В день храмового празника у моєму селі Малий Ходачків.

Осінній день.
Щось листопадно.
Притихли хмари й небеса.
Повечоріло.
Вже й принадно
Всміхається в траві роса.

Затишно серцю.
Як ніколи!
Молитва лине наче спів.
Вже й болі падають додолу.
Лиш спокій сує звідусіль.

Отак плекаю мрійно в слові
Сумління своє мовчазне.
То може слово те,
У Мові
Людською правдою війне.

Михайле сивий злотогранний,
Склонись за нас в ці теплі дні.
Прости прощений
Покаянних,
Бо ми все ж грішні і земні.

Бо зболені одним народом,
Наскрізно пройняті
Дніпром.
Михайле,
Ми - одного роду,
Зігріті під одним крилом...

Ми зрізані одним окрайцем.
І що ж таїть - покришені...
...ми владою і працею.
Однак іще НЕЗНИЩЕНІ!
29. 11. 2010р.

Йди в ліси, поля, долини,
Де співа зелений храм,
Запитайся тополини,
Як жилось нашим батькам.

І на гомін тополиний
Відізветься все навкруг,
Скинуть трави ранній іній,
Заговорить й каміньдруг.

Всі наперебій розкажуть,
Як жилося в тих часах.
Де і як було, покажуть,
Без неправди на вустах.

Не мовчатиме каміння,
Серед гомону юрби,
Пам'ята горіння, тління,
І опалені горби.

Як згадає про дорогу,
То й дерева зашумлять,
Нагадає поклик рогу,
Вчуєш як вози скриплять.

Все й про все тобі розкаже
Тихий відгомін трави.
Зірка вірний шлях покаже.
Лиш прийди, прийди, прийди…

13.10. 2005

Зимові ночі довгі-довгі.
Додому з́апізно дочовгав,
Промерз, як цуцик на вітру.
Мене, приймаючи в обійми,
Крижини з серця ніби виймуть -
Тепер вже точно не помру.

Розкривши оксамитні крила,
Нас чорноока ніч зморила,
Відправивши у забуття.
Та розірвав пітьму морфею
Чудовий сон: сади, лілеї,
А я - пуст́отливе дитя.

Качки купаються на ставі,
Біжу бос́оніж по отаві,
Але не боляче мені.
Землиця тепла і дрімотна...
Пішли роки безповоротно,
Та ось, вертаються у сні.

У нім - серпнева літня спека,
А ще - турботливий лелека
Годує з поля пташенят.
Козля гарцює білолобе,
Нахабна ґава гострим дзьобом
Мале лякає кошеня.

В моєму сні дитячі втіхи,
І все наповнюється сміхом:
Людське з божественим злиття.
Нажаль, і сни бувають різні,
Вони то лагідні, то грізні,
Як віддзеркалення життя.

19.11.2007

О друже, який ти красивий!
Хіба що... бракує тепла.
Дивися, мій красене сивий,
я руки тобі простягла!
Глузую, коли ти нестерпний,
лютуєш... Бо відаю я,
як прагне змагатися з серпнем
ласкава усмішка твоя!
Для людства – це примхи погоди...
Для тебе – забава, кураж,
що вдало контрасти природи
вкладає в зимовий пейзаж!

...Буваєш різкúм і мінливим:
веселим, легким, чарівним,
нестерпно брудним і сміливим,
яскравим, дзвінким, крижаним,
проникливо гарним і чистим,
принизливо зверхнім і злим,
холодним, стрімким, променистим,
піднесеним, тихим, смутним...
Ти різний – щодня і щомиті!
О друже, як личать тобі
і річечки, кригою вкриті,
і очі – сумні й голубі!

...Я вдачу твою прохолодну
колись – все одно – розтоплю!
А може... почнімо сьогодні?
Ти ж бачиш – уже і не сплю,
бо мрію прогнати морози!
Хіба не того ти хотів –
розчулено хлюпати носом
від майже людських почуттів?

Не бійся, коханий, огуди –
із вітром вона відгудé!
То ж зватись Весною не буду,
якщо я не зваблю тебе!
Ми разом зануримось в повінь
п’янких, незабутніх хвилин,
і літо підставить долоні
для наших цілющих краплин,
розкине рушник веселковий,
приспить у шовковій траві...
І теплі краплинки любові
притулять щічкú до землі.
...Достигнуть хліби життєдайні,
заквапиться в гості зима...
...Щасливий ти будеш в коханні
і гордий, що все – недарма!

Тарасові думи
скорботи і суму,
Тарасові мрії
на Вічній горі,
Віків буревії
Тарасову віру
поклали на струни
вчорашніх рабів.

Упали кайдани
від міці братання,
а потом і кров"ю
роз"їло хомут.
Візьмемось за руки
під стягами Злуки,
здобудемо з боєм
останній редут.

Останню опору
вселенського мору,
останню фортецю
вселенського зла,
і барвами терцій
озвуться у серці
Тарасових творів
святії слова!

Новою добою
засієм любов"ю
родючі поля
і широкі лани,
щоб паростки волі
зросли в колос долі,
всміхнулась земля
і Дніпра береги.

А ще в нашім домі
забудемо втому,
а правду піднімем
на іконостас.
В новій Україні,
мир матері з сином
і слава героям,
як й мріяв Тарас!

Захворіло довкілля весняним чеканням,
Забілів на папері мій вірш, мов надія…
А здалося не встигну… вагон вже останній…
Чи вдалося знайти? А про час і не мрію,
Бо від зміни осі і Земля поспішає
В неозору глибинь закосмічних дірок.
Тут зима на парковці – білий ферарі.
І не лізь на рожен, ти ж мабУть не ділок.
Ти куди? Тут давно усе зайнято снігом.
Ти куди із Весною? Тут паркан на віки.
Зрозуміло, що черга, а я перебігом…
Хоч промінчик її, ну хоч помах руки…
Не пускають ніде. Хоч би Муза на поміч,
Чи кульгавий Пегас допоміг пронести…
А здалося – відлига. Та бурулька у комі,
Бо Пегас десь в заторах… Як весною цвісти?

2011.02.03

Ти одружився із калиною,
Бо в неї кісточки сердець,
А я помру за Україною,
Як знову піде під вінець

До рук чужих вона Месією
Уже не втрапить в цім житті.
І з лесбіянкою-…ією
Не вмре за сіті золоті.

Не слави ради. І не ради зради,
Не ради білих цвяхів у труні
Усе це приготовано мені.
А тільки … задля, задля зорепаду.

Коли пісні складалися у вальс,
А нас було … було нестерпно мало,
Хтось плакав, не пізнавши справжніх нас,
Когось життя непевнеє лякало,

Хтось піднімав веселки протиріч,
Хтось опускав свій прапор на зупинках.
І відродили кості наші Січ.
Я – українка, Боже! Українка!

Не слави ради. І не ради зради,
Не ради білих цвяхів у труні
Усе це приготовано мені.
А тільки … задля, задля зорепаду.

Коли пісні складалися у вальс,
А нас було … було нестерпно мало,
Хтось плакав, не пізнавши справжніх нас,
Когось життя непевнеє лякало,

Хтось піднімав веселки протиріч,
Хтось опускав свій прапор на зупинках.
І відродили кості наші Січ.
Я – українка, Боже! Українка!

Україно моя, ти як айстра
В повноті невблаганній літ.
Я із тебе почну політ
Свого духа, святого майстра.

І із ран мого каяття
Заіскриться сталеве гроно.
Я залишусь у твоїм лоні,
Не вмираючи всім на зло!

Я колись на хресті розпята
Прошепочу імя у вік.
Ти стоятимеш, як стояти
Не зумів іще чоловік!

Твои слова в эфире,
Пронзают душу во плоти.
Твои мысли ко мне-
Соединим два берега реки.

Видео, фото, числа, слова:
Впереди, сорок седьмая верста.
Поступки мои, во благо Любви.
Я ЕСМЬ ТЫ, вместе - Драупади МЫ.

Не покупаем, не продаем мы Истины.
Верим, Дышим, Живем в Любви.
Муж-жен-ственность есть Бог, Он
В мужчине и женщине,
Это Атма, обитель души.

2008-2011г.
,.

Де перетинаються дороги,
де кипить базар, немов баняк,
дівчинка просила щастя трохи,
жменьку, дрібку. А без нього як?
Човгали підошви по асфальтах,
курява здіймалася і смог.
І базар гудів захриплим альтом.
День болів неясністю думок.
Ніби ніж, проміння надосіннє –
хоч бери і обрій лезом ріж…
Дівчинка хотіла щастя сильно
і тепла… а простягнули гріш…

То не біда, що ниті срібні
В літах залишили сліди -
Ми один одному потрібні
Сьогодні, завтра і завжди.

І не всиха в очах і серці
Те життєдайне джерело,
За котре ми в неспиннім герці
Б'ємось, аби воно жило,

Іскрилось, тішило літами
В любові, злагоді, теплі
І ми не повзали - літали
На цій осонценій землі.

Світить сонце, та вже не гріє,
стали довші осінні ночі,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Тихий сум жовтим листом сіє,
це мовчання таке пророче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Біль у серці, та що подієш,
чи омана, чи хто наврочив,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Щось не так. і тому не смію
подивитись коханій в очі,
запитати, про що ти мрієш,
і дізнатись чого ти хочеш.

Лине час, та жива надія,
а душа знов і знов шепоче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.
2000

Життя подешевіло. І на ринку
вже вища вартість килима. А там
сновидою снує людський талан,
не маючи ні сну, ані спочинку.
Лиш тополиний пух німих підписок
несе задуму непорозумінь,
а в пустозвонні чорних піднебінь
розмив сльоти і самоцвіту присок.
Оце і все. Лише зворот до згуби
від цих лихучих закидів та дій,
та щось шепоче в вухо,-ти радій,
іди в весну, цілуй гарячі губи,
забудь про смуток, сполохи, спочинок,
іди в весну, втопись в її росі,
віддай життя коханню і красі,
якщо не все, то хоч його відтинок.
І спалахнуть в душі рясні стожари
лише на мить,і понесе назад
суєт і дум осінній листопад
в цей світ тужний, у світ покори й кари.
1999

Караюся
поправкою суттєвою,
якій життям
завдячує
цей світ.
Сам Бог
тобі призначив
бути з Євою.
А я не Єва.
Я - твоя Ліліт.

Впереміш:
і насіяне, й навіяне.
Зі мною -
а не з кимось! -
безліч зим
щасливий
чийсь Адам...
І невтямки йому,
що тужить десь
його Ліліт
за ним.

2004(2011)

мой маленький милый брут.
ну вот ты со мной снова.
мой преданный друг. салют.
ты держишь свое слово.

нет, мы же не на войне.
ты можешь быть кем угодно.
я верю тебе вдвойне.
ты ж действуй вдвойне свободно.

хороший мой, подсекай.
я уже на крючке рыбкой.
еще раз меня предай
землей под ногами зыбкой.

2011

мне срочно нужна помощь.
а то могу задохнуться.
внеочередная полночь.
вот только бы не загнуться.

удушье слепых серых стен.
ужасно хочу проснуться
под титры немых кинолент.
вот только бы не загнуться.

померкшие звуки дождя.
еще бы раз затянуться
и выбросить из окна.
да только бы не загнуться.

2011

Спитав мене колега на роботі:
"Чи легко жить у Божому ярмі?".
Я "виписав" чимало поворотів
І далі мчу по фінішній прямій.

Задав йому зустрічне запитання:
"Без Бога як? Кажи начистоту."
"Не годен я зробити порівняння,
Не мав потреби кланятись Христу."

І мовив я про впевненість і спокій,
Христос мені - як гавань кораблю.
Мільйони нас і ми не одинокі,
Не знаю всіх, та кожного люблю.

Даремно кажеш ти:"Тебе, шановний,
Із вашою мораллю попрошУ...
ПостАрію,- покаюсь, безумовно.
Ще вільним кілька років погрішу.

Не ти один розумний на повчання,
І сам би міг побавитись винцем.
Критерій визначається бажанням,
Традиції дідівські є взірцем."

Не варто закидать на досвід предків,
Свого життя вони плели канву.
Не скажеш Богу:"То була чернетка,
Я наново життя переживу."


"Послухай, друже, істини заради
Скажу від себе кілька добрих слів:
Вино не щире, в нім нема розради,
А у жінках розпусних - й поготів.

Вважаєш, я на тому знаюсь мало?
Нажаль, спізнав доволі хибний шлях.
І шинквас, і війна, всього бувало,
Гуляв як вітер вільний у полях.

Зачувши про Христа, казав:"Не хочу!",
Поборником релігії не був.
Якщо до раю, думав, не доскОчу,
То тут хоча-б побільше нагрібу.

Розтрощив Бог мої сталеві пута:
Доволі жити в мороці густім.
Веселим і без Бога можна бути,
Щасливим і свободним - тільки з Ним."


04.11.2007

Надворі ніч — усім щось сниться,
Спокійно й затишно усім.
Однак мені чомусь не спиться,
Я непокоїлась, а втім,

Можливо кращої нагоди
Не буде у турботний час -
З душею досягнути згоди
І все обдумати ще раз.

Ця тиша, спокій, темнота
І ніжне листя шелестіння,
І місяць, зорі, самота -
Це все — Божественне творіння.

Сиджу і думаю, гадаю,
І пишу скромні я вірші.
Своє життя переглядаю,
І зазаираю в глиб душі.

Чудова ніч! І серцю мила!
Наснагу ти мені несеш
І я по-справжньому щаслива,
Коли на землю ти прийдеш.

О,Боже,як важко! О,Боже, як гірко!
Не в силах на плечах тягар цей нести.
Допоки так буде? Триватиме скільки?
За що, скажи доле, мене мучиш ти?

Так хочеться плакать сльозами гіркими
І тікати далеко від горя й біди.
Та куди я піду? Як мене полонили
Ріки відчаю, смутку, нещастя й журби.

Залишилась одна, я сама,як билина,
Та, що в полі так довго чекає росу.
І в безвиході гнеться, в безвиході гине,
Бо відчула на собі залізну косу.

І нема порятунку, бо хто допоможе?
Хто врятує дитину? Навколо — вогонь.
Я прошу і благаю, почуй мене Боже!
Подай трошки ласки зі своїх долонь!

Я так хочу жити і щастя так хочу!
Відчути кохання і сміх , і весну!
Я в молитві слова ці тихенько шепочу,
Свої мрії й надії до тебе несу.

О,Боже,я вірю — мені допоможеш,
Ти даш мені крила і силу міцну.
Розвіється смуток, що душу тривожить,
І спокій в душі я своїй віднайду!

Стоїш біля могили, тихо плачеш.
Могила ж це рідненької матусі,
Яку ти більш ніколи не побачиш.
Тут соловейко заспівав у лузі.

Згадала ти, як підросла, змужніла,
Хотіла починать нове життя.
Покинуть рідну хату захотіла,
Куди не буде більше вороття.

Матуся ж так благала: “Доню,
Не йди, не йди допоки ще жива”.
Зігріла руки ласкою долоней.
В очах нестримний біль, журба.

Єдина дитина її залишала,
Ішла в чужий далекий світ,
Нове життя почати поспішала,
Не слухавши матусин заповіт.

Пішла. Прибула у велике місто,
Знайшла притулок в пана і роботу.
Зустріла хлопця,пішла за невістку:
Життя чудове без журби й турботи...

Аж ось приходить звістка,ти читаєш:
“Матуся твоя важко захворіла
І лиш про тебе згадує, питає:
Побачити востаннє захотіла.”

Тоді згадала ти про неньку
І про село, в якім росла.
Біленьку хатоньку стареньку,
Що вже бур”яном поросла.

Ти швидко так туди помчала,
Адже картала ти себе за те,
Що про матусю лиш тепер згадала
Про добру душу,серце золоте.

Ти так її побачити хотіла
І стати на коліна, мовивши :”Пробач...”
...Однак перед тобою лиш могила,
А з твоїх уст луна один лиш плач.

душевний біль як ртуть
із стану нерідкого
у воду перейде
і до самого Бога
усіх нас поведуть
і ті хто не піде
молити будуть слово
як незбагненну суть

заплівши язики
у коси гріхомовні
стоятимуть стовпи
сумнівно-виліковні.
гігантської ріки
із присмаком ропи
виновні й невиновні
змішаються роки

і спалахнуть ліси
і всеосяжні очі
будуть стинати світ
і збудуться часи
пророчі й непророчі
натягнуті мов дріт
замліють голоси
і вже не буде ночі

і знову буде світ

йому судилось на світ з’явитись не в тому місті -
вона чекає, готує каву і груші в тісті.
підводить очі, фарбує губи і пудрить щоки.
вона минає під пил софітів, як рік за роком.

у тому місті, де він існує - її немає,
не ходять пішки, метро, майдани. нема трамваїв,
грушок у тісті, її помади, акторських студій...
герою, вибач - хай краще зовсім тебе не буде.

Судьба вигнанця.
Смерть на чужині.
Живого слова
містика й акустика.
Вдихає світ
Олесеві пісні.
Душі зітхання
видихає музика.

Журба і радість -
хто розніме їх? -
то вище хмар,
то ближче слів і значень.
І солов'ї
у строфах запашних,
немов у кронах
і сміються, й плачуть.

І любо-любо веснам
у рядках,
які сама любов
благословила.
Сумний надгробок.
Одинокий птах.
Спасибі чужині -
що прихистила.

2008(2011)

Прости за то,что я была твоей
За то,что днями думала о нас
За то, что жаль мне слезный дней
За то, что боль в моих глазах
За то,что больше нету сил
Бороться с тяжкою рукой
Которой кто-то свет закрыл
Закрыл и воздух и покой
Прости за тяжкую тоску
Которая во мне живет
Прости за то,что не могу
Смеяться днями на пролет
За то ,что больше нету сил
Бороться за твою любовь
Надеюсь ты меня простил
Кусая губы больно в кровь.

У день Святого Валентина,
У день закоханих. Я – теж!
Тобі в мільйонний раз повинен
Сказати, що люблю без меж!
Освідчуюсь тобі в коханні.
І знову, й знов, як перший раз:
Півпосмішкою, півзітханням,
Півзмістом довгих напівфраз.
В цей день усіх сердець єднання,
У день любові і признань,
У день надій і побажань,
У день великих сподівань,
Я хочу чути вуст шептання,
Твоїх освідчень половину,
Замріяних очей бажання.
В цей день святого Валентина.

- Знайди мене в наступному житті, -
притишено розгублено сказала.
Лампади вогник
аж замиготів
і глибоко затерпло.
Бракло слів.
Пішла шукати іншого причалу.
Колись її прийнявши -
відпустив...

Ви знаєте,
чому так темно стало
серед зими? -
Розтало.
Стільки злив...

Дві жінки, два світи, дві суті,
у сховищі одної плоті,
дві долі на однім розпутті...
Чи знаєш - хто ти?

Вогонь і лід, служниця й пані,
м'яка та водночас сталева,
перлина в водах океану...
Ліліт чи Єва?

З праматері сплелось в єдине
розділене щось неподільне,
що птахою до неба лине -
душа є вільна.


2011

Хай виє дощ мелодію вовчину
І блекота уварюється в чай.
Колись, можливо, я таки спочину,
Тепер мене , негодо, зустрічай!

То що для мене вихори крилаті
І білі хмари згорблених рабів?
І у душі—немов у своїй хаті:
Тепер знімаю кришки із гробів.

Історії встають сторінки сірі
І з попелу всміхається вогонь.
Колись людьми ще стануть люті звірі,
Тепер вони благають про полон.

Хай виє дощ мелодію вовчину
І блекота уварюється в чай.
Колись, можливо, я таки спочину,
Тепер мене , негодо, зустрічай!

То що для мене вихори крилаті
І білі хмари згорблених рабів?
І у душі—немов у своїй хаті:
Тепер знімаю кришки із гробів.

Історії встають сторінки сірі
І з попелу всміхається вогонь.
Колись людьми ще стануть люті звірі,
Тепер вони благають про полон.

Я стомлено спускаюсь на коліна,
Не знищуючи й крихітки сміття .
Чи можна не любити Батьківщину,
Коли вона так близько, як життя.

Не бийте вікон в голубім кварталі—
Там щойно народилася весна.
Я так не люблю вишивки-печалі,
Яку вдягнула рідна сторона.

Чи думати можливо про спочинок,
Коли вмивають небо пелюстки.
Чи можна не любити Україну,
Коли вона з тобою як думки.

Україна—це площі і мітинги,
Це душі перевірений клич.
Із історій збігалися вікінги
Переможних слов’янських облич.

Україна—у кожному «Віримо!»,
Щоб нести в наше завтра хрести.
Ми люциферу пику розшкіримо.
Ми зумієм у вічність зрости!

Сплети на згадку два вінки:
Мені і, місяцю, собі
Та на світанку по воді
Пусти. Я буду з вами подумки.

Заключна ніч бере своє.
Тіло – це храм, а не споруда.
А в нім каплиця – серце в грудях,
Що кожної секунди б*є…
Чи знаєш, що зі мною буде,
Коли востаннє задзвенить?
…
Поглянь, як стане, коли птиця
Згорне свої крила на мить.
Вже схід світанком майорить
І з сонцем граються зіниці…

02.02.11

Скувало льодом, снігом замело,
Заполонило душу холодами,
А десь під льодом полягло село
невинна жертва "мудрої програми".

Жило собі в садковій глибині,
в цвітінні квітів, в ніжнім ароматі,
та наступили раптом дні сумні,
задумавсь батько, заридала мати.

Пішла вода, погнала на горби
сто тисяч душ, лишивши кладовища,
брели з торбами скривджені раби,
бо вже нема принижених ще нижче.

Брели й молились, знищені до тла
загарбником глухим і осоружним,
а біля втопленого рідного села
собаки вили сумно і натужно.

Гудів Дніпро, запряжений в каскад
гребель крутих та водоводів дула,
а там на дні вже задихався сад
і вулиці зникали під намулом.

В своїм подвір'ї дід старий Іван
заснув довічним сном біля калини,
немов крутий бувалий капітан,
що корабель в час судний не покинув.

Зітха ріка-повинна без вини,
вже береги обнесло осокою,
літа минули, залишились сни,
та сум гіркий, оселе, за тобою.

НЕ НИЩ ГНІЗДО ЛЕЛЕЧИНЕ, ОБЛИШ,
БО НЕ ПОМІТИШ, ЯК І САМ ЗГОРИШ...

Зима. Вікно. Окраєць неба.
Твій слід у пам'яті снігів,
Моя душа, сумна без Тебе,
Немов ріка без берегів...
І крила мрій, що прагнуть лету,
Вогонь роздмуханих бажань,
І світлий сум душі поета,
Що зазирає знов за грань.
І чорний крук, що з небовисі
Кидає тінь на мої сни,
І дві душі, що обнялися
У вічнім прагненні весни.
І промінець, що розтинає
Пітьму світів у час світань,
І Ти, який ще й сам не знаєш,
Що ми віднині - ІНЬ та ЯНЬ!

Якщо тобі важко, чи просто сумуєш,
Вузькою стежиною в ліс поспішай.
Гармонію й спокій відразу відчуєш,
Так, ніби потрапив у казку, у рай.

Дерева-велетні не знати скільки літ
Красуються в високім небокраї.
А саджанці, мов юний дивоцвіт,
У зрості й силі їх наздоганяють.

Травичка в'ється під ногами,
Немов чарівний оксамит.
Біжить і полем, і ярами,
Спішить побачити весь світ.

Пеньок розлігся при дорозі,
Ось тут мурашник, ось — гриби.
Відвести погляду не в змозі?
Сядь на пеньочок, посиди,

Відчуй легенький подих вітру,
Послухай ніжний спів пташок...
Ти хочеш в цім житті радіти?
Прямуй чим швидше ти в лісок!

З ядерним вибухом вашого гніву
Шиби очей моїх видряпав пил,
В зоні відчуження впав підмурівок
Серця на спалений радості схил.

Все шкереберть - управо й уліво,
Із почуттів - груда здиблених брил,
Хвилею безуму щастя будівлю
Здуло в провалля химерні могил.

Перебуло вже і переболіло,
Серце потроху набралося сил,
Та бета-промені шкодити ділу
Вибух отой назавжди спокусив.

Ви мене перепросили ласкаво,
А радіація гне своє право.

2010

Єдність літа і зими неможлива і у вірші,
в них подібності немає ні у звичках, ні з лиця.
На землі не випадково дві дороги – ця та інша,
ця натруджує нам ноги, інша я́трить нам серця.

Он та жінка у вікні (плечі їй цілує тиша),
думку має, що в розлуці сліз не висушить і сон,
це від того, що у неї дві дороги – ця та інша,
ця прекрасна, але марна , інша має свій резон.

Хоч розбийся, хоч помри – але сенсу якнайбільше
в тім, що де б ми не блукали у своїх бажань імлі,
та попереду незмінно дві дороги – ця та інша,
і без них нам неможливо, як без неба і землі.

Ніч розмалювала зошиту поля.
У клітинку думка. Липнуть букви-тля.
Напишу – закреслю. Нащо стільки слів?
Ти минулим стати ввечері зумів.
Чорна-чорна паста. Довго-довга ніч.
Не дають заснути сто твоїх облич.

Хай зроблю йому омлет
з черепашачих яєць.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

Перцю трохи, бо сюжет
має вивчить мій мудрець.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

Ані слова! Це - секрет.
Хай гадає, що ссавець.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

2.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Гайворони знахабнілі
доклювали студень,
Студінь у кошлатім зіллі
пряні драглі студить.

Підмела пил за собою
хуга-перукарка,
Під легкою органзою
небесам не парко.

Таємнича зірка марить
місяченьком-ралом:
Як орав купчисті хмари -
підморгнув зухвало.

На деревах іній вчасно
сухозлотить віти.
Кришталево і прекрасно...
Ніде правди діти.

2010 р.

---------------------
*Студень - стара назва грудня

Ты осени ждал,
как ждут корабли реки,
когда она, их желанию вопреки,
платком ледяным укрывает покорность вод,
обещая отдаться, но не сейчас, не вот.

Ты ночи считал,
как считают зарубки на
косяке двери, за которой идёт война,
а тут, внутри, утешальщиков полон дом,
от них пахнет глиной и гаденьким холодком.

Ты знал наизусть
её прежние адреса,
нет, ты не против, конечно, ты только за!
................
ты осени ждал,
но зима, прохрипев «пора»,
письмо прислала:
«Вчера, в 4 утра…»

2010

Ми з тобою немовби два сонця окремих галактик.
Ти світиш і сяєш на заході вічності і життя.
А в мене на півночі порозліталися фантики.
І я не можу ніяк віднайти спокою і каяття.
Ти мариш у снах не моїми планетами мертвими.
Ти світиш не там, де ми могли б бути разом з тобою.
Заходжу і сходжу… спокуту вбиваючи жертвами,
І споконвіку палаю в світах, що вмирають з любов’ю.


14.12.2010

Одаруй кохання віршем,
а я допоможу.
Ощаслив його ще більше
краснослів"ям Божим.

Підніми, наче пір"їнку,
дмухни на кресало.
Додай жаги, щоб жевріння
полум"ям заграло.

Розбуди бурхливі гами
кольорів веселки,
нотними склади рядами
в серці, як в люстерку.

І тим ключиком скрипічним,
наче катеринку,
накрути на цілу вічність
мажорну пружинку.

Занури сонливу дійсність
в тьохкаючу кварту.
подаруй коханню пісню -
воно того варте!

(.спроба перекладу прозового малюнка уманської поетеси ("Вона і собака")у режим поетичного твору)

..над гаптекою
місяць згризений..
Під гаптекою
гусне ніч..
Лютий, тепло
вмотавшись
ризами,
Пхає в серце
холодний
ніж..

Замерзає
сльоза
відламана
Від розп"яття
обмерзлих
вій..
І..маленька
торкає лапою
Чиїсь двері
в юрбі
завій..


Під гаптекою..
в древнім Гумані
Де морози
зійшлись
либонь...
Де колись
родичались
з гунами..
Плаче-виє
собачий
бог...

Не одну в житті проблему маю,
Справи, часом, не ідуть до рук,
Та майбутня доля не лякає,
Бо у мене є могутній Друг.

Всі мої надії і зітхання
До Престолу линуть із душі.
Я подам Тобі своє прохання,
Ти його по-батьківськи ріши.

30.06.2007

Ковток жаги
В твоєму надвечір’ї.
Як мало слів.
А лютий, як тоді,
Розносить сніг
Шматками на подвір’я.
І тане час,
Чи цукор, у воді.

Тремтять вуста
І штори у кімнаті.
-Ну, як живеш?
Похитується бра.
Шумить шансон,
Що важко розібрати
Старий мотив.
-Мабуть, мені пора…

Коротка мить
Живого надвечір’я.
Так мало слів.
І знову, як тоді,
Вона іде –
Із дому, на подвір’я.
Іде у вічність –
Вкотре
Назавжди…
2.02.2011

Ну і нащо витріщатись?
Так... Не берци на ногах...
Що ж, пробач. Хоча... кохатись
можна і у реп'яхах.

Відшукати маєш доказ?
Їдеш нишпорить кутки...
Світ уже чека на показ -
на старі чиїсь кістки.

Щільний графік експедицій,
а на інше все - терпець...
То нехай! Але крамниці?
А порожній гаманець?

Я на знак незгоди палець
не показуватиму...
Як кохавсь неандерталець,
так і я навчусь тому.

Тільки, Дарвіне мій любий,
потім десь там у кінці
не кістки мені чи зуби
принесеш у гаманці...

2.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Хрест на могилі бридко пообписаний.
Чийсь почерк кривить вічне «Тут були…»
І очі дріботять старими лисами,
Що і цього не стане тут колись.
Могила обсипається від подиху
Надій і незалежног´ будуття.
Тобі, Тарасе, вистачило б пороху
Довести нашу хату до пуття.
Твої сини назвуть тебе «небіжчиком»,
А твій «Кобзар» «старим і нечитабельним»,
Бо козачками в нового поміщика
Служили б ,щоб потрапити на кабельне.
Вони в твоїй шукають біографії
«Чогось» і цим тебе сюди прив’язують;
Складаються безримні епітафії…
(Хоч добре—анафемить не наказують!)
Тепер на кручі ти б себе не видумав—
Хотів би заховатись за безмежністю.
І знову лізе видимо-невидимо
Чужинців на устах із незалежністю.
І не за те ти ставив ультиматуми
Самому Богу, вічність свою втративши.
Шевченку, спи, якщо спокійно спатимеш,
Бо, коли встанеш, все одно мовчатимеш.
І до кісток стежки екскурсій вибиті,
І листопад сміття вже позабулого.
Похований. Надії ж твої вириті,
Оглянуті, підписані: «Тут були ми.»