Треба швидко в дитсадочок одягатись Тані.
Вже мала стоїть в чоботях, гольфі, сарафані.
Одягнув на доню тато не одну кофтину,
Щоб, не дай Бог, застудити дорогу дитину.
Шубку з кролика, з ангори – теплі рукавички,
Під вушанкою сховались навіть дві косички.
Шарфом замотав кирпатий, тільки видно вії,
Не страшні тепер малечі люті буревії.
Вийшли з дому на дорогу… Змерзла бачить тато.
Глянь, у доні ніжки голі. Де штанці? У хаті!

2010 р.

Вона:
А я у тому дні плела вінок із листя,
карміново-бурштинового злота.
Ти в ньому наче в юності Полель – осяйний!

Він:
Ти розчарована, бо виявилось потім,
це тільки Даймон древності печальний?

Вона:
Ах Даймон? То ж я чую – плечі, як вогнем!
Як не приборкувач краси, - вогню володар?

Він:
Вогонь, насправді, у чуттях твоїх -
у кубку для вина, що ваби роси
збирає ніжні, та опоює зухвальця...

Вона:
Зухвальця? Ні! (Навмисне так сказав?)
Бо голосом твоїм шумить комиш,
Бо лиш твоя печаль тамує осінь,
Бо тільки із тобою я… – Тамара.

… бо повертаєшся…, і солодко нам разом...

Він:
Давно минуле гріє серце, та -
не повернутися туди, і тої,
що так любила, на землі немає!

Вона пізнала більше, ніж гадала...

І ти себе пізнаєш, підійшовши,
до вод у жовтім листі, як Вакханку,
а не красуню із кар'єрним ростом...
Бо є куди рости і задля чого...
Та дотягнутися до сині зможеш
лише з моєї теплої долоні.

Вона:
Долонь твоїх тепло таке ж принадне,
Як ніжність листя білого латаття.
І я неначе квітка над водою.
Невже не потону, коли відпустиш?..

Я хочу відчувати оці пальці!
(Спокуссса…. В три кільця охопить тіло...)

Він:
Не так вже й невідомо хто й кого -
ця пристрасна ліанка, що так кволо
його долоню охопила, чи ж бо погляд
його на барвно-сонячні суцвіття...

І він долоню підійма до губ -
все ближче й ближче те тремтіння квітки.
Шепоче нерозбірливі слова,
які із плеч її здіймають крила...

[А пальці обережні, ледь відчутні, вишукують за пелюстками вушко, кружляють вилицями, і повзуть до шийки, і під листки волосся, потім дотики розходяться - одні пливуть угору, інші, дрібно, невтомними мурахами - до строгості плечей... Долоні не відчутні ще, лише розвідники-мурахи примушують її вдихати зрушене повітря частіше, і частіше..]

[Та в мить одну їй почало здаватися, що світло гасне і літня насувається гроза... Краплинки поту над вустами… і тропіки такі підступні… й сіль його долонь… ліана все тугіше тягне свої стебла. Повільно тягнеться до ліктів… й вище… із останніх сил стараючись не задушити пристрастю його, а залишатись тільки ніж-но-ю… І запахи суцвіть розкритих...]

Вона:
Була тихенька – лань на водопої,
Немов метелики, дрижали вії…
Манив у оксамитові покої,
А я цнотлива, зір піднять не сміла.

Втечу, втечу, втечу, втечу… Та де там!
Ти так розлив словесні фіміами:
Лукум, халва, рахат-шакер, щербети…
Хмеліє розум, не прийти до тями.

Я наче мед. Як масло те, що тане –
Пір’їнкою ведеш малюнки східні…
Як думаєш, о Даймон_без_обману,
Хто винен в тому, що тепер я відьма!? :)

Весною ранньою приходить твоє свято,
Хай буде радості в цей день тобі багато.

Уже тікають помалесеньку морози,
Хай ж не турбують тебе життєві грози.

Крізь довгі роки що минають й покоління
Яскравих спогадів не гаснуть хай проміння.

Й розтануть із снігами всі незгоди,
Але життя хай не залежить від погоди!

Бо в ньому завжди поряд бути мають:
Найкращі друзі, що тебе поважають,

Й кохана дівчина – сонце яскраве й миле
Щоб завжди щастя дарувала і серце твоє гріла!

Спогад - невільник ніжний -
Струшує рештки сну.
Коле сніги підсніжник -
Мій підсердечний сум.

Криги блакитні скалки,
Променя спис ясний...
Серце моє заплакане,
Бачиш: сліди весни?

Чуєш: дзвенить відлига,
Наче у клітці - чиж?
Серце моє, не хлипай.
Серце, не бийся, ч-ш-ш-ш...

2011

Він пішов і забрав
За собою свою епоху.
Ніби давній папірус –
Згорнув її і - поніс.
І, здалось, - не лишилось
Нічого опісля нього…
Так буває порожньо,
Коли вигорає ліс,
Так буває затихо,
Коли відживають звуки:
Всі разом, водночас,
Ніби скошений мідний дзвін…
Він пішов і забрав
У безчасну гірку розлуку
Те, що ніс у собі
Він один,
Тільки він один.
Не шкодуйте доби,
Що родила високі надії,
А шкодуйте душі,
Що не втримала їх у собі…
Він пішов і забрав
Всю –
Інакше ж бо – просто не вміє,
Як і жити не вмів –
На піврозмаху, серця на пів…
Все, як завше, банально:
Не стачило – підхопити.
Все, як завше: на зміну
Сонцю – холодний льох.
І лишилась епоха
Сиротою без цього світу,
І залишився світ
Без найкращої із епох.
2.03.11

Губи із присмаком капучіно,
руки, ще й досі такі гарячі,
ти був нестримним, як Аль Пачіно,
як індіанець племен апачі.

Ранок дає свої переваги –
поруч – ще незнайомий мужчина,
як не звернути на це уваги,
коли увага така причинна?
)

Не зрозуміле й загадкове
Щось у руках наших є
Кожний помре за це слово
Хтось через нього жиє



13.06.2010

Комусь властиво забути
Образу, що серце зі жме
у перший раз.

Комусь властиво забути
Нічні жахіття, що лякають
у перший раз.

Комусь властиво забути
Все на світі в коханні
у перший раз.

Але нікому не потрібно забувати
Де й коли зродила тебе мати!



07.05.2010

Весна до тебе прийшла уранці!
І закружляли в шаленім танці
Вітри жагучі.

Весна до тебе прийшла нарешті,
Її подругою тепер назвеш ти
Вже неминуче.

Дощі гарячі, на тебе впавши,
Усі печалі з душі прогнавши,
Весну прославлять.

Мрії поснулі, весною снивши,
Від почуттів ясних збудившись,
Крила розправлять.

Думи шалені відчують силу
І з тебе вирвуться на волю сміло,
Щоб оживати.

У піднебесся злетиш на крилах,
Знайдеш нарешті, що серцю миле,
Будеш кохати!

А якщо раптом вітри недолі
У твоє серце навіють болю -
Ти все здолаєш!

Бо в тебе світла в душі багато,
І ти, мов зірка, вмієш сіяти,
Ти - крихта раю!
весна 2010р.

Минають дні, минають дні
Спокійно чи у метушні
Вертають лише уві сні
Та в пам'яті тихенько доживають...

Минають дні, минають дні
Спокійно чи у метушні
Вертають лише уві сні
Та в пам'яті тихенько доживають...

Тягар своїх тривог
скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я
лишаю без вагань -
Щоби на крилах мрій
полинути у сни,
В яких з тобою ми
відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те,
що любе вже давно -
Тебе, світання час,
це небо і весну...
Майбутнє і минуле
зіллються знов в одно,
Але, чому це так,
я досі не збагну.

Реальність це чи ні,
ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої
на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій
сьогодні тільки наш
І пам'ять про любов
належить тільки нам!
2003р.

у суму – вологі очі,
припухлі тремкі повіки.
у суму - розмитий почерк,
нездатний «візьми_та_викинь».

у суму – важкі валізи,
вокзали, гудки, вагони.
обійми – чіпкі, залізні,
глухі до нічних рингтонів.

у суму – банальна звичка
вертати: думки в минуле,
у скриньку - ключі музичні,
в годинник – його зозулю.

Наша матінка прийшла
Сонце й радість принесла
Будем маму обіймать
Поцілунки дарувать

Щоб матуся пораділа
Щастя в хатку запросила
Бо без мами сумно так...
Всюди всюди в нас бардак)

А коли рідненька поряд
Все виходить в нас чудово
Допоможемо у всьому
І розвіємо їй втому...

Я кохаю тебе нестримно
І ненавиджу щиро-щиро...
Все за те, що тобі несила
Мене спекатися, коханий.

Відцурарайся мене!
Я знаю, шлях зі мною -
То з неба - в пекло.
Я вже була колись безкрила,
І до того я також звикла.

Не жалій мене -
Я не бідна!
Не корись мені -
Я не панна.
Якщо тільки тобі бажанна,
Будь зі мною святим і грішним!

2010

Не питайте мене нічого :
все одно я не скАжу правди.
Не питайте, що є сьогодні,
не питайте, що буде завтра,
не питайте мене про мене,
ні про інших, ближніх і дальніх,
ні абстрактно, ані конкретно,
ні в загальному, ні детально;
не питайте нічого важливого,
не питайте нічого певного:
ну, хіба – про улюблені квіти,
або ще – про улюблене небо.
Але більш не питайте нічого,
бо від мене правди не дІждетесь:
не тому, що брехня моє хобі,
просто правда моя – погибельна.
Цей безтямний політ над прірвою...
Вже душа як липка – обдерта.
Не питайте: в моєму вимірі
тільки крок від правди – до смерті...

1996

і буде вино смакувати тобі - мов кров
а сніг - наче манна небесна чи манна каша
покірно чекаю - іуда про нас розкаже
підставимо щоки під вітер чужих розмов

важкими шляхами ночей позашлюбних я
і десять хрестів за тобою нести не проти
здається, що це вже довічна моя робота
покірно чекаю - забий в мене перший цвях!

клянуся любити. клянуся в останній раз.
собою клянуся, воскреслою після злості,
і нашими дітьми, розбризканими у постіль,
а ще - матерями, які проклинають нас...

Ти мене поділив надвоє:
– Це мені – а це, бабо, тобі.
– А мені? –
зітхнув ненароком Телесик;
– А мені? –
заголосило кількаро бабенят;
– А мені? –
суворо спитала мама;
– А мені? –
як завжди, промовчав тато;
– А мені? –
поцікавився раптом ще дехто...
Ну що ж,
доведеться дробитись...

2007

Ну, ось. І ми прощаємось
у тихих вулиць мороці.
Одні дива кінчаються,
а іншим - буть не скоро ще.

А іншим - вже не збутися
(Бо, схоже, відліталися).
Інакше б - не на вулиці...
Інакше б - не прощалися...

2007

Життя-листоношу
стрічаєм, вітаєм.
Чекаєм від нього
лиш доброї звістки.
Й при цьому
(навмисне чи ні)
забуваєм -
є доля дочки,
а є доля невістки.

А роки
годин череду
підганяють,
шаленої швидкості
світу замало.
Життя-листоношо,
я ще відшукаю
ту скриньку,
де ти моє щастя сховало.

2008

Когда любовь стучится в двери,
Ты робко можешь спорить с ней,
Сказать украдкой: "Я не верю,
Ты не луч солнца средь теней."

Ты можешь попытаться биться,
Как птица в клетке, но увы,
Чтобы с любовью сей проститься,
Через нее нужно пройти.

Так не уйдет, будет стучаться,
Будет надеждами манить,
Ты за нее начнешь держаться
И по напрасну слезы лить,

В конце-концов, напившись боли
И потеряв покой и сон,
Ты скажешь: "Нет!" - этой любови,
Погонишь с сердца ее вон.

Однажды сможешь с ней проститься,
С свободным ветром в небо взмыть,
Но помни, лучше в ней томиться,
Чем вовсе в жизни не любить...

Нема давно недемократів,
Та із загалу, в той же час,
Шляхетні групи депутатів
Найпрогресивніші у нас.

Поперевозили баули
В елітне київське житло,
Людей на радощах...забули,
Бо закрутило, понесло
Життя тіла недоторкані.
Ввійшли під купол, як на бал,
Фракційні змінюють компанії,
Твердий збивають капітал.

Свої-ж колишні обіцянки,
Свій передвиборчий екстаз,
Мабуть, якимсь похмільним ранком
Злили спросоння в унітаз.

Не ображайтесь, я вас прОшу,
Хіба я зайвого загнув?
Ви - на коні, народ - в калоші
На вухах сушить локшину.

01.06.2007

На картині немає ні лиць, ні навіть силуетів -
Чорна пляма в кайданах одної з графічних фігур.
І на білому тлі то - немов негатив від портрета,
Що згорів у сполуках отруйних хімічних структур.

Залишився лиш контур і правильність просто вбиває,
Лиш контрастом одним защораз насторожує зір.
Що ж у собі те чорне від нас так ретельно ховає,
Нащо свердлить всіх нас з потойбіччя, як ранений звір?

Чи то чорна ненависть, чи завидки, чи може зрада,
Чи то смерть і нещастя, чи злість, а чи чорна біда?
Що ховається там в геометрії того квадрата,
Що віщить кругом нього та біла, як сніг, полоса?



2011р.

Біжи, тікай з долонь землі,
Екс-волода́рко білосніжна.
Роби, як хочеш, очі злі,
Ескорти хмар жени… Та ніжно
Зелений первісток весни
Етюди сонячні малює
На чорно-білому… І сни
сЬогодні Лель уже хвилює…

Розлилися мої сльози
В чужині річками,
Проросли ромашкою
В полі між житами.

Плачуть очі, плаче серце
Та сліз вже немає,
Зачерпну води в відерце
Нехай біль змиває.

А ромашками вквітчаю
Стежку в полонину,
Роки біжать, може звернуть
В мою Україну.

А там рідна сторононька
Серденько зігріє,
Та й спочину між своїми,
Роса тугу змиє.

Кривава сонця гільйотина
Обтяла день. Зійшла зоря.
Ряхтять посріблені ялини
Неначе вії млинаря.

І, наче марево розпуки,
Висить на пригірку туман,
І ясенів крилаті руки
Пливуть у неба океан.

Череп’я хмар з - під молодика,
Мов глека тріснуту глазур,
Гілками здмухує осика
На моху висохлий велюр
І шепче казку чадам стиха
З руїни замку сивий мур.

01.03.11.

У тиші літніх вечорів
Змовкають птахів гам та спів
І гаснуть сонця промені.
Поміж принишклих яворів
Лежить журба настояна.
Немов розлуки гіркота,
Весни суєтність обліта
З душі порою літньою.
Лиш не зникає самота, -
Куди мені подіть її?..

12.07.10.

…проведи мене лезом ножа,
аби я не встигла й помітити,
чи помітна у прірви межа
чи можливо її розвидніти...
Проведи мене хащами слів,
вмить якими мети дістануся:
до весни переливів і див,
де не треба життя сахатися…
Заховай мене в ніжності сни,
по яких я дістанусь до тебе…
до весни, до весни, до весни!
де веселики кличуть із неба…
…В небесах буде інше життя.
Без облуд, без оплати і торгу.
Обнадій мене! …до забуття…
Помолися за мене Богу…

Я бачу новий кривий шлях українства,
я бачу руйнує нас влада ,не спить…
Як народ не уповнить кишеню міністра..
То можна сказати ,що краще не жить..

Мені це вчортіло, впеклося до болю,
Я хочу ридати за рідний народ…
І серця інстинкти не бачачи волю…
Нестерпно шукають «козацьких» широт..

Я- українець ,я буду боротись…
За нашу письменницьку землю святу,
За небо безхмарне ,вже досить колотись…
Я собі хочу «долю» ,а не якусь там «судьбу»…

І я проживу це життя українцем,
і я не люблю тую стежку криву…
Я буду писати на кожній сторінці…
Я не «ВИЖИВАЮ»…..я тут «ЖИВУ!!!»

Життя розквітне у бутоні квітки першої,

І вирветься пташиним співом голосним.

Полине пісня в серце і розбудить тіло

І станеш ближче до мрії ти завітної.

У прозорім небі зустрінешся із сонечком ясним,

Вдихнеш ти повні груди солодощів сміло.



І тільки кадр за кадром весна вмонтовує сюжети,

Оті , що ти колись пережила.

Що п'явками вчепилися у душу

І стягують думки, немов тугі корсети.

Сліпучим сяйвом очі залила

Любов,яку забути мушу...

Помилятись вигадали люди.
Помилятись стверджуємо ми.
Хто ж положить квіточку на груди
В гробі одинокої зими?
Ти пробач. Це буде уостаннє.
Помилятись зможе минуття.
Хто ж підлиє кинуте кохання
На безлюднім острові життя?
Прожени від себе сонні мухи –
Помились в моєму прощанні.
Хто ж моє майбутнєє підслухав?
Хто його посмів сказать мені?

Ця мить давно вже продана для згадки.
Знов по хресті йдемо віршами ми.
А біля ніг - стурбовані нащадки
Із раненими янгола крильми.
І ниє звір жорстоко, навіть люто,
І все добро у ньому помира.
І на ножі - цілунок від отрути,
А на папері - сльози від пера.
Усе поділю на рядки, на звуки,
Щоби з'єднати думкою мости.
І знову б'ють сердець прозорі стуки,
І знов кричать за предками хрести.
***

Ореол каяття освітив наші помисли сірі.
Десь блукає між хмар непогасна зоря звіздаря.
І знов лине сюди у своїй незапроданій вірі
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.
Через сотні епох, міліарди нових ренесансів,
Через думи і пісні, вірші і думки Кобзаря
Знову рветься сюди, повернутись не маючи шансів,
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.
Знов протерлася вісь і Земля випада із орбіти.
Навіть музика спить у старезній душі пісняря.
В моїм серці живе лиш тому, щоб навіки зоріти,
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.

Он тихо играл в своей детской пустыне,
Пока не промчался лет караван,
Пески, что он видел лишь золотыми,
Разрушили бурей наивный туман,

Он стал замечать, что сияние солнца,
Не только песок в его снах золотит,
Пустыня была, как коварная кобра,
Ползет по следам , чтоб его поглотить,

Он быстро бежал по причудливым дюнам,
Искал, куда спрятался старый мираж,
Где много воды и ходят верблюды,
Где детство жило, его преданный страж,

Но годы бежали за ним по песку,
Он слышал, как громко кобра шипит,
Пустыня лишь жизнь, что дается ему,
И страж его больше не защитит….


01.03.11

Вже й за північ, а ген із клуні
Лине надто тривожний звук...
Вихідні Жан Рено і Клуні,
Поки в сіні сидить Павлюк, -

Жовточубий, голонасінний
(Очі блимають чи камін?)
Нумо, Музи, без голосіння:
Перша, друга...Came in! Came in!

Ігор знається на насінні,
Потрясає (віршами) дів.
Закінчилась пора косіння.
Почалася пора плодів:

У подолах несуть-доносять
Музи музиків звідусіль.
Урожайна вдалася осінь.
То коли там пора весіль?..

В тому домі,
де ми
вже давно не живем,
в тій кімнаті,
в котрій
не бувало гостей,
на стіні тій,
що просто навпроти вікна,
тій, де Місяць
мене малював сто ночей
(та стіна,
певно, й досі
не білена), –
там залишИвся
мій силует,
загубився, забувся
мій силует,
в самоті десь подівся
мій силует.
Чи на нього наклеїли
чийсь портрет?
Чи його завісили
кИлимом?
все одно мені,
все одно...
Але –
раптом лишилося
все, як було:
гола біла стіна,
і навпроти – вікно?
І тоді – послухай! –
може це він,
коли немає
інших причин,
будить тебе,
незнайомий хлопче,
посеред ночі?

Чорні панчішки
на чорній
землі
біля лісу –
перша ознака
весни…

Пісня

Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
Голі русалки пливли на некованих конях.
Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни.

Я тебе в ніч у траві ворожбитській розхлюпав --
І по краплині устами збирав, наче мед.
Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!
Ти моя муза, а я твій осінній поет.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч пянку, в ту ніч всевишню.
Святе вино випєм за нас,
Як перший раз, як перший раз...


Відстань між нами, неначе між струнами, -- пісня.
З раю прийшла ти до мене -- туди й поведеш.
Нам починати веселе весілля вже пізно,
Але кохатись, кохатись ми можем без меж.

Знову нестиму тебе, як вино у долонях,
Милу, наївну, у травень трави, що мине.
Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах.
Ти молитовно й шалено любила мене.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч пянку, в ту ніч всевишню.
Святе вино випєм за нас,
Як перший раз, як перший раз...

2008
Львів

Музика до вірша та виконавець - Ярослав Музика

От знову кидаєте ви простих людей собі під ноги,
Щоб досягти собі мети, відбити праведні дороги.
Ви знову прагнете погнать людей на вибори, проте
Не хочете самі пізнать єдине правило просте:
Що наживаючись ділитись прийнято в усьому світі,
Й не варто скоса так дивитись на інших. Ніде правди діти
Вони такі ж і того ж прагнуть. Не можна всіх убити враз.
Чого ми так тоді досягнем? Для виборів невдалий час!!!

"З вуст малят і немовлят зробив Ти силу..."
Псалом 8:3

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.
Нехай іншим оркестри та словеса,
Нам востаннє дещицю хотілось би в цьому світі:
Щоб дружина без смутку ввійшла у нове життя,
Щоб про неї завжди дбали діти...
...Випадають з обойми живих.
Наче кулі свистять імена
І лягають на серце болем.

2007

А на душі у мене зовсім не весняно...
Розжарена тривога ,дикий біль та жаль..
Куди?Куди ж ти йдеш ,моя Тетяно?
Не ту мелодію для нас "кричить" рояль..

На білих подушках грудневої постелі...
Я бачив очі твої ,в них був "Я" і жах...
Я покохав твоє :"Люблю ети метели...!"
Тоді як билось сонце... в тобі я бачив страх..

Ти ненавиділа ті весни заквітавші...
Ти не любила літо ,а я любив як міг..
Десь у вибите вікно на осінь накричавши..
ти поклялась :"Кохаю тільки сніг"..

Приходила весна і ти зникала ,
А я чекав ...і так не перший рік...
Невже тільки зимою ти те щастя мала?
А як же я?...і ти ідеш навік...

І знову за кохання потуравши,
Я роздираю свою душу наверле...
Бо серце зимоньки минулої продавши...
Я знаю лиш одне...не поверне..

Знов гуркоче мотор, перекреслює хмари,
Рветься вгору, несеться до самих небес,
А у грудях так тяжко, кружляють примари.
Лине думка вперед, в край, де рід мій увесь.

Ллється пісня землею, Україні салют!
Виблискують бані. Рідний Київ, я тут!


І так кожного року душа оживає,
Бо летить у далеке дитинство просте,
Тут любов материнська мене огріває,
І під спів колисковий у мріях цвіте.

П’ю тут соки живучі. Тебе земле люблю!
Завжди ставлю свій біль з чужиною на прю!


2001

Ти мене усе-таки знайшов,
ніжний, милий, добрий, нелукавий.
Тільки не збагнув, що ця любов -
то коштовний камінь без оправи.

Перед нею голову схилю.
Душу відкривати - надто пізно.
В іншому житті тебе люблю,
а у цьому - я уже заміжня...

2004

Торованою стежкою
з тобою б досі йшла,
та інша, як Поезія,
дорогу перейшла.
І я себе запевнюю,
що не тримаю зла.
Взяла тебе в поезію -
свій біль переросла.

2004

Котячі співи
Ходу ночей лякають.
Весни клаксони.

(2011)

Стрічай мене, весно!
Я знову до тебе прийшла.
Крізь болі й тривоги,
багряні і білі завії.
Я в буднях щезала,
а ти й поза часом – була.
Тому що не бути
у світі – не можеш, не вмієш.

Стрічай мене, весно! –
з негоди, розлуки, біди –
підсніжником першим
і вітру поривом спонтанним.
І гамом пташиним,
і цвітом, що зронять сади,
і смутком, – що… може,
приходжу до тебе востаннє.

2004(2011)

Я – Людина! Лише і аж...
У мені цілий Всесвіт безмежний!
Завойовник, мислитель і паж.
Я – герой! Я ж і злодій нечесний.

Я – галактик бездонних прах
Фахівець у питаннях моралі,
Самоназваний старший брат,
Сам собі надиктую скрижалі.

Я – нікчемно-величний люд.
Від астралу, крізь побут до міста.
Особистості тонуть між юрб,
Та людині в собі вже й затісно.

Розум рве, як печінку орел,
Плоть для нього занадто імлиста.
Я – людина. А розміри „Л”
Кожен визначить сам. Особисто.

05.04.2010.

Бачиш як повільно, але вперто
Нас жене безперервно у бій
Прагнення се рішуче й відверте,
Сей невладний рукам "буревій".

По закутках світових руїн
Кидає доля поганська.
Але в переддень рішучих змін
Ще не вмерла наша хвиля повстанська!

Серед осквернених святинь
І розбитого серця уламків,
Ти хоч мене не кинь,
Не стемни мого існування світанків!

Від змаху твоїх дужих крил,
Які несуть мене понад світом лукавим,
Розвіється піднятий пил,
Що їв очі, вбиваючи барви.

Я не віддам начало і рушій
На суд лжепророцької схизми,
Я наперекір блудниці життєвій
Творитиму кольори свеї призми!

Веред! Вперед! І кожним кроком
Долатиму простори терні й мук.
Я речник люду, з ним я став пророком,
В мені і в нім лунає серця стук!

А ти - мій лад і непорушний стрій,
Союзниця єдина - правота.
І запалився шлях пекельний мій,
І возз'єнався я і ти - моя Мета!

19 березня 2009 р.

Мене все душить хмар осінніх тон,
Нутро здригає і несе крізь пущі…
Та не пройти огненний рубікон,
Що настилали "люди" всевидющі!

Себе шукаю в книгах і листах,
Але чогось таки не вистачає.
Без неба як не може жити птах
Так і мене безвихідь пожирає.

Назовні повний мрій, своїх чудес -
Всю вічність ніби був таким.
Але всередині давно зогнив прогрес,
Не відновити більш його нічим.

Мені стискає горло тиші дзвін,
Себе осилити я досі ще не в змозі,
І глушить серця голос він,
З цим виміром мені не по дорозі.

Я ще карапкаюсь - безвірний відчайдух,
Зриваю греблі власних настанов,
Я гордий в немочі, я просто гордий дух!
Нова мета! Тепер не до промов!

4 грудня 2010 р.