Я серед люду лиш людина,
Із власним баченням життя,
Я неочікувана днина –
У світ закохане дитя.

Я серед ночі зацвітаю,
Бо сонце – мені талісман,
І щастя у руці тримаю –
із ним – я чистий океан.

Я серед люду лиш людина,
Але мій шлях не навмання,
Душа – найкраща полонина,
Кохання – то моє ім’я…

Посмію тінню у чужих піснях
іти на голос твій, і на мовчання,
солоний сік стікатиме на рани,
та я сміятимусь, щоби ніхто не знав.

Зірвуся звуком у лунких рядках,
щоб докричатись до ядра земного,
а ти... ти не відважишся за мною,
твоя хода - обачна і хитка.

І зими перетнуть дотичну грань,
до них тобі тепер не досягнути.
Птахи безрідні - грудень, січень, лютий.
Женеш… жени, та крила не порань.

Сторінка друга: Він, Вона і мить,
коли вони прокинулись. Іскрить
ще кожен дотик дорогого тіла.
– Маленька, ти ще їсти не схотіла?
– Мій любчику, сніданком буде нам
кохання, що не снилося богам!

Година…дві…чотири… Час – ріка,
якби ще в ній той апетит зникав…

– Послухай, люба, може, поїмо?
бо сили вже скінчилися давно,
і не рятує навіть дика хіть,
у мене вже у животі бурчить!
– Ах, котику, цілуй отут і тут,
це до обіду спрощений маршрут,
а на десерт… о, ні! о, так!
і знову
він на коні і до всього готовий.

Стемніло, тиша ластиться до ніг,
він і заснув би – голод переміг.
– Коханий, де ти? Киця хоче пити!
– На батареї я – вечерю розігріти.

2011

...Тепер я – скульптура.
Мистецтво доби ренесансу, -
Жіноча фігура*
у позі напівреверансу.
Душа дерев’яна.
На сукні – сліди позолоти.
Здається, був танець...
партнер... і кружляння...
А потім?
Замовкли раптово
мелодії дивної звуки.
Лиш сутінки знову
мені цілуватимуть руки.
Й задума огорне
у тиші музейній
голівку.
І щось неповторне
сльозою впаде на долівку.
У часу питаю:
чи стіни оці
мені личать?
Стою. Не минаю.
Минають віки і обличчя.
…Й бува, на світанку
відкрається тінню од мене
чи спогад незваний,
чи він… мій творець безіменний?

2004 (2011)

Цей день неспішний...
Ранок, кава,
Якісь дурниці по ТБ,
У вікнах небо голубе,
Прості слова: а як ти спала...
Усмішка в кутиках очей
І дотик, без ваги, до скроні,
Моя щока в твоїй долоні...
Так тепло від простих речей.

З тобою затишно...
І втішно...
Мовчу...
Вслухаюся у тишу...

Фантазія, гадаєш?
Мрія?
Чи просто...
Психотерапія...

27.01.11

Не глуха! Але не чути,
щоб у цей хоча б момент
пролунав на повні груди
чоловічий комплімент...

28.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Пародія

Не розумію – чого я сам,
Пили ж горілку з другом.
І на щоці звідки взявся шрам,
І ще один – за вухом?

З мештів обох десь поділись шнурки,
Вража болить голівка.
Трепет душевний…
Тягне з ріки…
Зимна й тверда долівка.

Десь з півгодини щасливим був.
Потім – коріння і небо…
Але ще думаю – значить живу!
Пити, мабýть, не треба!

Сади стуманені, імлисті,
Важка роса на темнім листі.
Торкнеш - і бризне срібло з віт.
А пахіт білого наливу
Невидиму розіллє зливу,
Заполонивши п'янко світ.

У цім князівстві, в передмісті,-
Нестримні дні, неквапні вісті,
З тобою, наче у раю.
Пірнаєм у пташині гами
І почуваємось богами
У нашій хижці з кураю.

Один:один...
Триває вічний бій...
Вже полягло закоханих немало...
Пароль той самий - «Ти довіку мій»
Або - «дістану зірочку одній»
...а як вона до ранку цілувала...
...а як він обіцяв її нести
на білих ручках, - ніжне серце срібне....
Куди? До хепі-енду. До мети
що сяє наче сонце – всюди ТИ
(вона чи він) підкреслити потрібне...
Підкреслили.
Феніта ля любов?
Знічев»я перекреслили цю казку.
...і борщ червоний, наче перша кров...
...і побут прилипа до підошов...
Один:один...
укол-прокол-поразка...

Упрёки, сравнения, жалобы-дротики
Метаешь, а я, словно загнанный зверь:
Клокочет Везувий из женского ротика
Срывая с петель беcполезную дверь.

Смешались обиды с надеждами, в розовом.
Я думал: ты их позабыла давно.
Отравлена радость рутинною прозою,
«Побито» любви «Золотое Руно».

Надеюсь: останется в сердце проталинка,
Когда-то устанет крушить ураган
И я отогрею цветочек наш аленький –
Напрасно колдует Разлука-Яга.

Закованы нервы, как веточки, инеем.
Кажись, миновало...
Но что это?
Нет!
Не надо!
Не смей!
Что ты делаешь, милая –
Я слёз избегаю с младенческих лет?!

Не плачь – я согласен.
Простишь меня?
«Grazie»!
И впредь, не сердись,
Я прошу тебя, «Please»*.
Иди же ко мне,
Дорогая Констанция
И нежно, как радуга,
Мне улыбнись.
26.01.11г.

Забери мої сни
і навчи мене дихати знову,
залиши на душі,
біля щастя, залізну підкову.
Забери мої сни,
а за ними і спогад останній.
Я віддав би усе,
що для щастя потрібно коханій!
Забери мої сни -
бо для них ти, либонь, яскравіша.
Забери мою душу -
для тебе вона важливіша.

2010

Покриття – як уривок душі.
Так жорстоко звучить і так підло.
Не нагострюй тупі ті ножі,
Що сховались у піхвах безслідно.

Очі з поглядом хижого звіра
Налякати не в силі сміливця.
Не впадай стрімголов у зневіру –
Вікувати в страху не годиться.

Переривчастість образів в снах
Викликає реальність облудну.
Але серце побачить в очах.
Всю приховано-явну полуду.


Покриття – оболонка.
Полуда – більмо, скалка.


26.01.2011

безвітряно
вечір
нікого
і ти – ніхто
і котиться, котиться, котиться тиша по колу…
а десь за рікою
кленовий
тече місток
на іншому березі
ти
не бувала ніколи

на іншому боці
безсоння
де все дарма
(іди не іди – а початку кінця не дістатись)
не гралася в піжмурки
з вітром
його ж нема
міцніш за канати
тримають закуття кімнати

і є тільки вечір
нікому
і ти – ніхто
ні дна, ні причалу
кружляєш, кружляєш по колу
ще трохи
вже скоро
почнеться великий потоп
забудь про ковчеги…
ти маєш надійного голуба?

Підійду до тебе тихо,
Увійду у тебе ззаду –
Пережити по-новому
Переваги і принади.

О. кохана!
Скільки вражень!
Відчувати, як пульсує
Світло крізь нові фіранки,
Як у золото фарбує
Ліжко, стелю і підлогу…

З насолодою долати
Ще не звідану дорогу.
Йти повільно й відчувати
Запах збудження і тиші,
На порогах видихати
«Охи» й «ахи» неба вищі…

Щоби двері щохвилини
Для чуттів були відкриті,
Скільки я чекав цієї
Переповненої миті!

Йду собі куди захочу:
Збоку, спереду чи ззаду –
Лиш тепер, за кілька років,
Дав собі з ремонтом раду.
Поміняв і дах, і вікна,
Меблі стильні – мода вся ця!
Для життя усе, для себе.
Зал великий, світлі спальні,
Сходи з дуба, теплий спогад
Із каміном у вітальні –
Все в гармонії, красиво…

Не питайте: що це, де це?
Це в селі, у мене вдома.
Ти мій дім, моя фортеця!


2011

На світі стільки фарисеїв -
У них облудна навіть кров,
Слова солодкі і з єлеєм,
Але з брехнею згіркнуть знов.

Вони захвалюють у вічі,
Але позаочі – ой-ой!
Не зловиш їх на протиріччях,
Будь ти філософ чи герой.

Не знають підлі фарисеї:
Усе, що роблять – те собі.
А на гачках словес єлейних -
Уста, замащені в ганьбі.


28.01.2011

Плинність часу, як зашморг на шиї годинників.
Як сльози і рани на щоках вчорашній подій.
І з ритму збиваються люди і стріхи будинків.
Від плинності часу страждає тайфун-буревій.

У вчорашній вечері немає смаку відчайдушності.
У сьогоднішніх чашках засохли кавові рештки.
Монета вже кинута – і вибору не позбудешся,
Бо й плинність дарує на вибір орли нам і решки.

Навіщо втрачати себе у чийомусь просторі?
Коли ти уже й не згадаєш, де дім і свобода.
Забуду розбити на друзки я зорі прозорі,
Бо плинності часу вони ж бо і не перешкода.


20.01.2011

По голубих дорогах неба
Уже вертають журавлі.
Котрийсь із них листа від тебе
Приніс сьогодні на крилі.
Короткий лист, як та записка
Серед уроку: - Відчепись!..
Розчарування гіркий присмак
Ще довго юне серце гриз.
Я червонів і вперто очі
Ховав від сорому в журбі,
А на перерві саме клоччя
З листка того в портфель тобі
Жбурнув при всіх і гордо вийшов,
Щоб десь хоч трохи поревти.
І щоб не бачить, як навмисно
Смієшся радо іншим ти.
Пройшли роки. Проте забути
Мені чомусь не довелось
Кохання перший світлий смуток,
І тих записок цілий стос.
А це ось лист... Всього три слова…
Мов сніг у травні на землі.
І за вікном курличуть знову
До мене радо журавлі.

Знову посмішки в'януть у серці моїм,
І терпець перевершує вінці.
Над холодним проваллям безмежним твоїм,
Стоїмо ми із тінню в одинці.

Знову б'ється душа перед замком твоїм,
Не зупинить її навіть сяйво червінців.
тільки мучить сумління у тілі моїм,
Що, як цьому немає ні краю, ні кінців?..

Знову посмішки в'януть у серці моїм,
І терпець перевершує вінці.
Над холодним безмежним проваллям твоїм,
Стоїмо ми із тінню в обнімці.

літо 1990

Злість знову рветься на папір-
забудь,мовчи,не треба реплік!..
в проміннях срібнозолотих
ти в моїх вуст неначе степлер.

Чийсь вірний ти, та ж досить мрій!
Безкарно лицеміриш в очі...
примітивізмом своїх дій
мою байдужість мов зурочиш.

З азартом дивишся.Здаюсь.
Де перемоги-став відмітку.
Заплачу гірко,розвернусь.
Я знов попалась в твою сітку.

27.01.11

Європа вже давно переселилась
з печер у комфортабельне житло.
А ми все в мАзанках побілених тулились –
п’ять тисяч років наче й не було.
Так само орем землю, жито сієм,
горшки так само ліплять гончарІ,
в лугах траву коровам косимо на сіно.
Так само в сЕбе ми не головні…

Роками тЕрплять, терплять люди
знущання й кривди від царів.
Герої все ж знайдуться всюди,
й царів спровадять до катів.
Але й герої мають вмерти.
Живий герой – стає царем,
вождем, міністром, президентом,
а ми рабами знов стаєм.
Так що й лежачих часто б'ють,
або ще й ноги обітруть.
А скорбь-печаль не зацькувати,
бо мабуть в ній буття вся суть.

Терористичні акти…
Вибухи у Росії…
Не втомлюються плакати
люди. Число Звіра…
Б’ються сто чи
тисячу століть…
Людські очі –
сльоза стоїть.
Кригою, кайданами
скуті гарно…
Заповіді зламані.
Машутіна Ганна…
З Москви в Одесу:
смерть обуджати.
Зрізали пейси,
імшедь – ножами…

Зосереджені личка
пірнули в розкрилені зошити
і на кінчик пера
повсідались бджолині думки.
Навіть ранок принишк,
аби учнів моїх не стривожити,
що над твором оце -
залюбки!

Любий вересню мій,
з понеділка дзвениш до суботи.
Юний вересню мій -
березнева ж довкіл дітвора!
В класі радісна тиша,
в класі збуджене дійство роботи:
ластів'ятами очі -
це ж їм у дорогу пора.

А залишусь один,
скрикну птахом за вирієм їхнім.
Буде совість моя
з ними, наче невидима тінь.
Там невдачі мої -
а навчити їх краще я зміг би!
Там і втіха моя,
і надій полохка золотінь.

Зосереджені личка
пірнули в розкрилені зошити...

эта корявое краснописание, обряженное в стихотворенье,
может, кому-нибудь пригодится в качестве бальзама на душу.
когда заорет она и начнет казнить любовь на мгновенья, -
спектакль воспоминаний блеснет красивой короною мужа,
она прошепчет: Отче наш» и вытащит голос наружу.

станет вдруг белой вороною, закружит вдохновеньем,
окурком, что кто-то жадно добьет и присядет устало,
сладким вареньем клубничным, или июльским соленьем,
оно хоть и не лечит сомненья, но трезвит разогретые планы.
по плану будут облака раскрошенные на подушке диванной.

и какого цвета должна быть на сердце щепотка правды?
цыганским вымыслом насквозь, как пуля лихая навылет,
она отвернется, пряча полную грудь любви, Боже правый!
кидая глазами солеными в глаза, словно цветочной пылью,
незамеченным паучком повиснет в компьютерной паутине.

ГОрода, что словно рыба, еле живой , лежит на блюде,
где давно она в едком облаке невозмутимого адреналина,
приклонит голову на плече, не понимая, что в зрелой шутке
надышали алые паруса на на перину из повести дядюшки Грина.
теперь ей, грешнице и осталось всего,-
отведать яблочек чудных!

Це ж тридцять три чоловіки,
а з ними й дядько войовничий
вертаються з Москви-ріки
у водний свій притулок звичний.
Їх обладунки, мов вода,
ось-ось спадуть, хоча й сталеві...
Кремезні хлопці, та біда,
якщо з'ясується, що... геї.

27.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Зачарована
твоїм поглядом,
твоїм подихом,
терпких вуст смаком,
розчиняюся
у хмільних думках,
у твоїх руках,
під твоїм крилом.

Заворожено
зупинився час,
вистиг день, погас,
тиша, аж дзвенить,
колисковою
тільки серця стук
тільки легіт рук,
в цю блаженну мить.

2011

Ховає сміх у вус пан Біг:
Лишивши білий слід,
Під носом чорту перебіг
Дорогу чорний кіт.

Спинився чорт - ніхто не йде,
Ну хоч кого поклич!
А час летить, а час не жде –
Закінчується ніч.

Ось-ось о вранішній порі
Озвуться у півсні,
Немов зозулі з дзиґарів,
Із курників півнІ.

Нервує, й ратицею, щоб
Прискорити думки,
Шкребе потилицю і лоб,
Аж прискають зірки.

Невкрадений, по другий бік
Підморгує мені
Веселий місяць на стовпі,
Як глечик на тині.
12.2010

Де хрести із зіниць обважнілих
Виповзають на празник презлих -
України шрамоване тіло
На веселім торжку.. розп"яли..

Там святині занесли в заставу...
Там над селами ворон вита...
Там гортані могил -нашу Славу
Вже закляпив гарячий метал..

Там сміються і плачуть завії..
Чорні мари...ясні кочії...
Тополята у саванах білих
На коліна упали й.. зомліли..
Проводжаючи в небо ЇЇ...

Тюльпанів келихи червоні
Морозять руки. Наче сніг
Тримаю довго у долонях,
Щоб потім кинути до ніг
Зів’яли квіти. Не судилось
Торкнутись їх твоїм устам.
Тюльпанів келихи розбились.
Це не на щастя. Ти – затям!..

Стану сонцем, щоб тебе,коханий, гріти.
Стану зливою любов на тебе лити.
Вітром стану, обійму тебе красою.
Твої сльози змию ранньою росою.

Перетвориться моя любов весною.
Буду ніжною для тебе, чарівною.
Перетвориться моя любов на літо,
Пронесеться палко цілим світом.

Потім, осінню тебе я заспокою,
Проведу по тілу ніжною рукою.
А зимою весь твій смуток заморожу
Я для тебе все зробити зможу.

Плакати тобі я не дозволю,
Подарую твоїм мріям волю.
Будеш ти сміятися, радіти,
Буду я для тебе, милий, жити.

Сильною, моєю лиш, палкою
Міцно обійму тебе любов'ю.

Запряжу коня баского
І до милої помчу.
Ой не легка путь - дорога,
Аж сльозиться ув очу.

Скачу полем, мчу гаями,
Із листочків п'ю росу,
Все, що було поміж нами
Чистим спогадом несу.

Геть, вовчиську, із дороги,
Чи ти любої не мав
І у полум'ї тривоги
З рук убивць не рятував.

Не шипи в пилюці, гаде,
Не крадися до копит
Чи не брався ти до ради,
Як губив гадюки вид.

Не носися , чорний круче,
Понад гривою коня,
Чи без милої не мучивсь
Ти хоча б одного дня.


Сонцю, грій мені ласкаво,
Недалеко дім її,
Скачуть коники у травах,
Мруть од млості солов’ї.

Заворот, подвір’я, ясен.
Сад без пісні… квіти мруть…
Те, чого не сподівався,
Вістрям вдарило у грудь.

Недаремно норовився
Кінь , як я його спиняв,
Бив копитом хмиз і листя,
Рвав на клапті щіть отав.

Чув, сердешний, моє горе,
Знай, - розумна німина! -
Став понуро, землю поре,
Мовби гробу прагне дна.

Я піду за перелоги,
Відшукаю любки слід,
На стежину, на дорогу,
На місточок і на брід.

Почекай на мене, коню,
Світе милий, почекай, -
Я із серцем у долоні
Полечу за виднокрай.

27.01.11.

Мені кажуть: «Живи!»,
Мені кажуть: «Люби!»,
Ти пішов… Ну до чого все це?
Мою душу привив,
Мої мрії любив
І розбив на шматки моє серце.

Ну для чого Земля
Коло сонця моя?
Не зігрів мене промінь зимній!
І цей лід устромляв,
Ком у горлі стояв
Як ішов ти твердий, мов кремній.

Я боялась іти,
Не хотіла води
І не знала як серце б’ється,
Коли ти вже не ти…
Так від тої біди
Дощ з очей, мов із неба ллється.

2010 рік

Мчиться поїзд, мчиться вдаль
Чітко визначеним шляхом.
Лиш вперед… І тільки жаль,
Жаль розвіюється з страхом.

Ціль безумна, непроста
І вперед лише дорога!
Визначена прямота.
Те, що втік - це перемога?!

Очі заглядають в серце,
Погляд - сильний і стрімкий.
Де ж воно тепер усе це?
У минуле шлях тяжкий...

Біля ніг весь світ валявся!
Наплювать було на всіх!
Рвав серця, з життям кохався.
У стрибку – могутність ніг!

Як могла не полюбити
Вас за танець, волю, рух?!!!
Все життя за мить прожити!
Зміг підняти рухом дух!

Не здавався, не вагався!
Лиш отримував і брав!
З вітром в легкості змагався,
Спокій серця світу крав.

Все робив не як усі –
Танцював, кохав, дивився!
Почуття тримав в руці,
Плакав, рвав… Із звуком злився.

А коли побачив вечір,
Сонця захід крізь бокал –
Опустились мужні плечі,
Вже не слухалась рука.

І ціна була заплачена!
Не забуде Вас цей світ!
Тим недугом тяжким схвачений
Згас, пішов в зеніті літ.

І на плівці з новим кольором
Стрибок волі – стрімкий рух!
Танець, сила, погляд з гонором
І незламний, сильний дух!

Назвися псевдобогом для тупих,
Де всі твої нестримні Афродіти
Не бачитимуть цінностей простих,
Бо пиху свою нікуди їм діти.

Назвися псевдонЕлюбом для мене,
Де важко так стискати у обіймах,
Бо треба бути награно шаленим.
А я для тебе – як марА підпільна.

Назвися найщирішим почуттям
без псевдо-, нАпів-, навіть без недО-
Так хочу я зіграти з тим життям,
Де ноти всі прості, як - мі, ре, до…


недо- – наприклад недолюбити, недоцінити…


13.01.2011

Торкнися рукою тремтливо зап’ястя.
В нім пристрасть невпинна жадає на волю.
До губ припади - до святого причастя.
Забудь, що гріхом налились, ніби кров’ю.

Солодким цілунком насить мої плечі.
Жорстоким «не хочу» тебе не скараю.
Забудь все на світі, усі інші речі.
Ми вдвох – ти і я… Пощад́и! Я благаю!

Але ти не чуєш, караєш і далі.
Цілуєш, шепочеш на вушко бажання.
І тут ніби вибух... Злетіла у далі,
Де спокій в душі і невтомне кохання.

17.11.2010

Всесвіт повен світла та екзотики.
Тут усе - незвичне і чудне.
Бавляться квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими,
туляться до теплої руки,
так, немов запитуючи: з
Звідки ми?
Хто є ми - рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь.
О, не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні,
правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!

Ладан молодої лободи,
злагода розчулених долонь.
Солов'їне соло слободи
облива остиглу оболонь.

Мліють заколисані сади,
розпашілі товпляться слова.
Вилиском вабливої води
довгождане диво дозріва.

Тут ще туман,
тут зараз сум і спокій,
нечутно так
відходить з серця ніч.
Дерева
втаємничено-високі
і тіні
невмолимо-зусібіч.
Мій світлий!
тихо,
безшелесним звуком
холодна обсипається трава,
минає ніч,
і ця минає мука -
я не сама вже,
хоч ще тут - сама.
Над нами
сонце
вже встає - не сердься…
І біль, і сум, і цей туман - мине.
Не розіб'ється
в нас
вогненне серце -
розбити можна тільки кам'яне.

Безсмертного подвигу
гідні обранці -
не просто собі відчайдухи.
Ті триста вкраїнців -
не триста спартанців, -
ще діти, хоч велетні Духом.

Хтось, може, леліяв
рядки непочаті,
а хтось - почуття недоспіле...
Хто знав,
що легенда повториться в часі,
що будуть і в нас "Термопіли"?

Супроти навали -
лиш горстка, лиш триста -
Вкраїни остання надія...
Як цвіт, розтоптала
смерть люта, плечиста
юнацькі розвеснені мрії.

Зима над кривавим побоїщем
стерпла,
прикрила останки габою...
Напевно, крізь сніг
аж до сьомого пекла
земля просочилася кров'ю.

...Зібрала тіла,
мов надії осколки,
Могила свята над горою:
Іванки, Романки, Степанки,
Миколки,
Михайлики... - юні герої.

Що пам'ять про них -
знаменО і знамення,
багнистій душі не збагнути.
...Повік
матерями голублені ймення
зрослися із назвою Крути.

27.01.2008

Коли печаль очей твоїх торкнулась
І сльози полилися просто так,
І стало сумно...Пізно схаменулась!
Минуле не повернеш аж ніяк!
Мобільний твій мовчить, ніхто не дзвонить,
А сльози ллються, тануть на щоках.
Ну, як собі посміла ти дозволить
Втонуть в його чаруючих очах?
Між вами тиша, тиша телефону,
Вона, як прірва, як глибокий ров.
Печаль сіріла, стала нудним фоном...
А де ж ота рятуюча любов?
Що відбувається? Ніхто не знає.
Життя - це загадка, не просто так.
А чи знайде той, хто завжди шукає?
Чи щось віщує випадковий знак?
Ну, хто пояснить, що таке кохання?
Як у житті його не загубить?
Це щастя, радість, біль, розчарування?
Любить і жити, жити і любить.
Кохання, кажуть, треба заслужити,
А, як же ж, як? Не знає це ніхто.
Чому без нього так печально жити?
Хто він без тебе, ти без нього хто?
Немає відповіді, лиш одна печаль,
Печаль і сум із важкістю зітхання.
А на щоках сольоних сліз кришталь
З очей, що заслужили на кохання.

2008 рік

За лісом – поле,
Життя там скінчив
Сьогодні.
Така вже доля
Мій шлях призвів
До безодні.
Я лежав і не дихав
На холодній землі,
Вже не застудитись.
А колись крокував
В непрозорій імлі
Легко так помилитись.
Вітер щось наспівав
І посипався сніг
Притихло...
Я ж лежав як лежав
Моє тіло до снів
Вже звикло.
Так багато проблем
Різноманітних загроз
У світі.
Мудрість давніх давен
Потребує метаморфоз
І квітів.
Не буває доріг
взагалі без турбот,
Навіть автомобільних.
А якщо не зберіг
Щось і втратиш от-от
Так будь сильним.

Як стріла промайне життя,
Бо немає зупинки і вороття.
Але краще стрілою у полі упасти,
Ніж пробить чиєсь серце й життя з нього вкрасти!

11.04.2008

Мої содоми і гоморри вкладають спати дитинчат.
Умінню жити не навчать. Уміння вмерти не оскаржать.
І хто тепер тобі розкаже, про що оті старці мовчать?
Одне обернення назад – стояти тут до смерті стражем
чужої плоті, в’язнем тіл, твердої хіті гордим прахом,
старим прокуреним легеням кисневим втомленим ковтком.
Втішайся купленим квитком, немов пігулкою від страху.
Від снів про неминучу мряку довіку бігти чорним псом
по недоторканих снігах, розкритих жменях Водохреща.
Зупинка ця така конечна, мов перехід на вищу ртуть.
Намиста срібного разок. Тебе урешті-решт оплещуть,
мене ж – камінням в сіль заб’ють.
2011

Я збентежена? О ні!
Дорікай своїй дружині.
Те, що бачиш на мені,
не лежати має в скрині.
Приверта увагу три -
цілих три моїх прикраси...
Ювелірні кольори
і обидві в блузці маси!

26.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Мені здається: місяць – сонний,
Не світить вже, не видко зір,
З-за сірих хмар багатотонних,
Що заліпили неба двір.

І день тоді не той, що завше,
І ніч занадто довга нам...
Чому зима, не завагавшись,
Вросла снігами коло брам?

До того ж заспані дерева
Тужливо скаржаться мені:
„Тепло відчути є потреба,
Доволі бути вже зимі.”

Та й на душі доволі сумно
Від заморожених льодів...
Вже час, мабуть, зимі-красуні,
Весні віддати сніп ключів,

Щоб різноквіття березневе
Заграло морем почуттів
І спів шпака біля оселі
Ліниві хмари розтопив.

Була тут!.. Безсумнівно, я знаю...
Стихли кроки її за дверми.
Що робив? – Пригощав гостю чаєм,
Ласували ще печивом ми.
Хоч її непокоїв не голод,
А сховатись прийшла від дощу, -
Я гостей своїх завжди до столу
Запрошу і чим є пригощу.
Я і з ними не маю мороки,
Були в мене їх цілі гурти.
Розпрощались... Пішла... І неспокій,
І думки неспокійні – де ти?..

I.

Эту панельность женщин и стен
с Божьего сервера город скачал.
“Мы вне обиды” – пел тесноте.
Мы вне себя, если вход без ключа.

В битах и байтах гласность раздел,
стих выжигая на диске Луны.
Мастер нажатия кнопок, ты где?
Рушится мир виртуальной страны.

II.

Вирусный червь, отъедаясь в метро,
с ветки туннельной сдувая шрихкод,
переварил вновь усталости ток
и перевёл на безмолвие легко.

Эти ресницы рекламных щитов
ночь не сомкнёт, но глазами не съесть
жёсткость бумаги и краску. Зато
есть право верить и шанс не подсесть.

III.

Не по карману мне пища богем.
Если не сплю, то не делаю вид...
Тонкость иглы не решает проблем.
Вот ваше детище – лес пирамид,

поприще ртов, что себя продают
чаще за лай и любезность царей,
чем посвящая лакейский свой труд
тем, кто бы жизнь эту сделал добрей.

IV.

Память хранит завещания код.
Только забыты пароль и ходы.
Бегает мышка. Глаза, словно кот.
Дождь проводной. Интернетной воды

полная сеть, но ни грамма души.
Ночь просидел у окна и ловил
жёлтые смайлики в папку-кувшин,
капли глотал виртуальной любви.

V.

Стойка, как стройка – стой или строй
взгляды на жизнь при желании выжить.
Сколько стремлений, лжи за игрой?
Если б не ночь, Бог казался бы ближе

тем, кто мечтал быть Им для других
глобус пытаясь поймать в свои сети.
Есть у поэта родина – стих,
где проживают Правда и дети.

26 Января 2011

Із Корзо в потойбіччя мігрував ти,
У ірреальність стежку прорубав;
Вдягнув містечко у химерні шати,
На струнах смерті голосно заграв.

Поставив тему в пів-четвертий вимір,
Де жінці крила ревність обпалила...
Вона страждала, мучилась невинно,
У ніч їй стала пропуском могила.

Твої герої всі непозитивні -
Звичайні люди, що без німбів і без крил.
Живуть життям розмірено активним...
Ти їх реальними в фантазії створив.

2011

Де наш дім?
Чиїх батька та матері діти?
Розгубились по світу,
як краплі у морі води...
Сном земля, по якій
вперше вчились ходити,
дивним сном ті пісні,
що колись колискові були.

Сном та стежка,
що слалась аж ген від порогу
цілувала шовкову
ноженят запашну білизну,
із якої рушали
в далеку дорогу,
пам'ятати клялись
рідну неньку - свою сторону.

Юність сном,
і кохання, і перші цілунки.
Цвіт весни чарівний
і духмяних садів аромат...
А у матері серденько
б'ється так лунко -
жде своїх ластів'ят:
“Повертайтесь, кохані, назад.”

2011

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

Як хвіртка знайома тихесенько рипне,
Зрадливо мій голос отерпне, охрипне.

Не зважу. Наважусь. Зайду відчайдушно,
Щоб стало на серці і свіжо, і душно!

Зухвало скажу тобі, дивлячись в очі,
Що більше не зможу так, більше не хочу

Без тебе, ласкавко, ні їсти, ні пити...
Та ж як цей поріг мені переступити?