Брехня з брехні народилася,
В просторі сміття молотилася,
В світі як мухи плодилася, й тепер
Без брехні ще ніхто не вмер.

Тісто життя на брехні замішане,
В правді з водою залишене, -
Аби не черствіло життя,
Різновид буття.

Сумно від цього мені...
Чистих правди промені
Брехнею закутані,
Шляхи життя переплутані.

да что ж ты снова в мои мысли..?
за что ж ты снова так в меня..?
мы недожили и зависли,
мы заперлись в себе, прокисли,
висим, замерзшие, звеня....

вот и висели бы.. но снова
ты заставляешь оживать
два ненормальнейшие слова..
забыть бы.. нет уж, неготова.
куда б тебя мне потерять?..

да что же ты опять включаешь?
мне б вырубить - и все дела.
висела бы спокойно, заешь..
но ты ж так вовремя всплываешь...
убила б. если бы могла..

ну вот опять, какого черта?!
ты так мешаешь мне мечтать
купить коньки, заняться спортом,
красивой стать со взглядом гордым...
но ты настойчиво опять....

2011

Скільки літ існуєш Укріїно,
моя рідна й сонячна земля,
де діди,де прадіди ходили,
де живріла істина-Свята,
Чом так стогнеш,плачеш Украхно,
чим ізранена твоя душу?
Хто завоював тебе,країно,
кому підкорилася твоя земля?
Вистояла ти під натиском ворожим,
не здалася на поталу ворогам,
а тепер під чиїм гнітом гнешся,
чом не видно твого майбуття?
Чом не квітнеш,не буяєш рясним цвітом,
і не чути соловїних співанок,
де подівся український танець,
чом прямуєш ти на ешафот?
Україно,Україно-рідна ненько,
знаю я під чиїм гнітом гнешся,
і немає єдності в тобі,
бо прийшлиправителі із пекла,
й на розпяття тебе рідну повели.
Й не бояться люди ці нічого,
крають рідну матінку-землю,
ділять,важать,продають,скубуться,
і за кожен клаптик її бються,
бо нема у них ніякої межі.
Ненажерливі,пихаті і гладенькі,
у костюмах дорогих від котюр'є,
ляпаса дають один другому,
переходять і ступають через все.
Їм все мало,мало й мало,
і нема вже місця на землі,
де б вони не газдували,
все вони до рук "прибрали".
І придумали собі закони,
і стоїть Люцифера-печать,
що дає можливість красти їм і грабувати,
як потрібно і вбивати,
і нічого не боятись,
бо у нас є-недоторканий мандат.
Й до корита,що стоїть при владі,
всі ви пхається,як несатні хробаки,
і не маєте ні сорому,ні страху
за усі свої страшні гріхи.
Вже земля горить під вашими ногами,
і вже скоро прийде вам кінець,
бо за всі оті безчинства,що ви робите,
увірветься у людей терпець.
І воскресне знову Україна,
заспіває матінка-Земля,
ластівка гніздечко звиє в стріхі,
зацвітуть по новому поля,
український люд повстане з новим Духом,
і прославить Господа-Творця!



Амінь.


2009р

Аж зайшлась собаками округа,
Ледь на клямці дзенькнуло кільце.
Ще з порога я побачив друга
Вставлене у бороду лице.
Недаремно серця я послухав,
І додому швидко поспішав.
Рідну і близьку собі по духу
Відчуває здалеку душа.
Певно, прозвучить неблагозвучно,
Будуть різні в кожного думки, -
Та в житті ми з другом нерозлучні,
Як у небі вічному зірки.
Я себе уже не відокремлю
Від цього маленького гурта.
Любимо удвох ми рідну землю,
Збурюючи старості літа.
Вже забув - чия була ідея
Йти плечем довічно до плеча?
Так зоря змикається з зорею,
Так горить на два кінці свіча!..
І не гаснуть довго сигарети,
І єднають суперечки нас, -
Сивочолих мрійників – поетів,
Що шляхи торують на Парнас.

Обманула себе. Одяглася у жовте. Зима.
На мохеровім шарфику паморозь. В серці – замети.
Сподівалась на сонце – яскраве в’язала сама.
Сподівалась на тебе. На тебе. Востаннє. А де ти?..
У квітковій крамниці придбала букетик троянд.
З невимовно короткими стеблами, та на останні.
Розказала, що то подарунок – ковтнула, мов яд.
І сама же повірила. Може, і правдою стане?..

Сьогодні біль проймає,
І на очах сльоза,
А завтра що? Не знаю
Не чує і душа.

Квітуча Україна –
Ліси, гаї, сади
Та в чім твоя провина,
Що на колінах ти?!

Палка, жива, прекрасна
Дорога в пишний гай.
Чому доля нещасна?
Живи! Не помирай!

Розхристана, убога,
Твоя земля німа,
Попросимо у Бога,
Щоб ти була жива..

Всі люди, схаменіться,
І подивіться в даль!
За руки всі візьміться,
О Боже, як вас жаль!

Душа цвіла квітками,
Та вже буяє терн,
Впинає колючками,
Як боляче тепер!

Я вірю, вірить буду,
Що зійде сонце й в нас,
Й забудемо всі нужди,
І щастя прийде враз!
2010

Осіння тиша поглядом чарує,
Холодний вітер б’є по почуттях.
Вже сонце чарами своїми не дивує,
Лиш лину подумки у світло, наче птах.

Жорстока сирість кольори стирає,
Навкруг все чорне й біле, як життя.
Осінь прийшла, й мабуть вона не знає,
Що поглядом своїм, порушує життя.

Безжально все у смертних відбирає,
І сон, і сльози, й відчайдушний страх
Жорстока осінь - ще вона не знає,
Руйнує стук душі,лиш залишає прах..

Проклята осінь всілася на повіки,
Й не залишає яскрості в очах
Холодна осінь, житиме до віку,
В людських холодних, вітряних серцях
2010

Уклін філософові
Мені метелик всівся на плече
І вітерець розкублює волосся,
І сонечко вже гріє, не пече,
Пя’нить пороги золоте колосся.

Курні дороги заведуть в блакить,
Де радістю поясана веселка,
І скіки радості скипілось в одну мить!
Її на крилах колиса лелека.

А я бреду у споминах і снах,
Де предків дух витає над землею,
І лише тут, в праотчих у житах
Великий Геній думку нам лілеє.

А ради чого ми живемо з вами?
Для чого вірим в щось і чимось дорожим?
Людина ця завжди жива і знає
Живе ще дух народу, бо народ ще жив.

Григорій Савич – дякуєм за правду,
За те, що душу нам, свою Ви віддали,
Я обіцяю, істину ми знайдем
Всі до землі вклоняємось Вам ми.

А на могилі Вашій, при дорозі,
Свіщею вдячність наша палахтить,
Й ні при дощі, ні вітрі, ні морозі,
Ніколи хай вона не догорить.

Ви - вчитель наш, ми вдячні за науку,
Волошка серцем, Вашим влітку зацвіте,
Ми з вами витримаєм всю на світ муку,
Бо ваша мудрість в душах проросте

Так як колосся проросте весною,
Що влітку сонцем світить на полях.
Лише для цього ми живем з тобою,
А значить є щось в наших, у серцях.
2010 р.

У пулітику донині
пхаютьсі козли і свині.
Роги, ратиці, копита,
рила нумо ж до корита.
Їдло, пийло, шило-мило,
їх не викурит кадило,
не пришиют, бо пустійно,
пуки в нашій стайні гнійно,
можна під себе робити,
нагло лізти на забите,
бити байдики і байку,
рохкати собі під "Вай, Кум!",
продаватисі неглупо
і лизати вправно дупу
тим, хто більшу дупу лиже.
Цалий час гострити лижі,
думати про власні крижі,
ставити в законах крижик –
аби потім присягатись
же пеньонжки хтіли пхатись
не з багнюки. Ну і слизько ж,
бо корито надто близько.
Надто тлусті стали пики,
кожен, хто в кориті – тика,
глибше зачерпа чавкої
цямкоти, злива у слоїк,
тобто до за-стайньов-банку,
для козлєт-пацєт на манку,
для надоїв кіз і сала –
жеби льохам прибувало.
А як стали паруватись –
коз-ні-па-злом називатись,
кожній стало ясно суці
звідкілє чорти берутьсі.

18 Лютого 2011

Життя повзе як вранішній туман
Навпомацки я в ньому кочумаю
Від кого я отримав агреман?
Багато хочу - маю те що маю.

Ведуть кудись невідомі стежки,
То камінь під ногами, то болото.
До сонця я би вийшов залюбки
Та хилить щось до суму та дрімоти.

Приходить ніч одразу після ранку
Немов природні зникли всі закони,
Хоч струни рву - все глухо, наче в танку,
І ніч і тиша в спільному флаконі.

Нема тузів в моїй колоді карт.
Криву козу вже вкотре запрягаю.
В болоті не станцюєш гопака,
Не вивезе крива з глухого гаю.

Знайти б старезну пляшку з сургучем
Печатку зняти, вивільнити джина.
Очолити б оцю юрбу нікчем.
Та не дозволять діти і дружина.

Отож бо я на острівець зайшов
Де й борщ і сало чарка і тарілка.
Ще й пляшку закорковану знайшов
І звідти в чарку вівільнив горілку.

І сонце враз собі намалював
На сірому і вогкому тумані,
А весь туман в блакить пофарбував
Таким собі здавався Піросмані.

Не заважає хлюпання зпід ніг
Все наче відбувається як треба
От тільки позабути я не зміг,
Що сонце намальоване на небі.
2011

Щойно розбилось дзеркало – випало з рук на підлогу.
Від цього втрачаєш віру, з-під ніг випускаєш дорогу.
Це ніби вертаєшся вранці на місце вчорашнього злочину.
Викручуєш власну совість, потом холодним змочену.
Обходиш калюжі на вулиці, до звершень втрачаючи смак,
І відчуваєш шкірою: щось у житті не так.
Що? На вершині відчаю борсаєшся у розпачі.
Холод тебе пронизує, ніч роз’їдає очі.


2011

Весна! І сонце!
Руда - не сива! -
і я весною
налита вщерть!
Що з того, що я
сьогодні щаслива,
коли у мене
коханець - Смерть!

Горить моя
голова під сонцем -
і ніде дітись,
хоч круть, хоч верть!
Що з того, що люблю
тебе, як сонце,
коли у мене
коханець - Смерть!

До сонця дорогою
можна згоріти
від палких чоловічих
очей і серць!
Та що мені
всі коханці світу,
коли у мене
коханець - Смерть!

Несуть на плечах
мене, зігріту,
до Сонця - небом,
навпростець -
і що мені
всі спокуси світу,
і що мені -
коло Сонця! -
Смерть!

2002

І поки я з нею – цей світ буде кращим,
І вітер вільнішим, і грози п’янкі.
У нас буде світло, у нас буде наше.
У мене – життя, присвячене їй.

Трояндовим листям застелю їй серце,
І в кожній пелюстці всміхнеться роса.
Хай світиться, сяє! Хай річкою в’ється.
І творить. Бо творить вона чудеса.

Вона – дивовижне проміння небес.
Відчиняю їй двері та навстіж вікно.
Неначе той ангел поміж перехресть –
Не бійся, іди! Злетиш все одно.


21.06.2009.

finita la commedia

А я підійду до тебе тихенько - ззаду,
Знайду твої губи по запаху шоколаду,
Знайду твої вуха по запаху від "DIOR"-а,
Знайду твої коси по запаху "HEAD&SHOULDERS",
Знайду твою шию по запаху "SAFEGUARD" - мила,
Знайду твою спину по запаху "DOVE для тіла"...

Продовжити далі?.. Та ні, не посмію -
Не хочу дістати від Юлі по шиї...


18.02.2011

Давай ми умовно назвем його "містер А".
Так от, містер А підійде небезпечно - ззаду.
Знайде мої губи по запаху шоколаду.
Налякано скрипне під нами софа стара.

Отож, містер А доторкнеться мені до щік.
А ще цілуватиме сильно - язик змією.
(На мить пригадаю, як добре було - твоєю...
На мить повернуся у літо хмільних дощів...)

Але містер А вже бере мене, я у грі.
І, певно, кричу (Ну, ти ж знаєш, як це буває.
Коли ти в мені - я щоразу на мить вмираю).
А з містером А... Симуляція - це не гріх.

Долоні його мандруватимуть по слідах,
На тілі моєму залишених ще тобою.
Здригнеться повітря у мене над головою,
Даруючи для сусідів печальне "ах".

Благаю, нехай містер "а", містер "бе" і "це"
Зостануться лиш умовою цього вірша!
І більше ніколи не думай про це, найгірше!
І більше ніколи не говори про це!

Ми звикли до подвійності єства,
Бо наділив нас Бог єдиним тілом,
Одною плоттю з "я" у ній двома
Йдем по життю, вагаючись несміло.
Так буде, є, і було іздавна.

Той з совістю усе життя прожив,
Тих пов"язали хамство і нахабство,
Того он ангел щастям оповив,
Оті жадобі вже продались в рабство,
А решта страх здолати бракне сил.

А іноді трапляється і так,
Що вдень собі живеш одним мірилом,
А уночі, неначе хресний знак,
Щось незбагненне і незрозуміле
Вривається, як марево у снах.


---------------------------


Коли на обрій ніч накине сак,
Обніме враз злощаво, без просвіту,
Зіжме зірки і місяць у кулак
Йде темрява, у чорну шаль одіта -
Тоді приходить в гості вовкулак.

Скувйовджена, розхристана, сумна,
Таврована безсмертями потвора
Товчеться по свідомості у снах
Самотня, одинока і прозора,
Утомлена, остання і лиха.

Не стукає, не визнає дзвінка,
Бо знає, що прихід передбачаю
І не боюсь, що нить життя тонка,
Що фаталіст, та все ж надію маю
На долю, що віщить мені рука.

Виходжу сам до лави у садку,
Сідаємо і сидимо пів ночі
Під яблуневим листям в холодку
І мовчимо, втупивши в темінь очі.
Ворушим брили спогадів в кутку.

Пригадуємо явне в світі цім
І те, про що лиш мріяли й чекали
А тайни в скронях відбивають дзвін,
Бо стільки їх у мізки наскладали -
Що й лік згубивсь в гробницях поколінь.

Ці тайни недоступні і важкі,
А може перейдуть по смерті в спадок.
Вони, як ми, в подвійності багні,
Й ніхто не зна ключів до них, розгадок,
Та й вовкулак не скаже їх мені.

В них, як і в нас, довільно суєти,
Безглуздості, і сенсу, і надії,
Вони, як ми, жреці від самоти.
Її позбутись, захвостати мрію
Як, вовкулаче, не підкажеш ти?

Ти знаєш все, ти вже старий, як світ
І пам"ятаєш навіть моїх предків,
Ти їх вбивав. Пройшло немало літ.
Тоді ти був молодшим, може й смертним -
За те й платиш безсмертям цим отвіт.

І ти мені тепер, мов оберіг,
Останній стовп і прощі, і покути.
Я не прощаю, та й не мщусь за гріх,
А співчуттчм горять пробиті груди.
Чому ж мене обрав посеред всіх?

Відчувши, що то був не кращий день
І щоб вночі не мучився в примарах,
Приходиш і сидиш отут, як пень,
Мов хочеш зло, що зачаїлось в хмарах,
З добром змішати у гіркий коктейль.

Зі мною граєш у цікаву гру.
Для чого? Поки й сам того не знаю,
Можливо суть її не розберу,
Та задуми, що в закутках ховаєш -
Холодним змієм лазять по нутру.

Останній подих хочеш мій узріть
І провести у вічність шанобливо,
Щоби учуть восковий запах свіч,
Кончини мить, останній імпульс сили,
В обличчя смерті глянуть з моїх віч.

То ж будем жить, і будемо чекать
В сузір"ях вдвох тобі відому дату,
Мені її поки не відгадать.
Оберігай! Бо часу цю витрату
У нездійснене вже не переграть.

Він зір на схід з хитринкою повів
І сивину поправив над бровами,
Зловивши тінь ще заспаних лісів,
Крізь павутиння до світанку брами -
Враз розчинився у вселеньській млі.

Й нема його. А півні у дворі
Віщують світу, що життя триває
І морок розчиняється в зорі,
Лиш темінь ще собак буцім лякає,
Та то ж бійці! Відважні й молоді.


2011р.

В великім Всесвіті є виміри часу,
У Всесвіті думок, подій і вчинків,
Й знімають наші душі з них росу
У вічнім пошуку, без права на зупинку.

Одні зайшли на вимір забуття,
А інші поселились в вимір болю,
Одні ввімкнулись в вимір каяття,
А інші перейшли на вимір волі.

Отак й блукають душі іздавна,
А що ж робить тоді вже грішній плоті?
Якому виміру віддатися сповна:
Коханню чи війні, добру чи люті!?


2010р.

Щоденний вірш - не самоціль, -
Потрібно мати що сказати,
Бо час мине і знищить міль
Думки куценькі й плагіати...

18.02.2011

Гнізда кудлаті
птахи самотні
в узголів'ї дерев розлогих
наче безодня
небо голодне
сивіє скронями Бога

Вітром розвію
снів буревії
день у благенькій ряднині
тулю до серця
ніжно що зветься
радістю в кожній хвилині

Не докоряю
все ще чекаю
може весна запізніла
понад садами
густими рядами
постіль стелиться біла

Так невгамовно
але безмовно
дні замінюю днями
мов божевілля
зимове похмілля
хто приведе нас до тями

Посвідчення, витяги, акти…
Виписка, довідка, код…
Чеки, проценти податки…
Ми – паперовий народ!
Казенні домА і контори,
каси, міськради, суди.
Клопіт якийсь, а чи й горе
людей заганяють сюди.
Товчуться по рай.соцзабезах
старенькі бабусі й діди.
Блукають по ЖЕКах і РЕСах
аби справедливість знайти.
Щось хочуть від міськ.військ.комата
каліки й зів’ялі жінки –
чиясь удова, чиясь мати
і «кОсячі» призовники.
Учасники воєн, «афганці»,
«чорнобильці», хворі й дурнІ,
«бомжі», інтернат.вихованці
повинні мать нерви міцні!
Приміщень нудних сірі стіни.
Вміст сейфів такий потайний.
Шелест паперів постійний.
Стукіт печаток глухий.
В чергах стоять без сортира –
немилосердная гра.
Ввічливість клерків нещира,
або й зневага пряма.
Може не витримать серце,
таблетками ти запасись!
Більшість із нас через все це
проходить чи пройде колись.

(подвійний вінок строф)

Протиріччями тіла і духа
сотворенні:
духовність людей,
іронічність (як бич абсолюта)
й діалог (як змагання ідей).

Протиріччями тіла і духа,
вчинків-намірів, ночі і дня,
злого й доброго, ока і вуха
переповнені й небо, й земля.

Сотворенна духовність людей
найпотужнішим є елементом
розбивання табу, як дверей,
і прекрасним, й потворним дощенту.

Іронічність, як бич абсолюта –
це відмова брести навмання.
Через призму любові здобута
наша ціль – це Найвище Знання.

Діалог, як змагання ідей
і як дружба з своїм опонентом.
Оберем із всіх заповідей
лише шлях до прозріння моменту.

Переповнені й небо й земля
і прекрасним, й потворним дощенту.
Наша ціль – це Найвище Знання –
лише шлях до прозріння моменту.

Ты стремишься напролом
И грохочешь, словно гром.
Не спеши с плеча рубить –
Может щепкой ушибить,
Да к тому же, в знойный день
Не одарит тенью пень.
Я ж не глыба, не скала,
Закушу вот удила –
И поймёшь цену страстей
В сотвореньях Галатей.
Я же ласкова пока,
Не буди во мне зверька,
Ты на слово мне поверь –
То совсем не нежный зверь.
Брови, миленький, не хмурь,
Не ищи в стакане бурь.
Ты пойми: Пигмалион
В наших играх выйдет вон.
***
Хочешь, строгий мой, совет,
И победа будет – блиц?
Подходи ко мне, мой свет,
Без ежовых рукавиц!!!

A lass did pass
with pretty tress,
in her distress,
in her own mode
along the road,
whence she abode,
filled with a load
of vain caress.

She went in gloom,
'cause had to bloom
in dirty room.
I see her brow,
quite frowned now
as with a plough
of toiling cow -
it was girl's doom.

For she to live
is to forgive.
I do believe
she will receive
her tender laugh,
complete enough,
to very cough -
but be not rough! -
You can outlive...

Душа відтане, коли весняний
Її розбудить цілунком промінь,
Як скине врешті правічну втому
І освятиться вогнем кохання.

Душа відтане, коли омани
Не буде більше, не стане фальші,
Як скине маски і піде дальше
Свободолюбна і нездоланна.

Душа відтане, як на світанні
Її омиють цілющі роси,
Як залунає в ній стоголоссям
У піднебессі життю - "осанна!".

Душа відтане, коли тумани
Вже розійдуться на її шляху,
Коли до висі здійметься птахом
І залікує любов'ю рани.

Душа відтане, коли востаннє
Цю грішну землю торкнеться зором...
Коли це буде? - мабуть, вже скоро
Душа відтане, Душа відтане!
17.02.2011р.

Чи є шкала для виміру жалю?
Чи співчуття існують одиниці?
Як позбирати шкалки кришталю
Й cтулити вазу з горем наодинці?

Коли кохану допікає біль,
Коли їй сльози розмивають очі -
Здається в серце хтось насипав сіль
Й тривога груди розтерзати хоче.

Безмірна безпорадність обійма
Холодним відстуком, мов пробиває скроні,
Тримаєш руку, що тремтить як птах,
Цілуєш схлипом пройняті долоні.

Як зупинити той нестерпний біль,
Переманить до себе гірку муку,
Перестелити зболену постіль,
Прогнать страждання душекрайні звуки?

Я поцілую в жалібні уста,
Волосся розчешу руками вправно...
«Мені вже краще, чайничок постав!»
І усміхнулась. «Я лечу, кохана!!!»


2010р.

Сумую без тебе, сумую,
Самотньо літую, зимую,
Крокую в безликій юрбі.
Все жду, а від тебе - ні слова,
І дні, як торішня солома,
Відлюдно горять на горбі.

За тебе таємно молюся,
Страждаю, хвилююсь...
Боюся
Хоча б натякнуть про любов.
А ти в незігрітому світі
Несеш свої помисли світлі,
Щоб гарно було нам обом.

І не стало його, вічно юного дядька Толі.
По обіді у середу. Кажуть хворів. Але
я його пам’ятаю тоді, як ходила іще у школу.
Ми не бачились вічність по тому. Оце і зле.
Він рибалка завзятий. Ну тобто він був завзятим.
Жив на повну, у русі. І раптом у русі вмер,
щоб у пам’яті ранку на стежку вологу стати
із вудилом з бамбуку…. Чи риба ще є тепер?..
16.02.11

Важкі повіки, білою пеленою
Обтяжили очі.
І голубизна, що досі жевріла,
Ключем журавлиним в небо злетіла.
І сльози навертались,
Дощем осіннім, туману маною
І встояти не вистачало сил
І тільки вітер
краплі із очей струсив.
2010

Винагорода - тридцять золотих,
І фоторобот рижого хвоста,
Ніхто тебе ще поки не дістав
З цих недолугих...

Зо п’ять дірок у вусі на ковтки -
То гончий пес тебе відчув на смак,
Тепер - по крові ворог, а відтак -
Не впустить вдруге...

Очей заграва – втікачем на схід -
Здіймається зоря над головою,
Чотири лапи у вогні двобою
Допоки сили...

Хай брешуть пси, що скаженіють від
Лукавої своєї іпостасі,
Ти все одно їм так і не дістався,
Як не ловили...

Ти лежиш
на моєму столі
білою хмаркою віршів –
наче перший сніг
на сусідській стрісі:
близько-близько,
а вúсоко.

Ти ростеш
у моїй голові
луною тихою – тихше! –
нині в мені
повно твоїх віршів,
як у дзбані води… чи ні:
як у дзвоні – дзвону!

Дзвони мені, дзвони,
тендітна вишня жінко
з лицем ікони –
тож ми з тобою
аж тут, у цьому вірші,
на ти…

У куточку сіра мишка
Притаїлася, принишкла.
Роздивляється, маленька,
Чи до кішки далеченько.
У підлозі в мишки нірка,
Спорожніла там комірка.
І тому вона голодна
З нірки вилізла сьогодні.
У кімнаті кішка сита
Не чека її візиту.
Щось у сні під ніс муркоче,
Не вартує, потороча.
Від сніданку в блюдці кішки
Залишилось всього трішки:
Є сирок, сальця шматочок,
Недоїдений биточок.
Апетитний і духмяний,
Запах їжі мишку манить.
Тож поволі нишком-тишком
Біля блюдечка вже мишка.
Зголодніла, їсть без міри,
Аж тріщить на пузі шкіра.
Для такого подарунку
В мишки мало місця в шлунку.
Так наїлася пискуха,
Що невміч зробити руху.
А ось кішка, сонна досі,
Підозріло крутить носом.
Відчуває довгохвоста,
Що не бажана є гостя.
Відкриває очі кішка
Й бачить: сіроманка-мишка
З переляку біля нірки
Вся тремтить і плаче гірко.
Ненажера розповніла
Не протисне в отвір тіло.
Мружить сонно око кішка:
-Що з тобою сталось, Мишко?
Плаче Мишка: - Ой, біда!
Клич-но лікаря-Дрозда!
Оглядає Мишку Дрізд:
-Що ж, дамо укол під хвіст!
Готувався лікар поки,
Мишка - в двері, і - навтьоки!..
Утікають сірі мишка
Від уколів - не від кішки.

Серце стисло. Тримаюся стисло
Відповідно до норм і приписів.
Перевесла і коромисла
І пісні вже навіки тут перевелись.

Повтікали в потойбіч, на той світ,
Де оселі осяяні світлом душ,
Де всі людські часи – доконані,
Де травичка росте «мене-не-руш».

2009

Не йдіть повз Душу, що заблукала,
Хоча й не просить у неба милість.
У крилах сили зосталось мало,
Її жбурляють холодні хвилі...

Не оминайте самотню Душу -
Любові дотик її зігріє.
І заіскриться вона ще дужче,
І всі розбудить поснулі мрії.

Даруйте світу тепла і світла,
Вітри недолі вогню не згасять.
Зігрійте Душу - і в мить розквітне
У Вашім серці оаза щастя!

Любов, насправді, непроминуща,
Усі загоїть сердечні рани.
Не оминайте схололу Душу -
Вона відтане!
17.02.2011р.

І
Відчиняй, кохана, двері,
Вийди на нараду,
Хоч сьогодні не вечеряв,
Слухай серенаду.
Не питай, дружино люба,
Де мене носило,
Тільки ти – моя голуба,
Пташка сизокрила.

Приспів
Лиш для тебе б’ється серце
І душа в облозі.
То буває кінь спіткнеться
На крутій дорозі.

ІІ
Не ревнуй, твоя морока
Підпирає ганок,
Хоч шинкарка синьоока
Наливає гарно.
Нам сваритись – марні збитки,
Золота, єдина,
Люди брешуть, що сусідка
«Наморгала» сина.

Приспів
Лиш для тебе б’ється серце
І душа в облозі.
То буває кінь спіткнеться
На крутій дорозі.

ІІІ
Подивись, у небі зграя
Витинає гамми.
Хай кумася пригощає
Інших пирогами.
Відчиняй, кохана, двері,
Вийди на нараду,
Хоч сьогодні не вечеряв,
Слухай серенаду.

Приспів
Лиш для тебе б’ється серце
І душа в облозі.
То буває кінь спіткнеться
На крутій дорозі.

2011 р.

* * *
Я крестился впотьмах — ни поэт ни монах.
Плоть свою усмирял я веригой,
и великим постом. И молитвой в стихах
над своей недописанной книгой.
Душно в келье душе! Чадно в теле душе
без любви и без веры в спасенье.
Я, ничтоже сумнящеся, чаял уже
благоденствия в роще весенней.
Я, сокрытый от многих соблазнов и глаз,
возгордившийся даром счастливым,
шёл стопами стиха по ступеням террас
и цветущие трогал оливы.
Время капало в море бесценною мздой
из надрезов на кедрах — живицей -
благородной, прозрачной, душистой, густой.
Не поклёванной жадною птицей.
Ах, я червь, недостойный ничьей похвалы,
не признавший пожизненной схимы.
Не состригший власы со своей головы.
Ни толпой, ни тобой не любимый...
Как ещё совершенствуют души? Скажи?
Как ещё достигают предела?..
Ты — спасенье моей изнемогшей души.
Ты — спасение бренного тела...
За окном за решёткою тает звезда.
Брезжит утро и гаснет лампада.
Кто же, кто мне открыл для молитвы уста?
Ввёл под сень Гефсиманского сада.

13ноября 1987 г

Тіла збайдужілого калачик
Ласкою зумів я відігріти, -
Шепіт почувань твоїх гарячих
Понесла луна нічного світу.

Сонячне зайча тусає щічку,
Що я нею йшов до раю в гості,
Заздрісно йому за нашу нічку,
Подихи томливі, зойки млосні.

Спи, моя єдина, дню не дайся,
Відпочинь, а я у вись полину
Відломлю небес тобі окрайця,
Схованого щастя за хмарину.

Відшумлять гаї , замруть отави,
Відворожать пелюстки ромашок ,
Та наснага любощів ласкавих
Грітиме повік два серця наші.

16.02.11

Ой, співанку-колисанку
Несе в плесах Черемош,
Через гори-витинанки,
Як казковий кінь Татош.
То – співаночка Ержішки
Понад плаями летить, -
Про Олексу, про опришків,
Про свободи кротку мить...
Ой, яка ся була гарна, –
Стан гнучкий, біляве личко,
Очі карі, наче панна,
Мов струнка Карпат смерічка.
Звали дівчину Дзвіночком, -
Розсипала ж бо пісні,
Все співала, танцювала,
Серед літа й навесні...
- Ой, ти дівче, безпричинно
Не станцьовуй, не співай, -
Заспіваєш в мить невпинну
Щастя й долю-водограй.
А Ержішка все сміялась –
Нову пісню зачала...
За йой легіні блукали, -
Вона й думки не брала...
Хлопці ж жменями збирали
На росинах її слід
До сердець надії брали,
Щоб наснилась у ві сні...
Сновидами-постолами
Розбрелися ув горах.
Її вроду проклинали,
Ганьбували по світах...
Їх прокльони ся розвили
У крилатий вітерець
І Ержішку миттю скрили
У русалку. Ось кінець.
...То ж не з вчора-позавчора,
На зелених плаях, в ніч,
У високих Чорногорах
Тоне пісні дивна річ...
Водяна, п’янка красуня
Все сміється, все танцює...
І у кожне повнолуння
Губить легінів, чарує...
...Ой, співанку-колисанку
Несе в плесах Черемош,
Через гори-витинанки,
Як казковий кінь Татош...

1992 Карпати

Пародія


Як шлейф комети за тобою лину,
Моя кицюню, рибонько, перлино.
В моєму тілі шалу б’є цунамі,
Чому втрачаєм час у Нотр Дамі?

Для чого нам та Єйфелева вежа,
Коли в серцях палахкотить пожежа?
Про що там гід розказує поволі,
Про хвилі Сени й повороти долі?

Давай вернемось краще до готелю,
Я там швиденько ліжечко розстелю…
Я запримітив – ліжко, як татамі!
…Хай моляться за нас у Нотр Дамі…

Мы живем в ожидании вести
И укутавшись в дым сигарет
Привыкая к грубеющей лести
Пропиваем полуденный свет.

Мы расходимся с колющим снегом
Засыпаем солью следы,
Забываем друг друга с успехом,
Переходим с похмельем на «ты».

А потом просыпаемся … снова.
За окном - утомленный пейзаж
На часах половина второго
У двери устарелый багаж.

И уйти вроде надо, но жалко.
Вроде нужно проститься - но нет.
Только в сердце застрявшее жалко,
А в ушах все гремит менуэт.

На плите подгорает надежда
Все, прощай вот теперь ухожу.
Истрепалась ночная одежда
Я сниму ее и отложу.

И не надо кричать мне вдогонку
«Голышом ни к чему уходить!»
Доверяя - разбили солонку
Все закончилось, нечем тут крыть …

Ти знов приходиш в сон

В той теплий , щирий, довгожданий.

І серце б'ється в унісон.

Обняти хочу я тебе, коханий!


Вустами я торкнусь до твого серця,

Зігрію подихом його палким.

І може знов любов твоя озветься,

І будемо удвох, і більш ні з ким!

Уперся місяць
рогами в Чумацький Шлях…
завмерли зорі.

(2011)

Ми вчимося любить через біль, через жаль, через муки,
Відцвітають літа і збирає врожай сивина,
Але тільки тоді, як побачать світ Божий онуки,
Пізнаємо любов і якою є справді вона...

Із Володимира Висоцького

По мені кохана відсумує чесно,
після мене друзі роздадуть борги,
замість мене іншим явір прошелесне,
і за мене, може, вип’ють вороги.

Я не маю сонця, та бодай би - хвищі,
і моя гітара - без струни.
І не можна нижче, і не можна вище,
і зірок не можна, і далечини.

Вільно мандрувати - відібрали право,
є лише два кроки до стіни.
І не можна вліво, і не можна вправо,
тільки й залишили - клапоть неба й сни.

Сни про те, як вийду, як відчинять брами,
як мені гітару віддадуть...
Хто мене зустріне, чи усе - те саме,
й що за спів розвіє в серці каламуть?

(2009)

Коли сонце згорало щоночі,
Коли я поринав у ці очі,
Я сягав найпотаємніших глибин...
Ти співала, коли інші молились,
Коли інші сміялись - ти голосила, -
Безмежна неосяжність граней та сторін...

Ти -
Квітка ланів,
Відлуння штормів,
Мій метаморф...
Морська глибина,
Незвана свята,
Ключ від життя...

Я -
Сліпе кошеня,
Прожите життя,
Твій метаморф...
Повітряний змій,
Щільний клубок мрій,
Мінорний акорд...

Що з того, що місяць - не місяць,
І зорі - не зорі,
Й ти - не моя?..
Розпеченою головою
Торкнусь прохолодного скла...
Та поруч і очі бездонні,
Й палкі, недосяжні уста...
...І місяць - як місяць,
І зорі - як зорі,
Та я - вже не я...

у писанках листи розпізнавали
дорогу пряли (не про вену річ)
хтось різав пуповини (під хорали
янголиків) і кидав їх у піч…

нове життя кричало в наші вуха
мов пташеня із райського яйця
і шепотіли голоси – не слухай!
льодами обпікалися серця…

ті писанки віршовані тих віршів
затяте писанкарство крізь віки
немилого мовчання все тихішало
любови сонце гріло крізь гілки

Оповіщайте серце ледь відтале!
Немов зі шпальт, моя любов не сходить
із розуму. Проталинами далеч
веде і просить милості в погоди.

Даруйте ви йому, що не застало
розпущених небес і їх приплоду,
річок вогню з пегасового шалу.
Даруйте зайву мить, коли не шкода.

Бо роздароване, як діви цнота –
пиши пропало, а на думці – млосно,
є хить, нема того за чим жаліти

і повкладати зграбно струни в ноти.
У домовині лютий високосний,
відспів, бракує смерті три до літа.

16 Лютого 2011

хтось малює наосліп а хто сіє бруд межи люди
«щирі» душі чорнильні – у місиво крові і крику…
де ся кривда мій любий – не бачиш до шорсткості звиклий
а чому ж відчуття моє ранять життєві прелюди

збоку це не помітно – всередині мабуть вже пізно
незворотні учинки занурюють душу у гній
ти гидке каченя чи тебе упізнає вітчизна
як зберешся летіти у вирій чужий

Осінь.Останній дощ,
Стоїш струшуючи каплі з волосся.
І так пристрасно в танці,
Злітає останній листок.
І тихо в шепоті вітру,
Чую голос минувших літ.
Яловлю запах дощу,
Такий невловимий.
Я тихо стою,
Повз мене проходять перехожі.
Швидкими темпами, ступаючи в калюжі.
Усі кудись спішать,
Заклопотані ритмом життя.
Їх парасолі стрімко летять.
А я стою і чекаю, що буде далі...

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Забрів у край наш Менестрель.

Він так співав, що тихли птахи,
Він грав на лютні, наче бог...
І серце, сповнене відваги,
Було позбавлене тривог.

Та доля любить жартувати
І зорі кидати у став...
Мабуть за голос у розплату
Поет безтямно покохав.

Він грав, вкладав у пісню душу,
Один, самотній, день у день...
Та тільки дівчина байдужа
Зникала в натовпі людей.

Та в ніч, окрилений коханням,
Чи то між маренням і сном
Співав поет, немов востаннє
Перед зачиненим вікном...

І крига скресла. На подвір'я
прийшла Вона! Вона! О бог!
Поет співав і все не вірив,
Яка всесильна ця любов.

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Тут залишився Менестрель...

2011