тридцять вісім тепер на сонці -
так гарячкою марить літо.
слово "зустріч" закреслено синім:
білосніжні тендітні квіти
не мені подарують нині...

тридцять вісім хвилин до ранку -
так минають самотні ночі.
слово "серце" горить червоним...
знову злива. закрию очі -
небо плаче чомусь солоним...

тридцять вісім малих дрібничок
нагадають мені про тебе...
слово "ми" розлетілось світом...
твій літак десь високо в небі -
як ми зможем нарізно жити?!


серпень 2008 р.

невдовзі - чуєш? - квітень відцвіте,
бентежачи обидвох почуттями...
вже скоро травень. як любов росте!
співає серце навесні піснями!
погляну в очі, у самі зіниці -
травневі зорі бачу золоті...
я п’ю любов, мов з чистої криниці
п’ють воду величаві журавлі.
цвіте життя, цвіте моє кохання,
на підвіконні - різнобарвні квіти...
я знаю, що весна ця - не остання,
та все ж так сумно... відцвітає квітень...


квітень 2008 р.

зіронька у воду задивилась,
ледь торкнулася її рукою,
світанковою росою вмилась,
перший промінь заплела косою.

раптом спохмурніє біле личко -
їй не можна білий день стрічати.
в коси ранок заплете, мов стрічку,
і в чеканні ночі ляже спати.


квітень 2008 р.

ні, я не плачу: осінь плаче,
схилившись на паркан
з жалю.

не чуть пісень птахів,
що донедавна лунали
у моїм гаю.

тремтять дерева. з холоду, неначе;
і зовсім по осінньому
лежить туман.

ні, я не плачу. осінь плаче,
схилившись на паркан.


квітень 2008 р.

Когось би рідного -
покликала,
комусь би любому -
поплакала:
весна кульгавою калікою
до мене ледве дочалапала...

Хоч як її заклично кликала,
хоч як її, неквапну, квапила -
весна,
що мала бути втіхою,
всю мені ніченьку
проплакала...

1993

Дід був маляром. Батько – трохи.
Мати шила хрестом, по-моді.
Він – художник. Малює роги
тим, що дивляться із біг-бордів.
Три балончики, трафарети,
куртка терта і джинси рвані.
Хтось – на пиво і сигарети,
він на фарбу віддасть останні.
І навчається гарно. Може,
і поїде до вишу в Київ,
якщо вистачить сил і коштів.
Він ще юний – тому і мрійник.
Він малює плакати в школі
(припускають, найкращі в світі),
та не зрадить уже ніколи
серцю вулиці у графіті.

Ми двоє, коханці минулих віків, -
Когорти бажань серед ночі.
Оголений місяць від сорому тлів -
Він пристрасті жадібно хоче.

За холод прокляв він і ніч і весну -
Кохання сховалось за штори.
До ранку він більше між хмар не заснув,
Холодним знеболений болем.

Ковтав безсоромно він заздрості сльози,
Вслухаючись в музику тіл,
Та ранок настав, і місяць негоже
У інше вікно полетів.

А ми залишились, до болю холодну
Весну поміняли на осінь...
Когорти бажань утопились в безодні -
Це була вистава, щоб заздрив хоч хтось нам.
12.03.2011р.

Нової шуби запах, нових бажань натхнення…
Пельмені наліпити й сховатися в думки.
У день вчорашній – може, там щастя залишилось?
Та ні! Воно у серці, у серці назавжди.

Такі цілунки спраглі, такі жадані очі…
Змивається водою образ минулих біль.
У бані і в коханні душа вмиває руки –
Їй бог дарує щедро прощення від гріхів.

В розмовах телефонних, у голосах притихлих
Народжується ніжність, мов ангел у добрі.
І де б не був ти, любий, і де б не спав – зі мною
Ти будеш біля мене, на відстані руки.


2011

Пародія

Сторінка третя: схилені над тілом…
– Він буде жити? Три доби іскрило…
Скажіть, Він буде? Лікар строго: “Цить!
Могли ж Ви перерватися… на мить?
Щоб без перерви, їжі аж три дні!
Він не машина, а людина, ні?
І, схоже, обезсилений до краю,
Від голоду, напевно. Зараз взнаю…”

Хвилина… дві… чотири… Час втіка!
“Де пульс? Де пульс?” Оголена рука…
Стиска сухарик, наче хто приклеїв…
– Сидів отам в кутку, на батареї,
Щось шепотів про “спрощений маршрут”.
І про десерт. А ще – що не верблюд…

– О, ні! Він диха! Схоже – симулює!
– Коханий, правда? Лікар не жартує?
Ах, котику! Та ти ще той актор!
То що там про… штанята… Піфагор?
Тобі вже краще – то подай сигнал!
Я збуджуюсь – який ти… театрал.
Думки ми проженем оті дурні,
І зараз будеш знову… на коні!
Іди до мене! Киця хоче гаму!
– Е, не втікайте, лікарю! Я з вами!


12.03.2011

О,друже вірний, чуєш ...не покидай нас,
Хіба прийшов вже той нестерпний час,
Як місяць відвертається від тебе...
Йому ти оду наспівав не раз...

Твої чорняві очі- вісники довіри,
що так безсильно дивляться на нас,
Господь не знав твоєму серцю міри...
Йому волав, піднявши на октаву бас...

Без сліз не можу рахувати я хвилини,
Як ти в знемозі кличеш : «Прощавай»
Нехай тебе зігріють...ті земні билини,
Прошу тебе одне : «Ти тільки не вмирай….»

Тримайся ,друже,я буду біля тебе...
Я підірву те небо,як хочеш того ти...
Чому все так?Чому ти Богу треба?
Не розумію... не просто це ...піти...

Просто треба дожити до літа...

Не затонути у спогадах березня.
Перефарбувати стару кімнату
В колір мрій, від яких було весело.

Якось треба дожити до літа...

Не оп’яніти від своїх спогадів.
Трохи осторонь триматися квітня,
Щоб твій голос мене розбудив.

Якось так перечекати до літа...

Щоб ніхто знов не вдарив у спину.
Не чекати від Нього слів-квітів,
А звично пити свій чай з жасмином.

А літом завжди простіше...

В турботах дні пролітають миттю,
Правда, серце болить ще гірше...

Але треба прожити це літо!

08.03.11 22:17

Ти знаєш що,.. Я не скажу нічого.
Не ображайся, просто слів нема.
Я до цих пір стою біля порога,
Зомліла серцем, щира,.. та німа.
Ще до цих пір мій світ не став на місце,
Я, часом навіть думаю: "Так треба..."
Наївна, до цих пір чекаю вісті.
Приношу час у дар. Молюсь на свого Феба.
Скільки часу... А я не змінилася!
Все так само уперше кохаю.
Я у очі тоді задивилася...
І втікаю від них... Утікаю!
Зомліла серцем, щира,.. та німа,
Знов повертаюсь до того порога.
Не ображайсь, коли мене нема.
І зараз вибач, не скажу нічого.

07.03.11 23:20

Я залИшу
тобі на пам’ять
замість фото –
рентгенограму.
Тоді
ти зможеш сказати,
що бачиш
мене наскрізь?

В кімнаті музика. Чекає спрагло постіль
Двох тіл танок – і скинуті одежі.
Я у тобі, а ти в мені. Безмежність
У почуттях і витворах уяви…
Твій стан п’янить, немов настій на травах.
Втрачаю голову. І хвилі твого тіла
Мене несуть туди, де дива раю.
Я в тебе всім єством своїм вростаю
І чую ти щаслива кажеш: «Милий…»
В кімнаті музика звучить осиротіло,
Бо ми з тобою десь ген-ген, далеко,
Де райські квіти, солов’ї і спека…
Нам хороше… Я вдячний тобі, мила,
Що постіль ти для мене розстелила.

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішов,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Мені не жаль всіх тих, хто марно мріяв,
Усіх, хто неба так і не сягнув,
Хто миті у журбі роками міряв,
Хто мріяти знемігся і забув…

Хто в небо знявся, хто летів, боровся,
Кого тягнули рани до землі,
Хто на гіркий причал свій повернувся,
Кому зламали крила бурі злі…

Кому забракло у польоті сили,
На половині хто дороги став,
І тих, кого спокуси погубили,
Хто, долетів до сонця і упав…

Та жаль мені, так жаль мені безмежно,
Всіх тих, хто і понині не літав,
Про крила хто ніколи і не мріяв,
Дивився вниз, не жив, а існував…

Та жаль часу, що провела не з тими,
Шукала правди, де її нема…
Що оточила стінами глухими
Своє життя, холодне, як тюрма…

Та жаль, що я запізно зрозуміла,
Що втрачені не повернуться дні.
Невже літати розучились крила? –
Вони поникли, сірі і сумні…
2011

Життя відходить у світ далекий,
А щастя долі лиш у думках.
Гартує час всепоклоненний,
Що віддзеркалився і в нас.

А почалося все з зернини,
Що із любові посадили,
Як боронили від тварини,
І новій долі світ відкрили.

Та швидко світ пізнала-
Одна тут залишилась,
Любов не зберігала
І враз перемінилась.

Змінилися старі закони,
Забулись неньчині слова,
Друзями стали вже ворони-
Розпочалась нова пора.

Було так довго,та не вічно.
Й її чекав сумний похід,
Кінчалося життя трагічно,
А ще ж хотіла другий зліт.

Порозуміння та любові
Шукала як і всі колись,
Чекала мрії кольорові,
Та лише сльози полились.

Хотіла пам*ять залишити,
Зробити все,що не змогла,
І вирішила дні прожити
Немов дорога всім одна.

Старі закони повернула,
Чекала славного кінця,
Зловісні плани всі забула,
Чулися звуки від гінця...

Забули пальці
дотик струн -
Забули струни
дотик пальців...
Крізь пил німих імпровізацій
сльозою проникає сум...

Бринить давно забутий біль -
звучить предтечею страждання.
І переношене кохання
вже на життя не має сил...


1983

Нехай ім'я твоє святиться,
зорею світить, не згаса.
А ти, судьби моєї птиця,
злітай частіше в небеса.

Душею, намірами, вчинком
ширяй подалі від боліт.
Твоє велике серце, жінко,
не зрадить і не відборлить.

І доки йдеш зі мною поряд,
удвох усе нам до снаги!
І сяє дня сліпучий погляд,
немов незаймані сніги.

Болить у тебе в грудях, знаю,

Горить, пече нестерпно, дуже.

Та я хороших змін чекаю,

Молюсь за тебе, любий друже!


Щоночі як лягаю спати

У Господа для тебе ласки я прошу

О, як хотілося б ще знати ,

Яку провину у душі несу?


Всі муки, що відчуваєш ти,

До мене в снах страшних приходять.

І в голові зливаються світи,

Де в'язні хороводи водять.


Прости, друже мій, прости

За те, що порятунку тут нема,

Та буду вірність дружбі я нести

І молитися за тебе силами всіма.

Вона не для цього світу,
Вона там, де пишуться вірші.
Тендітна небесна квітка,
Чий сміх не порушує тиші.

Без неї землі буде порожньо
Але Вона знов відлітає.
Це шлях у весну, де поруч ми.
Вона всі стежини тут знає.

Люблю у Ній все, що живе,
Тричі зплівся із Нею душею.
І шкодую: життя лиш одне,
Лиш одне проживу разом з Нею.


26.07.2010.

"...Я їм дам у Своїм домі там в мурах Своїх
місце і ймення, що краще воно за синів та дочок,-
Я дам йому вічне ім’я, яке не понищиться"
Книга пророка Ісаї, 56.5


Не намагайся скривдить скривджених.
Всевишній їх сотворив такими
Не для твоїх глузів й кпину
(Найчастіш – позаочі чи в спину),
А щоб пам’ятать щоднини,
Що й ти стать можеш поміж ними.
Отож, якщо сліпого стрінеш чи кульгавого,
Хай серце відгукнеться зовом неугавним:
«Допомогти каліці! І негайно ж!»
І слово дяки відгукнеться тобі двічі –
На цьому і на тому світі,
Бо в кожнім місці, в кожну мить
Погляд і слух Всевишнього – поміж людьми.

"...В повітрі пише ще його рука"
Микола Зеров

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.
«Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетности думок, такого міцного й суцільного патосу піднесення і, нарешті, такої широти й людяности мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років[1].,- писав Яків Савченко в журналі «Життя й революція» (1927р.) про його «Дев’яту симфонію».

Вже рік минув, як виселили голубів з горища,
Але щодня вони разів по кільканадцять прилітають
І б’ють дзьобами в ляду, через яку колись в гніздо влітали.
Зранку й до вечора намарне добиваються туди
Та ще на мене скоса позирають червонястими очима.
Мовляв: «Допоможи ж, нарешті, безсердечний чоловіче!»
«Не можу!..» - відповідаю поглядом сумним, бо добре знаю,
Який гармидер там чинили і як непросто вигнати було їх відти...
...Чом же для тебе дивина, що я щодня думками рвуся в Україну?!
Невже ж мій потяг до місця, де зродився, слабший, аніж в голубів?
А там же, на Канівщині, окрім гнізда, в якому хазяйнують інші,
Ще ж і стежки, що в босі ноженята врізались назавше...
І товариство, котре не все вляглося спочивати в землю...
І чар, що не вкладається в слова, від виднокраю, неба і повітря...
...Зранку й до вечора парами і поодинці
Прилітають голуби і б’ють дзьобами в ляду.
I в унісон із ними клює до болю серце.

2010

Не спалюй спогаду в мені
останнім словом. Хочу тиші.
Ми в цьому світі не одні,
ще стільки дублів «так» і «ні»…
комусь лиши… І я залишу

уламки доторків і снів –
калейдоскоп. Дивлюсь у вічко.
Півнас лишилось. Тільки пів.
А голос решту спопелив,
і попелом поніс у вічність…

Лиши мене одну, бо нічим
любити… В серці тільки січні…

ця жінка здатна прибрати хату, спалити хату
главою стати якого-небудь матріархату

роман крутити, роман писати, ввести в оману
варити воду, варити каву і кашу манну

ця жінка може наворожити сумý і ґрати
зіграти соло (на нервах також уміє грати)

шукати руту, зігріти руки, сказати правду
сидіти в чатах, у сні кричати, носити prada

ця жінка здатна убити словом, убити муху
лапшу зварити - собі в тарілку, йому на вуха

ця жінка може начаклувати і смерть, і вдачу
ця жінка любить. ця жінка вірить. ця жінка плаче...

Подолавши розлуки утому,
Пам’ятаючи серцем дорогу
До свого первопутку земного,
Як турботливі діти додому,
Журавлі повертають весною,
В обцілованій сонцем блакиті,
Розполохавши крилами вітер,
Над ріллею грузькою, парною…
11.03.11.

Я скучив за тобою,
Як ніколи.
О, весно, виглянь з дзеркала зими.
Я скучив за тобою,
Як ніколи.

Через Двери заходим, через Двери уходим
В Двери стучимся, пока нам не откроют
Из-за двери глядим в темноту коридоров
От мира беспокойных человеческих споров

А люди - лишь очередные дверные проемы
Для тех кто живет на том конце телефона
Для тех, чьи силуеты видны в мониторах
Но ускользают в промежутках нашего взора

Их имена несущественны, а лица без форм
Мы принимаем их верно, а личность их дом
И только мысли достаточно быстрые в нем
Чтобы настигнуть своим священным огнем

Но едва ли кто сойдет с тонУщего судна
Толи по причине слепоты, толи безумства
А я останусь здесь, ибо такова задумка
Как созерцатель Света, Тени и Проступка

2011

Когда над безмолвным лесом рождается пламенный бог
Уходящая ночь сгорает в постели, оставив прозрачный дымок
И духи, и демоны, с теми кто выжил прощаются вновь
Покидая мятежный обитель потерянных снов

Лишь Дух праздности все никак не желает оттуда уйти
И туманные веки тяжелеют с каждым ударом сердца в груди
Но и он уступит свой непомерно разлёгшийся трон
И покинет со всеми априори забыточный сон

Кто я? Где я? Зачем я? Снова встает неизменный вопрос
Как снова ответ исчезает в отзвуках нот уплывающих грез
И есть только здесь и сейчас в кругу прочих времен
Будто новый обьект коллекционера имен

Пройдет день, приведет с собой прохладу мохнатая ночь
Я пролечу сквозь Двери в миры, где никому уже не помочь
Там лишь расплавленный дух витает в электроцепях
И вселенные ничего расцветают в глазах

Но родится над каменным лесом вечно пылающий бог
И спалит мою Хозяйку в постели оставив прозрачный дымок
Духи и демоны, с теми кто выжил попрощаются вновь
Покидая мятежный обитель потерянных снов

2011

Однажды в ванной, покоясь под нежным покровом воды,
я увидел небо. Небо в своем потолке
На этом небе было всего две звезды,
и звезда сияла звезде.

Едва ли я был жив тогода. Едва ли мертв.
Я мог закрыть глаза и видеть то же небо
И погружаясь глубже в уютный покров
Сияние звезд становилось сильнее

Кто ты? Прозвучало беспечно в моей голове.
Кто я? Отразилось эхом от зеркала мысли.
Здесь нет никого, кто знал бы ответ
Лишь звезды что в небе повисли

Повисли как мы в своих бетонных квартирах
С невидящим взором в открытую дверь
И пределом пустот в остывающих душах
Как будто людей

Но в дверь постучали и звезды взорвались
Оставив на расколотом небе лишь пыль
Я не взял у первой звезды ее знаний
Как не отдал второй свою жизнь.

2011

Из никуда в ниоткуда
Из вечности в вечность.
Из юности в старость
из честности в грешность
Из сектора в сектор
Движение по кругу

Со знанием в пропасть
С распятьем по шлюхам
С претензией к Богу
Об отсутствии духа
По великому закону
С верою в глупость

На краю светофора
От желтого к желтому
Как по причине сведЕния
К сходному множеству
Стоят наши тени
В идиллии Годвина /без собственности и без собственников/

2010

И долог путь, и ночь светла
Я сижу у запотевшего окна
Внимаю грусти

И есть вопрос, и нет ответа
Вопрос как дуло пистолета
Уставился в висок

И город нем, и с виду сыро
Как посланник смерти миру
Пролетела мышь

А я устал, да и охрип давно
Когда б не ты и терпкое вино
Уже не стало б

Но долог путь, и ночь светла
Лишь я у запотевшего окна
Внимаю грусти

И тишина, и тишина...

2011

Когда ночь приходит на призрачных птицах
И небеса развернутся сетями огней
Готов ли ты прыгнуть через них на границу
Между словом и тенью забытых друзей?

Тоска льется из крана ссылаясь на память
В Тишине еле слышно время скрипит
За окнами бегают капли и капля за каплей
Всеблагая вода пробивает гранит

Пр.
Этот ветер не дует, он говорит
О том как птица в полете прекрасна на вид
О том как пламя то греет то нещадно палит
А пепел бессмертен - он не горит

Ночь не скажет погаснуть фонарным столбам
Не наполнится истиной бездна огней
Но сидящие в тлеющих думах у слепого окна
Увидят сияние чистого разума в ней

На миг все станет ясно в колыхании свечи
Но свеча потухнет при выдохе слога
И вместе с нею сгорят все святые мосты
Между словом и тенью забытого бога
(Забытый Бог - любовь, дружба, нирвана)

Пр.

2011

На саміті дружніх до мене злодюг
освітлювать мав я презумпцію здирства.
Колеса, що їх обміняв я за плуг,
лишались наруги кіло так на триста.

Новесенький все-таки велосипед:
кабріолет, а можливості джипа!
Під гусячу шкіру пасує, як мед -
вершковому маслу на скибочці хліба.

Сиджу ж я на саміті проти вікна,
чекаю на слово, що мають надати...
Встигаю помітити: пика одна
засмаглої нації зникла із хати.

Спочатку тому не надав я ваги.
Нагальні питання, мо', є у колеги.
Чужого коня не з тієї ноги
запрошував методом Дейла Корнеги.

І тільки тоді, як усі з усіма
погодили всі двосторонні питання,
впізнав я обличчя, котрого нема...
На прізвисько Фомки подав клопотання.

Мужик, що засмаг ще, коли в животі
носила засмагла його громадянка,
без візи на виїзд розмитнив статті
бюджетного транспорту там, де стоянка.

12.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Барви ночі не застиглі, –
коливаються.
Білі плями чорним тіням
усміхаються.
Снів немає віднедавна,
а найважчі з них –
у тумані чорні круки,
як на звалищі…
Копирсають моє тіло
не обніжене,
не ціловане вустами
та обсніжене…
Чорні вії наче списи
вже поламані,
біль тримають не зотлілий
в тихій гавані.
Де у сльозах народились, –
буде росяно…
Там затравлене й побите
небо й босі ми…
Суголосся наче стогін
над курганами,
Б’ється в клітці світ весняний
орігамами.
Ваші погляди аж чорні,
Не обрамлені,
Ваше слово наче камінь
і від каменю.
Чи потреба чи значимість
від чужинців нам
Тільки серце, наче прима
калатає в злам.
Не розчавите! Не треба
й намагатися.
Яничарами зачаті –
янирчата ви..
Буде сонце, буде літо –
обпечетеся
Спопелієте в століття
й перечепитесь!
Не під ноги б вам дивитись,
а ув очі нам…
Перехожі з перехрестя
перехожим нам.
Світ затьмарений повстане
і ударить в дзвін…
І заграє, і запалить,
і розвіє тлін…

Океан прийшов.
Уже нема для кого
Сакурі цвісти...

(11.03.2011)

Ти вся із протиріч
Епох – сторіч,
З небесним сяйвом віч
Ти –ніч.

Ступаю крізь туман
Я крадькома,
А навколо пітьма
Сама.

Горять вогні сумні
В твоїм вікні
І любо наче в сні
Мені.

Іду у супокій,
А ти мерщій
Говориш: зрозумій, -
Ти мій!

О так, я зрозумів,
В кінці кінців
Я, о найкраща з дів, -
Прозрів.

Ти - сонце мого дня,
І це знання
Мене немов броня
Охороня.

2011

Знаю:
тебе побачу -
боляче стане очам!
Але й тоді,
але навіть там,
на дні
зіниць моїх,
чорних, як гріх -
горем спалених
дочорна,-
шукатимеш себе дарма:
нема!
Ні тебе, ні мене -
нікогісінько!
...А голівонька -
вся сивісінька...

1996

У парі
стільки літ
з тобою,
а наче
й не було
життя.
Спливло
нікчемне
за водою,
та ж знову -
юні почуття.
Коріння в них
міцне, глибоке
(то ж буревії -
не страшні!).
І тому
наші спільні роки
завжди
у молодій весні!

Чи неможливо розлюбити,коли вже так ти покохав?
Чи не можливо відпустити,ти ж донедавна серце мав?
Ми розійшлися по причинам,а їх здається й не було...
Лиш тільки принципи душили ,що нас в провалля те вело...

НЕ буду кланятись тій долі,що нас з тобою розвела,
Так сходить з розуму поволі,...чому так серце розрива?
Дали ми клятву не писати ...і не вагатись крізь роки,
Та як цей погляд не шукати?Як знов не йти на ці штики?

Та ти ж у пам”яті зосталась,тебе не стерти з цих думок,
А твоя посмішка…сміялась...я ще не бачив тих жінок,
Які б так набіло кохали,які б в оману не ввели,
Ти знаєш,ми б і не страждали...коли б наш міст не розвели…
Та все ж надія є .....і буде....

Не схожа на щасливу власницю,
покірна бранка у полоні муз.
Дай, Боже, пережити п'ятницю,
то йтиму далі і не озирнусь.

Втрачати найдорожче - звиклося.
Відспівано, відплакано, вляглось.
Залишилось ще трохи гідності
і шмат надії на велике щось.

Бо знаю, що судилось - справдиться.
Цілунку Юди над усе боюсь.
Дай, Боже, пережити п'ятницю,
а з рештою я справлюсь. Чи змирюсь...

2007

На ток-шоу молотять активніше, ніж на токах,
хоч по-справжнього путніх нема ні видовищ, ні хліба.
Хто з нас думав раніше, що буде країна – така?!
Хто підтвердить тепер, що його це провина чи хиба?!

І мені вже однаково – в записі там чи онлайн,
хто в запіллі жирує, а хто – в президентському пулі
з тих, що ллють Ніагари концентрованих лайн
й одне одному тицяють недотóркані дулі.

Я помалу почав забувати нормальні слова,
максималістські читаючи з мурів графіті
в місті, де, наче за графіком, рік проминає чи два –
і нова мерехтить марево-люція на граніті.

Здох, лінчований плебсом, останній офірний козел.
Шлях новий до блаженства нам дано – за нашої згоди:
серпантин а ля Мебіус. З надписом: Welcome to hell!
(а проте вільно вірити всім, що на небо це – сходи).

Я волів би замешкати в діжці, на подив та глум,
аніж вештатись містом, розпачливу носячи свічку:
все, що міг би знайти, – вже пливе у несплячий ньюзрум
і стікає додолу, в біжучу вливаючись стрічку.

2010

Подих
висушить вогкість вуст,
погляд в спину -
не озирнусь,
поклик - пострілом!-
не повернУсь,-
ані здалеку,
ані зблизька...
Твого імені -
не торкнусь,
безіменному -
усміхнусь...
За той усміх
скорботних уст -
помолися...

1996

Шукав я зустрічі з Весною,
Бажав побачитись з Тобою.
    Серед холодної Пори,
    В Країні Вічної Зими –
    Шукав Весни...
    І дивувалися Вітри:
    У Споконвічній Мерзлоті,
    Ну звідки взятися тут їй,
    Твоїй Весні?

Не знаходив ...в собі спокою,
Тужив і плакав за сестрою.
    Ніяк змиритися не міг:
    Чому довкола білий сніг
    І сірі паркани із льоду?
    Чому не знають тут про воду?
    І ніжні крапельки роси,
    Ці Крихти Божої Краси,
    Лиш заморожені єси...

Прагнув зустрітися з Тобою,
І був знеславлений Зимою:
    Не розділяв зимових втіх,
    І уникав бенкетів їх,
    Створінь зимової породи.
    Не брав із рук їх нагороди,
    Не одягав одіж зимову,
    Не уживав холодну мову
    І мерзлих слів.

В смертельному малів двобою,
Хоч йшов нестримною ходою.
    Долаючи обмерзлі схили,
    Великий Океан із криги.
    Геть обігнув її краї,
    На Крижаній бував Горі.
    Всю перейшов Країну цю,
    Та не знайшов свою Весну,
    Лише ... журбу.

Не міг зустрітися з Весною
І упивався самотою...
    Вже спотикався, то вставав,
    І знов у відчай упадав.
    Та врешті-решт я занеміг –
    І лютий холод переміг.
    Поруйнував мою природу,
    Перетворив в тверду породу
    І я поліг...

Відчув – повіяло Весною,
Хтось нахилився наді мною.
    Чи сон це був, чи наяву,
    Як серед поля я лежу.
    Обсіли мовчазні Вітри,
    З небес спускалися птахи.
    І очі ... лагідні Весни,
    З яких скотились дві сльози
    І впали на мою долоню.



    Це запізніле каяття,
    Оця остання мить життя.
    Такою світлою була,
    Що я ковтнув її усю,
    Благословенницю святу,
    Забрав з собою...
    Полинувши у небуття.

Високу заплатив ціну
Аби зустріти тут Весну
зеленооку...

Вітер по землі буяни,
Тікає водою сніг
Весна босонога шкутильгає
Не може прискорити біг...

Зимові вже рвуться кайдани
Мороз утікає з вітрами
Земля омиється від холоду
Чистими небесними сльозами.

Після зимових незгод
Піднімуться, кучеряві квіти.
На оновлені сонцем землі
Виростуть веселі, щасливі діти.

Уже близько кінець, Я піду назавжди…
І мене не побачиш більше…Зажди…

Залишилось зробити лише кілька кроків
У прірву. А скільки ще чекати мені років?

Кохання. Страждання. Хто придумав тебе.
Ідеальну квітку, що з шипами росте.

Доторкнутись не дала, сколола все серце.
Й краплинами кров збираєш в відерце.

Навіщо?!?

Чому ти не зникнеш, щоб загоїлись рани
А коли ти їдеш, серце криють тумани.

І без тебе не можу, та й з тобою не бути
Я загнаний знову у гострі кути

І всюди твій погляд!

Знов топиш мене, в своїх милих очах
Й не знаю, що бачу любов я чи страх.

Й хоч ладен я все терпіть на цім Світі
Та сил я не маю так жити, любить і...

Ступивши перший крок з порогу
Стала в болото й намочила ногу
Знову підчеплю застуду чи якусь заразу
Хіба її мало, коли ідеш стоять на трасу?

Холодний сильний вітер обдуває тіло
Коли ж під’їде знову чергове мудило?
Й мене запросить сісти у свою машину
Зігріюся хоч трохи, хоча би на годину.

І виникла тут думка: в якій я жопі, трястя,
Чому в житті своєму зовсім не знала щастя?
Те діло, доля пхала з головою у болото.
Топила і душила мене як ту сволоту.

А біль і відчай завжди збивали мене з ніг
Я ж на коліна падала у мокрий рихлий сніг
Й запхавши глибоко свій хрін мені до рота
Грали мене до сліз, щоб виникла блювота.

Набридло, по житті стояти завжди раком.
Щоб пробивати шлях лиш через свою сраку.
І жду, коли настане всьому цьому кінець.
Хоча кінців щодня тут різних і кожен молодець.

Як вибратись із ями, в яку сама упала
Кому тепер потрібна пропаща шлюха Алла?
Всі друзі відвернулись, та прокляли батьки,
Які ж за пляшку випхали сюди під матюки.

Машина підкотила, зараза, тож менти
Сьогодні ще й без плати повинна обслужити.
В машину не запросять, а просто за парканом.
ВСЕ, хочу, щоб загріб хтось яму мою краном.

Тихо мовлю: "Прощай,
не зустрінемось більше...".
Тріпотить моє серце,
мов підстрелений птах.
Я цю рану пригою
недописаним віршем
Про примарну надію,
що згубилась в світах.
Може зіркою стала
десь в одній із галактик,
Й посилатиме сяйво
мені і тобі,
Обминаючи хмарки
геть обтріпаний клаптик.
Може просто лишилась
сучком на вербі.
Може маком розквітла
одиноким у полі,
Що шепочеться з вітром
в недозрілих житах.
А чи тихо дрімає
в верховіттях тополі,
Щоб до нас повернутись
в заколисаних снах.
Чи зронилась дощем
на духмяні покоси,
І розсипалась градом -
кришталем по землі...
На забутих стежинах
чисті випадуть роси
Та й розчинять надію
у туманній імлі.

Кількоро зауваг. У кутку – тепло.
Зір мітить поглядами предмет.
Вода себе видає за скло.
Людина жахніш за її скелет.

Зимний вечір з вином ніде.
Веранда під натиском вербняка.
Тіло на лікоть вагу кладе,
як морена – з льодовика.

Літ зо тисячу пíсля, з-за штор молюск
проступатиме чітко крізь бахрому
відтиском "на добраніч" уст,
поточнити німих – кому...