Тим, хто не скаже жодних уже слів,
Хто не відкриє більше свої очі.
Тим не потрібен цей шалений світ,
Вони любові нашої лиш хочуть.

Їх не цікавить – сонячно чи ні,
Для них одна існує вже погода.
Неначе, вільні в небі журавлі,
Вони не знають бід і навіть горя.

Їм вже не сняться зоряні ті сни ,
І кольорові вже не сняться також.
Вони, мов тінь останньої весни,
Десь там блукають, поміж дим і запах.

І невблаганно моляться за тих,
Кого ще все попереду чекає.
Хоча й несхожі зовсім на святих,
Та їх душа живе не помирає.

Їм повернути б, хоч єдину мить,
Життя хвилини ж так до себе ваблять.
Та, що тепер казати нам про тих?...
Про кого вже залишилась лиш пам'ять.

До піднебесся відміряно
пряжену стін карамель
і глибоченько вкорінено
в цвинтарну пористість глиняну
ґроно важких підземель.

З космосом тихо шепочеться
в зорі устромлений шпиль.
Башта не спить серед ночі ця,
в час, коли шлях-дорогожиця
плавно пірнає у штиль.

Поряд з сестрицею-вежею
поміж сузір’їв пливе,
і потрапляє усе живе
в спрагле й нічим не обмежене
поле її силове.

Котяться хвилі каналами,
землю вкривають всуціль.
Ловить нас, в’яже канатами
і сателітів гранатами
Башта влучає у ціль.

Сипле в нас кадрами-ядрами
із замашних катапульт.
Замість полків та ескадр ми
в бій проти неї пускаємо
вірний маленький наш пульт.

Не врятуватися втечею:
входить у м’язи твої
завжди, щодня і щовечора,
Армагеддона предтечею
битва людей і TV.

І лише вранішні промені
образ зловісний зітруть –
сотнями вікон заломлені,
Башті несуть перетворення,
іншу являючи суть:

наче забутий на стартові
в зоряну даль корабель –
в небо стрімить, але марно, він,
бо якорями примарними –
ґроно важких підземель.

2007

Є лише одна країна в світі,
Що її « коханою» зовуть,
Їй співають пісню мов дівчині
І любов у серці бережуть.

В неї очі синьо- волошкові,
І пшенична довгая коса,
Червоніють губи мов калина,
Солов’їна мова, мов роса.

Поливає тихі полонини,
Шле цілунки верхів’ю Карпат,
У обіймах і Донбас і Київ,
Всім кохана! В хвилях перекат.

Україно, мріє мого серця,
Ти зі мною в дальній чужині,
Спраглої душі живі джерельця,
Гасять спрагу туги і журби.

То ж кохана, в щасті розвивайся,
Хай калини розквітає цвіт,
В новій волі гордістю пишайся,
Хай любов єднає дальний світ.

Гаряче сонце - аж крига скресла.
Грудьми лягаю тобі на чресла.
Не бійся, любий, мине цунамі,
не розпочнеться війна між нами.

Перед тобою стіною стану -
вітри затихнуть, заснуть вулкани.
Не розіллється весняна повінь,
коли ти будеш коханням повен.

Цілую ніжно, стріляю вміло,
охороняю коштовне тіло.
Ножі, кастети, ворожий погляд?
Не бійся, любий. Я тут. Я поряд.

сусідські дерева моїм заздрять
бо ніхто їм віями гілля не розчісує
коли у повний місяць заміж виходять
вони не бачать як на світанку зорі
у вирій відлітають
зграями з димарів
і не чують як ми сваримося і кохаємося
а потім вірші в пазусі колихаємо
вони не знають
коли Бог вимикає годинники
і сідає з нами вранішню каву пити
а сусідським
щовесни кінцівки ампутують
восени як відьом
спалюють серед вулиці
трусять наче пропасницею
клянуть
коли ті ненароком вночі постукають
з повними долонями дощу
бачиш
навіть дерева
стоячи перед вікнами на пальчиках
сперечаються
аби моїми бути

І біль мине, і самота мине -
Своїм коханням урятуй мене!

Я стільки літ ішов тобі навстріч
В облудний день, у горобину ніч.

Йшов крізь терни, пустелі сиві, сніг,
Ішов до тебе навіть уві сні.

І не спинявсь, а стільки було зваб...
Лиш інколи тебе тихенько звав -

Піснями озивались солов'ї.
Ти ж не зважала на слова мої,

Хотіла чути іншого тоді...
Спливли літа по молодій воді.

Яка безжальна в почуттях зима!
Залишилася з донькою, сама.

А я до тебе все іду, іду
На радість, а можливо - на біду.

Одне лиш знаю: самота мине,
Тебе врятую або ти - мене.

Одиночество мое
Оглашенным соловьем
Разливается-поет песнь дурманную,
Быть клянется вечно верным,
Зазывает в гости грусть -
Только я на эти трюки не ведусь!

…Больно мне нужна его верность!
- Уматывай, - говорю,- все равно я твоей не буду!
Видели б вы, как оно озверело…

Ткнуло мне под нос зерцало,
Все морщинки посчитало
И седые волоски… Дату в паспорте
Вслух припомнило ехидно:
Мол, склероз у вас, мадам,
Вы строптивы и горды не по годам!

…А ведь правду говорит… Села я тут и заплакала. А оно, подлое, дальше изголяется…

Как добралось до IQ,
Тут уж думала – убью:
- Ты кому, - шипит, - нужна? Дура ж дурою!
До Шарон тебе до Стоун –
Как до Киева ползком!
В общем, ты – моя. Все – basta.com!

…И ручонки свои загребущие тянет… Хорошо – Весна мимо пролетала.
- Ты кого, - смеется, - слушаешь? Да это ж врунишка известный! И зеркало у него, между прочим, - кривое! Посмотри лучше в мое – ты же красавица…
- Да ладно тебе… - не поверила я. Но сопли утерла. И посмотрела. И улыбнулась…

перебіжить несамовита квінта,
і потічки з підтопленого льоду,
що пахнуть медом ранніх гіацинтів,
незнане почуття на світ народять.

не гаючись, воно умить розпустить
у коловерті радості та смутку
беззахисне батистове пелюстя
квіток весняних, зібраних у жмутик

і ненавмисне кинутих під серце.
і теплий кіт, що по дровітні дерся
на довгий вус зорю ранкову зловить.

і пропливе бліда небесна риба,
зніяковіло срібну гриву здибить,
і нам залишить непочате слово.

Зігрілись вулиці у місті.
Пройшли осінні падолисти,
Відморосило й відсніжило,
У димоходах відгуло.
Тепер весна у повну силу
Дарує нам своє тепло.

Сховали шалики у шафу.
Відірвано єдиним махом
СтрічкИ із вікон. І балкони
Відкрито навстіж. "Йди до нас!
Тепер твоїм, весна, законам
Прийшов утверджуватись час."

На підвіконні мружить очі
Хазяйська кішка, - мишку хоче.
А кіт підвальний збожеволів,
Співає гучно під вікном:
"Виходь і ти", - нявчить - "на волю;
Посидь з закоханим котом".

На ослінцЯх дворОві "вчені"-
БабИ розводять теревені.
Про всіх сусідів і сусідок
Усе відомо їм давно.
І лиш один блажений дідик
Хропе під грюкіт доміно.

Нас холоднеча так втомила.
Не має повної ще сили
Весняне сонечко яскраве.
Ще й день поволі підроста.
У небі місяць моложавий
До серця хмарку пригорта.

Жучки вовтузяться у шпарах.
Здається, і вони по парах.
Мабуть, і в їх маленькі сЕрця
Любов наснагу підлива.
Калюжі чистеє люстерце
Пташині втіхи відбива.

Цвіте весна строкатим цвітом,
А вже гінець помчав за літом,
А там ізнов плаксива осінь
Зів'ялим сипоне листом.
Я не натішився ще й досі
Жаданим сонячним теплом.

22.02.2008

Куточок славний України,
Перлина древньої землі.
В глибинах круч тут, як у скринях,
Всі наші радості й жалі.
Змогла земля притулком бути
І для голоти, і князів,
І сміх, і стогін предків чути
В скрипінні сивих яворів.
Шоломи воїнів і знаті
Розшиті сріблом кунтуші,
Чужим дозволили б копати-
Ділили, певно, бариші.
Якби не рили, то відвали,
Мов терикони, не росли,
Всю землю ситом просівали,
Якби свідомим були.
І пил віків на крутосхилах,
І прах небіжчиків, що в них…
Прости нас, Вишгороде, милий,
Таких невдячних та дурних.

06.08.09.

Ми давно не бачились з тобою.
Скільки зим між нами пролягло…
Скільки суму дикого і болю...
Ніжності не випито з долонь.

Може, ти у цю тужливу осінь
повернеш із спогадів моїх…
Я вплету в твої шовкові коси
поцілунків ніжних сонце-сміх.

А чи, навесні із журавлями
ти прилинеш до моїх обійм -
скотиться з душі розлуки камінь,
і теплом наповниться наш дім.

Знаю - в тому винні ми обоє,
що журлива осінь наших доль…
Пів життя не бачились з тобою,
хоч у сні зустрітися дозволь.

Так хочеться ласки і ніжного слова,
Твій дотик руки на похилім плечі,
Ти в серці моєму щоденна віднова,
Ти ж мрія моя! Чом згасаєш вночі?

Зберу всі зірки , що упали із неба,
Встелю свою стежку, щоб ти не блукав,
Розлука мине і я знов біля тебе
Збуджу своє щастя, щоб знову кохав.

Не вірю тобі, що тобою забута,
Що це був лиш вітер, що квіти зривав.
Нас долі з’єднали, надягнені пута,
Ти серце моє до свого прикував.

То ж буду чекати, зійди місяченьком!
І ніч вже не ніч, чистий сонячний день!
В обіймах твоїх і єдиним серденьком,
Прославим кохання у звуках пісень.

Я читачу
наче бачу
і готовий розказать
про смачненьку
походеньку
років тому з сорок п’ять.

На просторі
світять зорі.
Я гуляю по саду.
Мо' залишу
цюю тишу
і дівчат шукать піду?
Та надія
мене гріє,
і я підтюбцем біжу.
Йдіть подалі
всі печалі –
вже не втримати жагу.
Он дівчата!
Щось казати
починаю здалека –
про погоду
про природу.
Тут морга мені одна.
Випадково
бовкнув слово:
"Хочу!".
А вона:
"Я теж!".
Кралю знято!
Буде свято!
Збудженню немає меж.

Не пихата.
Є і хата.
Прямо в хату ми й пішли.
Ця Жар-Птиця
покориться,
бо я легінь хоч куди!
Взявсь за діло
я не сміло,
бо ще практики не мав.
Думав, може
допоможе
ситуація сама.
В цьому стані
бездоганні –
краще всяких вчителів –
були всюди
її груди.
Й я нарешті осмілів.
Помічаю,
що шукаю
її стегна і живіт,
і єдину ту долину,
яка вабить всенький світ.
Вона мліла
й шепотіла
дивні пристрасні слова ,
її тіло
аж кипіло,
наче в казанку вода,
все щедріше
нас колише –
то наблизить, то штовхне
і хотіло,
і тремтіло,
поглинаючи мене.
І годину,
й цілу днину
вона темпів не збавля.
Їй утома
не відома,
утомився першим я.
Відчуваю,
що згораю –
то кінчав, то починав.
Та невчасно
все погасло –
він упав і я упав.
"Була сила
та вся сплила?"–
зразу сумнів мене взяв.
"Може хворе
оте горе?
І кінець кінцю настав?"
Але мила
похвалила
й заспокоїла мене:
"Ще врожаїв
назбираєш!
Ще не скоро він помре!"
Була прАва
моя пава.

І чичирка, ойо-йой,
знадобилась,
пригодилась,
як і досвід перший той...
Потихеньку
вже й... старенький,
і чичирка вже звиса...
Але, друже,
не байдужа
мені й досі ще краса.
Як побачу
я дівчачу
юну вроду неземну –
і жвавію,
і радію,
і серцеві краплі п’ю.
На просторі
світять зорі.
Я на лавці у саду.
I до чаю
добавляю
грам зо тридцять коньяку.
Я читачу,
наче бачу,
й знову можу розказать
про смачненьку походеньку
років тому з сорок п’ять.

P.S. Прохання не ототожнювати героя вірша з автором. Автор ще ого-го!

Суспільство наше українське, як розладнаний оркестр –
гармидер, крики, шум і гам, суцільна какофонія.
Ніхто не слухає нікого, кожен грає щось своє.
Відсутні ритм, мелодія і будь-яка гармонія.
Всі струни й труби сталлю й міддю галасливо деренчать.
Литаври б’ють і барабани – та це безглузде торохтіння.
Тромбони й «сакси», горни й труби – аж вухам боляче – дзвенять.
Це неподобство далі слухать чи вистачить у нас терпіння.

Тут в натовпі безладному, звичайно, віртуози є.
І серед виконавців цих, можливо, є хтось дуже вдатний.
Майстрам, талантам, геніям нема як проявить себе.
Їм не вдається показать нікому хто на що з них здатний.
Щоб лад навести у оркестрі, маєм способів аж два:
абО всіх розігнать до дідька і тиша-супокІй настала,
абО знайти десь диригента, щобИ музИк всіх згуртував,
й, нарешті, музика заграла, запульсувала, зазвучала.

З хаосу окремих звуків
хочемо вловить
сум душевний, серця стукіт
чи кохання мить.
Щоб від музики отої –
радісно усім –
чи це пісня, чи це танець,
чи вкраїнський гімн.

Моя рідна земля!
Обшарпана й бідна.
Як люблю тебе я,
Ти на світі одна,
І водночас багата
Скарбами незвіданими,
І водночас і грішна й свята!

Гаряче літо, щедрий липень,
Безкрайній простір ситих нив,
Давно повідцвітали липи,
Зовуть багаті врожаї.
Сумують скошені поля,
А соняшник до сонця лине,
Палка, натомлена земля
Чекає з нетерпінням зиму.
Весь дивний світ бажа дощу
І осліпляє кольорами,
Не може витримать вогню
І закривається тінями.
Гаряче літо, щедрий липень.
Життя неспинно йде вперед,
Минають дні, минає літо
Лине, спішить, біжить, усе.
2009 р.

Пародія

Почервоніло раптом під очима
І тиждень нижче пупа біль тупа…
Хвилююсь так за свого…побратима
Аж на очах блистить сльоза скупа.

Попутав біс (чорти б його забрали) –
Навіщо я з дівчатами поліз?
Гадаю, мучусь – “дали чи не дали?”
Чи не пеньок? Образливо до сліз!

Заснуть не можу звечора до рана –
Який резон у тому (чи мотив)?
Аналіз здав на того… Васермана,
Молюся, щоб не було “позитив”.

Вже начитавсь – мудріший Далай-лама,
І тоннами ковтаю всяку муть,
Ще, як назло, по “ящику” реклама:
“Із ВІЛом зараз довго ще живуть…”

Від страху мокрий – ті мутанти-штами
Домучать певно – в серці гострий шип…
О, треба було слухатися мами…
А лікар пише… Боже! Просто грип!


22.03.2011

Мені знову наснилася осінь...

Я караюсь за зустріч з тобою.
У своїм божевільнім русі
Була спинена...
Я ж вважала це просто грою.

І тепер по життю, як ошпарена,
Від свого Щастя втікаю... - Дарма!
Підставляю у сни обставини
І лякаюсь від них сама.

Все відкинула...
Не вважаю бажання грою.
Кохання гіркне лиш... від вина!
А я чекаю на зустріч з тобою,

Бо мені знову наснилась весна!

22.03.11 22:17

Туди, звідкіль вертаються птахи,
Ми дивимось задумливо і тихо,
На жаль, багато ще не знаєм ми
у круговерті днів, словесних віхол.
Не ті слова зроняємо із вуст,
І погляд наш - докірливий, холодний,
Мабуть, тому, що наш здоровий глузд
у всьому бачить камені підводні.
І тільки там, куди летять птахи,
І звідки повертають провесінньо,
Є щось таке, чого не знаєм ми,
Є Хтось над нас - Великий і Всесильний...

Обважнілі трави плачуть,
За туман сховалась даль,
Світанковий обрій наче
Кров’ю скроплена вуаль.

Гоїть рани піднебесся
Тихим шелестом гаїв,
Як поезією Леся
Гіркоту похмурих днів,

Де неначе у горнилі
Душ рівнялася крива,
І лягала дивна милість
На її меткі слова

Про поета і Бертольда…
- Казка?
- Істина сама!!!
Правда - неміч сильна й горда,
Кривда - міць тупа й німа.

День минувся вкотре мирно,
Та багриться захід знов,
Вечір в сонця серце вирвав,
Світ без нього охолов.

22.03.11.

Він мільярди лічить. Я – борги.
В нього – вілли, в мене – півкімнати.
В нього статків – де іще снаги
самому усе порахувати?
В нього півкраїни в кулаці,
в мене – тільки ручка, синя-синя.
Ще у мене усміх на лиці.
Він при владі – мушу бути сильна.

Вона. Чому я знов тебе чекаю?
Нема тебе - це правда, так?
Бо вже злетів у вись літак.
Чого чекаю я? Не знаю.

Він. На що надіюсь я, скажіть?
Вона залишилась далеко,
Лечу від неї мов лелека,
Та думка все ж униз біжить.

Вона. Ти вмить злетів у небеса,
І думка теж до тебе лине.
Повір вона, як ти не згине,
В душі навік твоя краса.

Він. Я не хотів туди іти,
А так бажав з тобою бути.
Бо ти дала змогу відчути
Справжнє кохання, тільки ти...

Вона. Я знаю ти кохав мене,
Тоді чому ми розлучились?
Може у чомусь помилились?
Як мучиться серце сумне...

Він. З-за хмар дивлюся я туди,
Де ще живе моє кохання...
Буду дивитись до смеркання,
Душа кричить - до неї йди!

Вона. О, Боже, нащо ти забрав,
Моє єдине справжнє щастя?
Більше таке знайти не вдасться,
Ти й мою душу поховав.

Голос згори. Це не кінець, бо ти живеш,
Ти маєш жити задля нього,
Щоб не згубити щастя свого.
Колись ти теж у вись підеш.

Вона. Навіщо жити, коли нас
Жорстоко розлучила доля?
Немає навіть думці волі,
Про нього думаю весь час.

Голос згори. Ти думаєш йому там легко?
Він мучиться ще гірш ніж ти,
Не може місця він знайти,
На тому світі, там - далеко.

Вона. То все ж його душа жива?
І він все чує, і він знає,
Як я тут на землі ридаю,
Він чує всі мої слова?

Він. Моя кохана, так я чую,
Тебе і всі твої слова.
Душа моя вічно жива,
Повір, я тут ще більш сумую.

Вона. О всі святі, скажіть мені,
Як жити далі, що робити?
Не можу я без нього жити,
Всі дні стали немов німі.

Голос згори. А ти живи, так як до нього,
Не плач прошу тебе, не треба,
Не рвися ти до нього в небо,
Бо гріх просити в мене цього.

Він. Моя кохана, ти сумуєш,
А я не хочу сліз твоїх.
Хочу я чуть веселий сміх,
Тоді полегшення відчую.

Вона. Коханий мій, не буду я
Тепер ридати, як раніше.
Хай буде тобі спокійніше,
Та вічна туга вже моя.

Він. Забуть мене, хоч я не хочу,
Зітри мене з думок своїх,
Нетреба більше сліз твоїх,
Нехай радіють твої очі.

Вона. Я не забуду вже повік,
Тебе, тих рук, твоєї ласки,
Я не забуду нашу казку.
Бач, сльози капають із вік.

Він. Ти пам'ятай, що я люблю,
Але не можу обійняти,
Коханою тебе назвати...
Завершив казку я свою.

Вона. Навіщо жити, коли смерть
Руйнує все, що ми будуєм?
Коли приходить ми не чуєм,
Коли іде, чуть кроку твердь.

Голос згори. Що народилось мусить вмерти.
Така є істина одна.
Чи вірно так? О, я не зна.
Але ця істина уперта.

Вона. Але так рано він помер.
Навіть, невстиг, щось розпочати,
Він тільки но навчивсь кохати,
Не бачивши життєвих перл.

Голос згори. Навіть сказати що не маю...
Ти права, він невинний був,
Він він до кінця і не збагнув,
Що Бог його вже забирає.

Їх непокоять лиш гроші та акції,
Бренди, реклами і зміни у рейтингу.
Нами керують не адміністрації,
А товстошкірі акули маркетингу.

Світ під рекламними максі-магнатами.
Вчать наші комплекси, думають слогани.
Лиш би кидали ми в сумки полатані
Купи непотребу, їхньої погані.

Манять фігурами, світять бігбордами,
Душать протести, ліміти, дискусії.
З ницими душами, з пиками гордими.
Люди, не вірте рекламним ілюзіям!

Чи спокійно спить поет
Чи ні
Думи іскрятся
В імлі

Думи поета, як зірка
Засяє і погасни
А то оживе знову-
Факелом фугасне

Не спить поет
Думою хворіє
Музою в думках
Він живе і мріє.

Про любов кохання
Багато проспіване
Стільки сердець закоханих
Стільки і омріяне.

Про любов кохання
хай поет співає,
про горе народне
хай не забуває

Могильник сонячного вітру – Місяць.
Йому Земля нагорне тіні доста,
над брамою небесною повісить
розлогі роги. Хай спочинуть кості

і табуни молодняку розмісять
Чумацький Шлях. Колискою для брості
хита натхнення клекоту на стрісі –
збагни – як лускає зима зі злості.

Вивужується в серпантинній ниті,
на днях відлебеділа, пісня скресу.
Душевний крик від снігу відшептали

шпаки. Ці чорнокнижники маститі
вчинили галас у зеленій пресі –
тепло вже так давно не лопотало.

22 Березня 2011

Дивлюсь у небо, в рай, в безмежжя,
В сліпу обитель душ людських.
Вперед ступаю обережно,
Роблю останній, мабуть, вдих.

Кидаю погляд у безодню,
Що піді мною простяглась.
Душа вже мертва, кров холодна,
І бачу Бога іпостась.

Стаю назад, вагаюсь ніби.
Який там Бог? Я Чорта син!
І власне "я" стає на диби,
А розум думає: "Кретин!"

На ранок тіло вщент розбите
Птахи клювали, дощ обмив.
Душа скалічена, убита,
Все проклинала той обрив.

Я знаю, що помру
Що зламаються крила
І знаю не зігріє
Моє тіло могила.

Стануть руки холодні
Мені очі закриють
Вперше ангели смерті
Свої двері відкриють...

Душу виймуть із серця
І загорнуть в долоні
Дикі демони з пекла
тепер я в їх полоні...

А мій ангел зламає
Об гріхи білі ноги
Віри більше немає
і нема допомоги...

Догорить в церкві ладан
Разом з ним і натхнення
Я не встиг попросити
В свого Бога прощення!!!

замалює на чорно ніч
жовту бурю у склянці соку.
і по правому з передпліч
місяць видреться в сон високо.

бо на лівому – спить печаль,
непотрібна і неосудна.
прихилилася до плеча,
і здригається, і марудить.

мародери з позадзеркаль
вигрібають останній мотлох.
чути, бачити, знати жаль.
тільки шансів немає жодних.

Аврагаму,
лікарю й піаністу

Руки музика поклав на рояль.
Очі заплющив, І тої ж миті
Долоні немов одійшли од зап’ясть
На дивну розмову з чорним і білим.
Ліва басила голосом Баха,
Переливом Зілоті права озвалась.
А за вікном партитуру на Пурим
Зливою й вітром зима догравала.
Пальма до шибки раз у раз припадала.
Може, хотіла хоч трохи зогрітись
Може, із нами музику слухать.
...Руки, мов птахи, з клавіш знялися –
Бах і Зілоті розмову скінчили.

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж,
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зіроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ.

Хоч вони потомлені -
Хай увись летять,
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять!

Намалюєш вічності
Мить ще не одну.
Чи не дивовижно це? -
Стріти знов весну,

Римувати пристрасно
Про бажань політ,
По стежинах звивистих
Йти у диво-світ...

Райдуги палітрою
Серця сторінки
Розмалюй, не зітре їх
Доля на віки!
2010-2011р.

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людськи клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Любіть Ірванця Олександра, поети!!
Як дядька, як батька, як неньку!!
Любіть його вірші і навіть портрети
Ховайте під ліжком маленькі!!
Любіть його вуса і чубчик любіть!!
І дим від його папіроси!!
В годину негоди і в радості мить!!
І навіть коли вас не просять!!
Поетко!! Якщо ти не любиш Сашка,
то знай не одному хлопчині
не стане в пригоді грудаста душа
такої скупої дівчини!!
Поете, ти можеш забуть імена
Тичини, Костенко чи Барки!!
Та вірші Сашка, як святі письмена,
Цитуй в оргазмічнім припадку!!
Повір не одна світова висота
Не буде тобою здобута
Якщо ти не любиш Сашкові вуста
І віршів смішні його букви!!
Слова Ірванця проникають у серце
Сильніше від запаху сала!!
Травневу баладу ,як ранішний секс
Люби!! І люби - Олександра!!)))

Барвінок обплітає викохані ружі,
А сива жінка все одно невтішно тужить.
Круки пообсідали трав’янисті луки
Отам, де сіяла рясні думки на сході,
Як соняхи, узяті небом на поруки,
Зростали, тішили надіями… Та й годі…

А нині лютий звір – навальна хуртовина
Задубне серце і напризволяще кине
Ті руки немічні і ноги неслухняні…
Зненацька підкосив небогу на дорозі
Не той пекучий біль,що в кров коліна ранить,
А той, що із душі піднятися не в змозі.

2011р.

Принаймні, тішуся, що це таки було –
О, як нечасто нам дано кохати!
Сьогодні стане вічним ремесло:
Любити зараз та завжди чекати.
Абсурдно довго лаю всіх богів,
Навшпиньки зазираю у майбутнє
Навіщо безліч залишав слідів
Якщо судилось стежку ту забути?

Лоскочуть спогади... Всміхаюся.
А ти? Чи зможеш справді не забути промінь?
Солодкими ще довго будуть сни,
Твоє обличчя згадують долоні.
І я не здамся – зникну у людві.
Вшаную спільний біль, що серце крає...
Це важко пояснити... Просто вір
І я чекатиму тебе з-за небокраю.


28.01.2011.

Образливі слова – набори літер,
Одними ними неможливо вбити,
Я не боюся бурі – то лиш вітер,
З міцним корінням буду далі жити.
Мої думки не розтривожуть грози,
Я йду вперед, прискорюючи біг,
Мета – не мрія, а дощі – не сльози,
Ти не плануй, а покажи, що зміг.
Якщо прийду, не буду зупинятись,
Якщо впаду – піднімусь в сотий раз,
В житті я звик без бою не здаватись,
Бо зміцнений атаками образ.
На всі удари захисні є блоки,
На всі мечі знаходиться броня,
Нам кожен день дає свої уроки,
Життя – учитель, ну а учень – я.
Мозолі творять, шрами прикрашають,
Сильнішими нас роблять перепони,
Незламний дух ніколи не зламають,
Таке життя. Жорсткі його закони.
Через вогонь, і воду, й труби мідні
Я йтиму далі, доки не прийду,
Здобудуть ті, хто дійсно цього гідні,
Я – зміцнений і я це доведу.
2010 р.

Я борсаюсь в постелі, повний вражень
Від віршів, сексу, польових химер.
Гидоту в носа капаю у ражі,
Дивуючись, як досі не помер.

Доксициклін ковтаю без надії,
Та, пишуть, що холера відступа,
Й первинний сифіліс, і ознак гонореї.
А в мене під очима біль тупа.

І твій дзвінок - чорти б його забрали,
Чекаю, не чекаю - вірний штам.
Гепатоксична дія,- хочу кави
І жінку, що відважна на «не дам».

Втікали роки, в'януло кохання,
Посохлим листям прикривали жаль,
Лиш поцілунок першого пізнання,
Метеликом роздмухував пожар..

Життя, плило і в морі потопало,
В сольоних водах никнули сліди,
Усе що любе згинуло, пропало,
Лиш у думках повіки будеш ти!

То прірва між нами, то - луки,
то - сонце, то - хмарище знов.
Лиш наші неприспані руки
щось знають таке про любов.

Їм клятв, обіцянок не треба,
і віршів не треба в альбом.
Та їхній знеможений трепет
і нам щось шепнув про любов

У темряві нічній літають мої мрії,
Отак кружляють не маючи мети.
Як їх спасти, куди їх понести,
Щоб не схопили їх не прохані злодії.

Чекатиму до ранку, на схід сонця,
Тоді схоплю її і дам їй сильні крила,
Щоб пташкою літала й вічно жила,
Я пригорну її і вилечу з віконця.

Таємна мрія понесе мене далеко,
Здолає гори, здолає всі моря,
У ясних променях побачу диво я,
Що крила приросли і я уже лелека.

Спущусь на дах, який давно лишила
І тут навіки відрубаю крила.

Я блукаю сумними алеями,
Тут немає людей, лишень тінь,
Все під ковдрою чорною сховане,
Відчуваю лиш шепіт терпінь.

Закриваю лице від неспокою,
На щоках витираю струмки,
Та вони мов вороння настирливе,
На шматки рвуть останні думки.

Може я від життя смертю схована,
І не я тут алеями йду,
Моя тінь ізливається з тінями,
У беззвучним тумані бреду.

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


она готова убрать жилище, поджечь жилище
в матриархате она готова возглавить тыщи

роман закрутит, роман напишет, с подвохом даже
и варит воду, а завтра, может, заварит кашу

наворожить она может насморк, суму с тюрьмою
сыграть на скрипке, сыграть на нервах - её родное

согреть ладони, пойти за рутой, сказать всю правду
сидеть в айнете, во сне метаться, одеться в prada

она способна зарезать словом, прихлопнуть муху
лапшицу варит - себе в тарелку, ему на ухо

она приносит разлад, немилость, успех, удачу
она полюбит, она поверит. она заплачет...

2011

Был август, море, крымский звездопад,
я был другой – зелёный, тонкокожий, –
и многое казалось невозможным,
что после стало в жизни наступать.

Теперь, когда «забыться» и «забыть»
отличны только на литраж и градус,
придёшь в себя и, памяти на радость,
считаешь полустанки и столбы.

И вспоминаешь: много лет назад
у девочки, которая любила,
была собака, старший брат, и было
ночное море, август, звездопад.

Ранкове місто в молоці туману,
Тролейбуси, мов заспані коти.
У таємницю вікон, як в екрани,
Хтось позолоту світла упустив.

В повітрі траєкторії сніжинок,
Розтанув сніг, немов вчорашній день.
Тролейбуси – заручники зупинок –
Із заздрістю кивають на людей.

А на зупинці вічність і чекання,
Годинників гучний апофеоз,
Надія циферблатів – це останнє,
Що досі тут сприймається всерйоз.

Осінні мрії – напнуті вітрила,
Несуться вдаль між вулиць, парків, площ,
І парасольки розправляють крила,
Ну ось, нарешті... Здрастуй, пане Дощ.
2000 рік

Яка могутня зброя – ніжне слово,
Промовлене так вчасно і неждано.
Яка любима пісня – колискова,
Яку співала матінка кохана.

Яке вразливе серце у дитини,
Що мріє про батьків своїх щасливих.
Яка ж душа відкрита у вразливих,
Які босоніж бродять під час зливи…

Як легко ніжним словом сповістити,
Що милість ваша в гідне русло ллється.
Як любо бути мамою й ростити
Своє дитя, що в щасті засміється.

І як важливо серце не розбити
Отій дитині, що прохає поміч.
Бо легше тому в світі любім жити,
В якому твої рідні близько, обіч.




Обіч – поруч, поряд; коло чогось.


11.03.2011

Ми - однакові.
Рожеві сльози - дощем.
Я і пелюстка.


березень 2011 р.

Гном, мов химера, прийшов хтозна-звідки.
Чуєш ночами цей тупіт під вікнами?
Поки я встигну торкнутися шибки,
Срібним дощем стане й в сутіні зникне він.

Всі квітники безнадійно затоптані.
З’їв весь горох. Спокушає смородина.
(Тільки клопи ще відлякують смородом).
Ближче підійдеш – тікає городами.

Торба за спиною – там білі бублики,
Ще інструмент із блискучими струнами.
Гном щось шука безнадійно загублене,
Грає сюїти, записані рунами.

Я через нього вже тиждень не виспана:
Шурхіт, і шелест, і вся какофонія,
Світле намисто навмисне скрізь висипав,
Щоб я збивала коліна потомлені.

Та проганяти його щось не хочеться.
Піде – пропала від тиші і спокою.
Це по секрету: ми просто з ним родичі.
Я… на мітлі… в небі ночі глибокої…

Рука тремтить.
Малюю мить.
Малюю вічність.

Рядки летять:
Мій сенс життя
Мовчить так звично.

Римую те,
Моє святе,
Моє солодке.

Роблю дива:
Мої слова
Міняють нотки.

Розгорну ніч.
Мовчиш чи спиш?
Мене не чуєш…

Раптовий крик.
Мій сон вже зник?
Мабуть, не сплю я…

10/01/2011

Весна! Весна! Веснянками
Злітає і цвіте
І сіє сонце ранками
Проміння золоте.
Дзвенить блакитний березень
В струмочках надстрімких,
В проталинах, на вересах,
На пролісках ламких.
Веснянохід. Хоругвами
Пливе перістість хмар,
Веселками приблудами
У проблисках стожар.
Весна! Весна! З веснянками
Вертають журавлі
І гімн співають ранками
Заквітчаній землі.
А сонце оберемками
Дарує світ-тепло,
Що травами і зелами
Навколо проросло...
Весна! Весна! Веснянками
Злітає і цвіте
І сіє сонце ранками
Проміння золоте...

Застигло серце в бурштині,
Весь час ввижається мені:
То казка ночі, шепіт снів,
А то пе-ем кохання-спів,
Подяка, шана і коменти -
Найкращі творчості моменти.
Злилася з кріслом у екстазі
Та "Фастум" зніме біль у тазі.
Затерпло тіло у чеканні -
Чи комп зізнається в коханні?
Нехай в житті що крок аврал
Та я шукаю ІДЕАЛ!
Мужчин так мало на планеті
То пошукаю в інтернеті.
Бач, аватарка в всій красі!
Куди там бабі тій нозі?!
А в мріях... вимкнути екран,
щоб оцінили ніжки й стан...
Та в кожній шафі свій скелет,
Іду на світло, крапка, net.
22.03.2011 р.

Сняться часто знову
Вечори казкові, -
У саду вишневім співи солов'їв.
Розстеляє скатерть,
Як на свято, мати,
І до столу кличе дочку та синів.
Як світанок чиста,
Мама урочисто
Кожному в тарілку порівно кладе.
Страв її смачніше
Смакувати більше
Не виходить дітям у житті ніде.
Вітерець колише
Біля хати вишні,
Квітнуть срібні зорі в темних небесах.
Веселяться діти,
Що в вишневім цвіті,
Як в снігу зимою, мамина коса.
Мама любить пісню
І ми дружно, звісно,
Змушуємо слухать нас вже солов'їв.
Крає серце смуток,
Що у снах вернути
Зрідка удається до дитинства днів...