очах,
Бо у небі диво-краса - райдуга казкова.

Кожен хоче жити так,
Щоб все, як в людей.
А для цього треба мало:
Побільше грошей!

Щоб була квартира, дача,
Щоб авто було.
А для цього що потрібно?-
Щоб було бабло.

Добре, коли ти шахтар
Чи, там, президент:
Заробити ті мільйони
Можеш у момент!

Гарно й муляр заробляє:
Вранці ти ще - нуль.
А вкинув три піддони цегли,
Й надвечір - куркуль!

І дівчатоньки-путани,
Що на Окружній,
Заробляють непогано,
Їх там - цілий рій!

Прокурори і мєнти,
Продавці селери,
Комбайнери і доярки-
Всі справжні мільйонери!

Циган заробля, єврей,
Вірмени, грузини,
Найостанніший бомжара
Їздить в лімузині.

Лиш одних у цілім світі
Не люблять монети:
Це-над прірвою у житі-
Вкраїнські поети.

Бідаки і бідакині,
Ходять брудні, як ті свині,
А під шаром бруду голі, -
Отака в поетів доля!

Цілий день нема шо їсти,
Ані пити, ні присісти,
Всі женуть їх звідусіль,
Нема грошей і на сіль.

А комусь як для душі
Раптом схочеться віршів, -
То впіймають небораку
І поставлять його раком,

Щоби запобігти страті-
Змусять вірш здекламувати,
Потім -в дупу копняка
І зеленого Франка,
Плата, звісно, невисока,
Та, ніж ніяка - хоч така.

Отака в поетів карма,
Не життя - тюрма, казарма.
Ще й гряде Всесвітнє Зло:
Щодень гірше, ніж було!
Бо поету не годиться
Буть багатим на бабло!

ЧАСТИНА 2

Та прийшов до цих людей,
Якийсь дід, старий єврей.
Каже:
- Бідні! Бідолашні!!
Ви що, зовсім без грошей???

Вам же ж пачку цигарок
Треба в день! А краще - блок!
І горілки по пів-літри,
Я мовчу вже про дівок!

Ви ж - еліта! Ви- б-ги!
А всі ж навколо - вороги!
Вони ж вашого не варті
Тапка з лівої ноги!
Ви ж такі талановиті,
А вам - борги і батоги?

Я займуся цим негайно,
Обіцяю: буде файно.
Хто з поетів "за"? Хто "проти"?
Добре. Бачу - одностайно!

Значить, мій план - не секрет.
Ми тут створим Комітет,
Щоб рішать на Комітеті,
Хто найдостойніший поет.

Створимо таку табличку-
Кожен в ній получить стрічку.
І кожен буде мати бали,
Котрі решта йому дали.

Хто з вас кращі пише вірші-
Обжене того, хто гірші.
Ця табличка нескладна,
Зветься рейтингом вона!

Й тут поетство як зраділо!
А шапок вгору полетіло!
І на радощах поетки
Роздавати своє тіло

Почали по ходу п'янки,
Роздавали до світанку,
Потім до, під час і після
Ексклюзивного сніданку:

Дід-єврей зварив ні з чого
На воді, порожню манку,
То ж в поетів були сили
Знов продовжувать гулянку,

І поетки віддавались
Ще й другу половину ранку.
Ну а потім, до обіду,
Віддалися трохи й жиду.

І сказав старий єврей:
-Ну, тепер в нас все окей!

ЧАСТИНА 3

Зажили ж тепер поети!
І, хоч їздять не в кареті,
Гроші хоч якісь з'явились
На вино і сигарети.

А вже скоро буде краще
Кожному, хто не ледащий,
Обіцяв жид, що просуне
Кращого з поетів в Ящик.

Візьмуть в Ящик добрі дяді-
То, вважай, ти в шоколаді:
Буде в тебе море грошей,
Дім, машина, дача, бл*ді...

Одним словом, жизнь-маліна,
І це все - без клофеліна,
Без ножа, кастета, пушки, -
Е-ех, живем, Русь-Україна!

Залишилось небагато:
Тільки сісти і писати,
І таке щось сотворити,
Щоб рраз - і в лавреати!

А стати справжнім лавреатом-
Це ж як підкорити атом!
Чи Рокфеллеру самому
Виявитись рідним братом!

Це ж вам не хухри-мухри,
Це ж не гімн писать "Пори",
Чи рекламу для "Амвею"
Чи фальшивої ікри!

Лиш одна тепер проблема-
Розплодилась ця богема.
Плюнь чи кинь тупим предметом-
І потрапиш у поета,

Конкуренція, однако,
Тут сплела свої тенета.
Треба збільшити утричі
Кількість членів Комітету.


ЧАСТИНА 4

Якось вранці, по сніданку,
Вийшов Шеф на погулянку
І зустрів, геть випадково,
Молоду поетку Ксанку.

Ксанка, хоч і молода,
Але ж дівка - хоч куда!
Ще й, бува, утне як віршик -
То аж скипає враз вода!

Підбігає до єврея,
Каже: В мене є ідея!
Треба заснувати орден
Золотого Скарабея!

Ті ж всі інші-немовлята,
А переможу ж я, завзята.
І ти мені цю гарну штучку
Будеш до груді чіпляти!?

Так, - погодився дідусь,-
Переможеш ти, клянусь!
Хоча... знаєш, вчора Бацька
Натякав про Білорусь.

- Та яка там "Білорусь"???
Я ж з тобою, блін, ...люблюсь.
Якщо збрешеш - то кохати
Будеш виключно бабусь!

Розвернулась - і пішла,
Тільки бедрами хиля.
В рейтингу - одна із перших,
Хоч приїхала здаля!

Підбігає тут Іванко,
Гарний хлопець: вишиванка,
Пишні вуса, як в Тараса,
Пише українські танка.

Каже Йванко:
-Йой, біда!
Я скотився в нікуда!
Вчора був на першім місці,
А сьогодні, блін, пі*да!

Шеф йому відповіда:
-Так, це дійсно, блін, шкода!
Я не знаю, як це сталось?
Мабуть, це все Галайда?

Ти ж до тої Галайди
Якось тихо підійди,
Надавай їй тумаків,
Якщо шо - втечеш у Львів.

Бо тобі ця Галайдиха
Ще такого зчинить лиха!
Тільки дуже обережно
Треба діяти нам, тихо,

Щоб ніхто не здогадався,
Щоби рейтинг не зламався,
І, до речі, мій Іванку,
Галайда ця - лесбіянка!

... І пішов Іван понуро,
Дума, як провчити дуру,
Щоби більше не писала
Різну маячню і бздуру.
* * *
А до Діда на ковьор
Залетів, мов метеор,
Молодий поет з Франківська
Теодоров Теодор.

- Доки ждати з неба зірку?
Хочу видати я збірку!
У мене віршів вже з півсотні
Назбиралось на сьогодні!

Діду, я ж не просто так!
В мене ж в Києві свояк
При серйозних при ділах,
З Януковичем в кєнтах!

І якби я захотів,
То вже б давно забронзовів!
І уже б ліпили майстри
Мою морду з алєбайстри!

Хто ж знав, що прийдеться в останню дорогу
Тебе проводжати у тузі німій?
Благала щодня і щоночі у Бога,
Аби Ти лишався хоч трішки ще мій.

Любов’ю своєю Тебе рятувала,
За руку вела, мов маленьке дитя.
Та доля жорстока безжалісно жалить
І смерть посилає у наше життя.

Було, видно, мало моєї любові,
Чи, може, занадто у світі цім зла?
Закрив нині очі свої волошкові,
Пішовши туди, де нема вже тепла.

Я вірю, мій Любий, для нас ще постане
Той світ, де ми будем в обіймах весни,
Там більше душі не болітимуть рани
І сповняться всі наші мрії та сни.

Нехай, мій Коханий, минуться для Тебе
Сьогодні страждання і муки усі.
Для Тебе проситиму милостей в неба
І зцілення ран – для своєї душі...
23 червня 2001р.

Палаю вогнем майже білим
сивизна – це вогонь
що вирвався з тіла
*

** Назву віршеві дала Ганна Осадко і я вдячна їй за це.

Кришталеві цілунки - сум'яття пекельних недуг -
Переплавлять сумління, неначе гріховну оману...
Це не літо гаряче. Це простір душевних задух…
Й гіпнотичні бажання сумних солов’їних сопрано…

Перегрітий світанок… Він знову лишається сам…
Це не місто жорстоке. Це просто повірили люди,
Що асфальтові сльози – не чиста янтарна роса,
А вечірні дощі, колоритно забарвлені брудом…

Що не ніжиться ніч за бетонним засмоленим склом…
Що земля – кам’яна і що сонячні бризки – софіти…
…Але літо лляне все одно опромінить добром,
Щоб приховану мудрість і вічність чиюсь відігріти…
2011 рік

Вже сонце в гавань
йде по зорі
Намулом осідає ніч
І тісно тісно
в чистім полі
Сяйнули вікна у дозорі

Хоч лати
латками покриті
Русявочубі вартові
Веселі радісні живі
Мов місто плаває у житі

То манни ждем, то снігу серед літа.
Знайомі ґулі. Ті ж чужі граблі.
Де українська золота еліта?
Там, де і споконвік була – в селі.
Їй просто не до чвар, не до містерій,
вона і так щодня, як на війні:
земля, ця найдуховніша з матерій,
уже по саму душу в бур’яні;
на пустирях надій, де сонне царство,
вже так давно не сходила любов…
«Романтикам» сільського господарства
не до рожевих мрій, не до розмов.
На луках – корови. Нехай пасуться…
Жита? Ще колосяться у полях…
І поки там, в парламенті, гризуться,
плекають ниву руки в мозолях.
Їм за життя усі гріхи відпущено
(хоч і нема в них жодної вини).
А ми все хліба просимо насущного.
І маємо. Бо трудяться вони –
одвічні гречкосії, хлібороби.
…Є Україна, доки є село
і світлі люди сонячної проби,
що ближчих у Землі ще не було.

2006 (2011)

Коханій

В душі, і в погляді, у слові –
Небес високих чистота.
Кохана, чуєш, магму крові,
Стрімку ріку несуть літа...

Між берегів – пінисті хвилі,
Здається, заздрить горда юнь.
І в наші душі білокрилі
Росу досвітню сіє рунь.

Ми не сховаємо дарунки,
А радо людям принесем.
І освятившись поцілунком,
Засяємо живим вогнем…

2011

лиш би, коханий, хотілося,
лиш би, коханий, моглось,
лиш би, коханий, у двері
не подзвонив би хтось!

Лиш би, цей хтось, подзвонивши
Більше не став дзвонить,
Нам би, коханий, протриматись
Ще коротесеньку мить!

Та тут знову дзвінки раз за разом,
А у мене тремтять вже ноги,
І хочеться крикнуть в екстазі:
"Вдома нема нікого!"

"Немає нікого вдома!
Чуєте, курви кляті!?"-
Що, важко, коханий, кохатися
У чужій, орендованій хаті?

Дорога, кажуть, в генія - терниста.
Отож вона тяжка і в модерніста.
Мій вірш не всякий може зрозуміти,
Він недоступний навіть ерудиту.

На кожне слово тра до біса часу,
Скумекать щоб, а я жену Пегаса
І мрію, проявивши героїчність,
Таке утнуть, щоб розбирали вічність...

В мене золото, а не дружина,
Ій ціни нема в базарний день!
Випадає з рота картоплина
В неї по дванадцять раз за день!

Як ото, бува, ковтаю слину,-
Бо ж так зголоднів, що ого-го-го!
У дружини з рота картоплину
Вийняв, з"їв - ото лиш і всього.

Я тепер не маю із харчами,
Ні проблем ніяких, ні турбот!
Як захочу їсти - зву кохану,
А у неї вже картоплі повен рот!

А як вільна випада хвилина,
Ми з дружиною формуєм капітал:
В неї з рота випадає картоплина,
Я ж її в мішок - і у підвал!

Буде взимку їсти що і пити!
Не страшні глобальних цін стрибки!
Я лише боюсь, щоб про дружину
Колорадські не дізналися жуки!

Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

П'яним дощем
лопотіло у вікна літо,
свіжо трава запахла,
змивши із себе пил,
небо світило, неначе
діряве сито –
сонцю ховатись в ньому
не вистачало сил.
Грім гуркотів далеко
і лаяв зливу,
пристрасть між них кипіла
стрілами білих вогнів
я усміхалася літу,
чомусь щаслива,
громам, блискавицям, дощу,
поміж спеки днів.