Шумлять промовці у столиці,
кипить словесная війна.
А трохи далі, у глибинці,
дзвенить лиш тиша вікова,
лиш вітер не дає спокою
вершинам верб у далині.
І вигинається дугою
та й припадає до землі
колосся золотих ланів.
(2007)

НИКОЛАЙ НЕКРАСОВ

В столицах шум, гремят витии,
кипит словесная война,
а там, во глубине России –
там вековая тишина.
Лишь ветер не дает покою
вершинам придорожных ив,
и выгибаются дугою,
целуясь с матерью-землёю,
колосья бесконечных нив...
(1857)

Мадрид – темпераментний, пишний
зайд різних не дуже любив.
І тільки каштановий Київ
всіляких чужинців пригрів.

Париж – розвеселий, щасливий –
всій Франції допомага’.
І тільки каштановий Київ
країну свою обкрада’.

Софія не всілась на шию,
Болгарії не заважа’.
І тільки каштановий Київ
податки, як шкури, здира’.

Рим – вічний, розкішний і сивий
народ свій кругом прославляв.
І тільки каштановий Київ
все ж патріотичним не став.

Можуть Берлін чи Афіни
велич держав показать.
І тільки каштановий Київ
столицею важко назвать.

Мамо, мамочко , матусю!
Тобі низесенько вклонюся ,
До неба рученьки зведу
За тебе я, голубко, помолюся!

За ласку й доброту твою безмежну ,
Що лине від фіалкових очей
Віддаю любов тобі лише належну
За втому від недоспаних ночей.

І руки, пахощами квітів вкриті,
Цілувати буду я щодня.
Нема ріднішої на світі
За тебе, зіронько моя!

Сліпоту мою умієш лікувати ,
Навпіл горе поділяти.
Повік я буду вірити й бажати -
Для тебе миру біля хати!!!

Ти, немов наркотик ,якого потребує тіло -
Воно горить, скрипить, неначе двері заржавілі.
Руки крутить ломка вміло,
І розум ніби в божевіллі.

"Мурашки бігають" по шкірі,
Коли думка поряд з тобою
Я ввесь час живу в зневірі
І борюся сама із собою.

Чому? Чому ти заборонений для мене?
Де ж той ключ знайти, що знов поверне
Хвилини щастя, мов пилок, п'янких?
Як ? Як повернутися до них???

Що у світі є кохання? -
Безмір радості, ніжності, чи , може, то лише страждання?
Буває й так ! По- іншому також буває,
Але воно ніколи не вмирає...

Живе кохання те, собі живе, й не знає горя
Аж раптом де візьметься гірка доля :
Вийме з піхов меч залізний,
Зведе на нього погляд грізний,
І підло нищить, б'є , кусає,
Неначе зла собака лає

Кохання те беззахисне і ніжне -
Тремтить і плаче грішне
Біжить, тікає на край світу
Шукати на питання та й отвіту:
"Як мені щасливим стати
І кайдани долі розірвати?"

Відповідь шукати можна всюди,
Та її не мають ані боги, ні люди,

Бо закон життя складніший всього -
І краще й не пірнати в нього!

Зорепадом з небес сипонули літа,
Сріблим сяйвом упали на коси.
Постелилась до ніг ця пора золота
І туманом лягла на покоси

Трав в лугах запашних, де світанки в імлі
Поклонялися Сонцю і Світлу.
Недаремно прожите життя на землі
Другу юність дарує, де літо

Медоносними квітами зронить росу.
Солов"єм забринить на світанні.
Закарбує у час незрівнянну красу
Твоє перше кохання й останнє...

Казак лихой мой, не тревожься,
И думы в стаи собери.
Давай на время мы отложим
Печали нашей до зари.
Попридержи "коня гнедого":
Не то - порвёт он удила...
И на пути всего Святого
Доделай прежние дела.
И, как всегда, в сюжете сказки
У рыцаря есть три пути:
Иль потерять коня "в завязке",
Иль голову себе снести...
Но есть удачная концовка:
Он встретил мудрую принцессу -
Судьбу свою устроил ловко
И разыграл удачно пьесу...

Чекай!
Валерiй Гребенюк
..... I
--Ти чекай! Повернусь на твiй ганок!
Попри смертi усi-- мам'ятай,
Обернусь я тобi у свiтанок!..
Тiльки щиро на мене чекай!
.
..... II
--Ти чекай у весни на порозi,
Де природи барвистий розмай,
Назбирай первоцвiтiв у полi...
Та й надвечiр на мене чекай!
.
..... III
--Ти чекай, коли спека надворi,-
Хоч би хмарку на небо бодай!..
Коли душать вже вiдчаю сльози,
Неухильно на мене чекай!
.
..... IV
--Tи чекай, коли лютi морози...
Що навколо метiль... Не зважай!
I недоля стоїть на порозi,
А ти вперто на мене чекай!
.
..... V
--Tи чекай, коли смерть зазирає
З гiркотою у душу -- за край,
Та й самотнiсть тобi обiцяє!..
Крiзь зажуру i сльози, чекай!
.
..... VI
--Не зважай, що усi не чекають:
Мої рiднi, знайомi ... Нехай !..
Ти не зраджуй своєму коханню,-
Усим серцем на мене чекай!
.
..... VII
--Tи чекай в день жалоби на прощi... *
Не запалену свiчку -- вiддай!
Хай вже безлiч людей на погостi, **
А ти звiсток вiд мене чекай!
.
..... VIII
--Дочекайся!.. Хай всi перестали!
Зберегла ти мене у душi,
Ти стомилась чекати, та знала:
Повернусь я -- на докiр усiм...
.
.....IX
--Tи чекай!.. Повернусь на свiтаннi,
У барвистий розмай -- навеснi...
У найдовшому, в свiтi, чеканнi
Прокладала ти стежки менi!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105081181

Ты - мой ангел, и демон мой,
Мой хранитель и искуситель!
Странник, путник и домовой,
И коварнейший соблазнитель!

Ты - со мной, ты - во мне всегда!
Не нужны мне теперь печали.
Унеслись пустые года -
Появились манящие дали...

Я иду по песку босяком,
Я сижу под пальмой с кокосами...
На коня, взобравшись верхом,
Путешествую ранними росами...

Диво дивное мне привиделось -
Я не стала в нём сомневаться,
Не спугнула и не обиделась -
Поняла, что стоит отдаться!..

У любові немає кінця і початку,
І умовностей також немає.
І вона не приходить в якомусь порядку -
Незалежно від чогось триває.

На світанку розбудить тебе промінь сонця -
Він до тебе з любов'ю пробився.
Дощик краплей впаде на твоє підвіконце -
Він з любов'ю до тебе з'явився.

Розквіта мальовнича природа країв -
Все буяє довкола з любов'ю.
Сумний шепіт і лоскіт зелених гаів
Нагадає кохання солов'є.

Моє дитинство загубилось у нарузі
отої злої - до нестямності - війни,
коли приперта до сирітської стіни,
я німо танула у табірній окрузі,
в снігах дочасної людської сивини.

Як перші іграшки згубилось моє ймення,
коли нелюбою пожадливим рукам
була присуджена, і ті, не знавши страм,
щодня калічили мене в червоне сім'я.
Та до любові я тягнулася і там.

Ця невтамована любов крізь повну міру
нещасть, підмін моєму втраченому «я» -
у лабіринти відчаю і забуття
несла у знадливому мерехтінні віру,
і в кожнім дзеркалі волала з відбиття.

Волала широко відкритими очима.
На фото в дівчинки трирічної вони -
шукають маму крізь концтабору дроти…

Моя онучко, глянь, це я - іще Христина,
Я теж була колись маленькою, як ти.

1998

Поїзду врешті насниться Харків, а поки –дартс, станції, мов мішені.
Перші подряпини квітня,
провідник по-вітчизняному злий,
жінці на нижній полиці сняться дощі і леопарди,
потім школа,
вона заграє з хуліганом із задньої парти,
далі інтимне.
Жінка вросла у полицю, наче корінь женьшеню.

Ти навіть не повертаєшся,

по-дитячому тулишся до вікна,
перед тобою весна,
зліва-тамбур.

Ти навіть не повертаєшся,

я, як, зрештою, і цигарки,
мнусь у твоїх кишенях.
Вагони – єдині, хто спить попарно.

Місця навколо важкі, мов заспокійливе санітара.

Ти навіть не повертаєшся,

губишся у собі, наче життя у операційній,
кажеш: якого чорта,
все в нормі,
це більше відпустка,
жодного карантину,
звичайно, холод, вітер і жах, але це не суцільно.

Провідник погоджується: якого чорта,
все в нормі,
поїзду врешті насниться Харків
через п’ять годин і тридцять одну хвилину.

2011

певно деревам сняться цукерки тому що дерева це дитинчата
їм сняться цукерки навіть коли ніч мов підбитий танкер заливає нафтовою чорнотою
коли капітан мовчить бо капітан повинен мовчати
згідно з уставом ніколи не збиратися навіть по двоє

коли берези
троянський кінь
дуби
Ахіллес
а решта
дрімуча Троя

певно і духи що вкручені в ці дерева повинні деревам наснитись
бо провінційні ліси зі своїми казками більш потойбічні за Прованс
більш потойбічні навіть за серце що змушене буде назавжди спинитись
як зупиняється транс

2011

дівчинка яка ніколи не співала у церковному хорі
вона до
осточортіння збирала листя
себе
недоліки
і їй особисто Моцарт
відшаровуючись від
леза іржавих колій
заточував реквієм за недопалки

і не прокидаюся так
перекидаються мов стовп
міняючи напрям руху
сузір’я
і розташування строф

загинаючи пальці життя до
збочення у
трудодосвід

і так по-монголотатарськи ламає ребра що
з тебе досить

допоки тебе набивали зірками лузаними наче насіння
допоки ти у сирій землі перетворювався на квіти
дівчинка ховалася від цього насильства
шість днів не співала а сьомому взагалі відмовлялась вірити

2011

Спи, моя Іриско,
cпи, моя солодка.
Люляють колиску
зіроньки-стокротки.

Птаха білокрила
горне пташенятко,
вушками накрила
мама зайченятко.

В порості ліщини
дрімки ловить лиска.
Спи, моя дитино,
спи, моя Іриско.



2010 р.

Скільки воєн вже було,
скільки їх ще буде?
Скільки люду полягло
на шляхах облуди…

Як згора земля до тла
і кружляють круки –
в чомусь вигода була,
хтось тут гріє руки.

У війни єдина суть,
напрями типові:
статки декого ростуть
на невинній крові.

По війні за сльози вдів –
слава Перемоги.
Потім тисячі разів
ними витруть ноги.

Золотий тілець завжди
з Молохом товариш –
лозунг кинуть,
ну а ти кров’ю отовариш.

У боях собачих псів
стравлюють двоногі.
Війни – гра багатіїв,
а воюють вбогі.

Життя від розуму чи розум від життя.

Спокон віків таке ведеться.
Що розум для життя дається.
Без нього жити не вдається.
І рахуватись з цим прийдеться.

Хто хоче жити той спасеться.
Знайде свій шлях і розбереться.
І розум внього десь візьметься.
Чи чужий, чи свій знайдеться.

Пристосуватись доведеться.
Таке життя і так живеться.
Інакше все життя зведеться.
Бо цей закон усіх торкнеться.

Без розуму гніздо не в'ється.
Де кожен птах чомусь несеться.
Знає що де і як береться.
Якщо ще доля посміхнеться.

Обставина на лад складеься.
То успіху певне добьється.
Діток зростити удається.
Покликання своє прийметься.

Життя розводити прийдеться.
Для цього жити доведеться.
Для цього життя дається.
Хоч не відомо де береться.

Яким чином пізнається.
Що з початку видається.
Чи розум від життя візьметься.
Навряд чи хто з цим розбереться.
Хоч демагогія ведеться.

Надмірність в негаразди преться.
На зло ймовірно обернеться.
І горе від ума приб'ється.
Принаймі вже до цього йдеться.
Життя загрозі піддається.
Та не від розуму здається.

7.05.11. В. Назаренко.

Примітка.

Весна від сонця прибула.
Тому природа ожила.
Та абрикоса розцвіла.
І трудиться на ній бджола.

На багатьох квітках була.
Пилок зібрала, мед взяла.
У вулик швидко віднесла.
Все зробила що змогла.

Щоб сім'я в добрі жила.
Діток побільше розвела.
Силу велику набула.
І наш добробут підняла.

То ж приклад гідний подала.
Щоб праця першою була.
І українські всі діла.
В належний рівень привела.

22.04.11. В. Назаренко.



Мерзота.

Скільки кожен гріхів має.
Ніхто толком знать не знає.
На гріхах бізнес процвітає.
Церкви будує й відкриває.
А потім в них гріхи знімає.
І знов грішити починає.

Попів це все задовольняє.
Їх це годує й напуває.
Збагачує і величає.
Лохів в цім світі вистачає.
Церква над ними владу має.
То ж всіх гарненько обдирає.
І на бога все звертає.
Мов він до цього спонукає.
Гріхи інакше не прощає.

А Україна вимирає.
Від своїх гріхів конає.
Невже ніхто не помічає?
Що нація народ втрачає.
І лицемірства вистачає.
Як дехто в церкву завітає.
Гріхів своїх не сповідає.
Лише очиститись бажає.
За совість навіть не згадає.
Провину явну не признає.
Хоч що накоїв добре знає.
Відповідати не бажає.
Та ці гріхи бог не прощає.
І пекло на таких чекає.
За потомство теж подбає.
Сатана не прозіває.
Бо практику достатню має.
І своїх не полишає.

27.04.11. В.Назаренко.

Свято це чи день жалоби.

Колись фашизм перемагали.
День перемоги святкували.
З тих пір про це не забували.
Кожен рік цим хизували.
Себе при цьому вихваляли.
Та нагороди виставляли.
А правду-матінку топтали.
Брехнею факти прикривали.
Безстижі інтереси мали.
Та істину з-за них ховали.
Жахи трагедії зібгали.
Свою мерзенність прикрашали.
Головотяпство гримували.
Щоб за нього й не згадали.
Як друзями фашистів рахували.
Та їм всіляко підсобляли.
Коли війну ті розв’язали.
І в цьому їм допомагали.
На Польщу залюбки напали.
Прибалтику окупували.
Народ свій всяко катували.
А за безпеку не подбали.
Не думали і не гадали.
Який їх друзі задум мали.
Та у штани понакладали.
Коли союзники напали.
Та під Москвою вже стояли.
Народ тоді під кулі гнали.
Життя чуже не шкодували.
Загиблих і не рахували.
За свою шкуру тільки дбали.
Горя народу не сприймали.
Коли від німців утікали.
Все нищили та забирали.
Щоб люди з голоду вмирали.
Чи окупантам слугували.
А поті їх за це ж карали.
За зрадників тоді вважали.
Та до Сибіру відправляли.
Такі безчинства витворяли.
Ось так з народом поступали.
Жалю за ним не проявляли.
На своїх все зло зганяли.
Бо німці це не дозволяли.
Та під Москвою все ж застряли.
Морози сильні лютували.
Активність їхню всю скували.
Тоді ж їх і в полон побрали.
Отак Москву і врятували.
Інших союзників надбали.
Та допомогу від них мали.
Оговтались, вже воювали.
Народу гори там поклали.
І всю війну лиш цим і брали.
До наших днів не всіх ще поховали.
А скільки їх було-це приховали.
Населення теж кучами втрачали.
Жахливу перемогу взяли.
Людською кров’ю поливали.
Недбальство злісне відмивали.
А перемогу святкували.
Не всі що добре воювали.
Кращі життя своє поклали.
А й ті що , що лиш за себе дбали.
Під кулями не побували.
В спец загонах загороджали.
Чи десь когось охороняли.
Досить умовно воювали.
Така ось правда щоб всі знали.
За що життів скільки поклали.
Німці поразку обміркували.
Жили, й надалі процвітали.
А ми як дурні вимирали.
Та перемогу святкували.
Не посилай нам більше бог.
Таких жахливих перемог.

31.03.10. В. Назаренко.

Написали ми білим чорнилом
Кольорове своє життя.
Перемішаний мед із полином -
У минуле нема вороття.

Смак солодкий гіркого лимону
Поселився навік на вустах.
Ніч мине, залишивши з тобою
Світ зірок на моїх руках.

Самотою один у натовпі -
Той безслівний твій тихий крик -
Ти пройдеш і скажеш, що жаль тобі.
Бо втрачати щастя не звик.

Чем кровавей родина,
тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы,
тем пышней парад.
Выползла из логова
ржавая держава,
Вызверилась бельмами
крашеных наград.

Плещутся над площадью
тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике
плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры:
"Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами
всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!

Збиває вітер яблуневий цвіт
І пелюстки дощ топить у калюжі,
Як і тоді – у вісімнадцять літ,
Коли плин часу був мені байдужий.
Коли здавалась вічною весна
І не просило тіло відпочинку,
Коли меті віддатися сповна
Завадила негідна поведінка.
Коли байдужість до всього і всіх
Жила в душі відверто і наївно, -
Я рахувати пелюстки не міг
І був я не такий багатослівний…

08.05.11.

"Колись світанки сірими лисицями
В полях тинялися зацьковані і злі,
А хлопці, як з дівчатами, з рушницями,
Обнявшись спали на сирій землі"
Володимир Булаєнко (1918-1944)

"А все-таки жаль: иногда над победами нашими
Встают пьедесталы, которые выше побед"
Булат Окуджава (1924-1997)


Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордім Памірі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
Та ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Нам передав».
Тож завше з тобою
На всіх п'єдесталах -
Поруч герої,
Що вічністю стали!

Пародія

Шкода, що вуж аж до півночі спить
(Бо як раніше – диво!)
Щось про обітницю кажете? Цить!
Ще й постелила криво?

Дайте корону – впаде ще, на гріх.
Пара з купелі – вгору…
Ви роздягнулися – курям на сміх!
(Усміх ховаю в штору)

Сльози на віях розмазали туш,
Вибач, якась я дика…
Що то під ковдрою колеться, вуж?
… Жаль – то твоя гвоздика.

7.05.2011

Замшілий зруб згубивсь у цьому лісі.
Замулилась криниця, зацвіла
(Копалась не на вигоні села!).
Людьми забута ніби постарішала.

Відколи не раділо в ній цебро,
Краплинки не світилися ранково,
І партизан не прихиляв чоло,
І зшерхлих уст не витирав рукою.

Літа, літа...
Застоялась вода.
Нема вже тих, хто чистили і дбали.
Жили відважно і відважно впали...
Криниця ж їх і досі вигляда.

Нет, она тебя не обманула,
Горькая невольничья судьба.
Окружив штыками караула,
Заклеймили именем раба.
Эшелон перед дорогой дальней –
Разве ты забудешь этот миг?
Разве ты забудешь крик печальный,
Безутешный материнский крик?
Горький хлеб чужбины. Муки ада.
Неумолчный зов земли родной.
Рабский труд. Колючая ограда.
Холод лютый смерти за спиной.
Но жила мечта средь униженья,
Словно пташка в небе голубом,
А в душе всё шло и шло сраженье
Между человеком и рабом.
А в душе твоей хранилось свято
Всё, чем жил и дорожил в былом:
Мать родная, дедовская хата,
Сад весенний, речка за селом.
Ты войной безжалостной отмечен,
На чужбине годы отсчитал,
Навсегда остался человечным,
В рабстве был, а вот рабом не стал.
Видно, твоя память крепче слова.
От душевных ран неизлечим
Ты молчишь над памятью былого.
Мы с тобою вместе помолчим.

Ти можеш загрузнути в цьому життєвому циклі
тоді, коли я буду десь на просторах Тоскани.
Мені не подзвониш, як завжди. Ну що ж, я вже звикла,
що в тебе на місяць вперед заготовані плани.

І стоси паперів тобі будуть знов арбітражем
в той час, коли я пакуватиму тісно валізи.
І глянеш з-під лоба, як завжди. Ну що ж, я ще скажу,
та тільки, боюся, тоді буде надто вже пізно.

Я сяду в літак, в стюардеси замовлю мартіні
тоді, коли ти усвідомиш, що тиснеш на рани.
Пром́овчу, як завжди. Ну що ж, ти вже вкотре невинний,
а я просто знову самотня в просторах Тоскани.

Огризнулась війна злим оскалом епох,
Як до авіабомби наблизились вдвох
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак.
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

Каже старший малому: водою зливай,
Я «болгаркою» мідний стинатиму спай.
Закипіла робота – звичайний процес,
Буде чорний метал і обарвлений теж.

Пролежала в землі смертоносна стріла
І у собі потугу страшну зберегла,
Лиш у черево їй сніп іскринок проник,
Доля зла показала трудягам язик.

Горобці перестрашені миттю знялись,
Затряслася земля і гойднулася вись,
Стогін, кров…О якби можна наново мить
Іншим чином удруге прожить.

Виглядатиме довго ще страх із імли.
Замість бомби до ґрунту ті двоє зійшли
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак...
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

07.04.11.

умеет ли кто-нибудь жить?
да так, чтобы не было больно,
да так, чтоб с улыбкой довольной,
чтоб меньше хотелось курить?

умеет ли кто-нибудь так,
чтоб просто любить и не плакать,
чтоб пофигу дождь или слякоть,
чтоб чувства смеялись в стихах?

а знает ли кто-нибудь, где
достать всевозможное счастье?
с открытыми окнами настежь
своей улыбаться звезде.

расскажет мне кто-нибудь, что
мне сделать с тоски фиолетом?
нормально спать перед рассветом,
снотворных не пить перед сном?

умеет ли кто-нибудь жить?
чтоб без алкоголя и дури,
как глория в "контражуре",
кто сможет меня научить??

2011

Серце до серця. І нота червона
Витекла з вуст, як вода.
В позі близького мені ембріона
Нині лежу, молода.
Вишита білою ниткою постіль
Наші не гріє тіла.
Нотою стислою вилетів постріл,
Залишки взявши тепла.
З відчаю слово пiдступне, уперте,
Зводить усе нанівець.
Знову в мені лиш бажання померти,
Стати, немов камінець,
Жити якщо, то в маленькій хатинці,
Там, де не буде твій ліс,
В постіль лягати твою наодинці,
Нарізно і горілиць.

2011 р.

Ненависть в огненних шатах,
потвора ця – пеклом породжена.
Від крові – червона дата,
у війн також є день народження.

…На фронт! – все гудуть ешелони.
Мовчать безіменні могили…

Вона визрівала ще в «лоні»,
а двоє – вже нею снили.
А їм вже була жадана
(зіткнути лобами народи!) –
двом ідолам,
двом тиранам
звірячої, звісно, породи;
перевертням двом доморощеним,
що долі метали, мов «кості».
Не буде в цій грі переможених…
Не буде в цій грі переможців…
Криваві прислужники смерті,
клястимуть вас ваші ж нащадки!

…Скорботі в трикутнім конверті
нема ні кінця, ні початку.
І борються: славне й безславне.
І молиться мати за сина…

Ще прийде дев’яте травня!
У війн також є день кончини.

2008

Чую , приходить на вшпиньках весна~
Бачу краплинки й калюжі,
Жду, що ще прийде й до мене вона,
В серце моє не байдуже!

Прийе, ще прийде,у вириї днів
Вдарять громи, мов гармати,
І розіб'є меланхолію снів,
Сила весни. Вірю свято!

У кольоровому колі пісень,
Пташки зів'ють хороводи,
Сонцю всміхнеться - ізнову щодень!
Зникнуть сніги! Бурлять води!

Прийде, ще прийде, у вирії днів,
Вдарять громи, мов гармати
І розіб'є меланхолію снів,
Сила весни. Вірю свято!

Зібрала сумки і пакети,
Друзів , родину-попрощатись.
Прийдетьсяж їхати далеко .
Не знати вже коли побачимось .

І була радість , бо є віза ,
І сльози , бо лише хвилини
Залишились для дочки і сина .
А дальше-роки на чужині .

В думках лунало безперервно ,
Що це є тільки тимчасово
В родинному теплі перерва .
Ми все ж побачимося знову .

А дальше кожному дорога .
Кому з асфальтом , а кому грунтова .
У серці сильна віра в Бога ,
Що час не буде текти довго .

Залишилися вдома діти .
Тепер лише по телефону
Все пояснити треба вміти .
І тільки позитив в розмовах .

Зміни усі ідуть на краще .
І відстань зближує невпинно .
Тепер хватає на хліб з маслом
Ще й відкладається в корзину .

Та ось вже помінялись смуги .
На зміну білій прийшла чорна .
Почулось з того кінця трубки
Вирішуй все сама як можеш.

Раптово зникли усі друзі .
З”явилися нові закони .
Серце забилося в канфузі ,
Рахуючи всі забобони .

З”явився зчуженілий батько ,
А мати-у десятках євро .
Дитиною вже залишатись хватить .
Тепер потрібно жити хитро .

Шукай до кожного підходи ,
Постійно змінюй маски .
А в якості своєї нагороди
Хоча чужої , але крихту ласки .

На що списати всі невдачі ?
У всьому винна заграниця .
Чуже ми трохи краще бачим.
Своє згубили на полицях .

Тепло родинне проміняли
На сотню євро вже потертих .
А на дорогах позалишали
Любов ,що завжди усе стерпить .

Сім”я – про це усі забули .
У рідній хаті стаєш зайвим .
Лишився сухий розрахунок ,
У всьому бути тільки крайнім .

А хто сказав , що час лікує ?
Що на свої місця все встане ?
Постійно нас життя гартує .
І все назад не поміняєш .

Полк пробивается из окруженья,
Рядом идут обречённость и вера,
Воля к победе и самосожженье,
Холод отчаянья, пламя примера.

Силы и нервы давно на пределе,
Мало бойцов – их ряды поредели,
Но не выходят они из сраженья.
Полк пробивается из окруженья.

Держится полк на последнем дыханье,
Ни сухарей, ни гранат, ни снарядов…

Вот и толкучка. Толпы колыханье.
Новое время и новый порядок.

Полк до реки прорывается лесом,
Раненных в лодку. Знамя туда же…

Парень товар разложил под навесом.
Здесь боевые награды в продаже.

Полк, огрызаясь, отходит на Бахмач,
След свой кровавый он тянет по травам…

Делай свой бизнес. Деньги не пахнут.
Сколько в валюте солдатская «Слава»?

Среди измятых правд, дешёвых полуистин
Моей судьбы итог рассеется во мгле:
Прожитый нынче день, беспланово расхристан,
Грустит о сотнях дел дождинкой на стекле.

Средь тысяч мелочей: сказать-убрать-погладить –
Не хватит мига вновь на очень важный взгляд.
Но нечто влезет в жизнь, чтоб что-нибудь изгадить,
А порченых минут не отмотать назад.

И вовсе не со зла, а просто лишь бы к слову,
Мир будет смаковать огрызки полуправд,
Ведь ветер не зерно, а лёгкую полову
Швыряет в щели ртов, открытых невпопад.

Но не устану я твердить себе упрямо:
Упавшее зерно когда-то прорастёт,
Находит же свой путь, сдвигая горы хлама,
Тот истины росток, что мир влечёт вперёд.

Я льотчик у третім коліні
Із хмар випливаю мов з тіні
Піді мною мчить Арадо*
Щоб зруйнувати моє гніздо

Даремно стережуть Мессершміти**
Їм мене ніяк не спинити
Із хмар пірнаю в піке
Вдача мене здожене

Прошиваю кулями дно
Вибух розрива Арадо
Закручую мертву петлю
Зламавши шию йому

Хмари сховають мене
Смерть мене не знайде
Очунявся один Мессершміт
Кинувся мені у слід

Кручу літаком і верчу
Відчуваю, що ніяк не втечу
Другий вийшов мені наперекір
Я захлинувся в власнім огні

Дірками вкрилось крило
Пірнаю кудись на дно
Гасячи німецький гонор
Прошиваю Мессершміту мотор

Розкручуюсь, йду на таран
Тільки б спрацював мій план
Лунає знову вибух у небі
Не впустив ворогів я у двері

2011

Та док ми будемо терпіти
Ярмо чужинське, скільки ще?
Чи волю знищено ущент?
Чи ми рабів покірні діти?

Віки неволі і хули,
А чи рука старшОго брата,
Що перевтілився у ката,
Вуста для правди нам стулив?

Чом волелюбство наше в тлін
Переродилось, чом зміліло?
Ми досить наймитами скніли
Не лиш в чужих – своїх краях.

Ніколи більше на поклін
До ворогів іти не будем,
Ми не раби – ми вільні люди
На рідній, батьківській землі!

Коли нарешті ця земля
Вже зродить свого Вашингтона,
Аби чужинськії закони
Не диктували нам з Кремля?!

Коли прозріють "гречкосії"
Й зірвуть полуду із очей?
Реальність ця мене пече -
Нема ще в нас, нема Месії...

Та вірю я в прийдешній день,
У волелюбний дух, що скресне,
І завітають знову весни
На землю віршів та пісень!!!
2010р.

Була з ворогом лютим
У жорстокім двобої
Перемога здобута
Дорогою ціною.
Тож не треба щосили
Вам про неї волати
На охайних могилах
Незабутих солдатів.
Не потрібні знаменам
Ваших правд перекрої, -
Знає всіх поіменно
Україна героїв.
Дайте кожній родині
Постояти в скорботі
По усій Україні
Брат від брата не потай.
Януковича свиті
Не потрібно надалі
На терези ложити
Наші спільні печалі…

07.05.11.

Пробачте!.. Я брехати не могла,
Бо зорі вже були низькі і ранні,
У серце вкоренилась ковила,
І Ваша фраза… З болем… Та, остання.

А травень ворожив комусь любов,
Як жаль, що нам її не розділити…
Я Вам сказала все без передмов,
І ми тепер залишились у квитах…

В зіницях відмальована печаль,
І дика пустка всотує надії.
Це просто травень сяде за рояль,
Та клавіш доторкнутись не посміє…

І час пройде… В безодню, наче дощ.
Пробачте!.. Я ж по-іншому не можу.
Ми з Вами розминулись поміж площ,
Де травень щастя іншим наворожив.

Так коротко про те, чим я живу.
Мені тепер вже так не написати.
Як сонце закотилося в траву,
Мов вітер взявся хмари розчесати.

Як слово «так» на пошепки моє,
І далі лиш відлуння безпорадне.
А ти мені сказав, що ти ще є,
Хоча я не сказала, що я рада.

З великих літер більше не назву,
Пробач, що я усі відкрила карти.
Так коротко про те, чим я живу…
Так просто вже тоді, коли не варто.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

Якщо пить багато вина,
Буде море по коліна.

Якщо випить сливовиці,
Море стане по сідниці.

А додати крушовацу,
В морі краще не купатись.

Башка Вода – добре пити;
В місті Сочі – гав ловити;

В місті Ніца – одна пиха.
Нема грошей – ще не лихо.

Нема грошей – все ‘дно п’ємо,
Самогону наженемо,

З’їмо сала та цибулі,
Нашим злидням дамо дулі.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

В кожному Вавілоні має бути свій божевільний для повноти картини – конче хтось має бути ним, якщо навіть такого і нема насправді.
Василь Земляк «Лебедина зграя»

Зазвичай блукати там, де тільки заманеться
(Що взяти з того, в кого не всі дома?),
Зійшов Корній на гору край села
І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує.
«Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.-
А де ж обіцяні хліб-сіль?»
«Та ж хліб ми вже здали.
А сіль чомусь не завезли в сільпо».
«Жиди і комуністи є?
«У Каневі жиди. Мабуть, чули про Арона?
Той, що стриже довколишніх селян».
«А комуністи?
«Усіх на фронт забрали.
Ковалів Іван на танк змінив свій трактор...»
«А, може, хтось-таки лишився?»
«Як так вже хочете, щоб був хоча б один,
То ось він перед вами».
«Ти комуніст?»
«А чому б і ні?»
P.S.
Втрамбованого в грейдер,
Зачувши вперше стрілянину,
Знайшли Корнія грищенці.

Хтось ніби приклав долоню до серця
І поділився своїм теплом...
А мої, ті ж, незмінні емоції
Мені диктують палітру знов:
Той же вечір. Чийсь доленосний крок...
І про своє.
Про сумне.
Те ж само...
Пролунав телефонний дзвінок:
"Я тебе чую... Не сумуй!
Твій Янгол"

27.04.11 22.34

Ну от і старт вже майже на порозі,
Ще вальс - і все - На лінії стою.
І стиха віттям шелестять берези,
Вони чекають на мою Зорю.
Стрічають долю, щиру, мов світанок...
Я - вірна серцем, хоч згорю до тла!..
Я віднайду, поки настане ранок,
Свою Зорю... - Я буду не сама!..
Маленький фініш... й величезний старт.
Все, що прожито, хоч чогось-та варте!
Воно ж засяє над усім життям!
Зіб'є з дороги, що веде у смуток,
І поведе, де Щастя цілі миті...
Без ЧАСУ ПРОСТІР...
і мовчання - теж СЛОВА!

03.05.11 22.52

Спокійна ніч. Але чомусь не спиться...
Душа шукає спокою в собі,
І зв'яже знову літо час на спицях -
І знов порветься на отій добі,
За середину, по обіді літа
Здригнувся світ і відхилилась вісь.
Чого б не сталось? - Але тої миті
Було усе: від подиву - до сліз!
Я відстанями бігла по добі,
По полотні, що зв'язане на спицях
Руками Всесвіту, немов собі...
В спокійну ніч, коли душі не спиться.

01.05.11 22.24

Є ті слова, якими б лиш мовчати,
Аби сказати все достатньо чесно
Перед собою...

Є ті слова, якими лише мовчати,
Бо звуки для них не придумані -
Лише емоції...

Є ті слова, якими вчусь мовчати, -
Так, сліз й на мить не зупинить
Словами...

Є те мовчання, котре почує Рідна,
Одна душа. За кілометри звідси.
І зрозуміє...

Є та душа, котра прийме мовчання,
Яке не сплутаєш з фальшивими словами.
І помовчить з тобою...

27.04.11 22.22

Сад заколисаний спить під молитвою,
Стиха зітхає душа...
Смуток чомусь заважав навіть дихати.
Смуток її не лишав...
Мільярди секунд поселились в Галактиці -
І ні одна не впаде!
Найболючіший спосіб - перевірка на практиці,
Бо ж теорія - зовсім не те!
Ну а тут - перевірка на власному досвіді:
Колекція шрамів та ран...
Щоб врятуватись, прокидалась ще в досвіта,
Але, своїх, час - не лікував!
І знову лишалася з сотнями "завтра",
Які б розгубити вже слід!

Зупинятись завчасно не варто,
Бо ж назад - теж, по-суті, вперед...

27.04.11 22.06

Нема страху, що в молоді літа
Залишу світ я за велінням Божим.
У кожного із нас своя стезя,
А смерть - лиш крок до нашого Вельможі.

Нема страху, лиш тихий-тихий сум
За мріями, що в небо відлітають.
І я до них вже більше не сягну,
Бо час безжально, стрімко так спливає.

Але мій сум не має гіркоти,
Всміхаюсь я, як і раніше, сонцю.
Любов у серці, від весни і до весни,
Мені до віку буде охоронцем.

Нема страху, бо віра ще жива,
Що дасть Всевишній радісну годину,
І перш, ніж чашу вип'ю я до дна -
Почую ще раз пісню солов'їну.

І встигну в очі глянути тобі
Одні-єдиній... промовчавши - "Я кохаю!".
Вдихну життя востаннє я, на біс,
І, наче птах, злечу у вись безкраю...
14.08.2000р.