Город стискається у грядку,
Косою змінюється серп,
Вже навіть дід, не те, що дядько,
Не «сер», та вже не в СССР.

Тягав борінки – зараз грáблі,
Змінив орало на рискаль,
Дружину юності - на бабу,
Утіху яру - на печаль.

Од вітру щуляться тополі,
Вербовий лист тече в моря,
І духу зрілому доволі
Сльози пообіч олтаря.

25.03.11.

Зима бушує ! Не спинити бігу!
Собою вкрила залежану траву
Витрушує з подолу рештки снігу
І не пускає у мій сад весну.

А пташки вже співають між кущами
Паруються! Гніздечко для тепла!
Літають понад білими снігами,
Шукаючи маленького стебла.

Аж ось і сонце! Будить все навколо.
Воно, як батько, землю огріва.
Пішла зима, заструменіла полем,
Вінок вдягнула молода весна!

Майбутнє є, чи вже його немає?
Чи, може, світ закінчився давно?
Мене вже звір самотності з’їдає
І залягли бажання всі на дно.

І в каятті притулку знов шукає
Байдужість слів, не сказаних ніким.
Та всі образи я свої прощаю
Тим, хто мені простити не зумів.

Я вже ніхто, хоча й ніким не була,
Згоріла суть, прикинувшись вогнем.
Та стогін мрій я досі з болем чую,
І між щасливих, і серед богем.

Навіщо мрії, роздуми навіщо?
Коли до них не зможу я дійти.
Бо це не сон, що стане завтра віщим,-
Це просто бій без правил і мети.

Та, що казати, що тепер казати?
Пусті слова писати на папір.
Хто мав минуле, той повинен знати,
Що і майбутнє буде також з ним.

Не знаю, чи то Бог дарує долю,
А чи гуляючи по полю,
Вона сама мене знайшла,
Та і до хати забрела
І сіла ніби відпочити
Та тут й лишилась в хаті жити,
Хоч і не прошена була.

Щоденно так господарює,
А щастя скупенько дарує,
Поводиться немов палач,
Таке вже творить, що хоч плач.
Й за що вона мене карає?
Вже і молитва не спиняє
ЇЇ гуляйства і хули.

Шукаю щастя по закутах
Воно ж сховалось десь в закрутах,
В минулих днях мабуть лишилось,
Тепер прошу хочби приснилось,
Як я дитиною була
І з ласки матері цвіла,
А серця туга не чорнила.

І так у сні я оживаю,
Про дні щоденні забуваю,
Бо сняться гори, ліс і луки
І материнські ніжні руки
Які голубили , ласкали
І в Бога щастя все благали,
Щоб доля доброю була.

Та не так сталось, як гадалось,
Що мріялось те не збувалось.
Вітри занесли на чужину,
Вже не повернуть в Україну.
Одна потіха, краю воля,
Що дарувала диво- доля
То ж хай у щасті процвіта.

Все шукаю оту середину.
Золоту. Чи хай буде срібна.
Рівновага в скрутну хвилину
Мені часто буває потрібна.

Коли рветься душа з емоцій,
Колючками образ обростаю.
...На чиєму тепер ти боці,
Я любов'ю живу чи граю?

І здіймає мене на кпини
Час нестримний і небезгрішний.
"Бач, могла народити дитину,
А обмежилась просто віршем."

03.2011

Колегам-дітям

Не топчіть, не шматуйте, не бийте –
Я й сама від вас скоро піду.
І могилу мені ще не рийте –
Все одно я не в неї впаду.
І у Смерті нічого не вийде –
Я її лиш від вас відведу,
А сама не із нею піду.

І у пенсію ще не женіте –
Без роботи я не пропаду –
Я й на тому, на кращому, світі
Буду писарем в райськім саду.

За гріхи проти Матері, діти,
Не ображусь на вас, не озлюсь.
А щоб вам безтурботніше жити, –
Сублімуюсь, – а це – вознесусь.
І вже там, на небесній орбіті,
Я за вас, за живих, помолюсь.

А до вас тільки в пам’ять вернусь…

Венгер Мать
26 січня 2008, ніч

Сублімація – перехід тіла із твердого у вищий газоподібний, духовний стан, проминувши стадію пустої, несуттєвої води

Она шила плюшевых собак, будучи совсем юной,
она шила короткие платья, будучи старше.
она была аннушкой с маслом на патриарших
и падали головы с плечь и катились за ней...
а ведь говорят,что с возрастом люди умнеют...
это наверное, если пряди белеют
а пальцы не держат уже так уверенно струны
или поводья, - что у кого в руке.


прищурь глаза, превращая свет фар в боке,
кто все эти люди и куда они едут ?
туда,где не быть никогда тебе.
одной.
теперь они двое с тобой,
теперь они двое твои, не это ли счастье?

Она шила длинные юбки, посыпая прошлое пеплом
Она бы зашила рты всем, кто думал иначе.
она бы сбежала от правды,а ведь так любила ее, свою,
(в ее правде никто не мог ее обмануть)
пусть иногда ей хотелось вновь оказаться в строю
но были слова и поступки, которые значат
гораздо больше несовершенных грехов
ради которых надо бы стать святым на пол года.

хочется теплой весны и мягкой погоды,
хочется тишины и уединенья
ждать его возвращенья с работы,
собирать ягоды на варенье
засыпать от его заботы,
чуствуя,как он укрывает пледом,

Ось і все, я покинув Росію!
І дівчатка мої у сльозах.
Бо тепер я насіннячко сію
На чужих Єлисейських полях.

Ляпнув хтось у трамваї на Прєсні:
«Та нема, він змотався, не плач!
Ось тепер хай чужинцям цю пісню
Пише там про Версальський палац!»

Чую ззаду уривки я реплік:
«Та не той, той поїхав - спитай!»
«Ах, не той?» - і штовхають під ребра,
І в таксі на колінах сидять.

А той, з котрим сидів в Магадані, -
З громадянської кореш війни, -
Каже, що я пишу йому: «Ваня!
Сумно, Ваня, мені тут кранти!»

Я просився вернутись ще влітку,
Я навколішки ледь не ставав…
Та брехня! Не повернусь нізвідки,
Бо нікуди і не виїжджав.

А хто повірив – тримайте в дарунок,
Щоб хороший фінал, як в кіно, -
Вежу Ейфеля зразу в пакунок!
А на здачу – заводи Рено!

Я сміюсь, я вмираю від сміху.
Як повірили цьому бруду?
Не хвилюйтесь, я не поїхав.
І не надійтеся - далі тут буду!


25.03.2011

Невже за те, що оминула слава
Сьогодні маю скаржитися право
На долю, на людей і на державу,
На творчі спілки і на Держвидав?..
Скажу відверто і відповідально: -
Якщо немає досі у читальнях
Моїх книжок простих і геніальних,
То я, мабуть, їх ще не написав…

26.07.09.

Рекомендовано до друку
Мого безсоння довгу муку,
Моє натхнення, чисту совість,
Мою невигадану повість.
Мою упертість і терплячість,
Рим простоту, слів важкуватість,
І соромливість, і зухвалість,
Що в кожнім слові поєднались.
Моє приховане чекання,
Припалі пилом сподівання.
І сліз майбутніх запоруку –
Рекомендовано до друку...
16.07.09.

Березень.
Уб’ю печаль, як вовка,
Справлю карту зоряних висот.
Он пройшла шикарна полукровка –
Весело і ласо у ласо
Крил моїх і поглядів туманних.
Відігрію кров свою на ній
І повірю у небесну манну,
Що, як сніг, розтане у вині.

З перепадом настрою і тиску
Я таку печаль переживу.
Й наші абортовані дітиська
Райську лоскотатимуть траву.

Нам самим же –
Жовта сіль світання,
Тризуб-арфа...
Музика доріг.
Мого діда заповідь остання
Кров’ю на березовій корі.

Скрикнуть, мов сполохані ворони,
Чорним цвітом ночі вишня, глід...
Бачить риба сонячну корону
Через лід.

Хвора моя душенька грозою.
Сніг – як дим.
Він також відійде...

Березень.
Мов квітка Мезозою –
Зірка над хрестом моїм зійде.

15 бер. 11.

таке життя, що не пишуться вірші
снують безладно, мов за стіною сусіди
губляться в лабіринтах і в грудній клітці
їм тісно, кажуть, що тісно

випусти їх на прогулянку
хай весну побачать і очі
усередині уже нічим обідати
покажи їм дощі і грози
відпусти їх поки не пізно

2010

Можна любити ,небо,сонце, зорі,
Поля засіяні і запашні луги,
Широке море, чи високі гори,
Ліси, що зеленіють навкруги.

Можна любити дівчину чарівну,
Що заполонить душу молоду,
І мріяти про музику весільну,
В небо злетіти, в закоханім танку.

Любити маму, яка дала крила,
Й голубила голівоньку твою,
Хрестом тебе у путь благословила,
Собою заступала всю біду.

Але ніколи не забудь країну
В якій твоє коріння –Бога дар!
Люби її, відстоюй до загину,
Без неї зникне твого життя жар.

колись вітрами розносились новини про погоду
і древні люди малювали на деревах вічність
і кожен знав, чого вартий і з якого роду
і новий рік вітали десьу жовтні а не в січні

а все змінилось й більшість з нас живе як більшість
і меншості нема цікавості плести дурниці
хтось думає що стали люди розумніші
й розмінює життя на теревені та дрібниці

крокуючи попереду засуджених на вічні пустощі
сталевими рапірами він ранить прокажених
у них серця гарячі, хоч ослаблі нутрощі
не здатні стримати дволичних й навіжених...

Жила стабільно я зі школи,
Ні вверх, ні вниз, ні крок ніколи,
Життя в щоденник тільки п'ять,
А тут, бац, ... кома двадцять п'ять!
Швиденько зміряла сідниці,
Лиш двадцять есем на спідниці.
Мож' піднялась температура,
І мій скелет одна халтура!
Та ні, стабільно мінус п'ять,
Де ж взялась кома двадцять п'ять?...
Не спала п'ять ночей і днів:
По п'ять фаланг, по п'ять зубів,
В анфас - порядок, профіль клас -
Три волоски і вуха в нас.
А може тут глибокий зміст?
Айкю моє пішло у ріст?!
Чому б і ні, я жінка видна,
Хіба що мало повновидна.
Зате не треба гелю, спрею
І не підхоплю гонорею...
Не буду нині знову спати,
Місця об'ємні обміряти.
Давайте разом рахувать,
Де взялась кома двадцять п'ять?!
24.03.2011 р.

Ми, українці, все більш вимираєм.
Сходить на пси колись дОбра порода.
Скоро себе вже, мабУть, не згадаєм.
Може згадають нас інші народи.

Запам’ятайте нас, друзі-китайці!
Ми, як і ви, любим кашу і сало.
Крові, страждання, надмірної праці
в нашій історії було чимало.

Запам’ятайте нас, друзі-ірландці!
Як ви ми терпіли імперськую пИху.
Були і у нас славні збройні повстанці.
Від голоду теж помирали ми тихо.

Запам’ятайте нас, друзі-японці!
Ми також культ предків колись шанували.
Теж полюбляли блиск шаблі на сонці –
по-самурайськи ми кОзакувАли.

Обережно, пішоходе! Не барись!
Вліво-вправо дуже пильно подивись,
Підійди до край дороги і постій, –
Що там робиться на ній зрозумій!
Обережно, пішоходе, пильним будь!
Водіїв багато вирушило в путь.
А тому щоб вберегтися від біди,
Не скакай ти по шляху туди-сюди.
Обережно пішоходе! І не грай,
Бо життя у нас одне, запам’ятай!
Берегти його завжди – клопіт твій,
Тож, подумай, а тоді уже дій!!!

Прислухайся! Природа щось шепоче:
Шумінням вітру в верховіттях сосн,
Листочком, що злетіти хоче
Та падає під ноги серед рос.
Прислухайся! Впусти добро у душу,
Беззахисне круг себе захисти,
Промов: «Я врятувати мушу
Земну красу, від смерті вберегти!»

Шлях згубився в траві, у високих зелах,
Де порожнім хатам снять зимові свята.
Без чобіт і підків тяжко журиться шлях,
Над спустілим селом тільки птах проліта.
Лише в серпні, коли дозріва виноград,
По бур’яну, покритому пилом, старий
Повертається ґазда в занедбаний сад,
Грона стиглі збирає і плаче сумний.

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.

Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у пурпурові хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

Тепер у нас панує верховод.
І справді: він - великий чоловік! -
Начальник малоросів і заброд,
що кров із Неньки смокчуть цілий вік.

За здравіє, як звично, він почав
і нібито повів реформи знов,
Микола тільки гидко підкачав:
капусту вже бананом поборов.

таки скотитися де глибше де любов-
не коло вибите із колії надії
таки знайти в собі де плаче часто Бог
за одинокий світ і за пекельне "тлію"

побачити себе не цвяхом на хресті
здаватися не тлінним не рабом ікони
а розтектися денним світлом у куті
кути спалити по самі небесні крони

і дихати як сипляться з дощів церкви
вдавати глибину в затяжках легеневих
ставати рідним болем у чужому "ви"
пустельником мандруючим по серцю лева

і так світитися неначе світу брак
і так любити кожну мить за мить завмерлу
мені не світить вигасати де вже пак
коли у грудях бій
...коли до неба жерла

24 Березня 2011

"Вікторе, куди сховавсь
од своєї нації?
А до булави як пхавсь -
тож були овації!

Може, на печі лежиш,
граєшся з дітками?
Чи з політики біжиш?"
"Ні... присів за вами".

так вітри розривають померлі мушлі
так пісок пропікає чаїна сльоза
озирнися – з небес уже сходять груші
і зникають в траву на сто років назад

в час такий все густіший віконний погляд
і, здається, ти знаєш: вода не мине
та крізь вікна пливуть корабельні щогли –
паперовий кораблик відносить мене

і, здається, ти знаєш: вода між нами,
дні пливуть, мов розбиті футбольні м’ячі,
крізь гілки, не принесені голубами,
крізь слова, по яких не ідуть дощі

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Одинокий ангел сломанные крылья
Обронил на перекрёстка Вечного Пути:
Он стал человеком, стал вселенской "пылью"
И ему отныне некуда идти...

За спиною - Эдем, впереди - безверье
И тоска, что снова всё сожжёт внутри...
Был ты мне хранителем, а теперь (ты верь мне!!!!)
Я спрошу у Бога, как тебя спасти!!!

Раненые крылья излечу надеждой,
Муку, что в глазах твоих, исцелю слезой...
Ангелом-хранителем был когда-то прежде?,
Одинокий ангел, стань моей судьбой...

Очистить ладан
Твій Святий офорт,
о Божа Матір!
Як в трюмі клапан
бруд скида за борт.
Щоб знов - фарватер...

До пірса храму
весь сьогодні флот
кида швартовий.
Від тисяч шрамів
мориться народ,
хоча й фартовий.

***
- На заздрість ржавий,
кіль зробивсь скупим -
шкодує "вроду",
з котрої слави
взяв, як молодим
зійшов на воду.

***
- У гніві серця
гордощів штурвал
шукає шторму...
Терпець урвався:
"Де дев'ятий вал?" -
втрачає норму.

***
- Двигун мастило
їсть не переїсть
в себе на судні.
Уже несила
курс сприймать, як вість,
належно в будні.

***
- Воліє свята
палуба корми,
бо всюди пусто.
Спокус багато!
Гостем із корчми
іде розпуста.

***
- З'явивсь на мостик
новий капітан -
сліпа зневіра.
Понурий носик,
в погляді - обман
і поза звіра...


*******

О Матір Божа!

Очистить ладан
Образ Твій Святий
превічно новий...
Бо я лиш ладен
гріх творити свій
... і дать швартовий.


24.03.2011

Капли яда
на мутно-зелёных листьях,-
тихо зреющие плоды смерти.
Это Ты в восхожденьи к Христу
тайно
привела к гибели герцога Галеаццо.

И
в подвале тюремном, под рвом Родефоссо,
будешь истину слова прятать в улыбке.
«Величайшие реки текут под землёю».
Как же мне возвратиться
в тихую келью?!

От апостола Павла
прими подаянье.
И кричи, и взывай, но прощенья не будет!
Что же прячешь в сонете,- любовь
или тайну
капель яда на мутно-зелёных листьях?!

Мелодія розплющила ті очі,
Що бачили всі дивовижі ночі,
Зазорені фантазіями сну...

Просвітою,як сонце до зіниці,
Омилися дарунками криниці,
І сон життя бажання повернув.

Пробачивши побачене зимою,
Своєму серцю,вкритому журбою,
На щастя обирали горизонт.

Того омріяного думкою кохання,
Прийнявши від дощу весни вітання,
Забули про печалі рідний фронт.

Просто зустріч, пoгляд в спину.
Розійшлись.
Снів яснити плутанину
Не берись...
Випадковість в'яже вузлик,
Крекче аж.
Фоторобот миті-музи
Йде в тираж.
І уже прив'яже болем
До душі
Погляд в спину. Стань-но ж, Доле!
Не спіши...


2010 Умань

finita la commedia

(АВbа аbАВ аbbаА b) – рондель с кодой.

Перелітних пісень і листів
Дочекайся – ще навіть не квітень.
Пілігримові мрією – дім,
Як святе, а мені б – долетіти.

А мені – найдорожче ім'я –
І водою живою, і силою.
...Ти чекаєш мене, тільки я
Надто довго вертаюся з вирію.

Непокірні ку-чері
півдоби кру-чені,
проти волі власної
мочені,
мучені.

Та подув лиш фен — злягли
вабними френ-злями,
щоб... художник мучився
з римами,
з пензлями.

(2011)

Далекий обрій, вечором погашений,
Давно дрімає в ночі на плечі, -
А ми удвох принишкли на побаченні,
Ялозячи сідничками корчі.
Ховаємося в тиші під березами
І думаємо, певно, про одне:
- Мене любов до тебе підперезує…
- Мене від тебе вірність не хитне…
До ранку нас гукають за дібровою
Стривожені, засмучені батьки.
Не одзиваємось, захоплені розмовою,
Торкаючись щокою до щоки.

23.03.11.

 
Чуттєвість безвільна мов риб’ячий усміх
під незворушно тонованим небом

Королівна Маб у палаці розпусти
я - той Адам, що лишає свій Едем
не зітхай мій тімпане, кімвали мовчите
тиша знає власні мольфарські танці

Півдотики світла, обгорткове мито
нaйлонові безфалангові пальці
Її погляд як поцілунок блюзнірства
мій подих терпкий & тьмяно- сріблястий

Стихійні глибини сакрального дійства
трояндово- оксамитові яства
дзиґар іржавіючої порцеляни
смарагдово- моторошний резонанс

Опівніч розлито в Адамові плями
Маб - королева тіней ~ леткий каданс



7/




 

Сьогодні зайві всі слова,
і промовляти їх не треба.
Якщо ти любиш, то - жива.
А як живеш, то є потреба
шукати щастя на землі
в собі і там, де невідомість.
Бо ми великі і малі.
Нас – у Пальмірі, і в Содомі…
Поміж споріднених сердець
шукаємо на себе схожих.
І кожен сам собі творець,
по волі власній і по Божій.

вони до тебе йдуть, мов плач старих дельфінів –
розплесканих морів забуті острови
спиняється пісок – і ти вже не покинеш
їх зграями птахів, бо ти у них – живий

і ти крізь них пливеш, хоча давно – крізь себе,
лиш моляться чайки за зниклі кораблі
і стомлений прибій ущухне поміж ребер,
неначе біль води, що так тобі болів

неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг

цю весну ти пізнаєш спочатку навпомацки, потім –
у лице, наче програних коней циганський барон,
коли темне повітря, немов незагоєний постріл,
обступає тебе і в пітьмі прилипає до скронь

ти ці ребра сухі, це торішнє каштанове листя,
вигрібаєш із пам’яті, наче святий перегній,
й оживають річки, за які я щоночі молився
молитвами твоїми, і риби росли у мені

й кожне слово тепер – догори перевернутий лютий,
по якому горять і горять тонконогі свічки,
по якому ми знаємось більше на людях і люті,
наче пси, що тамують свій плач об шорсткі язики

по якому до хрипу уже відспівали вокзали,
лиш в старих кінескопах застигло німує кіно…
так приходить весна, про яку ти мені вже казала,
та, яку, мов себе, ти колись пізнаєш все одно…

Я виліпила із глини велике сонце весняне,
І в небо його, мов птаху, із рук своїх відпустила.
Бо так вже давно чекала, що темрява в безвість кане,
Я довго його, яскраве, мов долю свою ліпила...

Я виліпила із глини проміння його тендітне,
Прозору високу душу, що сотні людей пригорне,
Я виліпила із глини гарячеє сонце світле,
Бо світло, неначе щастя, - велике, непереборне!

Якби ти знав
Як мріється під вечір
Під сині стіни.
І вітри з віконних рам,
Коли раптово
І, як завжди, недоречно
Ліхтар розігрує
Переді мною сцени драм.

Якби ти знав
Про несказанну ніжність,
Яка за мене більша у стократ.
Я загубилась поміж довгих тижнів
І у системі
Знаних всім координат…

Якби ти знав
Скільки в житті моєму
З тобою є пов’язаних подій.

Якби ти знав…
Ти б точно не дозволив
Бути в цю мить
Між стін і рам
Одній.

Хочу конкретику ,а ллється лиш вода,
Письмова безпринципність,то наслідки морозу,
Бува перо ламається,на диво не шкода,
То від натхненності?Бувальщина..та проза.

Ти тільки спробуй сенс вірша знайди.
Це лиш моєї істини три клякси,
Моя фантазія- то дурості плоди,
Лакована молекулами вакси.

Максималізм юнацький - це ще та біда,
То голова (де все не по поличках),
Коли,здається,всі слова продав,
Зосталась рим лише набута перекличка.

У Паганіні є щось демонічне.
Так грає той, хто продав душу дияволу
З архіву Ватикану

Як флажолету, здається, нема вже сил для лету
І, мов той жайвір, зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану іще.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в звуків зливі.
...Та ось упав він сам. І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним. Горнеться, мов немовля до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни. Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу, бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

А я хочу на дах – говорити із ніччю про все,
і розкинувши руки, ловити зірки ув обійми…
і з отарами снів – що, мов хмари лінивих гусей,
зачіпають шпилі, у надії, що місто їх прийме…

а я хочу на дах, де не чується плину хвилин,
тільки скрипи вітрів на пюпітрі старої антени…
щоб привів мене там, де буваєш лиш тільки один,
залишаючи маски свої сірим привидам із мізансцени.

а я хочу на дах, де давно не рахуються дні,
де весна крізь склепіння збігає дощами розтало…
щоб спина до спини, й щоб мурашки по спинах одні,
поки два божевілля за руки, до ранку – змовчались…

09.03.2011

Ми не торкнулись ні сердець, ні гроз…
Ви вдвох були (в розораних степах)…
Це просто висохлий слабкий мороз
Весняним містом розсипає страх…

Під ноги трусить. У думки калюж,
Що тріскотять від болю (за тепло)…
А нам здається: не асфальт, а плюш
Торкнувся ніг й не стримався… На зло

Усім розлукам - спрощення зорі...
Краплинним щемом обезсилить дощ...
Ввібрали радість ночі-янтарі
Блискучих ліній, перехресть і площ

В суглобах – щастя…Стримана блакить
(над ліхтарями) плазменно кровить…
В степах далеких – скривдженість мовчить…
Весна і Вам колись переболить..

Слова молитви з уст зірвуться… Вдвох
Ми переступимо хистку межу…
Для Вас (під серцем) зберігає Бог
Те, що сама я вже не збережу…
2011 рік

Добрий шпигун має бути безмовний до хрипу.
Жити у тіні і не залишати сліди.
Добрий шпигун у садку не хворітиме грипом,
аби вивчати у шахах підземні ходи.
В нього уста татуйовані знаком "таємно",
в нього кишені
наповнені кодами слів, ніби цукерками.
І турпутівкою в Ємен,
І свіжоспеченим паспортом майже у спів-
авторстві з темними силами Ставки.
Резонно,
серед чужинців ніколи не буде один.
Добрий шпигун нашпигований вмінням бонтону,
Тільки у гості до мене його не веди.

***
Я дивлюсь на обличчя Джидду
час завершив свою роботу
і робота ця досконала

Я дивлюсь на обличчя Джидду
юнаки не бувають такими вродливими
юнаки не бувають такими натхненними
юнаки не мовчать так мудро

Я дивлюсь на обличчя Джидду
час виліпив його звуком тиші
*

Сутінки згустились; що тобі до цього?
Це ж моя дорога, мій крутий обрив!..
Вдосталь було щастя, жаль, лише німого,
А тепер, на лихо, сум заговорив.

…Я розчарувався. Підпалили крила
І горять без диму, а душа ж нова!..
Точно пам’ятаю – ти мене любила,
Тільки не згадаю за які слова.

08.02.2011 р.

Берізки підмітали небеса
У темпі подиху поземки.
Окроплювала віники роса
І хмар мелися оберемки.

Антени злаків ладили зв'язок
Із сонцем на тремкім ефірі,
І чорно - білий бузько крок у крок
Ходив по ниві землеміром.

Усе єдналось - небо і земля,
Рослини й сонце, птахи й земноводні,
Лиш ти дивилась гордо звіддаля
Не митарства самотнього Володі.

Хоча б тоді , як сонце кине світ цей
Явись в обіймах удушити відчай.

23.03.11.