Світ...
Сталевий в зорі дріт...
Сталева передмова -
і канцелярський гніт.
Пат...
Нічний на розі мат...
На процедурі слова -
одібраний карат.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзінок.

Звук...
Глухий дверима "грюк"...
Упевнена байдужість
як канцелярський хук.
Спад...
На зовні рветься мат...
Народжена "співдружність"-
одібраний парад.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзвінок.

Сум...
І верховенство дум...
Обов'язок і право
як канцелярським глум.
Струм
від іграшкових гум
пронизує лукаво
одібрану гру струн.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзінок.

28.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Ты появляешься, когда я исчезаю.
Пока я есть, ты наблюдаешь из тени.
Мы как кусочки двух разбросанных мозаик -
В себе не сходимся и для себя "они".
Не разомкнуть несуществующего круга.
Но, мимоходом встретясь в точке светотьмы,
Все "я" и "ты", друг в друге отыскав друг друга,
На миг сцепляются, и оживаем "мы".

Как приятно осознать что рядом-Друг!
Друг, который все тебе отдаст;
Друг, который не исчезнет вдруг
И в момент тяжелый не предаст.
Это Счастье: отыскать такого Друга!
Этим Счастьем надо дорожить,
А иначе и не может быть!..

...-2011г.

прошу тебе, друже, - газет не читай:
пуста аморальність тече через край.
бездарні замовні нікчемні статті
крадуть наші мрії - прекрасні й святі.

друковане слово безглуздя і фальшу
ховає надію на долю подальшу,
на світло в тунелі зневіри й сміття,
на успіх і радість, на гідне життя.


грудень 2008 р.

Вона подивилась
Вона подивилась в зажурене стомлене небо,
повік доторкнулось сніжинок гаряче тепло,
стискалося в грудях, щеміло закохане серце,
стежину до сонця снігами давно замело.
Вона посміхнулась, прекрасна, як вранішні роси,
лягла під вербою, поринула в радісні сни,
вітри розвівали її білі лагідні коси,
вона засинала і снились їй ночі зими.
Відкриються очі і глянуть на перші світанки,
всміхнуться повіки, торкнуться зіниць волошки,
і місяцю снилось учора колишнє кохання,
а осінь дивилась на свої забуті шляхи.
Її цілували у очі закохані сльози,
її обіймали холодні самотні вітри,
за нею ридали ще перші осінні ті грози,
і тихо всміхались за нею сумні волошки.
Вона подивилася в очі самотнього неба,
злетіли до сонця маленькі сумні ластівки,
і її кохання із неба летіло до нього
до ніг вистилались холодні й гарячі зірки.

неспішно п’єш вино - густе й червоне -
смакуєш трунок, наче чиюсь кров.
подивишся у очі й захолоне
підняте звично втретє: "за любов!"

а очі недосяжно-променисті:
ні тіні хмелю, темні від гріха...
ти - мій. на відстані. мовчазно-урочиста
моя любов: незряча і глуха.

коли приходиш ти - ніхто не знає,
коли ідеш - дивлюсь тобі у спину.
ця однобока близькість не втримає
в секреті зливу пристрасті невпинну.

о не підходь! тримайся якнайдалі
у часі й просторі. безмежно й на віки...
на шиї слід в черговий раз ховаю
тонким зап’ястям кволої руки.



січень 2010 р.

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішла,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Ти ще не спиш , м*які провини
Крадуть зрадливо в тебе сон,
І десь думки примарно линуть
За горизонт, за горизонт

За день втамовані тривоги,
Залишили важкий осад.
Душа шукає допомоги,
У крутить стрілочки назад.

І віддаються в серці біллю,
Образи до безсилих сліз
Немов хтось натирає сіллю,
Ще не затягнутий поріз.

І важко ранить часто слово,
А вороги завжди свої,
І просто, ні про що розмова,
Так вибиває з колії.

Яка твоя в житті провина,
Чому дуки такі сумні?
В молитві приклони коліна,
І всім прости гріхи земні.

Через кілька годин буде завтра
Перегортаю вперед календар
Хай на лезо долі лиш правду
Мені розкаже прекрасний рай.
Через кілька годин буде завтра,
Ой прийди, новий день, прийди
Ми актори земного театру
Білий сніг ти мене обійми.
Через кілька годин буде завтра
Стигне в кружці мій чай
Що ж мрія моя одинока
Обнімаю, Цілую, Прощай.

Ви в мої сни приходите кольорові
Тривожите не розбуджену весну
Ті очі незвичайні волошкові
В яких я все у розпачі тону
Дивлюся і боюсь поворухнутись
Ось вуст моїх торкається рука
Так хочеться й не можу посміхнутись
В цей час кудись Ваш образ враз зника
А я біжу і Вас не доганяю,
Услід мені регочеться гроза,
Чомусь у снах я Вас завжди втрачаю,
І обпіка моє плече сльоза.
Мої надії гаснуть у тумані,
Чомусь притихла вже моя душа.
Як береги зникають в океані ,
Ваш образ мою душу залиша

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.
Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

Душа згоріла. Пил лишися
А розум став шукати богів
І серця крик десь загубився
І світі смерті і гріхів
Душа порожня . Дух безмовний.
І все байдуже вже мені,
І совість впала в відчай повний
Й минають нудні мертві дні.
Душа холодна вбита юність
Убите все моє життя
Й все , що мене тримає в світі
Це лише дурна серцебиття
Душа забута. Власна гордість
Так підло зрадила мене
Одна лишилась в тілі радість,
Що у могилі зогниє
Душа безсмертна , біль нестерпний
ЇЇ чекає: й муку, й страх
Вона проклята долі жертва
Що ще не знала долі смак.

Пекельна тиша - спонука до зради.
І я тікаю від своїх думок.
Мої моральні і духовні "вади",
Дають надію на останній крок.

Я вирву сірість із чийогось серця.
І вічну смерть собі я оберу...
я з смертю стану... з нею... в рівнім герці,
І все це буде в казці...наяву...

А ти збери... мої весняні речі,
І загнуздай, нарешті, всі думки.
І лиш пливи... пливи, але без течій...
З ім'ям моїм...
без мене...
навікИ.

Мама – це слово чарівне.
Мама – життя джерело.
Мама й дитятко наївне...
Недавно й давно це було
Ніжно з турботою співала
Мама кохані пісні.
Любов до життя прививала,
І снилось майбутнє у сні.
Було неймовірно казковим
Майбутнє в уяві моїй.
Незвичним таким, загадковим...
Я вірила мамі своїй!
Я вірю і зараз, хоч знаю –
Життя вже не зовсім таке.
І правду вже бачу. І уявляю.
Насправді життя не легке.
Та права не маю жалітись,
Бо в мене є головне.
Я мамі можу відкритись,
В наш час це є основне.
Якщо ти маєш людину,
Яка для тебе живе,
Яка у найгіршу хвилину
Захистить любов’ю тебе,
Тоді не дарма ти на світі!
Є в тебе надійне крило.
І це найпрекрасніші миті.
Найліпше що бути могло.
Та тяжко тому, хто не має
Матусі поруч з собою.
Він в спогадах просто згадає,
Як добре, що мама з тобою!
Ще тяжче тому, хто ніколи
Маму не знав і не чув.
Життя їх штрикає, як уколи.
Ніхто з них щасливим не був.
Не знали ви ласки, любові,
Матусі не знали тепла.
Та сильні ви дуже. Ви жити готові
А я певно так не змогла б.
Тому, дуже вдячна я мамі.
За те, що зі мною завжди.
За очі, найкращі, ласкаві.
Без мами мені нікуди...

Я не можу без смутку писати,
Я не знайду потрібні слова
Та й не вмію я так римувати
Як Ви хочеш, і як хочу я!!

Я не маю ні грошей ні слави,
Я не варта уваги Творця,
Я не прошу любові й поваги,
І душа не безмежна моя!!

Я не буду прощення просити,
За жорстокі, та щирі слова,
Я народжена щоб загубитись,
У тумані під гаслом ЖИТТЯ!!!

Просити – це великий гріх.
Мовчати – це найбільша мука.
Зірвати непокірний сміх,
Й чекати, що прийде розлука.

Сто доріг, обійшовши, не знаєш
Чи радіти приходу весни,
Чи сідати на потяг до раю,
Що прибуде опівночі в сни.

Чи в собі відчувати ілюзій
Повну чашу, зрадливих думок.
Та вони – не найкращії друзі,
Лиш життя – це повчальний урок.

Бути бідним, можливо, це краще,
Навіть, ліпше пізнать почуття.
Та багатому в світі найважче –
За любов не віддасть він життя!

Життя буває різнокольорове
То біла,а то чорна полоса
А іноді весняне веселкове
І взимку подарує чудеса!

І небеса блакиттю розіллються
Фіалками запахне білий світ
І очі повні сліз тоді сміються
Життя одягне волошковий цвіт

З ланів життя всі негаразди зникнуть
Лишивши лиш удачу і любов
І хочеться тоді щосили крикнуть:
«чаруєш мене зимонька , ти знов»!
І зацвітуть вишневим садом мрії
До сонця полетять мої вірші
І іскорка мала що в серці тліє
Розтопить усі думи на весні
У сині роси сльози обернуться
Сплету вінок вам з усміхнених зірок
Нехай приємні дні усі вернуться
Дорогою небачених квіток

Життя дорога простелилась.
З тобою поряд я іду.
Боюся, щоб не розвітлилась,
Не втратить курсу у грозу.

Хай струни плачуть і сміються,
Квітками встелений шлях.
А навздогінці пісні ллються,
Вмостившись зручно на вітрах.

Шаленно серце в грудях б"ється,
І світить зірочка ясна,
Але чомусь мені здається,
Що стала бліднути вона...

Схиляю голову на плечі
Своїх стривожених надій,
Та обіймає ніжно вечір,
Сховавши смуток безнадій.

Самотньо сонце в море впало,
Взмахнувши променем своїм.
В останнім промені скупало
Печаль і радість моїх мрій...

Я не боюсь зимових заметілей.
Ані спекотних довгих літніх днів.
А лиш боюся, щоб Любов не тліла,
А щоб цвіла, як мак серед полів.

Я не боюсь в Коханні задихнутись,
Напій медовий пити з кришталя.
Але в обмані так боюсь схитнутись:
З-під ніг моїх тоді пливе земля.

Я не боюсь ходити в синіх росах,
І босими ногами по стерні.
І так люблю, коли ромашки в косах.
Коли вночі приснишся ти мені.

Я не боюсь, коли весняна злива,
Коли Перун керує цілу ніч.
Я серцем відчуваю, що щаслива,
А це уже серйозна в житті річ.

Весняний день потроху зводить вії,
І лютий відступа з календаря.
Як пролісок, пробились мої мрії,
Запахли ніжним цвітом мигдаля..

Що це?.. В серці весна обізвалась?
Знову чую знайомий я стук.
Так давно вже вона підкрадалась.
Це мелодії втрачений звук.

Щедро в серці колись розливалась
Дивним щемом від трепетних рук.
Осявала і знову втрачалась,
Залишаючи спогади мук.

Але часто цвіла буйним цвітом,
Матіолою пахла в саду.
І лунали громи понад світом,
Освящали Любов неземну.

Та моїх не почуєш докорів.
Ну а сльози? Пусте, не біда...
Тихо листя зліта з осокорів,
І летять в синю даль все літа.

Але знову я чую тривогу:
Кинув промінь жмуточок тепла.
Та невже вируша у дорогу
Літня спека ота, що пройшла?

Спасибі за Все і за те, що Ви поряд зі мною
Коли в серці мороз, а на щічці легенька сльоза.
Коли ще один крок , вже давно оповитий пітьмою,
Ви для мого життя, мов прозора цілюща роса.

Ви – весна , неймовірно прекрасна та ніжна
В Вашім погляді стільки любові й тепла
Ви єдина таке, тане сніг, тане лід, вже не сніжно
І полонить серця голос Ваш та краса

Ви мов сонце, яке промінь дарує для когось
Наче зірка, яка сяє завжди на шляху
І прошу залишайтесь назавжди собою
Я люблю і ціную Вас саме таку

А на дворі зима сніг, мороз, дує вітер
Настрій зник і погода доволі проста
Проте ні з вами завжди в душі цвітуть квіти
Вчителька моя – Ви лагідна , вічна та ніжна весна

Бувають випадковості,знайомство ж наше-доля
І щастям переповнено вже не пусте життя
Напевне,наша зустріч-це добра Божа воля
Своїм теплом Ви зміцнюєте мій світ,моє буття!

Ранковим сяйвом дивитесь,куди же я прямую
Безслідно страх зникає,адже зі мною ви
У цім безмежнім світі,кричу:-я вас ціную!
Ірино Олександрівно,лиж з вами я досягну мети...

Моя найкраща вчителько ,яка же ви чарівна
В вашій душі плекаються ясне добро й любов
Слова усі ці щирі,повірте ,хоч я й наївна
Лиш забажайте ,для вас повторю я їх знов

Люблю всім серцем ваші ,щирі очі
Прекрасний погляд випромінює тепло...
Завжди пам’ятатиму вас охоче
Я буду поруч довго,щоб там не було!

ви вчите життю,напевно,я його вже знаю...
Відколи ви з’явились у моєму житті
З Вами все погане гасне,я його минаю
Ви частинка мого щастя,котра на віки житиме в мені

Серед сірих однакових буднів зими
Ви стали частинкою літа
І поміж туманів сліпих і німих
Малою краплинкою світла.

Барвистим метеликом, променем чистим,
Духмяним подихом вітру.
І тихим, ледь чутним шелестом листя,
Ви стали частинкою літа.

Купальським вогнем і дівочим віночком,
Букетом із сонячних квітів.
Веселкою в небі, сріблястим струмочком -
Ви стали частинкою літа.

Блакитним небом умитим дощами,
Блідою ромашкою в житті –
Єдина, чарівна , неповторна та ніжна,
Маленька краплиночка світла.

Жаль, мріям вже не збутися -
лихий їх підстеріг!
Забути все. Й забутися
між звалищ, пустирів.

Та зашпор не відхукати -
закрижаніло все.
І гірко серце слухати,
його неправда ссе.

Хай на душі невесело,
та крила скласти - зась!
Ще свіжим вітром, веснами
я не підперезавсь.

У степ не вийшов зораний,
де полишив поля.
Ще сяє поміж зорями
ясна моя зоря.


Пощо на будні супиться
і крокувать узбіч?
Не відступлю - відступиться
ця горобина ніч.

А не піддамся відчаю,
то й мрії поверну...
З неспокоєм повінчаний
іду, як на війну,

боротись, не змирятися -
хай знають сили злі!
І нічого боятися
на батьківській землі.

Невдахи всіх країн,
Невільники відпусток,
Руїнники руїн,
Спустошувачі пусток -
Усі до купи - гоп!
І вже новий ґатунок.
Хай гріє ескалоп
Ваш зголоднілий шлунок,
Хай вас минає шал
Захоплень і обурень,
Хай вас обходить - ша...
Несосвітенний дурень.
Щасливі на загал,
Допоки акт фінальний.
Світ - то такий кагал
Інтер-націо-нальний.

2010 р.

Якби можна було із долонь позбирати всі лінії
І зібрати в косу. Чи в букет. Чи розвіяти з вітром
Щоби десь там далеко-далеко у Лівії
Під покровом війни загубились і
згинули.
Якби можна було щоб від дотику падали стіни
Чи від сонячних зайчиків чи землетрусів
Не важливо мені як лишатись спокійною
Лиш навколо щоб було як досі.
Якби можна було щоби чай залишався гарячим
А серце невпинно вкривалося кригою
Знаю я, це наївно, дитячо
Але що ж , я не можу помріяти?


2011

Так невпинно і впевнено чигає ніченька ніч
Вся торбами обвішана мов та перекупка бідна
Зморшкувата стара із проблемами на сто сторіч
Що вона так старанно у торби складала завидна.
Показує сива вміст цих бездонних мішків
І купити вмовляє за безцінь а хоч би й задарма.
Та навіщо ми’ пані такого багатства? Залиште собі
Я сон досипаю і хочу прокинутись завтра.
Ні, вона захопила весь простір
І нові полотна зіткані з чорних ниток
Перестелила на постіль
І взялась в'язати мотузки, засівши в куток.
І все примовляє, бурмоче під ніс катастрофи
І бодай би їй добре було, вона ще свистить
Із пустого в порожнє переливаючи воду
Перевертом пускає весь світ.

2011

На вершині гори - просто сніг -
білий, наче крило янголине.
Ти швиденько звернув у бік,
не помітив мене в долині...
Ти швиденько звернув, а світ
зупинився, зітхнув на повні...
Подивився тобі услід.
І замовк. І нічого ззовні:
жодних звуків, ні посмішки, ні
не було ні жалю, ні болю.
На вершині гори - просто сніг.
Я прямую туди не з тобою.

...і раптом забуваєш з ким на ти
в самому серці темної кімнати…
за день наступний пам’яттю заплатимо
і завмремо як вицвіла латин
на сторінках… чи магмою на кратері
до нововивержень… а ти чим заплатив?

там річка більш синя, трава зеленіша,
на штучному полі пшеничка жовтіша,
і пташка співає куди голосніше,
ніж справжня, і крильцями б’є…

натиснеш на кнопку – життя цікавіше,
запустиш програмку – і жити простіше,
але не смакує варення із вишень
з екрану – воно не твоє…

і пташка, якщо придивитись пильніше,
не ість і не п’є, так і ти все частіше
готовий забути, що світ є вільніший –
не цей віртуальний вольєр!

Нарешті впала рясно сонця злива
І залила теплом цей сум небес…
Чому така ти, весно, несмілива?
Чому мороз укотре вже воскрес?!

Викаркує йому ворона оди,
Ніяк в повітрі холод не вмира…
Та скільки зло це буде верховодить?!
Мов у природі дефіцит добра!

Проміння пестить, наче пух, достоту,
Муркоче ніжно, ніби кіт вночі,
Молю Ярила: «О зміцни свій дотик,
Мов лазером, ти лід цей пропечи!»

27. 03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Обрыдла пятке осень золотая
Из под рубахи лезет день дождём
А я ветрам дорогу разметая
Пишу по площади малиновым плащом

Себе иду... чешу я по бульвару
А волос длинный хлещет от плеча
Пускай не скромен я но нас осталось мало
Таких в ком зиждется зажженная свеча

Так вой же ветер дуя в обе щёки
Пусть накаляясь старых клёнов медь
С душой моей сливается на столько
Чтоб площадь серую собою обогреть

И брызнет в небо плесень голубая
С разбитых вдрызг подошвою зеркал
Я луж осколки в небо разметаю
Чтоб каждый день плащом моим сверкал

Пародія

Третя нічка у нірвані…
Що там порно на екрані –
Недолугий дитсадок…
Тут, на ліжку – справжній шок!

Задоволення від плазми?
В нас - тайфуни і оргазми…
Ти в екстазі – дика рись,
Ще кричиш: “Не промахнись!”

Сексуальні буревії –
Навіть все сказать не смію…
Щоб подалі від біди,
Щоби вдало, щоб “туди”.

Вже ні сили, ні фантазій
(Не бував я на Кавказі)
Звідки знать ото мені…
Хоч би раз сказала – “ні!”

Мало слів, повір, негарно…
Знов стріляти? Марно… марно…
Вже, напевно, сотий раз –
Я ж не снайпер, не спецназ…

В серці мед, вогонь у тілі,
Від нектару захмелілі:
Пристрасть, солод, зойки, дріж –
Більш не можу – хоч заріж!

...Що то можуть ніжні руки!
Рай земний – блаженні муки!
Щастя пре безмірно. Тиск.
Завмираєм. Вибух. Бризк!

27.03.2011

Игра взаимодействий - тёмный лес.
Вот подлинник - в моих объятьях мнимых.
Вот я как переводчик поэтесс -
Почти понятных, но недостижимых.

Хожу, пытая творческую стать,
По их канатам я канатоходцем.
Охотницы, они б желали знать,
Кем живность в переводе отзовётся.

Быть может, мы близки едва-едва.
Я общий смысл штурмую непреклонно,
Но место нашей встречи - лишь слова.
Совсем другое дело у влюблённых.

Им чужд сарказм, им ни к чему гротеск.
Их общий шанс - надеяться на случай.
Влюблённые имеют общий блеск,
И плод утех, и более везучи.

Пусть крутятся, как белки в колесе,
Кого благословила мать-природа.
А мы спокойны. Мы живём, как все.
Несовершенны узы перевода.

2011

Невідворотність перспективи упасти в прірву перевтілень.
Недосконалість переходу із точки А у інше тіло.
Недобра слава НЕ у тому, що в ньому НІ живе на споді.
Не знаю звідки вилізають, як заздрість чорні хижі очі.
Не так написано автограф під тілом драми зміни масок.
Невизначена форма змісту у підфарбованих поразках.
Невпинно ненависті відстань маліє між тобою іншим.
Не ті слова вповзають в душу гадюками холодних віршів.
Нестерпно жити в полі зору цензури духу під прицілом,
Непевним подихом гойдати минуле, пройняте ефіром.
Невчасна смерть прийде на сцену загорнута у чорні мрії.
Неоднозначна невагомість іще тримає душу в тілі.


2011

Лучшую в мире нефть,
лучшие фрукты тоже,
Ливии на века
дал ты, великий Боже...
Сказочно жил народ,
празднуя достиженья.
Этих вполне причин
хватило для вторженья...
Кинули Штаты в бой
силы свои и НАТО.
Видим, увы, разбой,
чувствуясь виновато.
Предан Каддафи сплошь
всеми без исключенья.
Вот и его народ
гибнет, страшны мученья.
Мерзок Обамы вид.
И Саркози нам гадок...
То - почему война -
ясно, и нет загадок.
Лучшую в мире нефть,
лучшие фрукты тоже,
Ливии на века
дал ты, великий Боже.
Этим и погубил...
Волей Обамы-боя
нынче эта земля -
жертва, увы, разбоя.

Март 2011

Ще туманами даль припорошена,
А вже небо сія голубе.
Побажай, моя земле, хорошого
Тим, хто любить і пестить тебе.
Спозарана з граблями і вилами
Ллють на тебе розкішно свій піт.
І словами ласкавими, милими
Називають свій труд з юних літ.
Роблять все, щоб стеблина під колосом
У жнива аж ламала хребта.
Щоб далекого пращура голосом
Цілий вік нам співали жита.

21.04.09.

усе на місцях - і сьогодні, й ніколи:
по лінії леза кривавиться слід.
на нім - дивні квіти згорілих думок...
ростуть, виростають... і кожен мій крок
мого відчайдушшя розтоплює лід,
як серце зайдеться знеболено-кволе.
заледве іду, хоч воліла б літати,
та власна гординя пригне до землі.
поспутані крила... іду самотою...
пручатись несила - важкою ходою
вертаюсь на цвинтар, де мрії мої.
що станеться далі - волію не знати...
десь там, серед літа, залишилось щастя,
оспіване віршами інших людей.
десь там, серед ніжності рідних долонь...
сльозами моїми залито вогонь,
заради якого помер Прометей.
як гостро душа потребує Причастя...



листопад 2008 р.

Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі.
Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два...
Дивитись в майбутнє крізь дуло старого пістоля,
Як сивою кров’ю із пекла сміється трава.

У ній чорновбивці цвітуть, наче зорі підльодні,
А відьми-язичниці хочуть дітей від Христа.
У вічності протяжно.
Душно занадто в сьогодні.
Та я не люблю на низеньких стояти мостах.

Бо гени мої пам’ятають ще рай допотопний,
Мов шви із обличчя, знімають минулу журбу.
Як нафтові плями із Півдня, як «second» з Європи,
Відкину сучасне, в якому іще не набувсь.

І бомжик веселий мені усміхнеться залізно.
І мармур туманний над мамою скрикне, як птах...
І штучний медок несподіваним ракурсом зблисне.
І доля погладить мене, наче відьма кота.

Бо й Місяць над лісом – як око сумне динозавра,
Що бачив погибель із неба, але заховатись не хтів.
Терновий кущисько - я, з коренем юного лавра
Небо своє переплів.

Та зараз бездонно мені й церемонно – як в церкві.
І щастя вповзає у жили – мов чорне тепло.
І падають зорі...
Тремтять на ялинці цукерки...

І предки далекі до мене ідуть з НЛО.

1.
Злетів до Сонця
той, хто був для мене
у небі птахом…

2.
Фантом кохання.
По-справжньому болить
Цей біль фантомний…

3.
Нерозпізнаний.
Непомітно зникай,
сум мого серця!

4.
Дивлюсь на Сонце.
Ти – сонце. Я сльозою
була. Тепер – ні.



травень 2008 р.

В пилюці степу кінь гривастий -
Мужчина полудневих літ, -
Ще добре мчить, та ризик впасти,
Мов тінь за ним несеться вслід.

Що більше треба вод потоків,
То менше може їх знайти
І гине на шляху широкім
Жага осягнення мети.

Краплини рос, дощі нечасті
Змивають мук присохлу сіль
І в цім скороминущім щасті
Він чвалом гоїть серця біль.

27.03.11.

Заступи, захисти, заверни, спокутуй.
Чужа мені й досі…
… Мамо!
Синами своїми неба… непутніми…
Не…
заплямленими…

Відверни, о, Боже!
Гріхи відмолюю.
Ти пробач іще сотню відступів.
Руками своїми… ти ба?
За-лом-ле-ни-ми
Помітнію…

Прочерком довгим позначу зимових годин проминання.

Адже нічого тоді дійсного не відбулось.

Тільки здавалось мені, що була ота зустріч - остання:

Ні з ким прощатись було. Просто примарився хтось.



Довго блукав самотою я в пізнім грудневім тумані.

Щоб звеселити мене, стежка збивалась з путі.

Навіть слова, що сказав, - не були то слова останні.

Може, і їх не було. Може, й були, та не ті.



Марно повторюю я ці думки навісні і марудні:

Те, що порвали роки, жоден не з'єднує шов.

Справді: ніхто не прощався у цьому туманному грудні.

Адже когось не було. Отже, ніхто не пішов.

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Ви пролились на мене світлом,
Нежданно...
...й неминуче.
Обличчя Ваше ніжно зблідло,
Волосся ж відливало літом,
Любов мені несучи.

Ваш силует беззвучно ріже тіні,
Блиск Ваших віч подібний...
...аметисту.
Горить і гасне
Зимним полумям на стінах
Як квіти,гарно. Ніби небо,чисто.

а люди часто мають звичку йти
на вантажівці
під забутим небом
загублені у юрбах темноти
і тиші
їм нічого вже не треба
а люди часто мають звичку йти
безповоротно
і частіш невчасно
а їх би міг затримать саме ти
їх зірка дотепер
іще б не згасла
а люди часто мають звичку йти
не попрощавшись
сумно посміхнувшись
гранітності могильної плити
ти прийдеш
але їх уже не зрушиш
а люди часто мають звичку йти
їх очі
сумно дивляться у вічність
вони сягли життєвої мети
для когось спричинити
неможливість
2011

я печаллю тебе малюю -
сіра й чорна моя гуаш:
темним кольором заштрихую
білу ніжність, рожеву блаж.

очі, ті, що мене зводили,
не яснітимуть від зірок -
чи то я олівця точила,
чи чорніють пустки дірок...

підтерала, аж гумку стерла -
малювала живу любов:
а вона узяла... і вмерла -
ти з портрета мого зійшов.

намальований тонким пензлем...
дивна посмішка на губах.
таємничої долі вензель -
чарувати мене у снах.

малювала тебе, прекрасний:
чорна фарба, прозора сіль,
а довкіл - неземним контрастом -
мій живий кольоровий біль...



серпень 2008 р.

Коль ударит жизнь - кручина -
не теряюсь я:
К небу взгляд, и ровно спину –
улыбнусь – не зря!
Плакать? Мне то? Всё условно.
не приучена.
Если плачу, то утробно.
Не озвучено.

Слёзы комьями глотаю,
чтоб не выплеснуть.
Счастья крохи собираю –
может как-нибудь
Соберу все их в достатке
и расслаблюсь я.
Будет всё со мной в порядке!
Рядом есть друзья.