Зник горизонт, і я - перед тобою,
справжня, жива, втомлена, хвора,
все перейду, подолаю негоду -
мій якір завжди в твоєму морі.

Що б не було, ти всередині мене,
і я несу тебе крізь всі слова,
жести, сварки і молитви до неба,
маючи те, чого в інших нема.

Буря моя - невгамовна, неспинна,
що не дає мені впасти на дно.
Я піднімаюсь, розбиті коліна,
Але жива всеохопна любов.

Рани мої - то є твої бажання,
що зачіпають мене знов і знов.
Якби хтось знав усе те, що я знаю,
мабуть, відради вже б не віднайшов.

Я то дрейфую поміж твоїх рифів,
де виникають безумні думки,
то розгортаю всі свої вітрила
і йду вперед, кудись поміж рядків.

Всесвіт в мені, власне зоряне небо -
тільки тобі, я у твоїх долонях,
втримай лише це всередині себе,
бо мій якір завжди в твоєму морі.

Прочь из юности зачем я, куда я?!
Не за этим меня мама растила.
Видишь - волосы мои облетают.
Так когда-то у Есенина было.

Пусть летят, покуда мрак не кромешен.
Что дивиться этой мелкой потере?
Из-за проседи и пары проплешин
Ну не вешаться же нам в Англетере?!

Нарастить чего - боронь меня Боже!
Скажешь, выгляжу я менее броско?
Пусть другие - понаглей, помоложе! -
Поразят соседок стильной прической.

Не страдают волосатостью крабы,
Без волос вообще обходятся рыбы.
Да и мне всего существенней как бы,
Чтоб не встали мои редкие дыбом.

Паки-паки, Провидение, сжалься,
Чтоб в каком-нибудь негаданном месте,
Чтоб ни критики мои, ни начальство
Не загладили меня против шерсти.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

 
від якого простого лігва
якого епічного мена

ти проминеш, злота Єлено
кришталем увінчана піхво

не співатимеш божевільне
волооким & таємничим

на розкішному лоні битви
під скляніючим вітровієм

кровлячи маковиння ніжне
на гарячковий видих

у безтямі полів імлистих
дні скорботи збирає твій

 (Жнець)




 

Прийшла весна і тане за дверима.
Зелену сукню стеле по землі -
По ній стрибають збуджені кролі
(Пухнасті, із червоними очима).

Пече у небі мрія незгасима.
Людина - раб у неї на столі.
До неї тягне пальчики малі -
Кохання вічного. Надія незборима,

Цілує вільні очі та вуста
Та знов здається, що любов - не та-а-а-а.
Тече Дніпро холодними роками,

Солодкий мед стікає з берегів.
Чому скажіть, ніхто його не їв,
А, я, стою із повними щоками…?

Гомоніла сумно осінь
Шумом листя, шумом сосен
Нудно і похмуро;
Аж із гонів Білорусі
Ген майнули в вирій гуси,
Линули в даль шнуром.

А за шнуром за гусиним
Думи линули в даль синю,
Серце сколихнули;
Сколихнули, зашуміли,
Піснеказкою щеміли,
В смутку потонули.

Ой вам, гуси та гусині,
Жить недовго на чужині
Вернетеся відти;
Знов вас будуть зустрічати
Наші ріки й сіножаті,
Сонце наше рідне.

Ой ви, гуси-вирійниці,
Не забудете землиці,
Де діток плодили;
Місяченька де стрічали,
Зіроньки де рахували,
Плавали, ходили.

Знаю, тут складете кості,
Лиш злітаєте у гості
Освіжити груди;
Бо не вмієте ще, гуси,
Одрікатись Білорусі,
Як те вміють люди.*

17.05.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

У цього вірша страждань по вінця.
Він плаче тихо, немов душа.
У нього вранці тремтять колінця
І руки… Сонце його втіша…
У римі кожній є доля прози.
Він тінь зневіри з туману сплів.
У цього вірша лиш біль і сльози,
І, навіть… Навіть, немає слів…

Десь у райських садах,
Де між злом і добром росте древо,
Я знайду по плодах
Тебе грішну, божественна Єво.

Підлим змієм в гіллі
Я підбурю поживою голод,
На постельній міллі
Ми коханням запалимо холод.

Заборонений плід
Вже не здасться таким солодкавим,
Коли стоплений лід
Розпорошиться з присмаком кави.

Сигаретним плащем
Білий світ для очей зачинили.
Якби шанс дали ще –
Ми би знову так само вчинили.

Ген край небес – лебідка,
Сонце – з її крила.
Рік прожила я швидко,
Ніби і не жила.

Він спалахнув і канув –
Вигорілий сірник.
Тільки не перестане
Жити в мені цей рік.

Думала – що остудить
Щедрість його тепла?
Доля на повні груди
Ніби і не була.

Думала: що ж бо: рідко –
Виплакати й – одкоша?
Ген край небес – лебідка,
Ніби моя душа.
17.05.11

Я кожен день починаю себе з початку,
Перев’язую наново, мов краватку,
Вкотре перезаписую, як платівку, -
Допоки стачить долі, допоки віку…

Я кожен день стаю на свої начала
У час, який душа моя запам’ятала,
Звідкіль вона, від кого вона, для чого…
Я кожен день починаю себе з булого,

Перезамішую буднів високе тісто,
Перебудовую вулиці свого міста,
За словом – кожне слово перебираю,
І - ні вінця, ні спокою, ані краю.
17.07.11

…тільки часу масив переходить хронічно у сльоту
і сполохані дні знов незчулись ножем у спині
запитаю дощем нерозгаданим вічністю хто ти
і коли і за що проронився зернятком в мені

за байдужістю зим ці страждання такі непомітні
досі запах розливсь на долоні вчорашніх листів
все залишиться там – у напівнерозгаданім квітні
де твій погляд живий безсоромно мій погляд зустрів

все вже сталося так як вві сні – без умов необачно
а чомусь наяву знов так хочу в той проклятий сон
я назовні – як лід але серце у мене гаряче
хай на мент би з твоїм відізвалось колись в унісон

Стоит ли драться, когда так любя...

Схоронил свою жизнь твоим грубым касаньем
Устами Ты сочными дрожь завела,
Несмело отхлещешься звонким признаньем.
Любовь потоптать?- ей ты руки сплела !

Осенними парками бредили пальцы,
Отнюдь, я был соткан любовью в тиши,
Ты была соткана с кожицы барсов,
Я был отчаян, к глубинам спешил.

Стоит ли драться, когда так любя,
рассудок теряя, повенчан с тобою?
Уж стоит подраться, чем сердце терять,
Пусть грустной накроет слепою волною…!!!

Схоронил свою жизнь поцелуем, устами ,
Стихами в разбросок, ты всё собрала,
По строфам разделена вера, устали,
Но жизнь наградила…и не соврала…

Прочитані вікна будинку навпроти:
Історії смерті, хвороби, страждань…

Ось дівчина вийшла із мамою. Боже!
Така недалека без маминих знань
Про хлопців, про щастя, інтимні стосунки...
А їй вісімнадцять. А жити коли?
Ось Барбі-красуня з очима, як небо,
І золотом кіс просить печиво. Ні!
Ніким не голублена, мамою бита,
Дитина маленька не бажана тут,
На світі, де кожен для кожного – ворог.
Де заздрість і ненависть вписані в круг
Найближчих знайомих. Чи рідних? Печально…

Ось дід, що купує в кіоску щоденно
Презент для коханої – пачку презе…
Ось п’яний з четвертого поверху сварить
І ноги свої, і усе, що несе…
Іде капітан, що знущається з жінки,
І жінка, що живчик купує, а ще
Одну сигарету. І курить повільно,
І вільно-невільно залежна стає
Від слова коханого. Інколи плаче…
Ось пес, що виводить хазяйку гуляти,
Гризе підозріло сліди НЛО.

Ось мойра сидить, нахилившись похмуро,
І дядько, що кидає посуд з вікна,
Редактор, що хоче усіх по…казати
В новинах. У ролях. Війна – не війна?...
Але не покаже. І не допоможе…
Бо звідси не вирветься в небо ніхто.
Бо небо – у ґратах, а воля – в гранатах,
В кишенях – кредити, в кімнатах – борги.

І сльози зневіри, і болі, і втрати…
Прив’язаний кожен до чогось. На дні
Життєвої ями сидить хтось жорстокий
І пише проблеми на кожнім вікні.


2011

Кожний із нас, малий промінчик сонця!
Вбиваєм темінь, геть думки сумні!
І лишень ми відкриємо віконця,
Своєї чистої від зла душі!

Добро пішлемо і воно сповола,
Посіє радість й щастя дасть усім,
Теплом розтопить кригу, що навколо,
Вернеться бумеранґом у наш дім.

Тому кладім лишень добро до серця,
Бо це ж така наша земна мета.
Відкиньмо зло!Нехай любов'ю ллється
Віра в людину і її Творця!

Доки батьки не перейшли у рай,
Ти їм по змозі потурай.
Курям на сміх їх забаганки...
Щоб ти хоч раз на тижні подзвонив,
А ліпше – щоб одвідав.
Щоб одягавсь не всупереч погоді.
Щоб на онуків не гримав без причини.
Щоб їв не стоячи, позиркуючи в книгу.
Щоб не ганявсь за кожним підробітком,
А більше про здоров’я дбав...
Ну, ще з десяток настанов і просьб.
Якщо не плюсувать, не так уже й багато.

Приду и в глаза загляну виновато,
Коснусь ненароком печали твоей.
О всех наших встречах, что были когда-то
Жалеть я не стану, и ты не жалей.

Осталось тепло встрепенувшейся птицы
И боль расставанья беспомощных рук.
Не дай тебе Бог позабыть и влюбиться,
И снова пройти этот гибельный круг.

Но, может, всё проще? Беспечно и свято
Качнулось ветрами бессонных ночей.
А я пред тобою стою виновато
И гибну, касаясь печали твоей.

Україно свята!
Хоч багато із нас в домовині
І чужинці попи,
Не садили над нами калини,
Та ти вічна - жива,
Наша слава ніколи не згине!
Ми ж бо діти твої,
Подай слово й ми встанем з могили.
Бо свята ця земля,
Вона легка, і ми нею жили!
Йшли в смертельні бої
В безпощадності ворога били.
Це ж не наша вина,
Що у серці вмостилося рабство,
Ось століття пройшли,
А у нас на вершинах нахабство.
Вкорінилась ця гадь
Немов воша, і ссе наше тіло,
Все ж збудуємо гать,
Ми ще зробим своє святе діло,
Ми піднімем її,
Ту прив’ялу червону калину,
Щоб на нашій землі,
Прославляли святу Україну.

_________________

гори випустять дим і стануть чекати
кому скинути своЇ перші роси
день як заспаний дід скоро вийде із хати
покурити на ганку товсті папіроси

і ось сонце знімає з очей всі вуалі
потім вітер запхав свого носа в бузки
Піп Іван настромив синє небо на палі
вийшли рівні трикутні куски

тиша навколо мене
золотисто співала
спів її ледве чутний
зависав у повітрі
із нього соталася жінка
вона струменіла зі співу
і спів був моєю тишею

* За картиною Івана Марчука "Грація".

До відома: З 19 травня у Національному музеї Тараса Шевченка на бульварі Т. Шевченка у Києві діятиме ретроспективна виставка творів Івана Марчука до 75-річчя мистця. Відкриття о 17 годині.

Щоб піти, не потрібні слова,
Очі змучені правду розкажуть,
Ти втечеш у поля, де жнива,
Колоски шепотінням розважать.

Себе кинеш у річку хлібів,
Будеш землю сльозами вмивати,
Ти жаліти себе не хотів,
Але мусиш колись відпускати.

Кажуть, слабкість твоя -то сльоза,
Певно, мало у світі страждали,
Вся тернистою була стезя,
Втрати смачно тебе пожирали.

Залиши собі зраду на згадку,
Не даремно тебе наздогнала,
Старі мрії склади по порядку,
Щоб одна тебе знов покохала.

Князь аромату - шипшиновий цвіт -
Подихом свіжим улещує світ.

Запах закружить, і вир пелюсток
Буде єднати, неначе місток,

І розгортатиме дивні дива,
Доки небесне цвітіння трива.

18.05.2010

Ну! І що з отим ядром?
Намагаюсь вдруге сісти
(щоб дістатись Львова-міста)
так, як Еріх вчить пером...

Звісно, ще на чавуні
не долала хмар я зябра,
та отримать "канделябра"
захотілось і мені.

"Оскар", "Пальмова... кора",
інша там... абракадабра...
Заслужити "Канделябра"
треба з посвистом ядра!

Тільки-от ніяк мені
не вдається, бачу, сісти,
щоб дістатись Львова-міста,
де і сміх - "у чавуні"...

19.05.2011

Ти був VIP-інфікований
бездушним існуванням
Сплюндрований матеріально
притягнутим бажанням

Аморальностійкий покидьок,
який жив лиш для себе
Думав, безсмертний став,
скупивши зорі в небі.

Й тепер повсюди носиш
над бошкой псевдонімб
І міряєш кут слави в
руках тримаючи свій лімб

Й поступлива морально
твоя зіпсована душа
Гниє під тиском слави
дорогоцінного ковша…

Ти прийдеш у краватці літа.
Ненадовго. Цей теплий ранок.
Сонний спокій тече крізь вікна.
Синій обрій так спритно тане.

Ти зайдеш через двері тихо.
Заплетеш в мої коси липень.
Ця коротка жадана втіха
До прозорої блузки липне.

Ти прийдеш. Я рахую кроки.
Запах квітів і смак черешні.
Свіже сонце надуло щоки.
-Ну привіт. Я прийшов нарешті…

Густим чорнильно-свiтлим смутком ночi
Малюю я собi дорогу в свiток.
Хоч сон стирає вперто мої очi,-
Рядок в рядок проходжу шляху звиток.

Брукiвку будять знов машин фанфари,
На гурт торгують страхом кленiв тiнi.
Тiсних провулкiв темiнь рiжуть фари,
Рiзке їх свiтло враз схиляє стiни.

Слiпий лiхтар рахує мої кроки,
Мотив дощу зiрвавсь на сьомiй нотi,
Штовхає в спину зимний вiтер трохи,
Та мовчки лiплю чорну глину ночi.

Інстинкт гніздитися очима
переміг.
Відчуй,
знеси, мій Вічний Феніксе,
іще одну розтятість.
Обледенілий у одній з аттосекунд
завмри
і синкопуй
дві букви 'з' і 'а' –
перефразовуй
"у запеклі дні".
Шрихи і образи готові,
накинуті і зняті
для сторінок
у книгах Гіннесса рекордів,
чи то,
з накрапаних дощем, акордів.

Давай зачнімо,
установим
кольорові цяти.
І ось роздріблені,
немов куп’юри
в банкоматі,
картини.
Розводимо пустелю –
маємо піщину,
дощу торкаємось,
цінуючи краплину.
Затримай
всі слова їдкі
на потім.
Усе,
що бачу я
в мені,
це слайд,
закам’янілий дотик.

Рахуючи ворон,
збиваючи в траві
крилаті тіні,
ви б не могли
укоротити
відстані поріг,
де вітру – на ковток
і паростки розмаху
крил вже сині?
Чи можете
її відчути
у рядках,
затамувати
глибоко
в думках
віднині?

Простір спалено
між променем й щокою,
якраз перед
повстанням
в голові
думок цунамних.
Майбутні хвилерізи
синаптичний карб
формують
і деформують півдугою,
готують площу
для комірки
Далай-лами.

Ні, команди зась
в події цій.
Ані пошуку,
ані виконання.
Не звести
всі “проти” й “за”.
А поту косяки
душаться
в бровиній слані.
Відчуває спрагу
дно морщини,
оміліла зовсім,
жде причини,
щоб заглибитись
в думках скоріше.
Але зараз –
мертва тиша.

Усмішки краї
не можуть осягти
їх благословенної постави.
І, змастивши кров,
легені впали
в штиль
до наступного
при видиху обвалу.
Горло оніміло,
в серці давить,
мов притих на ньому
ніж кривавий.

Стіни піднебіння
висохлі і зимні,
вільні на язичну слизь.
Губи штивні.
Зморщені у 'О',
від нетерпіння
після вибуху у 'Б' –
ставатимуть
глухими в 'Г'
колись.

На руках
бальзам і дно небес,
це вони для світла –
дві опори.
Стережуть коліна
гравітацій скрес,
де траві заважко
вибитись угору.
Це коли
наш Всемогутній Бог
підсуває день,
сідає відпочити.
Це тоді
печаль з Його очей
починає
гнізда вити.

12 Травня 2011

And in English:
---------------

Your eye-nesting instinct
had prevailed.
Lay
one more
or less dissections,
Everlasting Phoenix.
Frozen in
the dying scene
of yoktosecond,
syncopate
all the letters ‘s’
“in wordless space”,
and paint
a sketchy face
for yet unwritten page
in books of Guinness.

Let it start
with setting dots
in color,
split the view
in you
the way
most chink machines
break dollars.
All it takes
a grain
to breed a desert,
in the sense
of rain
each drop is treasured.
Hold this lippy-slippy
words for later.
All I see
in me
a slide,
astounded matter.

Counting crows
and grassing their shadows
could you cut
the distance well defined,
laid between
a gulp of wind
and recent flap of wing?
Could you sense it
through my lines?
Keep it deeply
in your mind.

Space is burnt
between a ray and cheek
right before
uprising thoughts
create a brain tsunami.
Future breakers
notch synaptic gaps
and strain an impulse,
peak,
grasp a promise
to allot a cell
for Dalai Lama.

No command
through this event
is followed, executed,
even put in doubt.
Shoals of sweat
are suffocating
in an eyebrow shrub.
Frowns are thirsty,
shallow,
almost gone
and callow.

Edges of the smile
can’t reach
their gracious state.
Lungs are done
with lubricating blood
and wait
to collapse,
exhale unwanted life.
And the throat
is numb
as someone
pressed against it
bloody knife.

Walls of palate
dry and linger
freed of tongue.
Lips are still.
They cleave
to frozen ‘O’.
It survived
last tongued-up ‘D’,
assessed by `G’,
and wants to go.

Hands,
embalmed by Heaven,
prop up light.
Knees
preserve
the gravitation
where the grass
can’t fight.
This is when
Almighty God
can rest,
this is how
I see
His eyes
build nest.

May 12 2011

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Нечутно доторкнись мені до скронь,
Щоб мертву тишу тіні розкололи,
Мабуть, це наш придуманий Афон,
Де так сплелись бажання наші з болем.

Коли давно ні крихти таємниць,
Бо зрадницьки про все розкажуть очі,
Ми щось, та й зрозуміємо колись,
Бодай би часу плин гірко-пісочний…

Хтозна, коли впаде нетлінний вік,
Збиваючи з шляху сумні штурвали.
А може, вже не тишу, може, крик
Нам тіні ці на стінах малювали?..

Не слухай більше слів моїх. Прибув
Літак в сумну безпровідну мандрівку.
На тебе тінь приліплена – «табу»,
А часу плин іде пісочно-гірко.

Сум’яття проходить, мов сон.
Навчи мене не шкодувати
і дихати чистим озоном,
і вірити в дивний грааль.
Покинуть сумні археологи
саперні маленькі лопати
і будуть вивчати це сонце,
немов степову пектораль

Карателі каються важко,
їх сльози у десять каратів
на плечах каріатид –
давно знавіснілий тягар.
Бо брешуть розклади таро,
немовби колумбові карти:
ця кров закипає повільно,
неначе різдвяний узвар.

Дороги, яким не на небо,
тектимуть кухонними кранами,
допоки терпіння прорветься,
як рветься ганчірка стара.
Усе передбачено, все
якимись старими генпланами.
Покайся, чужий магомете,
бо йде вже до тебе гора.

Cміх затих, не чути сміху,
Причаїлось в лісі лихо,
Скоромовками говорить,
Що не скажеш-все повторить.

У гущавині блукає
І гаркавить, і лякає.
Мо' розбійники в бору
Оточили дітвору?

На галяві:"Ох!" та "Ах!"
Між дітей завівся страх.
Вже малятам не до втіхи,
Зовсім поряд бродить лихо.

Раптом Танечка мала,
Наче бджілка загула:
-Друзі! Нічого боятись!
Це- луна.Ходімо гратись!

на п"єдесталі постаменті
стоїть Поет в однім фрагменті
я вчитуюсь в слова без сентиментів
то тестамент Його земних моментів...

Я мовчу. Я у зраненім криці мовчу
Павутинно-незлісно обплутує душу
Синьооко-жуаніський погляд не твій
Стій!
Я не та. Я твій спокій уже не порушу.

2000р.

Перевод с украинского стихотворения
Ларисы Радченко, г.Львов

а ночь бесконечна кровать неудобней протеза
пустые бутылки надежно дежурят за всех
на каждое "знаю" найдется своя антитеза
на каждого ангела - свой незамоленный грех

давай-ка поделим наш город в дыму папиросном
тебе - все рок-клубы а мне - все стрип-бары
тебе - все отели химеры и чары
мне - множество лужиц наплаканных пьяными веснами

а ночь бесконечна туманы стоят на балконах
в крови никотин алкоголь стимуляторы блюз
ты бредишь опять про полеты из рамок оконных
я не протестую поскольку уже не боюсь

давай-ка поделим все воспоминания поровну
тебе - просто площадь а мне - алкомаркет
и желтые окна как мертвые марки -
тебе же а мне - оперение бронзовых воронов

а ночь бесконечна как байки сожителей пьяных
сдувать лепестки с подоконников я чемпион
ты по уши в перстнях - и перстни и пальцы в карманах
глаза твои цвета как у стародавних икон

давай-ка поделим ошибок веселую конницу
тебе - твои фотки а мне - мои тексты
тебе - мои взгляды блондинистой бестии
а мне - твои ночи зыбучего кофе с бессонницей

а ночь бесконечна в огнях разномастных бигбордов
бездушны пустой тротуар мостовых чешуя
из-под тормозов добываем мы ноты аккордов
ты бросишься к свету глаза закрывая? И я

давай-ка поделим всю зиму по стежке по беленькой
тебе - Новый Год ну а мне - весь февраль
весь февраль весь февраль весь февраль почему-то
тебе - все маршрутки а мне - все лихие маршруты
давай-ка поделим всю зиму по-братски поделим-ка


перевод - 2010

Доленька моя пропаща –
пересуди і жалі…
Я й сама дивуюсь:
нащо
ходжу тінню по землі?
Сплю.
Вчорашній день шукаю.
Трачу гроші і слова…
І чому, сама не знаю,
до сих пір іще жива?
Все без тебе
низько й дрібно –
від зеніту до зела…

Просто
іншому потрібно,
щоб на світі я жила.

2004

поет в нюйорку поет у львові
поет в запої співає схоже на халі-галі
поет п’є пиво поет працює
поїде в київ на фестивалі
поет блює у рукомийник
і на донбасі поет в забої
забив на техніку безпеки
в красном луче гуляє п’яний
поезія це завжди неповторність
поет віршує до курвимами

1
Зорі падають у порожнечу...
Загадай бажання,
І воно долетить до тієї зорі,
Що падає першою,
І впаде разом з нею.

Бажання не збуваються ніколи.
Вже стільки їх між зорі полетіло,
А я тебе і нині не зустрів.

2
Ти йдеш по воду, ніби по воді.
Твої вуста – немов солона піна.
Впаде із неба місяць і тоді
Вода тобі забризкає коліна.

Ти йдеш по воду. Може, до води,
А в тій воді твої сміються очі.
В твоїй душі сплелися назавжди
Надії всі і прагнення жіночі.

Все збудеться, повір мені. Постій.
Ще журавель на осінь не курличе.
Впаде із неба сонце – лиш тоді
Вода тобі забризкає обличчя.

3
Торкаючись підошвами поверхні
Холодних хвиль закоханого моря,
Ти йдеш назустріч сонцю, що пускає
Проміння силу у твоє волосся,
Прозорий гребінь у твою косу.

Ти йдеш назустріч мріям і надіям –
Їх більше, ніж загаданих бажань,
Бо їх ніколи всі не усвідомиш.
У тебе крила є, але літати
Ніяк не краще, ніж іти по хвилях.

4
Зорі падають із темноти
Й, не долетівши до землі, – згорають...
Моє бажання – по воді іти
Тобі назустріч.
Тільки я не знаю:
Хто вкаже стежку
В океані сліз?


2003

Місто не змовкне ніколи,
Спати не ляже воно.
Лиш під разові уколи
І під дешеве вино

Запал ледь-ледь заколише.
В світлі неону й реклами
Місто фрівольністю дише,
Будучи ще в руках мами.

Дайте дитині свободу! –
Це зможе дати їй місто.
Взявши забруднену воду,
Таке ж заквасили тісто.

Місто приречене вмерти
Швидко, комфортно, невчасно.
Навіть в обіймах у смерти
Гляне у очі їй власно.

Дві веселі черепашки
Влаштували перегони:
За суддю була мурашка,
Глядачі – малі тритони.

Хоч було їм трохи важко,
Та змагалися уперто –
Дві спортсменки-черепашки
Подолали більше метра!

Хоч натомлені – щасливі,
Перегони вийшли вдалі:
Бо учасницям вручили
Найсправжнісінькі медалі.

Про спортсменок-черепашок
Гомонять усі відтоді!
Чи тритонів, чи мурашок
Розпитайте при нагоді.
:)
2011

коли в небо впадуть валторни,
а в калюжах зійдуть зірки,
місто знову тебе пригорне
у сипучі нічні піски

ти забудеш усе, що буде,
все, що венами протекло,
попливуть мовчазні верблюди
крізь пустелю спітнілих площ

будуть люди іти навшпиньки,
щоб приспати на мить роки,
щоб кохатися у будинках,
намальованих від руки

щоби дихалось вище й ширше
крізь повітря прозору сіль…
і сирі, наче глина віршів,
сни посходяться звідусіль

і обступлять тебе півколом,
мов опалу зорю трава,
бо на сході світила скоро
обривається караван…

Затягивает шрам вины
в законо-мерность серых дней.
Ты мне в бокал вина налей,
и будем истиной пьяны.

И будет истинной цена...
В похмелье заметай следы,
любовь, награда за труды,
в бутылке правды нету дна.

Тебе идти... Вперед, к весне!
начни все с нового листа.
Как вдруг открытая звезда,
Подаришь теплый луч в окне

Переписан 5.03.2012

Впереди Проход-портал-перевал-темнота,
А вокруг вибрации поля МЕР-КА-БА.
В ладонях сердцем храню жемчужину Саманта,
Воспламинившая мои светоносные чакры Огня.
Слышу нежный голосок: "все хорошо, Сашок.
Потерпи, умееш успокаивать себя,
Все наши желания исполнятся".
-Спасибо тебе, сказочно-солнечная жемчужина,
Все мы в руках нашего Господа.
Я вызываю огонь на себя...
Это то, что мне предначертано.
Наша цель - Звезвездные Врата - Альфа и Омега.
Проход - никакого конца - лиш новые начала.

2011г.

Людині і поету ІГОРЕВІ ПАВЛЮКУ


Поет не ділить час на три часи,
Весну кохає десь в зеніті літа.
В свій час він спрагу словом погасив,
Прийшов до себе, бо прийшов для світу.

Він громом вдарить у січневий день,
Поет не ділить люд на «тих» і «этих».
Черпа мотиви для своїх пісень,
В Галактиці живе його планета.

Свій хліб пече він у своїй печі,
Поет не ріже слово на окрайця.
Ходили його краєм палачі,
Нажаль, із «білих», зовсім не з нанайців.

Горить поет, палає, наче гніт,
Бо живеться з народної криниці.
Коли лелека вирушить в політ
Він молиться у батьковій світлиці

І має ще поет своїх богів,
Надію, Віру і Любові силу.
Але не зрікся,в битві й поготів,
Єдинородного для всіх Марії Сина.

Травень 2011

Мені не цікаво знати
Із ким по-дитячім вільно
Крізь мокрі іржаві грати
Ти нищив мене повільно,
Із ким в телефон сміявся,
Мої утиравши сльози.
Ти здався їй... Просто здався.
На тебе це так не схоже...
Не хочу тебе кохати!
Проп"ю почуття, що лишні.
"До п"ятниці не чіпати"
Одну із своїх колишніх...
17.05.2011.

Дощ позабув наші милі краї,
Ребра хмаристі й грімниць нагаї
Міцно запхав до стодоли небес.
Файно було б , аби бажаний крез
Сольно гайнув пилюгою полів,
Ляснув гарапником і зрозумів:
Сім день на тиждень - не гребінь мети,
Досить спокійно один раз пройти.

Лауро, келихи б"ються
Вростає кришталь у ноги
Жити із цим - екзекуція
Така собі світська йога

Ступай обережно, люба
Скло наливається кров"ю
Ти мусиш в палаццо шлюбне
Заходити мармуровою

Ти - срібло, ти - порцеляна
Коштовна його оправа
Ти вклинилася до клану
Тримайся жорсткіше, Лауро

Давай же, таліта кумі!
Розвішуй по стінах цілі
Прицілься, стріляй, не думай
Так роблять жінки в Сицилії

На шпильках приходь і з клатчем
Кохання ховають в лаврах
Ти що під вуаллю плачеш?
Ти невиправна, Лауро...

Душа втікає, тріпоче серце

У моїх грудях, мов птах в неволі,

Від щастя крила я розпростерти

Хотіла в небо, зректися болю...

Але не вдалось, сховалось сонце

За чорні хмари в безодню неба.

Тепло жевріє в моїй долоньці,

А мому серцю вогню так треба!

Я знову ходжу по краю леза,

Самотність душу мою калічить,

Пульсує в скронях невладний безум,

Бо й мить без тебе - неначе вічність...

17.05.2011р.

Ідуть і йдуть вони вервечкою...
За згином - згин, за згином - згин...
Чи вийшли тільки-но з Єгипту,
Чи, може, вже ідуть на згин?..
Не певен, що думав так Чюрльоніс
Чи Малер у своїм «Титані» .
Та, як дивлюсь чи слухаю,
Гуркоче серце безустанно.

Спить кохана, спить.
Тихо шелестить
На її устах
Мить.

Де кохана? Де?
Думкою бреде
Через сни мої.
Йде.

Ось кохана, ось! –
На устах знялось.
Розбудив її
Хтось.

Я можу щоночі до Тебе приходити в снах
Й кохати безумно.
Палати вогнем і згоріти у Твоїх руках
Тобі вже не сумно?
Я можу щодня прилітати до Тебе в думки,
В них жити роками...
Злітати...торкатись устами Твоєї руки.
Кохай до безтями!
Я хочу морозом Тебе малювати на склі.
Щоб бачили хмари.
Я можу себе відродити на ТвОєму тлі.
Я-Твоя примара.
Я хочу щомиті вмирати від Твоїх очей...
Забути про світло.
Торкнутись до ніжних,гарячих, до сильних плечей.
Й воскреснути вітром.

Как хотелось дожить до рассвета!
Солнце краешком ока узреть...
И почувствовать жар,тёрпкость лета!...
И как птица - над полем лететь!
Досмотреть бы закат...(...эти краски -
Словно кровь за тенями лесов...)
Волноваться в преддверии сказки.
И любить переплёты цветов.
А побыть бы похожим на ветер!...
Просто так по траве убегать.
Так хотелось дожить до рассвета...
И с рассветом... в росу исчезать...





Всем безвременно умершим посвящается.