Немов повітря тепла хвиля
Світ обціловує весною, -
Терпіння маєш ти і силу
Змагатись в ніжності зі мною.
Долаючи земне тяжіння,
Щораз у пристрасті незнаній,
Летиш, дивуючи умінням,
Зібратися в політ останній.
Твого повернення хвилини
Приносять радісну утому,
Але я спати не повинен
Допоки ми самі удома.
Благословляю рух твій кожен,
Шаленства повен і відваги.
Кохай мене до крику, дрожу,
Поки кохати є наснага!

Зачахли недоглянуті сади
весна просякла крізь торішнє листя
солодке світло падає згори
усе минає
і стає колишнім

Бентежить вітер спогади дерев
а час втікає як вода між пальці
напоєна земля снігами вщерть
і ми на цій землі
лише вигнанці

Стою мов зачарована в саду
лоскоче світло променем барвистим
у кожного свій час на мрію на весну
дарма що часом може
й на колишню.

Стривожена мовчанням,
Спустошена... Живу.

Ця звістка про зізнання...
Боюсь. Мовчу.

Отриманий дарунок,
Навіщо? - в серці кіл.

Усе, що буде потім...
Зі мною... - Цвіль.

2011

Чи я твоя?
Летить стріла.
Сумна земля
Дрижить німа.

Чому не ти?
Горять мости,
Кричать хрущі,-
Заллють дощі.

Навіщо він?
Зітхає дим.
Зоря зійшла,
Цвітуть поля...

2011

Ну, скільки гада не годуй -
на дощ ведеться все одно.
А ми ж зібрались на війну й
повзли на череві давно.

Застала злива на шляху
до військкомату у четвер.
А в понеділок без страху
ми перетнули тільки сквер.

Але мета - не розмір площ!
В суботу врешті доповзли...
Аж тут такий зненацька дощ,
що гади нас змогли знайти.

Обвили ноги, руки, ніс -
цілують так, а потім так...
От ми й не втримались від сліз:
внесла погода переляк.


10.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Стати б справжнім патріотом,
а не плакатись лише,
повторить Тарасів подвиг,
боронити все своє
від агресії чужої,
від завозу ГМО-жратви,
від «братерської» любові
прокремлівської братви,
від їх «благ» колоніальних,
хамства, пихи і погроз,
їх паскудних серіалів,
нафто-газових загроз!
Від їх теле-самогону,
що отруює тебе,
від бидлячого шансону
в зомбо-ящиках ТБ,
від мерзоти політ-бл…дства
своїх блазнів і наброд,
толерантного «хахлятства»
захистити б свій народ.
Свій хребет не підставляти
під зросійщення батіг,
власну гідність захищати
зможеш ти?
А він же зміг!
09.03.11

Мій рідний хоч некровний брате,
Тобі хотів би я сказати,
Що цінністю є дружба вірна,
Її губити ти не смій!
Могутня сила ця безмірна,
Що вічна у душі твоїй!

На довгому шляху зустрінеш друга,
Старого друга, кращого за всіх.
Нехай прийде невдача, горе, туга -
Йому ти розкажи з думок своїх.
Ти можеш друзів сотню навіть мати,
Але найкращого не маєш забувати!

Хтозна куди життя закине,
Та пам'яті про дружбу не зітерти.
Вона безсмертна як і дух людини,
Її могутність вища злоби й смерти.
Щоб брата не по крові розшукати
Потрібно душу свою відкривати.

Недоліки є в кожного із нас,
Та значення не мають зовсім вади.
Бо це є дружба, що з'вилась раз
Для допомоги і добра заради.
Усю біду на світі можна подолати,
Та побратима вірного насправді треба мати.

Мій любий друже і не кровний брате,
Здається, що тебе я вічно знаю.
На край хоч світу буду мандрувати,
Бо в дружню силу віру я плекаю.
Нехай тремтить підступність, люта злоба!
Кінець їй йде, її здолаєм оба.

Нехай життя легким тобі здається,
Любов нехай дарує почуття!
Нехай в житті усе тобі ведеться!
Та не тікай від змору й каяття.

Таким до тебе є моє звертання,
Нехай пройдуть незгоди, як забава.
Та є одне, малесеньке прохання:
Не забувай ти брата Мирослава.
2006р.

Стихає кроків кулеметна черга.
Відходиш в тінь, як ватажок гебреїв.
Промов до мене голосом Шевченка!
Зійди мені вечірньою зорею!

Дозволь побути трохи не собою.
Хвилину. Дві. Чи вічність. Чи востаннє.
Хтось пророкує час гострити зброю.
Той самий, що ніколи не настане.

Вологі віти витканого раю.
Сподіване відродження - занепад.
І ти смиренно й віддано згораєш,
Іскриш високим полум"ям до неба.

Душі в земній зневірі темно й тісно.
Такі мізерні щастя вбивчі дози.
Я знаю: ти повернешся у пісні,
В яку сплетуться пальці й струни кобзи...

9.03.2011

Я хочу верещати... у полях широких,
Я хочу заревіти ...десь у тишині...
Навіщо полюбив я ...дівча те карооке?
Щоб навік тонути ...в стражданнях глибині.

І бачачи дорогу...що веде в пітьму,
Я без вагань всіляких...прискорю швидкий крок,
Нехай там чорна доля...тебе я все ж "люблю"!!!
Плював я на невзгоди...не треба тих зірок...

ЇЇ ламке волосся ... ковдрою окуте...
Мені бува здається...вона-це цілий світ..
Присівши скраєчку...нерівний подих чути..
В животику там б"ється...кохання рідний плід..

Ось це мене тримає ...в глобальному проваллі...
Дитина що шепоче..."О ,батечку,не йди..."
-Я не піду ,маленький,я бачив вже всі далі...
Тому що я кохаю...вас буду берегти......

моя весна уже близится к вечеру.
стекла-матрицы на очках-невидимках
как-то вдруг оказались замечены,
ощутимы и все в колких льдинках.

мое весеннее так пахнет улицей,
как-то ветренно, фонарями подсвечено,
не прогрето еще, скалозубится,
все упрямее близится к вечеру.

мне весеннеет с каждым проеханным,
с каждым пройденным и перепрыгнутым,
иногда с небольшими помехами,
с чердаком еще более сдвинутым.

моя весна уже близится к вечеру.
по ступенькам спускается к полночи.
не люблю я ее по-прежнему.
слышишь? близится.. все. тихо. стой. молчи.

2011

Чуже плече -
пече,
в чужих очах -
острах,
коли
за сльозою сльоза тече
по моїх
щоках.
Чужі
промовлять:
-Не плач,- як:
-Молчать!,-
покладуть на вуста
німоти печать,
не побачать
посухи
в гарячих очах,
шерхлі губи
нічого їм
не прокричать,
сльози всякнуть в серце -
назад, -
і вони
відітхнуть нарешті:
- Ну от,
вже й полегшало
(бідній)...
...Але ж ти -
рідний!
Чому
не підставиш своє плече
і не скажеш мені:
- Поплач...

1996

Пародія

Не плач! Та чую – хочеш ще…
Я, добре знаєш, не ледачий.
Ну вибач – вчора почумачив.
У боці ниє… І плече.

Вже перевівсь козацький рід,
І нині – голова, як диня…
Ще плазування-плазовиння,
Чи ще там щось долав убрід.

Тебе хотів, повір, пригріти…
Води наніс – який Едем?
Ну ви, жінки – маленькі діти…
Не плач. І так на серці… щем.

Давно було – рука в руці?
Пробач – не тільки руки з вати…
А ти попробуй… нанизати,
Наприклад… море по щоці…

…Коли нарешті скажеш: ”Ох”?
Координати задиміли…
І аж пір’їни впали білі
Із серафимових вісьмох…


9.03.2011

Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?

Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.

Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!

Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.

Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.

Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.

2010

Я мушу знати все. І не питай навіщо.
Я хоч і відгомін Великої Сурми,
Та серцю часом так стає затісно,
Так лопотить воно крильми,
Що вже тоді ні ночі не доспати,
Ні в чарах любощів згоріть,-
Лиш по закресленім писати,
Заплутавшись у гомоні століть.
* * *
Заплутавшись у гомоні століть,
Де все неспокоєм і одчайдушшям дише,
Напомацки шукаю слід
(Бодай один), що приведе до тиші.
Нема його. А тільки стогін є
Та хмари вороння, та сміх на кутні...
Чому так знехотя зозуля голос подає?
Чому лякається оголеності сутнє?
1982

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

1979

Дріма дерев`яна тиша.
І сонце так жовто терпне.
І крихти прозорі крише
із неба долоня тепла.

І сонні вітри сплелися
в зелених обіймах м`яти.
Торкнися мене, торкнися.
Таким іще. Не розп`ятим.

Загорнеться в голос пам`ять.
І десь блисне серп по полю.
Хай ранять вуста, хай ранять.
Таку мене. Ще без болю.

2004

Залишаю. Лишаю. Кидаю.
Твої очі п'ють мене терпко.
З ніжним щемом тягнучким,
з видихом
припадаю до рук твоїх теплих.

Моє тіло зіткали запахи.
В моїм небі – три сонця
вишнями.
В божевільному з болю запалі
я тулюсь до лиця твого стишено.

Не пускай.
Не пусти.
Не випусти !
Димом згіркнув асфальт. І небо
тисне ноги. І так уривчасто
десь: "...я вже не прийду... до тебе."

2004

Сьогодні випав сірий сніг.
І бились голуби у вікна.
І ти так сіро в серці ліг,
зітхнувши важко.
                    І не зникнув.

Лише зіщулився щільніш,
припавши до німої жилки.
А я вимолюю: “Облиш…”
і тиснусь в чорні брови
                    шибки.

А я виліплююсь у склі
й вагою неба гливко дишу.
Облиш…й стікаю до землі.
…А голубів ковтнула тиша.

2004

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Із щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.
P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде.

Як довго падав попіл.
Як важко землю крив...
І краяв небо сокіл
Червоним лезом крил.

В розпечену заграву
Повзла зі сходу мла...
Що ж ти мовчиш ?!
Сказав би.
Чому я не змогла...

Тремтять і досі пальці.
Судомить тишу звук.
В сповільненому танці
НЕ РОЗМИКАЮТЬ РУК !

Згоріли душі літер.
Всі вірші – в сивий пил.
...А я втекла !
Згоріти
Не вистачило сил...

2004

Чому наше щастя мов пташка літає,
Чому нашу долю в долонях тримає,
Минають роки, а ми все ще чекаєм,
Життя вже на схилі, а щастя не маєм.

Те щастя таке, як сніжинка біленька,
Так ніжно торкнеться, цілує злегенька.
Та радість хвилева, в тумані зникає,
Лиш теплу краплинку сльози залишає.

Чому наше щастя по світі літає,
З далека всміхнеться, привіт посилає.
Чи є такі пута, щоб щастя зловити,
Звязать норовистість, у клітці закрити?
«»»»»»»»»»»»»»
Чому ж ти цілуєш незнану людину,
Чому не пригорнеш мене, як дитину.
О доле моя , тебе в серці зігрію,
Спішися, прийди, поки очі закрию.

А поет, поет не може бути богом,
Бо боги не ходять по землі.
Не вдягай главу поета німбом -
Він живий, тому близький тобі.

В нього є своє життя й проблеми.
Він підвладний часу і очам.
Його шлунок знає тільки тему:
Гімн співати їстівним речам.

Шлунку борщ із пампушками й салом,
Чи омари із сухим вином,
Чи млинці з ікоркою так вдало
Під горілочку… усе одно.

Лиш би щось укинути у жерло
На догоду жадібним кишкам.
Ми живі, і тіло щоб не вмерло,
Турбуватись кожен має сам.

А поет, поет жива, як всі, істота.
І природа глумиться над ним.
І кохання, і гидка нудота
Сплетені у круговерті рим.

Пережити та відчути, записати,
Скласти у гармонію рядків.
Не пізнати, то лиш запитати,
Загорнувши в папірець зі слів.

9березня 2011

П’ю за смуток у склі вагона
Перехресніють долі світла
Різдвяного дзвону.
Дзвонами
Самітнію…

Ці краплини крові рабської
течуть-печуть і моїми венами –
міліграмами німої слабкості,
страху дозами
мінісмертельними…
Їм-працюю-живу-дихаю.
А вони все печуть
отрутою,
й точать душу –
підступно, тихо так,
що я часом сама вже плутаюсь –
чи не пізно,
чи сили
вистачить
чужим страхом колись інфікованій
«напівнації», «постколонії»
рабську кров
з свого серця
виточить –
зупинитись, вдихнути глибоко
і, зайнявшись від іскри істини –
міліонним єдиним вибухом
вже навіки себе очистити...

8.02.2011-16.06.2012

Проклинаю вогонь нам з тобою сьогодні холодно
Ти змальовуєш день я чекаю нового року
Ялинкові сюжети одні за одними
Поприходили в гості важкими кроками

Посріблені святом сніги за вікнами
Телефонними дзвонами люди звучать здалеку
Не стихає до болю журна віхола
Де замшілою стежкою йде ханука

Двадцять друге чоло. Прихились вітами
І закінчився день. І на сон хилиться
І не віриться нам, що зима й вітряно
І звучатиме дзвонами нам
… пісня ця

Скалічено віти одвічним весільним стогоном.
На сполох пробили сніги: горить епоха.
Спізнившись на сум, я стану твоєю тремкою тривогою.
Невже не залишишся? Дивно, мабуть, так удвох нам.

Пробило за ранок, снують незнайомі в пальтах.
А я обираю шлях, наче провісник долю.
Твій нерозхристаний відчай
Озветься гучними альтами.
Безмарно, безкарно, без барви… лечу на волю.

І тільки дерева, як скелі, як голі жіночі груди,
Торкаються висі екстазом чужих ілюзій.
Дві долі на шлях, наче більше уже не буде.
Бувай, ще побачимось…
Я ночую сьогодні в друзів.

Я пригостив тебе дощем,
коли до серця сіль чумачив.
І ти прокинулась і плачеш,
питаєшся мене про ще.

Я перейшов тебе убрід –
води наніс за мною вітер
і так хотілося пригріти
те плазовиння – серця хід.

Я розв'язав тобі кінці –
до ліній рук вносив крислате...
Мене так легко нанизати
на сповідь моря по щоці.

Я охрестив тебе "Мій Щем" –
в координат згоріли вісі
і крил примножилось до вісім
за серафимовим плечем.

9 Березня 2011

finita la commedia

Минає все. Мене ти проминеш,
так, ніби ми з тобою не знайомі.
І з пам'яті із легкістю зітреш
всі дати, тільки нам обом відомі.

Запалювати зорі маєш хист.
З них скільки доживає до світання?
...Я ще одна зоря, що пада вниз.
Чому ж ти не загадуєш бажання?

2010

Пародія

Тут не до жартів – згубилась грань,
Боже, як добре – то був лиш сон…
Скільки мороки, дурних страждань
Від коронованих тих персон!

Ще одна нічка – тремтливий щем,
Видих і вдих – нескінченний плин…
Ти налякався, що я з ножем?
Мала розрізати апельсин…

Келих наповнив – неначе вкрав,
Думаєш – решта усе тобі?
Ти сексологію хоч читав?
Звідки цей прищик тут на губі?

Ще один сон… Ну давай, давай,
Сам напросився – терпи, малий!
Гірше цикути цейлонський чай,
Та помагає... Попробуй. Пий.

Ніжний мій дуче… Доволі… Киш!
Не прикидайся, що ми чужі.
Слухай, а й справді, чого лежиш?
Краще б пішов погострúв ножі…


9.03.2011

Коханням досягають вершини,
Коханням долають шляхи,
Кохання - це дар для людини,
Коханням прощають гріхи.
Кохання безмежне й глибоке,
Без краю воно і без дна
І навіть якщо одиноко,
Я знаю, що я не одна,
Кохаю і маю надію,
Коханням зриваю замки,
Кохання міняє події,
Кохання - воно на віки.
Кохайте й коханими будьте
І знайте взаємне воно!
Найпружніші канати порвуться
І згіркне вода мов вино!!!
Лиш справжнє кохання не зникне,
Воно не засне не згорить,
Не образить воно і не скрикне,
А болі й обмови простить,
Воно у житті на все здатне,
Будує й ламає мости,
Кохати щоденне то свято,
Кохати то вічно цвісти!!!!

Ну от, минувся дрож в руках,
Тепер – на пік.
Ну от, зірвався в прірву страх
Навік, навік…
Спинятися нема причин,
Іду в прорив,
І на Землі нема вершин,
Що б не скорив.

Поміж неходжених стежин
Знайду свій плай,
Поміж невзятих рубежів –
Десь є й мій пай,
А ймення тих, хто тут поліг,
Сніги таять…
Поміж неходжених доріг
Одна моя.

Весь схил убравши у блакить,
Тут сяє лід,
І береже, мов заповіт,
Граніт чийсь слід;
Вдивляюсь в мрію, як в мету,
Поверх голів
І свято вірю в чистоту
Снігів і слів…

І хай десятки літ спливуть,
Згадаю вмить,
Як сумніви свої я тут
Зумів убить.
І зичила «Щасти тобі!»
В той день вода…
А день, який був день тоді?
Ах, середа…

2010

Маленькі слізки, наче крапельки роси,
Кусючий светр, в кашку сіру з білим.
Він згадував як на руках Її носив,
І як про все на світі забувати вміли.

Як вперше він подарував нарциси,
І ніжно пестив Їй густе волосся,
Взяв зорі світу і в намисто їх нанизав.
Так, ніби рай навколо – Їм здалося…

Ненаписаний лист
Пам'ятає несказане слово,
Ненаписаний лист,
Нерозгадане значення снів...
Безголосий артист,
Що шукає вже втрачену мову,
Неоцінений хист
Занімілих,неспіваних слів...

Ненаписаний лист...
Так багато важливих речей...
Слів прозорий батист
Розплескався на денці очей...

замах не вдався - ножі тупі
жарти на двох і на видих - лю...
ще одну ніч віддаю тобі
фюреру гетьману королю

ще одна ніч ну давай нехай
щастя на видих - терпи, мала...
в чашках чорніє цейлонський чай
біла стіна, оберіг від зла

чаю цикути вина налий
ніжний мій дуче усе тобі
жарти на вдих - і живи, малий...
замах не вдався - ножі тупі

Я учора зустрівся з Бед Боєм,
Поруч з ним я – нудний споживач.
Його світ був похмуро-червоним
Ну а мій посірілий, хоч плач.

Його друзі сидять по в’язницях,
А я скиглив, що знов став палити...
В нього знову широкі зіниці,
Ну, а в мене зір впав через книги.

Ми колись виступали на сцені,
І писали куплети разом.
І, хоч нерви в обох не сталеві –
Кожен вирушив власним шляхом.

Дійшли згоди, що ми стали старші,
Порох є, не розбите корито...
Розійшлись, побажавши удачі.
Хочу бачитись з ним. Зрідка...


2.06.2010.

Він був завжди. Як Слово, що лягло
в основу первородної ідеї.
Ще, може, України не було –
а він вже був призначений для неї…
І як окреслив Бог стражденний шлях
землі святій, що серцем безборонна,
він був – в її крові, її сльозах,
її молитвах і її прокльонах.
Коли ж безмовно гинула в біді,
знов зрадою упившись, наче трунком –
він був її надією тоді,
він був її останнім порятунком...

…Вкраїно! Материнських мук снаго!
Одвік, до неба зводячи долоні,
всміхалась ти крізь сльози, бо його
вже відчувала у своєму лоні.
І він явивсь. Не бого-чоловік.
Твоєю опечалений журбою.
Щоб у тобі воскреснувши, повік
єдиним цілим бути із тобою.
Він з тебе ріс. І в тебе проростав:
свободи Духом, пам’яті корінням.
В тобі – його могуть і висота,
у нім – твоя надія на спасіння.

2006(2011)

Голі стіни зітхали знеможено.
На підлозі валялись старезні квитки.
Пахло сумом і страхом від кожного.
І не чулося сліз крізь протяжні гудки.

На годиннику північ спинилась замріяно,
Наче стрілки втомились літати кудись,
Наче стрілкам вже більше не вірили.
На годиннику північ, як знак “зупинись”.

Ліхтарі щось кричали за вікнами.
Вітер пензликом-снігом змахнув.
І сніжинки прозорими ріками
Фарбували руде в сивину.

Над очима, від болю вологими,
Зупинилось життя на межі.
В цій кімнаті ще житимуть спогади.
Просто люди тут будуть чужі.

Не личить Вам, омріяна панянко,
Знущатись над закоханим і вірним.
Жаданий Ваш візит збентежив п’янко,
Та обернувся ляпасом добірним.

Метнули із очей зимову кригу,
Відверто посміялись наді мною.
Вас не збагнути, як закриту книгу,
Розпуснице з найлегшою ходою!

Вам до душі «нявчання» парубочі,
ВоднОчас і піднесені, і хтиві?
Не знехтуйте! Наступні дні і ночі
Давайте спілкуватись в позитиві!

Іду на все в любовному пориві.
Я не абúхто теж! Зізнаюсь чесно.
Настирливий і трішечки ревнивий,
Я Вас доб’юсь, блакитноока Весно!

* ранній весні.


12.01.2011

В селах закривають школи,
ясла, дитсадки, гуртки.
Не почути вже ніколи
там дитячі голоси.
Будуть «оптимізувати»
ще й лікарні для селян.
Згодом має тут зостатись
тільки матінка-земля.
Ех, Тарасе! Рідний тату,
українців порятуй!
Нас зосталось небагато!
Ти іще раз всіх згуртуй!
09.03.2011

БатькІвська мова, мова предків, мова роду –
іденти-фікаційний наче код.
В своїй (?) державі їй не має ходу,
своєї мови вже не бачить наш народ,
хіба в дрібних субтитрах на ТВ-екрані –
то фільми «продубльовані» на глум.
А крупно – фарбами – матюччя на паркані,
без нього нам не йде ніщо на ум.
Вже скоро мову нашу всі забудуть.
Вже майже «нєт в налічіі» її.
Нащадки наші на англійській мові будуть
іржать і блеяти на дивній цій землі
чи на івриті, хінді чи китайській.
«Какая разніца какім» вести «базар»?!
А може викоріним ще ми синдром хохляцький?
Чи ще раз хтось напише нам «Кобзар»?
09.03.11

Вкопаний страхом до скону,
а ні-на-п’яддю – у рів,
я окутів, мов ікона,
порохом дихав і зрів.

Куль у пориві тривкому
мертво кропило стискав.
Хай стане п’яді нікому,
зацепеніє рука.

Неба наповнені ясла,
душ пересохлих фураж.
Ніч припастú і припáсти
там, де Господь зазира.

Там, де є сили боліти,
рани зціляти вином.
Ким я ставатиму світу,
як припаду на клинок?

Вбитим, що бився у груди –
тут не пройти ні на п’ядь.
Зірку, пагонну приблуду,
хай розпинають... Висять

старість – брязкучі медалі,
крові ковтки – ордени.
Там, де найбільше проталин,
сходить саркома війни.

Вітру відправа – ні дзвону,
так засипається рів...
Серце моє нерухоме
з болю, котрий не згорів.

8 Березня 2011

Дивні ми, чоловіче.
Плакати би і годі.
Щастю даємо відсіч,
любимо при нагоді.
Мріємо жити згодом.
У суєті і злиднях,
Господи, вже не годні
навіть зробити видих.
Дивні, бо не живемо –
вижити – справжня втіха.
Темні, коханий, темні -
кличемо правду лихом.

Не мете до сміху злякана метелиця,
Не біжить з-під ніг посипана земля,
Лиш дівча ніжненьке біля мене телиться,
І дурію тихо коло неї я.

Що ж тобі не спиться, місяць же уповні,
Зашпорами входить холод в босоніжки,
І твоя спідничка по моїх долонях… –
Ти ж говориш: «Трішки, милий, трішки…»

Кліпають невинно карі оченята,
А колготки трісли, дали вже очко,
Лиш тобі, паскудна, на все це плювати,
А мені тим більше зараз все одно.

Каблучки знімаєш, як завжди, не вперше,
Ручками милуєш кучері свої,
Від тих цнот миттєвих я в тобі відмерший,
Як з кульбаби бджоли майже всі рої.

Ти ж маленька ніжність, підліткове стерво,
Віддалась, огидна, крізь облуду фраз,
Мама взнає – зробить тобі справжнє мерво,
Але ж ти говориш: «Було і не раз!…».

Завтра підеш в школу, у критичні дні,
І співати будеш у народнім хорі,
Плакатимеш в нóчі під сумні пісні.
Згадуючи миті зі своїх love-story’s.

21.12.09

З кам'яної столиці
до рідного краю
стільки подумки йшов,
та не йшов,
а летів!
Там йому перебендя
на кобзі заграє,
там малим себе стріне
в чужім полотні.
Онде мазанка їхня,
пахуча левада.
Вийшли мальви
назустріч,
а мами -
нема...
Познімала брилі
босонога громада,
і не літо надворі,
а люта зима.
Давить груди хвороба -
дожити б до ранку...
Не Лукера -
Вкраїна подасть
рушники!
...Він підводиться
кволо,
вдяга вишиванку.
Він ще піде.
Він прийде
в грядущі
віки!

Кіс О.В.
Гарно. Тонко. Вишукано. Вимріяно.
Зболено. Промучено. Знадієно.
Знайдено у найтемніших закутках
Думи й мислі. Виспівано птахами.
Ходжено глибинними дорогами –
В душу, в серце, в нетрі. Крутогорами
Ношено до сонця правди пуп’янки –
Для життя, для радості, для муки. Ми
Можемо відчути спраги порухи –
Як здійма життя завію порохом,
Як засипле нас піском буденщини.
А ми є. Ми предковічні жони. Ще
Ми, жінки, були каріатидами,
В океані сліз – німими рибами.
У вогні жалю – палкими птахами.
Та ніколи не були ніякими.
Ми любили. Плакали. Молилися.
Ми за долі інших потомилися,
Щоб життя ніколи не кінчалося.
Ми -- жінки. Земна печаль уся
В нас так щільно напхана і втоптана,
Що, здається, вже немає місця там
Для чогось прекрасного і світлого.
А ми квітли, квітнем й будем квітнути!
Всупереч законам прагматичності,
Аксіомам злючості і звичності,
Завдяки тому, що не вмирає в нас
Божий Дух, його любові глас.

2010

З твого лиця
Зіп’ю до краплі вроду,
Тіла зіллються наші
У одне,
Як два стрімкі струмки в річкові води.

Не мовчи
поруч вночі –
словом ласкавим
серце залоскочи,
хай навіть з відстані
двох розкинутих рук,
коли шепіт лиш
прилягає до вух,
коли звук
тоне в темному мареві
в голові
і
родить сни –
як плоди
мого невимовного
щастя.

Він сильний був, хочай життя пекуче
Старалось гнуть його сильний хребет,
Та його слово тверде і рішуче
Спиняло зло і нищило ущент.

Безстрашний був, нічого не боявся.
Поради не від кого не приймав.
Він вершник -на коні своєї долі!
Борець життя і розповсюдник прав.

У серце не пускав бездійні мрії,
Гартований наукою життя,
Він дозволяв собі лишень надії
На краще завтра, щастя і добра.

Такий він був в очах, що його знали.
Твердий, не зламний , відданий юнак.
Життя віддав за волю України,
А не схибнув, не зрадив свій маяк.

Ти давно вже не можеш зайти до цієї кімнати,
Де у стелю вростають обдерті до сорому стіни,
Де відбитки самотності важко не розпізнати
По кутках, де завмерло життя в гамаку павучинім...

Ти не можеш прикласти до дзеркала часу долоню -
Переплелися лінії долі та зморшки душі,
Твоє тіло черствіє, цвітуть сивиною скроні,
Це початок того, що закінчується на межі,

Де тебе затискає майбутнє і перебуте
У лещата ілюзій, які собі створюєш ти,
Щоби знову згадати усе і назавтра забути...
Ти давно вже не можеш з цієї кімнати піти...