Тінь моя ходить по підвіконнях, по заметених снігом дахах.
Тінь моя знає більше, ніж я про себе.
Наше життя холодне, як скальпель в тонких руках.
Як обезкровлені вени.

Сниться над ранок попіл і ще якась маячня.
Довго шукаю ключі, а двері вростають в стіни.
На телеекранах пам"яті то Грузія, то Чечня.
І ми, що змовчали, забули, прогавили чи стерпіли.

Цієї зими не стане, як кожної з сотень зим.
Малюю твій погляд і шлю замість слів в конверті.
Єдине, що прошу в неба - лишитись навіки з ним.
А значить неправильно, значить супроти смерті.

І ти зрозумієш все, про що я пишУ.
Останні послання відчаю, цього земного бою.
Де тіні ростуть високо і гладять нас по плечу.
Де легше вирватись вгору, аніж лишитись собою.

Тому , коли прийде час, очі свої протри.
Не край на прощання душу, любов - на збіднілі фрази.
І щоб там не сталось в світі, нам головне пройти.
Так, щоб навіки разом

Череваті похмурі хмарини
заклопотано купчились в небі,
як вагітні жінки
в трикотажних одежах
тут, в лікарняних стінах.
І була в їхніх рухах –
тих у небі
і цих у лікарні –
якась обважніла поспішність,
яксь невиразна загроза
і туга.
І нічим було
милуватись вгорі –
ані тут, на землі,
між жінок при надії –
але зір мій немов прикипів
і очей було не відірвати:
вабить загроза, вабить…
Раптом хмари злилися водно,
в одне здоровенне лоно,
і воно розверзлося з громом,
і вродилося спільне дитя,
виношене поодинці –
злива!!!
…А ми у стражданні самотні…

Стугонить під ногами земля,
Стугонить, наче зранений звір.
Тут лишилась душа моя,
Моя молодість, воля і біль!
Тут під чергу зневірених куль,
Через трупи знайомих-близьких
Я і сам диким звіром був,
Проклинаючи всіх святих!
Я і сам убивав, стріляв,
І розтерзаний на шматки,
Залишився як мертвий-живий
Непосильний тягар нести!
Стугонить під ногами земля,
Пам’ять знову назад вертає
У квітучий незламний край,
Що у єдності всіх здолає!!!
2009 р.

Ти хочеш знати, друже, це життя?
Не загубитися в його шаленім леті,
Не відійти відразу в забуття
І пізнавати не падіння, - тільки злети?!
Тоді тобі порада є одна,
Універсальна і проста як світ:
Найкращий вчитель – це земля свята,
А ти у неї в боржниках навік!!!
2009 р.

Куди не кинеш оком тут – степи,
Вітри колишуть збіжжя величаво,
Співають пташки і розносять славу
Про щедрість української землі!
Куди не підеш тут – добро і лад,
І у господі кожній мир та спокій.
Цей світ такий безмежний і широкий
Та кожен вносить свій у нього вклад!
Оця земля, оці поля і стави,
Ці люди, що збираються гуртом,
Що можуть жити і рішати все разом
На звання «українці» мають право!
Богданівська сільрада – це одна
Велика, з 11 сіл, родина.
Тут кожна ушанована людина,
Тут все разом, тут горе – не біда!
Приходьте, заїжджайте, не миніть,
Щедротами й гостинністю простими
Поласуйте. І вільними, святими,
Безмежними степами походіть!
2008 р.

Знаю, скажеш: знову забаганка,
Та мені щоночі сниться Мавка,
Не з верби приходить, а з ялини,
У віночку з грон рясних калини…
Знаю, скажеш: ти, дитинко, мариш…
Тільки знову небо вкрили хмари,
І тремтить калина на світанні,
Бо трагічне Мавчине кохання…
Знову прокидатимусь щоночі,
Знову сльози затуманять очі,
Бо коханий слова не дотримав,
Мавчине ж кохання – невгасиме…
Знаю, скажеш: нащо так тужити,
Адже Мавка буде вічно жити.
Та чому ж мені тоді так гірко?
Кажеш ти, що я для тебе зірка,
Кажеш ти, що любиш мене палко…
А мені здається, що я – Мавка…

Дай, боже, згоди святої Вкраїні,
Хай Україна у січі не гине!
Вже Україну в крові покупало,
Невинним людям надміру припало
Лазар Баранович
«Світ стрясають грози на людськії сльози»

І від Богдана, й від Івана
Та ж і від Нестора-баламути
Ще не загоїлася рана,
Не всі розплутано ще пута.
І найВерховніший консиліум
Допомогти хворій безсилий,
Бо ліки десь і кимсь розкрадено.
Тому й лікують лиш порадами.
І хоча хвора ледве дише,
Несуть на підпис закон-дишло,
Аби нічого не порушить
І ні на йоту з місця зрушить.
Вві снах Європу хвора бачить,
А як проснеться,- гірко плаче.
...Невже за те Тарас поневірявсь по світі?
За те вмирали марченки і стуси,
Аби нащадки – збайдужілі діти -
Вкраїну руйнували і без землетрусів?
Та віриться: їх Бог напоумить,
І врешті-решт настане така мить,
Що й Україна гідно стоятиме поміж людьми.

Приміряємо шкури
братів наших менших.
Натягаємо
на руки, на ноги,
на інші
фрагменти й поверхні.
Видивляємось
на себе у дзеркало:
ех ловко ж нам, ловко
в чужих
шкурах!

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.
2007

Немовби дивовижний фільм
(Щось на зразок довженківських сюжетів),
Неждано пам’ять розкрутила
Одну із канівських моїх студентських весен...
...Принишклі, по коліна у воді
Стоять рожево-білі вишні та черешні.
Човном ми пропливаєм поміж них,
Такі ще безтурботні й мовби нетутешні.
Чуприни непокірні куйовдить вітерець,
Сукні притискують дівчата до колін.
А ми, сором’язливо нахилившись вниз,
Щосили налягаємо на весла.
І байдуже, куди тепер плисти,
Тільки б з корми такі ж наївні, як і ми,
Нам усміхалися дівчата,
Аби, мов бризки із весла,
У човні райдугою зайнялася пісня.
І байдуже, що то не наша, а чиясь любов.
Бо ж наша має ще розквітнуть.
І байдуже, куди ми пливемо –
В Дніпро чи в Рось, в Росаву чи в Трубіж...
Стільки ж річок тече по Україні!..
Та раптом стоп...І обірвався фільм.
Пам’ять сьогоднішнє відсторонило.
Рось і Дніпро, Росаву і Трубіж
Хамсін неждано накрив імлою Єрусалим,
І стало враз свинцевим лазурове небо.
І я вже не юнак, а сивий дід
У цім пустельнім, хоч і святому краї.

Білому світові – Господи!- як же болить
білому світові чорна ненависть і заздрість.
Я затуляю гардини. Я дивна. І замість
щось говорити, крізь тишу проціджую: «Цить!»
Білому світові нікуди – всюди сніги –
біле проміння сховати. Кінцівки задубли.
Тане душа в декораціях дубль за дублем.
Білому світові боляче, холодно, жаль.

Хоча волога осінь - вдома не сидиться.
Полонить шелест листя біля ніг .
Під - час дощу солодка кава п"ється
і думається :"відпуск,наче сон пробіг"

В думки залазять спогади про літо.
Минуле у майбутнє мічно заплелось.
За стрілкою годинника рух в світі.
Для роду людського так здавна повелось.

Для кожного сезону змінює відтінки мода .
Давно на диски помінялося перо .
На клонування людство далозгоду ,
та серце залишилося таке,яке було .

Життя минає , як на зміну літу осінь .
шукати треба більше позитивів в днях .
та зазвичай в цю пору повелося ,
що западає пушкінська хандра.

не актуально тепер ґвалтувати мозок
наукою чи поліглотством навмання .
Частіше хай просвітлюється розум!
Тож відкривай обійми швидше нам життя!

Ген десь за небокраєм
Де сонце з-за гір визирає
Чорна хмара піднімається
Й сили набирає.

Грім гриміти починає
Стріли небо крають
Вітер свище в очеретах
Наче в дуду грає.

Опустилось небо низько
Наче хоче впасти
Сонце ясне й небо синє
Наче хоче вкрасти.

Раптом десь у гіллях терну
Соловей затьохкав
Вітер стих і дощ порідшав
Тільки грім десь охнув.

Розійшлися ураз хмари
Сонце засіяло
Над лісами і ставами
Коромисло стало.

То веселка різнобарвна
З річки воду пила
Наче дівчина красуня
В річці ноги мила.

Сонце в небі вигравало
Соловейко тьохкав
Тільки вітер в очеретах
Як побитий охкав.

Яскравою ніжною вродою
Румянцями квітів рясних
Очима як синіми водами
І косами вербів гнучких.

Поставою ніжних берізок
І віями річок сестер
Заквітчана гроном калиноньки
Обвита туманом густим.

Легкою ходою як вітер
Граційна мов мавка лісна
Убрана у шати із квітів
Ступає дівчина весна.

Усі поглядають довкола
На ніжну граційну красу
Заквітчану гроном калини
На юну дівчину весну.

Веселе вогнище відкраяло у ночі
шматочок простору – для світла і тепла.
Безпечно тут – допоки палахкоче
маленьке сонце між золи й зела.
А вже за крок тобі спада на очі
глуха завіса небуття і зла.

Дерева хилять віти до багаття,
ворушать змерзлим листям у диму.
В цю мить, здається, можу пригадать я
таке ж багаття сто віків тому, –
коли вогонь, всевладний, як прокляття,
так само ревно відганяв пітьму;

іще пригадую, і бачу, ніби навіч,
когось далекого, що гріється при нім.
Гострішають чуття мої, і навіть,
мов поряд, чути: хмиз тріщить в огні.
І ніч така ж; так само гнеться павіть.
І тепло од вогню. Йому. Й мені.
2002

Проходишь сквозь меня. И солнце в зеркалах -
Мозаика рассыпавшейся ночи.
Не замедляя ритм, не замедляя взмах,
Игрушечный оркестр поёт для "Тамагочи".

Зажатая в тиски аквариумных стен
Воспринимаю жизнь под призмою овала.
Проходишь сквозь меня, через кроссворды вен,
Скользнув на полпути контейнером вокзала.

Проходишь сквозь меня, проросшую во ржи,
Хрусталиками впившуюся в небо,
Без права создавать из звуков витражи,
Без права отрицать священность льна и хлеба.

Проходишь сквозь меня. Не зачеркни рукой
Не сыгранный закат, измятую косынку.
Проходишь сквозь меня. Поторопись, не стой,
Не наблюдай, как мир сжимается в пружинку.

Проходишь сквозь меня...


2001 г.

Зібрались в путь із вирію лелеки,
Прощаються із теплими краями,
Щоби за мить у височінь далеку
Піднятися на крилах над ланами.

Віддавши дань теплу, що тут одвіку,
У рідний край стартують на світанні,
І на зорі, разом з прощальним криком,
Піднімуть ввись і пісні про кохання.

Нестимуть на далеку батьківщину
Той запах літа, цвіту і свободи,
Тепло душі, зігрітої за зиму,
І вічну тугу за своїм народом!



2010р.

Я благодарна Вам за Ваш визит.
Над нимбом фонаря парили мыши.
И звук, и пыль, и прочий реквизит
Стекали в "было" с островерхой крыши.

Вы были. В белом, с яблоком луны
На хрупко-одноразовой тарелке.
И за каймою эха тишины
Куриный дождь играл с зонтом в горелки.

Вчерашний грим, не вытертый с лица...
Так зябко под глазами жались тени.
И вместо пресловутого венца
Седели в кудрях лепестки сирени.

И тускло-красный на ладони след,
Чуть смазанный. И ночь в траву упала.
Небрежным жестом брошенный букет
В зияющую беспробудность зала.

Здеcь по привычке от окна сквозит,
Торжественно-нелепло пляшут шторы.
Я благодарна Вам за Ваш визит,
Пока Голгофу чинят бутафоры.


2002 г.

Это дождь о стекло или сердца биение,
Или просто к замку не подходят ключи...
Всё как будто уже не имеет значения.
Спит бескрылая ночь над окурком свечи.


Всё бездарно никак: и ворон пируэты,
И всё то же плечо, и седая гора,
И булыжника стон, и продажность монеты.
Ведь слова - лишь пальто, под которым дыра.


Застегнув не в попад полустёртые слоги,
Я возьму с полки том и подброшу пятак.
И уйду постигать безначальность дороги.
Что, конечно, не то и, бесспорно, не так.


2001 г.

Біле все – хоч у бахілах – світом.
Щедрість неба – кришталі іскристі.
Намилуюсь, щоб в шумкому місті
Тишу музики в собі носити,

Тишу радості в душі плекати,
Силу ніжності – йому, одному…
Люди йдуть по світу розписному,
Прокладаючи дорогу матом…

Світе білий!
Боляче зіницям!
Відбіли земну недосконалість.
Світ мовчить – по всій горизонталі
Тільки - сніг на виболені лиця.

Посіва на долі, на дороги,
Вже немає дерева без китиць.
Та, йдучи, ми звикли не дивитись
Ні на тебе, світе, ні на когось…
24.02.11.

на випростаній руці
тримаю маленьке місто.
живеться у місті цім
немислимо і барвисто

тобі, що далеко так.
за два чи за три століття.
ні потяг, ані літак
не втрапить до краю світу.

та, може, за сім життів,
точніше на сьоме літо,
ми виявимось не ті,
щоб надто далеко жити...

черкни, коли міф згорить.
я знатиму підсвідомо -
покинувши межі гри,
ти рушив навспак, додому.

З.М.
Шпиталь...Діагноз...Невблаганний час
Спливає в позамежжя по краплині...
Непевне "завтра" вже чекає нас,
І ще живе минулим певне "нині"...

25.02.2011

Чаша сонця пекельно клекоче,
Вивергаючи лави вогню.
Весь в потах прохолодою сню
У чеканні спасенної ночі.

З нею зійдуть мені Твої очі.
А поки що на всесвіту ню
Чаша сонця пекельно клекоче,
Вивергаючи лави вогню.

Споглядаю на неї пророче
І шукаю від болю броню,
Бо, на людство піднявши борню,
Чаша сонця пекельно клекоче,

Щоб розлитись на оному дню.

АВbа аbАВ аbbаА+b


24.02.11.

***
“знов самі ми з тобою Печале
сіроока хмара полетіла
через ліси до Дніпра далекого
на долоні моїй залишила
золоте павутиння
сумного волосся
сядьмо Печале
я малюватиму
твою сіроокість”

пробач
твоїм думкам
я голос свій надала
їм жити
умирати нам
щоб вмерти народитись мало
відбутись треба

знову я в дорозі нелегкій до Себе
*

У тебе море у очах.
І ти, і море – це так здорово.
Й не тішуся малими зорями,
Які колись вселяли страх

Вдитинорозумуприйдешніми
Й безславними планетозброями.
Тепер ти будеш моїм воїном
І моїм лицарем, і месником.

Це просто: ти –людина. Й звабою
Тебе впіймаю безконечною,
А ти молитвою сердечною
Мене і досі, серце, згадуєш,

Та скоро крила наші виростуть
І ми зіллємся із планетами.
І піднімаючись ракетами,
Здивуєм світ своїми крилами.

Загинаючи листя бляхи
На даху деревяних церков,
Ти витягував темні цвяхи
Із Ісуса старих підков –
Ти позбавив звучання цокіт
У століття протяжний плин.
Ти чекав на це сотні років,
Поки трохи ослабне він.

Є істина відвічна
Не треба зла робить
Жадобою і злістю
Життя своє губить.

Недарма кажуть люди
Живи з добром в душі
І різні негаразди
Неспопелять її.

Душа щоб була світла
Як вогник від свічі
Тож ти її любовью
Усе життя лічи.

На зло і неповагу
Відповідай добром
Щоб зрозуміли люди
Межу між лихом й злом.

Є істина відвічна
Не треба зла робить
У злості і зневазі
Життя своє губить.

Понад жовтим колоссям ланів,
Серед синього-синього неба,
Пісню дочок твоїх і синів
Донесу, Україно, до тебе!

Я повторюю живо собі,
Що готова і навіть повинна
Ні, не вмерти, а кинутись в бій
За свою, за оту солов'їну.

24.02.2011 р.

багато історій страшних і веселих
сторíнки… простóри…
міста неозорі будинки без стелі
мости… опори…

у скельцях у скалках у келихах – свíтло-
повітряні зайці
у позиках позіхах найманих жúтлах –
фальш… шанці…

немає по-справжньому теплого ліжка
і слова і віри…
задуха і холод… у ролі обмíжка –
без жита – прірва!

Моє серце -
безлюдний острів,
від усіх берегів -
далекий...
А тебе
мені сни приносять,
як нежданих діток -
лелеки...

* * *
Я людям повів небагато,
Зі спогадів, щоби страхи
Мої налякали не надто
Життя і буття їх шляхи.

І так я вчинив не даремно:
Применшив, хто чим завинив,
На цих поетичних теренах
Фігур умовчання зажив.

Для мудрого більше говорить
Лірична повістка оця
Про ранки такі лазурові,
Про сніг без лискучих бряцáл.

Та пам’ять моя ще нуртує,
Та пам’ять в потузі свободи,
З нетями, без слів, урятує,
Скарби із найглибшого споду.

У закритих повіках остання картина…
Тихо…
Більше нема
Ні ілюзій, ні слів, ні…
Біль…
Вже нема його,
Дихаєш?
Дихай!
Ди…
Хай є
Тільки ще подих
Далеко так…
У собі.
Порух
І човен
І повна ріка пробачень.
Тихо…
Як в пам’яті, -
Слайди людських облич
Злегка нещирі.
Ти бачиш,
Ти вперше бачиш
Через закриті повіки.
Отих, що ще є...
Були
Вкотре цілунки,
Неначе усмішки Юди…
Стигми застигли
В душі
На межі
Розп’ять…
Тихо…
Ти ж будеш ще
Завтра,
Як завтра буде…
Спогади крізь молитви
На солоних
Вустах
Мовчать…

прокурена.
в своем конечном счете
я, знаешь ли, почти что не твоя.
такая
по своей дурной природе,
я просто не прощаюсь уходя.
разбитая.
но не тобой. весною.
я знаешь, снова не хочу менять.
ты скажешь,
просто я тебя не стою.
неправда. тебе просто не понять.
героем
попытался показаться.
но, милый, эта роль не для тебя.
нет,
я ужасно не люблю прощаться.
поэтому закончишь без меня.

2011

Із цікавістю сороки
розглядає дитинча
упаковку із-під соку.
Жваво світиться в очах
запитання номер триста...
(Не дитина - маніяк!)
– Ге-Ме-О про-дукт не міс-тить.
…НЕ ВМІСТИЛИСЯ, чи як?

Стою любуюсь я красою,
Навколо небо голубе,
В ночі на ньому сяють зорі,
І місяць поміж них пливе.
А зараз сонячне проміння,
Своє тепло дарує всім,
В гаю десь тьохка соловейко,
Таке блаженство бачу в цім.
Цінити треба кожну мить,
Красу вбачати коло себе,
Любить її а не губить,
Адже вона не лиш для тебе.

2011р.

За вікном дощ,
Знайомий малюнок,
Я в старому кріслі,
Роздивляюсь нудний візерунок.

За вікном вечір,
Я дивлюся в екран,
Там немає життя,
Це підстава, капкан.

За вікном тиша,
На поличці пилюка,
Тіло зовсім ослабло,
Бо з душею розлука.

На столі зошит,
А у серці печаль,
Дуже важко підвести голову,
А на думці жаль.

На підлозі капці,
Жаль за втраченим,
Вберігав найдорожче,
А воно стало страченим.

На дивані подушка,
Мав здійснити щось цінне,
Та в останній момент
Все ж натиснув «відміну».

На стіні календар,
Сам себе будував,
Вибирав самі кращі цеглини,
Сам себе зруйнував.

Цінувати потрібно талант,
Той, що сам у собі створив,
Бо собі завжди сам ти гарант,
Хоч у тому, що для себе здійснив.

2010р.

Ще мить і ніжно був би притулився,
Та за секунду, мов обпечений, і відхилився.
В нестримних мріях-муках він топився,
Вгадайте, хто йому приснився?
Не міг ні їсти, ані спати,
Він так бажав її кохати!
Все згадував і згадував минулі дні,
Як поглядом її проводив навесні.
Незламні, з титану мов, невидимі кайдани,
Шипи, такі ж, терзали і без того невиліковні рани.
Він бачив лиш у ній спасіння,
Її очима марив, мов прозрінням.
Ішов по вулиці - очима увесь час шукав,
Сидів в кімнаті - до телефону дослухав.
Кругом життя і билось, і вертілось,
А він усе це пропускав,
Бо хоч побачить її хотілось.

2009р.

Ну так чому тоді так важко
І іноді здається що я пташка
Так хочеться для вас щастя
І не земного, а небесного, блаженного
Самого живого і натхненного
Для вас веселого прозорого
І справді щирого.
Мені нехай би тільки спокою земного
І не блаженства, а любові.
Мене б простив той ангел,
Якому крила обламав
Я пам`ятаю він колись кохав...
А я хотів як краще... чесно
Я клявся і божився,
Що хочу радості..моя ти весно
А ти пробачила я бачу...
Я тим дарований, що не сліпець.
Я на відміну інших віщаю не кінець.
Я кажу як треба...
Все через себе
І біль , і втрати, й почуття
А ви не вірите?
Пустіть до забуття!
То ні - тримаєте, чекаєте
Чого?? Каяття??
Я сам розкаявся,що не зумів
Розбив об камінь гору слів
Програв я чорту двісті днів
Ще сто дав Бог - я не стерпів
Кричав, що це не чесно
Кричав - вони брудні!!!
Незадоволений.., а чим недолею?
Та ні!
Та тим що впився у вині
Та ще й розлив на полотні.
А дощ? І він мене простив
Від страху й болі захистив
Від жару пекла уберіг
І щастя поділив зі мною як тільки міг...
Та я ж не Іісус!
А я і не молюсь...
Та я не знаю
Зате все вірю,бачу, відчуваю...
Сам у багнюці потопаю
То я за вас узявся
Тих набитих гріхом
За віщо я вам здався?
Ну раз відкрив свої
Побиті смутком дні
Відкрию й ваші
На новому полотні!!!

О-о... а чому ж так нудко
Аж верне... що не правду???
Що знов той ангел
Про мене згадав ще зранку?!
Та я пробачення ж просив?
А...мало???
То я постараюсь,що є сил.
Я поверну йому це пір`я
Я підніму його у небо
Над земне подвір`я!!!
...
Та справді відволікся
Про вас земних тварюк згадать зарікся!
Так я у злості я сказився!!
Це ти священник мене спиниш?
А чи не ти учора прокльони гнав мені у спину?
Знайшлися генії,герої!..
Та вас мільярди, міліони.
І всі проти кількох???
Отих поетів справжніх
І зраджених і проданих
Не схилених не скорених...
То, що скажіть, що це не правда?!
Зара почнеться: тут от кома, а там дві букви
А що ви подивіться в небо
Воно вам скаже як є потреба
Хто правий а хто ні!!!
Чого ви дивитесь? Я звір!
Тільки не дикий а ручний
І я кричав вам про свій твір
А ви казали облиш,повір.
Ви обманули і не раз
Святе сіяння моїх надій.
Я би прокляв.. та я ж не маю права...
Я пустота.. уявний друг..
Я зате бачив стільки мук
А ще я бачив мух.
Так от і стільки нечисті від них
Не бачив я
Чим от від вас
І знову крик...
Листок спаплюжений..я стих...
Та ні я пригадав!..
Купленого лікаря,
Що заради кучі брухту життя продав,
Хоча дав клятву!!!
А пан міліціонер???
Відбив всі органи
І не признався на суді
Сказав що то все вигадки
То ти паскудо сконай в своїй брехні!
Я злості не ховаю!!!
Чи син багатого банкіра
Той, що погрожував відібрать усе??!!
І він згорить в огні!
А чи той якому доля не вдалась
То він вбивав
Живую плоть він рвав
А ще брехав...
А ще необережно
Слова і руки простягав
І казав що це нормально,
А потім прийшла його матуся і захистила
Бо то ж дитятко
Воно ж миле!
А ще один пробився "вгору"
Туди де самий низ
Блюзнірства й лицемірства, і зради
Збочення і того ж вбивства.
Ну що?.. згадав далеко ще не всіх
Тож ти так не дивись
Ніби не твій це гріх...
А я про тебе ще згадаю...колись
Тільки ж ти не спіши , уважніше дивись
Та помаленьку виправляй
Всі помилки
Тоді можливо я словами НЕБА
Восславлю тебе у вірші!!!

А поки що закрию двері...
Піду креслить... Для чого і кому???
Та щоб хтось посміхався до вечері...
Дай Боже сил мені й новому дню!!!

2009р.

Кривоногий стілець
На колінах в клітинку ковдра
Окуляри “плюс п’ять”
Мов коромисло через ніс
Насідають думки
Як монголо-татарські орди
Ятагани-слова
Прямо в серце до перших сліз
Не мовчи говори
Хай не слухає навіть кіт
І калачиком хай
Просто ляже на ніч туди
Де занадто болить
Пережитий тобою світ
Що його віддаєш
За останній ковток води

ми так просто стояли
усміхнені
розмовляли про щось позачасне
брязкотіли
дрібними монетками
ніби відповідь замість слів
дріботіли по тілу ми поглядом
і того не соромились
власне
малювали руками-рухами
у повітрі невидних слонів

ми стояли
звичайні і втомлені
ніби пройдено сотні повторень
сотні марень і снів переглянуто
і засвоєно сотні див
що й не дивно
що так задоволено
ми сміялися з новоутворень
зі своїх емоційно-забарвлених
і попсованих кольорів

ми стояли
так просто і складено
через нас протікали сезони
і вагони
майбутнього поїзда
укладалися у ланцюг
паралельні сюжети в'язалися
перестрибували кордони
все крутилось
а ми залишалися
невимовно щасливі
удвох

2011

чаклую... ти пахнеш мені молоком і маком
чаклую... укотре повторюю - тільки ти
і поки за вікнами бреше у ніч собака
сплітаються ноги і труться немов коти

чаклую... танцюєм удвох небезпечне танго
ти хочеш ти будеш у пальцях моїх рости
коли за вікном заридає безкрилий ангел
у тихі озера потягнуть тебе чорти

Ефір, як благодатний трУнок,
Солодкі обіцянки ллє:
"Усім дамо!" А совість є
Брехать за виборця рахунок?

На нуль помножити пора
Мужів достойних обіцянки,
Бо не за наші забаганки
Ведеться ця серйозна гра.

І свЯта пишні не для нас.
Якби про "смертних" піклувались,
Давно-б уже розцілувались
І примирились водночАс.

До переможного кінця
Отруйні випускають стріли,
А правду як вівцю забили
На честь тугого гаманця.

28.08.2007

Над болем і долею многостраждальною
возносилась Піснею, наче молитвою…
Мабуть, не вважала себе геніальною.
І не почувалась, напевно, великою.
Лише відчувала – належить народові,
якому і Духом, і Словом є рівною.
Точили сухоти здоров’я і вроду їй, –
у Пісні жила. І жила Україною.
Любила Полісся – світання і клечання –
де хащі казкові й озера прозористі…
Чи знала, що смеркне так рано:
- Приречена!?
Та Пісню палку не припнути до хворості –
і строфи в душі гартувалися крицеві,
і мова із вуст жебоніла, мов річечка,
і серце з грудей виривалося птицею!
А тіло тендітне згасало, як свічечка…
Борись і світи, якщо бути судилося:
і мужнім поетом, і ніжною жінкою.
…Вона ж і боролась, допоки світилася.
Вона ж на віки нареклась Українкою.

2008(2011)

Школа – майстерня, школа святиня,
До зірок, крізь терни, проводить людину,
Формує характер і волю, і силу
Навчає обрати гідну стежину!
Вчитель – це майстер, вчитель чаклує!
Вчитель на пальцях людину будує.
Вчить він і вчиться, досвід складає,
Серце бездонне частинками крає!
Учень – це глина, учень – це губка,
Майбутня ЛЮДИНА – країни майбутнє!
І як його вчитель і школа навчать,
Так буде свої він шляхи прокладать!
2008 р.

У зіницях – неба голубінь,
На чолі – важезних дум плетінь,
На вустах – невисохла печаль,
На обличчі ненависть і жаль!
Так іде по рідній стороні,
На незгасле світло у вікні,
Щоб згасити мрії і життя,
Відпустити душу в забуття!
Так іде і з кожним кроком біль
Викликає у простій душі земній,
За собою смерті килими
Вистилає рідними людьми.
Й порятунку-помічі – нема,
І попереду – не світло, тільки тьма.
До кінця не кожен доживе,
А кінець той невідомо де,
А кінець той, хтозна ще який:
Чи щасливий, чи сякий-такий!
І чи можна переживши все
Полюбити знов в житті живе,
І чи можна вірити в добро,
Після пережитого всього?
По Вкраїні йшов не один рік
І згинався український чоловік,
Своїх рідних і близьких він хоронив,
З кладовищ збирав врожай, як з нив.
Змучившись від голоду й незгод
Свій свого з’їдав в нестямі мій народ.
Свій свого давив і убивав,
Потім хоронив і поминав.
І в жагу кошмарів і думок
Божеволів… і таке було!
А тепер, на відстані, крізь роки
Ми повинні пам’ятати всі ті кроки,
Всі помилки і невдачі врахувати,
Щоб такому на заваді навік стати,
Щоб ніколи це не повторилось!
Все зробімо для цього! ПОМОЛІМОСЬ!!!

2008 р.

Вкрита снігом Україна сердиться, бушує,
Вітер в стріхах завиває, сам себе не чує.
Понад степом буря свище, стугонить лісами,
Йде зима широким кроком долами й горами.
Покриває мокрим снігом щедро все навколо,
Убирає рідну землю в чисто біле коло.
І ховаються з негоди люди та тварини,
І з тривогою та сумом рухаються в зиму!
Хтозна жити чи померти краще цьому світу,
Ні в суспільстві, ні в погоді не видно просвіту.
Морить холодом, вітрами дивна пора року…
Крок назад, щоб у майбутнє зробить пару кроків?
Крок вперед, якийсь непевний, наче зі знемоги!
В різні боки розійшлися праведні дороги.
Яку вибереш – та й буде все життя твоєю.
Та в руках у тебе доля України всеї!
То ж не схиб, не помилися, бо назад не вернеш,
Не для себе – для народу долю перевернеш!
Шумить вітер, в Україні зима почалася…
По землі по моїй рідній доля пронеслася!
2008 р.

Як завжди все ніби то: знову
Сніжинки летять навскіс.
Голками небо сосновими
Сколов приірпінський ліс.

У кожній сніжинці вгадуєш
Блискіт зірок чужих:
Падає,
падає,
падає
Тонко різьблений сніг.

Холодом замітатиме
Скільки ще? Прихова
Все, чим були багатими
Квіти, кущі, трава.

Все, що було високого –
Зібрано про запас.
Грудень. Одвічне: - хто кого –
Ми, - а чи холод – нас?
19.02.11

Коли світанки перемелють
холодні ночі в чорну каву,
затисну день у ліву жменю,
в кишеню кину – маю право.
І чорну гущу снів солоних,
недоспаних і недочутих,
перепишу, неначе спомин –
і в це повірю, ніби чуду…

Пародія

Ти просив, щоб заплющила очі…
А дослівно: “Кицюню, заплющ!”.
Ще про місяць в імлі щось торочив,
І замкнув потім двері на ключ.

…Насолоди розбурхане море,
І екстазу розшарпана мить…
Більш не муч мене в сонній півзморі:
“Ну хіба тобі ніц не болить?..”

Боялася я, що ущент розкололися мрії,
Що ми вже не хворі – живемо самі по собі,
Що знову між нами самотності нашої милі…
І що завірюха підспівує пісню журбі.

Боялася втратити ниточку наших відносин,
Усе, що єднало одне покоління чи вік.
А ти, завірюхо, із вітром відлуння назношуй,
Що в серці співатиме нашім напевно навік.

________________________________

Та треба боятись себе в метушні не втрачати,
Любить, цінувати яскравості нашої днини.
Бо те, що людського між нами – комусь не забрати.
Бо витоки людськості йтимуть від слова – Людина.


22.02.2011