візьми мене в гори - я ніколи ще там не бувала...
вони манять мене до нестями. я б впала
у високу зелену траву, обіймаючи небо руками...

візьми мене в гори - до тієї гірської вершини...
як далеко! немов би до мрії! я йтиму,
мабуть, ціле життя, поки серце, мов ранок, жевріє...

візьми мене в гори - на широкі карпатські простори...
хочу дихати вітром крилатим. знаю, хвора,
та маю ще крила! хто мені заборонить літати?

візьми мене... хай нап’юся з гірського струмка...
хай пройдуся росою над ранок, доторкнуся зорі
і відчую, що поки жива. і зустріну з тобою світанок...



червень 2008 р.

уяви: ми удвох на острові.
уяви: почуттів загострення.
і кокосові пальми з острахом
позбиралися трохи осторонь.

може хтось по тб подивиться,
назове нас дурними, дивними,
та героями неостанніми
ми ніколи уже не станемо.

на поверхню намету прокатного
буде дощ дуже тихо капати,
і по морю всю ніч блукатиме
молодий леонардо ді капріо.

* * *
Я вже не можу жити без страждання,
Без ніжних слів, без дотику долонь.
Колись іскринка нашого кохання
Переросла в негаснучий вогонь.
І він горить святково і красиво,
Освітлює всі прагнення душі.
Ми віримо в його звичайне диво,
Як вірять трави в весняні дощі.
Ти посміхнулась, тихо притулилась...
Природний жест, а в нім загадка є.
І знову серце радісно забилось.
Яка ж ти люба, сонечко моє.
2008

це мовчання глибоке мов дощ що пронизує наші долоні
коли крапля остання впаде вже ніхто не згадає про спис
у німому безликім триванні у кишені легкої безодні
як пізнаєш чужі таємниці вже не зможеш котитися вниз
намистинами сни обірвались по долівці озвалися дзвінко
кожен погляд твій зрадник голубить кожен подих твій пахне бузком
тільки бурхають дні наче кров у судинах старого будинку
і вертають фільтровану пам’ять немовлятам густим молоком
терезами заміряна тяглість на округлість м’якого коліна
так подвоїться слово і знов половинно розколе горіх
ти подивишся мовчки на мене я забуду про все що повинна
і розтану як тане в долоні безнадійно оземлений сніг

Тиші немає. Скриплять дерева.
Вітер з дощем біснується.
Мерзне мережева королева
На Дегтярівській вулиці.

Мамин дзвінок, ні про що теревені,
Вечір віч-на-віч з кімнатою.
Друзі в он-лайні, друзі сімейні
Марно сьогодні ждатимуть

Тільки під ранок сни березневі
Витруть думки-ілюзії.
Стогнуть трамваї. Скриплять дерева.
...люблю її

*
І я
котом з бляшанкою блукаю.
Й мене
чорти несуть за світом світ.
І жінка,
що незграбно так кохаю,
за мною
до нестями
слід у слід.

Переболи, Самотносте! Забудь,
як замовка таємністю зозуля.
Саме життя тебе благає - будь...
Твоїх журби і радості бракує.

Воно то так: юрбі не догодиш.
Але і ти, Самотносте, не винна,
що десь не так і мислиш, і мовчиш...
Бо не навчиш самотності все рівно.

Тому побудь такою, як ти є,
не конвертуйся у лялькову кралі.
Нехай зозуля натовпу кує,
вона гнізда не матиме й надалі.

Минають дні, і зорям завдяки
їх розрізняти можеш так, як хочеш.
За добрих друзів матимеш зірки...
Не віддаляйся! Глянь, як гарно! Ночі ж...

Не віддаляйся попри забуття,
не охолонь від холоду насмішки...
Побудь такою, як блага життя,
коли саме мандрує поруч пішки.

26.03.2011

Золотоволосий Ерот мене
Знову поцілив пурпурним м'ячем —
Дівчину в барвних сандалях тепер
                Каже мені забавляти.
Лиш залишилося кляте дівча, —
З Лесбосу славного родом воно, —
Та й, осміявши мою сивину,
                Іншому звабно моргає.

З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
                       Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
                       Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
                       Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
                       Золотосяйні.

Запльовані майдани, де здобували волю,
Забльована Венера, як горщик для лайна.
Що твій онук на твоїм зродить полі?
І де твоя душа, скажи ж бо, де вона?

Пташина щастя, що як небо синя
Видзьобує чужу рожеву цвіть.
В сплетінні автострад, всесвітній павутинні,
В перервах між борщем та сексом мимохідь

Згубились ми, хохли, сумирні малороси,
Дрібні хлопи, пихаті сердюки.
А гайдамаки, що святили коси,
Лили руду і перейшли віки.

Оті дядьки, поспільство босоноге
(Хіба їм щастя хтось пообіцяв?)
Лили руду, але боялись Бога,
І перед Богом вже не хлоп вставав.

Вони пішли, пішли, немов не було.
Та Гайдамаччина - це темний косогір,
Над сьогоденням, що таки притхнуло
Зневірою серед батьківських вір.

Чорнюще небо все над нами висне,
і холод душу, мов лещата, тисне.
Але в моїй руці твоя рука...
О Боже, ніч яка!
Дощик із хмари крапельками пада,
немов достиглі зерна винограду.
Але ми сміємося в лад громам...
Ох, що він нам!
ох, що він...нам...

Cумна мелодія, сумна...
Душа стривожилась і зжалась.
Вже келих випито до дна
так, що нічого не зосталось.
Сумна мелодія, сумна...
Та раптом щось у ній зламалось
і між акордами вона,
немов обпившися вина,
так сумовито засміялась...
2010

Втопи в мені свій вічний біль
І влий у мене сонний відчай.
Я стану морем! Навіть більше -
Я стану прірвою тобі.

Хай протече крізь пальці час,
Останні висохнуть сльозини.
Кохання з запахом бензину,
І слово “так” терпке, як чай.

На хвилі “Солодко ФМ”
Полився дощ прямим ефіром.
І звук від крапель вліз під шкіру.
Намокла відстань під дощем.



26.03.2011

відпливають кораблі
з усмішками друзів
почуваюсь на землі
робінзоном крузо

скоро п*ятниця
примчить
з ночі на неділю
і вагатиметься чи
убивати білла

біло снігом замете
проліски надворі
запиваючи мате
безпросвітне горе

наридаємось усмак
щоб переболіло
і подумаємо як
не вбивати* білла

* варіанти на вибір : виправдати, вибачити, повернути, насолити, порішити...

Потемніли на узгір’ї
Світлі ясени.
Посивіла на подвір’ї
Мати восени.
Всюди слізоньки солоні,
Де нога ступа.
Йде Іванко до червоних,
А Василь - в УПА.
Бідна мати поміж ними
Скелею стоїть.
Не вдається нині втримать
Близнюків розліт.
Воювати за Вкраїну
Кожен щиро рад.
Взяв Іванко карабіна,
Вася - автомат.
Бідна мати молить Бога,
До землі гнучись,
Щоб війни лихі дороги
Їхні розійшлись.
Бо дві правди забагато
На одній межі.
Хто міг думать, що близнята
Стануть, як чужі?
Гасне обрію заграва,
Зорі де-не-де.
Повернув Петро направо,
Вася – вліво йде.
Зашуміли верболози,
Гасне небозвід.
Мати глянути не може
Їм обом услід.
Бо душа, немов фортеця,
Лиш боронить біль, -
Розділити не вдається
Серденько навпіл.
З чорнобривців на узгір’ї
Стали ясени.
Посивіла у подвір’ї
Мати восени...
22.12.08.

Я знаю те, що знаєш ти,
Проте не можу зберегти.
Ту таємницю почуттів,
І серце те яке розбив.

Забудь, закрий свої думки,
Я знов зроблю все навпаки.
Я не така як ти хотів,
Мене кохати ти не вмів.

Тепер не плач, тепер засни,
Нехай присняться гарні сни.
Відкриєш очі мене нема,
Я не твоя і не сама.

Танцюю я, а ти співаєш,
Проте під дудку мою граєш.
Я вже пішла, а ти чекаєш.
Чого і сам тепер не знаєш.

Самотність живе у натовпі.
А іноді – в нас самих.
Ми надто багато тратимо
на мертвих – а не живих.
І надто уперто віримо
теоріям і словам.
Стаємо взаємозвірами,
не здатними на дива.
І стільки усього хочемо
від світу, проте, самі
дорогу до дому Отчого
згубили в нічній пітьмі.
І доки життя триватиме
шукатимемо вогонь,
який нас додому зватиме
в обійми святі Його.

Мені погано. Так банально, звично.
Комусь ще гірше. Хтось уже й помер.
Стіною знову лоба покалічив.
А з тріщин проросте гіркий полин.


15.02.2011.

И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?
Анна Ахматова


Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

***

О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?

***
...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості.

***
Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

На бумаге – наброски мечты,
мелкий дождь и глагольный пустырь,
а на нём только дым, да тоска
за усопшей рекою виска.

Срисовал бы заброшенный сад
с еле-стуков, ресниц и оград,
но туда со строкою нельзя –
ветки тощие сердце пронзят.

Колокольные звоны хлебал.
С колокольни души – всё – хлеба.
А над ними моя синева –
журавлиная кровь и молва.

Есть награда для сердца – плечо.
Мне от мысли уйти б – горячо.
Что же делать с кричащей строкой
и дрожащей от неба рукой?

25 Марта 2011

Сліпі обоє. У відбитках скла
Лиш зойк руки як безнадійна варта.
Та , ким для тебе вчора я була
І той, ким ти для мене будеш завтра

Завмерли поруч. Пауза облич.
Ще мить і поміж нами знову вічність.
Прошу тебе , коханий, ти поклич
З минулого мою колишню ніжність.

Прийдешній день збирає скло з-під ніг,
І кидає у синій протяг неба.
Скажи мені ,як ти без мене міг
І як я ще жива… жила без тебе?

Там, де листя опадає долі,
Там, де сонця влітку не видати,
Час кує зозулею з тополі
І рахує дні свої до страти.

Б'ють вітри у хмари оркестрові,
Тихо шурхотить душа у п'ятах,
Виє вовк над прірвою любові,
А любов не хоче помирати...


(Для логічного завершення можна й так: "ВИЄ ТАК, ЯК ЗАВЖДИ - ЧАС РОЗПЛАТИ"...

В кімнаті з нерівними стінами,
дверима нерівними,
віконними рамами
стоїш із нерівними крилами,
стоїш одиноко,
поламана.

Нескладно усе,
нескладно,
і ти не складаєшся,
не склеюєш світ
з паперових,
зболілих думок -
ти сильна -
підлога у домі вже валиться,-
цей запис останній
на стелі твоїх помилок.

Паплюжать,
плюють,
із щілинок
на нитці звиваються
цих днів безсоромні,
лихі павуки
усе і на все,
що колись усміхалося
від дотику крил,
від тепла,
що ішло від твоєї руки.

А зараз пилюка,
і міль,
скрізь уламки,
подряпані фото
затертих дитячих обличь,-
смієшся,
хоч синява в дамки
давно вже пішла
із поскрипом
ржавих ключиць.

І байдуже, чим тут устелено,
чи тепло нозі,
чи доладно заблуклим очам -
все байдуже -
так тут заведено,
в кімнатах забутих
прострочених мам.

2011р.

Кто сказал, что Смерть страшная?!
Это не так – я её видела…
Высокая женщина. Прекрасная.
И волосы… цвета копчёных мидий.

В глазах у женщины – Вселенная,
Во взгляде – чувствуется Вечность.
Смотрит пристально, проникновенно,
Но взгляд живой.

Горела свечка…

Она стояла у моей постели,
Следя зорко, чтоб не сбежала.
Я - шевельнуться не смела,
Она - приказ ожидала.

Там, за стенкой, шла операция:
Тот человек почему-то стал ближе…
Нужна моя койка в реанимации,
Меня переводят.

Хочу выжить…

Она осталась стоять на месте,
Краешком губ мне улыбнулась.
Каталка задела платье невесты –
В соседней палате я тихо уснула.

Кто-то скажет: этого не было!
Бред из-под опущенных век!
А до утра в моей постели
УМЕР ЧЕЛОВЕК.



1994 г.

Снує моя душа в полях поліських,
Для неї дім- забуте чорнолісся,
Що нелюдом зашморгане ЖИВЕ.

ЇЇ Господній храм-кореневище дуба,
Доросла забавка природі так нелюба,
По морю мішаному полум"ям пливе.

Надіється,прострілена ураном,
Росою злічена, від дурості тиранів,
Що вернеться й до неї щастя знову.

Згадати те минуле вже не схоче,
Боїться, що лиш думкою наврочить,
Тривожила молитов Божу мову.

Потреба в сповіді?
Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
і хрест зів’яв,
покорчило метал
від сповідей
і від химери щастя.

Не вірю я
ні в біль в очах твоїх,
ні в слово,
що минулим пліснявіє,
ні в праведне,
ні в первородний гріх,
ні в рай, ні в пекло –
поховальні мрії.

Та кривить посмішку
спокуси вірний біс,
м’якеньке хутро
мостить під коліна
і сповідає,
й каже,- ти невинна.
А що згоріло,
те не варте сліз.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

Коли побачила в дорозі:
"Та це ж мій син несе хреста".
Забилось серце у тривозі:
"Моя дитино, ось тут я".

І кинулась, щоб рятувати
Під стріли осудів людських.
О, ти Маріє, вічна Мати!
Твій цю дорогу вибрав син.

"Куди ведуть тебе, синочку?
Ти ж не чинив нікому зла.
Хто так порвав тобі сорочку?
Чому в тернині голова?"

"Та ж дайте ви його обняти!
Та пропустіть до нього ви!"
А кругом неї йдуть солдати,
Кричать: " А ну, геть, жінко, йди!"

До неба руки і ридає,
Ковтає сльози мов полин.
"Верни мені його "- благає,
Забувши, що Він - Божий Син.

Кільце вдається їй прорвати,
Її дитина ледь жива.
Лице скривавлене підняти,
Старається Він, сирота.

І ось їх погляди зустрілись,
І це тривало тільки мить.
Багато так сказать хотілось,
Та зрозуміла все без слів.

І ось тепер Він є розп’ятим,
А ти - схилилась у журбі.
Так, ти приречена мовчати,
Біль тамувати цей в собі.

І ти дивилась, мов завмерла
На дерев’яний гіркий хрест.
Так, то була й твоя Говерла,
І на покірність був твій тест.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

2001

Весняна повінь
знов мою душу заполонила,
Пташиний гомін
її збентежив, мов голос милий.

З далеких далей
молю – озвися відлунням грому,
Аби печалі
могла прогнати й правічну втому!

Хай подих вітру
мені шепоче про тебе, Милий,
Я сльози витру,
я до життя знайду знов сили.

Літаю в висі
на крилах мрій, аж по під хмари…
Молю – озвися
з далеких далей, ким серце марить!
2001р.

начищені до блиску обладунки,
не навчені на лаврах спочивати.
бач, вірний Санчо – бородатий фатум
іти щодня у давньому керунку.

ти спиш? ну спи...безсоння стопримарне
навалюється ворогом на груди.
і вітер свище вітряковим брудом
нав*язливо, нахабно, і безкарно.

твій сон рахманно дихає, мій друже.
на завтра сила духу знов придасться:
чудовиська - підступні та горласті,
і досі їх ніхто ще не подужав.

ми мусимо, інакше нам не бути.
а ще я чув, як гомоніли люди:
"у них з’явився особливо лютий.
не з їхніх, наче наш, здається Юда".

Город стискається у грядку,
Косою змінюється серп,
Вже навіть дід, не те, що дядько,
Не «сер», та вже не в СССР.

Тягав борінки – зараз грáблі,
Змінив орало на рискаль,
Дружину юності - на бабу,
Утіху яру - на печаль.

Од вітру щуляться тополі,
Вербовий лист тече в моря,
І духу зрілому доволі
Сльози пообіч олтаря.

25.03.11.

Зима бушує ! Не спинити бігу!
Собою вкрила залежану траву
Витрушує з подолу рештки снігу
І не пускає у мій сад весну.

А пташки вже співають між кущами
Паруються! Гніздечко для тепла!
Літають понад білими снігами,
Шукаючи маленького стебла.

Аж ось і сонце! Будить все навколо.
Воно, як батько, землю огріва.
Пішла зима, заструменіла полем,
Вінок вдягнула молода весна!

Майбутнє є, чи вже його немає?
Чи, може, світ закінчився давно?
Мене вже звір самотності з’їдає
І залягли бажання всі на дно.

І в каятті притулку знов шукає
Байдужість слів, не сказаних ніким.
Та всі образи я свої прощаю
Тим, хто мені простити не зумів.

Я вже ніхто, хоча й ніким не була,
Згоріла суть, прикинувшись вогнем.
Та стогін мрій я досі з болем чую,
І між щасливих, і серед богем.

Навіщо мрії, роздуми навіщо?
Коли до них не зможу я дійти.
Бо це не сон, що стане завтра віщим,-
Це просто бій без правил і мети.

Та, що казати, що тепер казати?
Пусті слова писати на папір.
Хто мав минуле, той повинен знати,
Що і майбутнє буде також з ним.

Не знаю, чи то Бог дарує долю,
А чи гуляючи по полю,
Вона сама мене знайшла,
Та і до хати забрела
І сіла ніби відпочити
Та тут й лишилась в хаті жити,
Хоч і не прошена була.

Щоденно так господарює,
А щастя скупенько дарує,
Поводиться немов палач,
Таке вже творить, що хоч плач.
Й за що вона мене карає?
Вже і молитва не спиняє
ЇЇ гуляйства і хули.

Шукаю щастя по закутах
Воно ж сховалось десь в закрутах,
В минулих днях мабуть лишилось,
Тепер прошу хочби приснилось,
Як я дитиною була
І з ласки матері цвіла,
А серця туга не чорнила.

І так у сні я оживаю,
Про дні щоденні забуваю,
Бо сняться гори, ліс і луки
І материнські ніжні руки
Які голубили , ласкали
І в Бога щастя все благали,
Щоб доля доброю була.

Та не так сталось, як гадалось,
Що мріялось те не збувалось.
Вітри занесли на чужину,
Вже не повернуть в Україну.
Одна потіха, краю воля,
Що дарувала диво- доля
То ж хай у щасті процвіта.

Все шукаю оту середину.
Золоту. Чи хай буде срібна.
Рівновага в скрутну хвилину
Мені часто буває потрібна.

Коли рветься душа з емоцій,
Колючками образ обростаю.
...На чиєму тепер ти боці,
Я любов'ю живу чи граю?

І здіймає мене на кпини
Час нестримний і небезгрішний.
"Бач, могла народити дитину,
А обмежилась просто віршем."

03.2011

Колегам-дітям

Не топчіть, не шматуйте, не бийте –
Я й сама від вас скоро піду.
І могилу мені ще не рийте –
Все одно я не в неї впаду.
І у Смерті нічого не вийде –
Я її лиш від вас відведу,
А сама не із нею піду.

І у пенсію ще не женіте –
Без роботи я не пропаду –
Я й на тому, на кращому, світі
Буду писарем в райськім саду.

За гріхи проти Матері, діти,
Не ображусь на вас, не озлюсь.
А щоб вам безтурботніше жити, –
Сублімуюсь, – а це – вознесусь.
І вже там, на небесній орбіті,
Я за вас, за живих, помолюсь.

А до вас тільки в пам’ять вернусь…

Венгер Мать
26 січня 2008, ніч

Сублімація – перехід тіла із твердого у вищий газоподібний, духовний стан, проминувши стадію пустої, несуттєвої води

Она шила плюшевых собак, будучи совсем юной,
она шила короткие платья, будучи старше.
она была аннушкой с маслом на патриарших
и падали головы с плечь и катились за ней...
а ведь говорят,что с возрастом люди умнеют...
это наверное, если пряди белеют
а пальцы не держат уже так уверенно струны
или поводья, - что у кого в руке.


прищурь глаза, превращая свет фар в боке,
кто все эти люди и куда они едут ?
туда,где не быть никогда тебе.
одной.
теперь они двое с тобой,
теперь они двое твои, не это ли счастье?

Она шила длинные юбки, посыпая прошлое пеплом
Она бы зашила рты всем, кто думал иначе.
она бы сбежала от правды,а ведь так любила ее, свою,
(в ее правде никто не мог ее обмануть)
пусть иногда ей хотелось вновь оказаться в строю
но были слова и поступки, которые значат
гораздо больше несовершенных грехов
ради которых надо бы стать святым на пол года.

хочется теплой весны и мягкой погоды,
хочется тишины и уединенья
ждать его возвращенья с работы,
собирать ягоды на варенье
засыпать от его заботы,
чуствуя,как он укрывает пледом,

Ось і все, я покинув Росію!
І дівчатка мої у сльозах.
Бо тепер я насіннячко сію
На чужих Єлисейських полях.

Ляпнув хтось у трамваї на Прєсні:
«Та нема, він змотався, не плач!
Ось тепер хай чужинцям цю пісню
Пише там про Версальський палац!»

Чую ззаду уривки я реплік:
«Та не той, той поїхав - спитай!»
«Ах, не той?» - і штовхають під ребра,
І в таксі на колінах сидять.

А той, з котрим сидів в Магадані, -
З громадянської кореш війни, -
Каже, що я пишу йому: «Ваня!
Сумно, Ваня, мені тут кранти!»

Я просився вернутись ще влітку,
Я навколішки ледь не ставав…
Та брехня! Не повернусь нізвідки,
Бо нікуди і не виїжджав.

А хто повірив – тримайте в дарунок,
Щоб хороший фінал, як в кіно, -
Вежу Ейфеля зразу в пакунок!
А на здачу – заводи Рено!

Я сміюсь, я вмираю від сміху.
Як повірили цьому бруду?
Не хвилюйтесь, я не поїхав.
І не надійтеся - далі тут буду!


25.03.2011

Невже за те, що оминула слава
Сьогодні маю скаржитися право
На долю, на людей і на державу,
На творчі спілки і на Держвидав?..
Скажу відверто і відповідально: -
Якщо немає досі у читальнях
Моїх книжок простих і геніальних,
То я, мабуть, їх ще не написав…

26.07.09.

Рекомендовано до друку
Мого безсоння довгу муку,
Моє натхнення, чисту совість,
Мою невигадану повість.
Мою упертість і терплячість,
Рим простоту, слів важкуватість,
І соромливість, і зухвалість,
Що в кожнім слові поєднались.
Моє приховане чекання,
Припалі пилом сподівання.
І сліз майбутніх запоруку –
Рекомендовано до друку...
16.07.09.

Березень.
Уб’ю печаль, як вовка,
Справлю карту зоряних висот.
Он пройшла шикарна полукровка –
Весело і ласо у ласо
Крил моїх і поглядів туманних.
Відігрію кров свою на ній
І повірю у небесну манну,
Що, як сніг, розтане у вині.

З перепадом настрою і тиску
Я таку печаль переживу.
Й наші абортовані дітиська
Райську лоскотатимуть траву.

Нам самим же –
Жовта сіль світання,
Тризуб-арфа...
Музика доріг.
Мого діда заповідь остання
Кров’ю на березовій корі.

Скрикнуть, мов сполохані ворони,
Чорним цвітом ночі вишня, глід...
Бачить риба сонячну корону
Через лід.

Хвора моя душенька грозою.
Сніг – як дим.
Він також відійде...

Березень.
Мов квітка Мезозою –
Зірка над хрестом моїм зійде.

15 бер. 11.

таке життя, що не пишуться вірші
снують безладно, мов за стіною сусіди
губляться в лабіринтах і в грудній клітці
їм тісно, кажуть, що тісно

випусти їх на прогулянку
хай весну побачать і очі
усередині уже нічим обідати
покажи їм дощі і грози
відпусти їх поки не пізно

2010

Можна любити ,небо,сонце, зорі,
Поля засіяні і запашні луги,
Широке море, чи високі гори,
Ліси, що зеленіють навкруги.

Можна любити дівчину чарівну,
Що заполонить душу молоду,
І мріяти про музику весільну,
В небо злетіти, в закоханім танку.

Любити маму, яка дала крила,
Й голубила голівоньку твою,
Хрестом тебе у путь благословила,
Собою заступала всю біду.

Але ніколи не забудь країну
В якій твоє коріння –Бога дар!
Люби її, відстоюй до загину,
Без неї зникне твого життя жар.

колись вітрами розносились новини про погоду
і древні люди малювали на деревах вічність
і кожен знав, чого вартий і з якого роду
і новий рік вітали десьу жовтні а не в січні

а все змінилось й більшість з нас живе як більшість
і меншості нема цікавості плести дурниці
хтось думає що стали люди розумніші
й розмінює життя на теревені та дрібниці

крокуючи попереду засуджених на вічні пустощі
сталевими рапірами він ранить прокажених
у них серця гарячі, хоч ослаблі нутрощі
не здатні стримати дволичних й навіжених...

Жила стабільно я зі школи,
Ні вверх, ні вниз, ні крок ніколи,
Життя в щоденник тільки п'ять,
А тут, бац, ... кома двадцять п'ять!
Швиденько зміряла сідниці,
Лиш двадцять есем на спідниці.
Мож' піднялась температура,
І мій скелет одна халтура!
Та ні, стабільно мінус п'ять,
Де ж взялась кома двадцять п'ять?...
Не спала п'ять ночей і днів:
По п'ять фаланг, по п'ять зубів,
В анфас - порядок, профіль клас -
Три волоски і вуха в нас.
А може тут глибокий зміст?
Айкю моє пішло у ріст?!
Чому б і ні, я жінка видна,
Хіба що мало повновидна.
Зате не треба гелю, спрею
І не підхоплю гонорею...
Не буду нині знову спати,
Місця об'ємні обміряти.
Давайте разом рахувать,
Де взялась кома двадцять п'ять?!
24.03.2011 р.

Ми, українці, все більш вимираєм.
Сходить на пси колись дОбра порода.
Скоро себе вже, мабУть, не згадаєм.
Може згадають нас інші народи.

Запам’ятайте нас, друзі-китайці!
Ми, як і ви, любим кашу і сало.
Крові, страждання, надмірної праці
в нашій історії було чимало.

Запам’ятайте нас, друзі-ірландці!
Як ви ми терпіли імперськую пИху.
Були і у нас славні збройні повстанці.
Від голоду теж помирали ми тихо.

Запам’ятайте нас, друзі-японці!
Ми також культ предків колись шанували.
Теж полюбляли блиск шаблі на сонці –
по-самурайськи ми кОзакувАли.

Обережно, пішоходе! Не барись!
Вліво-вправо дуже пильно подивись,
Підійди до край дороги і постій, –
Що там робиться на ній зрозумій!
Обережно, пішоходе, пильним будь!
Водіїв багато вирушило в путь.
А тому щоб вберегтися від біди,
Не скакай ти по шляху туди-сюди.
Обережно пішоходе! І не грай,
Бо життя у нас одне, запам’ятай!
Берегти його завжди – клопіт твій,
Тож, подумай, а тоді уже дій!!!

Прислухайся! Природа щось шепоче:
Шумінням вітру в верховіттях сосн,
Листочком, що злетіти хоче
Та падає під ноги серед рос.
Прислухайся! Впусти добро у душу,
Беззахисне круг себе захисти,
Промов: «Я врятувати мушу
Земну красу, від смерті вберегти!»

Шлях згубився в траві, у високих зелах,
Де порожнім хатам снять зимові свята.
Без чобіт і підків тяжко журиться шлях,
Над спустілим селом тільки птах проліта.
Лише в серпні, коли дозріва виноград,
По бур’яну, покритому пилом, старий
Повертається ґазда в занедбаний сад,
Грона стиглі збирає і плаче сумний.

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.

Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у пурпурові хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"