зима помічає мене і мені говорить
зима переходить на докір на крик на плач
сміливо долаю заплутані коридори
твоїх "пробач"

шпалери приймають тепло батарей як данність
зима ремонтує складні механізми снів
з твоїх вже зникають оленки ірини ані
з моїх - ще ні

ти спиш ти ростеш повільно неначе гори
ще рано і тиша просить - не дихай всує
зима помічає мене і мені говорить
а я - не чую

впадемо на дно несподівано мов титанік
розтопимо ніч розхвильовані та гарячі
минають хворобами каті оксани тані
і я пробачу

Віршований букет із орхідей
Тобі дарую – усмішка й цілунок.
У мене є ще тисяча ідей,
Та я для тебе – кращий подарунок.

«Шанелі» запах шаленіє і
Веде мене на подвиги для тебе:
Букет із едельвейсів – теж тобі,
А ще роса з прихиленого неба.

А ще зірки над нами і краса,
Така краса, аж запітніли вікна:
Звисає в ніч розплетена коса
І ти така вдоволена і ніжна…

І сяє щастя в усмішках очей
І в міріадах завтрашніх ночей.


2011

А світ - це я.
Маленьке я плюс ти.
Палітра осені рясної,
Колодязь неба, повен доброти.
І я, в гармонії з собою.

О, як цю мить важливо зберегти,
Щоб пережити дні зимові
З піднесенням в душі.
А світ - це ти
плюс я, у прихистку любові.

2008

...А по дощі -
зелених трав розмай.
Веселка (або райдуга) -
в півнеба.
Дощу перлини
в жмені назбирай -
такого подарунку
жду від тебе.

Від серця поклику
не відрікайсь.
Твори,
якщо у цьому є потреба.
...А райдуга -
немов дуга у рай.
Тоді, коли веселка -
шлях до тебе.

2009

Благословляю погляд твій -
Він сірий день зробив жаданим,
Мене закоханим, коханим...
Благословляю погляд твій!

Благословляю дотик рук,
Довіру пальчинів тендітних,
Що в грі пестливій, наче діти.
Благословляю дотик рук.

Благословляю вуст огонь
І боязкий, і нетерплячий,
Жадібний, звихрений, гарячий.
Благословляю вуст огонь.

Благословляю тіла хміль,
Нестримну амплітуду шалу,
Значущість піхов і кинджала.
Благословляю тіла хміль.

Благословляю, бо люблю,
Бо ти мій світ, моя молитва,
За тебе - найсолодша битва!
Благословляю, бо люблю.

Той вечір був осяяний різдвяною зорею
В ту ніч маленькі янголята спустилися разом з нею
Вони несли всім радість і вісточку про свято
Всім миру принесли і радості багато.

І чути дзвін святковий їх пісенька лунає
І кожен з них у пісні Ісуса прославляє.
Та не відчувши свята, лягала спати жінка,
На сивому волосі зав’язана хустинка.

Вона жила самотньо, хоч і сина зростила.
І біль за все на світі його бачити б хотіла.
І ставши на коліна, у Бога попросила,
Здоров’я сину своєму, вона його любила.

Різдвяне янголятко молитву ту почуло,
І сум на її серці також воно відчуло.
Той сум взяло з собою, і понесло до сина,
. Щоб знав , за ним сумує рідна йому людина.

І завітало янголятко, до молодого сина,
Давно у нього вже була своя родина,
Хоч жив він і далеко, та пам’ятав дорогу,
Яка вела його до рідного порогу.

Сказало янголятко, поїть до мами сину,
Візьми також із собою усю свою родину
Щоб радісно дзвенів дитячий сміх в оселі
На свято треба,щоб усі були веселі.

Не думав ні хвилинки, Зібрався у дорогу.
До любої матусі, до рідного порогу
Що разом святкувати, Ісуса прославляти,
Великою родиною заколядувати.

І за вікном метелиця так грізно завиває,
А мати свого сина до серця пригортає.
Над ними янголятко так весело співало
Тепер насправді свято до хати завітало.
2011р.

Беря резец и от мечты хмелея,
запомни равновесия закон:
не в каждом камне дремлет Галатея,
не каждый камнетёс – Пигмалион.

Я – кремінь? Авжеж, не дитина,
Яку на плечах дужих ніс.
Зі криці, а часом зі глини,
Коли у душі плаче біс.

Кресалом зірниці свідомо
Підпалюю вишню-зорю,
Щоб здалека навіть сліпому
Розвиднилось там, де стою.

Отам, де тумани пітьмяні
Затулюють очі ясні,
Ворожать маруни-цигани,
Що ти не належиш мені.

Я - мошка, торуюча скелю.
Я - з тих божевільних кобіт,
Що в гущі дурманного хмелю
Шукають загублений світ.

2011 р.

Весна нарешті!.. Галас. Квітнуть пні.
Працює сонце солодко і ревно.
І ти такий оновлений. Чи ні?..
І я така оновлена. Напевно...
Коханий мій, торішній сніг зійшов.
Струмки сурмлять. Виблискують калюжі.
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась у байдужість.

Гірка смакує, а солодка -ні.
Ще по одній - та й будемо брататись.
Незмінний принц на білому коні
Такий старий, що хочеться плюватись.
Лахміттям слів, уривками розмов
Прикриєм ню ( із огляду на гречність).
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась в недоречність.

Не опускай так низько голови.
Не розтікайся п'яною сльозою.
Іду, та день із запахом трави
На згадку залишаю із тобою.
Дивись угору: юні хмари, мов
Жоржини білі, кинуті на воду.
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась у свободу.

Перетворилась в не-лю-бов...

finita la commedia

А в моїх земляків і далі
На душі - жалі і печалі.
А найбільша печаль і обида -
Зайва гривня в кишені в сусіда.
2011

Метель мела...
Простуженно кряхтела под ногой.
Белы снега утюжила, свистела надо мной.
В студёном вальсе кружево взлетало до небес.
И в снежном, звонком крошеве вдруг город весь исчез.
Деревьев ветви тонкие с надрывом гнулись вниз.
Кружился снег, осколками сверкая меж ресниц.
Всю ночь пурга буянила, сквозь щели в дом рвалась.
Лихою пляской пьяною по улицам неслась.
Наутро, сил убавилось, уснула егоза.
На солнце блещет биссером забава...
Боль-слеза.

12.02.11г

Морозна ніч всім під Різдво
на землю срібло розливала.
Зірки та місяць у вікно
Щасливу мрію засівали.

Ця мить народження Христа,
Нам в порятунок Богом дана.
Марія діва молода
В хліву дитину сповивала.

В любові виросло дитя
І учнів мудрості навчило.
Та всі ж грішили з праотця...
Все, що задумано звершилось.

Надію виміняв Іуда
На тридцять срібних кругляків.
Крізь сльози виринуло Чудо,
Месія вмер та знов ожив!

Любов нікого не карає.
Людські гріхи син Божий змив.
І нині місяц сріблом сяє,
Щоб кожен миттю дорожив.

Помилок тяжке є каміння,
В майбутнє дітям не тягни.
Любов, Надію так сумлінно
В Різдвяну ніч несуть зірки.

лютий 2011р.

А що є серце без любові? - Пустка...
Холодна неосвітлена рівнина
Самотня, зледеніла, як крижина,
Чи вицвіла і посіріла хустка...

Там виє вітер сумно і натужно,
гуляє болю перекотиполе,
відлунням туги — де ти, де ти, доле? -
озветься стогін чи зітхання скрушно.

І хто ж засипав ту святу криницю,
що живодайним хлюпала промінням,
здоровим зріла кОханим насінням,
чей не лишилося його бодай дещиці?

О, бідне серце, не зрікайся мрії,
пощо шукати в смерті порятунку,
коли живеш і ще крокуєш лунко,
а поруч крила вірної надії.

2011

В такой мороз вдвоём быть хорошо.
Прижаться б к другу, душу согревая.
Воображу себя в предверьи Рая,
Любви былой картины вороша...

Твой нежный взгляд, волнением под кожей.
Руки касанье, выстрелом в висок.
Ах, надо быть немножечко построже,
Да как сказать, сорвался голосок.
В пылу любви соломинкой сгораю.
От жарких чувств пылаю, как в огне.
В капкан волшебный снова попадаю...
Но это сон, и ты лишь снишся мне,
А рядом храпом в бок мой собачонка.
И кошка грелкой сверху разлеглась.
Я два в одном - старушка и девчонка.
Метелью вновь разбуженная страсть.

14.02.11г.

Заграковіло місто – то на сніг.
Гойдаються на липовому вітті.
А я боюсь із хати нині вийти –
у білому пальті. Оце то сміх!

В облозі я, ну тобто я і ти.
Суцільне вороння і гайвороння
на всіх дахах, у небі… То сьогодні
гуляти в парк не варто, може, йти?..

То знак – на самоті в одній квартирі.
Граки – на сніг. А ми удвох – у вирій…

В трамвайній тисняві якась сволота
з кишені в мене вкрала гаманець.
А я ж тоді пахав на двох роботах…
Так мріям про круїз прийшов кінець.

Щоб подолать оту душевну втому
почав я їздить з дому
на службу на таксі.
Але не довго таке тривало свято.
Останні грошенята
потратив геть усі.

Я піднатуживсь, підключив ще й тещу –
купив правА і «Жигулі» купив.
Гараж… Техогляд… Ремонти… І, нарешті,
що я жебрак колісний зрозумів.

З тих пір ходжу я пішки – свіжий, сильний.
Здорового прихильник
став способу життя.
Мені і служба й курорти непотрібні.
Тепер хоча і бідний,
та сплю спокійно я.

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?

Сильный порыв сумасшедшего ветра
Мысли мои, как золу разметает.
И с расстояния ста километров
Дождь монотонный их грязью смывает.

Вера в любовь принесла одиночество.
Время замедлила боль нестерпимая.
Все же сбылось то земное пророчество –
Жажда по образу неутолимая.

Если бы ранее знать о случившемся
В миг перед пропастью, чтоб сломя голову,
Может тогда не пришлось бы свалившимся,
Плыть по течению к жгучему олову.

2010

Я так хотел поверить в Бога,
И по-другому жить хотел.
Я думал – все не так уж плохо,
Но жить как надо не сумел.

Моей судьбой играют чувства,
Те злые чувства, что порой
Запутав, вводят в заблужденье
И открывают мир иной.

Там тяжкий сон без пробужденья
Терзает душу, впившись в мозг.
И нет надежд на исцеленье,
Их в зиму остудил мороз.

В сплошную тьму, лишаясь света,
Я погружен, как грязный раб.
И пусть в ней нет дурных запретов,
С меня довольно – я ослаб.

Смывать вином с лица усталость
Мне приходилось каждый раз,
Когда в борделях ошиваясь,
Я слышал фальшь продажных фраз.

Казнить себя за те поступки
Я был обязан, да не смог.
Меня спасали проститутки
И хмель портвейна, но не Бог.

2003

А я у промінчик! А я у краплину!
І гайда на небо, як той Капітошка!
А я у пір'їнку, мабуть, журавлину!
І ще залишуся з дитинством на трошки!

А я у кульбабку! І гайда за вітром!
Кудись у незнані світи і дороги!
А я у бурульку, прозору й тендітну!
І знову в дитинство! На мить, ненадовго!

А я у світанок! Зорею над світом!
А я у веселку! В казкове намисто!
А я у листочок! Росою на квіти!
А я у дитинство! А я у дитинство!

2011

Кличе заміж він дівку з міста,
Щоб забрати в свою Гуцулію –
Незабаром в газеті звістка:
«Все лікує. Мольфарка Юлія».

Із освітою управлінця
Поганяє овець по горах.
Хоч достатку по самі вінця,
А віходок, як був, надворі.

Але Юлії хоч би хни –
Щоб кохання і тепле ліжко.
У сім’ї тій малій з весни
Друга доця стала на ніжки.

Десь-колись до батьків й родини
Листи пише і шле верети.
Ось, нарешті ясної днини
Дочекалися Інтернету:

«Вчора в нас підключили Нет –
Приїжджайте до нас в Гуцулію.
Я ще досі в душі поет.
Щиро Ваша, Скорода Юлія».

26.06.2010 р.Б.

Де я? Де я? Де я?
Повитий мороком.
Чи виберусь? Хтозна,
Прогнилий соромом.

Хто я? Хто я? Хто я?
Ланцем прив’язаний,
І вибратись — дарма.
Душа заражена.

Боротись нема сил —
Це тіло не моє,
Його з путі хтось збив
І в пустоту жене.

Тут я буду повік,
Вже сумнівів нема,
Засну як і торік —
Снитиметься трава.

Що там удалині?
Помітив світло я.
Потрібно йти мені,
Рветься душа моя.

Це еволюція —
Покину цю пітьму.
Чужак — ось хто я,
Між вами тут стою.

Я був одним із вас
І з вами гнив у тьмі.
А тепер зрікся мас,
Полишив сліпі дні.

Несміло крок роблю.
Цей оглядаю світ,
Шукаю путь свою,
Розвіюючи міт.

В очах у всіх більмо,
Лукаві ви сліпці.
Вбиває вас воно —
Рятунок не в мені.

Нема на мені пут —
Я вільний на Землі.
Чекаю Божий суд,
Коли прозріють всі.

Вийшла, чую, жінка з ванни
І до себе кличе:
На ваги поглянь негайно,
Любий чоловіче!
Не сиділа я в квартирі,
А гасала містом
І поділися чотири
Кілограми, звісно.
Подивився на маруду
Пильними очима
І сказав: - Знайдеш, як будеш
В золоті та гримі!..

Коли місто вкладається спати,
А будинки заплющують очі,
У зірок починається свято,
І ясніють вони щоночі.
Синьо-біло-рожевий килим,
Так і вабить рукою дістати,
Це красуня у тузі за милим
Стала шлях йому виплітати.
Позолочені вишиті зорі-
Дивна мапа нічного неба,
Десь далеко у темному морі
Одісей поспішає до тебе.
Синьо-біло-рожеві красуні
Замаячили,заяскрілися,
Бо два погляди зоресяйні
В одну мить навмання зустрілися...

Розігрілась зима,
Розсміялась на вранішнім сонці.
А воно вже горі *, а воно уже вище Говерли.
Там, де грішних нема,
Там , де вітер в гуцульській сторонці,
Де правічні смереки верховіттями небо підперли…

Розігрілась зима –
Має силу зоря вже опівдні.
У воловім сліду горобець геть розхлюпав водицю.
Курить люльку димар,
І за першість змагаються півні.
Місяць лютий в лісах білогриву ховає лошицю.

Ось і Стрітення ** знов
(треба чистити яблуню кислу).
Скрипнув десь журавель, зимував він у рідній сторонці.
На річках згуслу кров
Розбавляють молекули кисню.
Розігрілась зима, розсміялась на вранішнім сонці…


Лютий 2011



* високо (діал.)

** релігійне свято 15 лютого

Все, що я роблю – приховано.
Хочеш правду? Я знаю, цікавишся,
В милосердя ти мною граєшся,
Ой не йди ще, пограйся ще!

Що робила ти взимку?
Я спала, спала!
Мила! Мила! А влітку?
Купала півнів.
Заглядаючи в очі, очиська сірі, я свої відкриваю, стаю людиною.

Але очі вночі відкривають півні!
Не дають мені спати, женуть надію!
Я не хочу втрачати спокійні сірі, але більше не можу не спати, віриш?

Ось мовчання, таке як холодний вітер,
неримовані вірші іще про півнів,
ось, Тумаєва каже, камінці, сонце в дзьобах,
а мені так знайомо це, що не віриться.


Чашка пива, цигарки, ніяких нервів,
Трояном і тобою взламала психіку,
Попрощалася з совістю і з політикою,
Говорю з монітором чесніше ніж з лікарем.

Відпиши мене, чуєш?
Зліпи мені душу!
Я ж тобі віддала свою...

Жив у яблуку хробак, -
Чим тобі не особняк,

Всюди щастя соковите,
Долею повите .

Та минулись ваші дні,
Яблучка мої смачні,

І взялося те до рота,
Де свердлив голота.

Хоч пручався він щосили,
Та його спожили.

А коли їдець помер,
І його хробак пожер,

Правда, інший, не отой
Яблучний герой.

Кожен має свою нішу
Кращу хтось, а хтось і гіршу.

Той в хоромах , той без дому, –
Всяко є живому.

Ці молотять їжу в зграї,
Тії одиночно,
Цих при їжі умертвляють ,
Тих по смерті точать.

Тобі потрібен інший чоловік.
Він дбатиме про тебе кожну днину,
Любитиме найкращу і єдину
Не раз на тиждень – нині і вовік.

Знайти потрібно від кохання лік.
Дивитися на себе – на людину!
І будувати плани про родину,
Бо фатум неба вирок вже прорік.

Рікою море тягнеться на пік,
Душа чіпляє нерви за ожину.
Межа між нами, ніби Новий рік.

Я посадив під вікнами калину
І п'ю щоранку вичавлений сік.
І з гіркотою всотую провину…


2011

Цілунку присмак на вустах,
У серці тінь печалі,
Бо ти - в незнаних є світах
І навіть трішки далі,
В пустелях холоду й зневір,
Де люті заметілі,
У вічнім прагненні до зір,
До злетів і окрилень,
На бережечку самоти,
В обіймах дивних марев...
Мені до тебе не сягти -
Чи є десь більша кара?
Я - наче спраглий в небі птах,
Потомлений від лету.
В твоїх волошкових очах
Згубилася поетка!
Сплетіння тіл, єднання душ,
Взаємопроникання...
До тебе прагну я чимдуж -
В заручниці кохання!
14.02.2011р.

не спиться і не мариться,
і небо - синя синь -
хвилюється-хитається
серед густих ясинь.

не мариться, не хочеться -
мелодія вітрів -
увесь мій світ тріпочеться,
мов листя ясенів.

не хочеться, не чується -
повітря, як вода -
і посмішка малюється
й лягає на вуста

і легко-легко дишеться
цим холодом отав...
...не вернеться, не лишиться
і серця не віддав.

2009

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

1.
Ця жінка, що над гробом, - твоя мати.
Прости її, ріднесенька, прости.
Життя тобі змогла подарувати -
від смерті не зуміла захистить.

Весь світ би простягнула на долоні -
не поспішай, не йди іще, рости!
Ангеликів без тебе є доволі.
За те, що досі ще живу, прости...

2.
В любові ризах заховаю відчай.
Це ж скільки справ хороших не вдалось.
Померти треба, щоби жити вічно.
А я так хочу жити! - хоч якось.

Моя любов - натхнення й протиріччя,
за неї заплачУ, як і за все.
Лише б мене за ворітьми у вічність
зустріла донька свічки промінцем.

2002

Мені казали: „Ангели незрячі”
Чи не тому ховаєш світлі очі?
Чи не тобі завжди я буду вдячним
Що скресла крига в серці після ночі?

Живем піснями, знаєм це обоє,
Ми відшукаєм мрію у снігах,
Під сонцем ринем у безкрайнє поле
І знайдемо дім в Божих руках.

Запам’ятаю дихання та сльози
І збережу тебе, тендітну духом...
На полотні вночі змалюю грози,
Там біла кішка й чорний кіт під дахом...


28.03.2008.

Величні брили у воді
біліють тихо і осяйно
наврядчи їм відомий біль
що нам дарує мить прощання

Повільний шепіт чорних хвиль
колиску крижану хитає
І мимовільно в самоті
Вони як діти засинають

Хай в снах вони побачать нас
У метушні сучасних буднів,
їм дуже важко зрозуміть
цей світ заплутаних ілюзій

Постійно боримось за щось
не знаємо в бажаннях міри
і бережем в душі своїй
життєві драми та надії

Ми рідко думаєм про світ
де легко стати божевільним
і є бажання лиш одне -
розтанути і стати вільним

У царстві криги і води
немає місця для вагання
А в айсбергів збулися всі
таємні мрії й сподівання.

Мне вдруг приснилось счастье и несчастье,
Мне вдруг приснилась вся моя вина:
Как будто ты была моею частью
Любимой, а не только частью сна.

Как будто вместе стали на карниз мы
Какой-то общей истины, и вот
Задвигались над нами механизмы,
Любую мелочь зная наперед.

Как будто не стреноженные ношей
Под звуки расправляемых ветрил, -
Как будто ты была во всем хорошей,
Как будто я тебя достоин был.

Как будто мы пошли с тобой под ливень
Как в наш с тобой отныне общий дом,
И я тебе был вовсе не противен,
И было нам поговорить о чем.

2009

А Сюзан и думать забыла о профессоре Пестеле,
О том, что на небе какой-то очередной парад,
О том, что ей третий год жениха навесили.
Лишь о НЕМ в мозгу и вспыхивают фонемы!
Там, в глубине, где и гибсус себе не рад, -
Как там Немо?

Господи, как там сипаи,
Как там колониальным гнетом
Измученный весь народ?
Только подумаешь о сипаях,
Сразу хватает колика.
А профессор в полдень мирно котлету жрет,
А профессор Пестель - это известный жмот
И мучает кроликов.

В свете судачат, пора прикусить губу.
Даже на вздохи пора бы ввести табу.
Вот ведь в гостиной
Было сказала "любимый Немо", -
Лишь третьего дня хватилась.
Все эти тайны готовы влететь в трубу.
Все эти тайны (а их у нее немеряно),
Все эти тайны (фантазий желанный силос)
Лучшей подруге - подруге одной доверены.
И вообще -
Шансы на лучшее не потеряны,
Пока плывет "Наутилус".

2009

Так хочеться бути першим
(бо "перших" життя не б'є),
з двох бід вибирати меншу,
і сили хай Бог дає.

А доброму в світі легше,
він гострі зріза краї,
з двох бід вибирає меншу
і щастям зове її.

Розщедрилась доля дещо,
пролившись теплим дощем.
З двох бід не впізнАю меншу,
прикриюсь надій плащем.

Я іноді в чомусь перша,
хоч зоряний час минув.
З двох бід вибирала б меншу,
якби він, той вибір, був!

2002

За окошком рожи корчит январь,
затаился и рычит, словно зверь,
когда рядом есть волшебный фонарь,
он не страшен – ты поверь, ты поверь.

Огнегривый лев – котёнком у ног,
золотой орёл – цветком, ну и ну!
даже Мерлин объяснить бы не смог,
отчего же? не пойму, не пойму –

мне неважно, что там будет потом,
всё равно мне, кто сидит на трубе,
даже чайник своим сиплым баском
напевает о тебе, о тебе.

:)

Життя крається на четвертинку хліба
а серце – навпіл
день не вміщається на флешці вісім гіг
а ти не влазиш в старі джинси
розчиняєш губи в нерозчинній каві
витираєш насухо очі від снів
ти боїшся спати одна
бо навіть зорі сплять по семеро
у Великій Ведмедиці
прядеш думки на веретені душі
а в самої пальці в мозолях
не впускаєш ніч з VIP-статусом
у вікні покрутитися
аби завтра
не стала конкуренткою
у Його портмоне
і що тобі 220 вольт чи температура 40
коли ти носила сонце під каре
і небо навиворіт
молилася Богу
з неукраїнською припискою
і прокляла дорогу
як стару циганку
що ховала пил в спідниці
і хотіла долю продати
та померла циганка
а дорога спогадами заросла
і світлинами з Його тінню
а тепер є Він
із зовсім іншого фільму
з цілим світом за пазухою
і твоєю рукою в руці
ти знаєш тепер
що спокій живе
під його віями
які цілують твої
на розі між Всесвітом і Луцьком
тепер ти не боїшся спати одна
бо в тебе під подушкою
майбутнє
2011

Твой камин в ночи пылает ярким огоньком.
Я зашел к тебе погреться поздним вечерком.
За окном негодник-ветер закружил февраль:
Чтобы нас не съели сплетни, двери запирай.

В зеркалах играет пламя музыкой души,
Отложи своё вязанье,... свечи потуши.
Золотинки бросят в кудри отблески огня,
Будешь ты тепло и нежно целовать меня.

А потом глаза стыдливо спросят: Сколько ждать?-
- Я хочу в любви забыться, я хочу летать!
Сквозь пургу трамвай плетется прямиком домой,
Подарила ночь безумья, нам судьба с тобой!

Ты проснешься утром ясным на моей груди,
Потянувшись, скажешь: Милый, ты не уходи.
На окне мороз рисует сказку детских лет,
Только жаль в моем кармане, до другой... билет!


Февраль. 2011 г.

Мы сегодня презентуем,
Гонки "Формула-один"!
Минус-"десять", ветер дует,
Дали старт и мы летим.

Санки скорость набирают,
Ветерок свистит в ушах,
Крики зрителей витают,
На прямой и виражах.

Номер-"восемь"- Вероника!-
У нее крутой болид,
Как Шумахер- в годы пика,
Всех быстрей она летит.

Вот и финиш, руки к верху-
Победителя качать!
Сколько слез и сколько смеха,
Всем детишкам благодать!

Февраль.10.г.

Пародія


А на душі так добре, аж печально…
Оце екстаз – аж сльози по щоках.
Прекрасно все, хоч трішечки фатально –
Знов безконечність у твоїх руках.

Ця ніжність, такт і Казанови вміння
(Воно так розтривожило мене)
Раптовий зойк – і осяйне прозріння…
Іще не йди, не одягай кашне.

Давай спочинь від цих мотивів шалих.
Астральний стан – блаженство і любов…
Ну що тобі до тих двох спроб невдалих?
Ти маєш все, щоб вибухнути знов!..

_________________Моей маме, с любовью...

Пред тобой мне не зазорно на колени встать,
Только ты мне правду скажешь, дорогая Мать!
Только ты прикрыв собою сына не предашь,
Только ты, как пред иконой, по делам - воздашь!

Я сегодня открываю лист календаря,
Скоро мамы день рожденья, только нет - тебя.
Орентир мой ковш на небе, где звезда горит,
В том краю, уснув на веки, моя мама спит!

Февраль!

Я подарую тобі мухобійку,
Коли востаннє прийду попрощатись…
Або сьогодні, або в неділю,
Або на Трійцю, або на дату
Життя Сосюри чи смерті Стуса,
Чи в Хвильового число «13»…
Та знай, що я вже не повернуся…

Напевно, боляче, коли залишають,
Коли тебе, а не ти, коли кохання.
Напевно, боляче, тужно й сіро,
Але мені це ще так невідомо.
Я подарую тобі мухобійку,
Бо знаю, ти не затужиш в спину,
Я знаю, буде це неодмінно,
І я востаннє піду із дому.

Я подарую тобі мухобійку…
Без болю втрат і нудних пробачень,
Коли від наших стосунків тлінних
Повіє запахом загнивання,
Або образ, або «Якось вийшло»,
Або «Навіщо?», і холод. Холод…
Але це буде якось не зараз,
Тому всміхайся, цілуй у скроні…
А завтра вранці відкрий кватирку,
Нехай вітри залетять в кімнату.
Можливо (зовсім лише можливо!!!)
Їм вдасться вигнати першу муху.

Он захмелел и был в плену у грез,
Он помнил все, целуя эти плечи.
Когда презрев, опасность и мороз,
Ушел из кичи, ради вашей встречи.

Ты позвала его, за тыщи - верст,
За много лет, глаза все просмотрела.
А он любовь свою в душе пронес,
Сквозь лагеря и сучьи - беспределы.

И вот он здесь в объятиях твоих,
Он (это) выстрадал и ты за это - плата.
И день волшебный за окном затих,
В лучах багряных, зимнего заката.

Он думал все - отбегал, отдохну,
К груди прижавшись, к молодой, горячей.
Он поспешил, что было - на кону,
Нельзя считать, наградой - за удачу.

Они пришли, как водится - в ночи,
В постели теплой, щелкнули браслеты.
Прощальный взгляд и нежное - прости,
И первый луч холодного рассвета.


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

Собачий гавкіт був причина.

Дитяча гра чи дійсно страх.

Тепло двох рук відчула шия,

Пройшлась рука і по щоках.

Нове, незрозуміло-щемне.

Спонтанний ніжності прилив.

Відчув, що статус є у мене -

Доріс до нього і дожив…

Кар’єрний ріст, падіння, злети,

Пусті звання, як мішура.

Міняє дід пріоритети,

І дійсно радий. Так. Пора!

Моя онука щебетуха.

У клопотах своїх дитя.

Шепоче весело на вухо.

Вона щаслива – то і я!

31.01.2011р.

Те времена крестом и плахой,
По судьбам, по людским прошлись.
Язык порой немел от страха,
В комочек скатывалась жизнь.

Тридцатые - волна, репрессий,
"Моих" она не обошла -
Кому - вышак, кому - довесок,
Расстрельной тройки, без суда.

Война несла свои измены,
Все тот же голод, нищета.
И просыпалась в наших генах,
Лихая русская черта.

Система вожжь не попускала,
Тюремный быт вошел в наш дом.
Напрасно мать оберегала,
Я был с пеленок - обречен.

Я песни детских подворотен,
Усваивал со школьных лет.
Еще Высоцкий был не в моде,
И Визбор не оставил след.

В далекой, каторжной России,
Где сплошь и рядом лагеря.
Где воздух несказанно - синий,
Меня там мама родила.

Что не калитка, то - поэма,
Не легкой, лагерной судьбы.
И нескончаемая тема,
Разбокок пьяных - блатоты.

Набитые тату и шрамы,
Внушали трепетный испуг.
А для шпаны была реклама,
И в омут тянущий досуг.

Мы в эту жизнь вступали сходу -
Идешь на дело? - Не вопрос!
Была на "Промакашек" мода,
И на "Горбатых", жуткий спрос!

Знакомый кабинет ментовки,
Инспектор добрая, как мать.
Но я уже шагнул за бровку,
Чтоб шкурой эту жизнь познать.

Я часто Юрьев навещаю,
Весь в запустении мой дом!
Грущу и нежно вспоминаю,
Каким был в детстве - босяком.

Я рад, что нет на мне - ни крови,
Ни беспредельных - висяков...
Я просто жизнь любил... до боли,
Я просто парень был, таков...


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

В сивій каламуті хуртовини,
Світлий день пригнічено пригас.
Певно, ми на вулиці єдині,
Хто в снігах ховається від вас.
Обійтися хочемо без свідків
Довгожданим радощам своїм, -
Ось і зустрічаємося зрідка
В снігопаду мороці густім.
Зігріваєм щоки зледенілі
Поцілунками серед зими.
Шкода, що не часто заметілі
Бачимо у Вишгороді ми.
Первопуток втоптуєм старанно
У зірчастій, прохололій млі
Ми удвох – заручники кохання,
Чи обоє грішники малі?
А сніжинки сіються густіше,
Місто засипають звідусіль.
Обіймаю жінку наймилішу
На центральній площі в заметіль.

Цю подорож я назову - Любов
Між зорями у Всесвіті Кохання,
А замість палива ракетного - ми кров
З сердець у ступені залили на світанні.

Багато літ назад ми взяли старт,
Земних, так мовить, бо для нас це миті,
Життя своє поклали на алтар
В імя життя й любові на планеті.

І дотепер орбітами пливем,
Галактики недолі обминаєм,
Наперекір відомих теорем,
Все ж летимо й поки-що не сідаєм.

Стукіт сердець, помножений на жар,
Взаємну близькість в амплітуді часу,
Ми викидаєм з сопел, як пожар,
У простір Вічності і з ним згораєм разом.

Як у комет - в нас вогнянні хвости,
Розбиті в хаосі життя метеорити,
Не палимо лиш пройдені мости,
Щоб повернутись в часі і любити!


2009р.